Андріївський узвіз

Зміст

Андріївський узвіз — вулиця в Подільському районі міста Києва, що сполучає Поділ зі Старим Києвом. Пролягає від Контрактової площі до Володимирської та Десятинної вулиць. Прилучаються вулиці Покровська, Боричів Тік, Фролівська і Воздвиженська.

Андр сп сверху фото

1. План-схема розташування пам'яток

Андр узв карта-схема

2. Експлікація до плану-схеми

№ 2-А Житловий будинок, кін. 18 — поч. 20 ст.
№ 2-Б Житловий будинок, 1913-15
№ 2-В Житловий будинок, 1909-10
№ 2-Г Житловий будинок, кін. 19 ст., в якому проживали Кудрявцев П. П., Оглоблин О. П.
№ 3/24 Житловий будинок, 1914
№ 4/26 Житловий будинок 1874, в якому проживав Оглоблин О.П.
№ 8 Житловий будинок, рубіж 19-20 ст.
№ 10 Житловий будинок, 1-а пол. 19 ст.
№ 11 Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Шиман К. Ф.
№ 15 Житловий будинок «Замок Річарда — Левове Серце» 1902—04
№ 19 Садиба, кін. 19 ст.
№ 20-Б Житловий будинок, кін. 19 - поч. 20 ст.
№ 21 Житловий будинок 1890-х рр, в якому містилася майстерня Кавалерідзе І. П., проживав Титов Ф. І.
№ 23 Андріївська церква
№ 34 Житловий будинок 1900-01, в якому проживали Житецький П. Г., Кезма Т. Г., Сагарда М. І., Тютюнник Г. М.
№ 38 Житловий будинок 1-ї пол. 19 ст., в якому проживали Анненков О. С., Булгаков М. О., Воскресенський І. П., Муравйов А. М.

Сучасна забудова, 2000-і рр.

3. Перелік пам'яток вулиці

На вул. Адріївський узвіз розташовано 40 об'єктів культурної спадщини

Перілік пам Андр уз с1

Перілік пам Андр уз с2

Перілік пам Андр уз с3

Перілік пам Андр уз с4

4. Вулиця як пам'ятка

Історія, сучасний стан - Андріївський узвіз вулиця

Пам'ятка містобудування місцевого (охор. № 675-Кв), та, одночасно, національного значення (разом з Замковою горою, охор. № 260060-Н)

Проходить по схилу Старокиївського плато між горами Андріївською (Уздихальницею), Старокиївською і Замковою, від перехрестя вулиць Десятинної і Володимирської до Контрактової площі. Перетинається з вулицями Воздвиженською, Флорівською, Боричів Тік, Покровською. У плані утворює дугу, що огинає підошву гори Уздихальниці, з видового майданчика якої розкриваються чарівні краєвиди на Поділ і Задніпров'я. Сучасна назва існує з 1740-х рр., походить, імовірно, від Андріївської церкви.

1920—57 вулиця носила ім'я більшовика Г. Лівера (1894—1918) — учасника боротьби за владу Рад у Києві у 1917—18. Вважається однією з найдавніших магістралей міста, яка з'єднувала давньоруський дитинець з подільською торговельною площею. Частина дослідників (М. Петров, Д. Бліфельд, П. Толочко) ототожнює його з літописним Боричевим узвозом.

За доби середньовіччя відгалуження узвозу було прокладено до замку на горі Киселівці (нині — Замкова). У 17 ст. відома як головна дорога на Поділ, що бере початок від Київської (Подільської) брами Верхнього міста. У 1711 проїзд між Замковою та Андріївською горами було розширено. Перебуваючи за межами давніх укріплень, узвіз тривалий час залишався незабудованим. Початок його освоєнню покладено зведенням у 18 ст. Андріївської церкви на земляному бастіоні Старокиївської фортеці. На поч. 19 ст. через віддаленість від центру забудова залишалася розрідженою і складалася з одно- та двоповерхових, переважно дерев'яних будинків з прилеглими садами. До цього періоду належать житлові будинки № 10, 38 з рисами класицизму. Садибний характер забудови порушено під час інтенсивного будівництва великих капітальних споруд, які відбивали стилістичну багатогранність архітектури періоду історизму і модерну. Серед авторів будинків архітектори (№ 13), М. Казанський (№ 2-а), В. Ніколаєв (№ 21), П. Спарро (№ 4/26) та ін. На рубежі 19—20 ст. поряд із житловою функцією вулиця набуває значення торговельної з яскраво вираженою спеціалізацією магазинів і майстерень, що обслуговували потреби церкви.

Брукування великим булижним камінням здійснено у 2-й пол. 19 ст. Об'єднана спільністю виникнення й розвитку в умовах складного природного ландшафту, забудова узвозу відзначається динамікою розкриття вуличного простору, ансамблевістю та унікальністю архітектурно-ландшафтного середовища. Прилягання до гір, наявність виходів до оглядових майданчиків з видами на Дніпро і Поділ визначили відкритий характер його забудови, виразний силует якої з домінантою Андріївської церкви і акцентом неоготичної башти будинку № 15 («Замок Річарда») відіграє важливу роль у загальноміських панорамах. Активними композиційними елементами є також будинки № 3/24 (1914), № 34 (1901, арх. О. Хойнацький). Дерев'яна забудова 2-ї пол. 19 ст. представлена будинками № 10 і 19. Внаслідок різночасового знесення окремих будинків утворено незабудовані ділянки (ріг вулиць Флорівської, Боричів Тік та ін.).

У 1981—83 проведено регенерацію забудови, виконано нове брукування, встановлено стилізовані ліхтарі (автори проекту — А. Милецький, О. Колесников, Л. Гараніна, Д. Воронов). З цього часу узвіз стає місцем проведення загальноміських свят, зокрема Днів Києва в останні вихідні травня, і художніх виставок.

З вулицею пов'язані події історичного минулого: вона була свідком народних повстань у часи Київської держави, Визвольної війни 17 ст., збройної боротьби у період української революції та громадянської війни 1917— 20. Тут проживали відомі діячі науки і культури: у будинках № 2-г — філософ П. Кудрявцев; № 2-г і 4/26 — історик, громадський діяч О. Оглоблін; у № 13 — родина професора Київської духовної академії О. Булгакова, діти якого — Михайло став письменником, Микола — відомим вченим-бактеріологом; композитор і диригент О. Кошиць; інж. В. Листовничий; у № 15 — історик С. Голубєв, художники Г. Дядченко, Ф. Красицький, І. Макушенко; ск. Ф. Балавенський; 1905 тут відбулося перше редакційне засідання журналу «Шершень»; у № 21 — ск. І. Кавалерідзе, протоієрей Ф. Титов; у № 34 — філологи П. Житецький, Т. Кезма, бібліограф М. Сагарда, письменник Г. Тютюнник; у № 38 — лікар І. Воскресенський, письменник і громадський діяч А. Муравйов.

Файли:

Паспорт пам'ятки "Замкова гора - Андріївський узвіз"

Назва	Замкова гора – Андріївський узвіз
Роки	ІХ-ХІІІ ст., VІІ-ХХ ст.
Адреса	Андріївський узвіз
Район міста	Подільський
Охоронний №	260060-Н
№ та дата рішення про взяття під охорону	Постанова Кабінету Міністрів України від 10.10.2012 № 929 Пам’ятка містобудування

5. Будівлі-пам'ятки

Опис, фото

Андріївський узвіз, 2-А

До надбудови мансардою в 2020 р.

Житловий будинок, кін. 18 — поч. 20 ст.

На розі кварталу біля виходу Андріївського узвозу і вул. Покровської на Контрактову площу. Є найстарішою будівлею великої садиби, яка з кін. 18 ст. належала київському купцю Ф.Лакерді та його нащадкам, 1902 перейшла у власність купця А.Фролова. Включає залишки уцілілого після пожежі Подолу 1811 цегляного будинку з підвалом кін. 18 ст. У 1899—1900-х рр. за проектом арх. М.Казанського надбудований до трьох поверхів і розширений за рахунок нової прибудови з боку Андріївського узвозу.

Триповерховий, у плані Г-подібний, перекриття плоскі, у підвалі — склепінчасті. Судячи з внутрішнього планування, верхні поверхи призначалися для розміщення по одній великій квартирі. У деяких приміщеннях збереглися елементи первісного оздоблення інтер'єрів. Архітектурне вирішення фасадів, характерне для періоду еклектизму, визначає чітке поярусне членування, поєднання цегляної кладки з ліпними декоративними деталями.

Будинок увінчується розвинутим карнизом з парними модульйонами, парапетом з фігурних цегляних аттиків і металевих огорож. Наріжна башточка не збереглася. В оформленні фасадів особливу увагу привертають рельєфні гірлянди з квітів та фруктів, розміщені у простінках вікон третього поверху.

Андріївський узвіз, 2-Б

Житловий будинок, 1913—15

На червоній лінії забудови вулиці, з сусіднім будинком (№ 2-в) об'єднаний спільним архітектурним вирішенням. Збудований на замовлення власника садиби А, Фролова на місці розібраного ампірного двоповерхового цегляного будинку поч. 19 ст. Є підстави вважати автором проектів будинків № 2-6 та 2-в київського архітектора К. Шимана. Після капітального ремонту 1970-х рр. первісне планування і оздоблення інтер’єрів втрачені.

Шестиповерховий, цегляний, з підвалом. Перекриття плоскі. Належить до пізнього типу односекційних житлових будинків з яскраво вираженою з боку фасаду сходовою кліткою. Спочатку перший поверх призначався для крамниць, другий—шостий — під житло, квартири були розраховані на людей різного соціального стану. Уцілілий головний фасад відзначається динамізмом і багатством пластичного оформлення, що ставить його в ряд оригінальних творів київського домобудування початку століття.

У його архітектурі простежується синтез двох художніх систем: модерну, з властивою для нього асиметрією, різноманітністю розмірів і форм віконних прорізів, та еклектизму, що спирається на використання історичних стилів, у даному випадку — пізнього німецького ренесансу, де переважали елементи готики. Вертикальність архітектурних мас підкреслена асиметричними розкріповками, що переходять у фігурні щипці горищних приміщень. Фасад прикрашено ліпними художніми вставками з орнаментами готичного і барокового характеру, в картуші вхідного порталу — монограма власника латинськими літерами — «АР».

Будинок — цінна пам'ятка архітектури Андріївського узвозу.

Андріївський узвіз, 2-В

Житловий будинок, 1909—10

Займає рядове положення у забудові кварталу. Щільно прибудований до будинку № 2-6, з яким об'єднаний спільним архітектурно-стилістичним вирішенням. Автор проекту, як і будинку № 2-6, імовірно, київський архітектор К. Шиман. Після капітального ремонту 1970-х рр. первісне планування і оздоблення інтер'єрів втрачені.

П'ятиповерховий, цегляний, з підвалом, односекційний, розрахований первісно на дві великі квартири на кожному поверсі. Перекриття плоскі. У лівому крилі — проїзд на подвір'я. Незважаючи на повну ідентичність архітектурних форм і деталей із сусіднім будинком, має особливості — тривісну композицію фасаду, симетричність якого трохи порушена прямокутним еркером у правому крилі. Над вікнами еркера на рівні третього поверху в картуші латинськими літерами монограма власника садиби А. Фролова — «АР», який проживав у цьому будинку.

Андріївський узвіз, 2-Г

Житловий будинок, кін. 19 ст., в якому проживали Кудрявцев П. П., Оглоблин О. П.

У глибині садиби. Чотириповерховий, цегляний, з двоповерховою пізньою прибудовою.

У 1913-15 у квартирі № 6 мешкав Кудрявцев Петро Павлович (1868-1940) — філософ, професор Київської духовної академії, лідер лівого крила її професури. Автор монографії «Абсолютизм чи релятивізм?» (1908). Упорядкував антологію «Хвилі вічності у російській художній літературі» (1914). 1919-43, з перервами, в квартирі № 42 на першому поверсі проживав з родиною Оглоблин Олександр Петрович (справж.— Мезько; 1899-1992) — історик, професор, президент УВАН у США (з 1970), громадський діяч. До 1919 мешкав у будинку свого вітчима № 4/26 на тій же вулиці. Одружившись з сестрою власника садиби № 2 на Андріївському узвозі А. Фроловою, переселився в їхній дім. 1919—20 викладав історію та українознавство в школах, 1920—21 — викладач Київського робітничо-селянського університету, з квітня 1921—доцент кафедри історії України Київського університету, 1922—43 — його професор, одночасно у 1921—22 — професор Київського археологічного інституту, 1938-40 — Одеського університету. З 1926 — науковий співробітник ВУАН, 1926-41 — дійсний член Харківського науково-дослідного інституту історії української культури, 1927 — завідувач кафедри історії українського господарства в Київському інституті народного господарства.

Наприкінці 1930 в умовах наступу на українську культуру заарештований, ув'язнений до 1931. У 1931—32 — заступник директора з наукової роботи Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, 1932-33 — директор Центрального архіву давніх актів, 1932-34 очолював Поліську експедицію ВУАН і музею для дослідження старовинних промислових закладів у краї, 1934-35 — безробітний, 1936-37 — науковий консультант археологічних експедицій Інституту історії матеріальної культури АН УРСР, у 1937 — старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР, 1938 повертається до університету. 1941 одержав у Москві ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації. Під час окупації міста у вересні — жовтні 1941 — голова Київської міської управи, член Української національної ради у Києві, створеної з ініціативи О. Ольжича, продовжував наукову працю. У 1942 організував і короткий час очолював музей-архів переходової доби. 1943 — голова Історично-філологічної секції Київського будинку вчених.

У вересні 1943 разом з родиною покинув Київ, проживав деякий час у Львові, потім емігрував до Америки. 1951 очолив Історичну секцію УВАН у США, з 1970 — президент, з 1974 — почесний президент УВАН. Працював у відомих українських наукових закладах, був одним із засновників і головою УІТ. Помер і похований в Спрінгфільді (штат Массачусетс).

О. Оглоблин — автор понад 250 опублікованих наукових праць з історії України, історіографії, джерелознавства, археографії, генеалогії тощо. Під час проживання у цьому будинку вийшли «Нариси історії української фабрики» (1925, тт. 1-2); «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (1929); «Нариси з історії капіталізму на Україні» (1931) та ін.

Андріївський узвіз, 3/24

Житловий будинок, 1914

На розі Андріївського узвозу і вул. Боричів Тік. Є архітектурним акцентом навколишньої забудови. Прибутковий будинок зведений на місці цегляної двоповерхової споруди серед. 19 ст. Належав його замовниці Л. Кравцовій і Н. Троїцькій.

Після капітального ремонту (1987 р.) втрачено первісне планування і оздоблення інтер'єрів (крім вестибуля і сходів у наріжній частині будинку). В результаті реконструкції кварталу ліквідовано внутрішнє подвір'я.

Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані складний. Перекриття плоскі. Складається з двох, рівновеликих секцій з окремими входами — прямокутної (з боку Андріївського узвозу) та наріжної. Перехрестя вулиць фіксує купольна наріжна вежа з маківкою, входи до будинку від Андріївського узвозу — трилопатеві, шпилі горищних приміщень — кілеподібні. В архітектурному оздобленні фасадів використано мотиви давньоруського зодчества — кілеподібні арочки у фризі, ширинки, біфорії, ліпні орнаменти (плетиво) тощо. Великі площини засклення магазинних вітрин та вікон другого поверху з еліпсоїдними перемичками свідчать про час зведення будинку. Більш розкішне оформлення фасаду, що виходить на Андріївський узвіз, відповідало рівневі комфорту й престижу квартир у цій частині будинку.

На першому поверсі нині розміщуються виставкова зала, художній салон.

Андріївський узвіз, 4/26

Після пофарбування Євро-12

До пофарбування Євро-12

Житловий будинок 1874, в якому проживав Оглоблин О.П.

На розі Боричевого Току і Андріївського узвозу. Зведений під керівництвом арх. П. Спарро, можливо за його ж проектом як приватний для І. Оглоблина. Двоповерховий, цегляний будинок, у плані П-подібний, розрахований на одну квартиру на поверсі, з коридорно-анфіладним плануванням. Відображає первісний етап київського масового домобудування періоду еклектизму, для якого характерне бічне розміщення сходів, наявність дворової галереї. Фасади вирішено у цегляному стилі. Головний фасад, звернений на Андріївський узвіз, має центрально-осьову композицію, підкреслену фігурним щипцем горищного приміщення. Архітектурне оздоблення екстер'єру стримане: зубчастий фриз під дахом, міжповерхова профільована тяга, пілястри з рустом і прості віконні лиштви.

Споруда — яскравий приклад рядової забудови поч. 19 ст.

1899-1919 у цьому будинку проживав Оглоблин Олександр Петрович (справж.— Мезько; 1899—1992) — історик, професор, президент УВАН у США (з 1970), громадський діяч. Його батько — Михайло Мезько походив із старовинного козацького роду з Чернігівщини, мати — Катерина Лашкевич — з відомого старшинсько-шляхетського роду. Вона була дружиною сина власника будинку, міщанина П. Оглобліна, який дав пасинку своє прізвище. У серпні 1908 — травні 1917 навчався у 3-й гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Його учителями були відомі історики В. Ляскоронський, С. Голубєв, які визначили шлях майбутнього вченого. У гімназії він очолював самоосвітній історичний гурток. 1919 закінчив історико-філологічний факультет університету св. Володимира, де навчався у істориків М. Довнар-Запольського, С. Голубєва, П. Смирнова, мистецтвознавця Г. Павлуцького, філософа О. Гілярова та ін., і розпочав наукову працю. У січні 1919 одружився з А. Фроловою і того ж року переселився до сусіднього будинку (№ 2-г), що належав братові дружини. Нині у будинку дитяча дошкільна установа.

Андріївський узвіз, 8

Житловий будинок, рубіж 19-20 ст.

Займає рядове положення у забудові парного боку заповідної вулиці. На трапецієподібній ділянці, що належала П. Чернявській, розміщується комплекс з кількох споруд, який складається з двох житлових будинків, що виходять на червону лінію забудови вулиці, і службових флігелів. В архітектурно-художньому відношенні цінність становить двоповерховий цегляний будинок у стилі неоренесанс, що прилягає до будинку № 10. Він є яскравим прикладом приватного житла середніх прошарків населення. У плані прямокутний, з парадним і чорним входами і арковим проїздом на подвір'я. Внутрішнє планування коридорне. двобічне. Головний фасад асиметричний, має шість вікон, крайні віконні прорізи над вхідними дверима і над проїздом об'єднані вертикальними лопатками з різноманітними за рисунком фронтонами на рівні аттика. Аркові вікна верхнього поверху оформлені пілястрами та архівольтами в ліпному орнаменті, де переважає мотив пальмет. У нішах фронтонів стилізовані герби. Декоративне оздоблення фасаду доповнюють ковані геометричного рисунка ґрати парапету (кін. 19 ст.) і нової брами (1986—87). На першому поверсі будинку нині кафе-театр «Колесо».

Андріївський узвіз, 10

До надбудови мансардою

Житловий будинок, 1-а пол. 19 ст.

Одноповерховий, дерев'яний, тинькований, на високому цегляному цоколі, у плані прямокутний.

Вирізняється стриманою суворою композицією фасадів у формах класицизму. Розміщення дерев'яних сходів будинку у бічній прибудові, наявність дворової галереї, анфіладність внутрішнього планування є характерною рисою цього періоду київського домобудування. Споруду вирізняє стримана пластика симетричного фасаду, прикрашеного чотирма дерев'яними пілястрами, карнизом простого профілю з великим виносом, скромними віконними лиштвами. В основу архітектурного задуму покладено один із зразків серії типових проектів житлових будинків та інших приватних будівель 1802—12.

Будинок — яскравий приклад рядової забудови Києва поч. 19 ст.

Андріївський узвіз, 11

Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Шиман К. Ф.

Формує фронт забудови вулиці. Являє собою комплекс, що складається з двох різно- поверхових об'ємів: двоповерхового, збудованого 1902—03, і чотириповерхового, спорудженого 1910—11. Чотириповерховий, цегляний, з секцією на одну квартиру, з бічним розміщенням сходової клітки і проїзду на подвір'я. Композиція фасаду у формах пізнього модерну симетрична, хоча великий арковий вхід зміщений стосовно центральної осі. Рівномірноритмічну тектоніку фасадної стіни визначають віконні прорізи, спарені на верхньому поверсі. Архітектура фасаду аскетична. Спарені аркові вікна й композиції з кругів, що нагадують подвійні та потрійні вінки, вказують на вплив неокласицизму 1910-х рр. Двоповерховий цегляний будинок з напівпідвалом, очевидно, спочатку призначався для однієї сім'ї. Його п'ятивіконний фасад симетричний, виконаний у формах неоренесансу. Центральна вісь виділена розкріповкою. Пишне архітектурно-пластичне оздоблення фасаду складають лопатки, рустовані на рівні першого поверху, карниз з модульйонами, напівколонки, які обрамляють напівциркульні вікна другого поверху, численні орнаментальні вставки з ліпного рослинного декору. В архівольтах верхніх вікон — замкові камені у вигляді бородатих маскаронів. Фасад має сліди пізніших переробок.

У 1910-х рр. у будинку проживав київський архітектор Шиман Карл Фрідріхович, автор проектів кількох великих прибуткових будинків: Володимирська, 39/24, Верхній Вал, 48/28, Малопідвальна, 10, Андріївський узвіз, 2-6, 2-в та ін.

Використовується як житловий. Тут також розташовані відділ культури Подільської райдержадміністрації, студія-майстерня «Соняшник», Управління по роботі з ветеранами Збройних Сил Комітету соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України.

Андріївський узвіз, 15

Житловий будинок «Замок Річарда — Левове Серце» 1902—04

На складному рельєфі, що має схил уздовж вулиці і в глибині ділянки, яка закінчується схилом у бік Подолу. Нижнім торцем будинок прилягає до гори Уздихальниці, на невелике плато якої ведуть двоє сходів: бетонні з подвір'я і дерев'яні з вулиці (влаштовані під час реконструкції 1991—92). Перші документальні свідчення про власників ділянки належать до поч. 19 ст.

З цього часу протягом століття забудова істотно не змінювалась і складалася з одноповерхового дерев'яного житлового будинку по лінії вулиці та господарських будівель у глибині подвір'я. 1889 садибу № 15, 1887 садибу № 17 придбав міщанин А. Маленко — художник з виготовлення іконостасів, який 1888—89 у садибі № 17 збудував дерев'яний двоповерховий будинок для своєї майстерні (знесений у кінці 1980-х рр.; у 1990-х рр. відтворений у цеглі). У такому вигляді обидві садиби проіснували до поч. 20 ст. В 1902 садибу № 15 придбав будівельний підрядчик Д. Орлов, який і розпочав будівництво п'ятиповерхового прибуткового будинку. В його основу покладено проект житлової споруди Міністерства внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі академіка архітектури Р. Марфельда (бл. 1899), перероблений відповідно до конкретного місця. На подвір'ї садиби по периметру розміщувались також одноповерховий цегляний житловий флігель (знесений 1988), одноповерхові служби з великою льодовнею у підвалі й контрфорсні стіни зі сходами між ними, що вели на дах флігеля, до будинку і на гору. В будинку були каналізація та пічне опалення, подвір'я і проїзд заасфальтовані. Будівельні й оздоблювальні роботи завершені на поч. 1904. В одноповерховій трикамерній нижній прибудові з вулиці містилися м'ясна й бакалійна лавки «Андріївський ринок», перукарня. До 1911 садиба належала Д. Орлову. Наступними її власниками були М. Франк (1911—13), А. Серебренников (1913—17), П. Урусов (1917—19). П'ятиповерховий, на цокольному напівповерсі, цегляний, у плані близький до прямокутника. Перекриття плоскі. На кожному поверсі було по кілька квартир (в основному три-, п'ятикімнатні); на четвертому поверсі — одна 11-кімнатна квартира. Первісне планування повністю змінено.

Споруда виконана у стилізованих формах готики, що імітують середньовічний англійський замок. Асиметричний за об’ємно- просторовою структурою і такий, що має у забудові тристоронній огляд, будинок відзначається динамізмом розгортання композиції і виразною рубленою пластикою модельованих у лицьовій цеглі фасадів. Відображає неоромантичні тенденції періоду пізнього еклектизму, що передували модернові. Можливість візуального сприймання будинку з віддалених точок зумовила акцентування декором його верхнього поверху та вінцевої частини, де зосереджено навісні вежки, які фіксують наріжні частини, й багаторядні зубчасті пояси, що імітують машикулі. Неглибокий еркер на четвертому поверсі з великим вікном завершений вишуканим ступінчастим шпилем. Центром загальної композиції є підвищений баштовий об'єм над вхідним ризалітом з пірамідальним завершенням. В оформленні інтер'єрів широко використано ліплення стін і стель (тепер повністю втрачено).

Неоготична архітектура будинку сприяла виникненню його романтичної назви — «Замок Річарда — Левове Серце», пов'язаної з ім'ям англійського короля 12 ст. (вперше ця назва згадується у нарисі В. Некрасова «Дім Турбіних»), Пам'ятка має виняткове містобудівне значення. Як акцент у забудові вулиці, вона входить до загальноміської панорами, що відкривається на Верхнє місто з Подолу й лівого берега Дніпра. У 1905—09 в цьому будинку на четвертому поверсі у квартирі № 17 проживав Красицький Фотій Степанович (1873—1944) — живописець і графік, викладач Київського художнього інституту (1924—37), учень К. Костанді, М. Пимоненка, І. Рєпіна, внучатий племінник Т. Шевченка. Автор жанрових картин, пейзажів. Створив цілий ряд живописних і графічних портретів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Наприкінці 1905 в квартирі Ф. Красицького відбулися перші редакційні збори сатиричного тижневика «Шершень», що виходив у Києві 1906 (з 6 січня до 14 липня). Ця квартира була і адресою редакції журналу — № 1—4 (до 27 січня 1906). Пізніше редакція містилася на вулицях Гоголівській, 45 (до 19 травня) і Маловолодимирській, 52 (тепер вул. О. Гончара; до 14 липня). Ф. Красицький — один з провідних співробітників «Шершня», автор багатьох карикатур для журналу. У цій квартирі бували співробітники «Шершня», відомі літератори й художники— І. Стешенко, В. Різниченко, І. Бурячок, М. Яковлєв (Косин) та ін. З 1910 Ф. Красицький мешкав на вул. Брюсова, 20/16.

У 1909 у цю квартиру переїхав (одружився з Н. Крекотень, рідною сестрою дружини Ф. Красицького) Дядченко Григорій Кононович (1869— 1921) — живописець (учень М. Мурашка), викладач Київського художнього училища (з 1901). Твори цього періоду: портрет ск. Ф. Балавенського (1907), «Автопортрет» (1910), «Останній промінь» (1910), «Дворик» (1916). Г. Дядченко проживав тут до дня своєї смерті. На поч. 20 ст. у будинку проживав Голубєв Степан Тимофійович (1848—1920) — історик, професор Київської духовної академії та університету, автор досліджень з історії академії, церковного і культурного життя України 16—18 ст. У різний час у будинку мешкали також Балавенський Федір Петрович (1865—1943) — скульптор, викладач Київського художнього училища (1907—22); Макушенко Іван Семенович (1867—1955) — живописець, викладач Київського художнього училища (1905—19), Київського художнього інституту (з 1934). 1971 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку Г. Дядченку (арх. В. Лоботинський; нині знята). До 1983 використовувався як житловий будинок. Після закінчення ремонтно-реставраційних робіт і реконструкції у 1998 — готель.

Андріївський узвіз, 19

Садиба, кін. 19 ст.

Складається з двоповерхового дерев'яного житлового будинку, що виходить на червону лінію забудови Андріївського узвозу, а також двоповерхового флігеля в глибині садиби з одноповерховими прибудовами пізнішого періоду. Розташування будівель на одному з мальовничих поворотів узвозу, оригінальність пластичного вирішення надає садибі значення архітектурного акценту в ансамблі забудови. На поч. 20 ст. садиба належала дворянці М. Чигринцевій. 1982 проведена реставрація з відновленням втрачених елементів різьблення. Особливий інтерес становить чоловий будинок. Це яскравий приклад нового напряму в архітектурі кін. 19 ст., пов'язаного з використанням декоративних мотивів російської народної архітектури. Двоповерховий, дерев'яний, обшитий дошками, на високому цегляному цоколі. Прямокутний у плані, витягнутий у глибину подвір'я. Головний фасад з високим дерев’яним ґанком і балконом над ним увінчаний трикутним фронтоном. Його пластику визначають пропилювальне різьблення по дереву, що оздоблює вікна, карнизи, фронтон, піддашшя ґанку. Архітектурні деталі флігеля у глибині подвір'я (лиштви вікон, карнизи тощо) також мають виразне різьблення геометричного характеру. Пам'ятка — рідкісний зразок дерев'яної житлової забудови Києва кін. 19 ст. Нині в садибі — художній салон і ресторан.

Андріївський узвіз, 20-Б

Житловий будинок, кін. 19 - поч. 20 ст.

Прилягає до підніжжя Замкової гори. Виходить на червону лінію забудови вулиці. На рубежі 20 ст. належав відомому київському ювелірові й громадському діячеві І. Шатрову, який використав окремі приміщення під ювелірну та іконописну майстерні, а також невеликий домашній театр. Двоповерховий, цегляний, з тильного боку — дерев'яна, обкладена цеглою прибудова, яка на рівні другого поверху має частково засклену галерею. У плані трапецієподібний. Головний, симетричний за композицією шестивіконний фасад виконаний у стильових формах неоренесансу. Втоплена центральна частина фасаду фланкована розкріповками, що переходять у високі фігурні щипці з круглими слуховими вікнами. У центрі фасаду — ковані балконні ґрати з геометричним орнаментом, що нагадують пальмети в оточенні 3-подібних завитків. В архітектурному оздобленні першого поверху переважає цегляний декор, тоді як другий поверх, відділений від першого карнизом, пластично насиченіший. Над напівциркульними вікнами з профільованими архівольтами — замки, скомпоновані з кронштейнів, плодів і листя. Вишуканий рослинний орнамент ліпних вставок заповнює ніші у фризі, фронтонах і під вікнами другого поверху. Пам'ятка — вдалий приклад архітектурного вирішення будинку періоду еклектизму. У серед. 1980-х рр. будинок передано Театру на Подолі.

Андріївський узвіз, 21

Після пофарбування Євро-12

До пофарбування Євро-12

Житловий будинок 1890-х рр, в якому містилася майстерня Кавалерідзе І. П., проживав Титов Ф. І.

На вигині вулиці. Споруджений за затвердженим 1891 проектом арх. В. Ніколаєва для настоятеля Андріївської церкви. Дво-, триповерховий, цегляний. Складається з верхньої прямокутної і нижньої Г-подібної у плані секцій, зблокованих під тупим кутом і розділених по нижньому поверху проїздом. Асиметричний за композицією фасад поділено на дво-, тривіконні прясла лопатками і завершено ренесансним карнизом з модульйонами. Декор фасаду — нішки й поребрик — виконані у цегляному стилі.

Влітку 1911 у напівпідвальному приміщенні будинку була майстерня Кавалерідзе Івана Петровича (1887 — 1978) — скульптора, кінорежисера, драматурга, народного артиста УРСР (з 1969). Після повернення із Парижа, де 1910—11 він навчався у приватній студії, художник отримав замовлення на спорудження пам'ятника св. княгині Ользі, що був відкритий того ж року на Михайлівській площі (розібраний 1919—23, відновлений 1996), а також майстерню для роботи над ним. 1991 р. в будинку створено Меморіальний музей-майстерню І. Кавалерідзе, який працював спочатку на громадських засадах при Спілці кінематографістів України. З 1993 — державний музей. У 1910-х рр., аж до виїзду за кордон на еміграцію (1918), у будинку мешкав Титов Федір Іванович (1864—1935) — історик, книгознавець, протоієрей, доктор богослов'я, настоятель Андріївської церкви (1896—1918).

Андріївський узвіз, 23

Споруджена в стилі бароко за проектом арх. Б.-Ф. Растреллі на замовлення доньки Петра І російської імператриці Єлизавети на місці розібраної 1724 дерев'яної Хрестоздвиженської церкви. Задумана, як двірський храм для обслуговування імператорського почту з унікальним розташуванням на значній відстані від Марийського (Царського) палацу в Липках. Інженер і будівничий — І. Мічурін, керівник будівельних робіт— І. Власьєв. Відповідно до проекту двоповерхова будівля покоїв священика біля підніжжя церкви мала відігравати роль підпірної стіни узгір'я, на якому споруджувалася церква. В процесі будівельних робіт І. Мічурін здійснив ряд самостійних інженерних рішень, які ґрунтувалися на серйозних геологічних дослідженнях і були затверджені Б.-Ф, Растреллі. Внаслідок цього створено своєрідний стилобат храму, замість в'їзду на паперть у вигляді пандуса влаштовано сходи.

Підготовчі до будівництва роботи розпочато 1747. У липні 1748 І. Мічурін та І. Власьєв одержали ескізний проект Б.-Ф. Растреллі. З січня 1749 розпочато будівельні, з 1752 — опоряджувальні роботи на фасадах і в інтер'єрі храму, які в основному закінчено 1755. Але документи засвідчують, що повне завершення робіт затягнулося аж до 1762. Довгий час у зв'язку зі смертю замовниці церква стояла в запустінні. Освячена лише 1767.

У будівництві брали участь численні майстри різних фахів: каменярі Я. Бублик, Г. Горох, С. Ковнір, М, Новаківський; тинькарі під керівництвом П. Цега; різьбярі М. Алексєєв, П. Ржевський, М. Чвітка, Я, Шевлицький; столяри на чолі з М, Мантуровим; коваль П. Медведєв; золотарі І. Євстифеєв та Г. Стеценко. Іконостас, креслення до якого в натуральну величину виконав сам Растреллі, зроблено майстрами під керівництвом Я. Грота та И. Домаша і майстром-золотарем Ф. Лепренсом. Над виготовленням кафедри проповідника працювали X. Орейдах та Я. Цунфер. Основні живописні роботи виконували О. Антропов та І. Вишняков. Тильну частину іконостаса оформляли українські живописці І. Роменський, Г. Стеценко, І. Чайковський.

Документи, що збереглися від часів будівництва, дають змогу встановити, який вигляд мав храм після завершення робіт. Масивний прямокутник врізаного в пагорб стилобата — двоповерхових священицьких покоїв — підкреслював легкість ажурного силуету церкви. На паперть, до входу у храм, вели широкі парадні дерев'яні сходи, їхня легка витончена дерев'яна огорожа перетворювалась на огорожу паперті, зорово створюючи м'який перехід від важкої маси стилобата до відкритого простору паперті. На тлі безкрайнього блакитного неба, в біло- золотавому мереживі декору — бірюзово-білий об'єм церкви. Бірюза фасадів з білими вертикалями колон та пілястрів відтінялася малахітовою оправою дахів, центральної бані та верхівок наріжних бань, золоченими кулями маківок з різьбленими силуетами хрестів. Яскрава святкова архітектура була типовою для стилю бароко.

У 1771, пізніше у 1785—86 під час ремонту покрівлю основного об'єму з темно-зеленої полив'яної черепиці замінено на металеву. 1825—28 за проектом арх. А. Меленського через обмеженість коштів рельєфний золочений декор бань, укладений по фарбованій яр'ю — мідянкою та венеціанською зеленню — мідній покрівлі, замінено накладними золоченими зірками по «білій блясі». З 1830 до 1900 проведено ряд поточних і капітальних ремонтів, під час яких остаточно зникає весь золочений декор завершень, пропадає або нівечиться ліплення фасадів церкви та стилобата. Дерев'яну огорожу паперті та сходів замінено на іншу: цегляні стовпи з чавунними литими секціями, виконаними за проектом архітекторів П. Спарро та Л. Станзані. Замість цегляного покриття паперть викладено чавунними плитами. Дерев'яні конструкції бань замінено на металеві (при цьому не збережено первісну форму їхніх завершень).

1949—54 – проведено капітальний ремонт будівлі: відремонтовано конструкції дахів, ушкоджену кладку стін, замінено покрівлю дахів та покриття паперті; стилобат обладнано водогоном та каналізацією, біля його південної стіни уздовж сходів зведено одноповерхову прибудову (арх. М. Дьомін). Одночасно здійснено консервацію живопису церкви (керівник Ф. Демидчук).

1965—67 виконано чергові роботи з укріплення цегляної кладки фасадів стилобата, перекладання його підпірної стіни, ремонту покриття паперті, конструкцій даху та покрівлі церкви (автор проекту реставрації — арх. В. Корнєєва), а також продовжено консервацію живопису (керівник П. Войтко).

1974—87 здійснено повну реставрацію пам'ятки на підставі виявлених у графічному зібранні віденського музею «Альбертіна» копій авторських креслень Б.-Ф. Растреллі (авторська група реставраторів: арх. В. Корнєєва, мистецтвознавець М. Дегтярьов, інженери Б. Левандовська, А. Рожков). Розробці проекту передувала науково-дослідна архівна та натурна робота, якою з’ясовано невідомі факти в історії проектування, будівництва та існування храму, виявлено забуті прізвища численних майстрів — будівничих і опоряджувальників, встановлено дійсну хронологію перетворень зовнішнього вигляду будівлі й спростовано думку, що Б.-Ф. Растреллі зрадив своїй творчій манері й створив споруду зі скромним декором на основі місцевої київської традиції. Андріївська церква п'ятибанна, безстовпна, у плані хрещата, центрична за композицією. Чотири малі бані храму декоративні, встановлені на оздоблених колонами контрфорсах, розміщених між раменами хреста. Двоповерхові священицькі покої, які разом з фундаментами сягають висоти 15 м, утворюють стилобат, на якому міститься паперть. Матеріал підвалин — блоки пісковика, стін та склепінь — цегла. Декор фасадів: капітелі, картуші, медальйони, лиштви прорізів та ніш — чавунне золочене литво; сандрики та гірлянди — ліпні, тиньковані. Оформлення люкарен та завершень бань — золочена виколотка з міді. Споруда заввишки 60 м, завдовжки по осі схід — захід —31 м, північ — південь—20 м. Діаметр центральної бані—10 м. Піднесений на високий подіум об'єм розрахований на круговий огляд. Перший ярус церкви — корінфського ордера, другий — іонічного. Зібрані в пучки колони контрфорсів і фіксуючі кути просторового хреста розкріповані, пілястри встановлено на високих, майже триметрових цоколях. Стрункі вертикальні лінії ордера нижнього ярусу продовжено групами колон під легкими декоративними наріжними баньками, парними пілястрами в простінках підбанника центральної бані. Вертикальність загальних пропорцій храму посилено вишуканими абрисами барокових бань, увінчаних високими позолоченими хрестами з маківками. Центральну баню та стіни декоровано люкарнами в обрамленні пишного скульптурного орнаменту, на фронтонах розміщено картуші з вензелем імператриці. Пластично-образну виразність споруди значною мірою зумовлює поліхромний декор: білість колон, пілястрів, карнизів; позолота капітелей, картушів, гірлянд квітів; бірюза стін, зелень центральної бані.

Характерною ознакою інтер'єра храму є невеликий його об'єм та відсутність хорів, оскільки храм створювався як двірська церква, а також наявність нетрадиційних у православному храмі кафедри проповідника та поліхромних скульптур на іконостасі.

Внутрішнє опорядження церкви є прикладом нероздільного поєднання різних видів мистецтва: архітектури, ліплення, різьблення по дереву, скульптури і живопису, Ці складники, обумовлені стильовою логікою архітектури храму, взаємодоповнюючи один одного, утворюють цілісний ансамбль. Опоряджувальні роботи інтер'єра церкви велися одночасно з оздобленням її екстер'єра. За весну і літо 1752 було тиньковано стіни і виготовлено багато ліпних орнаментів. Виготовленням форм та відливанням їх займалися московські майстри М. Алексєєв, Іван-великий, Василь та Іван-менший Зиміни, М. Мантуров, П. Ржевський, а також українські різьбярі В. Клейцковський з Трипілля, М. Чвітка з Києва та Я. Шевлицький з Козельця.

На початку 1752 Петербурзькою канцелярією від будівництва було схвалено один із варіантів ескізу іконостаса, виконаний Б.-Ф. Растреллі на повну його висоту (21,5 м). З нього було знято паперові лекала, за якими майстер теслярських справ Я. Грот спорудив у Києві каркас.

Різьблені деталі для іконостаса, надпрестольної сіні, проповідницької кафедри і царського місця (не збереглося) виготовлялися у Петербурзі. Великий обсяг робіт виконали Й Домаш зі своїми помічниками. Він вирізьбив царські врата, раму для ікони «Спас Нерукотворний», дві рами з фронтонами для бічних дверей іконостаса, чотирьох ангелів на фронтонах його першого і другого ярусів, постаті двох ангелів, що підтримують кафедру проповідника, голівки херувимів на ній та надпрестольній сіні. Скульптурну групу «Розп'яття», що завершує іконостас, створив художник А. Карловський із помічниками. Різьбярське оздоблення надпрестольної сіні й кафедри виконували X. Орейдах та Я. Цунфер, деякі деталі для кафедри — Д. Устерс.

Влітку 1753 різьблені деталі було змонтовано у Києві. При спорудженні іконостаса, спроектованого як двоярусний, був добудований ще один ярус. У виготовленні деталей, яких не вистачало, брав участь майстер столярних справ М. Мантуров. Позолочення ліплених та різьблених деталей виконували І. Євстифеєв та Ф. Лепренс.

Для інтер'єра церкви були окремо написані на полотні живописні твори і вмонтовані в декоративні обрамлення. Сюжети та систему їхнього розташування було визначено в Синоді. Виконання живописних робіт покладалося на І. Вишнякова, який разом зі своїми учнями О. Бєльським, А. Єрошевським, П. Семеновим та І. Фірсовим за літо й осінь 1752 створив у Петербурзі 25 композицій для іконостаса (перевезені до Києва 1753). За стильовими ознаками до пензля Вишнякова відносять ікони «Цар царів», «Спас Нерукотворний», чотири ікони намісного ряду — «Богоматір з немовлям», «Ісус Христос», «Архангел Михаїл» та «Архангел Гавриїл». Для нагляду за живописними роботами та безпосередньої участі в них до Києва було послано О. Антропова з його учнем Ф. Корнєєвим. Працюючи разом з місцевими живописцями, Антропов за ескізами Вишнякова виконав твори в бані й на парусах споруди. Він написав також картини для добудованих частин іконостаса, зокрема зображення пророка Захарії, апостолів Петра і Андрія, а також «Дванадесяті свята». Антропов написав вісім композицій, розміщених на стіні та балюстраді кафедри. Йому належить виконана олійними фарбами по сухому тиньку картина «Андрій Первозванний на київських горах» на склепінні притвору церкви і «Таємна вечеря» (1754) в апсиді, мальована на полотні олією (обидві оздоблені позолоченими обрамленнями).

Шість композицій для зворотного боку іконостаса писали місцеві художники — киянин І. Роменський та О. Чайковський з Козельця. Зустрічаються відомості щодо причетності до живописних робіт та участі у них славетного українського гравера Г. Левицького-Носа та його сина Д. Левицького.

На західних стінах трансепта церкви розташовані дві великі картини історичного жанру, написані в 19 ст.: «Проповідь апостола Андрія» (1847) українського художника П. Бориспольця та «Вибір віри князем Володимиром», автором якої, ймовірно, є латиський живописець І. Егінк. Протягом існування та експлуатації храму не раз проводилися ремонтні і реставраційні роботи. В 1866—67 стіни, що мали світло-блакитний колір, було перефарбовано у білий, пілястри — під мармур. Тоді ж київський золотар С. Петруневич наново позолотив ліплені та різьблені деталі. В 1930-і рр. було проведено реставрацію живопису бані. Під час ремонтних робіт 1949—52 було відновлено втрачені фрагменти ліплення, стіни і склепіння пофарбовано олійною фарбою у два тони. В 1950-і рр. полотна демонтувалися для виконання робіт у реставраційній майстерні, де вони були дубльовані на нову основу. Чергові реставрації живопису проводилися наприкінці 1960-х рр. і 1979. Під час останньої реставрації 1992 були частково зняті численні записи, що спотворювали авторський живопис бані.

Реставраційні роботи в різний час здійснювалися під керівництвом А. Калиниченка, В. Бабюка, А. Остапчука, П. Войтко, І. Дорофієнко. Серед художників-реставраторів були А. Ачкасова, А. Беляй, Ф. Демидчук, Д. Капоріков, М. Кортіков, В. Минько, В. Назарова, Д. Невкритий, О. Плющ, С. Подкопаєв, В. Подкопаєва, С. Поліщук, В. Тарасов, Р. Юсім, І. Яковенко та ін.

Внутрішнє оздоблення Андріївської церкви обумовлене плануванням приміщення, що нагадує палацову залу єлизаветинської доби. Це планування визначається центричністю споруди. Конструктивні особливості внутрішнього простору, чітко поділеного на дві основні частини (стіни та баню), визначають характер оздоблення кожної з них. Сіро-блакитний колір приховує товщу масивних стін і наче розширює простір. На його тлі чітко виділяються білі поодинокі та спарені пілястри з іонічними капітелями, що несуть на собі профільований антаблемент. Останній, членуючи площину стін на два яруси, посилює їхню архітектонічну виразність. Водночас антаблемент активізує рух, утворений ритмом пілястрів уздовж периметра приміщення. Цей рух підкреслюється вибагливими ліпленими гірляндами, що звисають між волютами капітелей і вносять елемент динаміки. На рівні першого ярусу стін симетрично центральній осі розташовані вікна (по два у притворі, трансепті) та дві ніші в апсиді. Вони оздоблені профільованими лиштвами і ліпленням у вигляді короноподібного картуша, голівок херувимів та пальмових гілок. Над вікнами, нішами та вхідними дверима у другому ярусі стін над антаблементом влаштовано круглі люкарни, облямовані волютоподібними фронтонами із вписаними до них голівками херувимів. Другий ярус стін розчленовано пілястрами, що повторюють ритм пілястрів першого ярусу і з'єднуються тягами по склепінню і підпружних арках. Перехід від стін до підбанника позначено стрічкою антаблемента над підпружними арками. Місця його прилягання до арок заповнені ліпними голівками херувимів. На парусах на полотнах круглої форми розташовані живописні зображення чотирьох євангелістів.

Площина підбанника прорізана вісьмома вікнами з арковими завершеннями, увінчаними рослинним декором. Між вікнами — пілястри з корінфськими капітелями. Вони несуть профільований розкріпований антаблемент, що акцентує перехід до бані. Баня розчленована подвійними тягами на вісім трикутних сегментів, які своїми завершеннями сходяться до живописного медальйона із зображенням «Бога-Отця» («Савоафа»), облямованого подвійним ліпленим колом (діаметр медальйона — 161 см). Обидва кола (внутрішнє і зовнішнє) об'єднані декором рослинного характеру. Між здвоєними тягами звисають гірлянди, закріплені на зовнішньому колі декоративними елементами у вигляді черепашок. Біля підніжжя тяг, над антаблементом бані, розташовані картуші, увінчані пишними букетами. У нижній частині кожного із сегментів розміщено люкарни. Знизу вони пишно декоровані ліпленням у вигляді симетричних стулок черепашки, зверху увінчані голівками херувимів і пальмовими гілками з обох боків. Проріз кожної з люкарен оздоблено асиметричними орнаментальними прикрасами. Між люкарнами і медальйоном бані влаштовано рами у формі видовжених трапецій (висота — 195 см, ширина—67,5—145 см) із заокругленими, декорованими рокайлевими елементами нижніми кутами, зверху оздобленими черепашками і пальмовими гілками. У семи рамах зображено на полотні постаті архангелів Ієгудиїла, Уриїла, Михаїла, Салафіїла, Гавриїла, Варахиїла, Рафаїла, у восьмій — композиція «Лики херувимів». Ліплення зосереджене на площинах підбанного об'єму і увиразнює його панівне значення у внутрішньому просторі. Воно складається з характерних для бароко стилізованих черепашок різноманітних форм, листя аканта, квіткових гірлянд, волют, пальмових гілок, картушів, голівок херувимів. Світло, що крізь вікна і підбанник щедро заповнює підбанний простір, підсилює пишність позолоченого декору.

Одним із суттєвих складників інтер'єра церкви є триярусний іконостас, що розділяє внутрішній простір на вівтар і залу. Його конструктивну основу визначають поставлені на високі цоколі канелюровані пілястри корінфського ордера, що несуть розкріповані антаблементи, якими акцентується членування ярусів. Кожен з ярусів, об'єднаних єдиною ордерною системою, визначається своїми особливостями. Перший, поділений пілястрами на сім частин, архітектурним вирішенням і декоративним оздобленням узгоджений з розмірено величавим ритмом опорядження стін інтер'єра. У центральній частині іконостаса розташовано двостулкові царські врата, симетрично до них — двері жертовника і дияконника. Царські врата як головний елемент відокремлено розширенням і подовженням площі центральної частини, завершеної над розкріпованим антаблементом дугоподібним фронтоном та фланкованої спареними пілястрами. Чітким ритмам архітектурних ліній і площин відповідає характер плоского різьблення, що оздоблює царські врата, двері жертовника і дияконника та іконні рами ускладнених конфігурацій.

По мірі вивищення кожного з наступних ярусів форми оздоблення набирають більшої вибагливості, посилюється декоративна функція архітектурних елементів. Разом з тим оздоблення іконостаса стилістично споріднюється з оздобленням бані, у простір якої заходять верхні яруси. В другому, тридільному ярусі, з'являються масивні волюти, що поєднують його з нижнім і посилюють враження руху пілястрів догори. Крайні частини цоколю, які огинаються напівкруглими профільованими карнизами і де розміщені по два ангели, сприймаються як декоративні завершення бічних частин нижнього ярусу. Аналогічної функції набувають бічні частини третього ярусу, що мають конфігурацію двох волют, об'єднаних зверху профільованим дугоподібним карнизом, увінчаним різьбленим султаном. Чіткість вертикальних ритмів зберігають лише пілястри вивищеної центральної частини, завершеної дугоподібним карнизом. Волюто- і дугоподібні елементи, поступово нарощуючись, надають архітектурним конструкціям динамічності, узгодженості зі скульптурними зображеннями, головним з яких є «Розп'яття», що увінчує композицію іконостаса. Особливою пластичною вивершеністю відзначаються поліхромні постаті Марії та Іоанна обабіч «Розп'яття». Своїми вишуканими позами, лагідними рисами обличчя вони пом'якшують драматичний мотив композиції. Скульптурні зображення ангелів майстерно закомпоновано в різних місцях іконостаса. Над другим ярусом вони підтримують завершений короною і осяяний променями картуш із зображенням Всевидющого Ока. їхні постаті, посаджені по краях фронтону над царськими вратами, пожвавлюють площину, привносять легкий рух у центральну частину іконостаса. Постаті ангелочків, введені в обрамлення бічних картин над першим ярусом та розташовані над царськими вратами, нагадують маленьких безтурботних путті. В обрамленні ікон основне місце посідає пластичне різьблення, в якому переважають рослинні мотиви. Царські врата оздоблені двома декоративними арками, бічні двері — трикутними фронтонами. Врата вкриті легким ажурним різьбленням у вигляді рокайлевих елементів і мають шість живописних медальйонів (по три на кожній стулці). Типово рокальний за формою характер мають два верхніх медальйони. Композицію врат завершують масивні зображення голівок ангелів.

Позолочені та ліпні декоративні деталі добре виділяються на пурпуровому тлі іконостаса, що надає йому святкової урочистості та ошатності. Конструкція іконостаса обумовила відповідну до неї систему розташування живописних зображень. У цоколі першого ярусу — символи семи святих таїн та сюжет «Поставлений хрест на горах київських». У медальйонах царських врат — зображення Діви Марії та архангела Гавриїла з композиції «Благовіщення» і чотирьох євангелістів. Над вратами — «Спас Нерукотворний». У видовжених великих рамах розташовані ікони намісного ряду: праворуч від врат— «Ісус Христос», ліворуч — «Богоматір з немовлям», на дверях дияконника і жертовника — відповідно «Архангел Гавриїл» та «Архангел Михаїл», у крайніх частинах — «Апостол Петро» (ліворуч) і «Апостол Андрій» (праворуч). Невеликі ікони з циклу «Двунадесяті свята» розташовані у два ряди і розділені антаблементом. У центральній частині другого ярусу — композиція «Зішестя Святого Духа», у правій — в об'єднаних рамах різного розміру і конфігурації — «Іоанн Хреститель», над ним — «Воскресіння», відповідно у лівій — «Пророк Наум» і «Св. Захарія». У центрі третього ярусу — «Цар царів», в його цоколі — «Воскресіння Лазаря» та «В'їзд до Єрусалима», в бічних частинах — «Вознесіння» (ліворуч) та «Св. Єлизавета» (праворуч). Живопис на тильному боці іконостаса виконали живописці І. Чайковський та І. Роменський («Святкування ізраїльтянами першої пасхи», «Тайна причастя», «Манна небесна», «Жертвопринесення Авеля», «Першосвященик Аарон», «Поклоніння царів земних царю небесному»; остання композиція написана І. Чайковським (1755).

Напроти іконостаса, ліворуч, розташована кафедра проповідника. Вона має форму багатогранника, поставленого на декоративній підставці з постатями вирізьблених з дерева і позолочених ангелів. Легкість, з якою вони підтримують кафедру, створює ілюзію її невагомості. Цьому враженню сприяють її форми, опуклі знизу, білий колір і позолочені оздоби. Над кафедрою нависає різьблений балдахін з китицями і корона. Під балдахіном — картина «Зішестя Святого Духа на апостолів», зображення сяйва та голуба. На балюстраді кафедри містяться живописні композиції із зображенням Христа, що проповідує, святих Петра і Павла та сцени на теми євангельських притч. Живопис кафедри виконаний олійними фарбами на полотні й оздоблений позолоченим обрамленням, поєднаним з декоративними гірляндами.

Ансамбль живопису Андріївської церкви втілює вищі досягнення українського і російського мистецтва серед. 18 ст. Він увібрав бурхливу енергійність пластичних форм західноєвропейського бароко і зберіг зв'язок з місцевою традицією, що виявився у зацікавленні національним типажем. Зокрема, композиція «Цар царів», де зображено Бога-Отця в урочистій позі, за своїм ладом нагадує придворні портрети середини 18 ст. з їхньою величавістю, парсунною статичністю, орнаментальною ошатністю та декоративною вишуканістю. Певна схожість з портретом Єлизавети Петрівни роботи І. Вишнякова (1743) простежується в композиції «Богоматір з немовлям». Властиві для бароко контрапостні повороти постатей, що надають їм високої внутрішньої напруженості, використано О. Антроповим у характеристиці емоційного стану Андрія Первозванного, зображеного у притворі, Богоматері у «Зішесті Святого Духа» на кафедрі. Психологічною напруженістю позначений стан персонажів його картини «Таємна вечеря», які дещо нагадують український національний тип. Ці риси властиві образу Бога-Отця, зображеного в центрі бані, та архангелів в її сегментах.

Виразні постаті персонажів, їхній ошатний одяг, велика кількість побутових деталей, пейзажний супровід, елементи натюрморту, що вводяться до композицій, все це виражає життєстверджуючий характер, властивий мистецтву бароко. З творами, позначеними рисами цього стилю, певним чином споріднюються історичні картини 19 ст. академічного напряму в інтер'єрі церкви.

У вівтарній частині розташована надпрестольна сінь у вигляді ротонди з витими спареними колонами корінфського ордера, оповитими гірляндами квітів. На блакитному піднебессі сіні з золотими зірочками і галузками квітів — позолочене різьблене зображення голуба. Сінь прикрашають голівки херувимів, аналогічні — в оздобленні кафедри.

Для підлоги церкви 1753 з Москви були доставлені чавунні плити, але наприкінці літа того ж року металеву підлогу замінили на мармурову.

В 19 ст. підлогу та нижні частини стін було викладено сірим мармуром.

Андріївська церква — пам'ятка історії та культури світового значення. 1936 храм перетворено на музей, 1939 включено до складу Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» (нині — Національний заповідник «Софія Київська»).

1794 у залі священицьких покоїв утримувався полонений царськими військами після поранення в бою Костюшко Тадеуш (1746—1817) — діяч польського національно-визвольного руху, обраний 1794 головою (диктатором) Польщі під час польського повстання. Звідси відправлений до Санкт-Петербурга.

У 1840-х рр. у цій залі проживав відомий київський подвижник Іван Расторгуєв, за прізвиськом «Босий» (помер 1849), який приймав тут прочан і калік і допомагав їм.

1896—1918 настоятелем Андріївської церкви був Титов Федір Іванович (1864—1935) — історик, книгознавець, протоієрей, доктор богослов'я. 1890 закінчив Київську духовну академію, викладав у ній церковну історію, з 1905 — професор, 1914—16 — редактор «Киевских епархиальньїх ведомостей». Автор численних праць з історії церкви, освіти, книгодрукування в Україні, про старожитності Києва. 1918 емігрував.

1918 Андріївську церкву передано парафії Української автокефальної православної церкви. Тут правили українською мовою у різний час протоієрей Василь Липківський (згодом митрополит УАПЦ), Нестор Шараївський (згодом архієпископ), Петро Тарнавський (згодом єпископ), диякон Олександр Дурдуківський. Восени 1925 Андріївську церкву передано радянською владою прорежимній Обновленській церкві.

Під час окупації Києва 1941—43 тут відбувалися відправи УАПЦ. 1942 у нижній церкві було хіротонізовано на єпископа Переяславського Мстислава (справж.— Степан Скрипник; 1898— 1993) — церковного і громадського діяча, племінника С. Петлюри. 1942 заарештований гестапо, з 1944 проживав за кордоном, митрополит УАПЦ, 1990 обраний на соборі в Канаді Патріархом Київським і всієї України-Русі, інтронізований 18 листопада 1990 у Києві. З 1992 у приміщеннях стилобата розміщуються Духовна академія і семінарія Української православної церкви Київського патріархату.

З 1995 здійснюється капітальний ремонт і реставрація церкви.

1998 на стилобаті встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Патріарха Мстислава (ск. В. Щур).

Андріївський узвіз, 34

Після пофарбування до Євро-12

До пофарбування Євро-12

Житловий будинок 1900—01, в якому проживали Житецький П. Г., Кезма Т. Г., Сагарда М. І., Тютюнник Г. М. (архіт., іст.)

До правого торця будинку в 1858 було прибудовано двоповерхову дерев'яну на цегляному цоколі споруду. З 1857 власником садиби був Михайло Грабовський (1805—63) — польський письменник і критик. Багато років прожив в Україні, відстоював ідею зближення між поляками та українцями. Підтримував тісні стосунки з письменником, істориком, етнографом, громадським діячем П. Кулішем, зустрічався в Києві з письменником О. Толстим (будинок, в якому жив М. Грабовський, не зберігся). Наступні власники садиби: родина Столяренків (кін. 19 ст.— 1905), купців Слинко (з 1906).

Будинок зведено за проектом арх. О. Хойнацького цивільним інж. М. Вишневським для Є. Столяренка. Через значний схил рельєфу крила будинку різноповерхові. Цегляний, тинькований. У плані Г-подібної ускладненої форми. Складається з двох житлових секцій — одноквартирної, чотириповерхової, витягнутої в глибину подвір'я, і двоквартирної, п'ятиповерхової, орієнтованої вздовж вулиці. Внутрішнє планування частково змінено.

У зв'язку з особливостями ділянки композиція головного фасаду асиметрична, Верхня наріжна частина і вигин фасадів виділені вертикальними розкріповками, що переходять у підвищені об'єми горищних приміщень. Первісно розкріповки увінчували великі цибулиноподібні бані з ліхтариками, декоративними кокошниками і орнаментованим лускоподібним покриттям (втрачені). Пластичне оздоблення фасаду, виконане з цегли, витримано у формах російської архітектури 17 ст. Нижні поверхи оброблені під руст. Входи позначені масивними арковими порталами з важками. Пишний декор двох верхніх поверхів складається з лиштв з кілеподібними й трикутними сандриками, ширинок, поребрика, кілеподібних кокошників і нішок. Збереглися прикрашені накладним різьбленням і фігурним заскленням двері у тамбурах сходових кліток, а також первісне оздоблення інтер'єрів (ліплення, паркет, кахляні груби, гранітні сходи з кованими металевими огорожами).

Будинок є оригінальним твором київського домобудування поч. 20 ст., відіграє роль акценту в забудові вулиці.

У 1907—11 у цьому будинку в квартирі № 29 проживав Житецький Павло Гнатович (1837—1911) — філолог, дослідник української мови і літератури; педагог, чл.-кор. Петербурзької АН (з 1898), член київської Старої Громади і Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член НТШ, співробітник «Киевской стариньї», де керував працею над складанням словника української мови. 1907 обраний першим почесним членом Українського наукового товариства у Києві. ЗО травня 1908 удостоєний ученого ступеня доктора наук.

1908 розпочав роботу над «Енциклопедією слов'янознавства», яка була опублікована після його смерті 1914 в журналі «Україна».

1908—58 у квартирі № 9 на другому поверсі проживав Кезма Тауфік Гаврилович (1882—1958) — вчений-сходо- знавець. Після закінчення 1906 Київської духовної академії викладав арабську і турецьку мови у вузах Києва; з 1920 — старший викладач факультету міжнародних відносин, з 1948 — професор Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Був завідувачем сектора арабо- іранської філології АН УРСР. 1928 Т. Кезма створив підручник «Елементарні основи граматики арабської мови у популярному викладі», який одержав визнання багатьох вітчизняних та зарубіжних учених. Т. Кезма пропагував українську літературу в арабомовних країнах, зокрема, в Єгипті, Сирії, Іраку, співробітничав із журналом «Аль-Іха» («Братство», Єгипет). Опублікував чимало матеріалів про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, переклав українською мовою твори арабських письменників: Джелаля Халіда, Мухаммеда Теймура та ін.

У 1919—20-х рр. у квартирі № 1 мешкав Сагарда Микола Іванович (1870— 1943) — бібліограф. Закінчив Київську духовну академію, викладав у Полтавській духовній семінарії. 1919—34 — співробітник Всенародної бібліотеки України, завідувач відділу періодики, редактор «Журналу бібліотекознавства та бібліографії» (1927—ЗО). Репресований. Автор праць: «Переклади Св. Письма українською в XIX і XX ст.» (1919), «Основні проблеми українського бібліографічного репертуару» (1927), «Завдання бібліографії української періодики» (1928); оглядів україніки в російських журналах (1927—28). Упорядкував «Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук за 1930—32 рік» (1931 — 33), «Каталог антикварної книжки» (1932).

1963—67 в квартирі № 17 — Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931 — 80) — прозаїк, лауреат премії ім. Лесі Українки (1980, посмертно, за повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу»), 1966 вийшла перша книжка його оповідань «Зав'язь». Пізніше працював редактором у видавництвах «Молодь» і «Веселка», у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка. Переклав українською мовою твори В. Шукшина, М. Островського та ін. 1991 р. на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом письменника (ск. В. Луцак, арх. І. Лебідь).

Нині на першому поверсі будинку містяться театр-студія «Академія», художня галерея «Триптих», кафе.

Андріївський узвіз, 38

Житловий будинок 1-ї пол. 19 ст., в якому проживали Анненков О. С., Булгаков М. О., Воскресенський І. П., Муравйов А. М.

На червоній лінії забудови вулиці, на ділянці із значним ухилом рельєфу вздовж фасаду.

Первісний об'єм двоповерхового, з підвалом, цегляного тинькованого будинку має центрально-осьову симетричну композицію фасаду, витриманого у формах класицизму. Над першим рустованим поверхом проходить широкий міжповерховий пояс. Бічні композиційні осі відзначені по другому поверху тридільними вікнами, що імітують трифорій. У міжвіконних простінках другого поверху вміщено пари безордерних пілястрів. У 2-й пол. 19 ст. будинок було розширено прибудовами з боку Володимирської вул. (зокрема, у 1880, арх. В. Ніколаєв). В оформленні цих прибудов використано прийоми цегляного стилю із застосуванням неоготичних деталей. З 1820-х рр. власником будинку і великої садиби на розі Андріївського узвозу і Володимирської вул. був Анненков Олександр Семенович (р. н. невід.— 1850-і рр.) — курський поміщик, археолог-аматор. Під час проживання у Києві здійснив низку археологічних розкопок в історичній частині міста, зокрема у своїй садибі на сучасних вулицях Володимирській і Андріївському узвозі, на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, Трьохсвятительської та Десятинної церков. Ним було знайдено численні старожитності, серед яких і давньоруські скарби. Частину цих знахідок було передано музею університету, найцінніші О. Анненков привласнив, через що коштовності були розпорошені та частково втрачені для науки. 1835—45 входив до складу Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві. 1828—42 з його ініціативи і його коштом була збудована нова Десятинна церква на місці давнього храму.

У спадкоємців Анненкова садибу придбав А. Муравйов, який володів нею у 1859—74. Муравйов Андрій Миколайович (1806—74) — письменник, пам'яткоохоронець, почесний член Московської і Київської духовних академій. З 1859 жив у Києві, спочатку у дерев’яному флігелі на території садиби, з 1868 — у головному будинку. У 1860-х рр. організував роботи з ремонту і реставрації Андріївської церкви, зміцнення схилів Андріївської гори, влаштував у стилобаті храму церкву в ім'я преподобного Сергія. Займався охороною пам'яток в історичній частині Києва, зокрема, за його піклуванням відхилено проект розміщення військових об’єктів на Старокиївській горі, відремонтовано каплицю над Хрещатицьким джерелом, споруджено церкву на пошанування святих Бориса і Гліба у Вишгороді. Був ініціатором відновлення традиційних хресних ходів до Хрещатицького джерела. Один із засновників (1864) та голова (з 1869) Свято-Володимирського братства у Києві. Зібрав велику колекцію старожитностей, у т. ч. ікон, хрестів, краєвидів Києва, для якої у цьому будинку було відведено спеціальну кімнату. Автор численних творів з питань релігії, історії церкви, краєзнавства, мемуарів тощо. Ще 1844 у Санкт-Петербурзі вийшла його книжка «Опис Києва». У період проживання в Києві були опубліковані «Листи митрополита московського Філарета до А. М. М.» (1869), «Знайомство з російськими поетами» (1871) та ін. Був знайомий з багатьма видатними російськими письменниками, деякі з них відвідували його будинок у Києві. Так, його гостями були поети Ф. Тютчев (1869), О. Апухтін (1873), які присвятили йому свої вірші. Помер у цьому будинку, похований в Андріївській церкві.

У 1-й пол. 20 ст. на другому поверсі будинку проживав Воскресенський Іван Павлович (1870-і рр.— 1966) —лікар-педіатр і терапевт, директор Олександрівського дитячого притулку на Подолі. Працював також у лікарні Товариства швидкої медичної допомоги. Другий чоловік В. Булгакової — матері письменника Булгакова Михайла Опанасовича (1891 —1940). У 1913—16 М. Булгаков жив тут після одруження, коли навчався на медичному факультеті Київського університету. Зупинявся тут і 1923 під час приїзду з Москви. У радянський час І. Воскресенський також мав лікарську практику. Напередодні Великої Вітчизняної війни переїхав до Казахстану.

6. Нова забудова та реконструкції, 2000-і рр.

Зміст

План-схема розташування будівель-новобудов
Експлікація до плану-схеми
Перелік будівель-новобудов вулиці

6-1) План-схема розташування будівель-новобудов

Андріївський узвіз, 1/13

Андріївський узвіз, 1-А

Андріївський узвіз, 7-А