Саксаганського вулиця

Зміст

1. План-схема розташування пам'яток

Сакс вул схема

2. Експлікація

№ 2/34 Житловий будинок 1906, в якому проживав Челомей В. М.
№ 5 Житловий будинок, кін. 19 ст.
№ 12 Садиба, поч. 20-ст. Житловий будинок, 1910-13
№ 13/42 Житловий будинок 1890-х рр., в якому містилася редакція щорічника «Весь Київ»
№ 15 Садиба 1898-99, в якій проживав Голубовський П. В.
№ 20 Житловий будинок кін. 19 - поч. 20 ст., в якому проживав Шліхтер О. Г.
№ 22 Садиба поч. 20 ст., в якій проживав Козінцев Г. М., бували Еренбург І. Г., Каплер О. Я., Юткевич С. Й.
№ 24/27 Житловий будинок серед. 1930-х рр., в якому проживали відомі діячі культури
№ 25 Житловий будинок, 1950
№ 26/26 Житловий будинок 1911, в якому проживав Шлепаков А. М.
№ 27 Садиба 1900-09, в якій проживав Шолом-Алейхем
№ 28 Житловий будинок кін. 19 - поч. 20 ст., в якому проживав Павловський О. Д.
№ 30 Садиба 1899-1900, в якій проживав Баранецький О. В.
№ 31/29 Житловий будинок, 1901
№ 33-35 Житловий будинок 1910-11, в якому бував Бабель І. Е., проживали Стасюк М. М., Шейнін Є. П.
№ 34 Житловий будинок 1912-13, в якому проживав Фінкельштейн Л. О.
№ 36-А Житловий будинок 1900-х рр., в якому проживали Губергріц М. М., Массіні К. А.
№ 38 Житловий будинок, 19 ст.
№ 41 Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій проживали Єрмаков В. П., Павловський О. Д.
№ 43 Садиба 1890-х рр., в якій проживали Бобрецький М. В., Коротньов О. О., Таранухін В. А.
№ 44 Садиба 19 ст., в якій проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя, містилася явочна квартира Радянського підпільного райкому ЛКСМУ
№ 46 Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживали Жуковський М. Є., Осьмак В. О.
№ 48 Житловий будинок 1897, в якому містилася редакція газети «Село»
№ 52 Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст.,в якому проживав Беренштам В. Л.
№ 57 Садиба, близько 1905 р.
№ 58 Житловий будинок 1913 - 14, в якому проживали Брун К. І., Каміонський О. І., Штейнберг Л. П.
№ 59-Б Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживали Маркович Я. М., Науменко В. П., Остроградський К. В.
№ 60 Садиба 1890, в якій проживав Миклухо-Маклай М. М (брат мандрівника-етнографа), містилася редакція «Киевской старини»
№ 61/17 Садиба кін. 19 — поч 20 ст., в якій проживав Дорошкевич О. К.
№ 63/28 Житловий будинок, 1953
№ 65 Житловий будинок працівників Вукоопромради, 1935
№ 66 Житловий будинок 1890-х рр., в якому проживав Садовень О. А.
№ 67 Житловий будинок кін. 19 - поч. 20 ст., в якому проживали Василенко К. П., Грінченко Б. Д., Шехонін М. О.
№ 68/21 Житловий будинок, 1911
№ 72 Садиба, поч. 20 ст.
№ 74 Садиба 1897-98, в якій містилося правління Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер», проживали відомі діячі науки і культури
№ 75 Садиба Маріїнської громади сестер-жалібниць поч. 20 ст., в якій відбувся 1-й з'їзд Товариства Червоного Хреста України, містилися медичні установи, де працювали відомі лікарі та вчені
№ 78 Садиба 1911-12, в якій проживав Бобрусов М. П.
№ 80 Житловий будинок серед. 19 - поч. 20 ст., в якому проживав Кониський О. Я. (знищений в 2000-х рр.)
№ 81 Житловий будинок, 1898-99
№ 83 Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому містилися правління Товариства українських кооператорів «Наша кооперація», редакція журналу «Наша кооперація», проживав Стасюк М. М.
№ 84/86 Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживав Носов М. М.
№ 89 Садиба, 1899-1900
№ 91 Житловий будинок 19 ст., в якому проживали відомі вчені, громадсько-політичні діячі
№ 92 Житловий будинок 1909, в якому проживав Ковалевський М. М.
№ 93-Б Житловий будинок, кін. 19 ст.
№ 95-Б Житловий будинок 1894, в якому проживали Гвоздик М. В., Лисенко М. В., Лисенко О. М., Рильський М. Т.
№ 96 Житловий будинок 1898-99, в якому проживали Бердяєв С. О. (рідний брат філософа М. Бердяєва), Лоначевський-Петруняка Т. І.
№ 97 Житловий будинок 1889, в якому проживали родина Косачів, Хитрово М. С., містилася редакція журналів «Рідний край», «Молода Україна»
№ 99 Житловий будинок 1911-12, в якому проживали Леонтович В. Г., Чирвинський В. М.
№ 101 Житловий будинок 1910, в якому проживали Леся Українка, Олена Пчілка
№ 103 Житловий будинок, 1913
№ 104 Житловий будинок, поч. 20 ст.
№ 107/47 Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживав Ліндеман В. К.
№ 108/16 Будинок Південно-російського товарисrва торгівлі аптечними товарами (ЮЮТАТ), 1898-99
№ 109/20 Житловий будинок, 1913
№ 110 Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживав Лесь Курбас
№ 111 Житловий будинок 3-ї чв. 19 ст., в якому проживали Грушевський М. С., Хворостецький І. Ф. (знищений в 2000-х рр.)
№ 112-А Садиба 1898-1900, в якій проживав Радціг О. О.
№ 113-А Житловий будинок, поч. 20 ст.
№ 117 Житловий будинок 1912, в якому проживав Астряб О. М.
№ 123 Житловий будинок 1911–12, в якому містилася редакція журналу «Шлях», проживав Прокопович В. К.
№ 129 Садиба, 1910-і рр.
№ 131 Садиба 1913-14, в якій проживали Гамарник Я. Б., Крамаренко Л. П.
№ 135/13 Житловий будинок, 1897-98
№ 137/18 Житловий будинок, 1893
№ 139 Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживав Марцинчик А.-Е. А.-Я.
№ 143 Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Вінцковський Д. І.
№ 147/5 Житловий будинок 1900-03, в якому бував Паустовський К. Г.

Сучасна забудова, 2000-і рр.

3. На вул. Саксаганського розташовано 72 об'єкта культурної спадщини, з яких 9 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

Перелік Сакс с1

Перелік Сакс с2

Перелік Сакс с3

Перелік Сакс с4

Перелік Сакс с5

Перелік Сакс с6

Перелік Сакс с7

4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Саксаганського вулиця

З'єднує вул. Еспланадну та пл. Перемоги. Є однією з головних планувальних осей історичних місцевостей «Новоє Строєніє» і Паньківщина. Складається з трьох великих прямолінійних ділянок (між вулицями Еспланадною і Володимирською, Тарасівською і Л. Толстого, Л. Толстого і пл. Перемоги) та однієї малої (між вулицями Володимирською і Тарасівською). Огинаючи Старокиївський пагорб, вул. Саксаганського поблизу вул. Тарасівської набуває залому бл. 45° зі сходу на північний захід. Її перетинають також вулиці Ш. Руставелі, Червоноармійська, Горького, Паньківська, Комінтерну; поблизу пл. Перемоги до неї прилучається вул. Старовокзальна.

Вулиця утворилася на території т. зв. Нового Строєнія — частини Києва, що формувалася з серед. 19 ст., коли внаслідок розбудови Київської фортеці активно утворювалися нові міські квартали вздовж течії р. Либідь. До серед. 19 ст. тут було заміське пустище на схилі до р. Либеді, лише на невеликому відрізку (приблизно між вулицями Володимирською і Тарасівською) існувало невелике с-ще Паньківщина. Вулицю прокладено у 1840-х рр. у вигляді двох роз'єднаних відрізків — вулиць Великої Жандармської (між сучасними вулицями Еспланадною і Тарасівською) та Малої Жандармської (від вул. Паньківської до пл. Перемоги), які 1881, після прокладання нового шляху між вулицями Тарасівською і Паньківською, було з'єднано у вул. Жандармську. 1888 вона отримала назву Маріїнсько-Благовіщенської — від розташованих на ній Маріїнської громади сестер-жалібниць (№ 75) і церкви Благовіщення, спорудженої 1887 за проектом арх. В. Ніколаєва (знесена в 1934) на протилежному боці вулиці.

1919-37 рр. вулиця носила ім'я більшовика П'ятакова Георгія Леонідовича (1890—1937). У 1937 дістала ім'я Саксаганського Панаса Карповича (справж. — Тобілевич; 1859—1940) — актора, режисера, одного з корифеїв українського театру, народного артиста СРСР (з 1936), Героя Праці (1924).

Для первісної забудови ділянки надавалися містом приватним власникам за помірну плату. При цьому довжина фронту забудови складала, як правило, 10–15 сажнів, тильна межа формувалася відповідно до вуличної сітки та рельєфу кварталу. В середині 19 ст. забудова здійснювалася за зразковими фасадами доби пізнього класицизму: № 1 — на сім прорізів, № 2 — на п'ять прорізів, № 3 — на три прорізи. Згідно із запровадженим у 1861 розподілом міської забудови, вулиця тривалий час належала до 3-го розряду, за яким дозволялося спорудження цегляних (одноповерхових і вищих) та дерев'яних на цегляних фундаментах чолових будинків. 1914 вулицю переведено до 1-го розряду (чолова і дворова забудова тільки цегляна). Втім, значно раніше стрімке збільшення міського населення і значний попит на житло зумовили розбудову вулиці багатоповерховими цегляними будівлями.

Нумерація будинків на вулиці не раз змінювалася. Сучасна нумерація склалася 1898 під час тотальної перенумерації київських вулиць.

В результаті реконструкцій на окремих ділянках вулиці історичне планування і забудова кварталів порушені. Забудова вулиці різномасштабна, поряд з численними багатоповерховими житловими будинками кін. 19 – поч. 20 ст., в декорі яких використано історичні стилі та модерн, є одно-, двоповерхові житлові будинки серед. 19 ст. – поч. 20 ст.

Забудова вул. Саксаганського значною мірою зберігає характерний вигляд міської вулиці поч. 20 ст.

Пам'ятки архітектури

№ 44-е (класицизм); № 5, 13/42, 15, 22-б, 27, 28, 31/29, 33—35, 38, 43, 43-б, 44, 44-б, 52, 57-а, 58, 61/17 — флігель, 74, 74-б, 75, 78-а, 78-б, 81, 84—86/45, 89, 89-б, 92, 93-б, 96, 97, 108/16, 109/20, 112-а, 112-б, 113-а, 131-а, 135/13, 139, 147/5 (історизм); № 15-б, 20, 22, 22-в, 30, 30-б, 30-в, 36-а, 57-б, 72-б, 95-б, 107/47, 137/18 (цегляний стиль); № 2/34, 12, 27-б, 34, 61/17 — головний будинок, 68/21, 72, 99, 101, 103, 104, 117, 123, 129-а, 129-б, 129-в (модерн); № 24/27 (конструктивізм); № 25, 63/28, 65 (радянський неокласицизм).

До пам'яток мистецтва належать будинки

№ 12,
№ 75,
№ 99,
№ 108/16.

Авторами проектів забудови були відомі архітектори

М. Гарденін (№ 97);
Й. Зекцер (№ 33–35, 58, 61/17 — головний будинок, останній у співавт. з К. Грінбергом, 72, 72-б);
М. Казанський (№ 60, 60-б);
М. Клуг (№ 96, 113-а);
А. Краусс (№ 5, 15, 15-б, 28, 38, 43, 43-б, 44, 44-б, 74, 74-б, 81, 89, 89-б, 93-б, 112-а, 112-б, 147/5);
О. Кривошеєв (№ 13/42);
В. Ніколаєв (№ 30, 30-б, 30-в, 137/18);
І. Ніколаєв (№ 139); В. Обремський (№ 92);
В. Риков (№ 68/21, 75 — головний будинок);
Є. Торлін (№ 52);
Ф. Троуп'янський (№ 34);
О. Хойнацький (№ 95-б, 108/16);
М. Холостенко та І. Хоменко(№ 65);
М. Шехонін (№ 78, 78-б).

Вулиця має велику історико-культурну цінність. За спогадами мецената української культури Є. Чикаленка, який 1900 переїхав до Києва й оселився в будинку № 56, «...недурно цю вулицю неофіціяльно звали тоді "Українською"».

Тут проживали відомі представники науки і культури, державні та громадсько-політичні діячі

в № 2/34 — вчений у галузі механіки і процесів керування, акад. АН СРСР В. Челомей; в № 15 — історик, професор Київського університету П. Голубовський; в № 20 — діяч РСДРП, акад. ВУАН О. Шліхтер; в № 22 — кінорежисер Г. Козінцев, бували письменник І. Еренбург, кінодраматург О. Каплер, кінорежисер С. Юткевич; в № 24/27 — актриса театру і кіно Є. Азарх-Опалова, актор П. Вескляров, кінорежисери В. Браун, Т. Левчук, С. Цибульник, О. Шмарук; кінооператор Д. Демуцький, художники театру і кіно О. Бобровников і С. Зарицький, письменники П. Вершигора, Ю. Дольд-Михайлик, У. Самчук; в № 26/26 (на розі з вул. Горького) на поч. 20 ст. — дружина історика, письменника, громадсько-політичного діяча М. Костомарова А. Костомарова, яку відвідували тут старогромадівці; в № 27 — письменник Шолом-Алейхем; в № 28 — лікар, вчений О. Павловський (жив також у садибі № 41, 41-в); в садибі № 30, 30-а, 30-б — фізіолог і анатом рослин, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН О. Баранецький; в № 33–35 — письменник І. Бабель, політичний і кооперативний діяч доби Української революції 1917–21 М. Стасюк (жив також в будинках № 83 і 141 на цій вулиці), хоровий диригент, композитор, діяч єврейського культурного руху Є. Шейнін; в № 34 — лікар, вчений Л. Фінкельштейн; в № 36-а — лікар, акад. АН УРСР М. Губергріц, оперна співачка і педагог К. Массіні; в садибі № 41, 41-в — математик і механік, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН В. Єрмаков; в садибі № 43, 43-б — зоологи М. Бобрецький і О. Коротньов, лікар, вчений В. Таранухін, архітектор Д. Ракітін; в № 44 — історик, літературознавець, етнограф і громадський діяч О. Грушевський, історик, педагог і громадсько-культурний діяч Я. Шульгин та його сини — громадський діяч В. Шульгин, історик, публіцист і громадсько-політичний діяч О. Шульгин; в № 44-б — громадсько-політичний діяч О. Горбачов, письменники О. Гуреїв, С. Олійник і М. Островський; в № 46 — основоположник сучасної гідроаеродинаміки, чл-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН М. Жуковський, архітектор В. Осьмак (мешкав також у садибі № 74); в № 52 — історик, педагог, громадський діяч В. Беренштам; в № 58 — оперні співаки К. Брун і О. Каміонський, диригент, композитор і педагог Л. Штейнберг; в № 59-б — вчений у галузі теорії і розрахунку ковальських машин ударної дії Я. Маркович, філолог, історик, педагог і громадський діяч В. Науменко, архітектор К. Остроградський; в № 60-б — гірничий інженер, брат відомого мандрівника М. Миклухо-Маклай; в № 61/17 — літературознавець, критик, педагог і громадський діяч О. Дорошкевич; в № 66 — лікар, вчений О. Садовень; в № 67 — журналіст і громадсько-політичний діяч К. Василенко, письменник, вчений, педагог і громадський діяч Б. Грінченко, архітектор М. Шехонін; в садибі № 74, 74-б — історики літератури — акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН і УАН В. Перетц та його дружина чл.-кор. ВУАН і АН СРСР В. Адріанова-Перетц, оперна співачка М. Лубковська, її син — видавець «Киевской мисли» Р. Лубковський та його дружина — оперна співачка К. Воронець-Монтвід, архітектор П. Голландський, фотомайстер і педагог М. Петров, актриса і педагог О. Сантагано-Горчакова, адвокат і журналіст Є. Шольп, бував у свого дядька — викладача Володимирського кадетського корпусу З. Оппокова історик і громадсько-політичний діяч М. Грушевський, зупинявся під час приїздів у Київ журналіст, філософ і політичний діяч М. Вольський; в садибі № 78-а, 78-б — архітектор М. Бобрусов; в № 80 — письменник, публіцист, педагог і громадсько-політичний діяч О. Кониський; в № 84—86/45 — письменник М. Носов; в № 91 — математик О. Астряб (жив також у будинку № 117 на цій вулиці), громадсько-політичний діяч доби Української революції 1917–21 О. Зарубін, публіцист, меценат української культури, громадський діяч Є. Чикаленко, вчений у галузі сільськогосподарського машинобудування К. Шиндлер; в № 92 — кооператор, публіцист, громадсько-політичний і державний діяч М. Ковалевський; в № 95-б — старогромадівець М. Гвоздик; композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, диригент, педагог і музично-громадський діяч М. Лисенко та його діти, зокрема, музикознавець О. Лисенко; а також поет, мистецтвознавець, акад. АН УРСР і СРСР М. Рильський; в № 96 — письменник С. Бердяєв, лікар, вчений Т. Лоначевський-Петруняка; в № 97 — родина Косачів: старогромадівець П. Косач, письменниця, фольклорист, етнограф, чл.-кор. ВУАН, редактор і видавець журналів «Рідний край» і «Молода Україна» О. Косач (Олена Пчілка), їхня дочка — письменниця та громадська діячка Леся Українка, військовий і громадський діяч М. Хитрово; в № 99 — інженер-будівельник й архітектор-реставратор

В. Леонтович, геолог В. Чирвинський; в № 101 — письменниці Олена Пчілка і Леся Українка; в № 107/47 — лікар, вчений В. Ліндеман (мешкав також в № 22 і № 89); в № 110 — актор, режисер, теоретик театру, драматург і публіцист Лесь Курбас; в № 111 — історик, літературознавець, акад. ВУАН та АН СРСР, громадсько-політичний діяч М. Грушевський, художник І. Хворостецький; в № 112 — вчений у галузі теплоенергетики, чл.-кор. АН СРСР О. Радціг; в № 123 — історик, публіцист, педагог і громадсько-політичний діяч В. Прокопович; в садибі № 131-а, 131-б — політичний і військовий діяч Я. Гамарник, вчений у галузі сільськогосподарського машинобудування, чл.-кор. АН УРСР Л. Крамаренко, в № 139 — підприємець, громадський діяч А.-Е. Марцинчик; в № 143 — письменник Д. Вінцковський. В будинку № 147/5 бував у свого гімназичного товариша майбутній письменник К. Паустовський.

На вулиці діяли на поч. 20 ст. редакції відомих видань: в № 13/42 — щорічника «Весь Київ», що видавав С. Богуславський; в № 48 — української ілюстрованої газети «Село»; в садибі № 60, 60-б, 60-в — журналу «Киевская старина»; в № 83 — журналу «Наша кооперація», що видавався коштом і заходами правління Товариства українських кооператорів, яке діяло за цією ж адресою; в № 123 — журналу «Шлях».

У власному будинку № 3 (перебудований) містився Новостроєнський денний притулок Товариства денних притулків для дітей робітників, в якому перебували діти працюючих жінок. В № 74 функціонувало Товариство фотографів-аматорів «Дагер».

У садибі № 75 містилися медичні заклади, в яких працювали відомі лікарі та вчені: Маріїнська громада сестер-жалібниць та її лікарня, Київський державний клінічний інститут, Український науково-дослідний інститут клінічної медицини МОЗ УРСР. Тут у квітні 1918 відбувся 1-й з'їзд Товариства Червоного Хреста України.

У садибі № 44, 44-б, 44-е під час нацистської окупації Києва містилась явочна квартира Радянського підпільного райкому ЛКСМУ, який очолював Г. Синицин.

Значну кількість об'єктів історико-культурного значення втрачено

в № 72 проживав у 1880—90-х рр. фізик, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН, професор Київського університету М. Авенаріус; в № 8 під час навчання в університеті — історик, громадсько-політичний діяч М. Грушевський; в № 17 у 1880-х рр. — лікар М. Волкович; в № 22 у 1880-х рр. — фізіолог і анатом рослин, професор Київського університету О. Баранецький; в № 56 — відома громадська діячка М. Требінська, публіцист, меценат української культури, член Української Центральної Ради Є. Чикаленко; в № 56 і № 82 в 1911—14 — журналіст, відповідальний редактор «Записок Українського наукового товариства в Києві», в 1917 — один із засновників Української Центральної Ради А. Ніковський; у флігелі № 76 у кін. 1910-х рр. — професор Київського політехнічного інституту, один з основоположників вітчизняної зоотехнічної науки М. Чирвинський; в № 85 до смерті у 1910 — його власник, правознавець, професор Київського університету О. Романович-Славатинський (в 1880-х рр. мешкав у знесеному будинку № 74 на цій же вулиці); в № 90 на поч. 20 ст. — нумізмат К. Болсуновський; в № 93 на поч. 20 ст. — письменник М. Старицький з родиною, лікар О. Черняхівський та його дружина — письменниця Л. Старицька-Черняхівська; в № 115 у 1920–40-х рр. — архітектор В. Осьмак; в № 125 в 1917–18 — художник Ф. Красицький. В № 19 містився в 1919 ЦК єврейської культурно-просвітницької організації «Культур-Ліга»; № 42 — заснована у Окружна ветеринарно-бактеріологічна лабораторія Південно-Західного краю і місцеве правління створеного у 1910 Російського товариства ветеринарних фельдшерів. В № 122/37 розміщувався у 1990-х рр. провід Народного руху України на чолі з відомим громадсько-політичним діячем В. Чорноволом.

5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Саксаганського, 2/34

Житловий будинок 1906, в якому проживав Челомей В. М.

Оздоблений у стилі модерн. Композиція фасаду вздовж вул. Саксаганського симетрично-осьова. Центральну частину підкреслено еркером, що в нижній частині утворює портал головного входу, в який винесено сходову клітку. Еркер завершено аттиковим поверхом з модифікованими пінаклями. Віконні прорізи сходової клітки мають тристулкове заповнення з готичним орнаментом — кола та стрілчасті арки. Вікна прикрашено сандриками та підвіконними поличками. Бічні розкріповки підкреслено настінними пілонами на рівні четвертого поверху, завершеними пінаклями. Пілони оформлено характерним для стилю модерн орнаментом у вигляді кіл з двома паралельними смугами. Між пінаклями — прямокутні тридільні фронтони. Карниз у вінцевій частині будинку оздоблено дентикулами.

Фасад вздовж вул. Еспланадної вирішений асиметрично. В його оздобленні використано такі ж елементи: модифіковані пінаклі в завершеннях настінних пілонів та еркера, тристулкові вікна, прикрашені сандриками та підвіконними поличками тощо. Віконні прорізи підвального поверху перероблено та пристосовано під вхідні групи різних установ, що містяться тепер у будинку. В розкріповці наріжної частини фасаду з боку вул. Еспланадної, згідно з проектом, здвоєні віконні прорізи та велике аркове вікно на рівні другого-третього поверхів вирішено у вигляді неглибоких ніш. Збереглись оригінальні балконні ґрати.

Споруда — цікавий зразок прибуткового будинку поч. 20 ст., формує початок парного боку вул. Саксаганського.

1927-41 у квартирі № 2 будинку проживав Челомей Володимир Миколайович (1914- 84) — вчений у галузі механіки і процесів керування, акад. АН СРСР (з 1962), дійсний член Міжнародної академії астронавтики (з 1974), двічі Герой Соціалістичної Праці (1959, 1962), генеральний конструктор авіаційної техніки СРСР (з 1959), творець ракети-носія «Протон». У період проживання у цьому будинку, де оселилася родина Челомеїв після переїзду з Дніпропетровська, навчався у трудовій школі-семирічці (1927-29), автомобільному технікумі (1929-32). З 1932 студент авіа факультету Київського машинобудівного інституту (з 1933 Київський авіаційний інститут; містився на сучасній вул. Б. Хмельницького, 51-А). Опублікував 1936 підручник «Короткий курс векторного аналізу». Одночасно слухав курс лекцій в Київському університеті. 1937 вступив до аспірантури Інституту математики АН УРСР. 1939 захистив дисертацію, присвячену проблемам динамічної стійкості елементів авіаційних конструкцій, що була видрукувана окремим виданням. 1940 прийнятий у спеціальну докторантуру при АН СРСР серед 50 кращих кандидатів наук, направлених з усіх республік СРСР. 1941 переїхав до Москви, працював у Центральному інституті авіаційного моторобудування, де створив 1942 перший в СРСР пульсуючий повітряно-реактивний двигун.

2001 на фасаді будинку № 3 на вул. Саксаганського встановлено бронзову меморіальну дошку В. Челомею (арх. С. Карлович).

Саксаганського, 5

Житловий будинок, кін. 19 ст.

У ряді забудови вулиці, з невеликим розривом від сусіднього будинку № З.

Споруджено у садибі, яка належала міському діячеві Г. Воронюку. Імовірний автор проекту - арх. А-Ф. Краусс. Первісно на кожному поверсі розміщувалося дві квартири (тепер планування змінено). Старий в'їзд на подвір'я закладено.

Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. У центрі розташовані двомаршові сходи з парадним і дворовим входами.

Оздоблений у стилі історизм з рисами неоренесансу із застосуванням цегляного (руст, гурти, лопатки) та ліпленого (замкові камені, заповнення фільонок
тощо) декору. Головний фасад вирізняється підкреслено симетричним характером, значну роль у цьому відіграє центральна розкріповка з входом і розміщеними обабіч двома рядами балконів. Розкріповку й фланги фасаду підкреслено на нижніх поверхах лопатками (на дРугому поверd - фільончастими з ліпленими розетками), на четвертому поверсі - пілястрами. Вгорі розкріповку акцентує аттик із вписаним у нього лучковим фронтоном.

Портал входу з напівциркульною перемичкою обрамлено архіво.ІІЬтом, що спирається на колони коринфського ордера. У замковому камені архівольта вміщено голівку путті, в антревольтах - рослинний орнамент. Важливе місце у вирішенні фасаду посідає варіювання формою та пластикою оздоблення віконних прорізів: на нижніх поверхах прямокутних з різноманітними замковими каменями, на четвертому поверсі аркових, фланкованих міжвіконними пілястрочками. Тильний фасад з центральною розкріповкою і прямокутними вікнами розкреслено простими rуртами й завершено зубчастим карнизом.

Вся система зовнішньоrо оздоблення споруди відзначається цілісним характером і вишуканістю мистецькоrо вирішення, що дає змоrу віднести її до цінних зразків прибуткових будинків кін. 19 ст.

Саксаrанськоrо, 12

Садиба, поч. 20-ст. Житловий будинок, 1910-13

На червоній лінії забудови вулиці. Зведено як прибутковий будинок домовласника Ш. Паїна. До складу садиби входить також фліrель (No 12-а).

Шестиповерховий з мансардою, цеrляний, тинькований, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Комунікаційний вузол, що складається з вестибуля, ліфта, парадних і чорних сходів, розміщено на поздовжній осі будинку. На правому фланзі проїзд на подвір'я.

Оздоблений у стилі модерн з використанням форм класицистичної архітектури.

Головний фасад симетричний, вирізняється вертикальністю членувань. Має 14 вікон у rоризонтальному ряді. Чітка реrулярна, функціонально обумовлена структура, в якій вже відчутні раціоналістичні тенденції конструктивізму, лише частково пом'якшується відлитими зі світлоrо цементу орнаментальними вставками-панно, розміщеними над і під вікнами. В них використано характерні для модерну, але вже значно rеометризовані рослинні мотиви, абстрактно-тектонічні підковоподібні виrини й переплетіння рельєфних ліній, а також елементи класицистичноrо орнаменту (rірлянди, іоніки, перлини тощо). Стіни урізноманітнюються тонкою фактурною (пофарбоване цеrляне мурування, rладеньке та шорстке тинькування, тонований цемент або rіпс) та кольоровою (поєднання бузково-сіроrо з білим та світло-сірим) диференціацією.

В основному об'ємі завдяки абрисам верхньої частини виділено три ризаліти з окруrлими завершеннями. Під напівциркульними виrинами бічних ризалітів вікна аналоrічної форми. В центральній частині окруrлий, дещо приплющений силует, утворений високим аттиком (частково деформований пізнішими переробками). У верхню частину аттика вмонтовано великий, стилізований в античному дУСі rорельєф, в центрі якоrо постать боrині (можливо, Гестії - покровительки домашньоrовоrнища , міст і держав), що тримає у правій руці rолуба. Праворуч від неї rрупа з чотирьох фіrур, які схилились у молитві над запаленим жертовником. Ліворуч майже карикатурне зображення боrа війни Марса, що втікає зі щитом і списом в руках. Йоrо обличчя трактоване як антична комедійна маска. Композиція, віроrідно, являє алеrорію миру й добробуту.

Центр будинку акцентовано також здвоєними триrранними еркерами, які охоплюють друrий-п'ятий поверхи. Їхній верхній ярус оформлено елементами тосканськоrо ордера , інші яруси вирішено суто конструктивно й декоровано орнаментальними вставками й rладенькими панелями. Між третім та четвертим поверхами rрані еркерів прикрашено трьома парами рельєфів, що відтворюють античні сцени побуту та відпочинку. Деякі з постатей запозичено з розписів вілли Містерій у Помпеях.

З мистецької точки зору ці рельєфи (так само, як і rорельєф аттика) не піднімаються над заrальним тоrочасним рівнем і мають винятково декоративне, проте важливе для ансамблю значення. Знизу еркери прикрашено смуrами пластичноrо орнаменту з rеометризованих квіткових розеток, пелюстки яких своєю формою наrадують листя улюблених киянами каштанів.

Нижні rрані еркерів підтримуються вишуканими консолями (частково зруйновані, особливо з лівоrо боку) у виrляді букетів маку - символу спокою і сну.

Під еркерами розташовувалося двоє парадних дверей (ліві тепер закладено).

Будинок має два вертикальні ряди балконів. У правому йоrо крилі влаштовано
арковий проїзд, склепіння якоrо частково орнаментовано.

Серед інших будівель періодУ пізньоrо модерну споруду вирізняє широке використання скульптурноrо декору. Будинок є невід'ємною частиною архітектурноrо
ансамблю вулиці.

Саксаганського, 13/42

Житловий будинок 1890-х рр., в якому містилася редакція щорічника «Весь Київ»

Забудова цих садиб була характерною для Києва серед. 19 ст. Її складали дерев'яні малоповерхові, вільно розташовані на ділянках будівлі. Первісний триповерховий об'єм нового будинку зведено у садибі, сусідній з наріжною, що з 1879 належала домовласнику В. Сисоєву, який замовив у 1894 проект першої секції. Передплата на проведення авторського архітектурного нагляду належить арх. О. Кривошеєву, тому можна припустити, що він же і був автором проекту. Композиція Т-подібної у плані будівлі була симетрично-осьовою, з центральним ризалітом, який завершувався тридільним фронтоном і був акцентований восьмигранною вежкою з невеликим майданчиком у верхній частині, оточеним ажурним металевим парапетом. Вертикальне членування головного фасаду підкреслювали модифіковані пілястри, оброблені в нижній частині під руст. Покрівля мала ажурний парапет, балкони – ґрати аналогічного рисунка. Проїзд закривався металевими стулками воріт.

В кін. 1890-х рр. зведено будинок на наріжній ділянці, архітектура якого повністю повторювала форми збудованого раніше. В документах 1900 домовласника В.-Ф. Ясенецького (володів у цей час обома сусідніми садибами) будинок згадується як такий, що вже приносить прибуток. Вірогідно, В.-Ф. Ясенецький і був замовником робіт. Будинок використовувався як житловий (по дві п'ятикімнатні квартири на другому–третьому поверхах). У 1930-х рр. обидві секції надбудовано четвертим поверхом. Чотириповерховий з розвиненим цокольним поверхом з боку вул. Ш. Руставелі, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний, трисекційний (дві секції з боку вул. Саксаганського). Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм. Композиція головного фасаду симетрична відносно наріжної частини будинку. Обидва фасади на вулицях Ш. Руставелі і Саксаганського мають неглибокі вертикальні розкріповки, в які винесено парадні сходи. Прості прямокутні вікна другого і третього поверхів об'єднано по висоті пілястрами, обробленими в нижній частині під дощаний руст. Надбудований четвертий поверх має спрощений декор і стилістично відрізняється від первісного об'єму. Розкріповки завершено прямокутними аттиками. Карниз між третім і четвертим поверхами, що первісно був вінцевим, утворений рядом зубчиків. На рівні третього поверху обабіч вікон вміщено декоративні ліплені підвіски.

Являє цінність як зразок типового прибуткового будинку кін. 19 ст. У забудові вулиць Ш. Руставелі і Саксаганського відіграє роль важливого містобудівного акценту, незважаючи на те, що навколишня забудова доповнилась у 1970-х рр. висотними спорудами.

На поч. 1900-х рр. в будинку містилися редакція і контора щорічника «Весь Київ. Адресна і довідкова книга», який виходив з 1899, у 1905–15 видавався С. Богуславським. Книга містить списки вулиць і садиб з позначенням власників, покажчики місцевих урядових установ та їх особового складу, навчальних закладів, лікарень, торговельних закладів, промислових підприємств, музеїв, бібліотек, громадських організацій, адреси жителів міста. Видання – важливе джерело з історії Києва. 1906 редакція містилася у будинку № 10 на цій же вулиці, пізніше – на вул. Миколаївській (тепер вул. Архітектора Городецького), 10 і Мерінгівській (тепер вул. Заньковецької), 6.

Саксаганського, 15

Садиба 1898—99, в якій проживав Голубовський П. В.

Головний будинок № 15

Чотириповерховий на цокольному поверсі, цегляний, пофарбований, трисекційний, з двома симетричними, зверненими в бік подвір'я крилами, що утворюють П-подібний у плані об'єм. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу.

Композиція головного фасаду симетрично-осьова. Центральну вісь з парадним входом і сходами виділено подвійною розкріповкою, завершеною аттиком ступінчастого абрису (первісно увінчувався банею; тепер втрачена). Ліворуч від головного входу прямокутний проїзд на подвір'я, що первісно мав металеву ажурну браму. Стіни по горизонталі членують міжповерхові профільовані карнизи, по вертикалі — поповерхові лопатки (на першому та другому поверхах) і великі канелюровані пілястри, що об'єднують третій і четвертий поверхи, між якими розташовані прямокутні з клинчастими перемичками вікна. Єдине центральне вікно четвертого поверху має аркову перемичку. По флангах фасаду — балкони з ажурними металевими ґратами. Площина стіни першого поверху гладенька, лопатки другого поверху рустовані. Пластичне вирішення фасаду доповнюють ліплені рослинні вставки й змодельовані в цеглі деталі. На рівні верхнього поверху пілястри прикрашено гірляндами, над вікнами — вставками з рослинним орнаментом. Антаблемент складається з декорованого сухариками фриза й профільованого карниза великого виносу. Дворові фасади оформлено значно простіше. В інтер'єрі будинку збереглися первісні огородження двомаршових сходів, рисунок яких скомпоновано з волютоподібних елементів і арабесок.

Будинок — типовий зразок житлової забудови Києва періоду історизму.

Флігель № 15-Б

У тилах садиби, паралельно вулиці.

Триповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний (секція має по дві квартири на поверсі).

Оздоблений у цегляному стилі за ренесансною симетричною схемою. Центральну вісь підкреслено розкріповкою з прямокутним отвором входу. На першому поверсі розкріповку виділено рустованими лопатками, на другому й третьому — високими канелюрованими пілястрами, подібними до пілястрів головного будинку. Фасад розкреслено горизонтальними гуртами й міжвіконними лопатками. Вікна прямокутні, по флангах розміщено балкони. Вінцевий карниз підкреслено зубцями.

Саксаганського, 20

Житловий будинок кін. 19 - поч. 20 ст., в якому проживав Шліхтер О. Г.

Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у цегляному стилі із застосуванням ліплених ренесансно-барокових елементів. Симетрія загальної побудови виявлена в композиції головного фасаду з центральним порталом входу й двома рядами балконів на флангах з ажурними металевими ґратами у вигляді волютоподібних арабесок. Ярусність фасаду підкреслено гуртами та різноманітним оформленням міжвіконь: на перших трьох поверхах — поярусними лопатками (на другому й третьому — рустованими), на четвертому й п'ятому поверхах — спільними модифікованими пілястрами із зубчастим завершенням, прикрашеним ліпленою фільонкою й накладним картушем. Вікна переважно прямокутні, на п'ятому поверсі — аркові, із замковими каменями. Рясно декорований портал входу заввишки у два поверхи включає розташоване над дверима аркове вікно й завершення у вигляді п'ятигранного щипця.

Зовнішнє оздоблення характерного для кін. 19 - поч. 20 ст. прибуткового будинку вирізняється насиченістю й розмаїттям декоративно-пластичних прийомів.

1903 у будинку проживав Шліхтер Олександр Григорович (1868-1940) — політичний і державний діяч, акад. ВУАН (з 1929). Приїхав у Київ восени 1902, Був агентом газети «Искра», увійшов до складу Київського комітету РСДРП (1902-04), який стояв на меншовицьких позиціях. Один з організаторів групи «Вперед» у лютому 1905. Працював в Управлінні Південно-Західної залізниці. 14 серпня 1903 був одним з керівників загального політичного страйку в Києві, в якому взяли участь робітники Головних залізничних майстерень і депо та інших великих підприємств міста, загалом понад 15 тис. робітників 100 підприємств. У радянський час мешкав на сучасній вул. Терещенківській, 5.

Саксаганського, 22

Садиба поч. 20 ст., в якій проживав Козінцев Г. М., бували Еренбург І. Г., Каплер О. Я., Юткевич С. Й.

Дата «1907» й ініціали власника «ГК», викладені цеглою на фасаді флігеля № 22-в, вказують на те, що тотожня за стилістичними ознаками забудова садиби, ймовірно, сформувалася до вказаного року в домоволодінні, яке на поч. 20 ст. належало Г. Клігману.

Головний будинок № 22

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані — Т-подібна двоквартирна секція з розташованими в центрі двомаршовими сходами, ліфтовою шахтою та виходом на подвір'я. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Перший поверх мав наскрізний проїзд і призначався для торговельних приміщень, інші поверхи — житлові. Оздоблений у цегляному стилі з елементами історизму (аркатурні пояси, сандрики тощо). Композиція головного фасаду симетрична, з домінантними бічними двовіконними пряслами, увінчаними п'ятигранними щипцями з круглими люкарнами. Особливої витонченості архітектурному вирішенню надає струнка аркатура на рівні третього — четвертого поверхів, утворена на основі міжвіконних лопаток на восьмивіконній, дещо заглибленій середній площині фасаду. На осі фасаду влаштовано головний вхід, акцентований монументальним трикутним сандриком, що спирається на консолі. Вікна та двері прямокутні: на першому поверсі — широкі прорізи без оздоблення, на другому — видовжених пропорцій, завершені рельєфними сандриками-поличками, що підтримуються квадрами діамантового русту, на верхніх поверхах — клинчастими перемичками з замковими каменями, окресленими згори виступними профілями. Підвіконня й лопатки оформлено цегляним декором у вигляді нішок, зубців та поличок. Будинок завершують ошатний аркатурний фриз і карниз, обрамлений у бічних щипцях сухариками. Симетрію побудови головного фасаду підсилюють два ряди балконів з гарним рисунком Грат (збереглися частково). Дворовий фасад дещо стриманіший. Поповерхові горизонтальні членування позначено слабо профільованими гуртами, вертикальні — гладенькими лопатками. Віконні ніші, бленди, лопатки й вінцевий карниз оздоблено мотивом сухариків. В інтер'єрі будинку збереглися первісні кам'яні сходи з типовими для свого часу металевими огородженнями та арка, що відділяє вестибюль від сходової клітки.

Пластична насиченість головного фасаду будинку ставить його в один ряд з найціннішими зразками цегляного стилю в житловій забудові Києва поч. 20 ст.

Флігель № 22-Б

Паралельно вулиці, в другому ряді її забудови. Чотириповерховий з цокольним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. На правому фланзі — проїзд на друге подвір'я, розташований на одній осі з проїздом у головному будинку.

Оздоблений у стриманих формах історизму із застосуванням винятково цегляного декору. Центральна вісь симетричного головного фасаду проходить через арковий отвір входу з сандриком лучкової форми й завершується вгорі невеликим напівциркульним щипцем з круглою люкарною. Бічні осі підкреслено пряслами з парними вузькими вікнами. Вікна прямокутні, з клинчастими перемичками й замковими каменями. Вертикальні членування позначено лопатками (на другому поверсі рустовані) та двома рядами балконів, горизонтальні — міжповерховими гуртами, пояском поребрика між третім і четвертим поверхами, зубчастим фризом і спрощеним вінцевим карнизом. У вестибюлі головного входу розташовані оригінальні цегляні сходи з гранітними огородженнями, криволінійний абрис яких наслідує форми бароко. У вестибюлі та сходовій клітці, що відокремлюються підпружною аркою, збереглися мозаїчні підлоги зі штучного каменю. Плафон вестибюля прикрашено ліпленням і живописом. Він окреслений поліхромним карнизним гуртом, який складається з низки намистин, пояска рослинного орнаменту й вінцевого валика з листя та ягід. Аналогічні валики розкреслюють стелю на три нерівні кесони, заповнені витонченими арабесками рослинного характеру, виконаними в техніці олійного живопису. Завдяки внутрішньому оздобленню будинок має певну мистецьку цінність як цікавий зразок оформлення інтер'єра житлової споруди поч. 20 ст.

Флігель № 22-В

Перпендикулярно до будинку № 22-б, прилягає до нього. Чоловий фасад звернений у бік сусідньої садиби (№ 20). Триповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний, асиметричний за композицією. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оформлений у стриманих формах цегляного стилю. Орієнтований вздовж садиби основний об'єм з широкими прямокутними вікнами увінчано фланговими триступінчастими аттиками, один з яких (ближчий до вулиці) позначає вісь входу. На оздобленому зубцями фризі під аттиками розміщено дату «1907» та ініціали власника — «ГК». Фасад розкреслено горизонталями гуртів, вертикалями лопаток, рядом балконів.

Будинок — типовий зразок внутрішньо квартальної забудови поч. 20 ст., метою якої було максимально використати територію будівельної ділянки.

Від 1907 у шестикімнатній квартирі № 2 головного будинку (№ 22) проживала сім'я лікаря-терапевта М. Козінцева. Тут минуло дитинство його сина Козінцева Григорія Михайловича (1905- 73) — кінорежисера, народного артиста СРСР (з 1964). У 1913—19 навчався у П'ятій Києво-Печерській чоловічій гімназії, 1919 — у майстерні живопису О. Екстер, брав участь в оформленні агітвагонів, спектаклю «Овече джерело» Лопе де Вега Другого театру Української Радянської Республіки. На поч. 1919 разом з товаришами О. Каплером і С. Юткевичем організував у підвальному приміщенні готелю «Франсуа» (сучасна вул. Б. Хмельницького, 17/52) театр «Арлекін», де поставив спектаклі: «Балаганчик» О. Блока та «Балаганну виставу» Г. Козінцева і С. Юткевича (вони ж зробили декорації до цих вистав). Театр припинив існування у серпні 1919 з приходом військ Добровольчої армії. На квартирі Г. Козінцева часто бували Каплер Олексій Якович (1904—79) — майбутній кінодраматург, заслужений діяч мистецтв РРФСР (з 1969) та Юткевич Сергій Йосипович (1904—85) — майбутній кінорежисер, народний артист СРСР (з 1962), Герой Соціалістичної Праці (з 1974). 1918—19 квартиру Козінцевих відвідував письменник Еренбург Ілля Григорович (1891—1967), який одружився з сестрою Г. Козінцева — Любов'ю. У цей час жив на вул. Володимирській, 40/2. С. Юткевич, О. Еренбург з дружиною виїхали з Києва 1919, Г. Козінцев — у січні 1920. У садибі також проживав у 1901—04 лікар, вчений В. Ліндеман. Пізніше мешкав на цій же вулиці в будинках № 89 і 107/47. Тепер на першому поверсі фотоательє, магазин «Світло» та офіси.

Саксаганського, 24/27

Житловий будинок серед. 1930-х рр., в якому проживали відомі діячі культури

Асиметричну композицію формує наріжний семиповерховий об'єм, вирішений у вигляді вежі, й шестиповерхове крило. Основними елементами архітектурного вирішення головного фасаду є дві вертикалі лоджій з бетонними огородженнями у вигляді балюстрад і центральний декоративний портик на рівні другого-п'ятого поверхів з чітким ритмом пласких стилізованих пілястрів. Підвищену наріжну частину будинку завершує карниз зі спрощеними за формою модульйонами, вікна оформлено рамковими лиштвами. Всі архітектурні деталі (пілястри, карнизи, ґрати балконів) мають спрощені класицистичні форми. Дворовий фасад не тинькований, вирішений функціонально. Будинок — зразок споруди перехідного періоду в архітектурі від конструктивізму до радянського неокласицизму. У будинку проживали відомі діячі культури.

1949-85 у квартирі № 14 — Азарх - Опалова Євгенія Еммануїлівна (1900-85) — актриса театру і кіно, народна артистка УРСР (з 1969). У 1936-77 актриса Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, на сцені якого створила понад 100 образів класичного і сучасного репертуару. Грала трагедійні, гротескові та ліричні ролі. Серед них: донна Консепсьйон («Камінний господар» Лесі Українки), фрау Мільх («Під золотим орлом» Я. Галана), Дульська («Мораль пані Дульської» Г. Запольської), Гурмижська («Ліс» О. Островського), Ганна Павлівна («Живий труп» Л. Толстого), Марія Тарасівна («Платон Кречет» О. Корнійчука), тіточка Руца («Птахи нашої молодості» І. Друце), Кесарія («Поки гарба не перекинулася» О. Іоселіані). Останні ролі: Євдокія Назарівна («Іванов» А. Чехова), Гаркуша («Дивний лікар» А. Софронова), наглядачка («Останні дні» М. Булгакова) та ін. В роки проживання у цьому будинку працювала також на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Знялась у фільмах: «Мораль пані Дульської» (1958, пані Дульська), «Киянка» (1958-60, І. Свентицька), «Це було навесні» (1960, Лідія Семенівна), «Королева бензоколонки» (1963, секретар), «Зірка балету» (1965, голова журі) та ін. У 1930-х рр. мешкала на вул. Пушкінській, 8, квартира № 6, з 1944 — на сучасній вул. Б. Хмельницького, 26, кімната № 6.

1944-57 у квартирі № 22 — Бобровников Олексій Вікторович (1912—98) — художник кіно і театру. З 1934 (з перервами) художник-постановник Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. В роки проживання у цьому будинку оформив фільми: «Центр нападу» (1947), «Свято народного таланту» (1950), «Олімпіада», «У мирні дні» (обидва — 1951), «Концерт майстрів українського мистецтва» (1952, у співавт.), «"Богатир" іде в Марто» (1954), «Кривавий світанок» (1955), «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1956), «Суєта» (1956, у співавт.), «Круті сходи» (1957) та ін. Працював і як театральний художник. Оформив вистави: «Обрив» за І. Гончаровим (1950), «Маскарад» М. Лермонтова (1954, обидва — в Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки); «Як гартувалася сталь» за М. Островським (1947) у Київському театрі юного глядача; «Юліус Фучік» Ю. Буряківського (1950) в Київському державному академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка ; «Давним-давно» О. Гладкова (1948) в Київському театрі музичної комедії та ін. Працював і в галузі книжкової графіки. Мешкав також на вул. Круглоуніверситетській, 7, квартира № 7 і вул. Горького, 25, квартира № 17.

1949-57 у квартирі № 2 — Браун Володимир Олександрович (1896-1957) — кінорежисер, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1954). З 1945 працював на Київській кіностудії художніх фільмів, де поставив фільми: «Голубі дороги» (1948), «У мирні дні» (1951; Державна премія СРСР, 1952), «Максимко» (1953), «Командир корабля» (1954), «Матрос Чижик» (1955), «Море кличе» (1956), «Мальва» (1957) та ін.

1939 - 41 у трикімнатній квартирі № 10 (тепер № 11) на шостому поверсі першого під'їзду займав одну кімнату Вершигора Петро Петрович (1905—63) — письменник, режисер, генерал-майор (1944), Герой Радянського Союзу (1944), лауреат Державної премії СРСР (1947). Закінчив Одеську консерваторію (1930). З 1938 режисер Київської кіностудії художніх фільмів. Учасник Великої Вітчизняної війни 1941-45; з вересня 1942 заступник командира з розвідки в партизанському з'єднанні С. Ковпака, з грудня 1943 командир 1-ї Української партизанської дивізії. Події війни знайшли відображення в багатьох його літературних творах. Помер і похований у Москві. Ім'ям письменника названо вулицю в Києві.

1962-64 у квартирі № 21 — Вескляров Петро Юхимович (1911-94) — актор, заслужений артист УРСР (з 1973). В роки проживання у цьому будинку — актор Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка (1959-82). Знявся у фільмах: «Іванна» (1960, Панас Голуб), «Олекса Довбуш» (1960, дід Петрія), «Лісова пісня» (1961, дядько Лев), «Гадюка» (1966, Рижков) та в ін. 1964-86 на Українському телебаченні вів передачу «На добраніч, діти» (дід Панас). Проживав також на вул. Мельникова, 9, квартира № 29.

1947-54 у трикімнатній квартирі № 5 на третьому поверсі першого під'їзду займав дві кімнати Демуцький Данило Порфирович (1893—1954) — кінооператор, заслужений діяч мистецтв УзбРСР (з 1944) та УРСР (з 1954). Син диригента, композитора, фольклориста П. Демуцького. 1928—32 і з 1946 оператор Київської кіностудії художніх фільмів. До війни працював з режисером О. Довженком над фільмами «Арсенал», «Земля», «Іван». У період проживання в цьому будинку зняв фільми: «Подвиг розвідника» (1947), «У мирні дні», «Тарас Шевченко» (обидва — 1951). Відзначений Державною премією СРСР (1952).

1944-75 у квартирі № 24 — Зарицький Соломон Мойсейович (1889-1975) — художник театру і кіно. Оформлювач перших радянських агітаційних фільмів «Всеобуч», «Мир — хатам, війна — палацам» (1919). Працював на кіностудіях Києва, Одеси, Ялти. У цей період оформив фільм «Народні таланти» (1952). Автор пейзажних, портретних станкових творів.

1949-57 у квартирі № 13 — Левчук Тимофій Васильович (1912-98) — кінорежисер, теоретик кіно, народний артист УРСР (з 1969) і СРСР (з 1972), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1960). У 1935 - 98 режисер Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Дебютував науково-популярним фільмом «Зоря над Карпатами» (1949). В роки проживання у цьому будинку зняв документальні стрічки «Київ» (1950), «М. В. Гоголь» (1951), «Співа Україна» (1954), фільми-вистави «В степах України» (1952), «Калиновий гай» (1953); художні фільми «Полум'я гніву» (1954), «Іван Франко» (1956). Левчуку належать такі фільми: «Киянка» (1958 - 60), «Родина Коцюбинських» (1970; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1971 за трилогію «Дума про Ковпака» (1973-76) та ін. Був одним з організаторів Спілки кінематографістів України, 1957-63 голова її оргбюро, 1963-86 перший секретар правління. 1962-84 викладав на кафедрі кінорежисури і майстерності кіноактора Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (з 1974 професор). Автор праць, присвячених проблемам режисури і теорії кіномистецтва. Мешкав також на вул. Горького, 18, квартира № 5 і № 25, квартира № 25.

У кін. 1941 в квартирі № 19 — Самчук Улас Олексійович (1905-78) — письменник, театральний діяч. Прибув в окупований Київ під час поїздки по Україні як німецький журналіст, співробітник Українського видавництва в Кракові (Польща). Видавництво підпорядковувалось Українському центральному комітету — єдиній громадській українській організації, діяльність якої була дозволена німецькою владою і поширювалася на територію Генерального губернаторства. У. Самчук збирав матеріали, проводив зустрічі з читачами, письменниками тощо.

1954-57 у квартирі № 11 — Цибульник Суламіф Мойсеївна (1913 - 96) — кінорежисер. Після закінчення Київського кіноінституту (1937) працювала на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка асистентом режисерів Б. Барнета, І. Савченка та ін. 1958 самостійно поставила стрічку «Хлопчики». Серед знятих нею фільмів: «У мертвій петлі» (1962, у співавт. з М. Ільїнським), «Немає невідомих солдатів» (1965), «Карантин» (1968) та ін. Атор спогадів про О. Довженка, І. Кавалерідзе, С. Параджанова та інших діячів кіно.

1949-57 у квартирі № 11 — Шмарук Ісак Петрович (1910-86) — кінорежисер. Чоловік С. Цибульник. З 1935 режисер Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. В роки проживання у цьому будинку поставив фільми: «У південних степах» (1950), «Украдене щастя» (1952, у співавт.), «Доля Марини» (1953, у співавт.), «Зірки на крилах» (1955, у співавт.), «Пропав безвісти» (1956) та ін.

У 1930-х рр. в будинку проживав також письменник Ю. Дольд - Михайлик. Після війни мешкав на вул. Червоноармійській, 6.

1976 праворуч від під'їзду з боку вул. Саксаганського встановлено меморіальну бронзову дошку з барельєфним портретом Д. Демуцького (ск. І. Копайгоренко); 1992 встановлено бронзову дошку В. Брауну (ск. В. Медведєв, арх. А. Милецький).

Саксаrанськоrо, 25

Житловий будинок, 1950

У ряді суцільної забудови кварталу, на червоній лінії вулиці.

П'ятиповерховий з підвалом, цеrляний, фасад частково пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дерев'яні, дах двосхилий , з бляшаним покриттям. Складається з двох секцій, в яких запроектовано двокімнатніквартири (тепер на деяких поверхах квартири переплановано на одно- і трикімнатні). Одна з секцій має ліфтову шахту, прибудовану пізніше з боку дворового фасаду. Застосовано систему поздовжніх несучих стін. Оздоблений з використанням елементів ренесансної архітектури. Головний фасад має симетричну композицію; його вертикальну вісь підкреслено розміщенням на третьому поверсі двох поставлених поряд вікон з пишним ліпленим оздобленням, які об'єднано архівольтом і пілястрами, на п'ятому поверсі - широкі міжвіконні пілястри з ліпленим рослинним орнаментом. У лівому бічному прогоні (ідентичний за формою з двома іншими вітринними прорізами першого поверху) влаштовано проїзд на подвір'я, де збереглися два старі житлові флігелі (не мають архітектурної цінності).

Горизонтальне членування фасаду досягається профільованим міжповерховим гуртом, широким фризом з ліпленим рослинним орнаментом та вінцевим карнизом з розетками й модульйонами. Цоколь і міжвіконні простінки п'ятого поверху облицьовано сірими гранітними плитами. З сірого граніту виконано також архівольти двох головних входів. вертикальні обрамлення вітринних вікон першого поверху та арки проїзду. У бічних прогонах дРугого - третього поверхів - вузькі вікна з напівциркульними завершеннями. Інші вікна прямокутної форми, вітрини і проїзд - з лучковими перемичками. Ліплений рослинний орнамент використано в оформленні лучкових завершень вітринних вікон та арки проїзду. в барельєфних вставках під центральними вікнами третього - п' ятого поверхів, на входах дворового фасаду.

Балкони обох фасадів мають ковані грати пластичного рисунка.

Будинок вдало вписаний в історичне середовище вулиці.

Саксаrанськоrо, 26/26

Житловий будинок 1911, в якому проживав Шлепаков А. М.

На південно-східному розі кварталу, на перехресті вулиць Горького і Саксаганського. Займає домінуюче положення у прилеглій забудові. Споруджений як прибутковий будинок купця Л. Кеніна у стилі модерн. Первісно відзначався високим рівнем інженерного опорядження.

Семиповерховий, з боку вул. Горького має цокольний поверх, цегляний. Перекриття плоскі, дах вальмовий. У плані складається з двох Г-подібно зчленованих секцій, у центрах яких містяться парадні та чорні сходи (кожні мали свій ліфт). Важливіша у композиційному відношенні наріжна частина споруди підкреслена вузьким гранчастим еркером з вежею, прикрашеною монограмою власника «К. А. І.». Композиція обох вуличних фасадів грунтується на зіставленні вертикалей еркерів і рядів балконів з горизонталями рустованого першого поверху, міжповерхового квіткового ліпного поясу й вінцевого карниза та ультрамаринового майолікового фриза. Обидва фасади увінчано широкими щипцями зі скульптурними композиціями на сільську тематику. Ковані стулки брами у проїзді на подвір'я й огорожі балконів та сходів мають вишуканий декоративний рисунок у стилі модерн, який обігрує мотив спіралі.

У цьому будинку 1967—96 в квартирі № 27 на четвертому поверсі мешкав Шлепаков Арнольд Миколайович (1930—96) — історик, акад. АН УРСР (з 1982), заслужений діяч науки і техніки України (з 1995), засновник і директор Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР у 1978—92 (тепер — Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України). Досліджував проблеми американістики, міжнародних і міжнаціональних відносин, соціально-економічної історії зарубіжних країн, політології.

Саксаганського, 27

Садиба 1900-09, в якій проживав Шолом-Алейхем

Головний будинок № 27

Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. В опорядженні головного фасаду застосовано колони коринфського ордера (у порталі, в обрамленні вікон третього і п'ятого поверхів), ліплений (орнаментальний і скульптурний) та цегляний декор. Симетрична композиція фасаду сформована трьома розкріповками, виділеними лопатками й фігурними аттиками, з яких тридільний центральний аттик під лучковим фронтоном включає два аркові слухові вікна, прямокутні бічні й круглі прорізи, окреслені виступними архівольтами. На бічних розкріповках влаштовано балкони, на правому фланзі — проїзд на подвір'я. Парадний вхід у будинок у вигляді широкого аркового отвору з декоративним замковим каменем фланковано коринфськими напівколонами, нижні частини фусту яких прикрашає ліплення. Площину центральної розкріповки над входом оздоблено масивними консолями з маскаронами на картушах і розетками. На рівні другого поверху обабіч осі портала розташовано ескедри зі встановленими в них скульптурними жіночими постатями. Вікна здвоєні, на першому-четвертому поверхах прямокутні, на п'ятому — аркові. Оздоблення кожного з поверхів має відмінний характер. Фасад, звернений у бік подвір'я, значно спрощений, з одним ризалітом у центрі, розкреслений гуртами. Вікна і балконні двері прямокутні.

Споруда — характерний для свого часу прибутковий будинок з квартирами, розрахованими на мешканців середнього достатку.

Флігель № 27-Б

У глибині подвір'я, паралельно фасадному будинку. Шестиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах односхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі модерн. Центральну частину, де розташовані вхід і сходи, виділено розкріповкою і завершено прямим аттиком, декорованим неглибокими вертикальними нішами. Фланги розкріповки підкреслено лізенами. Праворуч від входу прямокутний отвір проїзду (тепер закладений). Прямокутні вікна розташовано симетрично й прикрашено замковими каменями та підвіконними рядами сухариків. Різні за розмірами та формою вікна центральної частини оформлено лиштвами. Вінцевий карниз простого профілю підтримують цегляні консолі. Фасад з обох боків на рівні другого—шостого поверхів фланкують балкони, на яких частково збереглися первісні ковані ґрати.

Споруда — типовий для Києва прибутковий будинок в стилі модерн.

Садиба — цікавий зразок забудови ділянки поч. 20 ст. з різними за стилями будівлями. В 2-й пол.

1903 — 1-й пол. 1905 у квартирі № 4 на другому поверсі головного будинку № 27 проживав Шолом-Алейхем (справж. — Рабинович Шолом Нохумович; 1859—1916) — письменник. У цей період активно займався літературною та громадською діяльністю. Звідси, зокрема, вів переговори з письменником Л. Толстим з приводу участі останнього у літературному збірнику, прибутки від якого призначалися на допомогу жертвам єврейського погрому 1903 у Кишиневі. Листування з Л. Толстим стало причиною встановлення за помешканням Шолом-Алейхема поліцейського нагляду.

1988 на фасаді будинку встановлено меморіальну бронзову дошку з горельєфним портретом письменника на тлі рельєфного зображення сцен з єврейського життя (ск. В. Медведєв, арх. А.Милецький).

Саксаганського, 28

Житловий будинок кін. 19 - поч. 20 ст., в якому проживав Павловський О. Д.

Чотириповерховий з високим цокольним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з невеликим виступом чорних сходів на дворовому фасаді. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Об'ємно-планувальне вирішення визначається двома симетрично розташованими шестикімнатними квартирами на кожному поверсі.

Оздоблений у стилі історизм із застосуванням цегляного і ліпленого декору. В центрі споруди розміщено головний вхід з невеликим вестибюлем та парадними сходами, виділеними на фасаді тривіконною розкріповкою з пластичним криволінійним завершенням. Одновіконні розкріповки з такими самими завершеннями фланкують фасад, утворюючи разом з центральною три акцентовані аттиками композиційні осі, підкреслені арковими вікнами четвертого поверху та витонченими напівколонами коринфського ордера третього й четвертого поверхів. Декором насичено і решту елементів фасаду, позначених використанням рустів, пілястрів, численних орнаментальних мотивів, профільованих міжповерхових гуртів, монументального вінцевого карниза тощо.

Архітектура пам'ятки вирізняється цілісністю й довершеністю мистецького вирішення, властивими найкращим зразкам прибуткових будинків кін. 19 ст.

1904-07 у будинку проживав Павловський Олександр Дмитрович (1857-1944) — патолог, мікробіолог, хірург. У цей період завідувач кафедри хірургічної патології й терапії медичного факультету Київського університету (1889-1912); завідувач відділу сироваток Бактеріологічного інституту (1896-1909). Автор численних наукових праць з лікування інфекційних захворювань, проблем хірургії.

Пізніше мешкав на вул. Предславинській, 41 (будинок не зберігся), у кін. 1910-х рр. — на цій же вулиці, в садибі № 41, 41-В.

Саксаганського, 30

Садиба 1899—1900, в якій проживав Баранецький О. В.

Головний будинок № 30

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані близький до прямокутника, односекційний. Перекриття залізобетонні пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. На лівому фланзі проїзд на подвір'я. Зовнішнє оздоблення симетричного фасаду типове для оформлення прибуткових будинків, вирішених у цегляному стилі. Площину фасадної стіни розчленовано трьома підвищеними розкріповками — центральною і двома фланговими, підкресленими лопатками й завершеними прямокутними аттиками на стовпах. Основними елементами декору є фігурне цегляне мурування і ліплені прикраси у вигляді картушів і гірлянд (у верхніх частинах лопаток) та рослинного орнаменту. Головний арковий вхід оформлено порталом, що виділяється на тлі рустованих лопаток. Вікна прямокутні, оздоблені замковими каменями, аркатурними й зубчастими надвіконними смугами, підвіконними фільонками з геометрично-рослинним орнаментом. Окрасою споруди є вінцевий карниз, що спирається на дрібно- чарунковий ярусний аркатурний фриз. Збереглись оригінальні балконні ґрати з металевих арабесок. Дворовий фасад позбавлений декоративного оздоблення, його особливістю є великі відкриті лоджії на другому—четвертому поверхах.

Будинок органічно входить до ансамблю житлової забудови кварталу між вулицями Володимирською і Горького.

Флігель № 30-Б

Паралельно головному будинку.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Декор фасадів стриманий, з використанням можливостей фігурного цегляного мурування. Центральну розкріповку завершено напівциркульним щипцем.

Флігель № 30-В

Паралельно флігелю № 30-Б.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оформлений фігурним цегляним муруванням. Центральну частину завершено трикутним щипцем.

Садиба — характерний зразок житлової забудови Києва кін. 19 — поч. 20 ст., зведеної у цегляному стилі.

1901—05 в садибі проживав Баранецький Осип Васильович (1843—1905) — фізіолог і анатом рослин, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1897), професор кафедри ботаніки Київського університету (з 1873). У ці роки також товариш голови, голова (з 1904) Київського товариства природознавців при університеті. Досліджував проблеми фотосинтезу, росту рослин, осмотичні властивості рослинних клітин. Раніше мешкав на вул. Пушкінській, 33.

Саксаганського, 31/29

Житловий будинок, 1901

Займає наріжне положення між вулицями Саксаганського та Горького. Зведено у садибі дворянина Ф. Квецінського на місці двох дерев'яних двоповерхових житлових будинків 1860-х рр. Використовувався як прибутковий. Чотириповерховий на заглибленому в приямок цокольному поверсі, цегляний, пофарбований, односекційний, у плані П-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з шиферним покриттям. Первісно на першому поверсі розташовувалися торговельні приміщення та їдальня, в цокольному пральня. Вхід з боку вул. Саксаганського. Вхідна група складається з прямокутного в плані вестибуля, що з'єднується з центральною сходовою кліткою арковим отвором. Парадні й чорні кам'яні сходи вписано в об'єм невеликого ризаліту.

Оздоблений у стилі історизм з використанням ренесансних деталей.

Композиція чолових фасадів симетрична двоосьова. Осі, що фланкують наріжну та торцеву частини будинку, мають вигляд розкріповок, завершених прямокутними аттиками. Вікна прямокутні, з клинчастими перемичками й замковими каменями, на четвертому поверсі в розкріповках - аркові віконні прорізи.

Головний вхід виконано у вигляді порталу з арковою перемичкою, увінчаною прямокутним сандриком, поле якого первісно було прикрашене рослинним ліпленим орнаментом. Архітектурне вирішення фасадів та декоративні вставки надвіконь змодельовано в цеглі. Вертикальні членування фасадів (міжвіконні та наріжні лопатки) рустовані, горизонтальні гурти простого профілю. Орнаментальні мотиви рослинного характеру, розташовані в надвіконних фільонках четвертого поверху розкріповок та в підвіконних фільонках першого поверху, виконано в гіпсі.

Інтер'єри кімнат, за архівними даними, було оформлено ліпленим декором на стелях та падугах, тонованим під колір шпалер. Дубова паркетна підлога - виробництва Здолбунівської фабрики «Тайкури». Збереглися первісні огородження центральної сходової клітки, рисунок яких повторював орнамент грат балконів (тепер замінені).

Будівля - цікавий зразок великого прибуткового будинку в стилі історизм.

Саксаганського, 33–35

Житловий будинок 1910–11, в якому бував Бабель І. Е., проживали Стасюк М. М., Шейнін Є. П.

У 1980-х рр. проведено капітальну реконструкцію, під час якої старі дерев'яні перекриття замінено на залізобетонні. При цьому частину завершень втрачено, нижній поверх з боку наріжжя і вул. Горького облицьовано полірованим лабрадоритом. Первісне секційне планування збереглося. П'ятиповерховий з боку вул. Саксаганського, шестиповерховий – з вул. Горького, цегляний, пофарбований, у плані ускладненої Р-подібної конфігурації, двосекційний, із входами і проїздом на подвір'я з вул. Саксаганського. Перекриття пласкі, дах двосхилий з шиферним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм у формах модернізованої неоготики. За композицією асиметричний. Зрізане наріжжя акцентовано еркером і високою шатровою вежкою. Різні за довжиною вуличні фасади мають переважно вертикальне членування: флангові тривіконні розкріповки й наближені до наріжжя двовіконні еркери, один з яких (з вул. Саксаганського) визначає вісь входу. Вікна прямокутні, дво- і тристулкові, на рівні четвертого (на вул. Горького – п'ятого поверху) оздоблено «тюдорівськими» сандриками. Істотну роль у зовнішньому вигляді відіграють неоготичні щипці з пінаклями (над еркерами) та вінцеві фронтони оригінального трикутного абрису над розкріповками. Дрібночарункову ритмічну структуру фасадів доповнюють балкони на два і три прорізи з металевими ґратами. Фасади декоровано цегляним орнаментом (карниз, віконні обрамлення, фронтони).

Будинок – цікавий зразок багатоквартирної житлової споруди, вирішеної в стилі пізньої стилізаторської течії модерну з використанням елементів готики.

В 1910-х рр. у будинку не раз бував Бабель Ісак Еммануїлович (1894–1940) – письменник. У цей час навчався у Київському комерційному інституті. Зустрічався з власником будинку з метою укладання торговельних угод від імені свого батька, який жив в Одесі. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Є. Гронфайн, дочкою домовласника. Відвідуючи Київ 1925 і 1927, також зупинявся за цією адресою.

У 1920-х рр. тут проживав Стасюк Микола Миколайович – політичний і кооперативний діяч. 1917 – один із засновників Української Центральної Ради, член Малої Ради, генеральний секретар харчових справ, товариш голови ЦК Селянської спілки. З поразкою Української революції емігрував. 1920 повернувся в Україну. Працював у ВУАН як співробітник з окремих доручень. Репресований 1931 у справі «Українського національного центру». У 1910-х рр. мешкав також на вул. Саксаганського, 83 і 141.

1905 – 41 (з перервами) у квартирі № 7 секції № 35 жив Шейнін Єгошуа Павлович (1890–1948) – хоровий диригент, композитор, педагог, громадський діяч, заслужений артист УСРР (з 1934), заслужений діяч мистецтв РРФСР (з 1947). Закінчив Петроградську консерваторію (1918). 1919–21 керував хором у Дніпропетровську. З 1921 до поч. 1925 директор і викладач класу фортепіано в музичній школі єврейської культурно-просвітницької організації «Культур-Ліга» в Києві, після її перетворення 1925 на музичну проф- школу – її директор (до 1929). Одночасно викладав у музичному технікумі. На поч. 1930-х рр. композитор Київського державного єврейського театру.

1929 – 39 організатор і художній керівник першої і єдиної в країні єврейської музично-хорової капели «Євоканс» (1931 одержала статус державної, з 1934 – заслужена капела УСРР), з якою багато гастролював в Україні, Білорусі, Росії, по європейських країнах, в США. 1940 очолив хор Українського радіо. 1941–48 служив в армії, 1945–48 художній керівник Ансамблю пісні і танцю групи радянських військ у Німеччині, де й помер. Автор музичних творів з єврейської тематики, зокрема, дитячих фортепіанних п'єс, циклу дитячих хорових творів, музики до драматичних спектаклів, «Збірника єврейських народних пісень в обробці для хору» (1938).

Саксаганського, 34

Житловий будинок 1912—13, в якому проживав Фінкельштейн Л. О.

Верхня тераса в тилу призначалася під сад. 1873 на місці флігеля побудовано новий — двоповерховий на цегляному підвалі, позбавлений декору будинок, а також сарай. 1885 на замовлення М. Голованьової зведено чоловий двоповерховий дерев'яний будинок замість крамнички на незабудованій частині фронту, праворуч від сучасного № 34.

Це перша з відомих київських споруд арх. Е. Брадтмана. Впродовж 1880-90-х рр. власники ділянки змінювались, її забудова не зазнала істотних доповнень. З кін. 1890-х рр. до 1911 садиба належала діячеві міського самоврядування, члену Либідської дільничої Підкомісії з оцінки нерухомості при Міській думі Ф. Білокренцю. 1911 її придбав київський купець і домовласник Е. Манов. Наступного року всю стару забудову знесено, по фронту вулиці зведено п'ятиповерховий прибутковий будинок за проектом арх. Ф. Троуп'янського. На першому поверсі первісно було дві квартири (кожна на п'ять кімнат), на інших поверхах — по три квартири, загалом — по 16 житлових кімнат на поверсі. У підвалі також були невеликі квартири. 1919 будинок націоналізовано. В радянський час приміщення переплановано. У 1990-х рр. мешканців будинку відселено. Знищено частину декору інтер'єрів, замінено перекриття, на головному фасаді втрачено первісні ґрати балконів над еркерами, барельєф над центральним вікном другого поверху.

П'ятиповерховий з цокольним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі залізобетонні, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. У центрі — квадратні в плані парадні сходи під великим скляним ліхтарем та ліфт. Коридор з'єднує хол першого поверху з подвір'ям, двоє чорних сходів (дво- і чотиримаршові) розташовані асиметрично.

Оздоблений у стилі пізнього модерну з елементами неоампіру. Довгий головний симетричний фасад на 11 віконних осей визначає п'ятидільна композиція, в якій домінують вертикалі двох бічних п'ятигранних еркерів другого-четвертого поверхів, продовжені на рівні даху щипцями з характерними для неоампіру строєними напівциркульними прорізами (трифоріями). Над карнизом середньої частини — приземкуватий фронтон. Нижню частину фасаду тиньковано під руст, п'ятий поверх горизонтальним гуртом виділено в окремий ярус. Середнє поле стіни оформлено мотивом високої аркади, утвореної архівольтами над вікнами четвертого поверху, які спираються на імпости в міжвіконних простінках. Вісь центрального вхідного порталу з напівциркульною перемичкою підтримано більшими вікнами з декоративним портиком на рівні другого поверху й двофігурним барельєфом на тему добробуту — між третім і четвертим поверхами. Важливу роль в оформленні екстер'єру відігравало поєднання відкритої жовтої цегли (тепер пофарбована) та різного за фактурою декоративного тиньку. На дворовому фасаді круглі вікна п'ятого поверху несуть ознаки майбутнього стилю конструктивізм.

Пам'ятка — одна з найкращих споруд у забудові вулиці поч. 20 ст.

З 1915 до 1930-х рр. у квартирі № 3 на другому поверсі будинку проживав Фінкельштейн Лев Осипович (1873-1948) — лікар-педіатр, вчений, доктор медицини (з 1901). У 1912-14, 1918-19 ординатор, директор притулку «Ясла» Київського губернського земства, головний лікар дитячої Лук'янівської лікарні Київського міського управління. 1919-27 ординатор дитячого будинку для немовлят. 1920-25 професор кафедри дитячих захворювань лікарсько-педагогічного факультету Інституту народної освіти. З 1922 приват-доцент Київського медінституту та Київського клінічного інституту, 1925-41 завідувач кафедри дитячих захворювань Київського медичного інституту. У 1920-х рр. також науковий керівник «Охматдиту», науковий консультант Київського інституту охорони здоров'я, консультант Державного дитячого санаторію в Пущі-Водиці. Наукові праці присвячено проблемам лікування туберкульозу, ревматизму, пневмонії, рахіту, вірусних інфекцій та інших дитячих хвороб.

Саксаганського, 36-А

Житловий будинок 1900-х рр., в якому проживали Губергріц М. М., Массіні К. А.

Вирішений у модернізованих формах цегляного стилю з притаманним йому геометричним подрібненим декором. Симетричний головний фасад відзначається чітким ритмом вертикальних і горизонтальних членувань. У композиції домінують двовіконні фланги, підкреслені пласкими й гранчастими (на четвертому-п'ятому поверхах) лопатками, виступними аттиками, строєними вікнами та трикутними фронтонами. Додаткові вертикальні осі утворюють два ряди балконів. Кожен з поверхів має індивідуальний характер оздоблення. Вікна прямокутні, видовжених пропорцій, тільки строєні верхні вікна у флангах окреслено спільною лучковою перемичкою. Вхід у будинок у центрі фасаду підкреслено арковим отвором і порталом з низкою кронштейнів під фігурним сандриком. Будинок увінчує модерністичний карниз великого виносу.

Архітектура споруди вирізняється помітним посиленням раціональних основ з одночасним переплетінням різних мистецьких течій і напрямів поч. 20 ст.

З 1920-х рр. (з перервою в 1941-45) у квартирі № 5 проживав Губергріц Макс Мойсейович (1886-1951) — терапевт, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1935). З 1920 завідувач кафедри спеціальної патології і терапії Київського медичного інституту, з 1928 керував клінікою і кафедрою пропедевтики внутрішніх захворювань, якій по смерті вченого було присвоєно його ім'я. Одночасно очолював клінічно-еспериментальні відділи українських науково-дослідних інститутів: ендокринології (1932-34) й харчування (1930-41; тепер Київський НДІ гігієни харчування МОЗ України). З 1945 науковий керівник цього закладу. Відповідальний редактор журналу «Радянська медицина», заступник голови правління Всесоюзного й Українського терапевтичних товариств. Досліджував проблеми фізіології та патології кровообігу і травлення, лікування болю, грудної жаби, виразкової хвороби тощо. Одним з перших у вітчизняній науці звернувся до проблем функціональної діагностики і патології підшлункової залози.

На поч. 20 ст. в будинку мешкала Массіні Катерина Августівна (1840–1912) — оперна співачка (сопрано), педагог. Виступала на оперних сценах Мілана, Мадрида, Лісабона, Одеси, Києва (1874-78), Москви. Композитор П. Чайковський присвятив їй романс «Він так мене кохав». У ці роки давала приватні уроки. Учні — Є. Горянський, Т. Леліва-Копистинський, Д. Рознатовський, М. Ростовська та ін. Померла в Києві.

Саксаганського, 38

Житловий будинок, 19 ст.

На червоній лінії забудови вулиці. Історія садиби простежується з 1849, коли вона перейшла у власність колезького асесора Т. Драгомирецького. Тоді з боку вулиці тут стояв двоповерховий дерев'яний, у плані Г-подібний будинок, зведений у формах класицизму за зразковим проектом фасадів № 2. У 1871 його розширено одноповерховою дерев'яною прибудовою, в наступному році - добудовою вхідного тамбура зі сходами на правому фланзі вуличного фасаду. 1881 з лівого боку будинку прибудовано другий тамбур зі входом на перший поверх.

1899 новий домовласник А-Г. Райзман замовив арх. А.-Ф. Крауссу проект чотириповерхового флігеля. Розташований у глибині садиби паралельно вулиці, цегляний, у плані Т-подібний, односекційний флігельний будинок оздоблено в стилі історизм з використанням ренесансно-барокового декору.

Ймовірно, під керівництвом А-Ф. Краусса одночасно бую реконструйовано й наявний будинок: фасади обкладено цеглою та прикрашено ліпленим декором, над входом споруджено декоративну вежку.

У кін. 1990-х рр. обидві споруди капітально відремонтовано. При цьому флігель істотно реконструйовано зі збереженням чолової фасадної стіни та надбудовою п'ятого і мансардного (в центрі) поверхів, переплануванням, заміною віконного заповнення, через що він втратив історико-архітектурну цінність.

Двоповерховий на невисокому цоколі, дерев'яний, обкладений цеглою, тинькований з імітацією цегляного мурування під розшивку швів), у плані наближений до прямокутника, дах вальмовий, критий дахівкою, що імітує черепицю.

Оздоблений у стилі історизм з рисами неоренесансу.

Композиція головного фасаду асиметрична: розташований праворуч тамбур завершено аттиковим поверхом і восьмигранною шатровою вежею. Вікна другого поверху оздоблено простими лиштвами, центральні вікна фланковано модифікованими лопатками з композитними капітелями. Простінки між вікнами декоровано вертикальними фільонками з пишним рослинним ліпленим орнаментом. Вежа і витончений орнамент надають будинку парадності. Аналогічний декор застосовано в підвіконних фільонках. Надвіконні вузькі горизонтальні фільонки містять геометричний ланцюговий орнамент. Бічний фасад, відкритий у бік садиби № З-б на вул. Саксаганського, також має вікна, оздоблені лиштвами й сандриками.

Будинок - рідкісний зразок забудови Києва серед. 19 ст., який завдяки наступним
перебудовам і ремонтам отримав репрезентативний вигляд і вдало вписався в навколишню забудову.

Саксаганського, 41

Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій проживали Єрмаков В. П., Павловський О. Д.

Фасадний будинок чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований у світло-жовтий колір, архітектурні деталі — у білий.

Флігель чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований у теракотовий колір, архітектурні деталі — в білий. Обидва будинки оформлені у цегляному стилі.

У садибі проживали відомі вчені.

У кін. 19 ст. до 1911 — Єрмаков Василь Петрович (1845—1922) — математик і механік, чл.-кор. Імператорської Санкт- Петербурзької АН (з 1884), один із засновників Київського фізико-математичного товариства (1890), засновник і організатор «Журнала злементарной математики» (1884—86) і його продовження «Вестника опитной физики и злементарной математики» (1886), що довгий час був єдиним у Російській імперії науковим виданням у цій галузі. У період проживання в цьому будинку професор Київського університету (з 1877), завідувач кафедри вищої математики Київського політехнічного інституту (з 1898), товариш голови Київського фізико-математичного товариства. Наукові праці присвячено проблемам математичного аналізу — теорії диференціальних рівнянь звичайних і частинних похідних, теорії ймовірності, варіаційних числень, питанням аналітичної геометрії, теоретичної механіки. Мешкав також на вул. Паньківській, 9 у прибутковому будинку М. Грушевського (1911—12; не зберігся), у житловому будинку КПІ № 1, квартира № 4 (1913—22).

У кін. 1910-х рр. (до 1919) — Павлов ський Олександр Дмитрович (1857— 1944) — патолог, мікробіолог, хірург, завідувач кафедри хірургічної патології й терапії медичного факультету Київського університету (1889—1912), професор (до 1919), ініціатор утворення в Києві Товариства для боротьби із заразними хворобами і першої в Росії Київської пастерівської антирабічної станції (1894), яку він очолював, Бактеріологічного інституту (1896), в якому був першим директором і керував відділом сироваток (до 1909). Член санкт-петербурзьких Товариства російських лікарів (з 1882) і Пироговського хірургічного товариства лікарів (з 1888), Київського товариства лікарів і Акушерсько-гінекологічного товариства при університеті (з 1889). У роки 1-ї світової війни — організатор і керівник госпіталю Червоного Хреста в Києві. Досліджував механізм зараження туберкульозом (розробив живильне середовище для туберкульозних бактерій), риносклеромою (1897 винайшов препарат для її лікування), розвиток хірургічних, газових інфекцій, першим в Російській імперії виготовив і застосував для лікування протидифтерійну сироватку (1895) тощо. 1919 емігрував. Мешкав на цій вулиці також у будинках № 70 (кін. 19 ст. — 1901; будинок не зберігся), № 28 (1904—07), з 1908 — на вул. Предславинській, 41 (будинок не зберігся), з 1913 — на вул. Володимирській, 68.

Саксаганського, 43

Садиба 1890-х рр., в якій проживали Бобрецький М. В., Коротньов О. О., Таранухін В. А.

Головний будинок, 1896, № 43

Чотириповерховий з напівпідвалом, на високому цоколі, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. На кожному поверсі міститься по дві шестикімнатні квартири. На правому фланзі проїзд на подвір'я.

Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Архітектура споруди вирізняється чіткою симетрією об'ємно-планувального та декоративного вирішення. Головний вхід з парадними сходами та блоком допоміжних приміщень розташовано на центральній осі будинку. Найпослідовніше симетрію втілено в структурі головного фасаду, композиційну основу якого складають три розкріповки — центральна, найвишуканіша за архітектурою, і дві бічні. Значення цих елементів підкреслено влаштуванням здвоєних вікон з колонками в імпостах, канелюрованих пілястрами, рустованим оздобленням наріжжів і пластичними завершеннями у вигляді складнопрофільованих трикутних фронтонів з балюстрадою (втрачена). Виразність головного фасаду посилюється за рахунок умілого варіювання формою та розмірами віконних прорізів, у більшості прямокутних, на четвертому поверсі аркових з пишним ліпленим декором. Прямокутний проріз входу в центрі будинку фланковано колонами коринфського ордера.

Споруда — яскравий зразок київського прибуткового будинку кін. 19 ст., оздобленого із застосуванням елементів ордерної системи.

Флігель, 1890-і рр., № 43-Б

У глибині подвір'я, паралельно головному будинку.

Чотириповерховий (верхній поверх пізнішого походження) з напівпідвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. У центрі вхід у сходову клітку, на правому фланзі проїзд на друге подвір'я (тепер зайнятий під гараж). Містив 12 квартир. Нижні три поверхи оздоблено у стилі історизм з елементами неоренесансу. Симетричну побудову чолового фасаду позначено центральною розкріповкою, завершеною над третім поверхом лучковим фронтоном. Вікна прямокутні, три верхні центральні (тепер на третьому поверсі) — аркові, фланковані коринфськими напівколонами з канелюрованими знизу фустами. Декоративним акцентом фасаду є розміщена під лучковим фронтоном пишна ліплена композиція, яка складається з голівки Аполлона в оточенні пальмових гілок і волютоподібних пагонів. Тильний фасад не має оздоблення, розкреслений міжповерховими гуртами.

Будинок відзначається оригінальністю пластичного ліпленого декору.

Забудова садиби двома поперечними корпусами є типовою для житлового будівництва кін. 19 — поч. 20 ст.

В садибі проживали відомі вчені.

У кін. 19 ст. — 1907 — Бобрецький Микола Васильович (1843—1907) — зоолог. По закінченні Київського університету (1866) працював у ньому до кінця життя, професор (з 1877), впродовж 1880—1900-х рр. секретар, декан фізико-математичного факультету. Досліджував морську фауну Кримського півострова, ембріологію ракоподібних, комах, черевоногих та головоногих молюсків, анатомію й систематику кільчастих червів. Автор першого в Російській імперії, широковідомого підручника зоології для вищих навчальних закладів «Основи зоології» (1884—91, вип. 1—3).

1906 - 13 — Коротньов Олексій Олексійович (1854—1915) — зоолог, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з1903). По закінченні Московського університету (1876) працював у Москві та Санкт-Петербурзі, з 1887 професор кафедри зоології Київського університету. У цей період також голова зоологічної секції Київського товариства любителів природи при університеті. Досліджував зародковий розвиток і гістологію кишковопорожнинних, червів, комах, моховаток і покривників.

У 1910-х рр. (до 1920) у шестикімнатній квартирі № 4 головного будинку — Таранухін Василь Андрійович (1873—1919) — лікар-патолог, вчений. По закінченні медичного факультету Київського університету (1899) працював у Санкт-Петербурзі й Варшаві. Брав участь у кількох наукових експедиціях з вивчення та ліквідації епідемій чуми і холери. Влітку 1914 повернувся в Київ, мешкав спочатку на цій вулиці в будинку № 72. У 1914—20 професор, завідувач кафедри судової медицини Київського університету. Водночас завідувач клінічним відділенням Київського військового госпіталю, професор Київського медичного інституту. У вересні 1918 обраний головою Комітету судово-медичної експертизи при Міністерстві народного здоров'я й опікування Української Держави, у жовтні 1918 — секретарем медичного факультету університету. Досліджував проблеми патогенезу, імунології, лікування та профілактики інфекційних хвороб. Помер від висипного тифу.

У 1910-х рр. в садибі також проживав Ракітін Дмитро Семенович — архітектор, автор проекту будинку Управління Південної залізниці у Харкові на сучасній вул. Червоноармійській, 7 (1914, у співавт.; не зберігся).

Саксаганського, 44

Садиба 19 ст., в якій проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя, містилася явочна квартира Радянського підпільного райкому ЛКСМУ

В кін. 1890-х рр., у період будівельного підйому, дочка попереднього власника О. Стишинська, яка володіла майном з 1896, оновила забудову, спорудивши два прибуткові будинки (№ 44 і 44-б), виконані за майже ідентичними проектами арх. А. Ф. Краусса. Після зведення їх на ділянці утворилися два послідовно розташовані подвір'я, найвіддаленіше з яких займали господарські малоповерхові споруди, що збереглись у значно перебудованому вигляді й не мають архітектурної цінності (№ 44-в, 44-г). Після закінчення будівництва О. Стишинська не змогла розрахуватися з кредиторами і в 1900 майно описали за борги. 1901 на публічних торгах домоволодіння придбав купець 2-ї гільдії М. Фальберг, який залишався його власником до 1910-х рр.

Житловий будинок, 1850—51, № 44-Е

На червоній лінії забудови вулиці. Первісно дерев'яний з мезоніном, на цегляному підмурку. 1894 обкладений цеглою. У 1990-х рр. реконструйований. Двоповерховий, перший поверх тинькований, другий пофарбований, симетричний за композицією, у плані П-подібний. Перекриття пласкі, дах напіввальмовий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі пізнього класицизму. Чоловий фасад з непарною кількістю прорізів має центральний вхід і двовіконні бічні прясла, виділені лопатками. Прямокутні вікна другого поверху прикрашено напівлиштвами, підвіконними дошками й міжвіконними фільонками фігурного абрису. Фасад розкреслено міжповерховим гуртом, завершено нешироким карнизом з зубчастим декором. Первісне опорядження інтер'єрів не збереглося.

Будинок — рідкісний зразок забудови вулиці серед. 19 ст.

Житловий будинок, 1898, № 44

На червоній лінії забудови вулиці, праворуч від № 44-Е.

Чотириповерховий з цокольним напівповерхом, цегляний, пофарбований, односекційний, у плані Т-подібний, з дворовим розвиненим ризалітом чорних сходів. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Кожний поверх призначався для двох великих квартир з двобічним коридорним плануванням. Оздоблений у стилі історизм з використанням ренесансно-барокових деталей. Композиція головного фасаду симетрично-осьова, підкреслена трьома розкріповками, з яких бічні завершено трикутними фронтонами, центральна, зі входом у парадну сходову клітку — лучковим фронтоном. Вертикальність членування доповнюють лопатки першого-другого поверхів і модифіковані пілястри третього-четвертого поверхів. Вікна прямокутні, крім верхнього аркового прорізу в центрі фасаду. Цегляний декор доповнюють ліплені деталі — замкові камені, фільонки тощо. Насиченість декору зростає догори. Вікна другого поверху оформлено пласкими лиштвами й клинчастими замковими каменями, вікна третього поверху — надвіконними фільонками з рослинним орнаментом, окремі вікна четвертого поверху — трикутними сандриками. Вікна розкріповок на рівні третього поверху акцентовано замковими каменями у вигляді чоловічих маскаронів. У лівій частині будинку влаштовано проїзд на подвір'я, над яким в антресолях розміщено помешкання (колишня двірницька).

Дворовий фасад має спрощений декор, змодельований у цеглі.

У вестибулі та в парадній сходовій клітці збереглося первісне покриття підлоги візерунчастою керамічною плиткою та огородження двомаршових сходів з волютоподібними арабесками.

Будинок — типовий зразок забудови міста кін. 19 ст.

Флігель, 1899, № 44-Б

У другому ряді забудови, паралельно будинку № 44, з яким має тотожне архітектурне вирішення. Чотириповерховий з напівповерхом, цегляний, пофарбований, односекційний, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Має по чотири квартири на кожному поверсі, двоє сходів (парадні і чорні). Оздоблений у стилі історизм. Композиція головного фасаду симетрично-осьова, підкреслена центральною, слабо виявленою розкріповкою, завершеною лучковим фронтоном. Прямокутні віконні прорізи акцентовано замковими каменями. Вікна третього поверху прикрашено надвіконними фільонками з рослинним ліпленим орнаментом, вікна четвертого поверху завершуються прямими й трикутними сандриками. На першому-другому поверхах міжвіконня декоровано лопатками (на першому поверсі оброблено дощаним рустом), на третьому-четвертому поверхах — високими модифікованими пілястрами. В лівій частині будинку влаштовано проїзд на господарське подвір'я, над яким в антресолях — невелике приміщення на два вікна. У парадних вхідних приміщеннях збереглися керамічна плитка на підлозі та огородження двомаршових сходів.

Будинок — характерний зразок забудови Києва кін. 19 ст.

Садиба являє інтерес з погляду цілісного містобудівного утворення, історія формування якого простежується з серед. 19 ст. В садибі проживали відомі діячі науки та культури, громадсько-політичного життя.

1944-48 у квартирі № 25 будинку (№ 44-б) — Горбачов Омелян Григорович (1892—1965) — діяч більшовицької партії, член Київського комітету РСДРП(б) в 1917, Міського районного комітету партії в 1917—18. У період проживання в цьому будинку — голова Республіканського профспілкового комітету автотранспортників, депутат Верховної Ради УРСР. Пізніше жив на сучасному просп. Перемоги, 22. Ім'ям О. Горбачова названо вулицю в Києві.

1901-03 у квартирі № 24 будинку № 44 — Грушевський Олександр Сергійович (1877-1943) — історик, літературознавець, етнограф, діяч українського національного руху. Рідний брат М. Грушевського. Під час проживання у цьому будинку готувався до складання іспитів на ступінь магістра російської історії в Київському університеті, працював над монографією «Нариси історії Турівського князівства». Пізніше мешкав на вул. Паньківській, 9.

1944—52 у квартирі № 42 будинку (№ 44-б) — Гуреїв Олекса (Олексій Іванович, 1913—99) — письменник. У цей час написав романи «Наша молодість» (1949), «Життя іде» (1954). Пізніше мешкав на сучасній вул. Жилянській, 62/64.

1944—54 у квартирі № 44 будинку (№ 44-б) — Олійник Степан Іванович (1908—82) — поет-сатирик. В період проживання у цьому будинку вийшли збірки «Мої земляки» (1947), «Наші знайомі» (1948; Державна премія СРСР, 1950), «З щирим серцем, а про декого з перцем» (1953), «Який Сава — така й слава» (1954). В 1952 написав лібрето до опери О. Сандлера «В степах України» за однойменною п'єсою О. Корнійчука. Пізніше жив на вул. Червоноармійській, 6.

З осені 1931 до літа 1932 в будинку (№ 44-б) — Островський Микола Олексійович (1904—36) — письменник. У цей час закінчував першу частину роману «Як гартувалася сталь». Пізніше жив у Москві. Ім'ям М. Островського названо вулицю в Києві.

1896-09 в квартирі № 8 будинку (№ 44) — Шульгин Яків Миколайович (літ. псевд. — Л. Ч., Я. Ш., Любчин чоловік; 1851—1911) — історик, педагог, громадсько-культурний діяч. Випускник Київського університету (1874, учень В. Антоновича і М. Драгоманова), де прилучився до діяльності Старої Громади. 1874 заарештований, висланий на чотири роки у Красноярськ, пізніше працював контролером Єлисаветградського відділення банку. У кін. 1899-го повернувся у Київ. З жовтня 1900 — викладач історії і російської мови у приватній чоловічій гімназії Г. Валькера, секретар педагогічної ради в ній. У червні 1903 переведений учителем російської мови у Першу гімназію, де працював до кінця життя. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, один із засновників і секретар Українського наукового товариства в Києві, член Історичного товариства Нестора-літописця. Співробітничав з журналами «Киевская старина», «Записки НТШ», «Літературно-науковий вістник». Досліджував історію Лівобережної України 2-ї пол. 17—18 ст., зокрема, найбільше гайдамацьке повстання на Правобережній Україні — Коліївщину. Пізніше мешкав на вул. Монастирській, 9 (тепер вул. М. Пимоненка; будинок не зберігся).

Тут зростали сини Я. Шульгина, імена яких залишилися в українській історії. Шульгин Володимир Якович (1894—1918 громадський діяч. Під час навчання у Київському університеті створив Українську студентську громаду. 1917 член УЦР, завідувач її інформаційного бюро. В січні 1918 добровольцем вступив до 1-ї сотні Студентського куреня, загинув у бою з російськими більшовицькими військами під Крутами. Під час проживання у цьому будинку навчався в Першій гімназії.

Шульгин Олександр Якович (1889—1960) — історик, публіцист, громадський, політичний діяч, за Української Центральної Ради — член УЦР і Малої Ради, ЦК УПСФ, генеральний секретар міжнаціональних справ (липень 1917 — січень 1918), за Української Держави — член Міністерства закордонних справ, посол у Болгарії, на еміграції довгий час — міністр закордонних справ, професор УВУ і Українського високого педагогічного інституту в Празі, в 1929—39 голова Головної Української еміграційної ради, 1939—40 голова уряду УНР в екзилі, 1944-60 засновник і голова Українського академічного товариства в Парижі. Під час проживання в цьому будинку навчався в Першій гімназії. 1906 подав директорові вимогу про вивчення в ній української мови. Після закінчення гімназії зі срібною медаллю 1908 вступив до Санкт-Петербурзького університету, де спочатку навчався на природничому, з 1910 — на історико-філологічному факультеті, брав активну участь у діяльності Української громади, співробітничав з журналом «Украинская жизнь».

1900 - у квартирі № 25 мешкав письменник С. Бердяєв.

1941-43 під час нацистської окупації Києва квартира № 12 будинку № 44 була явочною для Радянського підпільного райкому ЛКСМУ (хазяйка В. Терещенко), який очолював Г. Синицин — студент Гідромеліоративного інституту (містився на вул. Рейтарській, 37). До складу райкому входили Пасько, О. Подласов, В. Снітко, Терещенко. Райком мав зв'язок з Київським підпільним міськкомом КП(б)У. Підпільники записували і розповсюджували передачі Радінформбюро, брали участь у врятуванні молоді від вивезення до Німеччини, створили молодіжні підпільні групи в міському управлінні водогінної мережі (5 осіб), на поліграфічній фабриці (7 осіб) і теплоелектроцентралі (11 осіб), у гідромеліоративному та медичному інститутах. У травні 1942 за доносом зрадників Г. Синицина і В. Снітка заарештували. Підпільний райком очолив О. Подласов. Внаслідок перепланування будинку меморіальна квартира не збереглася.

1975 на фасаді будинку № 44, праворуч від проїзду на подвір'я, в пам'ять про розміщення явочної квартири Радянського підпільного райкому ЛКСМУ встановлено меморіальну дошку з чорного граніту з анотаційним написом.

Саксаганського, 46

Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживали Жуковський М. Є., Осьмак В. О.

На поч. 20 ст. в будинку зупинявся Жуковський Микола Єгорович (1847— 1921) — вчений у галузі механіки, основоположник сучасної гідроаеродинаміки, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1894), викладач (з 1872), професор (з 1879) Московського технічного училища і Московського університету (з 1886), засновник першого в Європі аеродинамічного інституту в Кучино (під Москвою, 1904) Центрального аерогідродинамічного інституту (1918), Московського авіаційного технікуму (1919, з 1922 Військово-повітряна інженерна академія ім. М. Жуковського), член багатьох наукових товариств, президент Московського математичного товариства (з 1905), голова Науково-технічного комітету Московського товариства повітроплавання (з 1910). Не раз бував у Києві, зокрема, брав участь у 10-у з'їзді лікарів і природознавців (1898), у грудні 1908 в залі Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) виступив з доповіддю «Успіхи повітроплавання», що мала великий вплив на розвиток авіабудування в місті. Одним з її практичних результатів стало спорудження студентами КПІ Г. Адлером і

А.Серебренниковим одних з перших у Російській державі планерів для польотів на буксирі. Підтримував тісні зв'язки з вченими Київського політехнічного інституту, був обраний його почесним членом, нагороджений золотою медаллю Київського товариства повітро плавання, ядро якого складали викладачі і студенти КПІ. Серед провідних викладачів цього вузу було чимало учнів і послідовників М.Жуковського: завідувачі кафедр М. Артем'єв, М. Делоне, Д. Рузський, директор інституту у 1921—29 В. Бобров та ін.

1901—04 в будинку проживав Осьмак Василь Олександрович (1870—1942) — архітектор, педагог. У ці роки викладав у політехнічному інституті (з 1900); за його проектами було зведено Троїцький народний будинок (1900—02, у співавт.; сучасна вул. Червоноармійська, 53), офтальмологічний корпус і молитовня при єврейській лікарні (1901—02; вул. Багговутівська, 1; не зберігся), будинок гімназії О. Дучинської (1903, у співавт.; сучасна вул. М. Коцюбинського, 7) тощо. Мешкав також у будинках № 74 і 115 на цій вулиці (останній не зберігся).

Саксаганського, 48

Житловий будинок 1897, в якому містилася редакція газети «Село»

1909 р. в будинку містилася редакція української ілюстрованої газети для селян і робітників «Село». Виходила щотижня у Києві в 1909–11. Заснована з ініціативи вченого, громадського діяча М. Грушевського та організаційними заходами видавця Ю. Тищенка (Сірого) як народна газета для зв'язку з широкими масами української людності. Видавець і відповідальний редактор – Г. Ямпольська. Редактори – І. Малич, В. Товстоніс. Заголовок оформлений з мальованою заставкою худ. І. Бурячка. Газета розповсюджувалася за передплатою накладом 4 – 4,5 тис. примірників. Серед активних співробітників: М. Грушевський (автор передовиць), М. Гехтер (хроніка), В. Дорошенко (огляд галицького та європейського життя), М. Залізняк, П. Смуток (П.Стебницький; матеріали про українське питання на засіданнях Державної думи), Ю. Тищенко (світові новини, літературно-критичні замітки, біографії видатних українських письменників), М. Шаповал (видатні події українського життя, літератури, науки). На сторінках газети друкувалися твори В. Винниченка, О. Кобилянської, Л. Мартовича, О. Олеся, В. Стефаника, А. Тесленка, Г. Чупринки, С. Черкасенка. Широко висвітлювалися сільськогосподарські та кооперативні новини, регулярно вміщувалася реклама відомих українських часописів, що виходили у Києві («Літературно-науковий вістник», «Записки Українського наукового товариства у Києві», «Рада», «Світло»), книгарень тощо. Переслідувалась царською адміністрацією, закрита у лютому 1911. У 1910–11 редакція працювала на вул. Володимирській, 28.

Саксаганського, 52

Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст.,в якому проживав Беренштам В. Л.

Незважаючи на певні стилістичні відмінності у декоративному оздобленні фасадів двох нижніх і двох надбудованих поверхів, архітектура споруди вирізняється цілісністю об'ємно-планувального і пластичного вирішення завдяки ідентичній планувальній схемі всіх чотирьох поверхів. Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані майже квадратної форми, ускладненої влаштуванням на тильному фасаді двох симетрично розташованих ризалітів, у западину між якими вписано відкриті галереї на чотирьох стовпах, односекційний. Перекриття пласкі, дах вальмовий з бляшаним покриттям. Розміщення галерей і просторих зал за ними на центральній осі будинку свідчить про збереження традиційної планувальної схеми міського особняка доби класицизму. Декоративне оздоблення головного фасаду з входом у центрі вирізняється розмаїттям і ошатністю, в ньому переплітаються елементи цегляного стилю, ремінісценції неоготики (два нижні поверхи) – певна данина неоросійському стилю – та окремі неоренесансні мотиви (верхні поверхи). Фасад має чітку ярусну побудову з фланговими симетричними розкріповками, фланкованими лопатками та пілястрами, на другому поверсі – модифікованими тричвертєвими колонами. Вікна прямокутні, у міжвіконнях третього поверху – стилізовані романські напів-колони. Горизонтальні членування підкреслено сухариками. Другий поверх завершує аркатура, весь будинок – фриз і карниз з орнаментальними ліпленими вставками.

Будинок – яскравий зразок стилю історизм в архітектурі Києва 2-ї пол. 19 ст.

У кін. 19 ст.–1904 в будинку проживав Беренштам Вільям Людвігович (1838–1904) – історик, педагог, громадський діяч. Народився у м. Вільні (тепер м. Вільнюс, Литва). Батько, який походив із Курляндії, належав до почесних громадян міста Києва. Навчався В. Беренштам у Першій Київській чоловічій гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету. Студентом брав участь в організації недільних шкіл в Києві. Після закінчення університету (1862) викладав на Київських педагогічних курсах, з 1865 – у Кам'янець-Подільській гімназії, з 1868 – у військовій гімназії в Києві. Був діяльним членом київської Старої Громади, членом-засновником Київського відділу Російського географічного товариства (1873–76), співробітником газети «Киевский телеграф» (1875). На поч. 1879 обраний гласним Київської міської думи, де створив опозицію, яка намагалася зміцнити основи самоврядування в місті. Того ж року за участь у національному українському русі переведений до Пскова, де викладав у військовій гімназії. У 1880–98 жив у Санкт-Петербурзі, вчителював у Першій військовій гімназії й учительському інституті. У цей час був одним із засновників відділу для сприяння самоосвіті при Педагогічному музеї військово-навчальних закладів. Одна з центральних постатей Української громади в російській столиці, співорганізатор двох головних українських установ у ній – Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга, і Товариства поширення народних українських видань, брав участь в організації панахид по Т. Шевченку. Виступив упорядником творів Т. Шевченка, опублікованих 1883 і 1884. У 1884 повернувся до Києва, співробітник журналу «Киевская старина» і газети «Киевские отклики», член Ради і кількох комісій Київського товариства грамотності, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, 1902 подарував міському музею портрет М. Костомарова, написаний І. Рєпіним через 5 год. після смерті вченого і подарований художником В. Беренштаму. В 1901–04 – гласний Зіньківського пов. Полтавської губ. Опублікував працю про Т. Шевченка, спогади про М. Костомарова й О. Лашкевича. Був похований на лютеранській ділянці Байкового цвинтаря в Києві (місце поховання втрачене).

Саксаганського, 57-А

Садиба, близько 1905 р.

Головний будинок № 57-А

Чотириповерховий з підвалами, цегляний, пофарбований, у плані П-подібний. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Перший поверх торговельний, верхні розраховані на дві квартири. Вхід у житлову частину на правому фланзі чолового фасаду. Вирішений у модернізованих формах історизму. Акцентами симетричного головного входу є виділені розкріповками флангові частини, увінчані складними за формою аттиками з арковими слуховими вікнами та трикутними завершеннями. Значення флангових частин підкреслено здвоєними одностулковими арковими вікнами третього поверху, вписаними у великий напівциркульний рустований архівольт, що спирається на модерністичні криволінійні за абрисом лопатки, які доходять до рівня зубчастого карниза першого поверху. Мотив арки підхоплюють двостулкові вікна третього поверху з напівциркульними рустованими перемичками, що разом з гранчастими навісними стовпчиками у міжвіконнях створюють враження аркатурного пояса. Інші віконні прорізи прямокутні. Середню п'ятивіконну фасадну площину з двома симетричними рядами балконів завершено багатопрофільним карнизом і фризом, прикрашеним різнокольоровими квадратними керамічними вставками. Керамічні вставки з кольоровим орнаментом у стилі декоративного мистецтва доби Київської Русі застосовано і над третім поверхом, і в оформленні флангів фасаду. Наріжжя бічних ризалітів дворового фасаду рустовані. Вікна прямокутні, міжповерхові гурти й вінцевий карниз прикрашено зубцями.

Будинок — оригінальний витвір київського модерну, в якому традиційні архітектурні прийоми поєднано з елементами неоросійського стилю.

Флігель № 57-Б

Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Вхід — у центрі симетричного головного фасаду, зверненого в бік сусідньої садиби № 55. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, з шиферним покриттям. Оздоблений у цегляному стилі з елементами історизму. Центральну частину фасаду з верхнім арковим вікном відділено від флангів рустованими лопатками. Вікна прямокутні: на другому поверсі оформлені рустованими лиштвами з трьома замковими каменями, на третьому — площинними лиштвами, на четвертому поверсі заглиблені в ніші. Гурти й вінцевий карниз прикрашено сухариками. Головний фасад має два симетричні ряди балконів, торцеві фасади — віконні прорізи і бленди, оздоблені аналогічним чином.

Будинок — типовий зразок другого ряду забудови вулиці.

Садиба — характерний елемент історичного середовища центральної частини Києва поч. 20 ст.

Саксаганського, 58

Житловий будинок 1913 - 14, в якому проживали Брун К. І., Каміонський О. І., Штейнберг Л. П.

Шестиповерховий, цегляний, пофарбований (цоколь тинькований), у плані Т-подібний з довгим дворовим крилом, перпендикулярним до вуличного об'єму. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. У напрямку подвір'я зорієнтовано основний сходово-ліфтовий вузол і проїзд у південному крилі. Двоє чорних сходів розміщено перпендикулярно до цієї осі. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоампіру. Композиція головного фасаду симетрична, виявлена трьома еркерами — гранчастим у центрі й заокругленими бічними, завершеними балконами на рівні шостого поверху. Плавний перехід між еркерами створюють гранчасті у плані балкони з кованими ґратами. П'ятивіконну середню площину фасаду акцентовано трикутним пологим аттиком, оздобленим трьома переплетеними ліпленими вінками (збереглися частково). По осі симетрії внизу розташовано вхід, оточений стилізованим порталом під трикутним щипцем з жіночим маскароном у картуші, вгорі декоративний архівольт над вікном. Прорізи вікон і входу прямокутні. Вінцевий фриз над середньою площиною декоровано ліпленими гірляндами, на флангах фасаду — наріжними акротеріями. Поповерховий декор на другому поверсі включає мотив меандра. Вітринні вікна магазинів розташовані на тлі рустування. Фасади дворового крила з прямокутними прорізами оформлено у спрощених формах. Цегляний рельєф торців-брандмауерів, завершених трикутними щипцями, складається з вертикальних лопаток і смуги центральних невеликих вікон.

Будинок відзначається оригінальним трактуванням засобів класицистичної архітектури, масштабно пов'язаний із забудовою вулиці.

У 1910-30-х рр. (з перервами) в квартирі № 18 проживала Брун (Брун - Каміонська) Клара Ісаківна (1876-1959) — оперна співачка (сопрано), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1938). Дружина власника будинку О. Каміонського. Солістка київського Міського театру. 1899-1926 співала у складі оперних труп багатьох міст Російської імперії, Австрії, Німеччини, Франції та інших країн Європи. В її репертуарі було бл. 100 оперних партій. Першою в Росії виконала партію Тоски в однойменній опері Дж. Пуччіні. Одночасно виступала як камерна співачка під час численних гастрольних турне. З 1926 займалася педагогічною діяльністю, викладала у музичному технікумі, консерваторії (1934-52, з 1929 професор). Її ученицями були відомі співачки Київської опери Л. Лобанова-Рогачова, Г. Сухорукова.

До 1917 у квартирі № 18 і в будинку, що стояв на цьому місці раніше, жив власник садиби Каміонський Оскар Ісайович (1869-1917) — оперний співак (баритон). Чоловік К. Брун. Народився в Києві, закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію (1891). Виступав на оперних сценах Італії, Греції, Одеси, Харкова, Києва (1894-95, 1902-04), Ростова на Дону, Тифліса, Санкт-Петербурга, Москви та ін. Популяризував твори українських композиторів, зокрема, М. Лисенка. Помер у м. Ялті.

У 1910-х рр. в будинку мешкав Штейнберг Лев Петрович (1870 - 1945) — диригент, композитор, педагог, народний артист СРСР (з 1937), Герой праці (1925). У 1910 - 18 диригент київського Міського театру.

Саксаганського, 59-Б

Сакс 59

Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживали Маркович Я. М., Науменко В. П., Остроградський К. В.

1903-05рр. в будинку проживав Маркович Яків Михайлович (1872—1963) — вчений у галузі теорії і розрахунку ковальських машин ударної дії, з 1913 ад'юнкт, з 1916 професор політехнічного інституту. Мешкав також на сучасних бульв. Т. Шевченка, 31 (1905—09), вулицях Б. Хмельницького, 63 (1909—1913 рр. будинок не зберігся), Польовій, 103 (1913—15, будинок не зберігся), у садибі політехнічного інституту (1916—1930-і рр.).

1904-1911рр. в будинку проживав Науменко Володимир Павлович (1852—1919рр. філолог, історик, педагог, громадський діяч. У цей час викладав російську словесність у Володимирському кадетському корпусі (з 1893), Фундуклеївській жіночій гімназії (з 1899), Другій чоловічій гімназії (з 1873). На уроках використовував матеріали з історії української літератури. 1903 вийшов у відставку. 1905 заснував власну гімназію на сучасній вул. Ярославів Вал, 25, її директор (до 1914). Гімназія вважалась однією з найкращих в місті, з 1912 стала базовою для Товариства сприяння середній освіті.

1902р. у складі української делегації їздив у Санкт-Петербург до прем'єр - міністра С. Вітте домогтися скасування Емського указу 1876, яким було обмежено використання української мови. Працював експертом у комісії Імператорської Санкт-Петербурзької АН на чолі з акад. О. Шахматовим, яка підготувала записку з вимогами свободи українському слову. Член Старої Громади (з 1875), на поч. 20 ст. її фактичний голова (офіційно такої посади не існувало), головний редактор журналу «Киевская старина» (з 1893, відредагував 204 книжки журналу), його видавець (1902—06). У 1880-х рр. разом з іншими членами Громади розпочав збирати матеріали для «Словаря української мови», редагував, доклав зусиль до його друку (вийшов у 1907— 1909 рр. в 4-х томах, упорядник Б. Грінченко). Голова Київського товариства грамотності (1897—1907), з педагогами недільних шкіл якого проводив систематичні заняття. 1906 один із фундаторів Українського наукового товариства в Києві, 1907 видавець його органу — журналу «Україна», що став спадкоємцем «Киевской старини». 1905 один із засновників Київської організації партії кадетів, 1905—06 разом з істориком І. Лучицьким видавав її друкований орган — газету «Свобода и право», не раз притягувався до суду за публікацію антиурядових матеріалів.

1902 – член Київської «Просвіти». Брав активну участь у діяльності Історичного товариства Нестора-літописця, Літературно-артистичного товариства, Товариства українських поступовців, Українського клубу. Опікувався могилою Т. Шевченка у Каневі, співзасновник першого музею поета «Тарасова світлиця» на Шевченковій горі (1884). У 1902 придбав цю ділянку, перебравши на себе всі турботи про її впорядкування, захист та охорону. 1909 увійшов до складу Об'єднаного комітету зі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові в Києві (ідея не була зреалізована). 1910 домагався офіційної реєстрації Товариства благоустрою та охорони могили українського поета Т. Шевченка, співзасновником якого був, але уряд відповів відмовою. Досліджував історію української літератури від давньоруської доби, творчість Л. Глібова, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, М. Максимовича, Т. Шевченка та інших, написав кілька навчально-методичних праць, спогади. Раніше мешкав на вул. Тарасівській, 5. Звідси переїхав на сучасну вул. Л. Толстого, 23/1.

1901—06 в будинку жив Остроградський Костянтин Васильович (1863—?) — архітектор. Працював у будівельному відділенні Київського губернського правління, Управлінні Південно - Західної залізниці. Автор проекту будинку електричної станції Лук'янівського парку міської залізниці.

Саксаганського, 60

Садиба 1890, в якій проживав Миклухо-Маклай М. М (брат мандрівника-етнографа), містилася редакція «Киевской старини»

Первісну забудову ділянки складав невеликий двоповерховий цегляний житловий будинок на узвишші. Значна розбудова садиби відбулася 1890 на замовлення тогочасного власника — відставного полковника В. Маслова. За проектом арх. М. Казанського до старого будинку (№ 60-Б) з правого боку було долучено двоповерховий об'єм, завершений невеликою надбудовою з однокімнатним приміщенням, яку вінчала шатрова баня (втрачена). Одночасно за його ж проектом на червоній лінії вулиці зведено двоповерховий цегляний будинок з мезоніном, який за радянських часів був перетворений на триповерховий (№ 60). Фасади будинку лаконічно декоровано із застосуванням цегляного мурування й розчленовано лопатками. Внаслідок спорудження у повоєнні роки житлового п'ятиповерхового будинку № 60-А, який частково зайняв територію садиби, рельєф ділянки змінено, історичну забудову відокремлено підпірною стіною.

Після смерті В. Маслова садибу успадкувала його дочка Марія — дружина Миклухи-Маклая Михайла Миколайовича (1856—1927) — гірничого інженера, дослідника надр України, укладача карт корисних копалин, члена Київського відділення Російського технічного товариства. Молодший брат видатного мандрівника-етнографа М. Миклухи-Маклая. Після смерті дружини у 1915 став власником садиби. Мешкав на другому поверсі будинку № 60-Б. До 1923 жив у Києві або в родинному маєтку в Малині (тепер Житомирської обл.), де був земським діячем. З 1923 — у Петрограді (Ленінграді).

В 2-й пол. 1901 — на поч. 1903 в садибі містилася редакція часопису «Киевская старина» — єдиного на той час легального українознавчого видання в країні, неофіційного органу київської Старої Громади, члени якої фінансували витрати на нього й співпрацювали в журналі майже безоплатно. Члени Громади збиралися в редакції для обговорення проблем видання, матеріалів до наступних номерів тощо. З побудовою старогромадівцями Троїцького народного будинку (на сучасній вул. Червоноармійській, 53) до нього було перенесено й редакцію журналу.

У зазначені роки в журналі було опубліковано дослідження, розвідки, нотатки, повідомлення, твори Д. Багалія, М. Біляшівського, М. Василенка, В. Винниченка, Б. Грінченка, В. Доманицького, О. Кобилянської, О. Лазаревського, О. Левицького, В. Липківського, Ф. Матушевського, Панаса Мирного, Н. Мовчанівського, І. Павловського, М. Петрова, Олени Пчілки, О. Сластіона, В. Хвойки, Л. Яновської та ін.

З 1893 редактором, з 1902 і видавцем журналу був Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — філолог, історик, педагог, громадський діяч. У цей час викладав російську словесність у Володимирському кадетському корпусі, Фундуклеївській жіночій гімназії, Другій чоловічій гімназії. Член Старої Громади (з 1875), на поч. 20 ст. її фактичний голова, пожертвував значні кошти на утримання «Киевской старини». Голова Київського товариства грамотності (1897—1907). Мешкав на вул. Тарасівській, 5, з 1903 — на вул. Саксаганського, 59-Б.

Саксаганського, 61/17

Садиба кін. 19 — поч 20 ст., в якій проживав Дорошкевич О. К.

Головний будинок, 1917-18

Сакс 61

З боку вул. Саксаганського шестиповерховий, з боку вул. Тарасівської семиповерховий, з проїздом на подвір'я, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний, двосекційний. Перекриття пласкі залізобетонні. Дах двосхилий, з шиферним покриттям. Перший поверх призначався для торговельних приміщень. Під час капітальних ремонтів перепланований, цоколь і нижній поверх на вул. Тарасівській облицьовано полірованим гранітом.

Оздоблений у стилі пізнього модерну. В об'ємній композиції будинку домінує наріжна частина зі зрізаним кутом, підкресленим невеликим порталом входу в магазин, низкою балконів, у завершенні — ефектним модерністичним аттиком. Симетрична побудова двох чолових фасадів сформована центральними й фланговими розкріповками, увінчаними трикутними та прямими аттиками. Важливу роль в архітектурному вирішенні відіграють різноманітні за формою і пропорціями віконні прорізи: прямокутні (дво- і тристулкові), аркові (акцентують розкріповки на рівні п'ятого — шостого поверхів), оригінальні парні вікна із заокругленими зверху зовнішніми кутами. У пластичному оздобленні застосовано цегляний і ліплений декор: руст і рустовані архівольти (над арковими вікнами), подвійні хрести (у підвіконнях п'ятого поверху), виступні площинні надвіконні й підвіконні деталі, вписані у квадрат, ліплені розетки-вставки, горизонтальні орнаментовані смуги на наріжній частині тощо. На позбавлених декору тильних фасадах виділяються два напівкруглі ризаліти сходів з ліфтовими шахтами. У сходових клітках збереглися модерністичні металеві огородження та метласька плитка на підлозі.

Архітектура споруди відзначається лаконізмом і вишуканістю об'ємно-планувального та декоративно-пластичного вирішення, що в комплексі з вдалим розташуванням на перехресті вулиць перетворює її на один з найяскравіших зразків забудови свого часу.

Флігель, кін. 19 ст.

У глибині подвір'я, паралельно вул. Саксаганського, з боку вул. Тарасівської прилягає до крила головного будинку. Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Перекриття пласкі, дах односхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм із застосуванням неоренесансного цегляного декору. Асиметрію головного фасаду визначає розташований на лівому фланзі вхідний ризаліт, увінчаний ступінчастим аттиком з центральним трикутним фронтоном. Вікна прямокутні. У пластичному оздобленні застосовано руст, міжповерхові та вінцевий карнизи, поодинокі (на ризаліті) й подвійні пілястрочки обабіч вікон четвертого поверху.

Будинок — типова для свого часу житлова споруда.

Садиба — зразок різночасової щільної забудови, що не отримала стилістичної єдності.

У 1920-х рр. в квартирі № 9 проживав Дорошкевич Олександр Костянтинович (1889—1946) — літературознавець, критик, педагог, громадський діяч. 1916-18 — голова департаменту середніх шкіл Міністерства народної освіти, один із засновників і редакторів журналу «Вільна українська школа». В ці роки викладав у Київському інституті народної освіти (з 1921), секретар (1921), позаштатний постійний співробітник секції вищої школи Науково-педагогічної комісії ВУАН (з 1923). У 1926-30 — керівник Київської філії науково-дослідного інституту Т. Шевченка і комісії нового українського письменства. Через репресії змушений виїхати на Урал. Повернувся у Київ 1943, працював в університеті та Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Досліджував літературу 19 ст., творчість І. Карпенка-Карого, П. Куліша, Марка Вовчка, М. Рильського, В. Самійленка, І. Франка, Т. Шевченка та інших українських письменників. Автор підручників: «20—40-і рр. в українській літературі» (1922), «Українська література» (1922). «Підручник історії української літератури» витримав п'ять видань у 1924—30.

Саксаганського, 63/28

Житловий будинок, 1953

Шестиповерховий з цокольним поверхом, цегляний, у плані Г-подібний, двосекційний (на 37 квартир). Перекриття пласкі, дах вальмовий (над наріжною секцією) та двосхилий (над секцією на вул. Тарасівській).

Зведено у формах радянського неокласицизму. Довгий фасад звернений на вул. Тарасівську. Входи у центрі головного фасаду та знадвору (з боку вул. Тарасівської). Значний перепад рельєфу на цій вулиці дав змогу використати цокольний поверх під житлові приміщення. Для підсилення ролі споруди у забудові вул. Саксаганського до дводільної композиції фасаду включено невелику вінцеву восьмигранну вежу. Перший поверх цієї частини будинку виділено великими віконними прорізами. Потужний карниз, пілястри двох останніх поверхів, рустовані наріжжя та цоколь складають основу архітектурного вирішення фасадів. У декорі використано мотиви українського національного орнаменту, зробленого з кераміки та бетону.

Будинок — цінний зразок житлової архітектури поч. 1950-х рр.

Саксаганського, 65

Житловий будинок працівників Вукоопромради, 1935

П'ятиповерховий, двосекційний, цегляний, тинькований, з дво- і трикімнатними квартирами. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Сходові клітки мають парадний і дворовий входи. Прийнято суміщену систему поздовжніх і поперечних несучих стін. В основі об'ємно-просторового вирішення лежить дугоподібна конфігурація з ризалітами, що значно виступають у глибину подвір'я.

Оформлений з використанням форм класицистичної архітектури. Проектом передбачалося оздобити будинок барельєфами і об'ємними скульптурами. Головний фасад має репрезентативний вигляд завдяки накладенню великих рустованих напівколон модифікованого тосканського ордера на вигнуту площину стіни, що праворуч фланкується тривіконною розкріповкою з проїздом на подвір'я. Напівколони спираються на невисокий цоколь і несуть аттиковий (п'ятий) поверх будинку. Важливим засобом мистецької виразності є ретельно виконані деталі, зокрема, балясини у підвіконнях. Дворовий фасад має раціональний характер і відбиває функціональне планування споруди.

Незважаючи на незавершеність, будинок — цікавий зразок суперечливої лінії розвитку житлового будівництва 1930-х рр., в якій поєдналася функціональність структури з прагненням до монументалізації зовнішнього вигляду.

Саксаганського, 66

Житловий будинок 1890-х рр., в якому проживав Садовень О. А.

Цегляний, пофарбований, у плані близький до прямокутника, з ризалітами на чоловому й тильному фасадах. В опорядженні використано елементи стилю неоренесанс: візерунок цегляного мурування, ліплені орнаменти. До складу садиби входить будинок № 66-Б.

До 1919 у квартирі на другому поверсі будинку проживав Садовень Олексій Андрійович (1857-1919) — лікар, вчений, доктор медицини (з 1886). 1882 закінчив Казанський університет, служив у Медичному департаменті. З серпня 1889 екстраординарний професор, завідувач кафедри медичної хімії Київського університету, з квітня 1900 ординарний професор. З жовтня 1907 викладав на кафедрі фармакології. З квітня 1913 декан медичного факультету. З серпня 1914 заслужений професор. З початком 1-ї світової війни за дорученням Київського навчального округу виїздив на фронт, зокрема, 23 січня 1915 на передових позиціях діючої армії роздавав подарунки нижчим чинам 11-го армійського корпусу. Був нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня. Вивчав газообмін й теплообмін при уремії й обмін речовин у людини під час голодування. Помер у факультетській терапевтичній клініці від дизентерії. Похований на Байковому цвинтарі.

Саксаганського, 67

Житловий будинок кін. 19 - поч. 20 ст., в якому проживали Василенко К. П., Грінченко Б. Д., Шехонін М. О.

У 1917 - 18 в квартирі № 13 будинку проживав Василенко Костянтин Прокопович (1877 - 1941) — журналіст, громадсько-політичний діяч. Рідний брат історика М. Василенка. 1908 - 18 постійний співробітник, завідувач міжнародного відділу, з 1910 член редколегії та помічник редактора газети «Киевская мисль». Член Київського громадського зібрання. У 1898 - 1918 член і провідний діяч Київського комітету РСДРП, меншовик (з 1903). У травні 1917 - січні 1918 голова Київського обласного комітету РСДРП (меншовиків), гласний Київської міської думи. З червня член Малої Ради, з 8 серпня член Української Центральної Ради; з 12 вересня до 2 жовтня генеральний секретар праці, з 12 жовтня до 17 листопада комісар Тимчасового уряду по м. Києву. На виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 висувався кандидатом від РСДРП (об'єднаних меншовиків). У січні 1918 вийшов з партії, відійшов від політичної діяльності. 1919 працював у Київському народному університеті, був відповідальним редактором газети «Киевская жизнь». 1922 - 23 співробітник комісії звичаєвого права ВУАН. У липні 1923 заарештований у справі Київського обласного центру дії, засуджений до 10 років позбавлення волі. До 1929 в'язень Лук'янівської тюрми, пізніше — на засланні у Сибіру (до 1932). По поверненні працював під Києвом. 1938 заарештований вдруге, у липні 1941 розстріляний органами НКВС у Вінниці. Реабілітований 1991. Раніше жив на вул. Паньківській, 12. Мешкав також на цій вулиці в будинку № 56, на вул. Тарасівській, 20 (будинки не збереглися) та за іншими адресами.

1907-09 (з перервами, зокрема, в 1908 виїздив на лікування до Італії)) в будинку жив Грінченко Борис Дмитрович (літ. псевд. — Вартовий, Б. Вільхівський, Перекотиполе, Василь Чайченко, Л. Яворенко та ін.; 1863-1910) — письменник, фольклорист, мовознавець, публіцист, педагог, громадсько - політичний діяч. У цей період працював над впорядкуванням і виданням разом з іншими діячами київської Старої Громади «Словаря української мови» в 4-х томах, видрукованого у Києві в 1907-09. З 1906 редактор журналу «Нова громада», 1906-09 голова Київської «Просвіти». Член Українського наукового товариства. Член-засновник Української радикальної партії (1905), що 1906 злилася з Українською демократичною партією в Українську радикально-демократичну партію, автор програми УРДП. У березні 1907 надіслав з цього будинку в Імператорську Санкт-Петербурзьку АН, яка організовувала нараду з приводу українського правопису, записку «До питання про правопис української мови», виклавши в ній історію його виникнення і поширення під назвою — «Український правопис Куліша-Желеховського, а також конкретні зауваження щодо написання окремих слів».

На поч. 1910-х рр. тут мешкав Шехонін Микола Олексійович (1883—1972) — архітектор. У цей час за його проектами було споруджено житлові будинки на вул. Паньківській, 8 (1909-14), на вул. Саксаганського, 78, 78-б (1911-12), брав участь у будівництві павільйонів Всеросійської виставки 1913 в Києві.

Саксаганського, 68/21

Житловий будинок, 1911

З боку вулиць шестиповерховий, дворове крило чотириповерхове, цегляний, фрагментарно тинькований та пофарбований, у плані П-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Складається з трьох односекційних об'ємів, що утворюють напівзамкнене, майже квадратне подвір'я, в'їзд до якого розташовувався у правому фланзі крила на вул. Саксаганського (тепер закладений). У центрах вуличних об'ємів – сходові клітки з верхнім світлом, що утворюють ризаліти на тильних фасадах. У дворовому крилі сходи займають бічне положення. Перший поверх призначався для торговельних приміщень. Оздоблений у стилі пізнього модерну класицистичного напряму (неоампір). Симетричні за композицією фасади, які об'єднуються круглим наріжним еркером з оригінальними овальними вікнами на шостому поверсі, відзначаються чіткою тектонікою і гарними пропорціями.

Властивий великим житловим будинкам монотонний ритмічний ряд вікон майстерно переборений за допомогою різноманітних за формою віконних прорізів та площиною стіни, сформованою прямокутними й гранчастими виступами еркерів, сегментами балконів. Вертикальність членувань архітектурних мас другого – п'ятого поверхів зорово врівноважують горизонтальні пояси першого рустованого поверху та виділеного карнизними гуртами гладенького верхнього, завершеного на осях фасадів трикутними фронтонами з великими напівциркульними вікнами горищ у тимпанах. Декоративне оздоблення вуличних фасадів, які раніше вирізнялися поєднанням відкритого цегляного мурування з тинькованими деталями, стримане. Воно включає ліплені вставки з неоампірними мотивами (вази, гірлянди, картуші, геометричний і рослинний орнамент). У сходових клітках збереглися кам'яні марші сходів з кованими ґратами, що складаються з прямокутних і овальних елементів та накладних розеток. Дворові фасади позбавлені декоративного оздоблення так само, як фасад чотириповерхового крила, вхід до якого підкреслено вертикальною смугою засклення.

У споруді, створеній за проектом відомого київського архітектора, втілено найкращі риси стилю неоампір у житловому будівництві Києва поч. 20 ст.

Саксаганського, 72

Садиба, поч. 20 ст.

В 1913—14 на його замовлення на місці попереднього фасадного зведено новий п'ятиповерховий прибутковий будинок. Автором проекту, ймовірно, також був арх. Й. Зекцер (на тильному фасаді споруди в характерній для архітектора манері викладено цеглою роки її зведення). Одночасно було надбудовано до п'яти поверхів флігель, його тильну прибудову — до шести.

О. Каміонський утримував у флігелі приватну лікарню ще на поч. 1920-х рр. Пізніше в садибі містився шкірно-венерологічний медичний заклад. Під час нацистської окупації Києва 1941—43 тут влаштували будинок розпусти. Після війни в садибі розташовувалися медичні заклади.

Головний будинок № 72

П'ятиповерховий з підвалом та підземними службами, цегляний, тинькований, у плані Т-подібний, з розташованими на одній осі парадними (під зенітним світловим ліхтарем) та чорними сходами. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. На кожному поверсі було по дві квартири. Оздоблений у стилі модерн. Головний фасад асиметричний, його домінантний лівий фланг виділено ризалітом з п'ятигранним еркером, що спирається на рівні другого поверху на масивний балкон і на п'ятому поверсі також завершується балконом. Ризаліт увінчує трикутний щипець з полицею карниза великого виносу. Праве крило фасаду фланковано розкріповкою, в якій розміщено проїзд з тригранним еркером над ним. Вертикальний ритм членувань підкреслюють і видовжені прямокутні віконні прорізи. Оброблений під масивне мурування з природного каменю перший поверх надає споруді сталості. Центральний вхід вирішено у вигляді аркового порталу. Декор фасаду доповнюють балкони різноманітної форми та нечисленні ліплені вставки зі стилізованим рослинним орнаментом.

Будинок — яскравий зразок київського житлового будівництва доби модерн.

Флігель № 72-Б

У другому ряді забудови вулиці. Складається з паралельного вулиці п'ятиповерхового об'єму й шестиповерхового тильного крила вздовж лівої межі ділянки. Цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оформлений у цегляному стилі. В центрі головного симетричного фасаду розміщено ризаліт входу, увінчаний трикутним щипцем, на правому фланзі прямокутний проїзд на друге подвір'я. Вхід на рівні другого поверху акцентовано аркою, прикрашеною зубцями. По осі ризаліту проходять великі аркові й прямокутні вікна сходової клітки. На бічних площинах на кожному поверсі розташовано по чотири прямокутні вікна з клинчастими перемичками. Міжвіконня другого поверху рустовані, над ними — лопатки з зубчастими накладками. Вінцевий карниз підкреслює смуга сухариків.

Тильні фасади вирішено в схожих формах — із застосуванням лопаток, оздоблених поребриком, та зубчастих горизонтальних членувань.

Будинок — характерний зразок внутрішньоквартальної забудови міста поч. 20 ст.

Саксаганського, 74

Садиба 1897—98, в якій містилося правління Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер», проживали відомі діячі науки і культури

Через похилий рельєф на терені садиби влаштовано дві тераси: нижня — з чоловим будинком, верхня — з флігелем (біля підніжжя верхньої тераси були цегляні служби, що не збереглися; пандусний прохід та проїзд до флігеля — вздовж західної межі ділянки).

Головний будинок № 74

Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, пофарбований, у плані близький до прямокутника, з тильним ризалітом. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм у манері т. зв. київського ренесансу, широко розповсюдженій у масовій забудові міста кін. 19 ст., одним з провідних проектувальників якої був А.-Ф. Краусс. Головний фасад симетричний відносно центральної осі з парадним входом, підкресленої у завершенні лучковим фронтоном та ступінчастим аттиком. Флангові осі завершено прямими аттиками. Ритмічно розташовані віконні прорізи (прямокутні на першому — третьому поверхах, напівциркульні — на четвертому) оздоблено різноманітним декором: на першому та другому поверхах обрамлено рустуванням, на третьому поверсі фланковано спрощеними доричними пілястрами, на четвертому — спрощеними композитними пілястрами. Центральну та флангові фланковано коринфськими пілястрами на рівні третього-четвертого поверхів. На площині фасаду виконано вставки у вигляді ліпленого орнаменту та меандра. Художній композиції фасаду притаманні пластичний силует і гарні пропорції. Напівпідвальний поверх призначався під торговельні приміщення, на першому—четвертому поверхах містилося по дві квартири. Тепер перебуває на реконструкції.

Флігель № 74-Б

Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з тильним ризалітом. Перекриття пласкі, дах вальмовий з асбофанерним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм. Декор асиметричного фасаду узгоджений за стилем з чоловою спорудою. Перший поверх оброблено рустуванням, вікна другого поверху прикрашено прямими сандриками. Акцентом є вісь головного входу з невеликим ризалітом і трикутним фронтоном. Вхід фланковано тричвертєвими коринфськими колонами.

Будинок використовувався як житловий.

Садиба — характерний зразок житлової забудови міста кін. 19 ст.

1906-11 у квартирі № 7 головного будинку (№ 74) містилося правління Київського товариства фотографів - аматорів «Дагер», назване ім'ям Луї-Жака-Манде Дагера (1787—1851) — французького художника-декоратора, винахідника першого способу фотографії (дагеротипії). Засноване 1901. Об'єднувало фотоаматорів не лише Києва, а й всієї України. Мало фотолабораторію і бібліотеку, проводило щотижневі бесіди й консультації, організовувало виставки, сприяло поширенню художньої, наукової, технічної та побутової фотографії, займалося дослідженнями у галузі рентгенології. Першим (до 1906) й почесним головою (1912—13) товариства був Щукін Михайло Олександрович — член Ради правління і головний контролер Південно-Західної залізниці, голова правління Київського товариства мистецтва і літератури (1913). Посаду заступника голови до 1911 обіймав Малиновський Лев Олександрович (1854—1915) — вчений-медик, професор (з 1901), директор хірургічної клініки й завідувач кафедри факультетської хірургії (1893—1911), голова Фізико-медичного товариства (1905— 07) Київського університету.

1906—11 товариство очолював М. Петров. Роки його головування були періодом найвищих досягнень у діяльності цієї інституції. Її члени, зокрема, сам М. Петров, отримували найвищі нагороди (Гран-прі, золоті медалі) на всеросійських та міжнародних конкурсах — у Москві й Саратові (1908), Казані (1909), Будапешті (1910), Амстердамі (1912). Завдяки «Дагеру» Київ став одним з відомих центрів світової фотографії. Під час проведення у місті в грудні 1908 2-го з'їзду діячів фотографії Російської імперії товариство організувало 2-у Міжнародну фотовиставку. У січні 1911 з нагоди 10-річчя заснування «Дагера» і за його активною участю у Києві було відкрито Міжнародний салон художньої фотографії. Членами товариства були відомі фотомайстри М. Бобир, О. Губчевський, В. Гудшон, В. Русецький, М. Тарновський та ін. В ньому пройшли школу фотомайстер- ності відомі в майбутньому діячі фото- і кінематографії України. Серед них — кінооператор Д. Демуцький.

До 1906 правління товариства розміщувалося на вул. Пироговській (тепер вул. Пирогова), 5, квартира № 6; у 1911—19 — на вул. Прорізній, 23, квартира № 4; у 1912—14 — на вул. Хрещатик, 50 (тепер № 52); у 1914—17 — на вул. Хрещатик, 7 (будинок не зберігся).

В садибі проживали відомі діячі науки і культури.

1907—14 (з перервами) — Адріанова- Перетц Варвара Павлівна (1888—1971) — історик літератури, чл.-кор. ВУАН (з 1926) і АН СРСР (з 1943), заслужений діяч науки РРФСР (з 1958), завідувач сектора Інституту російської літератури АН СРСР (1947—54). У період проживання у цій садибі навчалася на історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів (1906—10), закінчила екстерном Київський університет (1912), викладала на вечірніх Вищих жіночих курсах А. Жекуліної, у Міністерській жіночій гімназії (1912—14) та інших навчальних закладах міста. Активна учасниця «Семінару з російської філології» В. Перетца (з 1907), його дружина. Як член цього гуртка брала участь у проведенні історико-літературних і краєзнавчих обстежень окремих регіонів Росії і України, працювала у рукописних сховищах Житомира, Катеринослава, Санкт-Петербурга, Полтави. Виявила і опублікувала чимало пам'яток української історії та культури, зокрема, рукописи і стародруки з Волинського єпархіального давньосховища в Житомирі, бібліотеки Видубицького монастиря у Києві, матеріали з українознавства архіву Російського географічного товариства. 1914 виїхала у Петроград. На поч. 20 ст. мешкала на вул. Володимирській, 60; у 1910-і рр. — тимчасово проживала також на вул. Паньківській, 9 (будинок не зберігся) і сучасній вул. Саксаганського, 102.

На поч. 20 ст. у садибі зупинявся під час приїздів у Київ Вольський Микола

Владиславович (псевд. — Валентинов Н.; 1879—1964) — журналіст, філософ, політичний діяч. У роки навчання в політехнічному інституті брав участь у діяльності Київського комітету РСДРП. Меншовик (з 1904). Співробітник «Киевской мисли». З 1905 — в Москві, входив до складу меншовицького комітету (до 1917), продовжував співпрацювати з редакцією газети, публікувався в ній. У радянський час заступник редактора «Торгово-промышленной газети», співробітник торговельного представництва СРСР в Парижі. З 1930 на еміграції.

На поч. 20 ст. у квартирі № 12 флігеля (№ 74-б) — Воронець-Монтвід Катерина Дмитрівна (справж. — Монтвід; 1883—1955) — співачка (лірико-драматичне сопрано). Дружина Р. Лубковського. У 1908—19, 1926—29 (з перервами) — солістка Київської, 1911—12, 1916—17, 1927—28 — Одеської, 1930—31 — Бакинської опер. 1917 виступала під час гастролей у Великому театрі в Москві, 1931—32 — в українському театрі «Жовтень» у Ленінграді. 1919—26 співала на багатьох оперних сценах Європи.

У вересні 1898—1901 — Голландський Павло Іванович (1861—1939) — архітектор, педагог. По закінченні Інституту цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі (1892) служив у технічно-будівельному комітеті Міністерства внутрішніх справ. 1898 переїхав у Київ. З вересня 1898 викладач архітектурного креслення та проектування політехнічного інституту, одночасно з жовтня 1898 понадштатний технік Будівельного відділення Київського губернського правління. У цей період за його проектом було побудовано жіночу торговельну школу ім. П. Терещенко на сучасній вул. Воровського, 18/2 (1901), керував спорудженням Троїцького народного будинку на сучасній вул. Червоноармійській, 53 (1901—02), зведеного за проектом архітекторів Г. Антоновського, В. Осьмака. Пізніше мешкав на вулицях Тарасівській, 34 та Володимирській, 89 (обидва будинки не збереглися), Шовковичній, 15/1.

У кін. 1890—1900-х рр. в квартирі № 6, у 1910-х рр. у квартирі № 4 головного будинку (№ 74) бував Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, громадсько-політичний діяч, голова Української Центральної Ради (1917—18), акад. ВУАН (з 1923) та АН СРСР (з 1929). У будинку мешкав його дядько по матері — дійсний статський радник З. Оппоков, викладач, вихователь Володимирського кадетського корпусу. У

1902 — на поч. 1907, після переїзду з Тифлісу, тут проживали мати вченого Г. Грушевська та сестра Г. Шамрай (справж. — Шамраєва, у дівоцтві Грушевська). У цей період М. Грушевський — професор кафедри історії України Львівського університету, голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (з 1897) та Українського наукового товариства у Києві (з 1906), редактор друкованих органів товариств. Приїзди вченого у Київ були пов'язані з науковими, видавничими і громадськими справами, у 1906—07 — поданням своєї кандидатури на посаду професора Київського університету, організаційними заходами зі створення Українського наукового товариства в Києві (засноване 1906), перенесенням зі Львова до Києва «Літературно-наукового вістника» тощо.

1897—1918 (з перервами) в шестикімнатній квартирі № 11 флігеля № 74-б — Лубковська Марія Мечиславівна (1858—1934) — оперна співачка (сопрано), власниця садиби. У 1884—87, 1889—93 солістка київського Міського театру. Співала також у Тифліській (1887—89) і Львівській (1894—95) операх, концертувала в Італії. В 1898—1905 директор італійської опери в Одесі. У 1910-х рр. член дамського комітету із завідування притулком для дітей засланокаторжних товариства «Патронат» при Київському окружному суді, віце-голова Товариства швидкої допомоги нужденним учням вищих навчальних закладів Києва. Емігрувала у Варшаву, де заснувала приватну школу співу.

1897—1918 в шестикімнатній квартирі № 12 флігеля (№ 74-б) — Лубковський Рудольф Карлович — видавець однієї з найвпливовіших міських газет «Киевская мисль» (редакція містилася на сучасній вул. Б. Хмельницького, 19), власник друкарні на вул. Володимирській, 46 (будинок не зберігся), голова Київського громадського зібрання, дільничний попечитель Бульварної дільниці Києва, скарбник Товариства швидкої допомоги нужденним учням вищих навчальних закладів Києва. Чоловік К. Воронець-Монтвід, син М. Лубковської. Ймовірно, емігрував.

1899—01, 1905—06, з 1910 до поч.20 х рр. в шестикімнатній квартирі № 3 головного будинку (№ 74) — Осьмак Василь Олександрович (1870—1942) — архітектор, педагог. У ці роки викладав креслення й архітектурне планування в політехнічному інституті (з 1900), був архітектором Київського університету. За його проектами зведено будинок жіночої гімназії А. Жекуліної (1911—12; сучасна вул. Артема, 27), особняк М. Дітеріхса (1912, сучасна вул. М. Коцюбинського, 3). Спроектував клінічне містечко Київського університету на Батиєвій горі (споруджено 1912—14, не збереглося), розробив типовий проект земської лікарні для Чернігівської губ. тощо. В 1901—04 мешкав у будинку № 46, в 1920-х рр. — в № 115 на цій вулиці (останній не зберігся).

1907—14 — Перетц Володимир Миколайович (1870—1935) — історик літератури, акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1914), акад. УАН (з 1919). В 1903—14 — професор Київського університету, в якому читав загальний курс стародавньої російської літератури та інші предмети, започаткував викладання історії українського письменства. Одночасно з 1904 працював у навчальних закладах Г. Валькера й Музично-драматичній школі М. Лисенка, з 1906 — на Вищих жіночих курсах, з 1913 — на вечірніх Вищих жіночих курсах А. Жекуліної. З 1904 засновник і керівник гуртка студентів-філологів (1907 одержав назву «Семінар з російської філології»), з якого вийшло чимало відомих вчених, представників київської філологічної школи. Окремі заняття гуртківців відбувалися на квартирі В. Йеретца. Під його керівництвом члени «Семінару» працювали в архівах і книгосховищах різних міст Російської імперії, досліджуючи давні рукописи і стародруки. З 1908 очолював філологічну секцію Українського наукового товариства у Києві, брав участь у роботі зі складання «Історичного словника української граматичної термінології». В цьому ж році обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. Одним з перших виступив у київській пресі з проектом відкриття в університетах України кафедр викладання української історії, літератури, мови, етнографії, звичаєвого права; брав участь у боротьбі за скасування заборони української мови. Наукові праці зазначеного періоду присвячені дослідженню давньої, переважно віршованої, української літератури, питанням історії формування поетичного стилю в Росії, розвитку театру тощо. 1906 мешкав на сучасній вул. Вєтрова, 11 (будинок не зберігся). 1914 переїхав у Петроград.

З 1905 у квартирі № 7 головного будинку (№ 74) — Петров Микола Олександрович (1875—1940) — фотомайстер, теоретик в галузі мистецтва фотографії, педагог. У період проживання в цьому будинку працював у київських політехнічному (1905—20) й комерційному інститутах, очолював секцію фотографії Київського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Голова Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер» (1906—11), правління якого мало адресою його квартиру. У 1911—15 за дорученням Російського фотографічного товариства завідував художньою частиною журналу «Вестник фотографии», що виходив у Москві. З 1915 член редколегії журналу «Известия Киевской рентгеновской комиссии». В 1916—39 завідувач секції фотографічних досліджень Кабінету науково-судової експертизи (з 1926 — Київський інститут науково-судової експертизи); одночасно викладав у київських інститутах: художньому (1924—30), кінематографії (з 1930). Автор понад 40 публікацій з проблем художньої і теоретичної фотографії. Розробив й вдосконалив окремі процеси художнього друку фотографії. Як фотомайстер працював переважно у жанрах портрета й пейзажу. Серед найвідоміших творів майстра — фотографії «У далечінь» (поч. 20 ст.), «Жіночий портрет» (1913). Учасник 25 всеросійських і міжнародних виставок, на яких одержував найвищі нагороди.

1901—07 — Сантагано-Горчакова Олександра Олександрівна (справж. — фон Мезенкампф, за чоловіком — Горчакова, псевд. — Сантагано; 1842—1912) — актриса, педагог, перекладач. Баронеса. Оперна співачка (сопрано). Рано залишивши сцену, займалася педагогічною діяльністю. Останні 16 років життя викладала спів у Музичній школі М. Тутковського — відомого українського композитора, піаніста, громадського діяча. Перекладала тексти опер і п'єс на російську та італійську мови. Писала драматичні твори, романси. Брала участь у музично-громадському житті міста. Раніше мешкала на вул. Жилянській, 9 (будинок не зберігся); 1907—11 — на вул. Пушкінській, 38; 1912 — на вул. Володимирській, 74; 1913 — на вул.Тарасівській, 22 (будинок не зберігся).

На поч. 20 ст. у шестикімнатній квартирі № 13 флігеля (№ 74-б) — Шольп Євген Густавович (1863—1916) — адвокат, товариш голови Київського громадського зібрання, співробітник газети «Киевская мисль», депутат 1-ї Державної думи.

Саксаганського, 75

Садиба Маріїнської громади сестер-жалібниць поч. 20 ст., в якій відбувся 1-й з'їзд Товариства Червоного Хреста України, містилися медичні установи, де працювали відомі лікарі та вчені

Садиба відділена від сусідніх ділянок і вулиці металевим парканом на цегляному цоколі з воротами і хвірткою, влаштованими праворуч від головного будинку. Садибу придбала 1881 громада завдяки пожертві підприємця і доброчинця Н. Терещенка. Тут у 1882—83 було зведено два будинки за проектами архітекторів В. Ніколаєва та В. Сичугова (не збереглися). Один з них призначався власне для громади, другий — для амбулаторії, аптеки й лікарні на 12 ліжок. 1901—02 споруджено будинок лікарні за проектом військового інж. Д. Седельникова, який здійснив проектування і керування будівництвом безкоштовно.

1913—15 за проектом арх. В. Рикова (скульптурне опорядження ск. Ф. Балавенського) зведено головний будинок. 1913 виконано основні будівельні роботи й освячено споруду, облаштування тривало до 1915.

Головний будинок, 1913-15

На червоній лінії забудови вулиці. Є одним з архітектурних акцентів вулиці. Являв новий для свого часу вид лікарняного будинку, зведеного громадським коштом. За первісним плануванням, напівпідвал призначався для технічних і господарських потреб, на першому поверсі були аптека та амбулаторія, другий і третій поверхи займали житлові приміщення сестер-жалібниць, навчальні курси, приймальна зала, домова церква Покрови Пресвятої Богородиці. 1944—46 проведено ремонт будинку.

Триповерховий, з боку подвір'я з напівпідвалом, цегляний, тинькований, перший поверх рустований, у плані Ш-подібний, з коридорною системою планування. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Має три входи, що дає змогу зонувати приміщення за функціональним призначенням. Оздоблений у стилі історизм в архітектурних формах неокласицизму, прикрашений вишуканим орнаментальним ліпленням та скульптурами. Має типове для класицизму жовто-вохристе пофарбування з білими деталями пластичного оздоблення. Композиція головного фасаду тридільна, утворена центральним та двома бічними ризалітами незначного виносу, увінчаними фронтонами. По вертикалі фасад поділяється на три основні яруси-поверхи, різні за висотою. Перший ярус, встановлений на невисокому цоколі (за рахунок якого нівелюється незначний схил ділянки), рустований, що створює враження його надійності та міцності. Важливим елементом у вирішенні фасаду є відсутність парадних сходів. Усі три входи в ризалітах розташовано просто і доступно, безпосередньо з вулиці, що надає архітектурному образу будинку, при всій його імпозантності, певної камерності, пом'якшуючи урочисту репрезентацію цілого. Головні пластичні засоби зосереджено в центральній частині фасаду, яка має вигляд портика з чотирма тричвертєвими колонами коринфського ордера. Між ними на кожному поверсі влаштовано по три вікна у профільованому обрамленні, прямокутному — у вікнах другого ярусу, арковому — третього. Простінки та поверхні архівольтів заповнено декоративним ліпленням у вигляді стилізованих рослинних гірлянд, квітів-розеток тощо. Колони об'єднують два верхні поверхи та підтримують антаблемент з карнизом великого виносу на численних кронштейнах. Центральний ризаліт над карнизом завершено аттиком з трьома вікнами-люкарнами, обрамленими гірляндами з волют, листя та грон винограду.

Вгорі по осях колон портика встановлено чотири антиквізовані скульптурні жіночі постаті. Вони позбавлені будь-яких атрибутів і є узагальненим уособленням сестер-жалібниць Маріїнської громади. Ці скульптури, зважаючи на їхнє суто декоративне призначення, вирізняються високим рівнем виконання. Їм притаманні гарні стрункі й витончені пропорції, м'яке ліплення об'ємів, природність рухів і постави, анатомічна точність у прорисовці деталей та виразні, тактовно варійовані силуети, узгоджені із загальною симетрією будівлі. Скульптури сильно пошкоджені, так само, як і багато інших деталей фасаду. Аттик з мальовничими абрисами фігур надає всій споруді вигляду палацу.

Бічні ризаліти дещо менші за розмірами, але за виразністю й ошатністю пластичного декору майже не поступаються центральній частині фасаду. Вони акцентовані трикутними фронтонами, в тимпанах яких вміщено трифігурні, витримані в класицистичній стилістиці барельєфні композиції, присвячені сюжетам лікування («Бинтування пораненого» — правий фронтон) та полегшення страждань хворого або вмираючого (лівий фронтон). Тема милосердя переплітається в них з патріотичними і трагедійно-суворими настроями напередодні 1-ї світової війни. Фронтони замість колон підтримуються пілястрами того ж ордера, вільні площини стін декоровано винятково пишними, спірально закрученими пагонами аканта. Цікавими деталями є рельєфні зображення на замкових каменях дверних обрамлень: жертовники з вогнем та двома переплетеними зміями, що слугують виразною емблемою призначення будинку, поєднуючи в собі символіку жертовного служіння і медичного знання. Особливістю проміжних частин фасаду є влаштування аркових вікон на першому ярусі та прямокутних — на другому. Вікна другого поверху додатково декоровано внизу короткими балюстрадами з фігурних балясин.

Будинок — зразок вдалого синтезу архітектури і мистецтва, цінний елемент архітектурного середовища Києва.

Лікарня, 1901-02

У глибині подвір'я, паралельно вулиці, праворуч від головного корпусу.

Двоповерхова, з тильного боку з напівпідвалом, цегляна, пофарбована, у плані Н-подібна. Складається з поздовжнього і двох бічних поперечних об'ємів, які утворюють ризаліти значного виносу на головному й тильному фасадах відповідно на п'ять і на три віконні осі. Входи у центрах торцевих фасадів виділено розкріповками. Внутрішнє планування коридорне однобічне, у чолових ризалітах — коридорне двобічне. Сходові клітки біля торцевих входів мають по два кам'яні марші й один марш у напівпідвал. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм у традиціях класицизму із застосуванням цегляного декору. Композиція головного фасаду симетрична. Ризаліти завершено трикутними фронтонами з круглими слуховими віконцями, вхідні розкріповки — тридільними ступінчастими аттиками. Вінцевий карниз спирається на цегляну аркатуру. Між першим і другим поверхами проходить подвійний гурт, прикрашений зубцями по лінії підвіконь. На першому поверсі вікна прямокутні, на другому — аркові. Їх обрамляють пласкі лиштви із замковими каменями. Міжвіконня та наріжжя оформлено спрощеними пілястрами. Над бічними входами встановлено піддашки на ажурних металевих кронштейнах.

В інтер'єрі будинку збереглося первісне оформлення сходових кліток: металеві огородження з мотивом волют і арабесок, шахове замощення майданчиків двоколірною метлаською плиткою та бордюрною — з рисунком меандра.

Будинок — цінний зразок невеликої споруди лікувального закладу поч. 20 ст.

Забудова садиби складає один з найзначніших медичних закладів Києва поч. 20 ст.

Маріїнську громаду сестер-жалібниць засновано 1878 при дамському комітеті Київського управління Російського товариства Червоного Хреста. Спочатку містилася при Олександрівській міській лікарні (тепер Центральна міська клінічна лікарня; вул. Шовковична, 39/1), деякий час винаймала приміщення на розі сучасних вулиць Червоно армійської та Жилянської. Опікувалася підготовкою та утриманням сестер-жалібниць. З 1880 при ній діяла безкоштовна амбулаторія (містилася на сучасній вул. О. Гончара, 32), з часом створила відділення на Подолі (вул. Хорива, 37). Спочатку у громаді було 15, в — 118 сестер-жалібниць. Утримувалася на пожертви приватних осіб, Товариства Червоного Хреста, Києво-Печерської лаври, Міської управи тощо. Надавала допомогу нужденним.

Сестри-жалібниці Маріїнської громади відіграли значну роль у допомозі пораненим під час 1-ї світової війни. її діяльністю керували у різний час дружини генерал-губернаторів Київської, Подільської і Волинської губерній — С. Драгомирова, М. Дрентельн, Л. Сухомлинова, дружина корпусного командира Олександр ІІІ. Лікарня мала 41 ліжко, з них 29 — безкоштовні, перший поверх призначався для жінок, другий — для чоловіків. Завідував курсами і був головним лікарем у 1910-х рр. М. Миловидов. Викладали на дворічних курсах для сестер-жалібниць, працювали в лікарні у різний час та брали участь у діяльності громади відомі лікарі та вчені — Є. Афанасьєв, М. Вашетко, М. Нещадименко, О. Павловський, В. Підвисоцький, І. Руберт, К. Тарасов, І. Титов, К. Трітшель, Ф. Яновський та ін.

15—18 квітня 1918 у головному будинку громади відбувся 1-й з’їзд Товариства Червоного Хреста України, з якого веде початок національна добровільна громадська організація. На з'їзді було обрано Організаційний комітет у складі професора Київського університету М. Дітеріхса, лікарів С. Кобзаренка, Є. Лукасевича та ін. Згодом у цьому приміщенні відбувся з'їзд товариства з представниками медико-санітарних організацій Союзу земств і Союзу міст. Найважливішими завданнями було визначено евакуацію військовополонених усіх армій, які воювали в Україні, допомогу біженцям, дітям-сиротам, боротьбу з тифом та іншими масовими інфекціями, створення шпиталів, пунктів харчування. Тепер Національний комітет Українського товариства Червоного Хреста міститься на вул. Пушкінській, 30.

До 1941 садибу займав Київський державний клінічний інститут для вдосконалення лікарів, заснований 1917 при Київському товаристві лікарів як клінічний інститут (містився спочатку в будинку університетських клінік на сучасному бульв. Т. Шевченка, 13). Націоналізований і реорганізований. При інституті діяли лікарня з поліклінікою, курси для лікарів (переважно з периферії), інтернат для лікарів на 100 ліжок, бібліотека, музей гігієни, лабораторії та інші допоміжні установи. Амбулаторія приймала у 1920-х рр. до 500 хворих щодня, стаціонарних хворих — до 2 тис. на рік. З них більше половини були селяни.

Інститут мав у своєму складі також низку інших установ: Всеукраїнський дитячий ортопедичний інститут (до 1931; сучасна вул. М. Грушевського, 7), Дитячу клінічну лікарню (вул. Червоноармійська, 93), Окружний вендиспансер (вул. Рейтарська, 22), Санаторій для хворих на туберкульоз у Пущі-Водиці (не зберігся). В інституті працювали відомі лікарі та вчені: М. Левитський (директор інституту), В. Боровський (завідувач кафедри венеричних захворювань), Б. Маньківський (завідувач кафедри нервових захворювань), О. Марзєєв (завідувач кафедри комунальної гігієни), Г. Писемський (завідувач кафедри акушерства та гінекології), І. Фрумін (завідувач кафедри ортопедії), В. Балабан (старший асистент кафедри охорони материнства і дитинства), О. Коломійченко (лікар отоларингологічної клініки), В. Слонімська (рентгенотехнік) та ін. З 1944 інститут містився на вул. Багговутівській, 1.

З листопада 1943 до вересня 1944 в садибі розміщувався евакогоспіталь № 3707.

З вересня 1944 садибу займав Український науково-дослідний інститут клінічної медицини МОЗ УРСР (заснований 1936; тепер Український науково-дослідний інститут кардіології ім. М. Стражеска; з 1978 міститься на вул. Народного ополчення, 8, де для нього споруджено комплекс будинків).

1944—52 тут працював засновник і перший директор інституту Стражеско Микола Дмитрович (1876—1952) — вчений-терапевт, акад. АН УСРР (з 1934), АН СРСР (з 1943) і АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УСРР (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1947). Після повернення з евакуації до Києва вчений відновив (1944) створений ним у березні 1936 Український науково-дослідний інститут клінічної медицини, директором якого був у 52, а також терапевтичну факультетську клініку Київського медичного інституту, якою завідував у 1929— 52. Під його керівництвом колектив інституту займався проблемами ранових інфекцій та сепсису, вивчення яких було розпочато в роки війни. Основні роботи вченого присвячено дослідженню проблем серцево-судинної системи (інфаркт міокарда, ревматизм, хронічний сепсис, гіпертонічна хвороба, недостатність кровообігу), захворювань шлунково-кишкового тракту, печінки. Описав ряд синдромів і симптомів серцево-судинних захворювань, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу, разом з В. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу. 1952 інституту присвоєно ім'я вченого.

Кабінет М. Стражеска містився на першому поверсі у лівому крилі головного будинку в кімнаті № 4 (тепер кабінети № 7 і 8).

1944—62 в інституті (корпус лікарні) працювала за сумісництвом Смирнова-Замкова Олександра Іванівна (1880—1962) — патологоанатом, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1944). Завідувала прозекторським відділом. Одночасно очолювала у цей період відділ (згодом лабораторію) Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1953 — Інститут фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР). Перша жінка-академік в Україні. Наукові праці присвячено патанатомії променевої та інфекційних хвороб, передракового стану, дослідженню неклітинних структур організму, походженню пухлин. Створила вчення про систему основної аргірофільної речовини — внутрішнього середовища органів і тканин, функціонально пов'язаного з нервовою системою.

1954 на головному фасаді, ліворуч від правого входу, встановлено меморіальну мармурову дошку М. Стражеску, 1975 замінену на чорну гранітну з викарбуваним анотаційним текстом. 1998 ліворуч від центрального входу відкрито меморіальну дошку з червоного граніту з викарбуваним текстом — в пам'ять про 1-й з'їзд Товариства Червоного Хреста України (арх. В. Корінь). З 1976 в головному будинку міститься Науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань МОЗ УРСР (з 1992 — Інститут медицини праці, з 1993 — у складі АМН України). Частину приміщень головного будинку займають також Центр, що співпрацює зі Всесвітньою організацією охорони здоров'я, Комітет з питань регламентування МОЗ України, магазин.

Саксаганського, 78

Садиба 1911—12, в якій проживав Бобрусов М. П.

На найвіддаленішому з них розташовувалася двоповерхова, у плані П-подібна господарська споруда (внаслідок реконструкції кін. 1990-х рр. знесена, тильне подвір'я ліквідоване). Перше подвір'я від суміжних садиб відокремлено цегляними мурами. На правому мурі (з боку будинку № 76) збереглися дві аркові ніші, у найближчій до флігеля було влаштовано фонтан (тепер не діє).

Головний будинок № 78

П'ятиповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. На поперечній осі — парадні й чорні сходи, на лівому фланзі — проїзд на подвір'я. Бічні фасади вирішено у вигляді брандмауерів.

Оздоблений у стилі історизм з елементами неоампіру. Симетричний головний фасад виконано у відкритій жовтій цеглі, доповненій тинькуванням і ліпленням. Шостий поверх гладенько тинькований, прорізаний арковими вікнами. Інші прорізи прямокутні. Вісь симетрії фасаду виділено суворим порталом входу у вигляді стилізованого античного портика, рядом широких тристулкових вікон та фільончастим архівольтом верхнього центрального вікна. Фасад фланкують розкріповки зі стилізованими фронтонами, що здіймаються над полицею карниза. Тектонічні гурти, які спадають від фронтонів, прикрашено парними рельєфами єгипетських жіночих масок. Вікна третього поверху в розкріповках обрамлено двоколонними арковими порталами, що складаються з коротких іонічних напівколон на кубічних консолях. Вертикальність членувань підкреслюють два ряди балконів з ажурними кованими ґратами у цілісній з фасадом стилістиці. Доповнює декоративне оздоблення своєрідний ліплений фриз між фрамугами вікон другого поверху, що включає мотив вінків в обрамленні смолоскипів, келихів та фруктів. Смолоскипи на тлі перевитих стрічками вінків прикрашають вхідний портал і щипці.

В інтер'єрі парадного під'їзду збереглися дерев'яний тамбур з дзеркалом, вишуканий ліплений декор, біломармурові марші сходів з ошатним кованим огородженням з мотивом пальмет. Стіни проїзду розкреслено фільонками, обрамленими смугами рослинного і геометричного орнаментів, пласке перекриття — балками.

Будинок — яскравий зразок споруди доби пізнього модерну, оформленої з елементами стилізованої античної архітектури.

Флігель № 78-Б

У глибині подвір'я, паралельно головному будинку. Чотириповерховий з цокольним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. На лівому фланзі проїзд на тильне подвір'я (тепер зайнятий під гараж).

Оздоблений у стилі історизм у стриманих формах неоампіру. Композиція фасаду симетрична відносно осі головного входу. Фасад має площинний характер, з переважанням прямокутних прорізів (крім аркового отвору входу й центрального вікна четвертого поверху). Стриманий декор складається з сухариків і смужок квадратних нішок.

Будинок — представник споруди другого ряду забудови доби пізнього модерну.

Садиба — цінний зразок масового житлового будівництва поч. 20 ст. з вдалим функціональним і архітектурно-мистецьким вирішенням.

З 1912 в садибі проживав Бобрусов Михайло Павлович (1878—1955) — архітектор. З 1907 працював у Києві. У ці роки помічник завідувача Технічних курсів В. Пермінова, займався приватною практикою. У цей період за його проектами було споруджено житловий будинок на вул. Великій Житомирській, 8-а (1912), вхід і сходи до колони Магдебурзькому праву (1914—15); також керував будівництвом Бессарабського критого ринку (1912), займався розплануванням і забудовою зоопарку (1913—14; у співавт. з А. Зейдаком). 1917 переїхав у Москву. Раніше мешкав на сучасних вул. Басейній, 1/2 і пров. Михайлівському, 28 (будинок не зберігся).

Саксаганського, 80 (знищений в 2000-х рр.)

Житловий будинок серед. 19 - поч. 20 ст., в якому проживав Кониський О. Я.

В 1896 -98 будинком володів цивільний інж. К. Іванов — штатний архітектор університету св. Володимира у 1891—97, автор проекту будівлі Бактеріологічного інституту (1896).

На поч. 20 ст. об'єм розширено до лівої межі ділянки цегляною двоповерховою прибудовою. При цьому створено новий декор фасаду в стилі неокласицизм з елементами модерну. Фасад асиметричний, тинькований, прикрашений рустуванням, орнаментами у вигляді меандра тощо. Вікна другого поверху оформлено прямими сандриками, фланковано оригінальними рустованими доричними пілястрами, вісь головного порталу підкреслено аттиком.

1896-1900 у будинку проживав Кониський Олександр Якович (1836 – 1900) - письменник, публіцист, педагог, громадсько - політичний діяч. Фахової освіти не мав, студіював право. Громадську роботу розпочав у Полтаві. Член Полтавської Громади, організатор недільних шкіл, громадських бібліотек. 1863—66 перебував на засланні. З 1872 проживав у Києві, мав адвокатську практику, співпрацював у періодичних виданнях, член київської Старої Громади. Як член Міської думи домагався введення української мови в школах. Провідник ідеї національної єдності українців Галичини та Наддніпрянщини, співпраці їхніх культурно-освітніх та громадських організацій і видавництв. Один із засновників Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873) та ініціатор реформування його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892). Брав участь у заснуванні в Галичині журналу «Зоря» та відновленні часопису «Правда», у Києві — організації видавничого товариства «Вік». Літературну діяльність почав 1858. Виступав у періодичних виданнях з публіцистичними та літературно-критичними статтями, рецензіями, популярними нарисами з історії України. Більшість поетичних творів увійшло до збірки «Порвані струни» (1886). Автор низки прозових творів, біографічних досліджень. Книжка О. Кониського «Тарас Шевченко - Грушівський. Хроніка його життя» (тт. 1—2, 1898 – 1900) - одна з найповніших на той час біографій поета. Автор популярних книжок і підручників для недільних і вечірніх шкіл. Творчість О. Кониського високо оцінив І. Франко. Значну частину спадку заповів НТШ та Чернігівському земству. Похований на Байковому цвинтарі. 1878—98 проживав на сучасному бульв. Т. Шевченка, 38 (будинок не зберігся).

У 1920-х рр. будинок передано Управлінню Південно-Західної залізниці для розміщення дитячої консультації та ясел, які містилися тут до 1990-х рр.

Саксаганського, 81

Житловий будинок, 1898–99

Одразу після купівлі вони замовили арх. А. Крауссу проект прибуткового будинку. Наявний будинок майже не відрізняється від авторського проекту. Металевий ажурний парапет на даху та завершення центральної частини у вигляді грушоподібної бані зі шпилем, вкритої лусковою бляхою, тепер втрачені. Проїзд на подвір'я в лівій частині будинку, що за проектом закривався ажурними металевими кованими воротами, тепер перетворено на вікна. Прямокутні віконні прорізи четвертого поверху головного фасаду замінено на напівциркульні. Отвір парадних дверей, який планувався прямокутним,з ажурним металевим піддашком (не зберігся), в натурі був виконаний напівциркульним.

Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований, у плані Т-подібний, з розвиненим дворовим ризалітом. Перекриття пласкі, дах двосхилий (над основним об'ємом) і вальмовий (над бічним крилом), з бляшаним покриттям. Має одну секцію з парадними й чорними сходами. За первісним плануванням, на другому–четвертому поверхах розміщувалося по дві п'ятикімнатні квартири з коридорним двобічним розташуванням кімнат. Службові приміщення квартир (кухня, ванна кімната тощо) було винесено у дворовий ризаліт.

Зведено у стилі історизм з рисами неоренесансу. Композиція головного фасаду симетрична. Осі виділено центральною і бічними розкріповками, завершеними аттиками. Ускладнений центральний аттик двоярусний, з верхнім трикутним фронтоном і розташованим нижче накладним лучковим, прикрашеним у тимпані пишним модифікованим картушем. Вертикальне членування фасаду на рівні третього-четвертого поверхів підкреслено напівко- лонами, канелюрованими в нижній частині. Насиченість декору на фасаді зростає від першого до четвертого поверху. Підвіконні та надвіконні фільонки оздоблено рослинним ліпленим орнаментом. Віконні прорізи акцентовано замковими каменями різної форми.

Будинок – характерний зразок творчої манери арх. А.-Ф. Краусса, являє цінність як елемент забудови вул. Саксаганського, що склалася переважно в кін. 19 – на поч. 20 ст. в період будівельного підйому.

Саксаганського, 83

Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому містилися правління Товариства українських кооператорів «Наша кооперація», редакція журналу «Наша кооперація», проживав Стасюк М. М.

Фасад вирішено у стилі історизм з рисами неоготики, виділено два вертикальні акценти зі стрілчастими вікнами та завершеннями у вигляді фігурних аттиків. У плані був Г-подібним з розвиненими тильними ризалітами, пізніше добудований, став прямокутним.

1913–14 у квартирі № 3 будинку містилося правління Товариства українських кооператорів «Наша кооперація», засноване в Києві 1912 (статут зареєстровано в Міській управі 12 листопада 1912 як ідейний центр національного кооперативного руху, опозиційний російській владі. Налічувало бл. 150 членів на терені Центральної і Східної України. Видавало журнал «Наша кооперація», стінний табель-календар, книжки, брошури. Раніше правління містилося на вул. Жилянській, 74, квартира № 7. З початком 1-ї світової війни товариство і журнал були заборонені російською владою.

1913 у квартирі № 3 містилася також редакція українського двотижневого кооперативного ілюстрованого журналу «Наша кооперація». Видавався у 1913–14 коштом і заходом товариства. Завідував редакцією Редакційний комітет. За цією адресою було підготовлено № 12–22 журналу. Редактор-видавець цих чисел – П. Немоловський. Набирався у друкарні 2-ї Артілі на вул. Володимирській, 43. Журнал містив статті практичного й теоретичного змісту з усіх галузей кооперації. Мав розділи про споживчу, кредитову, сільськогосподарську кооперацію, вміщував статті загального змісту, фейлетони, ціни на збіжжя. Рубрики: огляд преси, торговельні звістки, запитання і відповіді, оголошення, бібліографія, реклама. На сторінках видання широко висвітлювалася робота 2-го Всеросійського з'їзду кооперації (1–7 серпня 1913), кооперативної секції Всеросійської промислової виставки 1913 у Києві, експертна комісія якої присудила часопису малу золоту медаль. Опубліковано матеріали, присвячені видатним українським кооператорам – В. Доманицькому, В. Нагірному та іншим, в публікаціях також порушувалися питання поліпшення шляхів, будівництва в українському стилі, української мови та ін.

У виданні друкувалися відомі політичні, громадські, кооперативні діячі, представники творчої інтелігенції з усіх регіонів України (часто під псевдонімами): М. Голобородько (С. Пригара), В. Єфремов, А. Жук, М. Левитський (Мик. Л-ий), М. Луцкевич (М. Денисенко), М. Мандрика (М. М-ка), М. Меленевський, П. Немоловський (Ів. Нем-ко, І. П. Немоловський), М. Павловський, П. Пожарський (Я. Громадський, Я. Краєвий), В. Прокопович (М. Волох), В. Самійленко (В. Січовик), М. Стасюк (Кооператор), В. Степанківський (В. Подолянин), І. Челюк, І. Шраг (Земляк) та ін.

Раніше редакція містилася на вул. Жилянській, 74, квартира № 7 (тут підготовлено № 1–11 журналу за 1913; будинок не зберігся); пізніше – на вулицях Обсерваторній, 1 квартира № 2 (№ 23, 24 за 1913, № 1–5 за 1914; будинок не зберігся), Обсерваторній, 5, квартира № 2 (№ 6–13 за 1914), Кудрявській, 20, квартира № 6 (№ 14–24 за 1914; будинок не зберігся).

Приблизно у 1913–18 в будинку проживав Стасюк Микола Михайлович – кооперативний і політичний діяч. Ймовірно, його квартира була адресою товариства і журналу, в яких він відігравав провідну роль. По закінченні Санкт-Петербурзького гірничого інституту, де залучився до українського національного руху, працював на Катеринославщині і в Києві. З 1914 ревізор-інструктор Київського союзу установ дрібного кредиту «Союзбанк». У 1910-х рр. співробітник «Записок Українського наукового товариства у Києві», співпрацював з «Літературно-науковим вістником», в цих журналах опубліковано кілька його наукових праць з проблем автономії і економіки України. Належав до РУП, пізніше – до УПСР. 1917 – один із засновників і член УЦР (з березня) та Комітету УЦР (з квітня), згодом – Малої Ради. На з'їзді діячів українського села, що відбувся в Києві 6–7 квітня 1917, обраний головою Української селянської спілки і делегований на Всеукраїнський національний конгрес (проходив 6–8 квітня). В УЦР очолював агітаційну комісію, брав участь у діяльності організаційної комісії, комісії з підготовки статуту автономії України та ін. Розробив проект організації губернських, повітових і волосних українських рад, схвалений УЦР у квітні 1917. У червні–липні 1917 голова Київської губернської ради селянських депутатів. У червні–серпні 1917 генеральний секретар харчових справ. Був обраний від блоку УПСР, УСС, УСДРП до Всеросійських установчих зборів на виборах у листопаді 1917. Після гетьманського перевороту повернувся до кооперативної діяльності. За Директорії УНР начальник постачання Армії УНР у Кам'янці-Подільському. Емігрував. У 1920 повернувся, співробітник з окремих доручень ВУАН. 1931 репресований по сфальсифікованій справі «Українського національного центру». Раніше мешкав на цій же вулиці в будинку № 141, потім – у № 33–35.

Саксаганського, 84/86

Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживав Носов М. М.

Наріжна Т-подібна у плані секція з неглибоким дворовим ризалітом має два чолові фасади: довгий на вул. Саксаганського і короткий (на п'ять віконних осей) на вул. Л. Толстого. Оздоблена у стилі історизм з елементами нео - бароко. Асиметрична за композицією. Зрізане наріжжя акцентоване чотиригранною банькою з маківкою та шпилем, яка ховається за тридільним аттиком з круглим прорізом і трикутним фронтоном. Аналогічним аттиком відмічено вісь входу з вул. Саксаганського, підкреслену напівколонами коринфського ордера й великими арковими вікнами. Фасади відзначаються чіткою ярусною тектонікою та різним пластичним оформленням поверхів. Перший (цокольний), другий та четвертий поверхи рустовані. Третій та четертий поверхи на флангах і в наріжній частині об'єднані пілястрами коринфського ордера, яким на п'ятому поверсі відповідають лопатки з вертикальними арковими нішками, заповненими ліпленими гірляндами. Вікна переважно прямокутні, на третьому поверсі аркові. Вікна другого поверху прикрашено незвичними замковими каменями у вигляді погруддів лицарів у шоломах в обрамленні листя. Вікна третього окреслено архівольтами, що спираються на пілястри; між замковими каменями-кронштейнами вміщено ліплені картуші, у підвіконнях — маскарони. Лиштви вікон на верхніх поверхах складаються з витончених пілястрів і сандриків. Рясно орнаментовані десюдепорти над вікнами п'ятого поверху сприймаються як продовження вінцевого фриза, розчленованого чітким ритмом модульйонів. Декоративне оздоблення доповнюють типові підвіконні фільонки з рослинним орнаментом, поповерхові гурти, три ряди балконів, що мали опуклі «кошикові» ґрати з навкісної сітки прутків (збереглися на зрізаному наріжжі).

Рядова секція, що прилучається до наріжної, у плані Г-подібна, з комунікаційним вузлом на правому фланзі, якому з боку подвір'я відповідає прямокутний ризаліт та прилеглий до нього циліндричний об'єм. Головний фасад симетричний за композицією, яку дещо порушує бароковий портал входу, що займає бічне положення. Архітектурне вирішення у стилі історизм в цілому тяжіє до форм неокласицизму. Цьому стилістичному напряму відповідає центральний декоративний портик з чотирьох великих колон коринфського ордера на рівні четвертого - п'ятого поверхів, ярусність загальної побудови, в якій трьом нижнім поверхам відведено роль своєрідного подіума. Будівлю увінчує гладенький фриз, прикрашений прямокутними фільонками, та невеликого виносу карниз спрощеного профілю. Симетрію загальної побудови підкреслюють балкони центрального портика (довгий прямокутний на четвертому поверсі та малий напівкруглий на п'ятому) й віконні прорізи, з яких найвищі флангові мають вигляд біфорія з колонкою коринфського ордера посередині. У декоративному оздобленні застосовано рустування (цокольний поверх, флангові лопатки), архівольти над трьома прорізами, що виходять на довгий балкон, прямі сандрики (бічні вікна третього поверху), ліплені фільонки (на п'ятому поверсі — з масками). Особливою соковитістю форм вирізняється вхідний портал, що складається з двох муфтованих коринфських напівколон, фриза та лучкового сандрика.

Дворові фасади обох частин розчленовано виступами ризалітів, міжповерховими спрощеними гуртами, лучковими завершеннями віконних і дверних прорізів.

Незважаючи на відмінності в декоративно-пластичному вирішенні обох частин, житловий комплекс справляє цілісне монументальне враження й разом з будинком №107/47 на вул. Саксаганського відіграє роль своєрідних пропілеїв під час руху від Залізничного вокзалу до центру міста.

1919 -23 на п'ятому поверсі, в частині наріжної квартири з боку вул. Л. Толстого проживав Носов Микола Миколайович (1908—76) — дитячий письменник. Син естрадного артиста. У цей час навчався у школі. Докладно описав своє дитинство в автобіографічній повісті «Таємниця на дні криниці».

Саксаганського, 89

Садиба, 1899—1900

1900р. він склав ще кілька проектів одно- та двоповерхових цегляних і дерев'яних флігелів, але не всі з них були реалізовані. 1910 домоволодіння придбала М. Бранд і розширила його за рахунок придбаної у 1912 ділянки на вул. Жилянській, 84, де групувалися господарські споруди (не збереглися).

Головний будинок № 89

На червоній лінії вулиці, в ряді різночасової забудови. Споруда майже не відрізняється від проекту, хоча деякі важливі елементи не збереглися, зокрема, завершення центральної частини будинку у вигляді парапету з балясин і шатрової бані зі шпилем, яка була вкрита лусковою бляхою. Чотириповерховий з напівпідвалом, з боку подвір'я п'ятиповерховий за рахунок невеликого падіння рельєфу в бік вул. Жилянської. Цегляний, тинькований, у плані П-подібний, з розвиненими в глибину подвір'я бічними крилами. Перекриття пласкі. Дах двосхилий над основним об'ємом, односхилий над дворовими крилами, з бляшаним покриттям. Має одну секцію з парадними і двома чорними сходами. За первісним плануванням на другому-четвертому поверхах розміщувалися по дві п'ятикімнатні квартири з коридорним двобічним розташуванням кімнат. Службові приміщення квартир (кухню, ванну кімнату тощо) було винесено у дворові об'єми.

Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Композиція головного фасаду симетричноосьова. Вісь симетрії виділена слабо виявленим ризалітом. На центральній осі розташований головний вхід, який за проектом був доповнений ажурним металевим піддашшям (втрачено). Збереглася лише частина автентичного дверного заповнення з різьбленням по дереву. Поруч з парадним входом влаштовано проїзд на подвір'я, який первісно закривався ажурними металевими воротами авторського рисунка (втрачені). Не збереглися також автентичні ажурні ґрати балконів, виконані з гнутого штабового металу, орнамент яких був побудований на поєднанні різноманітних волютоподібних арабесок. Вертикальне членування фасаду підкреслено багатодільним вікном парадних сходів видовжених пропорцій, що фланкується рустованими лопатками та напівколонами, канелюрованими в нижній частині. Прямокутні вікна третього поверху й вікна з напівциркульними завершеннями четвертого поверху розташовані обабіч центрального вікна і також об'єднані по висоті напівколонами. Насиченість декору на фасаді зростає знизу догори. Вікна четвертого поверху завершено профільованими архівольтами й утворюють своєрідний аркатурний ряд, що надає будинку урочистості. Дворовий фасад має стриманий архітектурний декор, змодельований в цеглі.

Флігель № 89-Б

У глибині садиби, паралельно червоній лінії вулиці. Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений також у стилі історизм з елементами неоренесансу. Композиція фасаду симетрично-осьова. Центральну частину виділено лопатками. Прямокутні віконні прорізи завершуються сандриками. Міжповерховий і вінцевий карнизи підкреслено орнаментальним рядом зубців. Декор фасаду майже відсутній, що є типовим для споруд другого ряду забудови.

Обидві будівлі — характерні зразки втілення творчої манери арх. А.-Ф. Краусса і являють цінність як елементи цілісної забудови садиби рубежу 19-20 ст., сформованої за проектом одного автора.

Саксаганського, 91

Сакс 91

Житловий будинок 19 ст., в якому проживали відомі вчені, громадсько-політичні діячі

З усього проекту було здійснено тільки надбудову. Через значний перепад рельєфу з рівня вулиці прибудовано місток до входу на другий поверх. Будинок шестиповерховий, цегляний, пофарбований. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу.

У будинку проживали відомі вчені, громадсько-політичні діячі.

1908-11 — Астряб Олександр Матвійович (1879-1962) — математик, методист, заслужений діяч науки УРСР (з 1944). Після закінчення фізико-математичного відділення природничого факультету Київського університету (1904) викладав математику, методику математики і фізику у Комерційному училищі Першого товариства викладачів, жіночому комерційному училищі Л. Володкевич, на Вищих жіночих і педагогічних курсах. Глибоко вивчав питання методики викладання математики у навчальних закладах, новітні досягнення всесвітньої педагогіки, зокрема французької. Керівництво Київського навчального округу залучило педагога до роботи в комісії зі складання проектів програм з математики і фізики для гімназій (1910 - 16). Його перша книжка «Наочна геометрія», видана 1909, витримала 12 перевидань. У ці роки був товаришем голови Київського вегетаріанського товариства. Пізніше мешкав на сучасних вулицях М. Коцюбинського, 4; Саксаганського, 117; О. Гончара, 46, квартира № 1.

У 1910-х рр. — Зарубін Олександр Миколайович (1884-1931) — громадсько-політичний діяч, есер, гласний Київської міської думи, член Малої Ради, генеральний секретар пошт і телеграфів УНР, згодом — великоросійських справ. У період проживання в цьому будинку асистент кафедри фізики фізико-математичного факультету Вищих жіночих курсів. У роки Української революції мешкав на сучасній вул. Л. Толстого, 35.

1900-04 — Чикаленко Євген Харлампійович (1861-1929) — громадський діяч, публіцист, землевласник, меценат української культури. Був засновником літературного фонду допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові, «Академічного дому» у Львові для студентів-українців з Наддніпрянщини, фінансував орган Радикальної української партії «Селянин». У цей час член Старої Громади, активний діяч українського руху. Фінансував більшість українських культурних закладів у Києві, видань, публікацій творів молодих письменників у журналі «Киевская старина». 1906 сприяв заснуванню у Києві газети «Громадська думка» (згодом — «Рада»), яку видавав власним коштом (1906—14). Був членом Загальної української безпартійної демократичної організації (1904), Української демократично-радикальної партії (1904), співзасновником Товариства українських поступовців (1908). Переслідування поліції змусили Є. Чикаленка залишити Україну. 1917 повернувся у Київ, 1919 емігрував. Звідси переїхав у придбаний ним будинок № 56 на цій же вулиці (не зберігся).

1904-04 у квартирі № 8 — Шиндлер Камілл Гаврилович (1869-?) — вчений у галузі сільськогосподарського машинобудування, професор політехнічного інституту (з 1899). Мешкав також на сучасних вулицях Воровського, 14 (1900-02), бульв. Т. Шевченка, 50 (1904-07, будинок не зберігся), у садибі політехнічного інституту (1907-11).

Тепер частину першого поверху займає художньо - палітурна майстерня ТОВ «Нова графіка».

Саксаганського, 92

Сакс 92

Житловий будинок 1909, в якому проживав Ковалевський М. М.

Кімнати було оздоблено ліпленим декором. Внутрішнє планування приміщень передбачало чіткий поділ на житлову частину з парадними сходами й господарську — з чорними. Сходи гранітні. На подвір'ї перед флігелем — підземні служби з цегли та бетону. 1966—69 по фронту ділянки споруджено шестиповерховий житловий будинок. У 1990-х рр. флігель добудовано двома поверхами та мансардними приміщеннями. Шестиповерховий з підвалом і мансардами, цегляний, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах мансардний, з бляшаним покриттям.

Фасад оздоблено у стилі історизм з елементами середньовічної європейської архітектури. Центральну вісь симетрії підкреслено розкріповкою. Головний вхід виділено рустуванням. Раніше його прикрашало піддашшя на металевих стовпчиках (не збереглося). Фасад пожвавлено чергуванням видовжених прямокутних, лучкових і напівциркульних вікон, завершено карнизом з тонко прорисованим візерунком цегляного мурування.

Будинок — характерний зразок раціонального й компактного планування житлових приміщень.

У травні 1917 — квітні 1918 в будинку проживав Ковалевський Микола Миколайович (1892—1957) — кооператор, публіцист, громадсько-політичний і державний діяч. Нащадок І. Ковалевського — генерального осавула в уряді гетьмана Б. Хмельницького. 1912—14 навчався у Київському комерційному інституті, 1914 увійшов до Київського комітету українських есерів, брав участь у написанні програми партії. Після арешту в лютому 1914 і тимчасового ув'язнення в Лук'янівській тюрмі переїхав на Полтавщину, займався кооперативною діяльністю, співпрацюючи водночас з київськими есерами. На установчому з'їзді Української партії соціалістів-революціонерів, що відбувся в Києві 4—5 квітня 1917, обраний головою УПСР на Всеукраїнському національному конгресі (8 травня 1917) — членом УЦР. З травня постійно мешкав у Києві. Голова фракції УПСР в УЦР, голова Української селянської спілки, редактор газети «Народна воля», у складі делегації УЦР вів переговори з Тимчасовим урядом. Брав участь у Всеукраїнському селянському з'їзді (28 травня — 2 червня 1917), на якому обраний до складу Тимчасового ЦК Української селянської спілки та Всеукраїнської Ради селянських депутатів. 25 жовтня увійшов до Крайового комітету охорони революції в Україні. На сьомих загальних зборах УЦР (29 жовтня — 2 листопада 1917) затверджений генеральним секретарем продовольчих справ, обіймав цю посаду до 29 квітня 1918. Від Полтавського виборчого округу був обраний членом Всеросійських Установчих зборів. Після гетьманського перевороту виїхав з Києва, перебував на нелегальному становищі, у червні 1918 заарештований, до грудня утримувався в Лук'янівській в'язниці. Визволений Українським військовим ревкомом, який підняв повстання напередодні вступу в Київ військ Директорії. 1919 емігрував, жив в Австрії, Польщі, Румунії, займався журналістикою, один із редакторів «Енциклопедії українознавства». Помер в Інсбруку (Австрійська Республіка).

До 1990-х рр. будинок використовувався як житлово-офісний.

Саксаганського, 93-Б

Житловий будинок, кін. 19 ст.

У 1890–99 ділянка належала дружині надвірного радника Н. Хандожко та її нащадкам. 1892 за проектом арх. М. Гарденіна на червоній лінії забудови вулиці зведено двоповерховий з напівпідвалом дерев'яний житловий будинок, пізніше обкладений цеглою (№ 93). До 1899, ймовірно, за проектом арх. А.-Ф. Краусса споруджено двоповерховий флігель (№ 93-б) змішаної цегляно-дерев'яної конструкції.

У головному будинку садиби (№ 93) в 1898–1904 проживав з родиною письменник, театральний, громадський діяч М. Старицький; його дочки: М. Старицька – актриса, режисер, педагог; Л. Старицька-Черняхівська – письменниця, літературний критик, громадська діячка (двічі репресована). 1920 обидві будівлі було передано житловому кооперативу «Січнівка», після Великої Вітчизняної війни використовувалися установами. За Постановою Ради Міністрів УРСР від 24 липня 1987 садибу передано Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. Через незадовільний технічний стан головний будинок (№ 93) у 1990-х рр. розібрано, в 2001 відновлено з цегли у первісному вигляді («Укрпроектреставрація», головний архітектор проекту наукової реконструкції Є. Рубцов). Нова споруда не має архітектурно-історичної цінності.

Двоповерховий з підвалом, перший поверх цегляний, другий дерев'яний, обкладений цеглою, пофарбований, у плані Т-подібний, з проїздом на лівому фланзі, що порушує симетрію загальної побудови. Дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм з рисами неоренесансу (із застосуванням лише цегляного декору). Акцентом головного фасаду є ризаліт входу, завершений тридільним аттиком з трикутним центральним щипцем і круглим слуховим віконцем. Наріжжя ризаліту та проїзд виділено лопатками. Міжповерховий гурт і карниз оздоблено смужками зубців і сухариків. Додаткові горизонтальні лінії утворюють підвіконні гурти. Вікна прямокутні, обрамлені простими лиштвами, на першому поверсі – з замковими каменями. Підвіконня декоровано фільонками, які на першому поверсі заповнено поребриком.

Будинок – зразок рядової житлової забудови міста кін. 19 – поч. 20 ст. Проектом реставрації було передбачено пристосування приміщень під театральну вітальню та виставкові зали музею.

Саксаганського, 95-Б

Сакс 95-Б

Житловий будинок 1894, в якому проживали Гвоздик М. В., Лисенко М. В., Лисенко О. М., Рильський М. Т.

Будинок зведено за проектом арх. О. Хойнацького як прибутковий флігель на дві квартири у невеликій міській садибі. Фасадний двоповерховий будинок № 95, споруджений 1874 за кресленнями землеміра й проектувальника О. Дубицького, знесено в грудні 1980. У 1920 флігель перебудовано під комунальні квартири.

25 березня 1971 передано Державному музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР для створення меморіального музею М. Лисенка.

До 1980 здійснено ремонтно-реставраційні роботи та пристосування будинку під музей. Головні архітектори проекту — В. Гопкало, В. Коломієць, керівник проекту реставрації та відновлення первісного планування — М. Шило (онук М. Лисенка). Параметри споруди було збережено без змін, дерев'яні перекриття замінено на залізобетонні, відновлено первісне планування меморіальної квартири на другому поверсі та дерев'яну веранду. На основі піддашшя над парадним входом зроблено скляний тамбур для переходу екскурсантів з першого на другий поверх.

Двоповерховий з високим напівпідвалом у тильній частині (за рахунок значного перепаду рельєфу), цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Асиметрію загальної побудови визначає структура плану, що складається з основної житлової частини з входом на правому фланзі й розташованого ліворуч невеликого крила (призначалося для господарських приміщень).

Внутрішнє планування житлової частини — дворядне анфіладне (перший поверх) і коридорно-анфіладне (другий поверх), у крилі — зального типу. Вертикальний зв'язок забезпечують двоє кам'яних сходів, пов'язаних з входами до будинку: одномаршові — на правому фланзі, двомаршові — в місці прилягання бічного крила.

Оздоблений у цегляному стилі з елементами неоренесансу. Ритмічно-ярусну композицію головного фасаду визначають ряди прямокутних вікон і горизонтальні членування — профільований вінцевий карниз, міжповерховий гурт зі смугою поребрика та підвіконні гурти. Простінки й наріжжя підкреслено одинарними й подвійними лопатками, об'єднаними на другому поверсі зубчастою лінією своєрідного фриза, що включає й замкові камені віконних прорізів, під якими вміщено фільонки з поребриком. Вхід на лівому фланзі акцентовано двосхилим металевим під дашшям з ажурною лиштвою та двома вазами на п'єдесталах, встановлених над лопатками вище міжповерхового гурта. Бічний та тильний фасади мають спрощений декор. Вінцеві й міжповерхові гурти та нішки аритмічно розташованих вікон другого поверху тильного фасаду оформлено мереживом цегляних зубців. На тильному фасаді виділяється пов'язана з їдальнею у квартирі М. Лисенка проста двоповерхова дерев'яна веранда, що колись виходила у великий вишневий сад.

В інтер'єрі збереглися кам'яні одномаршові сходи, у передпокої (коридорі), в трьох меморіальних кімнатах на другому поверсі відновлено паркет, ліплення, плафони, кахляні груби. Шпалери відтворено за залишками, знайденими під час реставрації.

Будинок належить до зразків житлової забудови Києва кін. 19 ст. з характерним для цього періоду мистецько-стильовим вирішенням.

1894-1912 на першому поверсі проживав власник садиби Гвоздик Микола Васильович (бл. 1850-1912) — аптекарський помічник, член Старої Громади, викладач природничих наук у приватній гімназії В. Науменка та інших середніх навчальних закладах Києва. Був дільничним попечителем Лук'янівської дільниці від Київської міської думи.

З 5 вересня 1894 до 6 листопада 1912 другий поверх будинку винаймав Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) — композитор, піаніст, хоровий диригент, музичний і громадський діяч, основоположник української класичної музики, один з фундаторів українського музично-драматичного театру, засновник національної музично-театральної освіти. Автор 10 опер, понад 90 творів на вірші Т. Шевченка, понад 100 солоспівів і хорів на тексти українських поетів, оркестрових, фортепіанних та інструментальних творів, понад 500 обробок українських народних пісень для голосу та хору, музики до драматичних вистав; перший дослідник українських народних інструментів. Викладав у приватних музичних навчальних закладах, музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства, Інституті шляхетних дівчат (до 1904). Відкрив 1902 власну Музично-драматичну школу (на сучасній вул. Ярославів Вал, 15; будинок не зберігся), в якій вів клас гри на фортепіано (з 1913 навчальний заклад носив ім'я М. Лисенка, у 1918 - 34 — Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка).

У 1895-1905 один з провідних членів Київського літературно-артистичного товариства, в якому проводив широку музично-громадську діяльність. Багато концертував як піаніст-віртуоз і ансамбліст, акомпонував співакам, організовував концерти на честь ювілейних дат М. Глінки, Ф. Шопена, Ф. Шуберта, Р. Шумана та інших композиторів. З 1864 влаштовував щорічні шевченківські концерти. Засновник і диригент аматорських хорів, з якими дав бл. 100 концертів у кращих залах Києва (театри Бергоньє та Міський, Купецьке зібрання, Контрактовий будинок, народні будинки тощо). З грудня 1903 у Львові та багатьох центрах Галичини, Києві (1904), Санкт-Петербурзі, Тифлісі та інших містах відбулися урочистості з нагоди 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка. Один з активних діячів київської Старої Громади. Член Загальної української організації, створеної 1897 в Києві на з'їзді представників українських Громад з ініціативи В. Антоновича та О. Кониського (1904 перетворена на Українську демократичну партію). 1906 один з фундаторів Українського наукового товариства в Києві. Почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. 1908-12 засновник і голова Ради старійшин першого легального українського громадського зібрання — Українського клубу в Києві (з 1912 — клуб «Родена»). Голова Об'єднаного комітету зі спорудження пам'ятника Т. Шевченку в Києві та Центрального комітету в справі відзначення 50-х роковин смерті Т. Шевченка (з 1906).

У цьому будинку працював над операми «Тарас Бульба», «Енеїда», «Ноктюрн», хоровим концертом «Куди піду від лиця Твого, Господи», останніми випусками «Музики до "Кобзаря"» та збірками народних пісень, фортепіанними творами та ін. Похований на Байковому цвинтарі. Раніше мешкав на вул. Рейтарській, 19-а.

До 1912 в будинку проживали діти М. Лисенка: Катерина — одна з фундаторів нотного відділу НБУ НАНУ, Галина, Мар'яна, Тарас, Остап (пізніше жили за іншими адресами).

Лисенко Остап Миколайович (1885-1968) — музикознавець. У 1900-х рр. навчався в Санкт-Петербурзькій консерваторії. 1914-16 керував хором при клубі «Родена». 1934 закінчив Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, в якому викладав з 1939. Ректор Київської музичної академії (1941-42). Пізніше працював у Львівському вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (1945-51), доцент кафедри народної творчості Київської консерваторії (1951-68), при ній заснував у 1947 кабінет-музей М. Лисенка, на базі архівної збірки якого відкрито меморіальний музей. Досліджував творчу спадщину батька.

1907-11 в сім'ї М. Лисенка проживав Рильський Максим Тадейович (1895-1962) — поет, мистецтвознавець, акад. АН УРСР (з 1943) та АН СРСР (з 1958). У цей час навчався в приватній гімназії В. Науменка. Тут написав свої перші вірші. Батько поета Т. Рильський етнограф, член Старої Громади, культурно-громадський діяч, приятелював з М. Лисенком зі студентських часів.

1980 тут відкрито Меморіальний будинок-музей М. Лисенка, в якому відтворено три меморіальні кімнати: вітальню, де збиралися діячі культури, українські митці та громадсько-політичні діячі; робочий кабінет, в якому композитор помер 6 листопада 1912; їдальню. В музеї зберігається архів митця, видання творів, особисті речі, концертний рояль, меморіальна колекція українських народних музичних інструментів, меблі тощо.

22 березня 1981 на фасаді будинку, ліворуч від головного входу, встановлено бронзову (замість мармурової 1948) меморіальну дошку з барельєфним портретом М. Лисенка (ск. Н. Дерегус, арх. О. Стукалов).

1988 музей на правах відділу включено до складу Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького.

Саксаганського, 96

Сакс 96

Житловий будинок 1898 - 99, в якому проживали Бердяєв С. О. (рідний брат філософа М. Бердяєва), Лоначевський-Петруняка Т. І.

Чотириповерховий з мансардним поверхом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі залізобетонні. Дах мансардний, з сучасним покриттям. На кожному поверсі по дві квартири.

Оздоблений у стилі історизм з елементами французького ренесансу.

Головний фасад вирішено симетрично. Асиметричним є тільки перший поверх з розташованими на правому фланзі проїздом та наближеним до нього входом у сходову клітку, що освітлюється верхнім світлом. Центр фасаду виділено тричвертєвими колонами великого композитного ордера, бази яких підтримують на рівні другого поверху напівпостаті атлантів. Колони фланкують напівкруглий балкон третього поверху, який зберіг первісні ажурні ґрати у вигляді корзини, та напівциркульну декоративну арку, що охоплює верхні вікна й спирається на напівпостаті каріатид. Симетрію фасаду підкреслюють два вертикальні ряди балконів (первісні ґрати не збереглися). Віконні та дверні прорізи бічних площин фасаду оформлено різноманітними лиштвами, що складаються з рустубрекчії й напівколон іонічного ордера (другий поверх), каріатид і напівколон композитного ордера (третій), фільончастих пілястрів (четвертий поверх). Важливу роль в архітектурній композиції відіграє поєднання прямокутних і аркових прорізів, рустування першого поверху, який має вигляд своєрідного подіума.

У пишному ліпленому декорі широко використано рослинні орнаменти, мотиви картушів, волют тощо. Будинок увінчують фриз і спрощена карнизна плита, що відокремлює оригінальне обрамлення вікон мансардних приміщень, вирішених у вигляді окремих кіосків з лучковими й криволінійними сандриками. Первісно центральну вісь було підкреслено вежкою цибулястої форми (втрачена). Частково збереглося оздоблення інтер'єрів (оперізаний лавровим листям ліплений меандровий фриз у вестибулі).

Споруда — яскравий архітектурний витвір періоду історизму; завдяки соковитій проробці архітектурних і скульптурних деталей є справжньою прикрасою в забудові вулиці.

1902 у квартирі № 29 будинку проживав Бердяєв Сергій Олександрович (літ. псевд. — Аспид, Велизарий, Б. Глібов, С. Дяев, С. Зимний, Киевский, С. Обухівець, Одинокий, Перекати-Поле, Старий театрал та ін.; 1860–1912) — письменник, театральний критик, видавець, публіцист, громадський діяч. Рідний брат філософа М. Бердяєва, двоюрідний брат вченого і громадсько-політичного діяча С. Подолинського. Освіту здобув у Колегії Павла Ґалаґана і за кордоном, за фахом лікар. Співробітничав у багатьох українських і російських періодичних виданнях: «Буковина», «Вестник Европи», «Восход», «Господарь», «Громадська думка», «Дзвінок», «Діло», «Заря», «Зоря», «Киевская газета», «Літературно-науковий вістник», «Народна часопись», «Рада», «Руслан», «Страхопуд», «Слово», «Сяйво», «Труд», «Шершень» та ін. З 1885 перебував під постійним поліцейським наглядом за демократичні переконання і близкість до соціал-демократичного руху (тому постійно змінював адреси проживання). В 1890-93 разом з дружиною видавав у Києві літературно-науковий журнал «По морю и по суше», високо оцінений І. Буніним, пізніше — газети «Справедливость», згодом перейменована на «Киевскую зарю» (1905), «Свободний труд», перейменована на «Работник» (1906), в якій було вміщено статтю В. Леніна «Напередодні» та інші антиурядові матеріали, за що був притягнений до кримінальної відповідальності. Завдяки зусиллям друзів, судовий процес так і не відбувся. Брав участь у діяльності Київського літературно-артистичного товариства. На запрошення Лесі Українки, яка підтримувала дружні стосунки з родиною Бердяєвих, виступав на вечорі КЛАТу, присвяченому Г. Гейне. 1907-12 жив у Москві, потім повернувся до Києва. Останні роки хворів. Був похований на Пріорському цвинтарі (знищений).

Поезії писав російською та українською мовами. Багато віршів і статей присвятив діячам української культури: Л. Глібову, М. Заньковецькій, М. Кропивницькому, М. Лисенку, М. Старицькому, Т. Шевченку та ін. Опублікував десятки рецензій на вистави театрів «Соловцов» та корифеїв. Листувався з І. Франком (друкував вірші С. Бердяєва в «Зорі», «Літературно-науковому вістнику») та О. Маковеєм (видрукував у «Буковині» 25 віршів С. Бердяєва). Переклав російською і опублікував десять «Гірських дум» О. Маковея, вірш «Цивілізація», одним із перших — твори І. Франка («Притча про красу», «Указ про голод», статтю про Е. Золя), а також твори М. Старицького, Ю. Федьковича, німецькою — М. Вороного («Євшан-зілля») тощо. У Києві та Одесі було видано три збірки поезій (1891, 1895, 1896).

Проживав у Києві на сучасних вулицях І. Франка, 19-а, квартири № 11 і 16 (1891 - 92), Інститутській, 23 (1894; будинок не зберігся), О. Гончара, 5 (1896), Пушкінській, 10, квартира № 1 (у кін. 1890-х рр.), Саксаганського, 44, квартира № 25 (1901), Микільсько-Ботанічній, 27 (1905; не зберігся), бульв. Т. Шевченка, 52 (1905; не зберігся), Б. Хмельницького, 34 квартира № 9 (1906; не зберігся), Трьохсвятительській, 14 (1906; не зберігся), Володимирській, 1, квартира № 3 (1906; не зберігся), Ярославів Вал, 10 (1912-14; не зберігся).

1910-17 в будинку мешкав Лоначевський-Петруняка Тимофій Іванович (1837-192?) — лікар-фармацевт, хімік. Після закінчення медичного факультету Київського університету (1857) працював у ньому, 1889 - 1920 професор, завідувач кафедри фармації та фармакогнозії. Досліджував молекулярні сполуки, розробляв методи очищення дніпровської води. Раніше жив на сучасних вулицях Жилянській, 63 і Саксаганського, 113, останні роки життя — на вул. Комінтерну, 28.

Саксаганського, 97

Житловий будинок 1889, в якому проживали родина Косачів, Хитрово М. С., містилася редакція журналів «Рідний край», «Молода Україна»

Споруджено за проектом арх. М. Гарденіна на замовлення відставного інж.-капітана дворянина М. Хитрово, який володів садибою за купчою від 04 січня 1889. Родовий герб власника зображено на фасаді під декоративною вежею-шатром. По його смерті 1903 садибу успадкувала дружина Г. Хитрово, після її смерті — дочка та онуки. За описом 1913, у напівпідвалі було три кімнати, чотири кухні, передпокій, коридор і льох, на першому поверсі — десять, на другому — 11 кімнат. У садибі пл. 0,18 га по периметру стояли ще два двоповерхові флігелі, сараї, льодовня (не збереглися), був невеликий сад.

У 1920 будинок націоналізовано, він використовувався за різним призначенням. За постановою РМ УРСР від 11 квітня 1960, у ньому створено Літературно-меморіальний музей Лесі Українки, який відкрився для відвідувачів 1962.

В 1986—90 проведено ґрунтовні ремонтно-реставраційні роботи із заміною дерев'яних перекриттів на залізобетонні, відновленням первісного планування у меморіальних частинах будівлі, пристосуванням окремих приміщень для потреб музею. На підставі автентичних фрагментів відновлено ліплене оздоблення плафонів, за архівними документами й спогадами І. Косач, сестри Лесі Українки, виготовлено шпалери для п'ятикімнатної квартири родини Косачів, деякі меблі тощо. В тилу будинку споруджено новий адміністративний корпус Музею видатних діячів української культури - Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (створений 1987; в його складі — будинки на вул. Саксаганського, 93, 93-б, 95-б, 97 і на вул. Жилянській, 96).

Двоповерховий з напівпідвалом, перший поверх цегляний, другий дерев'яний, обкладений цеглою. Цоколь і перший поверх тиньковані, верхні пофарбовані. У плані прямокутний, з розташованим на червоній лінії вулиці бічним ризалітом з проїздом на подвір'я, що прилягає до сусіднього будинку № 99 й надає асиметричного характеру загальній композиції споруди. Дах над основною частиною двосхилий, з бляшаним покриттям, над проїздом — у формі зрізаного шатрового верху, вкритого діагональними бляшаними листами. Внутрішнє планування дворядне анфіладне, пов'язане з влаштованими по центральній поперечній осі парадними двомаршовими сходами з першого на другий поверх та чорними двомаршовими сходами, які спускаються у напівпідвал.

Оздоблений у стилі історизм у ренесансно-барокових формах. На цегляному пофарбованому тлі головного фасаду білим кольором виділено тиньковані й ліплені деталі. Чоловий фасад має ярусну тектоніку. Цоколь гладенький, розкріпований, перший поверх оформлено міжвіконними й наріжними лопатками, оздобленими фактурним тинькованим рустом; на верхньому поверсі, окрім лопаток, застосовано напівколонки коринфського ордера. Над першим поверхом проходить профільований карниз, над другим — вінцевий карниз і фриз з модульйонами. На рівні даху влаштовано парапет з цегляних стовпчиків і ажурних ґрат.

Композиційні акценти фасаду — домінантна наріжна частина під шатровим верхом з лучковою рустованою аркою проїзду та подвійна розкріповка головного входу, лучковий проріз якого обрамлено декоративним рустом і підкреслено подібним за формою фронтоном. Акцентні елементи увінчано аттиками з напівциркульними щипцями, в які над проїздом вписано картуш з рельєфним зображенням герба власника — двох перехрещених шабель і пальмового гілля, над входом — кругле слухове віконце в обрамленні модульйонів. Осі проїзду і входу додатково підкреслюють розташований ліворуч балкон з сітчастими навкісними ґратами та обрамлене профільованою лиштвою центральне аркове вікно. Інші вікна прямокутні, на першому поверсі — з клинчастими рустованими перемичками, на другому — з замковими каменями у вигляді прикрашених листям модульйонів. Замковий камінь над проїздом, перекритим новими ґратчастими воротами, оздоблено лев'ячою маскою. Підвіконня першого й другого поверхів містять вишукані ліплені панно орнаментального і рослинного характеру. Пофарбовані по цеглі тильний і бічний фасади з незначними розкріповками позбавлені архітектурного декору.

В інтер'єрі зберігся первісний вигляд парадної сходової клітки. Її стіни на першому поверсі оздоблено дощаним рустом, на другому поверсі — двома чотирипелюстковими розетками зі скульптурними жіночими голівками в центрі. Звернену до входу нижню площину сходового маршу декоровано профільованими гуртами та центральним колом. Східці — зі штучного каменю, ґратчасті огородження — з волютоподібних елементів і арабесок. В окремих кімнатах відтворено ліплення пласких стель: профільовані падуги, різноманітні за формою й орнаментикою розетки, кутові елементи. Підлоги паркетні.

Будинок, що є витвором відомого київського архітектора кін. 19 — поч. 20 ст., відзначається раціональним плануванням і багатством архітектурно-пластичного вирішення.

1898 – 1910рр. п'ятикімнатну квартиру на першому поверсі правого крила винаймала родина Косачів. Кімната, в якій Леся Українка мешкала з сестрою, містилася біля вхідних дверей в квартиру. В будинках поряд жили композитор М. Лисенко (№ 95-б) та драматург М. Старицький (№ 93, первісний будинок не зберігся, на його місці нова споруда), з родинами яких Косачів єднали творчі й дружні стосунки. Цей куточок Києва був одним із центрів духовного та мистецького життя міста, який у кін. 19 — на поч. 20 ст. називали «українським Парнасом». Усі члени родини Косачів були відомими громадсько-культурними діячами українського національного руху.

Косач Петро Антонович (1841—1909) — юрист, громадський діяч. Чоловік Олени Пчілки, батько Лесі Українки, Михайла, Ізидори та Ольги Косачів. Член лівого крила Старої Громади, прихильник українського демократичного руху, захисник селянства, знавець світової літератури. З 1899 обіймав посаду в Київському губернському в селянських справах присутствії, з 1902 чиновник з особливих доручень у селянських справах при Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторі. Помер у цьому будинку, похований на Байковому цвинтарі.

Косач (дівоче прізвище — Драгоманова) Ольга Петрівна (літ. псевд. — Олена Пчілка; 1849—1930) — письменниця, фольклорист, етнограф, чл.-кор. ВУАН (з 1927). Мати Лесі Українки, Михайла, Ізидори та Ольги Косачів, сестра М. Драгоманова. Брала активну участь в українському культурно-громадському житті. Саме в цьому будинку народжувалися плани проведення вечорів Київського літературно-артистичного товариства, шевченківських свят Українського клубу, членом яких була письменниця. В 1907—14 редактор і видавець громадського та літературно - наукового журналу «Рідний край».

У 1908 р. почала видавати додатком до «Рідного краю» журнал «Молода Україна» — єдине на той час в Наддніпрянській Україні дитяче періодичне видання. В журналах друкувалися твори відомих українських письменників і переклади зарубіжних авторів.

У роки проживання у цьому будинку створила літературні твори і праці: оповіданння «Біла кицька» (1901), «Артишоки» (бл. 1903), «За двором» (1905), «Пожди, бабо, нових правів» (1906), «Збентежена вечеря» (1906), «Півтора оселедця» (1908), кілька поезій, різножанрові твори для дітей, низку художніх перекладів, спогади про М. Старицького (1904) та М. Кропивницького (1910), статті про Є. Гребінку, Б. Грінченка, Ю. Словацького, Л. Толстого, розвідки «Наші поети з народу» (1908) і «Т. Шевченко й українські поети з народу» (1910).

1909 Олена Пчілка переїхала в будинок № 115 (не зберігся), згодом — в № 101 на цій же вулиці, де продовжила випуск журналів.

Леся Українка (справж. — Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871—1913) — поетеса, громадська діячка. Перебування у цьому будинку припадає на такі періоди: початок вересня 1899—5 лютого 1900, 10 березня—початок травня, після 2 і не пізніше 18 вересня 1900, бл. 22—24 вересня 1900—початок січня 1901, 5 або в наступні дні березня—8 квітня, 7 вересня—15 листопада 1901, 10—17 червня, бл. 25 серпня—7 жовтня 1902, 7—15 червня, бл. 5 вересня 1903 (проїздом), 21 травня—3 червня 1904, 12 вересня—12 жовтня 1904, 8—10 червня, початок вересня—9 жовтня, 27 жовтня 1905—середина травня 1906, кінець серпня 1906—9 лютого 1907, 3—9 березня 1907.

Тут написала поезії «Ітргошіи» («Когда цветет никотиана...»), «Як я люблю оці години праці», два вірші циклу «Єврейські мелодії»: «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон» та «Єреміє, залізний пророче в залізнім ярмі!»(1899), низку ліричних поезій, більшість з яких присвячена С. Мержинському («Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...», «Все, все покинуть, до тебе полинуть...», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...» та ін.; 1900); «Ось уночі пробудились думки...» (1905); «Легенда», «Пророк», «Жіночий портрет», «Не хутко те буде... Чи й буде, чи ні?...»; шість сатиричних віршів для журналу «Шершень» (1906); драматичний діалог «В дому роботи, в країні неволі» (1906); закінчила драматичну поему «В катакомбах» (1905), здійснила кілька перекладів тощо.

Восени 1901 Леся Українка підготувала до друку збірку поезій «Відгуки». Більшість творів, опублікованих за життя поетеси, побачили світ у Західній Україні, але поодинокі видання з'явились і в Києві, а саме: 12 поезій (серед яких «Сопіта врет врего», «Давня весна», «Коли настав чудовий май...», «У кожного люду, у кожній країні...») увійшли до книжки «Вік (1798—1898)» (видання 1900 і 1902); у

1903 в альманасі «Дубове листя» були опубліковані «Єгипетські фантазії», вийшли окремою книжкою «Дитячі гри: пісні й казки з Козельщини, Лущини і Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка».

1904 побачило світ друге видання збірки поезій «На крилах пісень», щоправда з цензурними купюрами. 1905–1906 рр. видано значну кількість творів великої та малої форм. Драматичні твори «В дому роботи, в країні неволі», «Три хвилини», стаття «Утопія в белетристиці» та інші були опубліковані в журналі «Нова громада» (1906); два окремі видання книги «Розвага: Український декламатор...» (1905 і 1906) включили 29 творів Лесі Українки, а близькі за задумом книжки «Досвітні огні: Збірка поезій й прози до читання й декламаціії» (видання 1906 і 1908) — 39 творів.

Участь у діяльності Київського літературно-артистичного товариства в 1896 - 1901 дала можливість розкритися літературознавчому талантові поетеси. Зокрема, 30 вересня 1899 на вечорі товариства Леся Українка прочитала доповідь на тему «Два напрями в новітній італійській літературі», 9 грудня — реферат «Малоросійські письменники на Буковині», 23 березня 1900 — реферат «Про основні мотиви в творчості Г. Гейне» та ін. На основі рефератів готувала літературно-критичні статті, шість з яких були написані, зокрема, для санкт-петербурзького журналу «Жизнь».

У 1905—06 працювала над статутом культурно-освітнього товариства «Просвіта», вступила до нього і, поряд з літературною та організаційною роботою, керувала бібліотечними справами.

В цьому будинку періодично жила молодша сестра Лесі Українки Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (літ. псевд. — Олеся Зірка; 1877—1945) — лікар, письменниця і перекладач. Найближча духовна подруга поетеси. Зберегла й упорядкувала родинний архів, написала фундаментальну працю «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», яку було видано завдяки клопотанням наймолодшої сестри Лесі Українки - Ізидори у Нью-Йорку 1970. У помешканні Косачів бував старший брат Лесі Українки Косач Михайло Петрович (літ. псевд. — Михайло Козак, Микось Колодяжинський, Михайло Обачний; 1869—1903) — фізик, метеоролог, приват-доцент Харківського університету, письменник і публіцист.

1889—1903 у будинку мешкав власник садиби Хитрово Микола Сергійович (?—1903) — військовий, громадський діяч. Походив із старого дворянського роду, що вів своє коріння від Еду-Хана на прізвисько Дуже Хитрий. Під час проживання за цією адресою М. Хитрово — гласний Київської міської думи (1894—98), член будівельної комісії зі спорудження міської гавані. 1894 очолив підкомісію водогінної комісії. Як великий землевласник входив до складу ради Товариства взаємного страхування від вогню майна землевласників Київської, Подільської і Волинської губернії.

1960 в будинку створено Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки. 1987 увійшов до складу Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. 25 лютого 1991 відбулося відкриття вперше створеної експозиції меморіальної квартири родини Косачів. 1996 на другому поверсі відкрито вісім зал літературної експозиції.

1971 на фасаді будинку, праворуч від входу, встановлено (замість мармурової 1958) гранітну меморіальну дошку з бронзовим погруддям Лесі Українки (ск. Г. Кальченко, арх. А. Ігнащенко) і рельєфним присвятним написом.

Саксаганського, 99

Житловий будинок 1911—12, в якому проживали Леонтович В. Г., Чирвинський В. М.

Семиповерховий (перший поверх цокольний, останній мансардний), цегляний, тинькований, у плані Т-подібний, односекційний, з ліфтовою шахтою у центрі. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. На правому фланзі проїзд на подвір'я.

Вирішений у формах пізнього модерну.

Чоловий фасад побудовано за класицистичною симетричною схемою: на флангах — тривіконні розкріповки, акцентовані на рівні мансарди трапецієподібними щипцями під оригінальними гостроверхими дашками, у центрі — вхідний портал, масивний балкон та плаский сегментний еркер на рівні четвертого — п'ятого поверхів, що закінчується балконом. Горизонтальні членування визначають рустовані площини міжвіконь першого поверху, невеликий карниз над п'ятим поверхом, довгий вузький балкон-галерея мансардного поверху, вписаного у вальмовий дах із заломом. Важливу роль в архітектурній композиції відіграють віконні прорізи різноманітної конфігурації: прямокутні — на першому—четвертому поверхах, аркові — на п'ятому, з трапецієподібними та скошеними (чвертьциркульними та прямими) перемичками — на шостому-сьомому поверхах. Розміщені у шаховому порядку балкони мають як масивні огородження, так і металеві ґрати з типовим для модерну рисунком зірки-перехрестя.

В оздобленні фасаду застосовано архітектурний, скульптурний і орнаментальний декор. Прямокутний отвір входу фланковано двома колонами композитного ордера, масивні фусти яких частково декоровано канелюрами. Над гладеньким архітравом, який підтримують колони, — напівциркульне вікно вестибюля з віялоподібним заскленням. Розташований вище балкон вирізняється масивним огородженням, бетонні тумби якого прикрашено горельєфними чоловічими головами, проміжну площину — стилізованим гіллям. На рівні балкона вміщено два горельєфи у вигляді напівоголених жіночих постатей, що на зразок каріатид підтримують нижню площину еркера. У центрі останнього — порожнє горизонтальне поле, яке, вірогідно, призначалося для нині відсутнього рельєфу.

В інтер'єрі будинку збереглося первісне оздоблення вестибюля та просторої сходової клітки, яка освітлюється ліхтарем верхнього світла. Одномаршові мармурові сходи вестибюля починаються від коробової трицентрової арки, що відділяє сходову клітку. Стіни декоровано пласким рустуванням, пілястрами на орнаментованих консолях, меандровим фризом і трьома барельєфами з пасторальними сценами, виконаними на пейзажному тлі (викривлені пізнішим пофарбуванням). Пласку стелю вестибюля прикрашено рослинними ренесансними орнаментами, які оточують незаповнене поле плафона. Майданчики тримаршових сходів викладено метлаською плиткою (восьмикутники та квадрати). Сходи мають орнаментовані огородження, в основу візерунка покладено мотив кола та чотирьох кутових рослинних елементів. Стіни оздоблено ромбоподібними й округлими фільонками з обрамленням рослинним декором та без нього.

Будинок — цінна пам'ятка архітектури і мистецтва доби модерн.

З 1920-х рр. до 1968 у квартирі № 7 проживав Леонтович Володимир Григорович (1881—1968) — інженер-будівельник, арітектор-реставратор. Обіймаючи посаду волинського єпархіального архітектора (1910—14; м. Житомир), проводив інженерно-геодезичні дослідження, реставрацію дерев'яних церков на Волині (1906—12), інших відомих пам'яток української архітектури (у співавт.), зокрема, дзвіниці жіночого монастиря біля церкви св. Василія в Овручі (1908), «Вежі мурованої» в Острозі (1913—15). Спорудив у співавт. з арх. В. Максимовим меморіальний комплекс «Козацькі могили» у с. Пляшева, тепер Рівненської обл. (1910—14) з використанням модернізованих українських національних форм (нині Державний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви»). З 1914 працював у Києві на інженерних посадах, викладав у вищих навчальних закладах: політехнічному, інженерно-будівельному, художньому інститутах; професор (з 1940). Член Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва (1910—19). Автор книжки «Архітектори, інженери і скульптори, що працювали в Києві у 1855—1925 рр.», досліджень з проблем застосування геодезії у будівельній справі.

У 1910-х рр. в будинку мешкав Чирвинський Володимир Миколайович (1883—1942) — геолог. З поч. 1910-х рр. викладав у Київському університеті, КПІ, на Вищих жіночих курсах, Жіночих медичних курсах. З 1919 старший геолог Українського геологічного комітету; брав участь у роботі секцій постійної комісії УАН з вивчення природних багатств України — будівельних матеріалів, підземних багатств, хімічно-технологічної, сільськогосподарської. Досліджував проблеми мінералогії, геології, петрографії, кристалографії. У 1910-х рр. жив також на цій вулиці у садибі № 78; у 1920—30-х рр. — в будинку КПІ № 3, квартира № 45.

Саксаганського, 101

Житловий будинок 1910, в якому проживали Леся Українка, Олена Пчілка

Чотириповерховий на цокольному поверсі, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі модерн. Чоловий фасад з входом у центрі асиметричний, акцентований центральним прямокутним еркером над головним порталом та фланговими завершеннями, ліворуч — щипцем, близьким до трикутного, праворуч — аттиком з виступами. Між завершеннями прямий карниз. Площину фасаду розчленовано за допомогою різнофактурного оброблення: цоколь, еркер та фриз тиньковані, площину першого — третього поверхів вирішено в лицьовій цеглі (нині пофарбовано). Композицію фасаду пожвавлюють різноманітні за формою вікна (зокрема, оригінальне тридільне вікно на першому поверсі зі скошеними кутами, п'ятикутне вікно в еркері, шестикутне — на четвертому поверсі), геометризовані орнаменти та рельєфні ліплені вставки, що зображують хвилі, морських істот і водорості. Тильний фасад опоряджений значно простіше, за допомогою візерунка цегляного мурування. В інтер'єрі залишилися первісне оздоблення вестибюля, металеве огородження сходів.

Будинок — пам'ятка прибуткової забудови міста доби модерн, що добре збереглася.

В 1911 — серед. 1913 у трикімнатній квартирі № 4 на першому поверсі правого крила будинку проживала Косач Ольга Петрівна (дівоче прізвище — Драгоманова; літ. псевд. — Олена Пчілка; 1849—1930) — письменниця, фольклорист, етнограф, чл.-кор. ВУАН (з 1927). Мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова. Брала активну участь в українському культурно-громадському житті, зокрема, в діяльності Українського клубу, співробітничала в українських періодичних виданнях. Редактор і видавець громадського та літературно-наукового журналу «Рідний край», в якому публікувала дослідження з історії, етнографії, народної творчості, питань розвитку української мови і літератури, інформацію про громадсько - політичне і культурне життя України, твори українських письменників. Журнал засновано 1905 у Полтаві, з 1907 видавався у Києві Оленою Пчілкою. З часописом співробітничали Х. Алчевська, С. Васильченко, Грицько Григоренко (О. Косач-Судовщикова), О. Журлива (О. Котова), А. Кримський, М. Кропивницький, Леся Українка, Панас Мирний, О. Олесь, М. Рильський, Л. Старицька-Черняхівська, П. Тичина, Г. Хоткевич, М. Чернявський, Г. Юра, Д. Яворницький та ін. Олена Пчілка видавала і редагувала у ці роки також єдиний на той час український часопис для дітей «Молода Україна» (заснований у Києві 1908) — додаток до «Рідного краю». У ньому публікувалися твори тих самих українських письменників і переклади творів М. Гоголя, М. Лермонтова, Л. Толстого, Дж. Свіфта, Ч. Діккенса, О. Уайльда та ін. Видавнича робота була ускладнена відсутністю коштів та утисками з боку влади.

У роки проживання у цьому будинку побачили світ спогади Олени Пчілки про видатних сучасників і друзів: «З молодих літ П. Житецького» (1911), «Микола Лисенко» (1912), оповідання «Поезія в стилю "модерн"» (1911), поезії «Миколі Лисенкові» (1912, на смерть композитора) та «Сповідь» (1913), твори для дітей. В 2-й пол. 1913 переїхала в м. Гадяч, тепер Полтавської обл., куди перенесла й редакцію своїх видань.

У цьому будинку з 28 [або незадовго перед тим] квітня до 25 травня 1911 та з [28] квітня до [12] травня 1913 у своєї матері мешкала і працювала Леся Українка (справж. — Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871—1913) — поетеса, громадська діячка. Під час проживання за цією адресою надрукувала в «Рідному краї» поезії «На роковини [Т. Г. Шевченка]» («Не він один її любив...»; 1911) та «Граф фон Ейнзідель» («Чого в пишнім замку...»; 1913). В 1911 була видана 1-а книга «Творів», того ж року «Літературно-науковий вістник» опублікував цикл її віршів «З подорожньої книжки», драматичну поему «Віла - посестра», драму «Руфін і Прісцілла», 1913 — вірш «Ізольда Білорука» та драматичну поему «Адвокат Мартіан»; того ж року журнал «Дзвін» надрукував діалог «Айша та Мохаммед» й драматичну поему «Оргія».

У квітні—травні 1913 Леся Українка востаннє приїздила в Київ. 4 травня в Українському клубі «Родина» (вул. Володимирська, 42) була присутня на вечорі, влаштованому громадськістю міста на її честь, виступила на ньому зі зверненням до літературної молоді. Поетеса померла 1 серпня 1913 в м. Сурамі (Грузія), похована на Байковому цвинтарі в Києві.

1955 на фасаді будинку встановлено меморіальну мармурову дошку Лесі Українці, 1971 замінену на гранітну з викарбуваним анотаційним текстом і українським квітковим орнаментом (арх. В. Шевченко).

Саксаганського, 103

Житловий будинок, 1913

П'ятиповерховий з мансардним і цокольним поверхами, цегляний, тинькований (верхні поверхи пофарбовані), у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах мансардний, з бляшаним покриттям. У центрі симетричного об'єму розміщено сходову клітку з ліфтовою шахтою, що освітлюється ліхтарем верхнього світла.

Оздоблений у стилі раціонального модерну. Головний фасад симетричний тридільний, складається з центральної частини на два віконні прорізи та двох бічних на один віконний проріз, виділених розкріповками, між якими – балкони з індивідуальними для кожного поверху металевими ґратами. Центральну частину фасаду увінчує трикутний плаский щипець, бічні ризаліти – менші за розмірами щипці. Перший поверх оброблено під руст. Балкони підкреслюють площинне трактування стіни, розкресленої великими видовженими вікнами й вертикальними гуртами. Домінантний вертикальний ритм членувань урівноважується горизонтальним поясом між першим і другим поверхами. Вхідний портал виділено ліпленим оздобленням та вузькими здвоєними вікнами другого поверху. Лаконічне оформлення фасаду пожвавлюють квадратні майолікові вставки та лінеарний геометричний орнамент (на лопатках й обабіч головного входу). Збереглися столярне заповнення головного входу, металеві ґрати балконів і парапети з орнаментом. Тильний фасад вирішено просто - розчленовано міжповерховими гуртами.

В інтер'єрі збереглось опорядження парадного вестибуля - мармурові сходи з огородженням, ліплений орнамент на стінах і стелі, метласька плитка на підлозі.

Будинок – характерний зразок прибуткової споруди в стилі модерн забудови Києва поч. 20 ст.

Саксаганського, 104

Сакс 104

Житловий будинок, поч. 20 ст.

Використовувався як прибутковий житловий будинок з магазинами на першому поверсі. У 1920-х рр. з боку подвір'я добудовано об'єм, паралельний центральному ризаліту. За радянських часів внутрішнє планування зазнало змін. Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий з пірамідальним ліхтарем над сходовою кліткою, з бляшаним покриттям. Має дві квартири на поверсі, парадні й чорні сходи, на правому фланзі – проїзд на подвір'я. Оздоблений у стилі модерн. Композиційною домінантою головного фасаду є розташована на осі входу центральна одновіконна розкріповка, завершена тридільним фігурним аттиком, на тлі якого криволінійним вінцевим карнизом окреслено щипець (його вигадливий абрис повторено у формі слухового віконця). Симетрію побудови підсилюють два ряди балконів, на частині яких збереглися дрібні за рисунком модерністичні ґрати. Активну роль в оформленні відіграють ліплені декоративні деталі рослинного характеру. Вертикальні членування утворені шістьма лопатками-лізенами, оздобленими нагорі жіночими маскаронами (в центральній розкріповці) й вишуканими ліпленими панно із зображенням квітів та листями маку (на флангах), на рівні третього поверху – типовими для модерну декоративними колами, перехрещеними двома вертикальними стрічками. Прорізи вікон і вхідних дверей прямокутної форми. На першому поверсі – широкі вітрини, вікна другого поверху завершено спрощеними сандриками (прямими та трикутними, в центрі – лучковими), на третьому поверсі застосовано рамкові лиштви вікон зі смугою стилізованих перлин, замкові камені вікон четвертого поверху виступають на тлі гладенько тинькованих площин. Фасад завершено фільончастим фризом, спрощеним карнизом та ажурним парапетом з криволінійних ґрат модерністичного рисунка. Дворовий фасад з гранчастим виступом чорних сходів оформлено стримано.

В інтер'єрі у вестибулі зберігся меандровий фриз. Простора сходова клітка парадних сходів має засклений світловий ліхтар. Чорні сходи за формою близькі до гвинтових.

Будинок – зразок синтезу стилів історизм та модерн.

Саксаганського, 107/47

Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживав Ліндеман В. К.

Складається з двох прямокутних у плані секцій на вул. Л. Толстого й однієї Т-подібної — на вул. Саксаганського. Перекриття пласкі, дах двосхилий з наріжною банькою, покриття бляшане.

Оздоблений у цегляному стилі (лопатки, фільонки, аркатурні й зубчасті карнизи) з елементами ренесансно-барокової архітектури (аркові вікна, ліплений декор). Акцентами в асиметричній ярусній побудові споруди виступають наріжна частина, увінчана аттиком і півсферичною ребристою банею з маківкою, та вхідні розкріповки з тридільними аттиками, завершеними напівциркульними щипцями над центральними круглими отворами. Осі входів додатково виділено високими арковими вікнами, що освітлюють сходові клітки. На п'ятому поверсі вікна аркові, на інших поверхах — прямокутні. Рельєфний декор рослинного характеру (антревольти аркових вікон, різноманітні на кожному поверсі замкові камені) доповнює скульптурний: маскарони з гірляндами у верхній частині лопаток (у розкріповках застосовано лев'ячі маски), голівки в обрамленні листя — у замкових каменях вікон третього поверху. Архітектуру чолових фасадів істотно доповнювали ажурні металеві ґрати балконів з вигнутих назовні вертикальних прутків (частина балконів і всі ґрати втрачені під час останнього капітального ремонту).

Будинок — характерний зразок житлової багатоквартирної забудови свого часу, що акцентує перехрестя двох вулиць.

1909 - 12 у будинку проживав Ліндеман Володимир Карлович (1868—1933) — лікар, патофізіолог. По закінченні Московського університету (1893) працював у ньому. З вересня 1901 професор, завідувач кафедри загальної патології Київського університету (1901—18) і Київського медичного інституту (1920—22). Одночасно директор Бактеріологічного інституту (1910—22), професор зоології Медичного відділення Вищих жіночих курсів (з 1907), один із організаторів створеного на їхній базі Жіночого медичного інституту (1916). Секретар Товариства для боротьби із заразними хворобами. Один із найавторитетніших у свій час вчених і педагогів. Його учнями були відомі у майбутньому лікарі й вчені М. Вашетко, В. Виноградов, М. Нещадименко, С.Тимофєєв.

Досліджував проблеми патології кровообігу, патофізіології нирок, питання спадковості, мінливості та їхню роль в розвитку патології. Вперше у світі експериментально відтворив гломерулонефрит за допомогою нефроцитотоксичної сироватки. У 1910—11 опублікував «Підручник загальної патології» у 2 т., 1912 - «Короткий курс медичної зоології». Мешкав на цій вулиці також у садибі № 22 (1901—04), садибі № 89 (1907—09), на сучасних вулицях Горького, 14 (1904—07) і Леонтовича, 4 (з 1913).

Саксаганського , 108/16

Будинок Південно-російського товарисrва торгівлі аптечними товарами (ЮЮТАТ), 1898-99

На розі з вул. Комінтерну, на червоних лініях забудови.

Зведено за проектом арх. О. Хойнацького для Південно-російського товариства торгівлі аптечними товарами, яке пропонувало на продаж в Україні хімічні продукти для наукових досліджень, промисловості, сільського господарства, цукрових заводів, виноробства тощо; титровані розчини та інші товари для аптек, лабораторій; засоби для дезинфекції при епідеміях; косметику й пахощі багатюх відомих фірм та косметичні товари власної лабораторії; аптечні та лабораторні приладдя, хірургічний інструмент і санітарні приладдя; гумові предмети; перев'язочний матеріал.

В 1990-х рр. у будинку здійснено ремонтно-реставраційні роботи.

Триповерховий з цокольним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані замкнуте каре з майже квадратним подвір'ям. Дах двосхилий з наріжною банькою, покриття бляшане. Через великий периметр (понад 200 м) зв'язок між поверхами здійснюється за допомогою п'яти основних двомаршових сходів і двох вантажних ліфтів. Внутрішнє планування коридорне з двобічним розташуванням приміщень. Коридори на всіх поверхах перекрито циліндричними склепіннями з розпалубками над входами до кімнат, які мають пласкі стелі. Перекриття цокольного поверху й сходових кліток - невеликі цегляні склепіння по металевих рейках.

Композиція будівлі симетрична відносно діагональної осі, що проходить через ріг кварталу. Зрізане наріжжя з центральним і бічним (з боку вул. Комінтерну) входами та фланги обох вуличних фасадів з проїздами на подвір'я виділено розкріповками, акцентованими архітектурними елементами: рустуванням на першому поверсі, чотириколонними портиками на другому-третьому поверхах. З центрального (наріжного) входу до торговельного приміщення ведуть п'ятигранні в плані гранітні сходи. Оздоблений у стилі історизм з рисами неокласицизму.

В порядженні чолових, пофарбованих у три кольори фасадів широко застосовано архітектурний, ліплений і скульптурний декор.

Композиція вуличних фасадів відзначається чіткою ярусною тектонікою і домінуванням наріжної частини. Високий цокольний поверх тепер має рівну тиньковану поверхню та червоно-брунатне пофарбування, яке відіграє значну роль, посилюючи урочистість загального архітектурного вирішення та відтіняючи багату пластику верхніх ярусів. Площини стін мають відкриту фактуру цегляного мурування, що є відходом від класицистичної естетики та засвідчує нові утилітарні й естетичні підходи. притаманні архітектурному дизайну доби історизм. Білі архітектурні й ліплені деталі чітко вирізняються на вохри сто-рожевому тлі.

Виділений профільованими гуртами перший поверх, оздоблений дощаним рустуванням у межах розкріповок, відіграє роль своєрідного стилобата для верхнього ордерного ярусу - другого й третього поверхів, об'єднаних вертикалями пілястрів і напівколон великого композитного ордера. У зрізаному наріжжі й бічних розкріповках пластична напруга зростає завдяки заміні гладеньких пілястрів на канелюровані тричвертєві фусти чотириколонних портиків, капітелі яких пишно розквітають букетами стилізованого акантового листя зі спіралями волют.

Стіни завершує масивний антаблемент з іонічним фризом, в який подекуди вкомпоновано геометризовані розетки, та ошатним карнизом, що привертає увагу грою світлотіні на дРібних орнаментальних деталях кронштейнів, розміщених між ними розетках, рядах іоніків та гранях зубців.

Ритміку фасадів значно пожвавлюють різні за пропорціями й оформленням ряди прямокутних вікон: у цоколі - із замковими каменями, на першому поверсі - з профілюваними лиштвами й прямими сандРиками, на другому - з виразними трикутними сандРиками-фронтончиками на кронштейнах у вигляді стилізованого листя аканта, на третьому поверсі - з підвіконним профільованим гуртом.

Найпарадніше оздоблена наріжна частина будівлі складається зі зрізаної площини, що акцентована чотириколонним портиком, увінчаним класицистичним трикутним фронтоном, та прилеглих з обох боків тривіконних розкріповок, завершених прямокутними аттиками.

На фронтоні стояла скульптура бога торгівлі Меркурія (втрачена), по краях фронтона ніби присіли скульптури сов, які, ймовірно, символізували мудРість та знання.

Властиву історизмові оповідальність мистецьких засобів продовжують барельєфи на поверхнях аттиків та на фризі між другим і третім поверхами. Барельєфи, виконані на сюжети лікування та зцілення античними лікарями (очевидно, Асклепієм і Гіппократом; їхні не дуже витримані за стилем і пропорціями погрумя фланкують центральну вісь на дРугому поверсі), мають напівпрофесійний характер і складаються з мізансцен, що повторюються кілька разів і лише поверхово стилізовані під класицизм. Те саме стосується двох скульптур сов, що при всій їхній малювничості не є оригінальними витворами, а відлиті за єдиним шаблоном з однаковим ракурсом, який не враховує симетрії будинку.

Між першим та другим поверхами проходить модифікований доричний фриз, посилений стрічками іоніків й орнаменту типу хвилі-меандри. Площини метоп фриза заповнено парними квітковими розетками.

Обабіч наріжних сходів збереглися постаменти, що колись, імовірно, призначалися для скульптур.

Дворові фасади, на противагу чоловим, мають просте цегляне оздоблення у вигляді міжповерхових гуртів, зубчастого вінцевого карниза та міжвіконних лопаток.

Первісні інтер'єри будівлі не збереглися.

Будинок - ціннва і водночас достатньо типова пам'ятка періоду історизму в забудові Києва, що репрезентує напрям неокласицизм і являє зразок досить вдалої адаптації академічних правил до нових функціональних та конструктивних вимог.

Саксаганського, 109/20

Житловий будинок, 1913

Мав парадну та чорну сходові клітки, центральні сходи до рівня другого поверху були мармурові, вище – гранітні. Шахта ліфта розташована біля чорних сходів. Інтер'єри кімнат було прикрашено ліпленими плафонами. Шестиповерховий на головному фасаді, п'ятиповерховий з цокольним поверхом з боку подвір'я, з підвалами, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з двома бічними симетричними ризалітами на тильному фасаді. Вхід у квартири – з боку подвір'я. Планування секційне. Перекриття в житлових приміщеннях пласкі, в підвалах склепінчасті. Дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм, у формах модернізованої ренесансної архітектури. Композиція головного фасаду асиметрична двоосьова. Центральну вісь, що відповідає сходовій клітці, виділено подвійною розкріповкою, яка фланкована лопатками, декорованими на рівні п'ятого – шостого поверхів нішами з напівколонками, прикрашеними виноградним листям. Розкріповку завершено трикутним фронтоном з трьома горищними віконцями й прямокутними аттиками, декорованими рельєфом рослинного характеру. Центр розкріповки виділено одним широким та двома вузькими вікнами, фланкованими канелюрованими у верхній частині тричвертєвими колонками. Такі ж колонки оздоблюють шостий поверх бічної розкріповки. Ліплений декор рівномірно поярусно прикрашає площини фасадів. Під вікнами шостого поверху проходить фриз, композиція якого складається з оточених гірляндами букраній, на рівні п'ятого поверху – фриз з пальмет. Оформлення віконних прорізів різноманітне на кожному поверсі. Широкі вікна третього поверху – з трикутними сандриками на кронштейнах, вужчі – з замковими каменями. Над вікнами другого поверху – ніші з рельєфним візерунком у вигляді розкритого віяла. Надвіконні фільонки другого поверху розкріповки оформлено композицією, що складається із зображення античної вази в оточенні пальмет. Наріжжя завершене трикутним фронтоном, у тимпані якого ліплений рослинний орнамент. На чорних сходах збереглися первісні ґрати, що складаються із сегментів, рисунок яких має вишукану композицію з прямих ліній та арабесок, характерних для стилю модерн.

Будівля відіграє важливу містобудівну роль на перетині двох вулиць, є цікавим зразком великого прибуткового будинку, у вирішенні фасадів якого поєднано елементи ренесансної архітектури та стилю модерн.

Саксаганського, 110

Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживав Лесь Курбас

1916—18 у квартирі № 6 проживав Курбас Лесь (Олександр - Зенон Степанович; 1887—1937) — режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач, педагог, народний артист Республіки ( з 1925). В Київ приїхав із Тернополя на запрошення М. Садовського до керованого ним театру, що містився в Троїцькому народному будинку на сучасній вул. Червоноармійській, 53. Виконав ролі: Гната («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Гірея («Маруся Богуславка» М. Старицького), Степана («Невольник» М. Кропивницького за Т. Шевченком), Збігнєва («Мазепа» Ю. Словацького), Хлестакова («Ревізор» М. Гоголя) та ін. 1916 організував студію, яка розпочала роботу у квітні 1917, згодом переросла у Молодий театр (містився на вул. Прорізній, 17), де Лесь Курбас був актором, режисером, керівником студії при ньому. Тут у здійснених ним виставах зіграв ролі: Білого Ведмедя («Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка), Івася («Молодість» М. Гальбе; переклав драму з німецької), Арно («Йоля» Ю. Жулавського; переклав драму з польської), Едіпа («Цар Едіп» Софокла), Річарда Айрона («У пущі» Лесі Українки, перша інсценізація в Україні), Леона («Горе брехунові» Ф. Грільпарцера; переклав комедію з німецької), поставив «Український вертеп», «Шевченківську виставу». Мешкав у Києві також на вул. Лютеранській, 13.

Саксаганського, 111 (знищений в 2000-х рр.)

Житловий будинок 3-ї чв. 19 ст., в якому проживали Грушевський М. С., Хворостецький І. Ф.

1907-08 у квартирі № 2 будинку у своєї матері Г. Грушевської та сестри Г. Шамрай (Грушевської) проживав Грушевський Михайло Сергійович (1866 - 1934) — історик, літературознавець, громадсько-політичний діяч, голова Української Центральної Ради (1917 - 18), акад. ВУАН (з 1923) та АН СРСР (з 1929). У цей період професор кафедри історії України Львівського університету, голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові та Українського наукового товариства у Києві, редактор друкованих органів товариств. Його приїзди до Києва були пов'язані з розбудовою діяльності УНТ (засноване 1906), підготовкою «Записок» товариства, перенесенням зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового вістника», співпрацею з газетою «Рада», створенням громадського об’єднання — Товариства українських поступовців та з іншими науковими, видавничими і громадськими справами.

У 1910-х рр. в будинку мешкав Хворостецький Іван Федорович (1888 - 1958) — художник-живописець. У цей час навчався у Київському художньому училищі.

Саксаганського, 112-А

Садиба 1898—1900, в якій проживав Радціг О. О.

Головний будинок споруджено під наглядом автора проекту, флігель — арх. М. Гарденіна. В січні 1918 садибу пошкоджено під час артилерійського обстрілу червоногвардійцями. У 1930-х рр. експертне обстеження флігеля, що перебував в аварійному стані, проводили архітектори М. Даміловський і О. Кобелєв. Тоді ж здійснено його капітальну реконструкцію з переплануванням приміщень та зміцненням фундаментів. Ремонтні роботи у садибі проводились і пізніше, зокрема, 1956. Тил ділянки внаслідок значного перепаду рельєфу укріплено цегляними підпірними стінами.

Головний будинок, 1898—1900 № 112-А

Чотириповерховий з цокольним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Композиція фасадів симетрична. На головній осі — парадні й чорні сходи. Чоловий фасад тридільний: центр і фланги виділено накладними двоколонними портиками композитного ордера на рівні двох верхніх поверхів. У проміжках влаштовано балкони (первісні ґрати замінено). Перший поверх рустований, в оздобленні інших поверхів широко застосовано гіпсові деталі (частково стандартні). В пишному декорі використано жіночі та лев'ячі маски у замкових каменях вікон, орнамент: «гротеск» — у ризалітах, рослинний — у підвіконнях. Будинок увінчує розвинений карниз з модульйонами, центральний ризаліт — напівциркульний фронтон з гербом в овалі. Вирізняються лиштви центральних вікон, що складаються з пілястрів з орнаментом із монет. Над головним входом рельєфний десюдепорт із зображенням серед виноградних грон амурів, які читають книжку й грають на сопілках. Бічні фасади вирішено у вигляді глухих брандмауерів.

Інтер'єри також насичені декором. Входи у три квартири зі сходових майданчиків оформлено ошатними порталами під розвиненими фронтонами з жіночими масками. Стіни вестибюля розбито на фільонки й увінчано рослинним фризом. Проїзд у південному крилі має перекриття з плафонами, оформленими овальними й циркульними розетками. Над отвором проїзду — картуш у лапах грифонів, в якому вміщено дату будівництва (1900), нижче — рік відновлення (1956). Шпиль у завершенні центральної осі фасаду втрачено.

Флігель, 1900 № 112-Б

П'ятиповерховий з цокольним напівповерхом, цегляний, пофарбований, у плані п'ятикутний — за конфігурацією ділянки. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Декорований менш виразно, але і в ньому витримано загальну пропорційність членувань, опорядження вікон ліпленими орнаментованими лиштвами. Останній поверх з арковими вікнами увінчано розірваним криволінійним фронтоном. На першому поверсі — проїзд на подвір'я, де стояв сарай (не зберігся). На першому-четвертому поверхах було по три квартири (на три, чотири та п'ять кімнат), на п'ятому поверсі — однокімнатні квартири за коридорною системою планування, у підвалі — дешеві квартири. Садиба — зразок капіталістичної житлової забудови, оформленої в традиціях київської архітектури кін. 19 ст.

1904 у квартирі № 22 в садибі проживав Радціг Олександр Олександрович (1869—1941) — вчений у галузі теплоенергетики, чл.-кор. АН СРСР (з 1933), декан механічного відділення політехнічного інституту (1905-08). В період проживання за цією адресою викладач КПІ (1898—1911), завідувач кафедри прикладної механіки, засновник і керівник лабораторії парових двигунів (з 1902); працював над докторською дисертацією «Математична теорія обміну тепла в циліндрах парових машин» (захистив 1905), що стала першою вітчизняною працею в галузі термодинаміки. Основоположник паротурбінобудування. 1904-11 мешкав у садибі КПІ. У 1910-х рр. у садибі містилися школа співу й оперний клас М. Вронського; приватний жіночий навчальний заклад 1-го розряду О. Домонтович-Шипілло.

Саксаганського, 113-А

Житловий будинок, поч. 20 ст.

Наявний будинок первісно являв житлову секцію з двома квартирами на поверсі. За радянських часів проведено капітальний ремонт з перетворенням секції на чотириквартирну. Чотириповерховий з підвалом (з тилу частину підвалу виділено приямком), цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм, з рисами т. зв. київського ренесансу. Композиція головного фасаду майже симетрична, центральну вісь підкреслено аттиком зі здвоєною люкарною та лучковим фронтончиком. Флангові осі завершуються аттиками з меандровим орнаментом. На рівні третього і четвертого поверхів обабіч вікон на центральній осі – здвоєні тричвертєві колони, на флангових осях – одинарні колони з капітелями композитного ордера (капітелі частково втрачені). Під п'єдесталами здвоєних колон вміщено фігурні кронштейни, нижче – рустовані лопатки. Над фризом з цегляним чарунковим орнаментом викладено поребрик. Арковий портал центрального входу фланковано тричвертєвими коринфськими колонами, опоряджено ліпленим рослинним орнаментом; замковий камінь арки зроблено у вигляді лев'ячої маски (подібно до замкового каменю нині закладеної арки в'їзду до садиби).

Пам'ятка – зразок житлової забудови у рисах неоренесансу.

Саксаганського, 117

Житловий будинок 1912, в якому проживав Астряб О. М.

П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі модерн. Фасад симетричний за композицією відносно центральної осі, підкресленої головним входом на першому поверсі, гранчастим тинькованим еркером на другому–четвертому поверхах. На рівні п'ятого поверху тинькований фриз, оброблений під руст, з переривчастою карнизною полицею над ним на металевих кронштейнах. Фланги піднесено над карнизом і завершено трикутними щипцями, прикрашеними ліпленими вінками з гірляндами. В оформленні вікон п'ятого поверху застосовано прямі сандрики та меандр, на флангах – ліплені картуші. Вписаним у трапецію фланговим вікнам другого поверху надано складної тридільної форми. Інші вікна прямокутні. Симетрію фасаду підсилюють два ряди балконів.

Різноманітність опоряджувальних засобів та виразна композиція фасаду роблять будинок цінним зразком стилю модерн у прибутковій забудові Києва поч. 20 ст.

У 1910-х рр. в будинку проживав Астряб Олександр Матвійович (1879–1962) – математик, методист, заслужений діяч науки УРСР (з 1944). У ці роки викладав математику, методику математики і фізику в Комерційному училищі Першого товариства викладачів, Жіночому комерційному училищі Л. Володкевич, на Вищих жіночих і педагогічних курсах, у народному університеті в Києві, член комісії зі складання проектів програм з математики і фізики для гімназій при Київському навчальному окрузі (1910–16). У 1912 брав участь в роботі Першого Всеросійського з'їзду вчителів математики. В радянський час викладав на робітфаках політехнічного, сільськогосподарського інститутів і в трудовій школі, був професором Київського інституту народної освіти (колишній університет), Київського інституту соціального виховання (потім – педагогічний інститут), очолював відділ методики викладання математики Українського науково-дослідного інституту педагогіки.

Зробив великий внесок у розвиток вітчизняної методики математики, написав ряд новаторських підручників з математичних дисциплін, які здобули широке визнання, брав участь у розробці колективних посібників з методики викладання математики в гімназіях, семирічній, середній і політехнічній школах, досліджував історію математичної освіти і розвиток методико-математичної думки в Україні. Створив науково-педагогічну школу. Раніше мешкав на цій вулиці у будинку № 91, пізніше – на сучасній вул. О. Гончара, 46, квартира № 1.

Саксаганського, 123

Житловий будинок 1911–12, в якому містилася редакція журналу «Шлях», проживав Прокопович В. К.

П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Т-подібний. Первісно над ризалітом була дерев'яна мансарда. Перекриття пласкі, дах похилий, з бляшаним покриттям. Внутрішнє планування секційне, на кожному поверсі розміщено по чотири квартири. Має парадні мармурові сходи та двоє чорних сходів, вхід на які здійснювався з торцевих фасадів ризаліту, ліфтову шахту. Первісне опалення пічне. Оздоблений у стилі пізнього модерну. Композиція головного фасаду симетрична, з двома бічними осями, утвореними розкріповками з високими аттиками. Площину стін перших двох поверхів оброблено під руст. Вирішення фасаду ґрунтується на чергуванні віконних прорізів різної конфігурації: рядові вікна другого поверху мають сплющені аркові перемички, в розкріповках – напівциркульні, які повторюються на четвертому поверсі. Третій і п'ятий поверхи оформлено прямокутними вікнами з лиштвами і сандриками. Рядові вікна четвертого поверху з напівциркульними перемичками і сандриками з'єднано по горизонталі гуртами, що надає цьому поверху найбільшої виразності та парадності. Декоративне оздоблення головного фасаду (наріжні розкріповки, лиштви і сандрики вікон, горизонтальні міжповерхові гурти, вінцеві карниз та аттики) змодельовано в цеглі. У полях сандриків вікон четвертого поверху, декоративних нішах верхніх частин розкріповок, під профільованим вінцевим карнизом вміщено орнаментальний декор у вигляді рослинних композицій. Аттики акцентовано ліпленими рельєфними композиціями, в центрі яких зображено стилізовані чоловічі маскарони у картушах. Фасад з боку подвір'я має стримане оздоблення: міжповерхові профільовані гурти і декоративні пояски з сухариків. Віконні прорізи другого поверху оформлено вухатими лиштвами.

Первісно стелі приміщень в інтер'єрах прикрашало ліплення, підлога була паркетною. В центральному вестибулі збереглись оздоблення стін у вигляді «дзеркал» складної конфігурації та керамічна підлога міжповерхових майданчиків, малюнок якої – стилізована квітка волошки в обрамленні вигнутих стеблин – повторюється в рельєфному фризі на головному фасаді. Збереглися також первісне заповнення вікон та балконні ґрати з характерним для модерну витонченим рисунком.

Будинок – цікавий зразок житлової архітектури в стилі пізнього модерну, який формує історичне середовище вулиці.

У серпні 1917 – січні 1919 в квартирі № 20 містилися редакція і контора журналу «Шлях» – місячника літератури, мистецтва та громадського життя, органу незалежної думки. Заснований у березні 1917 в Москві М. Шапо- валом і О. Мицюком. Вийшло 23 номери (в 1917 – 10, в 1918 – 12, в 1919 –1), № 1–4 – в Москві. Редактор-видавець – Ф. Коломийченко. Набирався в друкарнях «Дніпро», на вул. Костьольній, 9 і «П. Барський» на вул. Хрещатик, 40 (будинок не зберігся). Продовжував традиції журналу «Українська хата», обстоював ідеї української державності. Мав відділи: літературний (поезії, оповідання, повісті, романи, переклади, рецензії), мистецький (статті про музику, малярство, театр, архітектуру), публіцистичний, науковий (статті з історії, філософії, мови й т. ін.). У журналі співробітничали і друкувалися відомі українські митці, вчені, громадські та політичні діячі. Серед них – В. Алешко, Х. О. Алчевська, М. Біляшівський, В. Верховинець, М. Вороний, О. Грушевський, М. Жук, О. Журлива, Д. Загул, О. Кобилянська, А. Кримський, М. Левитський, І. Липа, Я. Мамонтів, Ю. Меженко, О. Олесь, Б. Підгорецький, М. Рильський, В. Самійленко, Я. Савченко, П. Стебницький, Є. Тимченко, П. Тичина, М. Філянський, Г. Хоткевич, Г. Чупринка, В. Шелухин.

В кін. 19 ст. (до 1900), 1912–14, 1917–19 у квартирі № 14 проживав Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881 – 1942) – історик, публіцист, педагог, громадсько-політичний діяч. Народився в Києві в сім'ї священика. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1904), викладав історію у київських гімназіях, в 1909–14 – у приватній гімназії А. Жекуліної, звідки був звільнений за «українофільські» погляди, висловлені ним у доповіді на Всеросійському педагогічному з'їзді 1913 у Санкт-Петербурзі. У кін. жовтня 1914 був обраний бібліотекарем Київського художньо- промислового і наукового музею. В 1911 – 14 редактор педагогічного журналу «Світло», співпрацював і в інших українських періодичних виданнях. З 1905 член Української радикально-демократичної партії, з 1908 – Товариства українських поступовців (ТУП). Один із засновників Української Центральної Ради в березні 1917, від якої березня 1917 делегований гласним до Київської губернської земської управи, 14 березня рекомендований до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій як представник Таращанського повіту. Учасник з'їздів ТУП 1917, одна з фракцій якого утворила Союз українських автономістів-федералістів, обраний до Тимчасового ЦК Союзу, перетвореного у червні того ж року на Українську партію соціалістів- федералістів, член її ЦК. У квітні 1917 брав участь у Всеукраїнському національному конгресі, на якому делегований до нового складу УЦР, з 8 квітня член її Комітету. У червні входив до складу комісії з реорганізації Комітету УЦР у Малу Раду, в якій представляв фракцію УПСФ. У січні–квітні 1918 міністр народної освіти, доклав зусиль до українізації вищих шкіл. 27 квітня разом з іншими членами УПСФ вийшов зі складу уряду. Після гетьманського перевороту займався педагогічною діяльністю. У травні–жовтні 1918 член політичної комісії української мирної делегації на переговорах з більшовицькою Росією. У травні 1920 призначений міністром освіти УНР. З 1920 – на еміграції в Польщі, Франції, близький співробітник Головного отамана УНР С. Петлюри. У 1924–39 голова Ради міністрів, 1939–40 заступник голови Директорії та Головного отамана УНР. 1925–39 редагував часопис «Тризуб» у Парижі. Автор наукових досліджень з історії Києва та сфрагістики. Проживав також на сучасних вулицях Володимирській, 42; Б. Хмельницького, 50; Саксаганського, 117; пров. Георгіївському, 1 (будинок не зберігся).

Саксаганського, 129

Садиба, 1910-і рр.

В квітні 1911 отримано дозвіл на зведення за проектом інженера шляхів сполучення В. Александровича чотириповерхового з цегляною мансардою флігеля (№ 129-в), оформленого в єдиній стилістиці з іншими будівлями садиби. Це дає змогу припустити єдине авторство всіх трьох споруд. 1939 проведено капітальний ремонт, під час якого втрачено первісне оздоблення інтер'єрів будинку № 129-а.

Головний будинок № 129-А

На червоній лінії забудови вулиці. Шестиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний, ліворуч проїзд на подвір'я. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Перший поверх торговельний, інші житлові.

Оздоблений у стилі модерн. Композиція головного фасаду симетрична, з чітко вираженим вертикальним членуванням. Декор змодельовано в цеглі й доповнено ліпленими вставками рослинного характеру. Центральну вісь виділено лопатками й завершено напівкруглим фронтоном, у тимпані якого вміщено горельєф: молода жінка, що напівлежить, лівою рукою підтримує книгу, правою вказує на сонячні промені (алегорія Знання). Перший поверх декоровано дощаним рустом. Віконні прорізи й розташований у центрі отвір головного входу мають лучкові перемички. На рівні другого—шостого поверхів площину фасадної стіни прорізують симетрично розташовані прямокутні вікна з цегляними сандриками й рельєфними підвіконними вставками. Бічні осі акцентовано балконами з прямокутними платформами (первісну огорожу втрачено). Фриз декоровано ліпленим рослинним орнаментом, карниз зроблено у вигляді полиці. Оголів'я лопаток на рівні шостого поверху оздоблено характерним для модерну мотивом кола зі стрічками, що звисають, та вертикальними смужками. Між третім і четвертим, п'ятим і шостим поверхами — горизонтальні керамічні вставки брунатного кольору. Дворовий фасад декоровано стриманіше, лише за допомогою цегляних деталей, що прикрашають вікна, пілястри, міжповерхові й вінцеві карнизи. Вхід і вікно чорних сходів акцентовано декоративним модерністичним колом.

Збереглись елементи первісного оздоблення парадного під'їзду: ліплення на стінах вестибюля, метласька плитка підлоги, металеве огородження сходів у стилі модерн.

Флігель № 129-Б

Паралельно фасадному будинку. Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі модерн. Центральну вісь зі входом і сходовою кліткою виділено ризалітом, який має видовжені вікна дрібного засклення та завершений напівкруглим аттиком, фланкованим високими цегляними стовпчиками. Подібний аттик увінчує ліве крило будинку. В бічних площинах на рівні другого — четвертого поверхів симетрично розташовані прямокутні вікна без лиштв і балкони з ажурними металевими ґратами. В декорі використано змодельовані в цеглі деталі: фриз прикрашають стрілчасті арочки та підвіконні полиці. В під'їзді збереглися металеві модерністичні огородження сходів.

Флігель № 129-В

У глибині садибної ділянки, паралельно фасадному будинку. П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з тильного боку має сучасну прибудову. Перекриття пласкі, дах односхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі модерн. Композиція фасаду симетрична, бічні виступні частини акцентовано прямокутними балконами, що об'єднують по два вікна. Деталі оздоблення — віконні лиштви, обрамлення головного входу, підвіконня й карниз виконано з цегли.

Будинки — характерні зразки садибної забудови вул. Саксаганського в стилі пізнього, т. зв. раціонального модерну.

Саксаганського, 131

Садиба 1913—14, в якій проживали Гамарник Я. Б., Крамаренко Л. П.

Головний будинок №131-А

Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Оригінальну планувальну структуру будівлі вирішено на двох рівнях: першому рівню відповідають квартири чолової частини, другому — квартири тильної секції (внаслідок ремонтів первісне планування частково змінено).

Оздоблений у стилі історизм з елементами неоампіру. Чоловий фасад вирішено симетрично відносно центральної осі, підкресленої порталом парадного входу й трикутним щипцем у завершенні. Оформлення фасаду виконане із застосуванням широкого спектра опоряджувальних засобів. Площину першого поверху оброблено дощаним рустом, другого — гладеньким рустом, на рівні третього-п'ятого поверхів стіни залишено в лицьовій цеглі (тепер пофарбовані), на рівні шостого поверху влаштовано тинькований фриз з орнаментованим поясом. Середня частина розірваного карниза утворює подобу прямого сандрика над двома вікнами балкона шостого поверху, над нею — напівциркульне вікно, замковий камінь якого прикрашено античною маскою. Фасад оздоблено ліпленими декоративними деталями: на третьому поверсі — меандром, на четвертому — смолоскипами й вінками, на п'ятому — черепами биків і гірляндами, на шостому — рельєфними вазами. Головний портал фланковано тосканськими колонами, над дверима — ліплені кубок і вінок. Збереглися металеві ґрати на балконі шостого поверху та у падузі проїзду на подвір'я. Перекриття під'їзду кесоноване.

В інтер'єрі залишилися численні декоративні елементи. Вестибуль оформлено пілястрами, меандровим фризом, підлогу викладено метлаською плиткою. Стіни клітки парадних сходів прикрашено ліпленими квітами в стилі модерн.

Флігель № 131-Б

Шестиповерховий на цокольному напівповерсі (з тилу семиповерховий), цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з тильним ризалітом значного виносу. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Фасад оздоблено значно простіше, виняток — архітектурно оформлений портал головного входу, фланкований лопатками.

Садиба — яскравий зразок комерційної забудови міста поч. 20 ст.

На поч. 1918 у квартирі № 25 садиби проживав Гамарник Ян Борисович (справж. — Яків Цудикович; 1894—1937) — політичний і військовий діяч. У цей час член і секретар Київського комітету РСДРП(б), член виконкому Київської Ради робітничих депутатів (містилися в Маріїнському палаці). Разом з Є. Бош, О. Горвіцем, В. Затонським та іншими провідними діячами київської більшовицької організації висувався Чернігівським комітетом РСДРП(б) кандидатом на виборах до Українських установчих зборів, що відбулися в грудні 1917 — січні 1918. Після жовтневого перевороту у Петрограді член Військово-революційного комітету, який готував жовтневе збройне повстання 1917 у Києві. 28 жовтня 1917 заарештований в Марійському палаці. Після звільнення продовжив політичну діяльність, зокрема, входив до складу київського ВРК, який керував підготовкою і проведенням січневого збройного повстання 1918 в місті, активний учасник боротьби за встановлення більшовицького режиму в Україні. У 1920-х рр. очолював Київський, Харківський, Одеський губкоми КП(б)У, Політуправління Червоної армії, з 1930 заступник наркома оборони і голови Реввійськради СРСР. З початком масових репресій наклав на себе руки.

У 1920-х рр. у квартирі № 5 садиби проживав Крамаренко Леонід Петрович (1881—1960) — вчений у галузі сільськогосподарського машинобудування, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Після закінчення політехнічного інституту в Києві (1913) викладав у ньому (з 1915), завідував кафедрою сільськогосподарських машин. З 1929 працював у Харкові. Наукові дослідження в галузі теорії та розрахунку сільськогосподарських машин і робочих процесів. Розвинув метод рентгеноскопії в експериментальних дослідженнях сільськогосподарських машин.

Саксаганського, 135/13

Житловий будинок, 1897–98

Триповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, у підвалі склепінчасті. Дах двосхилий, з бляшаною покрівлею. Центральна сходова клітка мала світловий ліхтар. Оздоблений у стилі історизм з елементами ренесансної архітектури. Композиційною домінантою виступає зрізана наріжна частина будинку, яку на третьому поверсі акцентовано балконом, оформленим у вигляді напівциркульної арки. Арку фланковано колонами композитного ордера й завершено аттиком з шатровою гранчастою декоративною банею. Невеликі вежки прикрашають наріжні з нішами с товпчики даху. Фасад з боку вул. Комінтерну симетричний, головну вісь виділено на першому поверсі вхідною групою, над карнизом третього поверху – прямокутним аттиком з напівциркульним вікном горища. Пластика фасаду насичена архітектурним та орнаментальним декором. Архітектурне оздоблення фасадів – міжповерхові гурти, прямокутні й напівциркульні лиштви вікон, міжвіконні пілястри, колони, вінцевий карниз та аттики, змодельовані в цеглі. Ліплений декор у вигляді розеток та гірлянд прикрашає підвіконні фільонки другого й третього поверхів. Рельєфні та барельєфні декоративні композиції, що зображують букети, вазони з квітами та гірлянди з листя й плодів, розміщено в нішах, які фланкують наріжні вікна двох верхніх поверхів. Рельєфна композиція над дверима балкона третього поверху майже повторюється в рисунку балконних ґрат. Фасад з боку вул. Саксаганського композиційно ув'язаний з головним. Дворові фасади, вирішені без оздоблення, мають пізніші переробки.

Первісне оздоблення інтер'єрів не збереглося.

Будинок – цікавий зразок вирішення невеликого прибуткового будинку, що формує історичне середовище вулиці.

Саксаганського, 137/18

Житловий будинок, 1893

Чотириповерховий, цегляний, перший поверх тинькований, верхні пофарбовані, у плані П-подібний. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Планувальна вісь, на якій розташовано парадні сходи зі входом з боку вул. Комінтерну, паралельна вул. Саксаганського, чорні сходи винесено в інше крило. Споруджений у цегляному стилі з елементами російсько-візантійської архітектури. Фасади, виконані в лицьовій цеглі, членуються лопатками по вертикалі, міжповерховими карнизами – по горизонталі. Фланги обох вуличних фасадів виділено розкріповками. Наріжна частина завершується чотиригранною вежею під шатровим дахом з ажурним кованим вінцем та аттиком. Стіни вежі оформлено рустом на другому поверсі, вище – мотивом арок, повтореним в оздобленні третього поверху бічних розкріповок. Фасад на вул. Комінтерну доповнено вертикальними рядами флангових балконів з оригінальними навкісними сітчастими ґратами. Дворовий фасад має рівну цегляну площину, на якій парадні сходи виділено широкими вікнами.

Незважаючи на перебудови, споруда, що займає важливе містобудівне положення, має виразний силует.

Тепер на першому поверсі Консульство Австралії та магазин.

Саксаганського, 139

Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживав Марцинчик А.-Е. А.-Я.

Будинок займав частину фронту просторої ділянки з численними одноповерховими дерев'яними житловими, торговельними і службовими спорудами (не збереглися). В кін. 1890-х рр. ділянка перейшла у власність підприємця А.-Е. Марцинчика. В радянський час будинок надбудовано третім поверхом з частковим збереженням стилю, силует знівельовано, вежку розібрано. Внутрішнє планування зазнало змін.

Триповерховий, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з незначним виступом на лівому фланзі, що підкреслював проїзд на подвір'я (тепер замість проїзду зроблено вікно).

Вирішений у стилі історизм. Архітектурно-мистецьку цінність будівлі визначає головний фасад, первісна площина якого являє досить вдалу стилізаторську копію ренесансного палаццо. Ритмічно-ярусна композиція фасаду утворена рівномірним кроком віконних прорізів та чіткими лініями профільованих міжповерхових карнизів і підвіконних гуртів. Прямокутні вікна першого поверху оздоблено лиштвами з прямими сандриками, аркові вікна другого — архівольтами, що спираються на пілястри, аркові вікна третього поверху — простим обрамленням. Лиштви виділяються на тлі рустування стін нижніх ярусів. У міжвіконнях другого поверху — встановлені на кронштейнах канелюровані колонки з перехватами. Тактовно застосований ліплений декор складається із замкових каменів (на першому поверсі — у вигляді картушів, на другому — модульйонів), над і підвіконних фільонок з рослинним орнаментом та смугу лиштвах вікон у вигляді листя (перший поверх) та луски (другий поверх). Позбавлений ліпленого декору третій (надбудований) поверх тектонічно ув'язаний з основним об'ємом.

Будинок — яскравий зразок невеликої житлової споруди — особняка з рисами неоренесансу.

У 1890-х рр. — 1912 в будинку проживав Марцинчик Адольф-Едуард Адольфович-Якович (1846—1912) — підприємець, громадський діяч. Закінчив медичний факультет Київського університету зі званням провізора фармації. 1881 заснував Південно-Російське товариство торгівлі аптекарськими товарами (російська абревіатура — ЮРОТАТ), яке утримувало у Києві мережу аптек і складів, був беззмінним його директором. Будинок ЮРОТАТу міститься на цій же вулиці (№ 108/16). Багаторічний президент Київського фармацевтичного товариства. Входив до складу синдиків (членів вищої ради) київської лютеранської громади. Похований на Байковому цвинтарі.

Саксаганського, 143

Сакс 143

Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Вінцковський Д. І.

1917 у квартирі № 8 проживав Вінцковський Дмитро Іванович (літ. псевд. — Дмитро В., Дмитро из-над Днестра, Дмитро из Остри, Денис из Остри та ін.; 1846 - 1917) — письменник, журналіст. Друкувався у галицьких періодичних виданнях москвофільського напряму, зокрема, Товариства ім. М. Качковського (1870-і рр.), «Учитель» (1860—70-і рр.), «Месяце-слов» (1880-і рр.) та ін. Автор поетичних, прозових творів, статей. Серед них — «Стара правда» (Львів, 1871), «Київ і що про нього... оповідали» (Львів, 1881), «Луць Підгоробочний — начальник своєї громади і член повітової ради» (Коломия, 1886), «Василій Височанський» (Львів, 1892), «Війна жидівська року 35 травня» (Коломия, 1900), «Іван Моторний як душу злому запродав» (Коломия, 1902), «Заповіт» (Коломия, 1911) та ін.

Помер у цьому будинку. 13 жовтня 1917 українська громадськість проводжала його звідси в останню дорогу. Тепер тут міститься Головне управління контролю за благоустроєм міста Київської міської держадміністрації.

Саксаганського, 147/5

Житловий будинок 1900–03, в якому бував Паустовський К. Г.

Складається з двох цегляних суміжних об'ємів, які являють окремі секції: наріжного триповерхового з підвалом, у плані Г-подібного і чотириповерхового з підвалом, у плані Г-подібного. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Входи: в головну секцію в центрі фасаду, в крило з боку вул. Старовокзальної – з подвір'я. Оздоблений у стилі історизм з рисами неоренесансу. Площину стін розчленовано розкріповками, виділеними коринфськими пілястрами на рівні другого – третього поверхів і трикутними фронтончиками у завершеннях. Стіни рясно декоровано ліпленими деталями: маскаронами міфологічних істот і тварин у замкових каменях архівольтів вікон і тимпанах фронтончиків, орнаментом (плетениця, меандр). Особливо виразно оформлено скошене наріжжя будинку, що має на рівні третього поверху балкон з іонічними колонками. Наріжжя завершено вежкою півсферичної форми, покритою бляшаною лускою, на якій встановлено шатро зі шпилем.

Будинок – найзначніша історична споруда поблизу пл. Перемоги.

1904–12 у свого гімназійного товариша Е. Шмуклера (згодом художник) тут бував Паустовський Костянтин Георгійович (1892–1968) – письменник. У ці роки навчався у Першій гімназії, з 1912 – на фізико-математичному факультеті Київського університету. 1913 переїхав у Москву. Цю адресу письменник згадує в автобіографічній «Повісті про життя».

6. Сучасна забудова, 2000-і рр.

Саксаганського, 3

Саксаганського, 70

Саксаганського, 105

Саксаганського, 115

Саксаганського, 119-121

Саксаганського, 120

Саксаганського, 122/27

Поиск

E-mail: Kyiv.Heritage.Guide@gmail.com