Києво-Печерська Лавра

Перелік об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні станом на 2017 рік налічує 7 найменувань, що приблизно становить 0,65% від загальної кількості об'єктів Світової спадщини у світі (1073 станом на 2017 рік).

Києво-Печерська лавра — православний монастирський комплекс в Києві, Україна. Один із найбільших християнських центрів-святинь країни. Визначна пам'ятка історії та архітектури.

Лавра сверху фото

Зміст
1. Туристична схема.
2. Карта розміщення пам'яток.
3. Лавра.
4. Верхня територія Лаври.
5. Гостиний двір.
6. Ближні печери.
7. Дальні печери.
8. Споруди за мурами монастиря

Києво-Печерська Лавра належить державі, а релігійні організації користуються нею на правах оренди.

Заснований 1051 року як печерний монастир за межами Києва. У середньовіччі був оплотом грецького православ'я на Русі, центром опозиції світській владі (руським та литовським князям) та вестернізації. 1592 року отримав ставропігію Константинопольського патріарха. 1688 року став лаврою. У ранньому новому часі перетворився на центр паломництва православних з усієї Російської імперії.

1994 року разом із Софійським собором внесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО.

На території Верхньої лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (від 1996). Власне монастир знаходиться на території Нижньої лаври. Обидві частини лаври відкриті для відвідувачів. Пам'ятка перебуває під юрисдикцією Національного заповідника.

Назва Заповідник Києво-Печерська Лавра Ансамбль Києво-Печерської Лаври
Роки 2-га пол. XI - Поч. ХХ ст.
Адреса Лаврська вул. 9-15
Район міста Печерський
Охоронний № 4 та 893-Кв
№ та дата рішення про взяття під охорону Постанова Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 № 970 Пам’ятка архітектури Наказ Міністерства культури України від 05.10.2012 № 1110 Архітектура та містобудування

Файли:

1) Охоронна зона, карта-схема, 2017

Back to Top


1. Туристична схема

Лавра схема 2

Back to Top


2. Карта розміщення пам'яток

Лавра карта-схема

Экспликация карты-схемы Киево-Печерской Лавры:

1. Троицкая надвратная церковью. Святые врата Лавры
2. Крепостные стены
3. Башня Ивана Кущника
4. Часовая башня
5. Онуфриевская башня
6. Малярная башня
7. Никольский больничный храм
8. Бывшие больничные покои Никольского монастыря
9. Бывшие келии соборных старцев
10. Бывшая иконная мастерская Лавры
11. Большая Лаврская колокольня
12. Собор Успения Пресвятой Богородицы
13. Бывший экономический корпус
14. Церковь Всех Святых. Экономические ворота
15. Церковь Спаса на Берестове
16. Ковнировский корпус
17. Корпус бывшей типографии
18. Бывший дом наместника Лавры
19. Фонтан, бывший колодец
20. Здание бывших митрополичьих покоев
21. Бывшая трапезная палата
22. Трапезная церковь во имя прпп. Антония и Феодосия
23. Южные ворота
24. Крестовоздвиженская церковь. Церковь «Всех преподобных отцов Печерских». Склад-магазин Киево-Печерской Лавры
25. Вход в Ближние пещеры
26. Колокольня на Ближних пещерах
27. Дебоскетовская (опорная) стена
28. Аннозачатиевская церковь
29. Церковные лавки
30. Церковь Рождества пресвятой Богородицы
31. Колокольня на Дальних пещерах
32. Резиденция Митрополита Киевского и всея Украины
33. Галерея, ведущая к Ближним пещерам
34. Галерея ведущая к Дальним пещерам
35. Церковь Воскресения Христова
36. Вход в Дальние пещеры через Аннозачатьевский храм
37. Конференц-зал, 45-й корпус
38. Хозяйственные ворота
39. Церковь «Живоносный источник»
40. Киевские Духовные Академия и Семинария
41. Гостиница для священников
42. Гостиница для паломников
43. Святой источник преподобного Антония
44. Святой источник преподобного Феодосия
45. Паломнический отдел Киево-Печерской Лавры, 39-корпус. Здесь формируются группы для экскурсий по Лавре, включая посещение пещер. Группы сопровождают проводники монастыря.

Back to Top


3. Лавра

Лавра план Звід

Свято-Успенська Києво-печерська Лавра, 11–20 ст. (археол., архіт., іст., мист.). Вул. Січневого повстання, 21–25. На узгір’ях правого берега Дніпра. За літописними даними, Києво-Печерський монастир заснований 1051 поблизу заміської резиденції великих київських князів у с. Берестове. Свою назву отримав від печер, де оселилися перші його ченці. На поч. 1060-х рр. великий князь Ізяслав Ярославич подарував монастиреві гору над печерами, де ігумен і братія заклали дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці та келії, обнесли «стовпієм» монастир, що з того часу носив назву Печерського.

Великий князь Святослав розширив територію монастиря за рахунок власного поля, на якому в 1070-х рр. почалося інтенсивне будівництво не тільки дерев’яних, але й мурованих споруд. 1073–78 зведено собор Успіння Пресвятої Богородиці, 1106–08 — Свято-Троїцьку надбрамну церкву, трапезну, у кін. 12–13 ст. верхню територію монастиря обнесено оборонним муром. Вже за часів Київської Русі закладено основи архітектурного ансамблю монастиря. Монастирське будівництво мало великий вплив на розвиток давньоруської архітектури, зокрема, тут було започатковано новий тип шестистовпного хрещатого однобанного храму без сходових башт і відкритих галерей — собор Успіння Пресвятої Богородиці, після зведення й освячення якого на Русі з’явилися десятки подібних церков. В монастирі удосконалювалася майстерність будівничих, швидко розвивалося мистецтво живопису, різьблення на дереві і камені, художньої обробки металу.

1240, під час навали орд хана Батия, Печерський монастир було зруйновано і пограбовано, повністю знищено його оборонні споруди. Відомостей про монастир 13–14 ст. майже не збереглося. Найчастіше він згадується з 2-ї пол. 14 ст., коли до Великого князівства Литовського увійшли Волинь, Київщина і Західне Поділля. Монастир поступово відновлювався, проте Литовське князівство не могло захистити українські землі від постійних набігів татар. Особливо великі руйнування Києву та Печерському монастирю завдали 1482 орди Менглі-Гірея.
На своїй території й у прилеглому містечку монастир проводив масштабні на той час будівельні роботи. Особливо активізувалася будівельна діяльність у 17–18 ст. У цей час формуються архітектурні ансамблі соборної площі, Ближніх і Дальніх печер. Замість дерев’яної огорожі верхньої території Лаври споруджено оборонні мури з вежами та церквами, вдосконалено укріплення містечка. У зв’язку із загрозою шведської інтервенції в 1706–23 монастир з прилеглою територією охоплено півколом земляних бастіонних укріплень Києво-Печерської фортеці.

Формування архітектурно-художнього ансамблю Києво-Печерської лаври в сучасному його вигляді більшість дослідників пов’язує з відбудовчим періодом після пожежі, яка сталася вночі проти 22 квітня 1718 і знищила всі дерев’яні та дуже пошкодила муровані будівлі. В соборі Успіння Пресвятої Богородиці вогонь знищив дерев’яні крокви, покрівлю, тиньк з розписами, іконостаси, більшу частину ікон, ризницю. З 1720 почалися відбудовчі роботи і зведення нових мурованих споруд. Це був час розквіту українського бароко, коли архітектурна виразність ансамблів базувалася на контрастному зіставленні вежоподібних об’ємів церков і дзвіниць з низькими спорудами, коли особлива увага приділялася пластичній виразності архітектурних форм із застосуванням ордера, а рослинний орнамент майже повністю заповнював фігурні фронтони, обрамлював віконні й дверні прорізи. Вторуючи будівничим, живописці віддавали перевагу яскравим фарбам, а різьбярі та карбувальники робили все, щоб інтер’єри споруд були ошатними та урочистими. Будівничі цієї доби намагались інтерпретувати у камені форми та прийоми українського народного будівництва, а в декоративному оздобленні — національні орнаментальні мотиви.

У Лаврі в цей час працювали відомі російські та іноземні архітектори Д. Аксамитов, Ф. Васильєв, П. Нейолов, Й.-Г. Шедель; численні майстри кам’яних справ, серед яких С. Ковнір, П. Колосовський, І. Лисенко, М. Онищенко, П. Рубашевський, Г. Чирва, сім’ї Горохів і Шароварів, а також десятки каменярів, різьбярів на камені та дереві, карбувальників і живописців та інших майстрів. Було відновлено та значно розширено собор Успіння Пресвятої Богородиці, корпуси соборних старців і крилошан, економічний корпус, будинок архімандрита (настоятеля монастиря), друкарню. Найвизначнішою спорудою цього періоду стала Велика лаврська дзвіниця — головна висотна домінанта не тільки монастиря, але й Києва.

Наступному формуванню архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер та інших ділянок монастиря в кін. 18 – на поч. 19 ст. сприяло будівництво келій, будинків блюстителів печер, нових галерей до печер та інших споруд як за проектами лаврських послушників, зокрема О. Якушкіна (у чернецтві Арсеній), так і цивільних архітекторів І. Кедріна, А. Меленського, О. Яновського, військових Київської інженерної команди. Духовний собор Лаври через шафарів та спеціально уповноважених ним осіб постійно контролював якість будівельних робіт. Понад 25 років (1820-і рр. — 1854) ці функції виконував Веніамін (Базилевич), додатково до основного послуху друкаря. 1839 впроваджено посаду лаврського архітектора, яку зазвичай обіймав київський єпархіальний архітектор. На цій посаді працювали військові інженери Г. Наумов (з часом — ієромонах Лаври Євкарпій), О. Ветринський, О. Середа, архітектори В. Сичугов, П. Спарро, К. Тарасов, В. Ніколаєв, Є. Єрмаков, С. Коливанов. Нагляд за станом будівель та ремонтом їх здійснювали також військовий інж. В. Пещанський, інж. В. Іванов (у чернецтві — Варфоломей, пізніше — схи-архідиякон Пимен) та ін.

Будівництво на території Лаври здійснювалося на основі планувальної структури, що склалася в давнину. Як середньовічним будівничим, так і їхнім наступникам було притаманне дбайливе ставлення до історичного ландшафту і складного рельєфу місцевості. На території монастиря постійно проводилися ремонтні роботи, добудови і перебудови, зводилися споруди на місці старих, ущільнювалася наявна забудова та освоювалися нові незабудовані ділянки території. Значних змін зазнали і печерні комплекси.

З 2-ї пол. 19 ст. на характері й масштабі будівництва позначилися нові принципи господарювання, пов’язані з швидкими темпами розвитку капіталістичних відносин. Зі спорудженням залізниці до Києва різко зросла кількість прочан, які відвідували православний релігійний центр. У цей час значна увага приділялася будівництву корпусів готелів для богомольців, було зведено електростанцію, водогін, насосну, упорядковано територію. Будувалися також менші за розмірами споруди, що нині відіграють помітну роль в ансамблі монастиря. До таких належать крамниці, водосвятні каплиці — ківорії поблизу Великої лаврської дзвіниці й на території Дальніх печер, фонтани, огорожі тощо. У 19 – на поч. 20 ст. за проектами й під керівництвом архітекторів та інженерів І. Антонова, Г. Водоп’янова, Є. Єрмакова, В. Ніколаєва, О. Середи, В. Сичугова, П. Спарро збудовано та реконструйовано кілька десятків монастирських споруд, серед яких виділяються Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських та церква Благовіщення Пресвятій Богородиці на соборній площі, поза муром — водонапірна вежа та лікарня братська і прочанська.

1918–20 будівлі монастиря зазнали значних пошкоджень внаслідок збройної боротьби між ворогуючими силами, особливо в період 15–25 січня 1918, коли артилерійськими снарядами було пошкоджено собор Успіння Пресвятої Богородиці, Велику лаврську дзвіницю, церкву Здвиження Чесного Хреста Господнього, друкарню та ряд інших споруд. За кошторисом, складеним арх. Є. Єрмаковим, для виправлення пошкоджень потрібна була сума понад 280 тис. крб. Загальні збитки, заподіяні Лаврі більшовиками, за підрахунками монастиря, склали понад 280 тис. крб. Вибух складу боєприпасів на Звіринці 24 травня 1918 заподіяв монастирю збитків на 174,6 тис. крб. Зазнала втрат Лавра і під час бою з денікінськими військами: 1 грудня 1919 більшовики обстріляли з гармат Гостиний двір, в якому розмістилися бійці Добровольчої армії, від запалювальних артилерійських снарядів згоріли корпуси № 12 і № 13 Гостиного двору. 9–11 червня 1920 монастир опинився в зоні обстрілу польських та більшовицьких батарей, внаслідок чого в соборній церкві, Трапезній, церквах Благовіщення Пресвятій Богородиці, Всіх Святих, Свято-Троїцькій над Святою брамою, в готелі для прочан утворилися пробоїни, при висадженні поляками Ланцюгового моста повилітали усі шибки, на Гостиному дворі, у фотографічній майстерні виникли пожежі тощо.

У роки нацистської окупації Києва з вересня 1941 до осені 1942 територія заповідника перебувала у віданні військових частин, пізніше — поліції. 3 листопада 1941, за нез’ясованих досі обставин, висаджено у повітря собор Успіння Пресвятої Богородиці. Німецька контора з розбирання нібито зруйнованих споруд на верхній території Лаври збирала та вивозила до Німеччини кольоровий метал, знімала мармурові панелі, сходи і підвіконня, розбирала дахи, мурування стін, заповнення віконних та дверних отворів, підлоги з метласької плитки, кахляні груби, дерево тощо, внаслідок чого споруди зазнали значних пошкоджень. За підсумками «Надзвичайної державної комісії по встановленню й розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників і їх посібників і заподіяної ними шкоди...» 1944, окупанти завдали Києво-Печерському заповіднику збитків на суму 120 млн. крб.

1944, після визволення Києва і відновлення діяльності заповідника, на території Лаври було складено генеральний кошторис відбудовчих робіт у корпусах № 3, 4, 6, що поклало початок ремонтно-реставраційним заходам. До 1950 відбудовано 13 корпусів, проведено часткову консервацію руїн собору Успіння Пресвятої Богородиці. 1950 проектно-реставраційним сектором тресту «Будмонумент» розроблено генеральний план відновлення споруд і реконструкції всього наземного та підземного господарства заповідника, на базі якого проводилася багаторічна копітка праця архітекторів, реставраторів, будівельників та художників. Проте згодом темпи ремонтно-реставраційних робіт уповільнилися, 1959 було засипано стародавні колодязі Антонія та Феодосія Печерських. 1963 за постановою Ради Міністрів УРСР кількість пам’яток, що перебували на державному обліку, зменшено до 39. В 1970 в інституті «Київпроект» розроблено генеральний план і проект благоустрою заповідника. 1972 реставровано вежу Іоанна Кущника, завершено ремонтно-реставраційні роботи в Трапезній, церкві Різдва Пресвятої Богородиці, 1980 — дзвіниці на Дальніх печерах, відреставровано живопис Свято-Троїцької надбрамної церкви, ділянки оборонних мурів та інших будівель. Відбудова та ремонтно-реставраційні роботи проводилися за проектами і під керівництвом архітекторів Р. Бикової, М. Говденко, О. Годованюк, Г. Данилової, М. Дьоміна, В. Корнєєвої, А. Кулагіна, Є. Лопушинської, А. Малиновської, Є. Пламеницької та багатьох ін. 1984 у Головному управлінні «Київпроект» на основі попередніх розробок і досліджень, проведених у кількох інститутах («КиївНДІПмістобудування», «КиївНДіТІ», «Укрпроектреставрація») складено генеральний план розвитку Києво-Печерського історико-культурного заповідника (автори О. Колесников, С. Дудник). Передбачалися проведення ремонтно-реставраційних робіт після відселення орендарів, реконструкція інженерних мереж, протизсувні заходи, дослідження археологічних об’єктів і підземних споруд, благоустрій території (у т. ч. земляних валів), а також підготовка до відтворення зруйнованого під час війни головного монастирського храму. 1998–2000 відновлено собор Успіння Пресвятої Богородиці у формах бароко зі збереженням автентичних решток храму, з 2000 триває оздоблення інтер’єрів.

Архітектурний ансамбль монастиря займає мальовничу територію пл. 22 га, яка складається з п’яти різних за розмірами та просторовою структурою ансамблів і комплексів. На відносно рівному плато навколо соборної площі групуються споруди верхньої території Лаври, в улоговині на невеликому уступі схилу гори розташовується комплекс споруд Ближніх печер, далі, на терасах південного пагорба — комплекс Дальніх печер. Свої назви печери отримали від місця розташування — віддаленості від головної споруди комплексу Києво-Печерського монастиря собору Успіння Пресвятої Богородиці. У верхній частині улоговини на південь від верхньої території Лаври — територія Гостиного двору. Окрему групу складають споруди поза мурами, що займають ділянку на вул. Січневого повстання між узвозом до печер та вежами Іоанна Кущника і Південною (Годинниковою).

Велична панорама Свято-Успенської Києво-Печерської лаври — гармонійний синтез архітектури і природного ландшафту — найбільш повно розкривається з боку Дніпра. Провідне місце в ній посідає головна частина монастиря — оточений оборонними мурами та вежами ансамбль верхньої території Лаври з висотними домінантами — Великою лаврською дзвіницею, собором Успіння Пресвятої Богородиці, Трапезною палатою з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських на соборній площі і церквою Всіх Святих над Економічною брамою. Інші храми і споруди мають підпорядковане композиційне значення і сприймаються як елементи архітектурного середовища монастиря або вуличної забудови. Архітектурний ансамбль Дальніх печер акцентований вишуканими за силуетом церквою Різдва Пресвятої Богородиці з дзвіницею та церквою Зачаття св. Анни. Обидва ансамблі розділено зеленою улоговиною, на північній терасі якої під верхньою територією Лаври розташований ансамбль Ближніх печер. Його архітектурні домінанти — церква Здвиження Чесного Хреста Господнього і дзвіниця — сприймаються не тільки в загальній панорамі, а й з оглядових майданчиків Лаври і Дальніх печер. Усі три ансамблі об’єднані горизонтальними смугами перехідних галерей і оборонних мурів нижньої території Лаври, ледь помітними серед зелених насаджень. Споруди на Гостиному дворі і на терені за мурами монастиря відіграють у панорамі роль тла. Кожна частина монастирського комплексу відзначається своєрідним розташуванням та особливостями архітектурного середовища. Найщільніше забудована верхня територія Лаври, що нагадує середньовічне містечко з центральною площею, пов’язаною вулиця - ми-шляхами з трьома головними брамами в оборонному мурі. Периметрально забудовані вулиці ділять територію на своєрідні квартали. У північно-західному, біля Свято-Троїцької надбрамної церкви, розташовано давній Свято-Троїцький лікарняний монастир з церквою св. Миколи, а також внутрішній прохід до вулиці, спрямованої в бік Економічної брами з церквою Всіх Святих. Східний квартал обіймає економічне (господарське) подвір’я. У південно-західному кварталі, окресленому з боку площі визначними спорудами, у зниженій частині біля оборонного муру міститься митрополичий сад. Контрастне зіставлення великих об’ємів з малоповерховими будівлями, замкнене центрично-радіальне планування соборної площі з храмом посередині, Трапезною (з півдня) та окремою дзвіницею (з заходу) стало взірцем для монастирів не лише в Україні, а й за її межами. Натомість архітектурні ансамблі Ближніх і Дальніх печер з камерними площами мають відкритий ландшафтний характер і лінійно-терасне планування, зумовлене специфікою рельєфу та напрямками підхідних доріг. Якщо на Ближніх печерах спорудження провідних об’єктів — церкви і дзвіниці — визначено місцями входу і галереї до печерного лабіринту, то на Дальніх печерах аналогічні об’єкти акцентують найвищі ділянки рельєфу, які значно підносяться над входом до печер. Різні за композицією ансамблі об’єднують пишні форми бароко та історизму головних споруд і стримані форми класицизму та цегляного стилю з елементами історизму — другорядних. Просторова організація й архітектура Гостиного двору і території за мурами монастиря відповідають часу їхнього спорудження. Гостиний двір, що будувався у 19—20 ст., має перехресно-рядове планування з терасним розташуванням окремих споруд у стилі або у формах пізнього класицизму. Невеликий комплекс з кількох споруд на території за мурами монастиря утворено з утилітарною метою без цілісного композиційного задуму. Функціональну і стилістичну строкатість споруд серед. 19 – поч. 20 ст. (класицизм, неовізантійський, неоросійський стилі) посилює кафе-ротонда, зведена 2003 «під бароко» поряд із вежею Іоанна Кущника.

Окремі частини монастиря здавна були з’єднані стежками одна з одною і собором Успіння Пресвятої Богородиці. їхній шлях збігався з сучасною 8-подібною у плані дорогою, що спускається від західної брами (корпус № 71-а) та, повертаючи на південь, прямує до площі Дальніх печер. На плані 1638 у творі «Тератургіма» Афанасія (Кальнофойського) до Дальніх печер веде криволінійна стежка з відгалуженнями до Ближніх печер і городів в улоговині, яка прилучається до широкого узвозу, що веде з верхнього плато до нижньої (Печерної, або південної) брами Лаври. Внизу узвозу і верхньої території Лаври зображено два розташовані поряд колодязі, які зумовили вибір місця для будівель пральні (у 17 ст. містилася з боку Ближніх печер) і братської лазні (існує на верхній території монастиря). Перетворення стежок і шляхів на сучасні дороги відбулось у 1-й пол. 19 ст.

У зведенні споруд монастиря, що збереглися до наших днів, брали участь відомі архітектори:

Д. Аксамитов: оборонні мури монастиря 1698 – поч. 18 ст. (корпус № 92); Д. де Боскет: підпірний мур на Ближніх печерах (серед. 18 ст., корпус № 77, 77-а, 77-б); О. Ветринський: будинок позолотної, фотографії, іконописної майстерні та школи (1871–74, корпус № 31); І. Дзичканець: вежа Північна (1838—41, корпус № 17, класицизм), келії братські з церквою Всіх преподобних Печерських (1830-і рр., корпус № 48, класицизм); Є. Єрмаков: іконна крамниця (1902–03, корпус № 35, цегляний стиль), аптека та новокрилошанський корпус (1902–03 корпус № 24, історизм), будинок півчих митрополичого хору (1902–03, корпус № 6, цегляний стиль), палітурня (1903–04, корпус № 15, історизм), столярна майстерня (1904, корпус № 23, цегляний стиль), церква Благовіщення Пресвятій Богородиці (1904–05, корпус № 86, історизм), бібліотека митрополита Флавіана (1908–09, корпус № 5, історизм), проскурня нова (1913, корпус № 11, цегляний стиль), оранжерея (1914, 1950-і рр., корпус № 87), каплиця над артезіанським колодязем (1914, корпус № 47, історизм); М. Іконников: каплиця над склепом подружжя Безаків (поч. 1870-х рр., історизм); Кедрін: келії (1829–31, корпус № 55, пізній класицизм); А. Меленський: архітектурне оформлення брами нижньої (Печерної, або південної), спорудженої 1792–95 (поч. 19 ст., корпус № 79, класицизм), вхідний павільйон галереї до Ближніх печер (1829, корпус № 37-а, класицизм; добудований 1901), другий поверх галереї з входом у Ближні печери (1823, корпус № 41, класицизм), перший поверх келій братських над льохом (1-а пол. 19 ст., корпус № 44, класицизм), перший поверх келій схимників (1824–25, корпус № 51); Г. Наумов: надбудова другого поверху книжкової крамниці (1865, корпус № 28), розширення братської лікарні (1859—61, корпус № 26, пізній класицизм); В. Ніколаєв: надбудова кухні Трапезної (кін. 17–19 ст., корпус № 85), Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія та Феодосія Печерських (1893—95, корпус № 29, російсько-візантійський стиль), набиральня та коректорська (1897–98, корпус № 14, історизм), келії братські (1899, корпус № 43, цегляний стиль); келії (1898–99, корпус № 53, цегляний стиль), другий поверх келій схимників (1894—96, корпус № 51, історизм), ківорій водосвятний на Дальніх печерах (1897, корпус № 96), ківорій водосвятний (1897, корпус № 95); О. Середа: келії братські (1890, корпус № 45, історизм), крамниця іконна та книжкова (1870, корпус № 39, цегляний стиль), братський корпус (1885, корпус № 60, класицизм), прибудова до контори Гостиного двору і готелю (1870, корпус № 54), перебудова лікарні прочанської з церквою Всіх скорботних Радість (1864—66, корпус № 68, пізній класицизм); В. Сичугов: будинок іконописних школи й майстерні та ключні (1880–83, корпус № 30, цегляний стиль), водонапірна башта (1879—80, корпус № 113, цегляний стиль);

П. Спарро: другий поверх келій братських над льохом (1847, корпус № 44, класицизм), другий поверх келій «майстрових» (1848, корпус № 20), лікарня братська (1841–42, корпус № 26, класицизм), західна брама зі сторожкою (1883, корпуси № 71-а, 71-б), нижня брама на в’їзді до Ближніх і Дальніх печер (1852–53, корпус № 71-в), склад книжок і паперу друкарні та книжковий магазин (1850–51, корпус № 112, класицизм), готель (1853, корпус № 63, класицизм), готель для заможних прочан (1851, корпус № 56, класицизм), келії (1853–59, корпус № 58, пізній класицизм), контора Гостиного двору і готель (1853, корпус № 54, пізній класицизм), лікарня Прочанська з церквою Всіх скорботних Радість (1848–50, корпус № 68, пізній класицизм); Ш.-П. де Шардон: брама нижня (Печерна, або південна; 1792—95, корпус № 79, класицизм), підпірний мур тераси з оглядовим майданчиком (перемурований 1793, корпус № 30-а); Й.-Г. Шедель: Велика лаврська дзвіниця (1731–45, корпус № 81, бароко), перший поверх галереї з входом у Ближні печери (1749–51, корпус № 41, бароко), галерея з підпірним муром на Дальніх печерах (1744, корпус № 61, бароко); О. Якушкін: будинок настоятеля Дальніх печер (1812–13, корпус № 49, класицизм).

Яскравими пам’ятками українського бароко є мур з брамою біля Великої лаврської дзвіниці (18 – поч. 20 ст., корпус № 81-а), вежа Іоанна Кущника (1696—1701, 18 ст., корпус № 88), вежа Онуфріївська (Палатна, 1701, корпус № 83), вежа Південна (Годинникова, 1698–1701, корпус № 89), флігель (18 ст., корпус № 22), церква Здвиження Чесного Хреста Господнього (1700–04, 1839, корпус № 36), келії полатного та шафаря (1759–61, корпус № 13), т. зв. Ковнірівський корпус (17–18 ст., корпус № 12), друкарня (18–19 ст., корпус № 9), будинок митрополита (1727–1867, корпус № 2), економічний корпус (18–19 ст., корпус № 7), келії соборних старців (16–18 ст., корпус № 4), келії крилошан (1720–21, корпус № 3), церква Всіх Святих над Економічною брамою (1696–98, 1906, корпус № 82), церква Різдва Пресвятої Богородиці (1696, корпус № 59) та дзвіниця поряд з нею (1761, корпус № 62).

До унікальних пам’яток підземної архітектури належать церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці (11–19 ст.), преподобного Антонія Печерського (16–19 ст.), преподобного Варлаама Печерського (17—19 ст.) у Ближніх печерах і церкви Благовіщення Пресвятій Богородиці (11–20 ст.), Різдва Христового (11–19 ст.) та преподобного Феодосія Печерського (17–19 ст.) — у Дальніх печерах.

Рідкісною пам’яткою, що поєднала в собі форми давньоруської архітектури і доби бароко, є Свято-Троїцька церква над Святою брамою (2-а пол. 11–18 ст., корпус № 27). Цінна пам’ятка дерев’яної цивільної архітектури кін. 18 ст. — будинок наглядача Ближніх печер (корпус № 42, класицизм).

Наземні храми Лаври оздоблено розписами, що мають значну мистецьку цінність. Переважну їх більшість виконали монастирські художники, учні лаврської іконописної майстерні. Визначними пам’ятками мистецтва доби бароко є розписи Свято-Троїцької церкви над Святою брамою, виконані в 18 ст. художниками Алімпієм (Галиком), Іоанном (Максимовичем), Феоктистом (Павловським), А. Улазовським та ін. На поч. 20 ст. у Лаврі плідно працював І. Їжакевич, під керівництвом якого розписано церкву Всіх Святих над Економічною брамою, він брав участь в оздобленні Трапезної палати з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських, виконав розписи уступів мурів біля Святої брами, на яких намалював собори преподобних Ближніх і Дальніх печер. У підземних і більшості наземних церков збереглись автентичні іконостаси, виконані українськими різьбярами. До пам’яток монументального мистецтва належать також надгробки Д. Долгорукова та Н. Долгорукової (1774, бароко), А. Ілляшенка (бл. 1886, неоготика), П. Красовського (1857), С. Кудашева і К. Кудашевої (1862), М. Леонова та С. Леонова (1884), Олімпіади (Стригальової) (1830), Ф. фон-дер Остен-Сакена (1837), І. Потапова (1842), Є. Путятіна (бл. 1900).

Києво-Печерська лавра є унікальною пам’яткою історії України. Початок історії монастиря відображено у давньоруських літописах та «Києво-Печерському патерику». Засновником монастиря був Антоній (світське ім’я Антипа) з м. Любеч (тепер Чернігівська обл.). Змолоду мріючи стати ченцем, він пішов на Афонську гору, де в Есфігменському монастирі прийняв постриг з ім’ям Антоній і навчився чернечому чину. За прикладом афонських ченців усамітнився й оселився поряд з монастирем у печері. Зважаючи на успіх духовного життя Антонія, ігумен благословив його і відправив на Батьківщину з пророцтвом, що від Антонія поширюватиметься чернецтво на Русі. Повернувшись у Київ, він оселився у Варязькій печері на Берестові, яку літопис називає печерою першого митрополита-русина Іларіона, який усамітнювався в ній для молитов. 1051 вважається роком заснування печерної обителі, прибуття до неї на постриг братії. Перше братство Антонія складалося з кількох чоловік. Коли їх стало дванадцять, вони розширили печери, влаштували першу печерну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, трапезну та келії; спорудили біля печер дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Печери перших ченців з часом перетворилися на складний підземний комплекс, який одержав назву Дальніх, або Феодосієвих печер.

Бл. 1062 Антоній призначив ігуменом монастиря Варлаама, а сам викопав печеру на іншій горі, в якій усамітнився до кінця життя. Започатковані тут Антонієм печери згодом стали називати ім’ям їх засновника — Антонієвими, або Ближніми.

Із збільшенням числа насельників на прохання Антонія князь Ізяслав Ярославич подарував обителі територію гори над печерами, де й було з часом зведено велику соборну церкву і келії, монастир огороджено частоколом. Коли бл. 1063 князь перевів ігумена Варлаама у новозбудований Свято-Димитрівський монастир, братство Печерської обителі обрало другим ігуменом монастиря Феодосія (народився в м. Василів, тепер м. Васильків, Київська обл.). За нього кількість насельників монастиря збільшилася до 100.

За Феодосія було визначено правила чернечого життя, в основу яких покладено Студійський статут. Його створив настоятель Студійського монастиря в Константинополі Феодор Студіт, після смерті якого (826) статут набув поширення в багатьох монастирях Європи; з Києво-Печерської лаври — на всі інші обителі Київської Русі. Тому Феодосія називають засновником чернечого життя на Русі і вшановують нарівні з Антонієм Печерським. Від Печерської обителі інші монастирі запозичили систему богослужбових співів — обиход. Монастирська братія поділялася на чотири категорії: 1) послушники — не мали постригу, ходили у світському одязі, виконували різні доручення; 2) послушники, які носили чернечий одяг; 3) мантійні ченці — ті, які прийняли постриг і носили довгі, широкі мантії; 4) схимники — приймали на себе великий ангельський образ, давали суворі обітниці і носили особливий чернечий одяг. За статутом було запроваджено перші монастирські посади: доместик, або уставник (керував читанням і співом у церкві), паламар (відав церковним вином, миром, церковним дзвоном), економ (відав монастирською скарбницею і майном), келар (відав братською трапезною і проскурнею), ключник (помічник келаря, зберігав у себе ключі від комор, льохів та інших місць, де зберігалися харчові припаси), начальник хлібопекарів та ін.

Феодосій доклав багато зусиль для розширення і благоустрою монастиря, саме він заклав 1073 собор Успіння Пресвятої Богородиці, будівництво якого продовжив ігумен монастиря з 1074 Стефан. Завершив спорудження собору його наступник з 1078 Никон. Він же запровадив звичай ховати ченців у печерах. За ігуменства Феодосія обитель влаштувала особливий двір з церквою, трапезною та притулком для нужденних, на утримання яких Печерський монастир давав десяту частину своїх прибутків.

Уже з 11 ст. монастир став визначним церковно-політичним і культурним осередком, з яким рахувалася навіть князівська влада. Історичні джерела свідчать і про його міжнародні зв’язки: в 11–12 ст. печерських ченців можна було зустріти на Афоні, в Болгарії, Константинополі, Єрусалимі, Александрії єгипетській та інших місцях. У монастирі жили і працювали іноземці: болгари, вірмени, греки, грузини, половці, серби, сирійці, угорці та ін. Це було закономірним наслідком економічного, політичного і культурного розвитку Київської Русі. Монастир протистояв експансіоністській політиці Візантії, підтримував політику київських князів, закликав до цілісності держави. Але головним завданням монастиря, який виник у період становлення й утвердження християнської релігії в Київській Русі, було виховати християнина, прищепити людям християнські ідеали, правила співжиття, мораль, викорінити з побуту і духовного життя язичництво. Видатним подвижником Печерського монастиря був ігумен Феодосій, повчання якого мають практичну спрямованість — посіяти зерна християнської моралі серед народу, прищепити почуття їхнього високого обов’язку перед Богом і людьми. Збереглися проповіді ще одного визначного церковного діяча, постриженця й архімандрита Печерського монастиря Серапіона, призначеного 1274 єпископом Владимирським і Суздальським. Великого значення надавали лаврські проповідники підвищенню авторитету духівництва — головної сили в поширенні й зміцненні православ’я на Русі. З постриженців обителі вийшло багато православних ієрархів, які поступово витіснили з єпископських кафедр греків і утверджували незалежність руської церкви, що мало в тих умовах першорядне політичне значення. До поч. 13 ст. з їх числа в різні землі Русі було призначено бл. 50 єпископів, чимало печерських ченців ставало місіонерами.

У 12 ст. Києво-Печерський монастир домігся виходу з-під опіки Константинопольського патріарха. 1159 князь Андрій Боголюбський, виконуючи волю свого батька Юрія Долгорукого, дав монастирю грамоту на володіння містами Мичеськ і Васильків з прилеглими волостями й угіддями. Обитель стала впливовим чоловічим православним монастирем, внаслідок чого 1169 отримав титул лаври, що надавало йому великі привілеї й у певних межах автономію. З того часу він мав статус архімандрії і ставропігії, був незалежний від влади митрополита Київського. Києво-Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку літератури, мистецтва, архітектури, ужиткового мистецтва, книгодрукування, науки й освіти. У Лаврі жили та працювали відомі проповідники, літописці, вчені, лікарі, будівничі, маляри, знавці церковного співу. З монастирем пов’язаний початок літописання. Першим відомим літописцем був Іларіон (у схимі — Никон), який почав збирати матеріали для літописного зводу у 1060-х рр., а завершив 1073, надавши давньоруському літописанню антигрецької спрямованості. Тут бл. 1113 чернець Нестор упорядкував і дописав видатну пам’ятку вітчизняного літопису «Повість временних літ» — основне джерело наших знань з історії Київської Русі. У 1-й третині 13 ст. в Лаврі було створено «Києво-Печерський патерик» — унікальну пам’ятку історії та літератури Київської Русі.

У Печерському монастирі розвивалось і образотворче мистецтво, яскравий представник якого Аліпій (прийняв постриг 1087) був не тільки іконописцем, котрий створив відмінний від візантійського напрям у давньоруському живописі, але й основоположником школи реставрації живопису. Відомим іконописцем був і чернець Григорій. Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку медицини Давньої Русі. Засновник монастиря Антоній лікував хворих травами, його учень Агапіт — хранитель таємниць народної медицини — уславився зціленням людей. Збереглися відомості про те, як він врятував життя князю Володимиру Мономаху. Медичними знаннями володіли ченці Даміан, Єфрем, Іпатій та ін. Початок стаціонарній лікарні в монастирі поклав князь луцький й остерський Святослав Давидович, який прийняв тут 1107 постриг і став відомий як Микола Святоша. Він був засновником Свято-Троїцького (Микільського) лікарняного монастиря Лаври, що діяв до 1920-х рр.

У 13–15 ст. Києво-Печерський монастир, незважаючи на набіги татар і спустошення, впливав на розвиток церкви у суміжних руських землях, в яких його ченці заснували кілька нових обителей. Монастир відзначався аскетичним життям своїх подвижників, деякі князі приходили в Лавру і залишалися в ній назавжди. Так, 1439 князь Ф. Острозький прийняв тут постриг з ім’ям Феодосій і передав монастирю все своє майно. Собор Успіння Пресвятої Богородиці з серед. 14 ст. став усипальнею князівських та інших знатних родів, з кін. 16 ст. собор та інші місця обителі — місцем поховання ієрархів і світської знаті, чиї родичі робили внесок у монастирську казну і дарували земельні угіддя. їхні імена заносили в монастирські синодики. Лавра користувалася певною протекцією литовських князів і польських королів, до яких її настоятелі зверталися з проханнями дати підтвердні й нові грамоти на земельні володіння, захистити від зазіхань місцевої світської влади, дозволити самостійно обирати архімандрита тощо. З 1530-х рр. монастир все частіше купував земельні володіння. Станом на 1593 йому належало два міста — Васильків і Радомишль із замками, два містечка, бл. 65 великих сіл і хуторів, кілька маєтків, два подвір’я, рибні ловища, озера, річкові перевози, млини. Обитель одержувала медову подать у 300 пудів від государевих сіл з Бобруйської волості, десять — з Могильова тощо. Земельні угіддя монастиря містилися майже в усіх повітах Київщини, а також у Білорусі та Литві.

У 13–16 ст. Лавра залишалася культурним центром України. В 14 ст. тут було переписано великим уставом Євангеліє Апракос «Лаврське», яке вирізняється високомистецьким оздобленням; 1406 підготовлена т. зв. Арсеніївська (за ім’ям єпископа Тверського, постриженця Лаври), у 1460 — Кассіанівська (за ім’ям печерського крилошанина) редакції «Києво-Печерського патерика». 1470 коштом князя Семена Олельковича відбудовано монастир і собор Успіння Пресвятої Богородиці, для нього на замовлення князя створено рельєф-триптих із зображенням Богоматері й засновників монастиря Антонія і Феодосія (у 18 ст. його вмуровано у стіни Великої лаврської дзвіниці); 1579 виготовлено і встановлено у соборі надгробний пам’ятник князю К. Острозькому. Лаврська малярня, вірогідно, продовжувала діяти у 14–17 ст. Збереглися відомості про те, що київський чернець Антоній 1409 розписував собор у Пскові. За Павлом (Алеппським), у 17 ст. келії монастиря «розмальовані і розписані фарбами та прикрашені різними картинами і чудовими зображеннями». Наступний етап розвитку іконописної майстерні монастиря базувався на українських національних традиціях малярства і був пов’язаний зі зростанням ролі Лаври у 17–18 ст. як православного центру.

Після Люблінської унії 1569, коли значна частина українських земель разом з Києвом відійшла до Польщі, монастир став одним з осередків боротьби проти окатоличення українського народу. 1592 за протекцією київського воєводи — князя К. Острозького Києво-Печерський монастир дістав від патріарха Константинопольського підтвердження права ставропігії та гідності лаври. У 16 ст. його матеріально і морально підтримували князі Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Острозькі, Сангушки, Чарторийські, шляхетські родини Балабанів, Боїнів, Горностаїв, Гулевичів, Єльців, Загоровських, Киселів, Кішок, Немировичів, Саковичів, Свірських, Солтанів, Тризн, Хребтовичів, Чапліїв та інші знатні роди.

У 16–18 ст. історія Києво-Печерської лаври тісно пов’язана з козацтвом, яке надавало монастирю політичну і військову підтримку, особливо після Берестейської унії 1596. Гетьмани і козацька старшина пожертвували значні кошти на відбудову Лаври і зведення в ній багатьох церков і споруд, зокрема фортифікаційних. Козаки разом з ченцями й озброєними мирянами у кін. 16 ст. не дозволили греко-католикам оволодіти монастирем та його земельними угіддями і позбавити сану архімандрита Лаври Никифора (Тура). Його наступника (з 1599) — архімандрита Єлисея (Плетенецького) лише 1605 на прохання князів Острозьких офіційно затвердив польський король Сигізмунд III Ваза. Спираючись на козацтво, архімандрит Єлисе...

Back to Top


4. Верхня територія Лаври, 11–20 ст.

вул. Січневого повстання

Згадується як «новий» монастир на відміну від первісного старого («ветхого») монастиря на Дальніх печерах. Топографічне розташування зумовило поширену в минулому столітті назву — верхня територія Лаври. Першою мурованою спорудою Печерського монастиря був собор Успіння Пресвятої Богородиці, заснований за ігумена Феодосія за участю князя Святослава Ярославича 1073, освячений 1089 у присутності митрополита Київського Іоанна ІІ і князя Всеволода Ярославича. За ігуменства Іоанна (1088— 1103) біля собору зведено малу церкву в ім’я св. Іоанна Предтечі (хрещальню), через яку на «латі восходять». Територія «нового» монастиря була оточена дерев’яними стінами. Під 1073–78 літопис повідомляє, що «ігумен і братія заклали церкву велику, і монастир обгородили стовп’ям, і келій поставили багато». З опису про набіг половців 1096 можна уявити особливості тогочасного розпланування території: вирубавши монастирські ворота, нападники кинулися по келіях, пограбували та підпалили «храм Святої владичиці Богородиці», на хорах якого сховалася частина ченців, а решта повтікала задвірками (ймовірно, тильною хвірткою або воротами). Тобто, вже тоді були головні й тильні ворота та келії на шляху до собору. 1106–08 коштом князя-ченця Святослава Давидовича (Миколи Святоші) змуровано Свято-Троїцьку надбрамну церкву, на північ від якої засновано лікарняний монастир для хворих та немічних ченців. 1108 «кончаша трапезницю Печерського монастиря при Феоктисті ігумені», муровані залишки якої досліджено у південно-західній частині площі (див. ст. 1.55). За часів митрополита Василія (1182–97), замість попередньої дерев’яної огорожі (стовп’я), територію обнесено мурованою стіною (див. ст. 1.33). За повідомленням Інокентія (Ґізеля) («Київський синопсис»), відстань між стінами дорівнювала двом стрільбищам (двом льотам стріли) — 300 м, що відповідає сучасним межам верхньої території Лаври. Літопис згадує про існування «била на дворі», яким скликали до молитви, а також поварні, келії «економової та Полікарпової» тощо. 1230 стався землетрус, що значно пошкодив церкву Успіння Пресвятої Богородиці та трапезну.

Під час монголо-татарської навали 1240 «...нечестиві варвари овнами і таранами стіни кам’яні монастирські столкли і до підмурків розтрощили... і саму небоподібну церкву Богородиці Печерську опоганили, всі прикраси пограбували..., а верх... церкви до вікон з наказу проклятого Ботия розваляли». Значної шкоди завдали набіги кримчаків на чолі з ханами Едигеєм (1416) і Менглі-Гіреєм (1482). Незважаючи на руйнування, монастир залишався визначним духовним і культурним осередком, в якому постійно велися будівельні й відновлювальні роботи.

Під 1462 згадується нова дерев’яна церква св. Миколи на подвір’ї Свято-Троїцького лікарняного монастиря. 1470 коштом київського удільного князя Самсона Олельковича відбудовано собор Лаври, що був почесним місцем для поховання членів правлячої верхівки. У 16 ст. до його реставрації були причетні князі Острозькі. Після Берестейської церковної унії (1596) на терені Лаври створено освітянські установи, спрямовані на боротьбу з католицизмом та уніатами.

За архімандрита Єлисея (Плетенецького) зведено першу у Києві дерев’яну будівлю друкарні (1615). 1631 архімандрит Петро (Могила) заснував у лікарняному монастирі «гімназіум» на зразок європейських навчальних закладів (1632 приєднаний до братської школи на Подолі). Обраний 1632 митрополитом Київським і Галицьким Петро (Могила) приділяв велику увагу розбудові Києво-Печерської лаври, яка стала його резиденцією.

Найраніше зображення загального вигляду верхньої території Лаври міститься на плані-додатку до «Тератургіми» Афанасія (Кальнофойського) (1638). Комплекс монастирських, переважно дерев’яних, споруд займав заокруглену в плані територію, розміри і розпланування якої майже тотожні сучасним. Її оточували рублені стіни з вертикально встановлених колод, вкритих тесаним піддашком. У стінах було дві брами, що згадувались у давньоруський час: головна зі Свято-Троїцькою надбрамною церквою з боку Печерського містечка та нижня, під косогором, у вигляді дерев’яної хвіртки, пов’язаної з дорогою до печер і монастирських городів (розташовувалася на місці східної брами, 1898). Муровані Успіння Пресвятої Богородиці, св. Іоанна Предтечі та Святої Трійці храми 11–12 ст. зберегли первісну просторову структуру з однією сферичною банею. Зміни, що відбулися, полягали в заміні позакомарного покриття на складчасте, вальмове, в появі каплиць-приділів навколо собору та дерев’яної дзвіниці лікарняного монастиря біля північного фасаду надбрамної церкви.

Основою планування внутрішньої верхньої території Лаври були периметрально забудована соборна площа з вулицями-дорогами, що вели до брами. В тилах одно-, двоповерхових дерев’яних келій містилися подвір’я лікарняного монастиря з будинком лікарні, келіями і коморами, а також сади і городи з поодинокими будиночками. Шлях від головної брами, що розширювався в бік соборної площі, фланкували ряди одноповерхових келій «благочестивих отців і братій».

Перед південним фасадом собору стояла «трапезна велика» з теплою церквою в ім’я святих апостолів Петра і Павла, залу якої перекривав складчастий дах з чотирма уступчастими щипцями, церкву — намет. Поряд із трапезною розташовувалися кухні братські й архімандрита. Південно-західний кут площі займали келії для слуг архімандрита, «покої настоятельські» у вигляді ускладненої споруди з двома шоломоподібними церковними банями, до якої прилягала монастирська аптека.
Східний бік площі, на відміну від інших, формували окремі одноповерхові будівлі друкарні та пекарні з коморами. Через дорогу до нижньої хвіртки, на пагорбі (вірогідно, на місці корпусу № 30), стояв двоповерховий будинок для гостей з вежоподібною прибудовою, поряд з ним — невелика одноповерхова «бібліотека церковних книг, руських і слов’янських» (обидва будинки пізніше не відновлювалися).

У центрі площі біля собору підносилися дві дерев’яні дзвіниці (час побудови не встановлено): висока двоярусна каркасно-зрубної конструкції (вірогідно, постала на фундаментах трапезної 12 ст.) та низенька каркасна зі дзвоном «Балик» біля південно-східного наріжжя храму.

В цілому архітектурне середовище верхньої території Лаври 1-ї пол. 17 ст. визначали традиції народного дерев’яного будівництва з певними рисами готики, які проявлялися в стрімких наметових та двосхилих дахах, застосуванні трикутних і уступчастих щипців-фронтонів. З метою зміцнення православної віри митрополит Петро (Могила) здійснював перебудову багатьох київських храмів, серед них — собор Успіння Пресвятої Богородиці. Йому надали вигляду величного багатоверхого храму, характерного для часу найвищого розквіту Київської Русі. Зміни, що відбулися, відображено на гравюрах лаврського друку, малюнку голландського художника А. ван Вестерфельда (1651), в описі Павла (Алеппського) (1654). Наступне розширення і художнє переоздоблення у 1677–1709 перетворило собор на симетричну за масою дев’ятиверху споруду з ренесансно-бароковими банями з ліхтариками та маківками, вінцевими фронтонами й аттиками. Стилістичні зміни торкнулися також Свято-Троїцької церкви над Святою брамою й архітектури нових споруд.

За архімандрита Інокентія (Ґізеля) (1656–83) замість двох попередніх дзвіниць на західному боці соборної площі зведено високу чотириярусну, також дерев’яну дзвіницю під шоломоподібною двозаломною банею з арковими галереями на ярусах (зображена на гравюрі до «Акафистів» 1677, на плані Києва 1695). Подібною галерейкою завершувався зруб нижньої монастирської брами, перебудованої з хвіртки на двоярусну вежу (план Києва 1695). Між 1684—94 на місці дерев’яної трапезної на південному боці площі зведено муровану Трапезну палату з церквою в ім’я святих апостолів Петра і Павла, до якої прилягав об’єм кухонних приміщень.

Бл. 1700 на попередніх місцях змуровано лікарняну церкву св. Миколи й одноповерхову трикамерну будівлю друкарні. Фрагменти мурування 16—17 ст. досліджено також в об’ємах інших споруд — будинку намісника (корпус № 1), келій соборних старців (корпус № 4), хлібні та проскурні (частини корпусів № 8, 12).

У кін. 17 — на поч. 18 ст. вагомий вплив на архітектурний розвиток мав оборонний фактор. Включення Печерського монастиря до складу створеної під орудою гетьмана І. Самойловича земляної фортеці (1679) викликало потребу посилити захист найважливіших споруд. 1696—1701 коштом гетьмана І. Мазепи перед дерев’яною стіною Лаври споруджено цегляний, полігональний у плані оборонний мур з п’ятьма вежами: Іоанна Кущника, Онуфріївською (Палатною), Південною (Годинниковою), Північною («Малярною»), північно-західною наріжною (не збереглася). У мур включено дві давні брами: головну Святу під Свято-Троїцькою надбрамною церквою, нижню (Печерну, або південну), яку пересунуто на південно-західне наріжжя, та новостворену північну, або Економічну з п’ятибанною церквою Всіх Святих над нею — видатною пам’яткою архітектури в стилі українського бароко. До в’їзної (північної) брами з боку соборної площі прокладено нову (економічну) вулицю, на східному боці якої побудовано «кам’яні келії з економською» (північна частина корпусу № 7). Монументальні мури з вежами істотно змінили образ верхньої території Лаври, перетворивши її на надійне укріплення, що розглядалось як цитадель під час закладин російським царем Петром І бастіонної земляної Києво-Печерської фортеці (1706).

В ніч з 22 на 23 квітня 1718 жахлива пожежа спустошила верхню монастирську територію. 1720 починається відбудова пошкоджених споруд і зведення низки нових. З архівних документів відомо, що трапезна, кухня, друкарня, пекарня з проскурнею, «старі кам’яні келії з економською», «огради і церква на ограді і лікарні» тільки «поправлялися». Тобто, Свято-Троїцька надбрамна церква, церква Всіх Святих над Економічною брамою, оборонний мур з вежами, лікарняна церква св. Миколи, Трапезна з кухнею, поварня з проскурнею (тепер у складі Ковнірівського корпусу № 12), північна частина Економічного (корпусу № 7) не зазнали ґрунтовних пошкоджень.

Відбудова, що велася на попередній планувальній основі, припала на час найвищого розквіту українського бароко з властивою для нього пластичністю архітектурних форм, вишуканістю й багатством ліпленого і живописного декору. Характерною рисою стають ордерні членування, спочатку спрощені, на основі площинних пілястрів і розвинених розкріпованих карнизів, згодом — із повних ордерних форм, застосованих, зокрема, у Великій лаврській дзвіниці. Позолочені грушоподібні бані зі стрункими ліхтариками і маківками, високі дахи з заломами та щитоподібними фронтонами над житловими й ужитковими будівлями надали архітектурному середовищу нового художнього звучання. Свій внесок у розвиток архітектури зробили як приїжджі, так і місцеві будівничі.

1722–29 за надісланим на прохання Лаври проектом російського арх. Ф. Васильєва під керівництвом майстра І. Каландіна відбудовано собор Успіння Пресвятої Богородиці. Всі прибудови навколо його стародавнього ядра об’єднано у двоярусний об’єм, розчленований на фасадах карнизами та пілястрами. Споруду увінчали сім двоярусних грушоподібних бань та фігурні фронтони, які ще з більшою пишнотою реконструйовано 1767–69 лаврським майстром С. Ковніром і майстром Ю. Бєлінським. 1723–24 відновлено Трапезну палату з церквою, освяченою на честь Дванадцяти апостолів. За кресленнями арх. А. Меленського (1829) й світлинами, зробленими напередодні знесення храму 1893, це була двоярусна, прямокутна у плані споруда з трикутним бароковим фронтоном на західному фасаді і грушоподібною банею на світловому підбаннику над східним, гранчастим у плані об’ємом церкви.

1730–31 в пишні барокові шати вдягнено стародавній Свято-Троїцький храм, до якого домуровано північний притвор зі сходами у приміщення церкви. Мальовничою трипрогінною галереєю на масивних колонах оформлено вхід до церкви Всіх Святих над Економічною брамою. На подвір’ї лікарняного монастиря з’явилися Г-подібні у плані келії (розібрані на поч. 20 ст. під час спорудження корпусу № 24), до церкви св. Миколи лікарняного монастиря прибудовано об’єми дияконника і ризниці.

Відразу після пожежі значну увагу приділено спорудам, пов’язаним із забезпеченням життєдіяльності монастиря. На поч. 1720-х рр. на старій основі відновлено з цегли келії крилошан та соборних старців (корпуси № 3 і 4), «напівсоборні», або Економічні келії, які продовжено у південному напрямку (корпус № 7), будинок друкарні та пекарню з проскурнею, до яких долучено книжкову крамницю. 1744—46 пекарню з проскурнею та книжкову крамницю об’єднано в один корпус (№ 12), який за прізвищем майстра, котрий звів вінцеві фронтони, дістав назву «Ковнірівський». У 2-й пол. 18 ст. над одноповерховими спорудами реконструювали дахи із заміною ґонтової покрівлі на бляшану, облаштуванням мансард і горищ, оздоблених щитоподібними фронтонами. У тилу пекарні з проскурнею зведено стару хлібню (корпус № 8). 1772—73 за проектом інж. Ш.-П. де Шардона влаштовано другий дерев’яний поверх над друкарнею, її південний фасад укріплено трьома аркбутанами.

Нові муровані споруди репрезентативного призначення зосереджено у південно-західній частині соборної площі. 1727–31 на старому місці побудовано двоповерхові келії архімандрита (з 1786 — будинок митрополита, нині корпус № 2), розширений у 1752–61 добудовою з півдня паралельного до нього об’єму (об’єднані спільним дахом на поч. 19 ст.). Між східним торцем митрополичого будинку та кухнями Трапезної палати у 18 ст. існувала одноповерхова зала парадної їдальні, в тилах будинку — дерев’яна хрещата церква Благовіщення Пресвятій Богородиці (не збереглася).

Знаменним явищем у формуванні архітектурного комплексу верхньої території і Києво-Печерського монастиря в цілому стало спорудження у 1731–45 Великої лаврської дзвіниці — найвищої у свій час дзвіниці в Україні та Росії. Підготовку до побудови мурованої дзвіниці неподалік від попередньої дерев’яної розпочато ще в кін. 17 ст. Після пожежі 1718 арх. Ф. Васильєв склав попередній проект, який переробив і втілив у життя відомий в Росії арх. Й.-Г. Шедель, запрошений до Києва митрополитом Рафаїлом (Заборовським). Вирішена у класичному ордері велична чотириярусна споруда досі домінує в панорамі міста. Займаючи на площі наріжне положення, вона сполучена цегляними мурами з сусідніми будинками, зокрема, з колишніми келіями ключників (1731–41), пристосованими 1824 під будинок намісника Лаври (корпус № 1). Ущільнюється забудова внутрішньоквартальних просторів, зайнятих монастирськими садами. Залежно від кількості житлових секцій у складі довгих келій на червоній лінії забудови сади поділялися на окремі прямокутні ділянки на зразок середньовічної міської, т. зв. магдебурзької, забудови. Тильні флігелі на ділянках поступово зливались у суцільні лінійні структури. Сформований таким чином корпус № 21 разом із паралельними «майстровими» келіями (1727–80, корпус № 20) створили внутрішньоквартальний прохід (т. зв. третю лінію) від брамки з боку економічної вулиці до дзвіниці над входом на подвір’я лікарняного монастиря (перебудована).

Між келійним корпусом № 7 та оборонним муром Лаври сформувалось економічне подвір’я, на яке потрапляли брамкою в цегляній огорожі (не збереглася), що прилягала до церкви Всіх Святих. Сади у затиллі корпусу № 7 окреслювали периметральні флігелі (зруйновані під час Великої Вітчизняної війни). Попід оборонними мурами тулилися господарські будівлі, що належали до пекарні та друкарні (пізніше перебудовані). В глибині двору майстром С. Ковніром у 1759–61 зведено компактні одноповерхові цегляні келії для полатного та шафаря (корпус № 13).

Південно-західну частину верхньої території Лаври займали затильні садові ділянки корпусу № 3, «ключницький двір», «митрополичі задвірки» з будівлями (не збереглися) та прилеглий до оборонного муру великий, регулярно розпланований митрополичий сад. Схили незабудованого південно-східного пагорба, де за планом 1638 стояв «високий дім для гостей», було укріплено підпірним муром, відремонтованим після землетрусу 1787 інж. Ш.-П. де Шардоном. Ним же у формі ордерної тріумфальної арки перебудовано нижню (Печерну, або південну) браму, узвіз до якої отримав перше в історії Лаври стале покриття з великих кам’яних плит (1793), вдосконалено стовпоподібний сонячний годинник на соборній площі (стояв у сквері біля дзвіниці, зберігся фундамент). Відроджений у камені ансамбль верхньої території Лаври у 18 ст. досяг вершини композиційної завершеності та стилістично-художньої єдності завдяки багатству й живописності декоративних засобів бароко.

Будівництво 19 – поч. 20 ст. підпорядковувалося усталеній планувально-просторовій організації. Після секуляризації монастирських маєтностей і введення духовних штатів (1786), що мало наслідком погіршення матеріального становища Лаври, певний час велися ремонтні і реконструктивні роботи, частково пов’язані з надбудовою других поверхів над наявними спорудами (корпуси № 1, 7, 8, 9, 10, 20, 25, 100). З розвитком економічної діяльності, зростанням кількості прочан, запровадженням водогінних, опалювальних і електричних мереж зведено низку нових цегляних споруд торговельного, житлового і господарського призначення, розташованих переважно на внутрішніх подвір’ях. Нова забудова здійснювалась у формах історизму і т. зв. цегляного стилю, наближених до характеру архітектурного середовища. Прикметно, що будівельні роботи проводили головним чином місцеві дипломовані фахівці. На поч. 19 ст. міський арх. А. Меленський склав фіксаційні креслення споруд Лаври, в 3-й чв. 19 ст. до будівництва залучалися військові інженери Г. Водоп’янов, І. Дзичканець, О. Середа, архітектори В. Сичугов і П. Спарро. Найзначніші об’єкти кін. 19 – поч. 20 ст. зведено за проектами єпархіальних архітекторів В. Ніколаєва та Є. Єрмакова.

Після створення Імператорської археологічної комісії (1859) і появи місцевих історичних товариств встановлено нагляд за збереженням стародавніх храмів, до яких були віднесені собор Успіння Пресвятої Богородиці і Свято-Троїцька надбрамна церква. Натомість Трапезна палата з церквою Дванадцяти апостолів — пам’ятка 17–18 ст. — була розібрана і замінена новою спорудою.

У соборі в 1820-і та 1840-і рр. поновлювався внутрішній живопис. Під час реставрації фасадів (1880–88) повністю збережено архітектурні форми, що склались у 18 ст. Збитий з тиньком ліплений декор і живопис відновлено за старими взірцями. 1893–96 реконструйовано інтер’єр із знищенням багатошарового розпису. Нове художнє оформлення інтер’єра виконано під керівництвом худ. В. Верещагіна й арх. Лазарєва-Станіщева за участю інших майстрів (А. Лакова, Г. Попова, О. Щусєва та ін.).

Зі зняттям тиньку і відновленням барокового ліпленого й живописного декору проведено реставрацію фасадів Свято-Троїцької церкви (1881–83). На південному фасаді розкрито для огляду архітектурні членування 12 ст., що складаються з лопаток та арок закомар. Цей перший у Києві зразок наукової реставрації здійснено під керівництвом професорів А. Прахова і П. Лашкарьова. В інтер’єрі було збережено унікальні настінні розписи доби українського бароко.

Докорінним чином змінюється образ церкви св. Миколи Свято-Троїцького лікарняного монастиря: за проектом П. Спарро до її північного фасаду прибудовано двоповерхову лікарню (1841–42, корпус № 26), після чого над об’ємом церкви зведено другий поверх (1856–61). На монастирському дворі ліворуч від вхідної брами розбудовано книжкову крамницю (корпус № 28), замість одноповерхового флігеля за проектом Є. Єрмакова зведено двоповерховий, Г-подібний у плані будинок аптеки та новокрилошанського корпусу (1902–03, № 24). В об’ємі корпусу на місці колишньої дзвіниці влаштовано наскрізний прохід, акцентований чотиригранною вежкою. На північ від корпусу впритул до оборонного муру споруджено столярну майстерню (1904, корпус № 23).

Значні зміни відбулися в забудові південного фронту соборної площі. Не раз ремонтовано двоповерховий будинок митрополита (корпус № 2) та реконструйовано 1861–63 за проектом арх. П. Спарро з частковою перебудовою північного і південного фасадів. У часи митрополита Філарета (Амфітеатрова) (1837–57) прилеглу до будинку одноповерхову залу парадної їдальні перетворено на теплу церкву св. Михаїла, першого митрополита Київського. 1904–05 за проектом арх. Є. Єрмакова на її місці побудовано двоярусну церкву Благовіщення Пресвятій Богородиці в формах необароко (корпус № 86).

Найпоказнішою новою спорудою була двоповерхова Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Зведена 1893—95 замість попередньої за проектом арх. В. Ніколаєва у візантійсько-російському стилі. Широка сферична баня над церквою, що наслідує перекриття храму Святої Софії в Константинополі, відрізняється від характеру інших барокових церковних бань Лаври. Цю невідповідність пом’якшують кілька декоративних цибулястих баньок на глухих ліхтариках, що увінчують споруду. Художнє оформлення інтер’єра виконано під керівництвом арх. О. Щусєва за участю художників І. їжакевича, А. Лакова, Г. Попова — авторів розпису в інтер’єрі. В підвалі споруди встановлено опалювальний котел, що обігрівав також Успенський собор і Благовіщенську церкву. Одночасно з побудовою Трапезної реконструйовано та надбудовано другим поверхом корпус трапезної кухні (№ 85), що прилягає до неї впритул із півдня.

1880–83 на оглядовому майданчику зі сходу від Трапезної церкви за проектом арх. В. Сичугова зведено двоповерховий цегляний будинок іконописної школи та ключні з глибокими господарськими погребами (корпус № 30). Нижче нього попід південним оборонним муром сформувалося вузьке господарське подвір’я, яке отримало назву «лазневе» від братської лазні, що була тут у 1887–88 (корпус № 34). В глибині подвір’я 1871–74 інж. О. Середою споруджено двоповерховий будинок позолотної майстерні та фотографії (корпус № 31). На пожвавленому місці біля нижньої брами Лаври розташовано двоповерхову іконну крамницю (корпус № 35), побудовану 1902–03 Є. Єрмаковим замість попередньої одноповерхової будівлі (можливо, сторожки). На території розташовувалися ще два (розібрані по війні) цегляні корпуси: № 32 (електростанція, 1910-і рр.) і № 33 (служби, 19 ст.). Зі зростанням попиту на друковану продукцію та через часті пожежі не раз реконструювався старий будинок друкарні (корпус № 9). 1829 зроблено північну і східну прибудови. 1860–64 за проектом арх. П. Спарро значно розширено: зі східного боку добудовано т. зв. друге відділення з півкруглим ризалітом, під яким на рівні цоколю облаштовано підпірну терасу, з північного боку приєднано будівлю старої хлібні (корпус № 8). Над усією спорудою зведено другий цегляний поверх. Південний бічний фасад укріплено четвертим аркбутаном за зразком попередніх (кін. 18 ст.).

Back to Top


5. Гостиний двір, 19—20 ст.

вул. Січневого повстання

Лавра Гост дв план

У 1070-х рр. разом з монастирем обнесена дерев'яною огорожею-«стовп'ям». На її утримання виділялася десята частина прибутків Києво-Печерського монастиря. Після монголо-татарської навали відомості про странноприїмницю зникають. Її відродження почалося, вірогідно, з 16 — поч. 17 ст. Є свідчення, що архімандрит Єлисей (Плетенецький) (1599—1624) піклувався про краще облаштування «шпиталю для убогих» та кухні для них. За заповітом 1646 Петра (Могили), на створену «біля церкви преподобного Феодосія у містечку Печерському» богадільню виділялося 1500 злотих. На плані Києва 1638 «гостиний дім для чернечої братії та захожих богомольців» (тобто Гостиний двір) зображено на терені, зайнятому тепер водонапірною баштою та спорудою братської і прочанської лікарні (1912, корпус № 111). За планом Києва 1695, на місці наявного Гостиного двору містилися «городи печерські», обнесені дерев'яною огорожею, з прилеглими господарськими дерев'яними будівлями з боку «вулиці позаду монастиря» (нині узвіз до Ближніх печер). На планах 18 ст. тут зафіксовано кілька дерев'яних господарських будівель.

З 1801 територію відведено під Гостиний двір Лаври, для якого пристосовувалися старі та споруджувалися нові дерев'яні на кам'яних фундаментах будівлі. У кін. 1820-х рр. керівництво Лаври ухвалило рішення про капітальну забудову двору, у т. ч. про спорудження цегляних будинків кухні та готелю. Забудова здійснювалася без плану т. зв. господарським способом, з урахуванням особливостей рельєфу, внаслідок чого будинки розмістилися на трьох рівнях (терасах), переважно у північній частині території, наближеній до верхньої території Лаври. 1844—45 ділянку Гостиного двору із будівлею свічкового заводу було відрізано оборонним муром, зведеним навколо Ближніх і Дальніх печер. У 2-й пол. 18 ст. забудовувалася південна частина території та «чорний двір». Спорудження готелів і допоміжних будівель велося за проектами або під керівництвом архітекторів та інженерів І. Кедріна, Г. Наумова (ієромонах Євкарпій), В. Ніколаєва, О. Середи, В. Сичугова, П. Спарро, К. Тарасова. У серед. 1910-х рр. Гостиний двір налічував понад 20 цегляних споруд, більшість з яких була двоповерховою, шість — триповерхові, одна — чотириповерхова. 1896 за проектом арх. В. Ніколаєва верхню ділянку двору огороджено кам'яною стіною замість дерев'яного паркану. У кін. 19 ст. проведено водогін, упорядковано територію, споруджено підпірні кам'яні мури вздовж південного та західного гористого схилу цієї частини Гостиного двору (відновлено 2007 разом з кам'яними стінами). З півночі між корпусами № 54 та 68 в'їзд на подвір'я перекривався дерев'яними воротами (згоріли під час обстрілу 1918).

З серед. 1870-х рр., після реорганізації, Гостиний двір мав штат послушників та найманих працівників. На його території, крім платних, існувало кілька безкоштовних готелів, лікарня та їдальня для прочан і знедолених. Під час літніх канікул тут проживала учнівська та студентська молодь, яка отримувала безкоштовне житло і харчування. У літню пору щоденно на Гостиному дворі обслуговувалося до 3 тис. і більше осіб, в інші дні — до 200. На подвір'ї розташовувалися т. зв. дворянська кухня, де готували страви за невелику платню для прочан та для хворих у лікарні, а також чайна, квасна, булочна (не збереглися). 1877—78 (під час російсько-турецької війни) і 1914—18 (під час 1-ї світової війни) тут розміщувалися військові частини та шпиталі. 1918 у приміщеннях Гостиного двору проживали учасники Всеукраїнського церковного собору, а також учні Київської духовної семінарії. Того ж року три корпуси безкоштовно виділено мешканцям Звіринця, які втратили житло внаслідок вибуху артилерійських складів. Будівлі Гостиного двору зазнали пошкоджень під час бойових дій 1918, 1919 та 1920. У листопаді—грудні 1919 і 9—11 червня 1920 снарядами та пожежею було зруйновано корпуси № 12, 13 (розібрано у серед. 1920-х рр.). У 1920—30-х рр. приміщення використовувалися військовим шпиталем, під житло, у повоєнні роки — як житлові, пізніше — як промислово-господарські, двоповерхова дерев'яна будівля для проживання прочан у літню пору — як майстерні Спілки художників України (знесена). Благоустрій території проведено у 2-й пол. 1980-х рр. Тепер у південносхідній частині здійснено нове будівництво — адміністративний будинок митрополії УПЦ і монастирський корпус.

Територія Гостиного двору пл. понад 3 га має у плані форму неправильного багатокутника, обмеженого підпірною стіною з боку вул. Січневого повстання, дорогою — узвозом до Ближніх і Дальніх печер та оборонним муром нижньої території Лаври (1844—45, корпус № 93). В'їзд — із півночі від узвозу, входи — через хвіртки влаштовано в оборонному мурі. Планувальним стрижнем території є внутрішній тупиковий проїзд, що починається від в'їзду, фланкованого спорудами контори Гостиного двору і готелю (1853, 1870—73, корпус № 54) та лікарні прочанської з церквою в ім'я ікони Божої матері «Всіх скорботних Радість» (19 ст., корпус № 68). Нижче від проїзду, поряд із корпусом № 54 розташовані два паралельні будинкикелії (1829—31, корпус № 55) і братський корпус (1885, корпус № 60). Праворуч від проїзду, у центральній частині двору, підноситься велика споруда готелю (1851, корпус № 56). В її тилах розташовані окремий об'єм господарських приміщень (2-а пол. 19 — поч. 19 ст.), який разом з будівлями кухні (2-а пол. 19 ст., корпус № 69) і келій (1860-і рр., корпус № 58), прилеглих до прочанської лікарні, утворює другу лінію забудови. У нижній частині території поза оборонним муром розташовані будинки свічкового заводу (1830—31, корпус № 64) і готелю (1880-і рр., корпус № 63).

Загалом з історичної забудови Гостиного двору збереглося десять споруд, архітектура яких вирішена у формах пізнього класицизму. В найбільш чистому вигляді стильові ознаки проявляються в будинках 1-ї пол. 19 ст. — свічкового заводу (1830—31), келій (1829—31), готелю (1851). Попри відсутність чіткого композиційно-планувального задуму і стриманий характер архітектури, середовище Гостиного двору — складової частини ансамблю Києво-Печерської лаври — є досить виразним. Його збагачує мальовничий рельєф, який зумовив ярусне розміщення будинків, облаштування на схилах кількох кам'яних сходів.

Back to Top


6. Ближні печери, 11—20 ст.

вул. Січневого повстання

Бл пещ план

Входи у печери містяться в об'ємах церкви Здвиження Чесного Хреста Господнього біля підніжжя південного схилу пагорба.

Виникнення території пов'язане з печерою, викопаною 1062 Антонієм Печерським, в якій він усамітнився від чернечої братії первісного (старого) монастиря на Дальніх печерах. З ім'ям засновника і близькістю до верхньої території Лаври пов'язана й назва — Антонієві, або Ближні печери. Про раніші наземні споруди не відомо. В 16 ст. печери вже були широковідомими й незмінно згадуються іноземними мандрівниками. За свідченням М. Ґруневега (1584) та Е. Лясоти (1594), вхід до печер було обладнано на зразок входу до копальні. Вперше Антонієві печери зображено на титулі книги «Бесіди Іоанна Златоуста» (1623), де показано кілька дерев'яних споруд: вхід до печер у формі призматичної каплиці, увінчаної наметовою дзвіницею із зовнішніми сходами, та окрему браму на подвір'ї. На плані Ближніх печер у «Тератургімі» Афанасія (Кальнофойського) (1638), окрім підземного лабіринту, зображено розгороджену дерев'яними парканами наземну територію з садами й городами, вхід до печер у вигляді одноповерхової дерев'яної будівлі з банькою і шпилем, дві одноповерхові дерев'яні келії — «отця печерного» (на місці сучасного корпусу № 46) і «нижню» — на схилі з боку Дніпра. У 1640-х рр. за архімандрита Петра (Могили) перед входом до печер зведено дерев'яну церкву. За малюнком голландського художника А. ван Вестерфельда 1651 і гравюрою майстра Іллі до «Києво-Печерського патерика» 1661 вона мала вигляд українського тридільного, двоверхого храму з опасанням в центральній частині, до західного притвору якого прилягала ярусна дзвіниця, від якої в напрямку брами верхньої території Лаври здіймалася перехідна галерея, що закінчувалася посередині схилу чотиригранною наметовою баштою (ймовірно, стояла на місці існуючої дзвіниці).

На схід від церкви нарисовано прилеглу до південного схилу одноповерхову споруду (на місці корпусу № 41) та ускладненої форми будинок під високим заломним дахом на краю гори (на місці сучасного корпусу № 42). Зіставивши обидва зображення, бачимо, що до 1661 подвір'я біля церкви перетворено на укріплену зрубами прямокутну в плані терасу, розміри якої відповідають сучасним. Територію оточувала дерев'яна огорожа, з південного заходу — видовжена одноповерхова будівля (можливо, галерея), що закінчувалась арковою брамою. Мабуть, звідси починалася перехідна галерея до Дальніх печер, яку вперше зафіксовано на плані Києва 1695 полковника І. Ушакова.

Розташування дерев'яних споруд зумовило наступну композицію забудови, яка поступово ставала мурованою. На зламі 17—18 ст. коштом полтавського полковника П. Герцика на старому місці зведено триверху церкву Здвиження Чесного Хреста Господнього в стилі українського бароко (на плані 1695 показано як муровану). Особливістю архітектурних об'єктів 18-поч. 19 ст. було застосування ордера. У формах пізнього бароко побудовано: в 1749-51 — одноповерхову колонну аркаду-галерею зі входом до печер (корпус № 41, ймовірно, за проектом арх. Й.-Г. Шеделя, другий поверх — арх. А. Меленський; поч. 19 ст.), у 1759-63 — двоярусну дзвіницю у складі галереї до Ближніх печер (корпус № 38, будівничий С. Ковнір). У 1790-96 на врізаному в схил цегляному цокольному поверсі зведено дерев'яний будинок настоятеля Ближніх печер у стилі класицизм (корпус № 42, арх. О. Яновський, перебудова 1855). У 2-й пол. 18 ст. під наглядом військових інженерів Д. де Боскета та І. Тучкова споруджено могутній підпірний мур дворової тераси (корпус № 77), по краю якої встановлено башти-ротонди — ризницю (корпус № 74) і вхід у галерею до Дальніх печер (корпус № 72), з'єднані огорожею з круглих стовпів і дерев'яних ґрат (тепер замінено металевими). Подібну башту на поч. 19 ст. збудовано перед в'їздом на площу-подвір'я (корпус № 97). На протилежному боці в'їзду в кін. 18 — серед. 19 ст. зведено двоповерховий будинок келії над льохом (корпус № 44, архітектори А. Меленський, П. Спарро). Під час підготовки Наполеоном воєнної кампанії в Росії 1812 для підвищення обороноздатності Києво-Печерської фортеці створено «затильне укріплення» з валів кремальєрного абрису, частина якого проходила над ближньопечерним лабіринтом і по трасі галереї до Дальніх печер. Поява валів негативно позначилася на стані підземного комплексу. Після закінчення війни їх зрили, Київська інженерна команда відновила дерев'яні перехідні галереї на цегляних підпорах. 1829 оформлено у стилі класицизм верхній вхід у галерею до Ближніх печер (корпус № 37, арх. А. Меленський). Горжі старої Києво-Печерської фортеці (цитаделі) зімкнено лише у 1844-45 під час спорудження оборонного муру навколо нижньої території Лаври (корпус № 93).

У 2-й чв. 19 ст. завершено формування забудови головного подвір'я, або ближньопечерної площі. 1839 до західного фасаду церкви прилучено одноповерхову трапезну, зведену одночасно із суміжним двоповерховим, Г-подібним у плані будинком келій з двома ампірними фасадними портиками і проходом до галереї (корпус № 48, інж. І. Дзичканець). Наріжжя цього будинку та протилежний йому об'єм одноповерхових келій 1840-х рр. з'єднано масивною огорожею з проїжджою брамою, біля якої у 2-й пол. 19 ст. з'явилися келії та сторожка (корпуси № 46, 46-а, 46-б). Яскравий пластичний акцент у забудову площі внесла каплиця над похованням генерал-губернатора О. Безака та його дружини, споруджена в 1870-х рр. у формах еклектики (корпус № 78, арх. М. Іконников). Для кін. 19 - поч. 20 ст. характерні двоповерхові споруди господарського і житлового призначення в стриманих формах історизму чи цегляного стилю. Це — крамниця іконна та книжкова 1870-90-х рр. праворуч від входу у галерею до Ближніх печер (корпус № 39, інж. О. Середа), великий будинок келій 1890-91 праворуч від в'їзду на площу (корпус № 45, інж. О. Середа), келії 1898-09 біля будинку настоятеля Ближніх печер (корпус № 43, арх. В. Ніколаєв). Над колодязем преп. Антонія Печерського 1913 влаштовано металевий ківорій (корпус № 75, арх. В. Ніколаєв; 2002 відбудовано як каплицю). 1904 територію монастирського саду обнесено огорожею з цегляними стовпчиками (корпус № 44-а), 1906 в оборонному мурі 1840-х рр. неподалік від Печерної, або південної брами верхньої території Лаври розташовано північну браму (корпус № 93-а). Найпоказовішою будівлею тієї доби є каплиця над артезіанським колодязем, зведена 1914 в межах напівбашти оборонного муру понизу долини (корпус № 47, арх. Є. Єрмаков).

З визнанням 1926 території Києво-Печерської лаври з усіма спорудами Історико-культурним державним заповідником «Всеукраїнське музейне містечко» діяльність монастиря на Ближніх печерах припинено (1929), печерний лабіринт відкрито для досліджень і екскурсій. Відроджений 1941—42 монастир проіснував до 1961. Після його закриття здійснено значний обсяг ремонтно-реставраційних робіт. 1990 весь комплекс повернено Українській православній церкві, проведено капітальні відновлювальні роботи. Розташування Києво-Печерської лаври на крутосхилі зумовило неповторну композицію архітектурного ансамблю, яка відзначається ярусністю. Будівлі на верхній та нижній позначках (вхід у галерею до Ближніх печер, крамниця іконна і книжкова, північна брама та каплиця преп. Антонія Печерського і оборонний мур з каплицею у напівбашті над артезіанською свердловиною) не відіграють помітної ролі в ансамблі. Провідні споруди зосереджено на середньому ярусі, де на підпірному мурі зі сходами до колодязя облаштовано головну площу. Прилегла до південного схилу однобічна забудова площі продиктована розташуванням її в пагорбі печерного лабіринту, пов'язаного трьома виходами з наземними спорудами: церквою Здвиження Чесного Хреста Господнього, суміжними будинками трапезної (з заходу), галереєю з входом до Ближніх печер і келіями (зі сходу).

Фронт забудови подовжує будинок келій з транзитним коридором у бічному крилі, спрямованим до перехідної галереї. Вище по схилу над галереєю підноситься прохідна дзвіниця, яка разом із церквою є головною архітектурною домінантою ансамблю. Окремо на східному схилі розміщено будинок настоятеля Ближніх печер і келії. Із заходу площу замикає брама, перед якою на різних рівнях містяться два великі будинки келій обабіч дороги, ротонда й сторожка. Вид на ансамбль з території Дальніх печер збагачує ошатна огорожа на краю підпірного муру, що з'єднує будинок намісника, наріжну башту-ротонду і ротонду входу в галереї до Дальніх печер, прилеглу до одноповерхових келій. Особливої краси архітектурному ансамблеві надають зелені насадження, що оточують його, зокрема, монастирський сад над печерами.

Окрім архітектурних пам'яток різних стилістичних напрямів на терені Ближніх печер, що використовувався як некрополь, збереглися численні поховання значних особистостей минулого. Найдавніші з них, датовані 11-13 ст., розташовані у печерному лабіринті. У церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього поховані фундатор храму — полтавський полковник П. Герцик, митрополити Київські і Галицькі та священноархімандрити Києво-Печерської лаври: Арсеній (Москвін), Іоанникій (Руднєв), Феогност (Лебедев), Філофей (Успенський), Флавіан (Городецький). На площі поблизу церкви розташовані поховання, частина надгробків з яких має архітектурну та мистецьку цінність. Це — склеп І. Васильчикова та К. Васильчикової, пам'ятник на могилі С. Кудашева і К. Кудашевої, каплиця над склепом О. Безака і Л. Безак.

Територія Ближніх печер — комплексна пам'ятка археології, архітектури, історії та мистецтва, архітектурний ансамбль якої є одним із найдовершених в історії містобудування України в сенсі майстерного використання складного рельєфу місцевості.

Back to Top


7. Дальні печери, 11—12 ст.

вул. Січневого повстання

Дальн пещ план

Звідси бере початок Печерський монастир, виникнення якого бл. 1051 пов'язане з ім'ям преп. Антонія, родом з Любеча, який, примандрувавши до Києва з Афону, оселився в двосаженній печері, викопаній Іларіоном, священиком церкви поблизу княжого селища Берестове. За даними літопису, коли біля Антонія згуртувалася братія «числом із дванадцять, викопали вони печеру велику, і церкву, і келії, які є сьогодні в печері під старим монастирем», а сам він подався на сусідню гору, де викопав другу печеру, яка тепер називається Ближньою, або Антонієвою. Спільножитня монастирська громада обрала ігумена (у 1060—62 — Варлаама, з 1062 — Феодосія), монастир отримав від великого київського князя Ізяслава гору над печерами, де поставив першу наземну дерев'яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці та келії, обгороджені «стовпієм». Після побудови однойменного мурованого собору і перенесення головного монастирського осередку на верхню територію Лаври храм на Дальніх печерах втратив провідне значення і перетворився на цвинтарний. Вигляд первісного, або старого монастиря не відомий. Найстарші зображення забудови терену Дальніх печер відбито на гравюрах до друкованих видань 17 ст., де наземні будівлі поєднані з планом печерного лабіринту. На плані 1638 до «Тератургіми» Афанасія (Кальнофойського) на наземній, найбільш високій частині території показано триверху дерев'яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, відновлену 1635 на місці попередніх застарілих храмів, що зводилися тут з часів князя Ізяслава. Поряд із церквою містилися «гроби людей, благочестиво померлих». На нижній частині тери-торії (на місці корпусу № 73) зазначено башточку над входом у печери під високим дерев'яним наметом з вінцевою банькою. Узвіз до входу було доповнено дерев'яною галереєю на стовпах. Ділянку, до якої з півдня прилягав монастирський виноградник, оточував тин, що мав верхню браму і хвіртку з боку Печерського містечка та нижню хвіртку, звідки потрапляли до Ближніх печер й спускалися в долину. Біля верхньої та нижньої хвірток були дві дерев'яні келії «виноградних отців» і ченців, які «живуть біля цієї печери». На гравюрі майстра Іллі до «Києво-Печерського патерика» 1661 та на її від-творенні у книзі віленського пастора І.Гербінія про київські печери (Ієна, 1675) зазначено два храми: українська за типом триверхої дерев'яної церкви Різдва Пресвятої Богородиці за зрубною підпірною стіною під бічним фасадом та мала однобанна церква св. Андрія над входом у печери.

1679 на проміжному майданчику між обома храмами коштом мешканця Печерського містечка О. Новицького зведено муровану церкву Зачаття св. Анни, яка згодом не раз перебудовувалася (корпус № 67). З її притвору пізніше було влаштовано новий підземний прохід до печерного лабіринту. Зображена на плані полковника І. Ушакова 1695 багатоверхою, з'єднаною дерев'яною галереєю з двоповерховою будівлею з хрестом над нижнім входом у печери. Поряд із церквою вже склалася забудова з кількох дерев'яних келій.

1695 на місці дерев'яної закладено муровану церкву Різдва Пресвятої Богородиці, споруджену за архімандрита Мелетія (Вуяхевича) коштом родини гетьмана України І. Мазепи та білоцерківського полковника К. Мокієвського. Вона являє архітектурний шедевр у стилі українського бароко (корпус № 55). Після заснування 1706 старої Києво-Печерської фортеці (цитаделі) обабіч цієї церкви утворено земляний напівбастіон, названий Рождественським. Напередодні війни Росії з наполеонівською Францією вали бастіону доповнено т. зв. затильним укріпленням, насипаним за проектом фортифікатора генерал-лейтенанта К. Оппермана для захисту фортеці з боку Дніпра (1816 ліквідовано). Земляні фортифікаційні роботи вкрай негативно позначилися на стані дальньопечерного пагорба. Укріпленням його схилів, що не раз обвалювалися, у 18 — на поч. 19 ст. керу-вали військові інженери І. Глухов, І. Князев, П. фон Сухтелен, К. фон Толь, Ш.-П. де Шардон. У 18 ст. остаточно сформувалась архітектурно-планувальна композиція наземного архітектурного ансамблю. 1744 під північним фасадом церкви Різдва Пресвятої Богородиці, ймовірно, за проектом арх. Й.-Г. Шеделя, зведено цегляну колонну галерею з підпірним муром верхньої тераси (корпус № 61). Перед західним фасадом церкви (вірогідно, на місці брами, яка у 17 ст. вела до Печерського містечка) майстром С. Ковніром за проектом арх. П. Нейолова 1761 побудовано унікальну за композицією двоярусну барокову дзвіницю (корпус № 62). Визначилися місця житлових корпусів (№ 43, 50, 51, 52, 53) і двох павільйонів входів у галереї (№ 66 і 72), які в наступному столітті перебудовано в цеглі. Характер дерев'яної забудови площі передано на малюнку Т. Шевченка і літографії В. Тімма серед. 19 ст. Будівельні роботи в 1-й пол. 19 ст. здійснювали арх. А. Меленський, військові інженери О. Якушкін (у чернецтві Арсеній) та І. Глухов, у середині століття — цивільний інж. Г. Наумов (у чернецтві Євкарпій). У 1840-і рр. за проектом військових інженерів І. Дзичканця та О. фон Фреймана спо-руджено цегляний оборонний мур навколо нижньої території Лаври, до складу якого увійшли дзвіниця церкви Різдва Пресвятої Богородиці й ризниця. Трасу муру було скориговано з метою збереження поховань на території Рождественського бастіону. У 2-й пол. 18 — на поч. 20 ст. проекти розробляли військовий інж. О. Середа, архітектори Є. Єрмаков та В. Ніколаєв. Тогочасні архітектурні вирішення у формах класицизму, історизму та цегляного стилю узгоджено з виглядом споруд 17—18 ст. у стилі бароко. В кін. 19 ст. проведено роботи щодо печер, влаштовано підпірну стіну біля корпусу № 49, замощено дорогу. За радянських часів споруди Дальніх печер націоналізовано та передано різним орендарям, у т. ч. чернечій громаді, яку було виселено 1929. Присутність сторонніх організацій завдала значної шкоди будівлям та сприяла розкраданню історично цінного майна. Певні запобіжні кроки було прийнято пам'яткоохоронцями створеного 1926 історико-культурного заповідника. Зокрема, проведено інвентаризацію культурних цінностей, досліджено 20 рак у підземному лабіринті. 1942 під час нацистської окупації Києва відновилася діяльність монастиря, яка тривала до його закриття 1961. По війні майже повністю збережена забудова перебувала у вкрай незадовільному стані. В 1940—50-і рр. здіснювалися ремонтно-реставраційні роботи. Після передачі території Києво-Печерському історико-культурному заповіднику (1962) проведено наукову реставрацію найзначніших об'єктів. Проекти розробляли провідні фахівці Республіканських спеціальних науково-реставраційних виробничих майстерень (з 1989 — інститут «Укрпроектреставрація») — архітектори М. Александрова (Говденко), Р. Бикова, Є. Лопушинська, В. Корнєєва, І. Макушенко, В. Отченашко та ін. Масштабні протизсувні заходи виконано у 1970—80-х рр. за розробкою інституту «Київпроект». Одночасно зроблено нові дорожні покриття дальнопечерних площі та вулиці. 1988 територію та споруди Дальніх печер передано Українській православній церкві, яка здійснює сучасні ремонтні та оздоблювальні роботи. Особливості рельєфу та місце первісних наземних об'єктів обумовили унікальну композицію архітектурного ансамблю Дальніх печер. Він займає мисоподібний пагорб, що понижується з заходу на схід, тому і складається з кількох ярусів забудови. Провідні домінанти — церква Різдва Пресвятої Богородиці (1696, корпус № 59) і дзвіниця (1761, корпус № 62) — височать на верхній терасі, яка з півночі укріплена галереєю з підпірним муром (1744, корпус № 61), з південного заходу окреслена оборонним муром (1844— 45, 1866, корпус № 93). На середній терасі розташована дальньопечерна площа, яка пов'язана з іншими частинами Лаври вулицею-дорогою, з подвір'ям Ближніх печер — дерев'яно-цегляною галереєю (19 ст., корпус № 72). У нижній частині території над первісним входом у печерний лабіринт міститься акцентована баштою ризниця Дальніх печер (19 — поч. 20 ст., корпус № 73), що перебудовувалася за участю інж. І. Глухова, архітекторів Є. Єрмакова та В. Ніколаєва.

Більшу частину забудови сконцентровано навколо невеликої (до 0,4 га) дальньопечерної площі у формі неправильного прямокутника з нахилом у східному напрямку. Вхід з вулиці на площу відкриває розташований на косогорі верхньої тераси одноповерховий на цоколі будинок настоятеля Дальніх печер у стилі класицизм (1812—13, інж. О. Якушкін, корпус № 49). Фронт забудови на протилежному (північному) боці площі складається з трьох дво-, триповерхових келійних корпусів у стриманих формах класицизму та цегляного стилю: № 53 (1898—99, арх. В. Ніколаєв), № 52 (1823, арх. А. Меленський) та № 51 (1824—25, 1894—96, архітектори А. Меленський, В. Ніколаєв). Поряд з корпусом № 51 розміщено невеличкий у формах історизму павільйон входу в галерею до Ближніх печер (19 ст., корпус № 72). Уступчастий у плані східний бік забудови площі ліворуч фланкує еклектична за архітектурою церква Зачаття св. Анни з шатровим верхом (1679, 1809—11 у 19 ст. перебудована за проектами інженерів О. Середи та О. Якушкіна, корпус № 67), праворуч — двоповерхові братські келії у стилі класицизм (1856—57, інж. Г. Наумов, корпус № 50). Проміжок між ними замикає відсунутий в глибину павільйон входу в галерею, яка схилом спускається до ризниці (1898, арх. В. Ніколаєв, корпус № 66). Оформлений аркадою одноповерховий чоловий фасад павільйону пишно декоровано у неоросійському стилі. Навпроти нього у центрі площі встановлено металевий ажурний водосвятний ківорій (1897, арх. В. Ніколаєв, корпус № 96). В церкві Зачаття св. Анни збереглося кілька поховань церковних діячів кін. 19 — поч. 20 ст. З південного боку площі між корпусами № 49 і № 41 вписано кам'яні сходи на верхню терасу, де зберігся цвинтар з численними похованнями 18 — поч. 20 ст., що є пам'ятками історії та мистецтва. Архітектурний ансамбль і Феодосієві печери найстарішої території СвятоУспенської Києво-Печерської лаври входить до визначних об'єктів культурної спадщини України.

Тепер використовується Українською православною церквою.

Back to Top


8. Споруди за мурами монастиря

вул. Січневого повстання

Лавра спор за мур план

За планом 1638, на цьому місці був огороджений парканом квартал Печерського містечка, серед одноповерхової садибної забудови якого містився гостиний дім для чернечої братії та прочан. За планом 1695, тут були «двори позаду монастиря» з рядом дерев'яних келій навпроти дерев'яної парафіяльної церкви св. Феодосія. У 18—19 ст. озеленена територія з поодинокими будівлями підпорядковувалася Київському фортечному інженерному управлінню. Узвіз, що веде до Гостиного двору, Ближніх і Дальніх печер, розділяє цю територію на дві частини.

Одна з них розташована між монастирськими мурами і узвозом. Земельну ділянку офіційно передано у розпорядження Лаври за постановою Військової ради, височайше затвердженою з вересня 1881. Має форму неправильного чотирикутника (пл. 1,6 га). Вся ця територія оточена невисокою металевою огорожею на цегляних стовпчиках, вздовж узвозу — невисокою підпірною стіною.

Першою цегляною спорудою на ділянці був склад книжок і паперу лаврської друкарні та книжковий магазин (корпус № 112, 1850—51; арх. П. Спарро, пізній класицизм), розташований за південно-західною частиною оборонного муру верхньої території Лаври. Другою була башта водонапірна (корпус № 113, 1879—80; арх. В. Сичугов), розміщена з півдня від південно-західної частини оборонного муру Верхньої лаври. Споруджена під час влаштування резервуару для води і проведення лаврського водогону (роботами керував військовий інж. штабс-капітан І. Запорожський). Найзначнішою за об'ємом та розмірами є споруда лікарні братської та прочанської (корпус № 111, 1910—12; арх. Є. Єрмаков, у формах історизму), розміщена поряд з вежею Іоанна Кущника та водонапірною баштою, південним крилом орієнтована вздовж узвозу до Ближніх і Дальніх печер.

Друга частина території — т. зв. Оленівське подвір'я, на півдні межує з садибою Воскресенської церкви, на півночі — з узвозом, де обмежена суцільною стіною цегляної огорожі, на сході — з корпусом № 58 Гостиного двору. Західний фронт відступає від червоної лінії забудови вулиці. У 18 ст. тут була садиба секретаря Київської губернської канцелярії М. Судейкіна, яка після його смерті (1777) перейшла до А. Оле- ніної. Звідси і назва подвір'я.
За заповітом А. Оленіної, подвір'я 1816 передано у володіння Києво-Печерській лаврі. За планом 1817, у центральній частині подвір'я містився дерев'яний на цегляному підмурку одноповерховий будинок, на сході — господарські споруди, на заході — хата-пекарня (не збереглися). Станом на 1860-ті рр. будинок значився як старий, тут деякий час проживала благодійниця монастиря К. Кудашева. На південній межі містяться цегляні двоповерхові келії (корпус № 71, 1850—80).

У північно-західному куті подвір'я між лікарнею братською та прочанською й огорожею Гостиного двору (з боку вул. Січневого повстання перекриває узвіз до Ближніх і Дальніх печер) розташована сторожка (корпуси № 71-а, 71-б; 1883, військовий інж. О. Середа), до якої з півночі прилягає цегляна брама. Різні за функціональним призначенням та архітектурним вирішенням споруди поза мурами монастиря визначають вигляд ансамблю Києво-Печерської лаври з боку вул. Січневого повстання.