- План-схема розташування пам'яток
- Експлікація до плану-схеми
- Перелік пам'яток вулиці
- Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан
- Будівлі-пам'ятки - опис, фото
1. План-схема розташування пам'яток
- № 3 Житловий будинок, 1871, 1913
- № 4 Житловий будинок, 1887
- № 5 Житловий будинок, 1871, 1913
- № 6 Житловий будинок кооперативу «Сяйво», 1927
- № 7 Житловий будинок, 1910
- № 9 Житловий будинок 1912-13, в якому проживав Корольов С. П.
- № 13 Олександрівського Костьолу Комплекс
- № 15 Житловий будинок 1937, в якому проживали відомі вчені
- № 17 Олександрівський костьол, 1817—49
3. На вул. Костьольна розташовано 17 об'єктів культурної спадщини
Простягається по південно-західному схилу Старокиївської гори, з'єднує Майдан Незалежності з вул. Трьохсвятительською. Прокладена у 40-х рр. 19 ст. по трасі земляних укріплень Старого міста для з'єднання площі перед Олександрівським костьолом, що споруджувався, з Хрещатицькою пл. (тепер Майдан Незалежності), відповідно до генплану Києва 1837 (арх. В. Беретті). Після закінчення 1842 будівництва костьолу називалася Костьольною. 1934 на честь учасників полярного дрейфу на крижині після загибелі пароплава «Челюскін» перейменована на вул. Челюскінців. 1991 повернуто історичну назву.
Вулиця характерна пологим схилом у верхній частині, що прилягає до костьолу, по якій проходить невеликий бульвар, і крутим узвозом від нього до Майдану Незалежності. Архітектурно-просторову композицію верхнього відтинку вулиці визначають будинок костьолу з брамою, огорожею і сторожкою з чітко вираженими рисами класицизму. З видового майданчика перед костьолом відкриваються панорама лівого берега Дніпра і краєвид на парк «Володимирська гірка».
Композицію нижнього відтинку вулиці формують чотири-, шестиповерхові прибуткові будинки — одні з найкращих у місті споруд у стилі модерн (№ 7, 9). До забудови кварталів органічно входить ряд житлових будинків радянського періоду: № 6 (кооперативу «Сяйво»; арх. М. Холостенко), № 10 (арх. М. Гречина) і № 15 (арх. В. Заболотний). Пам'ятками історії та культури є Олександрівський костьол з будинком плебанії (№ 17 і № 13), житлові будинки № 3, 4, 5, 6, 7, 9, 15. Тут проживали у різний час відомі діячі науки і культури: в № 8 — співак С. Белина-Скупевський, поет В. Чумак, композитор І. Шамо; в № 9 вчений в галузі ракетно-космічної техніки акад. С. Корольов; в № 13 — у квітні 1917 проживав митрополит Андрей (Шептицький), у 1950-х рр. - літературознавець, шестидесятник І. Світличний; в № 15, спорудженому для співробітників АН УРСР, мешкали відомі вчені: М. Боголюбов, М. Доброхотов, А. Думанський, М. Лаврентьєв, С. Лебедєв, І. Францевич та ін.
Вулиця повністю зберегла характер периметральної багатоповерхової забудови, яка склалася на центральних магістралях Києва на рубежі 19 ст.
5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото
Житловий будинок, 1871, 1913
З 1914 він входив до великої садиби купця Я. Каплера. Одночасно з будинком № 5 надбудовується, а вуличні фасади цих будинків декоруються у стилі модерн однаковими ліпними деталями. На кожному поверсі розміщено по дві квартири. П'ятиповерховий, на підвалі, цегляний, у плані складної форми. Композиція головного фасаду симетрично-осьова. Входом і аттиком виділено центральну вісь. Аналогічно акцентовано бічні осі. Площинний декор фасаду вирішено у стилі неокласицизму. 1975 в будинку був капітальний ремонт. Первісна планувальна структура спотворена, анфіладне планування перетворено в коридорно-анфіладне. Старі балконні огорожі втрачено. В інтер'єрі зберігся ліпний декор дрібного рельєфу.
Цікавий приклад зведення великого житлового будинку в два етапи з повною зміною архітектурного образу споруди згідно зі стилістичними особливостями новітнього часу.
Житловий будинок, 1887
Нижнім торцем звернений до Майдану Незалежності. У 1870—80-х рр. садиба належала київському купцю, австрійському підданому Ф. Людвиковському і простягалася від Хрещатицької пл. (тепер Майдан Незалежності) до розширення вул. Костьольної, де на місці теперішнього будинку № 6 був сад. 1878 у садибі за проектом арх. П. Спарро збудовано триповерховий цегляний житловий флігель (не зберігся).
Проект прибуткового будинку виконано арх. О. Шіле, під час будівництва трохи змінено. П’ятиповерховий, з першим цокольним поверхом, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, односекційний, з двома квартирами на кожному поверсі. За радянського часу на обох торцях добудовано балкони. Композиція фасаду з рисами неоренесансу центрально-осьова, тридільна, утворена розкріповками центру (з головним входом) і бічних частин. У декорі — іонічні пілястри у розкріповках по чет-вертому — п'ятому поверхах, тосканські — в обрамленні вікон.
Характерна для архітектури історизму чітка сітка фасаду з частим ритмом прямокутних вікон підкреслена міжвіконними пілястрами, класичної форми лиштвами різних варіантів на кожному поверсі й міжповерховими карнизами. Пластика фасаду збагачена рельєфними композиціями з рослинним рисунком у підвіконних фільонках, біля основ пілястрів, у замкових каменях. Перекриття плоске. Збереглися різьблені дерев’яні двері парадного входу.
Житловий будинок, 1871, 1913
Зведено у декілька етапів. 1867 А. Давиденко придбала садибу, що виходила на дві вулиці — Костьольну й Михайлівську. 1871 72 на вул. Костьольній споруджено триповерховий будинок за проектом арх. П. Тустановського. 1913 почалася надбудова цієї та сусідньої споруди (№ 3) до п'яти поверхів. З 1914 власником садиби був купець Я. Каплер (батько кіносценариста О. Каплера), на замовлення якого 1914 з тилу добудовано шестиповерховий флігель (тепер Михайлівська, 2-6; арх. Л. Толтус). Використовувався як житловий, у нижньому поверсі магазини. 1945 і 1987 проведено капітальні ремонти.
П'ятиповерховий, на підвалі, цегляний, у плані складної форми. Чоловий фасад вирішений у стилі модерн, тинькований, дворові фасади пофарбовані по цеглі. Композиція головного фасаду симетрична. Вертикальна вісь — розкріповка невеликого виносу з двома пілястрами, увінчана аттиком.
Елементи декору фасаду повністю збігаються з декоративним оздобленням будинку № 3.
Житловий будинок кооперативу «Сяйво», 1927
Чотириповерховий, з напівпідвалом, п'ятисекційний, складної конфігурації у плані, як по горизонталі (повороти корпусу на червоній лінії забудови, зсуви секцій, значні виступи з боку двору), так і по вертикалі (ступінчасте розташування секцій на рельєфі). Дві секції (у верхній частині ділянки) мають по дві, решта — по три квартири на кожному поверсі. Всього в будинку 55 квартир, більшість із них — трикімнатні, решта мають по одній, дві та чотири кімнати.
Будинок вирішено у стилі конструктивізму. В композиції фасадів основну роль відіграють поєднання великих об'ємів, ритмічний ряд віконних прорізів, згрупованих по вертикалі, природна фактура і колір відкритої цегли. Споруда характерна для забудови Києва 1920-х рр., є зразком вирішення багатоквартирного житлового будинку на складному рельєфі в умовах містобудівної ситуації, що історично склалася.
На поч. 1960-х рр. у квартирі № 41 проживав Сухомел Георгій Йосипович (1888—1966) — вчений у галузі гідравліки й гідромеханіки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1957). У ці роки науковий консультант Інституту гідромеханіки. У своїх дослідженнях розвинув теорію нерівномірного руху рідини з вільною поверхнею у відкритих водотоках. Розв'язав ряд проблем інженерної гідравліки.
Житловий будинок, 1910
П'ятиповерховий, з підвалом, цегляний, у плані Т-подібний, з парадним входом у центрі фасаду і аркою проїзду — ліворуч.
Композицію вуличного фасаду витримано у найкращих традиціях стилю модерн, декоровано великими й виразними пластичними формами. Арку обрамляють горельєфні фігури атлантів, що ніби виростають із завитків аканта, мотив якого продовжено в огорожі балкона. Парадний вхід підкреслено довгим глухим балконом, що ніби спирається на могутні консолі. Одна з них є постаментом для групи з трьох атлантів, що тримають куб, на якому височить велетенська ваза. На кубі — дата спорудження будинку римськими цифрами. Увінчує фасад аттик з рельєфом у простінках із зображеннями путті. Два ледь помітного виступу бічні ризаліти мають різні висоту й ширину, ввігнутий план і добре окреслені невеличкі балкони. Щільно закомпоповані елементи декору розміщено з великим смаком, у точно знайдених пропорціях.
Автор скульптурних елементів, виконаних під впливом творчості А. Голубкіної та М. Врубеля,— ск. Ф. Соколов (над брамою - його автограф).
Під час капітального ремонту 1985 повністю втрачено не тільки первісне секційне двоквартирне планування поверхів, але й цінний декор інтер'єрів (ліпні стелі, інкрустований паркет), брамові стулки тощо.
Житловий будинок 1912-13, в якому проживав Корольов С. П.
Шестиповерховий, на підвалі, цегляний, двосекційний. Складається з двох об'ємів, розміщених під прямим кутом один до одного.
Вирішено у стилі модерн.
Первісне анфіладне планування з двома квартирами на поверсі спотворене новими перегородками — результат капітального ремонту 1973. Має наскрізний проїзд на подвір'я. Асиметричність композиції підкреслено масивними еркерами. Вертикаль прямокутного у плані еркера увінчана трикутним аттиком і вікном-розеткою.
Ліпний декор складається з маскаронів, оригінальної композиції «Птах-Сирин» і стилізованого рослинного орнаменту. В інтер'єрах збереглися мармурові сходи й огорожі парадних сходів, ліплення у вестибюлі й деяких житлових кімнатах, підлоги й столярне заповнення вікон і дверей. Спочатку будинок мав № 6.
Виконане на найвищому професійному рівні декоративне оздоблення фасаду ставить пам'ятку в ряд найкращих зразків стилю модерн у Києві.
Тут 1924— 25 у трикімнатній квартирі № б на другому поверсі у свого дядька Ю. Москаленка проживав Корольов Сергій Павлович (1907—66) — вчений у галузі ракетно-космічної техніки, конструктор перших штучних супутників Землі й космічних кораблів, акад. АН СРСР (з 1958), двічі Герой Соціалістичної Праці (1956, 1961). У ці роки вчився на механічному факультеті Київського політехнічного інституту. Підробляв на життя рознесенням газет та розвантаженням вагонів, давав приватні уроки, брав участь у масових сценах фільму кінорежисера О. Анощенка «Трипільська трагедія» (1926). Захоплювався вищою математикою, авіацією, історією, відвідував лекції та диспути у Педагогічному музеї. Брав активну участь у роботі студентського планерського гуртка. Перші самостійні польоти здійснив 1925 на планері «КПІ-3 учбовий», побудованому за його участю. Відвідував гурток з вивчення і освоєння космічного простору при асоціації інженерів і техніків. З 1925 жив у гуртожитку на вул. Багговутівській, 25 (Лук’янівка). 1926 перевівся на третій курс Московського вищого технічного училища на факультет аеродинаміки, який був тоді головною базою підготовки авіаційних спеціалістів [680].
Олександрівського Костьолу Комплекс
На поч. 20 ст. загальна площа садиби впродовж 1-ї пол. 19 — поч. 20 ст.
До наших днів від неї збереглися розташовані на червоній лінії вул. Костьольної Олександрівський костьол (№ 17, 1817—49), будинок домініканського монастиря (№ 13-а, 19—20 ст.), флігель для прислуги (пізніше школа, № 13-б, 1824, 1862), огорожа з брамами (вул. Костьольна 17 — вул. Трьохсвятительська, 7, 1-а пол. 19 — поч. 20 ст.), з боку вул. Трьохсвятительської — прибутковий будинок (№ 7, 1913—14), у глибині садиби — сторожка (вул. Костьольна, 17, 1884) і флігель з господарським льохом (вул. Костьольна, 13-д, 1862).
Стайні, каретний сарай та інші господарські будівлі, споруджені на подвір'ї 1874, не збереглися.
1993 праворуч від паперті костьолу встановлено пам'ятний знак жертвам тоталітарного режиму (вис.- 6,62м, шир.- 2,62 м), виготовлений у Польщі. Традиційний високий латинський хрест із сталі встановлено на низькому двоступінчастому бетонному подіумі. Виготовлений об'ємно хрест (з внутрішньою порожниною) має наскрізний фронтальний отвір. Горизонтальна перемичка ділить отвір на дві частини так, що зверху утворюється рівнораменний грецький хрест, у середохресті якого на дзвоновій фермі підвішено бронзовий дзвін. На раменах, верхів'ї та основі грецького хреста — напис польською мовою накладними бронзовими літерами й дата: «Віра, надія, любов, 1993». У нижній частині латинського хреста бронзова плита з рельєфним написом: «Пам'ять жертвам за віру і Батьківщину. 1917—1991». Дзвін має рельєфні написи латиною — на чоловому боці девіз: «Завжди вірний» і зображення хреста, на зворотньому — польською: «1808—1992. Ливарня Анни Фельчинської-Чецьор і Збігнева Фельчинського майстра людвісарського». Нижче в колі — зображення геральдичного герба з написом латиною по колу: «Ян Пурвінський єпископ Житомирський».
Житловий будинок 1937, в якому проживали відомі вчені
На червоній лінії забудови. Споруджено за проектом арх. В. Заболотного для співробітників АН УРСР.
Чотириповерховий, на високому цоколі, цегляний, п'ягисекційний. На кожному поверсі в секції по дві квартири, за винятком секції на перепаді рельєфу, де з кожного сходового майданчика передбачено вхід в одну квартиру. Будинок має три-, чотири- і п'яти- кімнатні квартири.
На об'ємно-просторове вирішення споруди вплинув перепад рельєфу. План має складну ступінчасту конфігурацію. Пластику головного фасаду побудовано на виявленні декоративних властивостей відкритої цегляної кладки та використанні невеликої кількості архітектурних деталей, виконаних у цеглі,— облямувань вікон, в яких є риси ордерності, тяг, вінцевого карниза на близько розташованих один від одного кронштейнах. Особливу увагу приділено заглибленим парадним входам, акцентованим своєрідними консольними порталами. Являє інтерес об'ємно-планувальне вирішення, в якому закладено конструктивістський принцип об'єму, що динамічно розвивається, і використання традиційного будівельного матеріалу для створення нового архітектурного образу житло-вого будинку.
До 1950-х рр. будинок мав № 4.
Тут проживали в різний час відомі вчені: наприкінці 1940-х рр. у квартирі № 28 — Боголюбов Микола Миколайович (1909-92) — фізик-теоретик і ма-тематик, акад. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1979). У період проживання в цьому будинку — професор, завідувач кафедри Київського університету (1936—50), відзначений Державною премією СРСР (1947). Досліджував питання теорії нелінійних коливань, статистичної фізики. 1947 дав математичне обґрунтування квантовомеханічної теорії надплинності, заклав основи сучасної теорії кінетичних явищ. Створив у Києві наукову школу нелінійної механіки. З 1950 жив і працював у Москві. Був директором Об'єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні (1965-89), водночас (1966-73)— директором Інституту теоретичної фізики АН УРСР.
1946-54 у квартирі № 13 — Данилов Віталій Іванович (1902-54) — фізик, акад. АН УРСР (з 1951). У ці роки працював у Лабораторії металофізики
АН УРСР, з 1951 — директор. Автор наукових праць, присвячених вивченню структури рідини і теорії кристалізації, зробив значний внесок у з'ясування природи переходу речовини з рідкого стану у твердий. Створив наукову школу в галузі рентгенографії рідин та теорії кристалізації. Відзначений Державною премією СРСР (1950).
З повоєнного часу у будинку проживав Доброхотов Микола Миколайович (1889-1963) — вчений у галузі металургії, акад. АН УРСР (з 1939), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1951). В цей період працював у Київському політехнічному інституті (до 1949) та Інституті чорної металургії АН УРСР. 1949-52 — директор Інституту використання газу в комунальному господарстві й промисловості АН УРСР (тепер — Інститут газу НАН України), з 1952 — завідувач відділу. Голова Відділу технічних наук АН УРСР (1948-52). Створив нову теорію промислових печей, досліджував проблеми технології виплавки, розкислення і розливки сталі.
1946-67 у квартирі № 23 — Думанський Антон Володимирович (1880-1967) — хімік, акад. АН УРСР (з 1945), чл.-кор. АН СРСР (з 1933), заслужений діяч науки і техніки Каз.РСР (з 1942), заслужений діяч науки УРСР (з 1950). У 1945-60 очолював Інститут загальної та неорганічної хімії АН УРСР, одночасно керував кафедрою фізичної та колоїдної хімії Київського університету, був відповідальним редактором «Украинского химического журнала» та головним редактором «Коллоидного журнала». У цей період продовжував дослідження з ліофільності дисперсних систем, застосування колоїдно-хімічних методів технології гідролізного виробництва і консервування риби, з вивчення колоїдно-хімічних явищ у харчовій промисловості.
У 1940 — 50-х рр. у квартирі № 20 Сфименко Петро Петрович (1884-1969) — археолог, акад. АН УРСР (з 1945). Син відомих українських вчених — етнографа П. Сфименка та істо-рика О. Сфименко. Директор Інституту археології АН УРСР (1945-54). Автор наукових праць, присвячених історії найдавніших епох, створив періодизацію палеолітичних стоянок європейської частини колишнього СРСР. Пізніше жив і працював у Ленінграді.
У 1940-х рр. у квартирі № 22 — Лаврентьєв Михайло Олексійович (1900-80) — вчений у галузі математики та механіки, акад. АН УРСР (з 1939), акад. АН СРСР (з 1946), Герой Соціалістичної праці (1967). 1945-49 — віце-президент АН УРСР, одночасно — директор Інституту математики АН УРСР (1939-41, 1944-49). Наукові праці стосуються теорії множин, загальної теорії функцій, теорії диференційних рівнянь. В ці роки відзначений Державними преміями СРСР (1946, 1948).
1946—51 у квартирі № 21 — Лебедєв Сергій Олексійович (1902-74) — вчений у галузі електротехніки та обчислювальної техніки, акад. АН УРСР (з 1945), акад. АН СРСР (з 1953), Герой Соціалістичної праці (1956). У період проживання в цьому будинку — директор Інституту електротехніки АН УРСР (тепер — Інститут електродинаміки НАН України), де під його керівництвом було створено першу в СРСР та Європі цифрову обчислювальну машину «МЗСМ» («Мала електронно-обчислювальна машина»); відзначений Державною премією СРСР (1950). З 1950-х рр. жив і працював у Москві.
1946-49 у квартирі № 3 — Лучицький Володимир Іванович (1877-1949) — геолог петрограф, акад. АН УРСР (з 1944), заслужений діяч науки УРСР (з 1947). Завідувач відділу (з 1945), директор (з 1947) Інституту геологічних наук АН УРСР, професор Київського університету (1945-49). Один із основоположників школи українських гідрогеологів. Зробив значний внесок у вивчення петрографії і геології Українського кристалічного щита.
У 1940-50-х рр. у квартирі № 36 — Орлов Олександр Якович (1880-1954) — астроном, акад. УАН (з 1919), чл.-кор. АН СРСР (з 1927), заслужений діяч науки УРСР (з 1950). Організатор і директор Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР у Голосієві (1944-48, 1950-51), водночас керував Полтавською гравіметричною обсерваторією. Проводив значні гравіметричні роботи в Україні, досліджував коливання широт і рух полюса обертання Землі.
1950-70 у квартирі № 29 — Першин Павло Миколайович (1891-1970) — економіст-аграрник, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), 3 1948 до 1951 —директор Інституту економіки АН УРСР, 1951-57і 1965-70 очолював відділи цього інституту, 1957-64 — Раду з вивчення продуктивних сил УРСР. 1964 — член комісії Ради Міністрів УРСР з введення земельного кадастру в УРСР. Відзначений Державною премією СРСР (1969).
1947—71 у квартирі № 30 — Свириденко Павло Олексійович (1893-1971) — зоолог, акад. АН УРСР (з 1948), 1948-52 — голова Відділу біологічних наук АН УРСР. Завідувач відділу Інституту зоології АН УРСР (1947-54). Автор наукових праць з питань фауністики, зоогеографії, екології тварин.
1946—85 у квартирі № 8 — Францевич Іван Микитович (1905-85) —фізико- хімік і матеріалознавець, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1965), Герой Соціалістичної Праці (1969). Керівник Лабораторії спецсплавів АН УРСР (1952-55), директор (1955-73) та завідувач відділу (з 1973) Інституту металокераміки і спецсплавів АН УРСР (з 1964 — Інститут проблем матеріалознавства АН УРСР), якому 1985 присвоєно ім'я вченого. Одночасно — завідувач кафедри Київського університету (1945-57). Наукові праці стосуються створення нових надтвердих матеріалів, захисту від корозії підземних та морських споруд. Відзначений Державною премією СРСР (1950), Державною премією УРСР (1969), премією Ради Міністрів СРСР (1981).
1946—84 у квартирі № 11 — Хрєнов Костянтин Костянтинович (1894-1984) — вчений у галузі електрозварювання, акад. АН УРСР (з 1945), чл.-кор. АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1955). У 1954-64 — голова Відділу технічних наук АН УРСР. Завідувач відділу, заступник директора Інституту електрозварювання АН УРСР (1945-48), завідувач відділу (1963-75), пізніше — науковий консультант цього закладу. Одночасно викладав у Київському політехнічному інституті (1947-58), у Київському інституті інженерів цивільної авіації (1963-75). Уперше в світі здійснив розробку методів дугового зварювання, підводного різання металів. У цей період відзначений Державною премією СРСР (1946).
1947-70 у квартирі № 12 — Шилов Євген Олексійович (1893—1970) — хімік, акад. АН УРСР (з 1951). Завідувач відділу Інституту органічної хімії АН УРСР (з 1947). Автор наукових праць, присвячених кінетиці та механізму органічних гегеролітичних реакцій; сформулював принцип донор- но-акцепторних реакцій. Відзначений премією ім. Л. Писаржевського АН УРСР (1965).
Мешканцями будинку були також: у 1950-х рр. — у квартирі № 22 — акад. АН УРСР Курдюмов Георгій Вячеславович (1902-96) — у 1940-х рр. жив на вул. Коцюбинського, 9; члени-кореспонденти АН УРСР: гідрогеолог Бабинець Андрій Свтихійович (1911-82) — у квартирі № 5; вчений у галузі ливарного виробництва Горшков Андрій Андрійович (1898-1972) — у квартирі № 32; ентомолог Звірозомб-Зубовський Євген Васильович (1890-1967) — у квартирі № 1; вчений у галузі електродинаміки Мілях Олександр Миколайович (1906-85) — у квартирі № 31; цитолог Модилевський Яків Самуїлович (1883-1968) у квартирі № 10; мікробіолог Рубенчик Лев Йосипович (1896-1988) — у квартирі № 17; патофізіолог Сиротинін Микола Миколайович (1896-1977) — у квартирі № 15; патофізіолог й онколог Тимофєєвський Олександр Дмитрович (1887-1985) —у квартирі № 7; економіст Фейгін Яків Григорович (1903-73) у квартирі № 32.
1973 на фасаді будинку встановлено гранітні меморіальні дошки на пошанування А. Думанського та П. Першина (арх. І. Блажієвський).
Олександрівський костьол, 1817—49
Перший в Києві костьол Пресвятої Богородиці домініканського монастиря збудовано 1235 князем Володимиром ІУ Рюриковичем на Оболоні, 1246 споруджено костьол домініканського ордена поряд з Лядською брамою (територія сучасного Майдану Незалежності). На 1433 і кін. 15 ст. припадають відомості про нові католицькі костьоли (каплиця в литовському замку і дерев'яний домініканський костьол під Замковою горою). 1690 домініканці звели на Подолі величний мурований костьол в ім'я св. Миколая (1690 його перетворено на церкву в ім'я святих Петра і Павла, містилася на вул. Притисько-Микільській, 1930 зруйнована); 1796 — дерев'яний костьол на торговій площі Печерська, який горів 1799. Після того, як цей храм було визнано аварійним та маломістким, київський цивільний губернатор надіслав у Санкт-Петербург заяву київської шляхти від 31 жовтня 1814, підписану київським маршалком графом П. Потоцьким, з проханням дозволити побудувати цегляний римсько-католицький костьол в ім'я св. Олександра (на відзнаку перемоги Росії у війні з наполеонівською Францією й на згадку про перебування в місті імператора Олександра І, «який дарував Європі мир») і будинок при ньому для священиків домініканського ордена. Для здійснення робіт передбачалося встановити для шляхти Київської губ. внесок у розмірі 25 коп. від кріпацької душі. Згоду на будівництво та розпорядження про виділення ділянки між Старим Києвом, Подолом і Печерськом було отримано влітку 1815. Місце для садиби визначено в 1815—17 за участю міського арх. А.Меленського нижче Михайлівського Золотоверхого монастиря, на території колишнього Архангельського виводу Печерського відділення Старокиївської фортеці, де, як з'ясувалося, в давні часи був цвинтар. Ця територія перед хвірткою у валу Михайлівського відділення фортеці ще 1805 була надана Михайлівському Золотоверхому монастирю для спорудження «странноприїмниці» (готелю) та помешкань для штатних служителів обителі. Оскільки монастир не забудував ділянку, згідно з наказом київського губернського правління та за «височайше апробованим» планом від 18 травня 1817, її було передано для зведення костьолу (імператорське повеління на будівництво підписано 28 травня 1817). 30 серпня 1817 на розчищеній ділянці пл. 3447 кв. сажнів закладено та освячено наріжний камінь костьолу, що мав стати центром монастиря ордена св. Домініка. Первісний проект костьолу складено арх. Пілером. Згідно з ним, передбачалося спорудити хрещатий у плані, однобанний храм у стилі класицизм з шестиколонним портиком коринфського ордера на головному південному фасаді та двома парами скульптур святих у нішах обабіч входу.
У проекті арх. Пілера, завдяки симетрії, компактності основних об'ємів та виразній півсферичній бані, було яскраво втілено ідею центричного храму-пам'ятника у стилі класицизм на честь перемоги у війні 1812. Через нестаток коштів будівництво храму затягнулося.
У вересні 1824 місце вдруге було розплановане арх. А. Меленським з розширенням садиби до 1340 кв. сажнів, після затвердження нового плану розпочалися будівельні роботи під наглядом арх. Пілера. До травня 1830 нижній ярус костьолу було вимуровано до рівня вікон. У зв'язку з польським повстанням 1830—31 будівництво призупинилось. За зверненням предводителя шляхти графа Г. Тишкевича у вересні 1835 план і фасад костьолу арх. Пілера були затверджені у Київському будівельному комітеті. Наглядачем за будівництвом призначено міського арх. Л. Станзані. У 1836 Л. Станзані доручив розробку економічнішого проекту професору Київського університету Ф. Мєховичу, який було затверджено у Санкт-Петербурзі Радою шляхів сполучення та публічних споруд у серпні того ж року. Кошти на добудову костьолу пожертвував поміщик Звенигородського пов. А. Совецький, на внутрішнє оздоблення — поміщики брати Д. та А. Понятовські (вони і Модзалевський фінансували також розробку спрощеного проекту). У 1842 будівництво костьолу було в основному завершено, серпня його освячено. 1846 костьол змалював Т. Шевченко.
1847 закінчено спорудження кам'яних сходів і огорожі, тинькування, встановлення зимових вікон, благоустрій території тощо. Друге освячення відбулося 4 жовтня 1849 після встановлення двох дзвонів (вагою 10 та 16 пудів), завершення внутрішніх оздоблювальних робіт, укладення цегляної і плиткової підлоги, ремонту трьох брам з хвіртками, тинькування колон, пофарбування стін тощо. В листопаді 1849 під час бурі на костьолі було зірвано значну частину даху, пошкоджено баню. Ремонтні роботи проведено 1849—54 під керівництвом міського арх. М. Самонова. Порівняно з первісним планом проектом загальні габарити споруди було збережено, проте змінено пропорції, форму портика, який став чотириколонним тосканського ордера, на головному фасаді на наріжжях добудовано дві флангові вежі-дзвіниці, змінено пропорції та план споруди. Зовнішній архітектурний декор отримав спрощені форми пізнього класицизму. Всередині костьол вийшов дуже просторим і світлим. Стіни прикрашало ліплення, підбанний простір — розписи (зображення чотирьох євангелістів). Окрім головного вівтаря зі штучного мармуру, що складався з чотирьох колон іонічного ордера, було влаштовано шість бічних пристінних вівтарів і встановлено орган, перевезений 1838 коштом А. Совецького з Кременецького ліцейського костьолу. В головному вівтарі містилася копія відомої ікони пензля П. Рубенса «Розп'яття Ісуса Христа», у вівтарі з правого боку — копія картини Рафаеля «Мадонна Фаліньйо», у вівтарі св. Антонія — копія картини Б. Мурільйо «Св. Антоній». У підбаннику між віконними прорізами були зображення дванадцяти апостолів. З правого боку, під дзвіницею містилася каплиця Непорочної Діви Марії. У грудні 1915 за проектом єпархіального арх. К. Іваницького під лівою дзвіницею влаштовано невеликий склеп для тимчасового установлення там трун з тілами небіжчиків, померлих у шпиталях під час 1-ї світової війни.
1937 костьол закрито як діючий храм. 1938-39 при частковому збереженні оздоблення фасадів інтер'єри споруди, перекриття були повністю реконструйовані та пристосовані під установи і робітничий гуртожиток, що призвело до розподілу внутрішнього простору на чотири поверхи зі зведенням додаткових цегляних стін та дерев'яних перегородок. Всі поверхи отримали коридорну систему планування, було пробито додаткові вікна. 1952 частину костьолу передано обсерваторії Київського університету з метою пристосування під планетарій, частину приміщень — Історичній бібліотеці Міністерства культури УРСР.
1991 костьол повернено католицькій громаді. Реставраційно-відновлювальні роботи здійснено в 1991—95 за проектом арх. С. Юрченка польською фірмою «Енергополь». Було відтворено у первісних формах бічні фасади: реставровано напівкругле вікно, карнизи тощо. Значний обсяг робіт виконано в інтер'єрі. Розібрано стіни та перекриття, відновлено декор збереженого карниза під підбанником бані. Коринфські капітелі пілястрів реконструйовано з великою часткою вірогідності за рештками, розкритими в натурі, за віднайденими під підлогою архітектурними фрагментами. У процесі реставрації на педантивах підбанного простору розкрито зображення євангелістів. Під одним з них знайдено напис — прізвище «Вишневський» (вірогідно, автор живопису) і дату «1863». Пофарбування фасадів та інтер'єра виконано у первісній колористиці за архівними та натурними архітектурними дослідженнями.
Костьол цегляний на високому цоколі з підвалами, тинькований, у плані прямокутний, з бічними ризалітами і нартексом, над яким влаштовано хори, та більш вузькою прямокутною вівтарною частиною, що закінчується двоповерховою закристією з окремим входом. До об'єму нартекса включено дві наріжні вежі-дзвіниці зі сходами. Квадратне у плані основне ядро розчленовано всередині чотирма стовпами-пілонами, які через підпружні арки несуть навантаження центральної бані. Перекриття склепінчасті: у центрі — велика півсферична баня (діам. — 17,5 м), утворена з дерев'яних, підшитих дошками кружал, у бічних компартиментах — цегляні циліндричні склепіння з розпалубками. Перехід до підбанника здійснено за допомогою трапецієподібних парусів. Бані і дах вкрито бляхою, пофарбованою у світло-сірий колір. На висоті цоколю перед головним входом влаштовано огороджену ґратами паперть-терасу, на яку ведуть широкі гранітні сходи. Наріжжя тераси і сходи фланковано ампірними металевими світильниками на фігурних гранітних п'єдесталах (збереглися частково). Провідними елементами у симетричній центричній композиції споруди є велична центральна баня на високому підбаннику, прорізаному арковими вікнами, та подібні за абрисом, але менші за розміром дві вежі-дзвіниці на головному південно-східному фасаді. Три півсферичні бані увінчано позолоченими маківками й хрестами. Парадний вхід підкреслено монументальним чотириколонним портиком тосканського ордера з трикутним фронтоном, у тимпан якого вписано рельєфний латинський хрест. Антаблемент портика, що включає карниз значного виносу на площинних мутулах, має продовження на бічних фасадах, поділяючи їх на основний і аттиковий яруси. Основний ярус включає широкі прямокутні вікна нижнього світла, обрамлені простими лиштвами з прямими сандриками, а також напівкруглі ампірні вікна верхнього світла, розташовані у бічних ризалітах і над прямокутним отвором головного входу. Бічні ризаліти і торець закристії оформлено великими пілястрами тосканського ордера. Гладенька площина аттикового ярусу прорізана лише лежачими віконцями для освітлення сходів у межах дзвіниць. Тло фасадів пофарбовано у світло-жовтий колір, архітектурний декор — у білий, цоколь — у сірий.
На відміну від екстер'єру інтер'єр костьолу вирішено у більш ошатному коринфському ордері. Великими пілястрами на п'єдесталах цього ордера оздоблено стіни вівтаря і підпірні стовпи- пілони, з'єднані між собою чотирма високими напівциркульними підпружними арками, окресленими профільованими архівольтами. Мотив аркади підхоплює форма нижчих діагональних проходів у пілонах, орієнтованих на наріжні ніші-ескедри. В інтер'єрі панує висотно розкритий підбанний простір, добре освітлений дванадцятьма арковими вікнами циліндричного підбанника з гладенькими, побіленими разом із банею простінками. По низу підбанника проходить круговий антаблемент коринфського ордера, над карнизом якого влаштовано обхідний балкончик. Згідно з класицистичними канонами, архітрав розчленовано горизонтальними смужками з іоніків, зубців і намистин, виносну карнизну плиту оперто на модульйони, декоровані листям аканта. Дещо модифіковані коринфські капітелі пілястрів включають голівки херувимів. Стриманий ліплений і скульптурний декор доповнюють живописні зображення євангелістів у парусах підбанника. Колористичне вирішення інтер'єра в цілому витримано в світлих тонах: білому (архітектурний і ліплений декор), розбіленому жовтому (тло стін), світло-сірому (підлога з мармурових плит).
Розписи костьолу, що збереглися, в цілому мають напівпрофесійний характер. Зображення євангелістів в овальних медальйонах виконано у стилістиці романтизованого академізму. Еклектичні неорокайлеві обрамлення дещо дисонують з ампірною ясністю та величною простотою форм і об'ємів, вишуканим лаконізмом класицистичних орнаментальних прикрас та профілювань. На східних стовпах зображено святих Матфея і Марка, на західних — святих Луку та Іоанна з їхніми символами. Найцікавішими є образи Матфея та Іоанна. Матфея написано більш-менш вправним малюнком, його образ привертає увагу вдалим цілісним колористичним вирішенням і переконливою психологічною характеристикою. На обличчі сивочолого старця читається вираз задуми та натхнення. Досить втішний і живий вигляд має й ангел, вирішений за типом путті, що ніби виринає до євангеліста із хмари. Зображення Іоанна напружене, має контрастне кольорове вирішення, основним акцентом якого є малиновий плащ святого. Дві інші композиції, що постраждали дужче, мають менш виразний вигляд, тільки пейзаж на тлі за постаттю євангеліста Марка позначений помітними ознаками стилю романтизм. Окрім розписів, інтер'єр храму прикрашають картини й ікони, розміщені на підбанних пілонах. По периметру храму на стінах розміщено невеликі поліхромні барельєфи зі сценами життя Ісуса Христа. Інтер'єр прикрашають мармурові та алебастрові статуї Богоматері, Ісуса Христа та св. Олександра. Змістовно важливими елементами оздоблення є встановлені в центральній наві високий хрест з «Розп'яттям», дерев'яний престол, пишно прикрашений різьбленням, орнаментика якого включає мотиви німецького ренесансу й бароко, і таке саме різьблене крісло. Кафедра костьолу досить скромна за розміром і декором, її прикрашають площинно вирізьблені зображення ангелів, виноградної лози, сцена «Сходження Святого Духа на апостолів і Богоматір». Найціннішим елементом мистецького оздоблення є старовинна (імовірно, 19 ст.) копія «Преображення Господнього» Рафаеля (1520), що походить зі збірки кафедри реставрації Академії образотворчого мистецтва та архітектури.
В костьолі встановлено виготовлений фірмою «Вайзе» новий орган на 48 регістрів та три клавіатури, переданий в дар німецьким містом Бамбергом у травні 2002.
Олександрівський костьол — визначна архітектурна пам'ятка доби пізнього класицизму, невід'ємна частина історичного ландшафту центру Києва, в якому відіграє роль важливої архітектурної домінанти.
Тепер кафедральний римсько-католицький костьол.