Андріївський узвіз

Зміст link-in

  1. План-схема розташування пам'яток
  2. Експлікація до плану-схеми
  3. Перелік пам'яток вулиці
  4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан
  5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото
  6. Нова забудова та реконструкції, 2000-і рр
  7. Знищені пам'ятки

Андріївський узвіз — вулиця в Подільському районі міста Києва, що сполучає Поділ зі Старим Києвом. Пролягає від Контрактової площі до Володимирської та Десятинної вулиць. Прилучаються вулиці Покровська, Боричів Тік, Фролівська і Воздвиженська.

Андр сп сверху фото


1. План-схема розташування пам'яток

Андр узв карта-схема

Back to Top


2. Експлікація до плану-схеми link-in

  • № 2-А  Житловий будинок, кін. 18 — поч. 20 ст.
  • № 2-Б  Житловий будинок, 1913-15
  • № 2-В  Житловий будинок, 1909-10
  • № 2-Г  Житловий будинок, кін. 19 ст., в якому проживали Кудрявцев П. П., Оглоблин О. П.
  • № 3/24  Житловий будинок, 1914
  • № 4/26  Житловий будинок 1874, в яко­му проживав Оглоблин О.П.
  • № 8  Житловий будинок, рубіж 19-20 ст.
  • № 10  Житловий будинок, 1-а пол. 19 ст.
  • № 11  Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Шиман К. Ф.
  • № 15  Житловий будинок «Замок Річарда — Левове Серце» 1902—04
  • № 19  Садиба, кін. 19 ст.
  • № 20-Б  Житловий будинок, кін. 19 - поч. 20 ст.
  • № 21  Житловий будинок 1890-х рр, в якому містилася майстерня Кавалерідзе І. П., проживав Титов Ф. І.
  • № 23  Андріївська церква
  • № 34  Житловий будинок 1900-01, в якому проживали Житецький П. Г., Кезма Т. Г., Сагарда М. І., Тютюнник Г. М.
  • № 38  Житловий будинок 1-ї пол. 19 ст., в якому проживали Анненков О. С., Булгаков М. О., Воскресенський І. П., Муравйов А. М.

Сучасна забудова, 2000-і рр.

Back to Top


3. Перелік пам'яток вулиці

На вул. Адріївський узвіз розташовано 40 об'єктів культурної спадщини

Перілік пам Андр уз с1

Перілік пам Андр уз с2

Перілік пам Андр уз с3

Перілік пам Андр уз с4

Back to Top


4. Вулиця як пам'ятка

Історія, сучасний стан - Андріївський узвіз вулиця

Пам'ятка містобудування місцевого (охор. № 675-Кв), та, одночасно, національного значення (разом з Замковою горою, охор. № 260060-Н)

Проходить по схилу Старокиївського плато між го­рами Андріївською (Уздихальницею), Старокиївською і Замковою, від пе­рехрестя вулиць Десятинної і Володимирської до Контрактової площі. Перетинається з вулицями Воздвиженською, Флорівською, Боричів Тік, Покровською. У плані утворює дугу, що огинає підошву гори Уздихальниці, з видового майданчика якої роз­криваються чарівні краєвиди на Поділ і Задніпров'я. Сучасна назва існує з 1740-х рр., походить, імовірно, від Андріївської церкви.

1920—57 вулиця носила ім'я більшовика Г. Лівера (1894—1918) — учасника боротьби за владу Рад у Києві у 1917—18. Вважається однією з найдавніших магі­стралей міста, яка з'єднувала давньо­руський дитинець з подільською тор­говельною площею. Частина дослідників (М. Петров, Д. Бліфельд, П. Толочко) ототожнює його з літопис­ним Боричевим узвозом.

За доби се­редньовіччя відгалуження узвозу було прокладено до замку на горі Киселівці (нині — Замкова). У 17 ст. відома як головна дорога на Поділ, що бере початок від Київської (Подільської) брами Верхнього міста. У 1711 проїзд між Замковою та Андріївською гора­ми було розширено. Перебуваючи за межами давніх укріплень, узвіз три­валий час залишався незабудованим. Початок його освоєнню покла­дено зведенням у 18 ст. Андріївської церкви на земляному бастіоні Старокиївської фортеці. На поч. 19 ст. через віддаленість від центру забудова залишалася розрідженою і складалася з одно- та двоповерхових, переважно дерев'яних будинків з прилеглими садами. До цього періоду належать житлові будинки № 10, 38 з рисами класицизму. Садибний характер за­будови порушено під час інтенсивного будівництва великих капітальних спо­руд, які відбивали стилістичну багато­гранність архітектури періоду істориз­му і модерну. Серед авторів будинків архітектори  (№ 13), М. Казанський (№ 2-а), В. Ніколаєв (№ 21), П. Спарро (№ 4/26) та ін. На рубежі 19—20 ст. поряд із житло­вою функцією вулиця набуває значен­ня торговельної з яскраво вираженою спеціалізацією магазинів і майстерень, що обслуговували потреби церкви.

Брукування великим булижним камін­ням здійснено у 2-й пол. 19 ст. Об'єднана спільністю виникнення й розвитку в умовах складного природ­ного ландшафту, забудова узвозу від­значається динамікою розкриття ву­личного простору, ансамблевістю та унікальністю архітектурно-ландшафтного середовища. Прилягання до гір, наявність виходів до оглядових май­данчиків з видами на Дніпро і Поділ визначили відкритий характер його забудови, виразний силует якої з до­мінантою Андріївської церкви і ак­центом неоготичної башти будинку № 15 («Замок Річарда») відіграє важ­ливу роль у загальноміських панора­мах. Активними композиційними еле­ментами є також будинки № 3/24 (1914), № 34 (1901, арх. О. Хойнацький). Дерев'яна забудова 2-ї пол. 19 ст. пред­ставлена будинками № 10 і 19. Внаслідок різночасового знесення окремих будинків утворено незабудовані ділян­ки (ріг вулиць Флорівської, Боричів Тік та ін.).

У 1981—83 проведено регенерацію забудови, виконано нове брукуван­ня, встановлено стилізовані ліхта­рі (автори проекту — А. Милецький, О. Колесников, Л. Гараніна, Д. Воронов). З цього часу узвіз стає місцем проведення загальноміських свят, зо­крема Днів Києва в останні вихідні травня, і художніх виставок.

З вулицею пов'язані події історичного минулого: вона була свідком народ­них повстань у часи Київської держа­ви, Визвольної війни 17 ст., збройної боротьби у період української рево­люції та громадянської війни 1917— 20. Тут проживали відомі діячі науки і культури: у будинках № 2-г — філо­соф П. Кудрявцев; № 2-г і 4/26 — істо­рик, громадський діяч О. Оглоблін; у № 13 — родина професора Київської духовної академії О. Булгакова, діти якого — Михайло став письменником, Микола — відомим вченим-бактеріологом; композитор і диригент О. Кошиць; інж. В. Листовничий; у № 15 — історик С. Голубєв, художники Г. Дядченко, Ф. Красицький, І. Макушенко; ск. Ф. Балавенський; 1905 тут відбулося перше редакційне засідання журналу «Шершень»; у № 21 — ск. І. Кавалерідзе, протоієрей Ф. Титов; у № 34 — філологи П. Житецький, Т. Кезма, бібліограф М. Сагарда, письменник Г. Тютюнник; у № 38 — лікар І. Воскресенський, письменник і громад­ський діяч А. Муравйов.

Файли:

Паспорт пам'ятки "Замкова гора - Андріївський узвіз"

Назва Замкова гора – Андріївський узвіз
Роки ІХ-ХІІІ ст., VІІ-ХХ ст.
Адреса Андріївський узвіз
Район міста Подільський
Охоронний № 260060-Н
№ та дата рішення про взяття під охорону Постанова Кабінету Міністрів України від 10.10.2012 № 929 Пам’ятка містобудування

Back to Top


5. Будівлі-пам'ятки

Опис, фото

Back to Top


Андріївський узвіз, 2-А

  • До надбудови мансардою в 2020 р.

Андр сп 2

Житловий будинок, кін. 18 — поч. 20 ст.

На розі кварталу біля виходу Андріївського узвозу і вул. Покровської на Контрактову площу. Є найстарішою будівлею великої садиби, яка з кін. 18 ст. належала київському купцю Ф.Лакерді та його нащадкам, 1902 перейшла у власність купця А.Фролова. Включає залишки уцілілого після пожежі Подолу 1811 цегляного будинку з підвалом кін. 18 ст. У 1899—1900-х рр. за проектом арх. М.Казанського надбудований до трьох поверхів і розширений за рахунок нової прибудови з боку Андріївського узвозу.

Триповерховий, у плані Г-подібний, перекриття плоскі, у підвалі — склепінчасті. Судячи з внутрішнього планування, верхні поверхи призначалися для розміщення по одній великій квартирі. У деяких приміщеннях збереглися елементи первісного оздоблення інтер'єрів. Архітектурне вирішення фасадів, характерне для періоду еклектизму, визначає чітке поярусне членування, поєднання цегляної кладки з ліпними декоративними деталями.

Будинок увінчується розвинутим карнизом з парними модульйонами, парапетом з фігурних цегляних аттиків і металевих огорож. Наріжна башточка не збереглася. В оформленні фасадів особливу увагу привертають рельєфні гірлянди з квітів та фруктів, розміщені у простінках вікон третього поверху.

Back to Top


Андріївський узвіз, 2-Б

Андр сп 2-Б

Житловий будинок, 1913—15

На червоній лінії забудови вулиці, з сусіднім будинком (№ 2-в) об'єднаний спільним архітектурним вирішенням. Збудований на замовлення власника садиби А, Фролова на місці розібраного ампірного двоповерхового цегляного будинку поч. 19 ст. Є підстави вважати автором проектів будинків № 2-6 та 2-в київського архітектора К. Шимана. Після капітального ремонту 1970-х рр. первісне планування і оздоблення інтер’єрів втрачені.

Шестиповерховий, цегляний, з підвалом. Перекриття плоскі. Належить до пізнього типу односекційних житлових будинків з яскраво вираженою з боку фасаду сходовою кліткою. Спочатку перший поверх призначався для крамниць, другий—шостий — під житло, квартири були розраховані на людей різного соціального стану. Уцілілий головний фасад відзначається динамізмом і багатством пластичного оформлення, що ставить його в ряд оригінальних творів київського домобудування початку століття.

У його архітектурі простежується синтез двох художніх систем: модерну, з властивою для нього асиметрією, різноманітністю розмірів і форм віконних прорізів, та еклектизму, що спирається на використання історичних стилів, у даному випадку — пізнього німецького ренесансу, де переважали елементи готики. Вертикальність архітектурних мас підкреслена асиметричними розкріповками, що переходять у фігурні щипці горищних приміщень. Фасад прикрашено ліпними художніми вставками з орнаментами готичного і барокового характеру, в картуші вхідного порталу — монограма власника латинськими літерами — «АР».

Будинок — цінна пам'ятка архітектури Андріївського узвозу.

Back to Top


Андріївський узвіз, 2-В

Андр сп 2-В

Житловий будинок, 1909—10

Займає рядове положення у забудові кварталу. Щільно прибудований до будинку № 2-6, з яким об'єднаний спільним архітектурно-стилістичним вирішенням. Автор проекту, як і будинку № 2-6, імовірно, київський архітектор К. Шиман. Після капітального ремонту 1970-х рр. первісне планування і оздоблення інтер'єрів втрачені.

П'ятиповерховий, цегляний, з підвалом, односекційний, розрахований первісно на дві великі квартири на кожному поверсі. Перекриття плоскі. У лівому крилі — проїзд на подвір'я. Незважаючи на повну ідентичність архітектурних форм і деталей із сусіднім будинком, має особливості — тривісну композицію фасаду, симетричність якого трохи порушена прямокутним еркером у правому крилі. Над вікнами еркера на рівні третього поверху в картуші латинськими літерами моно­грама власника садиби А. Фролова — «АР», який проживав у цьому будинку.

Back to Top


Андріївський узвіз, 2-Г

Житловий будинок, кін. 19 ст., в якому проживали Кудрявцев П. П., Оглоблин О. П.

У глибині садиби. Чотириповерховий, цегляний, з двоповерховою пізньою прибудовою.

У 1913-15 у квартирі № 6 мешкав Кудрявцев Петро Павлович (1868-1940) — філософ, професор Київської духовної академії, лідер лівого крила її професури. Автор монографії «Абсолютизм чи релятивізм?» (1908). Упоряд­кував антологію «Хвилі вічності у російській художній літературі» (1914). 1919-43, з перервами, в квартирі № 42 на першому поверсі проживав з родиною Оглоблин Олександр Петрович (справж.— Мезько; 1899-1992) — історик, професор, президент УВАН у США (з 1970), громадський діяч. До 1919 мешкав у будинку свого вітчима № 4/26 на тій же вулиці. Одружившись з сестрою власника садиби № 2 на Андріївському узвозі А. Фроловою, переселився в їхній дім. 1919—20 викладав історію та українознавство в школах, 1920—21 — викладач Київського робітничо-селянського університету, з квітня 1921—доцент кафедри історії України Київського університету, 1922—43 — його професор, одночасно у 1921—22 — професор Київського археологічного інституту, 1938-40 — Одеського університету. З 1926 — науковий співробітник ВУАН, 1926-41 — дійсний член Харківського науково-дослідного інституту історії української культури, 1927 — завідувач кафедри історії українського господарства в Київському інституті народного господарства.

Наприкінці 1930 в умовах наступу на українську культуру заарештований, ув'язнений до 1931. У 1931—32 — заступник директора з наукової роботи Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, 1932-33 — директор Центрального архіву давніх актів, 1932-34 очолював Поліську експедицію ВУАН і музею для дослідження старовинних промислових закладів у краї, 1934-35 — безробітний, 1936-37 — науковий консультант археологічних експедицій Інституту історії матеріальної культури АН УРСР, у 1937 — старший науковий співробітник Інституту істо­рії АН УРСР, 1938 повертається до університету. 1941 одержав у Москві ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації. Під час окупації міста у вересні — жовтні 1941 — голова Київської міської управи, член Української національної ради у Києві, створеної з ініціативи О. Ольжича, продовжував наукову працю. У 1942 організував і короткий час очолював музей-архів переходової доби. 1943 — голова Історично-філологічної секції Київського будинку вчених.

У вересні 1943 разом з родиною покинув Київ, проживав деякий час у Львові, потім емігрував до Америки. 1951 очолив Історичну секцію УВАН у США, з 1970 — президент, з 1974 — почесний президент УВАН. Працював у відомих українських наукових закладах, був одним із засновників і головою УІТ. Помер і похований в Спрінгфільді (штат Массачусетс).

О. Оглоблин — автор понад 250 опублікованих наукових праць з історії України, історіографії, джерелознавства, археографії, генеалогії тощо. Під час проживання у цьому будинку вийшли «Нариси історії української фабрики» (1925, тт. 1-2); «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (1929); «Нариси з історії капіталізму на Україні» (1931) та ін.

Back to Top


Андріївський узвіз, 3/24

Андр сп 3

Житловий будинок, 1914

На розі Андріївського узвозу і вул. Боричів Тік. Є архітектурним акцентом навколишньої забудови. Прибутковий будинок зведений на місці цегляної двоповерхової споруди серед. 19 ст. Належав його замовниці Л. Кравцовій і Н. Троїцькій.

Після капітального ремонту (1987 р.) втрачено первісне планування і оздоблення інтер'єрів (крім вестибуля і сходів у наріжній частині будинку). В результаті реконструкції кварталу ліквідовано внутрішнє подвір'я.

Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані складний. Перекриття плоскі. Складається з двох, рівновеликих секцій з окремими входами — прямокутної (з боку Андріївського узвозу) та наріжної. Перехрестя вулиць фіксує купольна наріжна вежа з маківкою, входи до будинку від Андріївського узвозу — трилопатеві, шпилі горищних приміщень — кілеподібні. В архітектурному оздобленні фасадів використано мотиви давньоруського зодчества — кілеподібні арочки у фризі, ширинки, біфорії, ліпні орнаменти (плетиво) тощо. Великі площини засклення магазинних вітрин та вікон другого поверху з еліпсоїдними перемичками свідчать про час зведення будинку. Більш розкішне оформлення фасаду, що виходить на Андріївський узвіз, відповідало рівневі комфорту й престижу квартир у цій частині будинку.

На першому поверсі нині розміщуються виставкова зала, художній салон.

Back to Top


Андріївський узвіз, 4/26

  • Після пофарбування Євро-12

Андр сп 4


  • До пофарбування Євро-12

Житловий будинок 1874, в яко­му проживав Оглоблин О.П.

На розі Боричевого Току і Андріївського узвозу. Зведений під керівництвом арх. П. Спарро, можливо за його ж проектом як приватний для І. Оглоблина. Двоповерховий, цегляний будинок, у плані П-подібний, розрахований на одну квартиру на поверсі, з коридорно-анфіладним плануванням. Відображає первісний етап київського масового домобудування періоду еклектизму, для якого характерне бічне розміщення сходів, наявність дворової галереї. Фасади вирішено у цегляному стилі. Головний фасад, звернений на Андріївський узвіз, має центрально-осьову композицію, підкреслену фігурним щипцем горищного приміщен­ня. Архітектурне оздоблення екстер'єру стримане: зубчастий фриз під дахом, міжповерхова профільована тяга, пілястри з рустом і прості віконні лиштви.

Споруда — яскравий приклад рядової забудови поч. 19 ст.

1899-1919 у цьому будинку прожи­вав Оглоблин Олександр Петрович (справж.— Мезько; 1899—1992) — історик, професор, президент УВАН у США (з 1970), громадський діяч. Його батько — Михайло Мезько походив із старовинного козацького роду з Чер­нігівщини, мати — Катерина Лашкевич — з відомого старшинсько-шля­хетського роду. Вона була дружиною сина власника будинку, міщанина П. Оглобліна, який дав пасинку своє прізвище. У серпні 1908 — травні 1917 навчався у 3-й гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Його учителями були відомі історики В. Ляскоронський, С. Голубєв, які визначили шлях майбутнього вченого. У гімназії він очолював самоосвітній історичний гурток. 1919 закінчив історико-філологічний факультет університету св. Володимира, де навчався у істориків М. Довнар-Запольського, С. Голубєва, П. Смирнова, мистецтвознавця Г. Павлуцького, філософа О. Гілярова та ін., і розпочав наукову працю. У січні 1919 одружився з А. Фроловою і того ж року переселився до сусіднього будин­ку (№ 2-г), що належав братові дружини. Нині у будинку дитяча дошкільна установа.

Back to Top


Андріївський узвіз, 8

Андр сп 8

Житловий будинок, рубіж 19-20 ст.

Займає рядове положення у забудо­ві парного боку заповідної вулиці. На трапецієподібній ділянці, що належала П. Чернявській, розміщується комплекс з кількох споруд, який скла­дається з двох житлових будинків, що виходять на червону лінію забудови вулиці, і службових флігелів. В архі­тектурно-художньому відношенні цін­ність становить двоповерховий цегля­ний будинок у стилі неоренесанс, що прилягає до будинку № 10. Він є яс­кравим прикладом приватного житла середніх прошарків населення. У пла­ні прямокутний, з парадним і чорним входами і арковим проїздом на под­вір'я. Внутрішнє планування коридор­не. двобічне. Головний фасад асимет­ричний, має шість вікон, крайні вікон­ні прорізи над вхідними дверима і над проїздом об'єднані вертикальними ло­патками з різноманітними за рисун­ком фронтонами на рівні аттика. Ар­кові вікна верхнього поверху оформ­лені пілястрами та архівольтами в ліп­ному орнаменті, де переважає мотив пальмет. У нішах фронтонів стилізовані герби. Декоративне оздоблення фасаду доповнюють ковані геометричного ри­сунка ґрати парапету (кін. 19 ст.) і нової брами (1986—87). На першому поверсі будинку нині кафе-театр «Колесо».

Back to Top


Андріївський узвіз, 10

  • До надбудови мансардою

Андр сп 10

Житловий будинок, 1-а пол. 19 ст.

Одноповерховий, дерев'яний, тинько­ваний, на високому цегляному цоколі, у плані прямокутний.

Вирізняється стриманою суворою композицією фасадів у формах класицизму. Розміщення дерев'яних сходів будинку у бічній прибудові, наявність дворової галереї, анфіладність внутрішнього планування є характерною рисою цього періоду київського домобудування. Споруду вирізняє стримана пластика симетрич­ного фасаду, прикрашеного чотирма дерев'яними пілястрами, карнизом простого профілю з великим виносом, скромними віконними лиштвами. В основу архітектурного задуму покладено один із зразків серії типових проектів житлових будинків та інших приватних будівель 1802—12.

Будинок — яскравий приклад рядової забудови Києва поч. 19 ст.

Back to Top


Андріївський узвіз, 11

Андр сп 11

Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Шиман К. Ф.

Формує фронт забудови вулиці. Являє собою комплекс, що складається з двох різно- поверхових об'ємів: двоповерхового, збудованого 1902—03, і чотириповер­хового, спорудженого 1910—11. Чотириповерховий, цегляний, з сек­цією на одну квартиру, з бічним розміщенням сходової клітки і проїзду на подвір'я. Композиція фасаду у формах пізнього модерну симетрична, хоча великий арковий вхід зміщений стосовно центральної осі. Рівномірноритмічну тектоніку фасадної стіни визначають віконні прорізи, спарені на верх­ньому поверсі. Архітектура фасаду аскетична. Спарені аркові вікна й композиції з кругів, що нагадують подвійні та потрійні вінки, вказують на вплив неокласицизму 1910-х рр. Двоповерховий цегляний будинок з напівпідвалом, очевидно, спочатку при­значався для однієї сім'ї. Його п'ятивіконний фасад симетричний, виконаний у формах неоренесансу. Центральна вісь виділена розкріповкою. Пишне архітектурно-пластичне оздоблення фасаду складають лопатки, рустовані на рівні першого поверху, карниз з модульйонами, напівколонки, які обрамляють напівциркульні вікна другого поверху, численні орнаментальні вставки з ліпного рослинного декору. В архівольтах верхніх вікон — замкові камені у вигляді бородатих маскаронів. Фасад має сліди пізніших переробок.

У 1910-х рр. у будинку проживав київський архітектор Шиман Карл Фрідріхович, автор проектів кількох великих прибуткових будинків: Володимирська, 39/24, Верхній Вал, 48/28, Малопідвальна, 10, Андріївський узвіз, 2-6, 2-в та ін.

Використовується як житловий. Тут також розташовані відділ культури По­дільської райдержадміністрації, студія-майстерня «Соняшник», Управління по роботі з ветеранами Збройних Сил Комітету соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України.

Back to Top


Андріївський узвіз, 15

Андр сп 15

Житловий будинок «Замок Річарда — Левове Серце» 1902—04

На складному рельєфі, що має схил уздовж вулиці і в глибині ділянки, яка закінчується схилом у бік Подолу. Нижнім торцем будинок прилягає до гори Уздихальниці, на невелике плато якої ведуть двоє сходів: бетонні з подвір'я і дерев'яні з вулиці (влаштовані під час реконструкції 1991—92). Перші документальні свідчення про власників ділянки належать до поч. 19 ст.

З цього часу протягом століття забудова істотно не змінювалась і складалася з одноповерхового дерев'яного житлового будинку по лінії вулиці та господарських будівель у глибині подвір'я. 1889 садибу № 15, 1887 садибу № 17 придбав міщанин А. Маленко — художник з виготовлення іконостасів, який 1888—89 у садибі № 17 збудував дерев'яний двоповерховий будинок для своєї майстерні (знесений у кінці 1980-х рр.; у 1990-х рр. відтворений у цеглі). У такому вигляді обидві садиби проіснували до поч. 20 ст. В 1902 садибу № 15 придбав будівельний підрядчик Д. Орлов, який і розпочав будівництво п'ятиповерхового прибуткового будинку. В його основу покладено проект житлової споруди Міністерства внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі академіка архітектури Р. Марфельда (бл. 1899), перероблений відповідно до конкретного місця. На подвір'ї садиби по периметру розміщувались також одноповерховий цегляний житловий флігель (знесений 1988), одноповерхові служби з великою льодовнею у підвалі й контрфорсні стіни зі сходами між ними, що вели на дах флігеля, до будинку і на гору. В будинку були каналізація та пічне опалення, подвір'я і проїзд заасфальтовані. Будівельні й оздоблювальні роботи завершені на поч. 1904. В одноповерховій трикамерній нижній прибудові з вулиці містилися м'ясна й бакалійна лавки «Андріївський ринок», перукарня. До 1911 садиба належала Д. Орлову. Наступними її власниками були М. Франк (1911—13), А. Серебренников (1913—17), П. Урусов (1917—19). П'ятиповерховий, на цокольному напівповерсі, цегляний, у плані близький до прямокутника. Перекриття плоскі. На кожному поверсі було по кілька квартир (в основному три-, п'ятикімнатні); на четвертому поверсі — одна 11-кімнатна квартира. Первісне планування повністю змінено.

Споруда виконана у стилізованих формах готики, що імітують середньовічний англійський замок. Асиметричний за об’ємно- просторовою структурою і такий, що має у забудові тристоронній огляд, будинок відзначається динамізмом розгортання композиції і виразною рубленою пластикою модельованих у лицьовій цеглі фасадів. Відображає неоромантичні тенденції періоду пізнього еклектизму, що передували модернові. Можливість візуального сприймання будинку з віддалених точок зумовила акцентування декором його верхнього поверху та вінцевої частини, де зосереджено навісні вежки, які фіксують наріжні частини, й багаторядні зубчасті пояси, що імітують машикулі. Неглибокий еркер на четвертому поверсі з великим вікном завершений вишуканим ступінчастим шпилем. Центром загальної композиції є підвищений баштовий об'єм над вхідним ризалітом з пірамідальним завершенням. В оформленні інтер'єрів широко використано ліплення стін і стель (тепер повністю втрачено).

Неоготична архітектура будинку сприяла виникненню його романтичної назви — «Замок Річарда — Левове Серце», пов'язаної з ім'ям англійського короля 12 ст. (вперше ця назва згадується у нарисі В. Некрасова «Дім Турбіних»), Пам'ятка має виняткове містобудівне значення. Як акцент у забудові вулиці, вона входить до загальноміської панорами, що відкривається на Верхнє місто з Подолу й лівого берега Дніпра. У 1905—09 в цьому будинку на четвертому поверсі у квартирі № 17 проживав Красицький Фотій Степанович (1873—1944) — живописець і графік, викладач Київського художнього інституту (1924—37), учень К. Костанді, М. Пимоненка, І. Рєпіна, внучатий племінник Т. Шевченка. Автор жанрових картин, пейзажів. Створив цілий ряд живописних і графічних портретів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Наприкінці 1905 в квартирі Ф. Красицького відбулися перші редакційні збори сатиричного тижневика «Шершень», що виходив у Києві 1906 (з 6 січня до 14 липня). Ця квартира була і адресою редакції журналу — № 1—4 (до 27 січня 1906). Пізніше редакція містилася на вулицях Гоголівській, 45 (до 19 травня) і Маловолодимирській, 52 (тепер вул. О. Гончара; до 14 липня). Ф. Красицький — один з провідних співробітників «Шершня», автор багатьох карикатур для журналу. У цій квартирі бували співробітники «Шершня», відомі літератори й художники— І. Стешенко, В. Різниченко, І. Бурячок, М. Яковлєв (Косин) та ін. З 1910 Ф. Красицький мешкав на вул. Брюсова, 20/16.

У 1909 у цю квартиру переїхав (одружився з Н. Крекотень, рідною сестрою дружини Ф. Красицького) Дядченко Григорій Кононович (1869— 1921) — живописець (учень М. Мурашка), викладач Київського художнього училища (з 1901). Твори цього періоду: портрет ск. Ф. Балавенського (1907), «Автопортрет» (1910), «Останній промінь» (1910), «Дворик» (1916). Г. Дядченко проживав тут до дня своєї смерті. На поч. 20 ст. у будинку проживав Голубєв Степан Тимофійович (1848—1920) — історик, професор Київської духовної академії та університету, автор досліджень з історії академії, церковного і культурного життя України 16—18 ст. У різний час у будинку мешкали також Балавенський Федір Петрович (1865—1943) — скульптор, викладач Київського художнього училища (1907—22); Макушенко Іван Семенович (1867—1955) — живописець, викладач Київського художнього училища (1905—19), Київського художнього інституту (з 1934). 1971 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку Г. Дядченку (арх. В. Лоботинський; нині знята). До 1983 використовувався як житловий будинок. Після закінчення ремонтно-реставраційних робіт і реконструкції у 1998 — готель.

Back to Top


Андріївський узвіз, 19

Андр сп 19

Садиба, кін. 19 ст.

Складається з двоповерхового дерев'яного житлово­го будинку, що виходить на червону лінію забудови Андріївського узвозу, а також двоповерхового флігеля в глибині садиби з одноповерховими прибудовами пізнішого періоду. Розта­шування будівель на одному з мальов­ничих поворотів узвозу, оригіналь­ність пластичного вирішення надає са­дибі значення архітектурного акценту в ансамблі забудови. На поч. 20 ст. садиба належала дворянці М. Чигринцевій. 1982 проведена реставрація з від­новленням втрачених елементів різьб­лення. Особливий інтерес становить чоловий будинок. Це яскравий приклад нового напряму в архітектурі кін. 19 ст., пов'язаного з використанням декора­тивних мотивів російської народної архітектури. Двоповерховий, дерев'яний, обшитий дошками, на високому цегляному цо­колі. Прямокутний у плані, витягнутий у глибину подвір'я. Головний фасад з високим дерев’яним ґанком і балко­ном над ним увінчаний трикутним фронтоном. Його пластику визначають пропилювальне різьблення по дереву, що оздоблює вікна, карнизи, фронтон, піддашшя ґанку. Архітектурні деталі флігеля у глибині подвір'я (лиштви ві­кон, карнизи тощо) також мають ви­разне різьблення геометричного ха­рактеру. Пам'ятка — рідкісний зразок дерев'яної житлової забудови Києва кін. 19 ст. Нині в садибі — художній салон і ресторан.

Back to Top


Андріївський узвіз, 20-Б

Андр сп 20

Житловий будинок, кін. 19 - поч. 20 ст.

Прилягає до підніжжя Замкової гори. Виходить на червону лінію забудо­ви вулиці. На рубежі 20 ст. належав відомому київському ювелірові й громадському діячеві І. Шатрову, який використав окремі приміщення під ювелірну та іконописну майстерні, а також невеликий домашній театр. Двоповерховий, цегляний, з тильного боку — дерев'яна, обкладена цеглою прибудова, яка на рівні другого по­верху має частково засклену галерею. У плані трапецієподібний. Головний, симетричний за композицією шестивіконний фасад виконаний у стильових формах неоренесансу. Втоплена цент­ральна частина фасаду фланкована розкріповками, що переходять у високі фігурні щипці з круглими слуховими вікнами. У центрі фасаду — ковані балконні ґрати з геометричним орнаментом, що нагадують пальмети в оточенні 3-подібних завитків. В архітектурному оздобленні першого поверху переважає цегляний декор, тоді як другий поверх, відділений від першого карнизом, пластично насиченіший. Над напівциркульними вікнами з профільованими архівольтами — замки, скомпоновані з кронштейнів, плодів і листя. Вишуканий рослинний орна­мент ліпних вставок заповнює ніші у фризі, фронтонах і під вікнами друго­го поверху. Пам'ятка — вдалий приклад архітектурного вирішення будинку періоду еклектизму. У серед. 1980-х рр. будинок передано Театру на Подолі.

Back to Top


Андріївський узвіз, 21

  • Після пофарбування Євро-12

Андр сп 21


  • До пофарбування Євро-12

Житловий будинок 1890-х рр, в якому містилася майстерня Кавалерідзе І. П., проживав Титов Ф. І.

На вигині вули­ці. Споруджений за затвердженим 1891 проектом арх. В. Ніколаєва для настоя­теля Андріївської церкви. Дво-, триповерховий, цегляний. Скла­дається з верхньої прямокутної і ниж­ньої Г-подібної у плані секцій, збло­кованих під тупим кутом і роз­ділених по нижньому поверху про­їздом. Асиметричний за композицією фасад поділено на дво-, тривіконні прясла лопатками і завершено рене­сансним карнизом з модульйонами. Декор фасаду — нішки й поребрик — виконані у цегляному стилі.

Влітку 1911 у напівпідвальному приміщенні будинку була майстерня Кавалерідзе Івана Петровича (1887 — 1978) — скульптора, кінорежисера, драматурга, народного артиста УРСР (з 1969). Після повернення із Парижа, де 1910—11 він навчався у приватній студії, художник отримав замовлення на спорудження пам'ятника св. княги­ні Ользі, що був відкритий того ж року на Михайлівській площі (розібра­ний 1919—23, відновлений 1996), а також майстерню для роботи над ним. 1991 р. в будинку створено Меморіаль­ний музей-майстерню І. Кавалерідзе, який працював спочатку на громад­ських засадах при Спілці кінематогра­фістів України. З 1993 — державний музей. У 1910-х рр., аж до виїзду за кордон на еміграцію (1918), у будинку мешкав Титов Федір Іванович (1864—1935) — історик, книгознавець, протоієрей, док­тор богослов'я, настоятель Андріїв­ської церкви (1896—1918).

Back to Top


Андріївський узвіз, 23

Андр сп 23

Back to Top

Споруджена в стилі бароко за проек­том арх. Б.-Ф. Растреллі на замовлен­ня доньки Петра І російської імперат­риці Єлизавети на місці розібраної 1724 дерев'яної Хрестоздвиженської церкви. Задумана, як двірський храм для обслуговування імператорського почту з унікальним розташуванням на значній відстані від Марийського (Царського) палацу в Липках. Інженер і будівничий — І. Мічурін, керівник бу­дівельних робіт— І. Власьєв. Відповідно до проекту двоповерхова будівля покоїв священика біля підніжжя церкви мала відігравати роль підпірної стіни узгір'я, на якому спо­руджувалася церква. В процесі буді­вельних робіт І. Мічурін здійснив ряд самостійних інженерних рішень, які ґрунтувалися на серйозних геологіч­них дослідженнях і були затверджені Б.-Ф, Растреллі. Внаслідок цього ство­рено своєрідний стилобат храму, за­мість в'їзду на паперть у вигляді пандуса влаштовано сходи.

Підготовчі до будівництва роботи роз­почато 1747. У липні 1748 І. Мічурін та І. Власьєв одержали ескізний про­ект Б.-Ф. Растреллі. З січня 1749 роз­почато будівельні, з 1752 — опоряджу­вальні роботи на фасадах і в інтер'єрі храму, які в основному закінчено 1755. Але документи засвідчують, що повне завершення робіт затягнулося аж до 1762. Довгий час у зв'язку зі смертю замовниці церква стояла в за­пустінні. Освячена лише 1767.

У будівництві брали участь численні майстри різних фахів: каменярі Я. Бублик, Г. Горох, С. Ковнір, М, Новаківський; тинькарі під керівниц­твом П. Цега; різьбярі М. Алексєєв, П. Ржевський, М. Чвітка, Я, Шевлицький; столяри на чолі з М, Мантуровим; коваль П. Медведєв; золотарі І. Євстифеєв та Г. Стеценко. Іконо­стас, креслення до якого в натуральну величину виконав сам Растреллі, зроб­лено майстрами під керівництвом Я. Грота та И. Домаша і майстром-золотарем Ф. Лепренсом. Над виготов­ленням кафедри проповідника працю­вали X. Орейдах та Я. Цунфер. Основ­ні живописні роботи виконували О. Антропов та І. Вишняков. Тильну частину іконостаса оформляли українські жи­вописці І. Роменський, Г. Стеценко, І. Чайковський.

Документи, що збереглися від часів будівництва, дають змогу встановити, який вигляд мав храм після завершен­ня робіт. Масивний прямокутник врі­заного в пагорб стилобата — двопо­верхових священицьких покоїв — під­креслював легкість ажурного силуету церкви. На паперть, до входу у храм, вели широкі парадні дерев'яні сходи, їхня легка витончена дерев'яна ого­рожа перетворювалась на огорожу паперті, зорово створюючи м'який пе­рехід від важкої маси стилобата до відкритого простору паперті. На тлі безкрайнього блакитного неба, в біло- золотавому мереживі декору — бірю­зово-білий об'єм церкви. Бірюза фа­садів з білими вертикалями колон та пілястрів відтінялася малахітовою оправою дахів, центральної бані та верхівок наріжних бань, золоченими кулями маківок з різьбленими силуе­тами хрестів. Яскрава святкова архі­тектура була типовою для стилю бароко.

У 1771, пізніше у 1785—86 під час ремонту покрівлю основного об'єму з темно-зеленої полив'яної черепиці за­мінено на металеву. 1825—28 за проек­том арх. А. Меленського через обме­женість коштів рельєфний золочений декор бань, укладений по фарбованій яр'ю — мідянкою та венеціанською зе­ленню — мідній покрівлі, замінено на­кладними золоченими зірками по «бі­лій блясі». З 1830 до 1900 проведено ряд поточних і капітальних ремонтів, під час яких остаточно зникає весь золочений декор завершень, пропадає або нівечиться ліплення фасадів церк­ви та стилобата. Дерев'яну огорожу паперті та сходів замінено на іншу: цегляні стовпи з чавунними литими секціями, виконаними за проектом ар­хітекторів П. Спарро та Л. Станзані. Замість цегляного покриття паперть викладено чавунними плитами. Де­рев'яні конструкції бань замінено на металеві (при цьому не збережено пер­вісну форму їхніх завершень).

1949—54 – проведено капітальний ре­монт будівлі: відремонтовано кон­струкції дахів, ушкоджену кладку стін, замінено покрівлю дахів та по­криття паперті; стилобат обладнано водогоном та каналізацією, біля його південної стіни уздовж сходів зведе­но одноповерхову прибудову (арх. М. Дьомін). Одночасно здійснено кон­сервацію живопису церкви (керівник Ф. Демидчук).

1965—67 виконано чергові роботи з укріплення цегляної кладки фасадів стилобата, перекладання його під­пірної стіни, ремонту покриття па­перті, конструкцій даху та покрівлі церкви (автор проекту реставрації — арх. В. Корнєєва), а також продовже­но консервацію живопису (керівник П. Войтко).

1974—87 здійснено повну реставрацію пам'ятки на підставі виявлених у гра­фічному зібранні віденського музею «Альбертіна» копій авторських крес­лень Б.-Ф. Растреллі (авторська група реставраторів: арх. В. Корнєєва, мис­тецтвознавець М. Дегтярьов, інженери Б. Левандовська, А. Рожков). Розроб­ці проекту передувала науково-дослід­на архівна та натурна робота, якою з’ясовано невідомі факти в історії проектування, будівництва та існуван­ня храму, виявлено забуті прізвища численних майстрів — будівничих і опоряджувальників, встановлено дійс­ну хронологію перетворень зовніш­нього вигляду будівлі й спростовано думку, що Б.-Ф. Растреллі зрадив своїй творчій манері й створив спору­ду зі скромним декором на основі місцевої київської традиції. Андріївська церква п'ятибанна, безстовпна, у плані хрещата, центрична за композицією. Чотири малі бані хра­му декоративні, встановлені на оздоб­лених колонами контрфорсах, розмі­щених між раменами хреста. Двоповерхові священицькі покої, які разом з фундаментами сягають висоти 15 м, утворюють стилобат, на якому міститься паперть. Матеріал підва­лин — блоки пісковика, стін та скле­пінь — цегла. Декор фасадів: капіте­лі, картуші, медальйони, лиштви про­різів та ніш — чавунне золочене литво; сандрики та гірлянди — ліпні, тинько­вані. Оформлення люкарен та завер­шень бань — золочена виколотка з мі­ді. Споруда заввишки 60 м, завдовжки по осі схід — захід —31 м, північ — південь—20 м. Діаметр центральної бані—10 м. Піднесений на високий подіум об'єм розрахований на круго­вий огляд. Перший ярус церкви — ко­рінфського ордера, другий — іонічно­го. Зібрані в пучки колони контрфор­сів і фіксуючі кути просторового хреста розкріповані, пілястри встанов­лено на високих, майже триметрових цоколях. Стрункі вертикальні лінії ор­дера нижнього ярусу продовжено гру­пами колон під легкими декоративни­ми наріжними баньками, парними пі­лястрами в простінках підбанника центральної бані. Вертикальність за­гальних пропорцій храму посилено вишуканими абрисами барокових бань, увінчаних високими позолочени­ми хрестами з маківками. Центральну баню та стіни декоровано люкарнами в обрамленні пишного скульптурного орнаменту, на фронтонах розміщено картуші з вензелем імператриці. Плас­тично-образну виразність споруди значною мірою зумовлює поліхром­ний декор: білість колон, пілястрів, карнизів; позолота капітелей, карту­шів, гірлянд квітів; бірюза стін, зелень центральної бані.

Характерною ознакою інтер'єра храму є невеликий його об'єм та відсутність хорів, оскільки храм створювався як двірська церква, а також наявність не­традиційних у православному храмі кафедри проповідника та поліхромних скульптур на іконостасі.

Внутрішнє опорядження церкви є прикладом нероздільного поєднання різних видів мистецтва: архітектури, ліплення, різьблення по дереву, скуль­птури і живопису, Ці складники, обу­мовлені стильовою логікою архітекту­ри храму, взаємодоповнюючи один одного, утворюють цілісний ансамбль. Опоряджувальні роботи інтер'єра церкви велися одночасно з оздоблен­ням її екстер'єра. За весну і літо 1752 було тиньковано стіни і виготовлено багато ліпних орнаментів. Виготов­ленням форм та відливанням їх займа­лися московські майстри М. Алексє­єв, Іван-великий, Василь та Іван-менший Зиміни, М. Мантуров, П. Ржевський, а також українські різьбярі В. Клейцковський з Трипілля, М. Чвітка з Києва та Я. Шевлицький з Козельця.

На початку 1752 Петербурзькою кан­целярією від будівництва було схвале­но один із варіантів ескізу іконостаса, виконаний Б.-Ф. Растреллі на повну його висоту (21,5 м). З нього було знято паперові лекала, за якими майс­тер теслярських справ Я. Грот спору­див у Києві каркас.

Різьблені деталі для іконостаса, надпрестольної сіні, проповідницької кафедри і царського місця (не зберег­лося) виготовлялися у Петербурзі. Ве­ликий обсяг робіт виконали Й Домаш зі своїми помічниками. Він вирізь­бив царські врата, раму для ікони «Спас Нерукотворний», дві рами з фронтонами для бічних дверей іко­ностаса, чотирьох ангелів на фронто­нах його першого і другого ярусів, постаті двох ангелів, що підтримують кафедру проповідника, голівки херу­вимів на ній та надпрестольній сіні. Скульптурну групу «Розп'яття», що завершує іконостас, створив художник А. Карловський із помічниками. Різьбярське оздоблення надпрестоль­ної сіні й кафедри виконували X. Орейдах та Я. Цунфер, деякі деталі для кафедри — Д. Устерс.

Влітку 1753 різьблені деталі було змонтовано у Києві. При спорудженні іконостаса, спроектованого як дво­ярусний, був добудований ще один ярус. У виготовленні деталей, яких не вистачало, брав участь майстер сто­лярних справ М. Мантуров. Позоло­чення ліплених та різьблених деталей виконували І. Євстифеєв та Ф. Лепренс.

Для інтер'єра церкви були окремо на­писані на полотні живописні твори і вмонтовані в декоративні обрамлення. Сюжети та систему їхнього розташу­вання було визначено в Синоді. Вико­нання живописних робіт покладалося на І. Вишнякова, який разом зі своїми учнями О. Бєльським, А. Єрошевським, П. Семеновим та І. Фірсовим за літо й осінь 1752 створив у Петербурзі 25 композицій для іконостаса (переве­зені до Києва 1753). За стильовими оз­наками до пензля Вишнякова відносять ікони «Цар царів», «Спас Нерукотворний», чотири ікони намісного ряду — «Богоматір з немовлям», «Ісус Христос», «Архангел Михаїл» та «Архан­гел Гавриїл». Для нагляду за живопис­ними роботами та безпосередньої участі в них до Києва було послано О. Антропова з його учнем Ф. Корнєєвим. Працюючи разом з місцевими живописцями, Антропов за ескізами Вишнякова виконав твори в бані й на парусах споруди. Він написав також картини для добудованих частин іко­ностаса, зокрема зображення пророка Захарії, апостолів Петра і Андрія, а також «Дванадесяті свята». Антропов написав вісім композицій, розміщених на стіні та балюстраді ка­федри. Йому належить виконана олій­ними фарбами по сухому тиньку кар­тина «Андрій Первозванний на київських горах» на склепінні притво­ру церкви і «Таємна вечеря» (1754) в апсиді, мальована на полотні олією (обидві оздоблені позолоченими об­рамленнями).

Шість композицій для зворотного бо­ку іконостаса писали місцеві худож­ники — киянин І. Роменський та О. Чайковський з Козельця. Зустріча­ються відомості щодо причетності до живописних робіт та участі у них сла­ветного українського гравера Г. Левицького-Носа та його сина Д. Левицького.

На західних стінах трансепта церкви розташовані дві великі картини істо­ричного жанру, написані в 19 ст.: «Проповідь апостола Андрія» (1847) українського художника П. Бориспольця та «Вибір віри князем Володи­миром», автором якої, ймовірно, є ла­тиський живописець І. Егінк. Протягом існування та експлуатації храму не раз проводилися ремонтні і реставраційні роботи. В 1866—67 сті­ни, що мали світло-блакитний колір, було перефарбовано у білий, пі­лястри — під мармур. Тоді ж київ­ський золотар С. Петруневич нано­во позолотив ліплені та різьблені деталі. В 1930-і рр. було проведено реставрацію живопису бані. Під час ремонтних робіт 1949—52 було віднов­лено втрачені фрагменти ліплення, стіни і склепіння пофарбовано олій­ною фарбою у два тони. В 1950-і рр. полотна демонтувалися для виконання робіт у реставраційній майстерні, де вони були дубльовані на нову основу. Чергові реставрації живопису прово­дилися наприкінці 1960-х рр. і 1979. Під час останньої реставрації 1992 були частково зняті численні записи, що спотворювали авторський живопис ба­ні.

Реставраційні роботи в різний час здійснювалися під керівництвом А. Калиниченка, В. Бабюка, А. Остапчука, П. Войтко, І. Дорофієнко. Серед ху­дожників-реставраторів були А. Ачкасова, А. Беляй, Ф. Демидчук, Д. Капоріков, М. Кортіков, В. Минько, В. Назарова, Д. Невкритий, О. Плющ, С. Подкопаєв, В. Подкопаєва, С. По­ліщук, В. Тарасов, Р. Юсім, І. Яковенко та ін.

Внутрішнє оздоблення Андріївської церкви обумовлене плануванням при­міщення, що нагадує палацову залу єлизаветинської доби. Це планування визначається центричністю споруди. Конструктивні особливості внутріш­нього простору, чітко поділеного на дві основні частини (стіни та баню), визначають характер оздоблення кожної з них. Сіро-блакитний колір приховує товщу масивних стін і наче розширює простір. На його тлі чітко виділяються білі поодинокі та спарені пілястри з іонічними капітелями, що несуть на собі профільований анта­блемент. Останній, членуючи площи­ну стін на два яруси, посилює їхню ар­хітектонічну виразність. Водночас ан­таблемент активізує рух, утворений ритмом пілястрів уздовж периметра приміщення. Цей рух підкреслюється вибагливими ліпленими гірляндами, що звисають між волютами капітелей і вносять елемент динаміки. На рівні першого ярусу стін симетрично цент­ральній осі розташовані вікна (по два у притворі, трансепті) та дві ніші в апсиді. Вони оздоблені профільовани­ми лиштвами і ліпленням у вигляді короноподібного картуша, голівок хе­рувимів та пальмових гілок. Над вік­нами, нішами та вхідними дверима у другому ярусі стін над антаблементом влаштовано круглі люкарни, облямо­вані волютоподібними фронтонами із вписаними до них голівками херуви­мів. Другий ярус стін розчленовано пілястрами, що повторюють ритм пі­лястрів першого ярусу і з'єднуються тягами по склепінню і підпружних ар­ках. Перехід від стін до підбанника позначено стрічкою антаблемента над підпружними арками. Місця його при­лягання до арок заповнені ліпними голівками херувимів. На парусах на полотнах круглої форми розташовані живописні зображення чотирьох єван­гелістів.

Площина підбанника прорізана вісь­мома вікнами з арковими завершення­ми, увінчаними рослинним декором. Між вікнами — пілястри з корінф­ськими капітелями. Вони несуть профільований розкріпований антабле­мент, що акцентує перехід до бані. Баня розчленована подвійними тягами на вісім трикутних сегментів, які своїми завершеннями сходяться до живописного медальйона із зображен­ням «Бога-Отця» («Савоафа»), облямо­ваного подвійним ліпленим колом (ді­аметр медальйона — 161 см). Обидва кола (внутрішнє і зовнішнє) об'єднані декором рослинного характеру. Між здвоєними тягами звисають гірлянди, закріплені на зовнішньому колі деко­ративними елементами у вигляді чере­пашок. Біля підніжжя тяг, над антаб­лементом бані, розташовані картуші, увінчані пишними букетами. У ниж­ній частині кожного із сегментів розміщено люкарни. Знизу вони пиш­но декоровані ліпленням у вигляді си­метричних стулок черепашки, звер­ху увінчані голівками херувимів і пальмовими гілками з обох боків. Проріз кожної з люкарен оздоблено асиметричними орнаментальними при­красами. Між люкарнами і медальйо­ном бані влаштовано рами у формі видовжених трапецій (висота — 195 см, ширина—67,5—145 см) із заокругле­ними, декорованими рокайлевими еле­ментами нижніми кутами, зверху оз­добленими черепашками і пальмови­ми гілками. У семи рамах зображено на полотні постаті архангелів Ієгудиїла, Уриїла, Михаїла, Салафіїла, Гавриїла, Варахиїла, Рафаїла, у восьмій — композиція «Лики херувимів». Ліплення зосереджене на площинах підбанного об'єму і увиразнює його панівне значення у внутрішньому про­сторі. Воно складається з характерних для бароко стилізованих черепашок різноманітних форм, листя аканта, квіткових гірлянд, волют, пальмових гілок, картушів, голівок херувимів. Світло, що крізь вікна і підбанник щедро заповнює підбанний простір, підсилює пишність позолоченого де­кору.

Одним із суттєвих складників ін­тер'єра церкви є триярусний іконо­стас, що розділяє внутрішній простір на вівтар і залу. Його конструктивну основу визначають поставлені на висо­кі цоколі канелюровані пілястри ко­рінфського ордера, що несуть розкріповані антаблементи, якими акцен­тується членування ярусів. Кожен з ярусів, об'єднаних єдиною ордерною системою, визначається своїми особли­востями. Перший, поділений пілястра­ми на сім частин, архітектурним вирішенням і декоративним оздоб­ленням узгоджений з розмірено вели­чавим ритмом опорядження стін ін­тер'єра. У центральній частині іконо­стаса розташовано двостулкові цар­ські врата, симетрично до них — двері жертовника і дияконника. Царські врата як головний елемент відокремле­но розширенням і подовженням площі центральної частини, завершеної над розкріпованим антаблементом дуго­подібним фронтоном та фланкованої спареними пілястрами. Чітким ритмам архітектурних ліній і площин відпові­дає характер плоского різьблення, що оздоблює царські врата, двері жертовника і дияконника та іконні рами ускладнених конфігурацій.

По мірі вивищення кожного з наступ­них ярусів форми оздоблення набира­ють більшої вибагливості, посилюєть­ся декоративна функція архітектур­них елементів. Разом з тим оздоблен­ня іконостаса стилістично споріднюється з оздобленням бані, у простір якої заходять верхні яруси. В другому, тридільному ярусі, з'являються ма­сивні волюти, що поєднують його з нижнім і посилюють враження руху пілястрів догори. Крайні частини цо­колю, які огинаються напівкруглими профільованими карнизами і де розмі­щені по два ангели, сприймаються як декоративні завершення бічних частин нижнього ярусу. Аналогічної функції набувають бічні частини третього яру­су, що мають конфігурацію двох во­лют, об'єднаних зверху профільова­ним дугоподібним карнизом, увінча­ним різьбленим султаном. Чіткість вертикальних ритмів зберігають лише пілястри вивищеної центральної час­тини, завершеної дугоподібним карни­зом. Волюто- і дугоподібні елементи, поступово нарощуючись, надають ар­хітектурним конструкціям динаміч­ності, узгодженості зі скульптурними зображеннями, головним з яких є «Розп'яття», що увінчує композицію іконостаса. Особливою пластичною вивершеністю відзначаються поліхром­ні постаті Марії та Іоанна обабіч «Розп'яття». Своїми вишуканими поза­ми, лагідними рисами обличчя вони пом'якшують драматичний мотив композиції. Скульптурні зображення ангелів майстерно закомпоновано в різних місцях іконостаса. Над другим ярусом вони підтримують заверше­ний короною і осяяний променями картуш із зображенням Всевидющого Ока. їхні постаті, посаджені по краях фронтону над царськими вратами, по­жвавлюють площину, привносять лег­кий рух у центральну частину іконо­стаса. Постаті ангелочків, введені в об­рамлення бічних картин над першим ярусом та розташовані над царськими вратами, нагадують маленьких безтур­ботних путті. В обрамленні ікон ос­новне місце посідає пластичне різь­блення, в якому переважають рослинні мотиви. Царські врата оздоблені дво­ма декоративними арками, бічні две­рі — трикутними фронтонами. Врата вкриті легким ажурним різьбленням у вигляді рокайлевих елементів і ма­ють шість живописних медальйонів (по три на кожній стулці). Типово рокальний за формою характер мають два верхніх медальйони. Композицію врат завершують масивні зображення голівок ангелів.

Позолочені та ліпні декоративні деталі добре виділяються на пурпуровому тлі іконостаса, що надає йому святко­вої урочистості та ошатності. Кон­струкція іконостаса обумовила відпо­відну до неї систему розташування живописних зображень. У цоколі першого ярусу — символи семи святих таїн та сюжет «Поставлений хрест на горах київських». У медальйонах цар­ських врат — зображення Діви Марії та архангела Гавриїла з композиції «Благовіщення» і чотирьох єванге­лістів. Над вратами — «Спас Неруко­творний». У видовжених великих рамах розташовані ікони намісного ряду: праворуч від врат— «Ісус Христос», ліворуч — «Богоматір з немовлям», на дверях дияконника і жертовника — відповідно «Архангел Гавриїл» та «Архангел Михаїл», у крайніх части­нах — «Апостол Петро» (ліворуч) і «Апостол Андрій» (праворуч). Неве­ликі ікони з циклу «Двунадесяті свята» розташовані у два ряди і розділені антаблементом. У центральній частині другого ярусу — композиція «Зішестя Святого Духа», у правій — в об'єдна­них рамах різного розміру і конфігу­рації — «Іоанн Хреститель», над ним — «Воскресіння», відповідно у лівій — «Пророк Наум» і «Св. Захарія». У цент­рі третього ярусу — «Цар царів», в його цоколі — «Воскресіння Лазаря» та «В'їзд до Єрусалима», в бічних ча­стинах — «Вознесіння» (ліворуч) та «Св. Єлизавета» (праворуч). Живопис на тильному боці іконостаса виконали живописці І. Чайковський та І. Роменський («Святкування ізраїльтянами першої пасхи», «Тайна причастя», «Манна небесна», «Жертвопринесен­ня Авеля», «Першосвященик Аарон», «Поклоніння царів земних царю небес­ному»; остання композиція написана І. Чайковським (1755).

Напроти іконостаса, ліворуч, розта­шована кафедра проповідника. Вона має форму багатогранника, поставле­ного на декоративній підставці з по­статями вирізьблених з дерева і позо­лочених ангелів. Легкість, з якою во­ни підтримують кафедру, створює ілюзію її невагомості. Цьому вражен­ню сприяють її форми, опуклі знизу, білий колір і позолочені оздоби. Над кафедрою нависає різьблений балдахін з китицями і корона. Під балдахіном — картина «Зішестя Святого Духа на апостолів», зображення сяйва та голу­ба. На балюстраді кафедри містяться живописні композиції із зображенням Христа, що проповідує, святих Петра і Павла та сцени на теми євангель­ських притч. Живопис кафедри вико­наний олійними фарбами на полотні й оздоблений позолоченим обрам­ленням, поєднаним з декоративними гірляндами.

Ансамбль живопису Андріївської церкви втілює вищі досягнення українського і російського мистецтва серед. 18 ст. Він увібрав бурхливу енергійність пла­стичних форм західноєвропейського бароко і зберіг зв'язок з місцевою тради­цією, що виявився у зацікавленні націо­нальним типажем. Зокрема, композиція «Цар царів», де зображено Бога-Отця в урочистій позі, за своїм ладом на­гадує придворні портрети середини 18 ст. з їхньою величавістю, парсунною ста­тичністю, орнаментальною ошатністю та декоративною вишуканістю. Певна схожість з портретом Єлизавети Пет­рівни роботи І. Вишнякова (1743) простежується в композиції «Богома­тір з немовлям». Властиві для бароко контрапостні повороти постатей, що надають їм високої внутрішньої на­пруженості, використано О. Антроповим у характеристиці емоційного ста­ну Андрія Первозванного, зображено­го у притворі, Богоматері у «Зішесті Святого Духа» на кафедрі. Психологіч­ною напруженістю позначений стан персонажів його картини «Таємна ве­черя», які дещо нагадують україн­ський національний тип. Ці риси вла­стиві образу Бога-Отця, зображеного в центрі бані, та архангелів в її сег­ментах.

Виразні постаті персонажів, їхній ошатний одяг, велика кількість побу­тових деталей, пейзажний супровід, елементи натюрморту, що вводяться до композицій, все це виражає життєстверджуючий характер, властивий мистецтву бароко. З творами, позна­ченими рисами цього стилю, певним чином споріднюються історичні кар­тини 19 ст. академічного напряму в ін­тер'єрі церкви.

У вівтарній частині розташована надпрестольна сінь у вигляді ротонди з витими спареними колонами корінф­ського ордера, оповитими гірляндами квітів. На блакитному піднебессі сіні з золотими зірочками і галузками кві­тів — позолочене різьблене зображен­ня голуба. Сінь прикрашають голівки херувимів, аналогічні — в оздобленні кафедри.

Для підлоги церкви 1753 з Москви бу­ли доставлені чавунні плити, але на­прикінці літа того ж року металеву підлогу замінили на мармурову.

В 19 ст. підлогу та нижні частини стін було викладено сірим мармуром.

Андріївська церква — пам'ятка історії та культури світового значення. 1936 храм перетворено на музей, 1939 включено до складу Державного ар­хітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» (нині — Націо­нальний заповідник «Софія Київська»).

1794 у залі священицьких покоїв утри­мувався полонений царськими війська­ми після поранення в бою Костюшко Тадеуш (1746—1817) — діяч польського національно-визвольного руху, обра­ний 1794 головою (диктатором) Польщі під час польського повстання. Звідси відправлений до Санкт-Петербурга.

У 1840-х рр. у цій залі проживав відо­мий київський подвижник Іван Расторгуєв, за прізвиськом «Босий» (помер 1849), який приймав тут прочан і калік і допомагав їм.

1896—1918 настоятелем Андріївської церкви був Титов Федір Іванович (1864—1935) — історик, книгознавець, протоієрей, доктор богослов'я. 1890 закінчив Київську духовну академію, викладав у ній церковну історію, з 1905 — професор, 1914—16 — редактор «Киевских епархиальньїх ведомостей». Автор численних праць з історії церкви, освіти, книгодрукування в Україні, про старожитності Києва. 1918 емігрував.

1918 Андріївську церкву передано па­рафії Української автокефальної пра­вославної церкви. Тут правили україн­ською мовою у різний час протоієрей Василь Липківський (згодом митропо­лит УАПЦ), Нестор Шараївський (зго­дом архієпископ), Петро Тарнавський (згодом єпископ), диякон Олександр Дурдуківський. Восени 1925 Андріївську церкву передано радянською владою прорежимній Обновленській церкві.

Під час окупації Києва 1941—43 тут відбувалися відправи УАПЦ. 1942 у нижній церкві було хіротонізовано на єпископа Переяславського Мстислава (справж.— Степан Скрипник; 1898— 1993) — церковного і громадського дія­ча, племінника С. Петлюри. 1942 за­арештований гестапо, з 1944 проживав за кордоном, митрополит УАПЦ, 1990 обраний на соборі в Канаді Патріархом Київським і всієї України-Русі, інтронізований 18 листопада 1990 у Києві. З 1992 у приміщеннях стилобата роз­міщуються Духовна академія і семіна­рія Української православної церкви Київського патріархату.

З 1995 здійснюється капітальний ре­монт і реставрація церкви.

1998 на стилобаті встановлено бронзо­ву меморіальну дошку з барельєфним портретом Патріарха Мстислава (ск. В. Щур).

Back to Top


Андріївський узвіз, 34

  • Після пофарбування до Євро-12

Андр сп 34


  • До пофарбування Євро-12

Житловий будинок 1900—01, в якому проживали Житецький П. Г., Кезма Т. Г., Сагарда М. І., Тютюнник Г. М. (архіт., іст.)

До правого торця будинку в 1858 було прибудовано дво­поверхову дерев'яну на цегляному цо­колі споруду. З 1857 власником садиби був Михайло Грабовський (1805—63) — польський письменник і критик. Багато років прожив в Україні, відстоював ідею зближення між поляками та українцями. Підтримував тісні стосун­ки з письменником, істориком, етно­графом, громадським діячем П. Кулішем, зустрічався в Києві з письменни­ком О. Толстим (будинок, в якому жив М. Грабовський, не зберігся). На­ступні власники садиби: родина Столяренків (кін. 19 ст.— 1905), купців Слин­ко (з 1906).

Будинок зведено за проектом арх. О. Хойнацького цивільним інж. М. Вишневським для Є. Столяренка. Через значний схил рельєфу крила будинку різноповерхові. Цегляний, тинькова­ний. У плані Г-подібної ускладненої форми. Складається з двох житлових секцій — одноквартирної, чотирипо­верхової, витягнутої в глибину по­двір'я, і двоквартирної, п'ятиповерхо­вої, орієнтованої вздовж вулиці. Вну­трішнє планування частково змі­нено.

У зв'язку з особливостями ділянки композиція головного фасаду асимет­рична, Верхня наріжна частина і ви­гин фасадів виділені вертикальними розкріповками, що переходять у під­вищені об'єми горищних приміщень. Первісно розкріповки увінчували ве­ликі цибулиноподібні бані з ліхта­риками, декоративними кокошниками і орнаментованим лускоподібним по­криттям (втрачені). Пластичне оздоб­лення фасаду, виконане з цегли, ви­тримано у формах російської архітек­тури 17 ст. Нижні поверхи оброблені під руст. Входи позначені масивними арковими порталами з важками. Пиш­ний декор двох верхніх поверхів скла­дається з лиштв з кілеподібними й трикутними сандриками, ширинок, поребрика, кілеподібних кокошників і нішок. Збереглися прикрашені наклад­ним різьбленням і фігурним засклен­ням двері у тамбурах сходових кліток, а також первісне оздоблення інтер'є­рів (ліплення, паркет, кахляні груби, гранітні сходи з кованими метале­вими огорожами).

Будинок є оригі­нальним твором київського домобуду­вання поч. 20 ст., відіграє роль акцен­ту в забудові вулиці.

У 1907—11 у цьому будинку в квартирі № 29 проживав Житецький Павло Гнатович (1837—1911) — філолог, до­слідник української мови і літератури; педагог, чл.-кор. Петербурзької АН (з 1898), член київської Старої Громади і Південно-Західного відділу Російсь­кого географічного товариства, дійсний член НТШ, співробітник «Киевской стариньї», де керував працею над складанням словника української мо­ви. 1907 обраний першим почесним членом Українського наукового това­риства у Києві. ЗО травня 1908 удостоє­ний ученого ступеня доктора наук.

1908 розпочав роботу над «Енциклопе­дією слов'янознавства», яка була опублікована після його смерті 1914 в журналі «Україна».

1908—58 у квартирі № 9 на другому поверсі проживав Кезма Тауфік Гав­рилович (1882—1958) — вчений-сходо- знавець. Після закінчення 1906 Ки­ївської духовної академії викладав арабську і турецьку мови у вузах Києва; з 1920 — старший викладач факультету міжнародних відносин, з 1948 — професор Київського дер­жавного університету ім. Т. Шевчен­ка. Був завідувачем сектора арабо- іранської філології АН УРСР. 1928 Т. Кезма створив підручник «Елемен­тарні основи граматики арабської мо­ви у популярному викладі», який одержав визнання багатьох вітчизня­них та зарубіжних учених. Т. Кезма пропагував українську літературу в арабомовних країнах, зокрема, в Єгипті, Сирії, Іраку, співробітничав із журналом «Аль-Іха» («Братство», Єги­пет). Опублікував чимало матеріалів про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, переклав українською мо­вою твори арабських письменників: Джелаля Халіда, Мухаммеда Теймура та ін.

У 1919—20-х рр. у квартирі № 1 меш­кав Сагарда Микола Іванович (1870— 1943) — бібліограф. Закінчив Київську духовну академію, викладав у Полтав­ській духовній семінарії. 1919—34 — співробітник Всенародної бібліотеки України, завідувач відділу періодики, редактор «Журналу бібліотекознав­ства та бібліографії» (1927—ЗО). Репресований. Автор праць:            «Переклади Св. Письма українською в XIX і XX ст.» (1919), «Основні проблеми українського бібліографічного репер­туару» (1927), «Завдання бібліографії української періодики» (1928); оглядів україніки в російських журналах (1927—28). Упорядкував «Систематич­ний каталог видань Всеукраїнської Академії наук за 1930—32 рік» (1931 — 33), «Каталог антикварної книжки» (1932).

1963—67 в квартирі № 17 — Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931 — 80) — прозаїк, лауреат премії ім. Лесі Українки (1980, посмертно, за повісті «Климко» та «Вогник далеко в сте­пу»), 1966 вийшла перша книжка його оповідань «Зав'язь». Пізніше працював редактором у видавництвах «Молодь» і «Веселка», у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка. Переклав українською мовою твори В. Шукшина, М. Островського та ін. 1991 р. на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з ба­рельєфним портретом письменника (ск. В. Луцак, арх. І. Лебідь).

Нині на першому поверсі будинку мі­стяться театр-студія «Академія», ху­дожня галерея «Триптих», кафе.

Back to Top


Андріївський узвіз, 38

Андр сп 38

Житловий будинок 1-ї пол. 19 ст., в якому проживали Анненков О. С., Булгаков М. О., Воскресенський І. П., Муравйов А. М.

На червоній лінії забудови вулиці, на ділянці із значним ухилом рельєфу вздовж фасаду.

Первісний об'єм двоповерхового, з підвалом, цегляного тинькованого бу­динку має центрально-осьову симет­ричну композицію фасаду, витримано­го у формах класицизму. Над першим рустованим поверхом проходить ши­рокий міжповерховий пояс. Бічні композиційні осі відзначені по дру­гому поверху тридільними вікнами, що імітують трифорій. У міжвіконних простінках другого поверху вміщено пари безордерних пілястрів. У 2-й пол. 19 ст. будинок було розширено при­будовами з боку Володимирської вул. (зокрема, у 1880, арх. В. Ніколаєв). В оформленні цих прибудов вико­ристано прийоми цегляного стилю із застосуванням неоготичних деталей. З 1820-х рр. власником будинку і великої садиби на розі Андріївського узвозу і Володимирської вул. був Анненков Олександр Семенович (р. н. не­від.— 1850-і рр.) — курський поміщик, археолог-аматор. Під час проживання у Києві здійснив низку археологічних розкопок в історичній частині міста, зокрема у своїй садибі на сучасних вулицях Володимирській і Андріїв­ському узвозі, на території Михайлів­ського Золотоверхого монастиря, Трьохсвятительської та Десятинної церков. Ним було знайдено численні старожитності, серед яких і давньо­руські скарби. Частину цих знахідок було передано музею університету, найцінніші О. Анненков привласнив, через що коштовності були розпо­рошені та частково втрачені для науки. 1835—45 входив до складу Тимча­сового комітету для дослідження старожитностей у Києві. 1828—42 з його ініціативи і його коштом була збудована нова Десятинна церква на місці давнього храму.

У спадкоємців Анненкова садибу придбав А. Муравйов, який володів нею у 1859—74. Муравйов Андрій Ми­колайович (1806—74) — письменник, пам'яткоохоронець, почесний член Московської і Київської духовних академій. З 1859 жив у Києві, спочат­ку у дерев’яному флігелі на території садиби, з 1868 — у головному бу­динку. У 1860-х рр. організував роботи з ремонту і реставрації Андріївської церкви, зміцнення схилів Андріївської гори, влаштував у стилобаті храму церкву в ім'я преподобного Сергія. Займався охороною пам'яток в істо­ричній частині Києва, зокрема, за його піклуванням відхилено проект роз­міщення військових об’єктів на Старокиївській горі, відремонтовано кап­лицю над Хрещатицьким джерелом, споруджено церкву на пошанування святих Бориса і Гліба у Вишгороді. Був ініціатором відновлення тради­ційних хресних ходів до Хрещатицького джерела. Один із засновників (1864) та голова (з 1869) Свято-Володимирського братства у Києві. Зібрав велику колекцію старожитностей, у т. ч. ікон, хрестів, краєвидів Києва, для якої у цьому будинку було від­ведено спеціальну кімнату. Автор численних творів з питань релігії, історії церкви, краєзнавства, мемуарів тощо. Ще 1844 у Санкт-Петербурзі ви­йшла його книжка «Опис Києва». У пе­ріод проживання в Києві були опублі­ковані «Листи митрополита москов­ського Філарета до А. М. М.» (1869), «Знайомство з російськими поетами» (1871) та ін. Був знайомий з багатьма видатними російськими письменника­ми, деякі з них відвідували його буди­нок у Києві. Так, його гостями були поети Ф. Тютчев (1869), О. Апухтін (1873), які присвятили йому свої вірші. Помер у цьому будинку, похований в Андріївській церкві.

У 1-й пол. 20 ст. на другому поверсі будинку проживав Воскресенський Іван Павлович (1870-і рр.— 1966) —лікар-педіатр і терапевт, директор Олександрівського дитячого притулку на Подолі. Працював також у лікарні То­вариства швидкої медичної допомоги. Другий чоловік В. Булгакової — мате­рі письменника Булгакова Михайла Опанасовича (1891 —1940). У 1913—16 М. Булгаков жив тут після одружен­ня, коли навчався на медичному фа­культеті Київського університету. Зу­пинявся тут і 1923 під час приїзду з Москви. У радянський час І. Воскре­сенський також мав лікарську прак­тику. Напередодні Великої Вітчизняної війни переїхав до Казахстану.

Back to Top


6. Нова забудова та реконструкції, 2000-і рр.

Зміст link-in

  1. План-схема розташування будівель-новобудов
  2. Експлікація до плану-схеми
  3. Перелік будівель-новобудов вулиці

Back to Top


6-1) План-схема розташування будівель-новобудов

 

Back to Top


Андріївський узвіз, 1/13

Андр уз 1_13

Back to Top


Андріївський узвіз, 1-А

Андр уз 1-А

Back to Top


Андріївський узвіз, 7-А

Андр уз 7-А

Back to Top


Андріївський узвіз, 20

Андр сп 20 театр

Back to Top


Андріївський узвіз, 32

Андр уз 32

Back to Top


Андріївський узвіз, 32-34

Андр уз 32-34

Back to Top


Андріївський узвіз, 36-38

Андр уз 36-38

Back to Top


7. Знищені пам'ятки

Зміст link-in

  1. План-схема розташування пам'яток
  2. Експлікація до плану-схеми
  3. Перелік знищених пам'яток вулиці

Back to Top


 7-1) План-схема розташування пам'яток

...

Back to Top


Back to Top