Ярославів Вал вулиця

Зміст

  1. План-схема розташуваня пам'яток.
  2. Експлікація до плану-схеми.
  3. Перелік пам'яток вулиці.
  4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан.
  5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото.

1. План-схема розташування пам'яток

Яр Вал вул схема

Back to Top

2. Експлікація

  • № 1  Житловий будинок, 1895-97
  • № 3  Особняк 1858-61, 1878, в якому проживали Алфер'єв С. П., Штейнгель М. В., містилася Спілка письменників України, працювали відомі письменники
  • № 4  Житловий будинок, 1907-08
  • № 4/8  Житловий будинок 1959-61, в якому проживав Петрицький А. Г.
  • № 5  Особняк 1859, в якому проживали Берло Г. Л., Образцов В. П., Стражеско М. Д.
  • № 6  Житловий будинок 1-ї пол. 1880-х рр., в якому містилися редакції місячника «Нова громада», газети «Рада», проживав Чупринка Г. А.
  • № 7  Караїмська кенаса, 1898-1900
  • № 8  Садиба 1899, в якій проживали Меллер В. Г., Муравйова О. О.
  • № 9  Житловий будинок 1898-99, в якому проживав Паустовський К. Г.
  • № 10  Житловий будинок 1870-х рр., 1948, в якому містився готель «Версаль», де утримувалися уряд Української Держави, Антоній (Храповицький) і Євлогій (Георгієвський)
  • № 11  Садиба 1898-99, в якій проживав Чорномор-Задерновський Ф. В.
  • № 13  Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій проживали відомі діячі науки і культури
  • № 14  Садиба 1908-11, в якій містилися редакція «Літературно-наукового вістника», Українське наукове товариство, Державна заслужена академічна хорова капела УРСР «Думка», правління Українського театрального товариства, працювали і проживали відомі діячі культури, громадсько- політичного і державного життя
  • № 15  Житловий будинок 1904, в якому проживала родина Сікорських
  • № 16  Садиба, кін. 19 — поч. 20 ст.
  • № 17  Садиба, 1890, 1911
  • № 18  Житловий будинок 1892, в якому проживав Льош Ф. О., містився Український штаб партизанського руху
  • № 19/31  Житловий будинок працівників Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР 1935, в якому проживали Кисельов В. Л., Пузирков В. Г.
  • № 21/20  Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій містилися гімназія Науменка В. П. та інші навчальні заклади, де працювали і навчалися відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя, проживали Добровольський Л. П., Ніколаєв В. М., Челпанов Г. І.
  • № 22  Житловий будинок 1883, 1900— 03, 1940—41, в якому містилося правління Київського товариства поширення освіти і грамотності, проживав Влизько О. Ф.
  • № 26  Садиба 1874-75, 1905, в якій містилося Київське науково-філософське товариство, проживали Яровий М. М., Яскевич М. І.
  • № 27  Особняк, 1860—63
  • № 28/29  Житловий будинок 1898, в якому містилася Жіноча гімназія Стельмашенка М. О., проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя
  • № 29  Садиба 2-ї пол. 19 ст., в якій проживали Гарденій М. М., Довнар-Запольський М. В.
  • № 32  Садиба кін. 1880-х рр., в якій проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного і державного життя
  • № 33  Садиба 1875-1913, в якій містилася гімназія Степовича А. І.
  • № 35  Житловий будинок, 2-а пол. ст.
  • № 36  Садиба 1875-76, 1886-99
  • № 37/1  Житловий будинок, 1899
  • № 40  Міське парафіяльне училище ім. Терещенка Н. А. 1906, де містилися Українська державна академія мистецтв, Київська артилерійська спецшкола

Back to Top


3. На вул. Ярославів Вал розташовано 49 об'єктів культурної спадщиниз яких 12 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

Перелік ЯрВал с1

Перелік ЯрВал с2

Перелік ЯрВал с3

Перелік ЯрВал с4

Перелік ЯрВал с5

Back to Top


4.  Ярославів Вал вулиця - історія, сучасний стан

У центрі Старого міста, проходить південно-західним краєм Старокиївського плато, з'єднуючи вул. Володимирську з пл. Львівською. До Ярославового Валу прилучаються вулиці Золотоворітська, Лисенка, І. Франка, Стрілецька, її перетинає вул. О. Гончара.

Вулиця виникла як дорога попід міським валом, що був насипаний за часів великого князя Ярослава Мудрого, звідси її назва. Вперше згадується як запланована вулиця 1832. На поч. 20 ст. існувала під паралельними назвами: Підвальна, Велика Підвальна і Ярославів Вал. Офіційну назву надано 1869 на честь великого князя київського Ярослава Мудрого.

1928 носила ім'я радянського державного діяча Х. Раковського, з 1928 — радянського воєначальника К. Ворошилова, з 1957 — першого радянського військового комісара Києва А. Полупанова, 1962 повернено історичну назву Велика Підвальна, з 1975 — знов Ярославів Вал.

На поч. 19 ст. Верхній Київ уже втратив значення військово-адміністративного осередку і радше нагадував тихе, архаїчне поселення з середньовічним нерегулярним розплануванням, старими церквами, великими садами, пірамідальними тополями й просторими городами. На величезному нагірному плато Старого міста ще громадилися височенні вали. Будівель було обмаль, переважно дерев'яні, по кілька, а то й по одній на квартал; біля кожного будинку — сад і город, а на обійстях — екіпажні сараї, стайні, часом — корівники, льодовні, дров'яники. Планування кварталів у межах, що нині існують, належить до 1837—39. У цей час здійс-нювалися пробивка, нівелювання і зрівняння вулиць, згідно з проектом регулярного планування кварталів Старокиївської частини міста. Необхідність нових містобудівельних рішень була викликана влаштуванням Печерської фортеці (проект затверджено 25 березня 1830) і спорудженням найбільшої на той час будівлі Києва — Університету св. Володимира.

Нова еспланадна лінія Київської фортеці пройшла крізь житлові квартали, досить щільно забудовані, багато будинків з Печерська було перенесено до Верхнього міста, сюди ж переведено адміністративний і культурний центр Києва. Це змінило характер забудови району, значно розширило його межі, зумовило серйозні структурні перетворення на території середньовічного «міста Ярослава». Житлові та громадські комплекси заповнили нові квартали, розплановані з урахуванням напрямків давніх вулиць. Так виникли нові лінії забудови вулиці Ярославів Вал. За генеральним планом Києва 1861 і тогочасними правилами забудови вул. Ярославів Вал було віднесено до другорядних вулиць, тобто на ній допускалося, крім цегляних будівель (у т. ч. одноповерхових), спорудження по червоній лінії вулиці «дерев'яних на кам'яних поверхах з матеріалів, що не згорають, а в середині двору на кам'яних фундаментах або стовпах служб, критих залізом». Забудова вулиці тривалий час залишалася малоповерховою, в цілому дерев'яною, дуже розрідженою: між житловими будинками розташовувалися великі присадибні подвір'я з господарськими будівлями, фруктовими садами і городами.

У кін. 19 ст. якісно змінюється типологія садибних комплексів, швидко зникають просторові утворення міських дворів з малоповерховими дерев'яними житловими і господарськими будівлями. Зростання чисельності населення Києва, швидкий розвиток промисловості й торгівлі зумовили зростання цін на землю і, як наслідок, дробіння великих садиб на менші ділянки під забудову, домовласництво стає вигідним уміщенням капіталу, а успіхи будівельної техніки дали можливість споруджувати т. зв. прибуткові будинки. Внаслідок принципово нової забудови змінюється організація внутрішнього простору кварталів і окремих подвір'їв, площа ділянок використовується максимально доцільно. Масове житлове будівництво на зламі 19 ст., яке обумовило новий масштаб і силует забудови, сформувало, в цілому, той фонд споруд, що і дотепер визначає історичне середовище центральних районів міста. Не став винятком і Ярославів Вал.

Ця вулиця увійшла у 21 ст. з унікальним набором історичної забудови. Під «захисним павільйоном», що відтворює вигляд парадного в'їзду до древнього Києва, сховано автентичні рештки Золотих воріт 11 ст. (див. ст. 162). За садибами № 1—9 можна бачити стрімкі лесові урвища Афанасіївського яру, що мають такий самий вигляд, як і багато сторіч тому.

Пам'ятки архітектури

  • № 1 (арх. М. Добачевський, історизм);
  • № 3 — особняк (класицизм);
  • № 4 — житловий будинок (арх. Й. Зекцер, модерн);
  • № 5 — особняк (арх. О. Авринський, класицизм);
  • № 6 — житловий будинок (цегляний стиль);
  • № 7 — караїмська кенаса (арх. В. Городецький, ск. Е. Сала; мавританський стиль);
  • садиба № 8, 8-б (цегляний стиль);
  • житловий будинок № 9 (історизм);
  • садиба № 11 (ймовірно, арх. М. Артинов, історизм);
  • садиба № 14-а, 14-б, 14-в, 14-г, 14-д (архітектори М. Клуг, М. Яскевич, модерн, історизм);
  • садиба № 16, 16-б (арх. А.-Ф. Кра- усс, історизм);
  • садиба № 17, 17-б (арх. О. Шіле, модерн), житловий будинок № 19/31 (архітектори Д. Богуславський, Ю. Корбін, В. Онащенко, радянський ретроспективізм);
  • садиба № 21/20 (цегляний стиль), 21-г (ймовірно, арх. В. Ніколаєв, історизм), 25 (ймовірно, арх. В. Ніколаєв, історизм);
  • особняк № 27 (пізній класицизм), №28/29 (вірогідно, арх. М. Яскевич, історизм), № 29-а, 29-б (архітектори А. Сопоцинський, М. Гарденій, історизм), садиба № 32-а, б (історизм);
  • садиба № 33, 32-б, 32-в (історизм, автор проекту головного будинку — арх. В. Ніколаєв);
  • № 35 (автор добудови — арх. А.-Ф. Краусс, цегляний стиль);
  • № 37/1 (ймовірно, арх. Е. Брадтман, історизм);
  • садиба № 36 — головний будинок (арх. В. Ніколаєв, історизм) і флігель № 36-е (арх. М. Гарденін, історизм);
  • головний будинок № 38 (арх. В. Ніколаєв, неоренесанс) і флігель № 38-б (арх. М. Гарденій, історизм);
  • № 40 (арх. П. Голландський, історизм).

На вулиці розміщені Посольства Республіки Польща (№ 12), Канади (№ 31), Словаччини, Чеської Республіки (№ 34), будинки яких, споруджені в 1970-х рр., за масштабом і пропорціями майстерно вписано в забудову вулиці, що історично склалась.

Пам'ятки історії

№ 3 — особняк, в якому проживали лікар С. Алфер'єв, інженер і підприємець М. Штейнгель, у радянський час містилася Спілка письменників України, де працювали відомі літератори; № 6 — містилися редакції місячника «Нова громада», газети «Рада», проживав письменник Г. Чупринка; № 4/8 — житловий будинок, в якому проживав художник А. Петрицький; № 5 — особняк, в якому проживали педагог, громадська діячка Г. Берло, відомі лікарі та вчені В. Образцов і М. Стражеско; садиба № 8 — театральний художник В. Меллер, співачка і педагог О. Муравйова; житловий будинок № 9 — проживав у дитячі роки письменник К. Паустовський; у флігелі садиби № 11 — лікар і громадський діяч Ф. Чорномор-Задерновський; в № 10 утримувалися заарештовані в грудні 1918 урядовці Української Держави, митрополит Київський Антоній (Храповицький) та єпископ Волинський Євлогій (Георгієвський); в № 13 жив історик та архівіст В. Міяковський; в № 13-б — лікар і вчений Ф. Яновський та його син — юрист В. Яновський, репресований 1938; в садибі № 14 містилися редакція і контора «Літературно-наукового вістника», Українське наукове товариство, Державна заслужена академічна хорова капела «Думка», правління Українського театрального товариства, в яких працювали відомі діячі культури; проживали актор М. Болдуман, колекціонер О. Гансен, композитор Косенко, політичні діячі В. Порш і Стецько, письменник Е. Фінінберг; в № 15 — лікар і вчений Іван Сікорський та його син — всесвітньо відомий авіаконструктор Ігор Сікорський; в № 15-а вчений у галузі математики та обчислювальної техніки, акад. АН УРСР В. Глушков і письменник І. Зайцев (Рачада); в № 18 — лікар і вчений Ф. Льош, 1944—45 містився Україн-ський штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем; в № 19/31 мешкав художник В. Пузирков; у № 21/20 — арх. В. Ніколаєв; у № 22 — письменник Влизько; містилося правління Київського товариства поширення освіти і грамотності, з яким пов'язана діяль-ність багатьох відомих діячів науки і культури; в № 25 — історик Л. Добровольський, філософ Г. Челпанов; в № 25 — приватна чоловіча гімназія В. Науменка, в якій працювали і навчалися відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя; у радянський час навчалися в школах, що розміщувалися в цьому будинку, художник Г. Малаков, письменник В. Некрасов; у садибі № 26 містилося Київське науково-філософське товариство, членами якого були відомі діячі науки і культури, головами — філософ, правознавець Є. Спекторський, якого змінив міністр ісповідань Української Держави В. Зеньківський; проживали художник М. Яровий, арх. М. Яскевич; в № 28/29 — архітектори В. Безсмертний і М. Яскевич, музикознавець М. Грінченко, педагог, державний діяч Стешенко; містилася Жіноча гімназія М. Стельмашенка, в якій працювали музикознавець Д. Ревуцький, батько майбутнього конструктора космічних апаратів С. Корольова П. Корольов; в № 29-а жили арх. М. Гарденій, історик М. Довнар-Запольський; в садибі № 32 громадсько-політичний і державний діяч Х. Барановський, Леся Українка і К. Квітка, актриса, педагог М. Стариць- ка, педагог, громадсько-політичний діяч І. Стешенко; в садибі № 33 містилася приватна гімназія А. Степовича, в якій працював літературознавець Ф. Суши- цький; садибу № 36 займали навчальні заклади А. Жекуліної, Українське наукове товариство, редакції і контори журналів «Записки Українського наукового товариства в Києві», «Літературно-науковий вістник», «Україна», бюро Товариства для надання допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від воєнних дій, в яких працювали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного і державного життя, проживали О. Волошинов, О. Ло- тоцький, Ф. Матушевський, відбулися установчі збори Української академії наук, розміщувалася редакція газети «Молода гвардія», в якій працювали письменник В. Маняк, правозахисник В. Чорновіл; в № 40 — Міське парафіяльне училище, засноване й утримуване коштом відомого підприємця і доброчинця Н. Терещенка, в будинку якого 1918—19 містилися Українська державна академія мистецтв, у ній працювали відомі діячі науки і культури, 1941 — Київська артилерійська спецшкола № 13, двоє вихованців якої стали Героями Радянського Союзу за відвагу, виявлену на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Будинки які не збереглися  

особняк садиби № 15, в якому містилася 1904—20 Музично-драматична школа М. Лисенка (з 1912 носила ім'я засновника, 1918 реорганізована на Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка); у 1920-х рр. — Музичне товариство ім. М. Леонтовича і Перше українське художнє товариство кобзарів, в яких працювали відомі діячі культури; садиба № 24, в якій проживали на поч. 20 ст. музикознавець і композитор Г. Любомирський, лікар і вчений А. Тржецеський, під час революції мешкав член Української Центральної Ради, голова УПСР і ЦК Селянської спілки М. Ковалевський, у флігелі про-живав до 1939 секретар Київського обкому КП(б)У М. Мішин; в садибі № 29 архітектор М. Гарденій, учений і педагог М. Довнар-Запольський; в № 30-а представник відомої української родини — белетрист, фотограф М. Тарновський; 1925—34 тут містилася секція «Західна Україна» при спілці письменників «Плуг»; в № 31 мешкали архітектори П. Спарро й О. Кобелєв; 1885—89 — письменник І. Нечуй-Левицький.

В останні десятиріччя вулицю частково реконструйовано.

Back to Top


5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Back to Top


Ярославів Вал, 1

ЯВ 01

Житловий будинок, 1895—97

1857 тоді ще не сплановану ділянку одержала Г. Калита, дружина генерал- лейтенанта Т. Калити — начальника артилерійських гарнізонів Київського військового округу. Цю землю надала міська управа замість їхньої забудованої садиби на вул. Рибальській на Пе- черську, яка підлягала знищенню у зв'язку з будівництвом нової Київської фортеці. Генерал просив компенсувати втрачуване в адекватному розмірі, тобто 824 кв. сажні (0,375 га), і обрав місце «в кращій частині міста», де, згідно з планом 1852, мали спорудити собор в ім'я св. Володимира, тому лише за особистою вказівкою імператора Миколи І тут розміщено приватну забудову. 1858—61 на ділянці зведено двоповерховий наріжний цегляний будинок, орієнтований видовженим чоловим фасадом на вул. Театральну (тепер вул. Лисенка, 2; див. ст. 238.3). Автором його проекту вважається арх. Ф. Голованов. Крім будинку на садибі стояли одноповерхові житлові флігелі, цегляна кухня, каретні сараї, стайні, льодовня. На вул. Ярославів Вал до кін. 1890-х рр. виходив досить великий фруктовий сад. По смерті власниці за духівницею майно перейшло у спадок її дітям: колезькому секретарю Л. Калиті, підполковнику М. Калиті та дружині колезького регістратора О. Залозній. За купчою від 17 листопада 1892 садиба стала власністю поміщика М. Подгорського. Новий власник у лютому 1895 та в січні взяв у Київському земельному банку дві довгострокові позики під заставу нерухомості на суму 117 тис. крб. У цей час поряд з наріжним особняком споруджено наявний чотириповерховий прибутковий будинок за проектом арх. М. Добачевського.

У кін. 1898 садибу купила А. Подгорська, з 1904 нею володів Л. Подгорський. 25 лютого 1907 ділянку придбав дворянин К. Ярошинський, який згодом приєднав до неї сусідні ділянки на вул. Театральній, 4 та 6. У 1910 йому належало вже 2300 кв. сажнів (1,05 га) землі. 19 квітня 1916 всю садибу придбав цукропромисловець Лев Бродський, який, як і попередній власник, не мешкав за цією адресою, а здавав нерухомість в оренду. У кін. 1918 садиба перебувала у спільній власності І. Дунаева та Х. Гітельмахера.

На першому поверсі чолової частини містилася п'ятикімнатна квартира, на другому—четвертому поверхах — по одній десятикімнатній квартирі. Стелі багатьох кімнат прикрашало ліплення, особливою окрасою квартир були кахляні груби виробництва київської фабрики І. Андржейовського. З боку двору в двох рівнях розташовувалися неви-сокі приміщення, що призначалися для помешкань обслуги, які разом із кухнями прилягали до спільних для обох частин чорних сходів. Приміщення на першому поверсі будинку здавали під комерційні заклади. Зокрема, 1898—тут містилася кондитерська «Біля Золотих воріт» («А 1а рогіе іі'Ог»), потім діяв кінотеатр «Унікателектробіограф» на 100 місць, який 1915 пристосовано під театр мініатюр. На поч. у будинку розміщувалися редакція української газети «Наша думка», на другому поверсі — приватні умебльовані кімнати, у підвалі — пекарня 1-го єврейського споживчого товариства.

Після націоналізації квартири перетворено на комунальні. Під час поточних ремонтів планування квартир змінено додатковими перегородками, частково втрачено паркетні підлоги, більшість кахляних груб, приладів відкривання, вітражне скло у вікнах парадної сходової клітки. У 1990-х рр. проведено ремонтно-реставраційні роботи в приміщеннях першого поверху.

Будинок три-, чотириповерховий з боку вулиці, семиповерховий з двору, з підвалом та мансардою, цегляний, зі складною формою плану. Складну об'ємно-планувальну структуру утворено різновисокими об'ємами з чітким функціональним розподілом приміщень: парадні сходи й житлові кімнати; службові приміщення й чорні сходи. Розвинений в глибину ділянки. Планування першого поверху дворядне, анфіладного типу, з окремими входами з вулиці та з двору. Перекриття пласкі по дерев'яних балках, над підвалом і в проїзді — цегляні склепінчасті. Дах з боку вулиці високий чотирисхилий з лускатою бляшаною покрівлею та мансардним вікном, огороджений і завершений ажурними ґратами, над дво-ровою частиною — двосхилий.

В архітектурі споруди використано модернізовані форми стилів готика та ренесанс. Композиція тинькованого, пофарбованого чолового фасаду асиметрична. Південно-східне наріжжя оформлено тригранним еркером другого — третього поверхів, завершеним циліндричним еркером-напіввежкою з високим конічним дахом і шпилем. Консолі еркера оформлено скульптурами крилатих химер, виконаних з гіпсу на металевому каркасі. Під еркером — арковий отвір проїзду, з кам'яними кулями, що обмежують хідники, та двостулковими дерев'яними набірними воротами з хвірткою у центрі. Хрещате склепіння та верхню частину стін проїзду прикрашено ліпленням у стилі ренесанс: ритмічною орнаментальною смугою стилізованого виноградного листя та зображеннями драконів. Праворуч в арці — отвір парадного входу з набірними дерев'яними дверима. На порозі в техніці тераццо — напис латиною: «Salve» («Вітаю»).

Інший вхід та великі вікна зі стрілчастими перемичками на першому поверсі чолового фасаду оформлено на зразок трифорія. Прямокутні віконні прорізи другого поверху розміщено у два яруси. На третьому поверсі вікна зтроєні стрілчасті з профільованими архівольтами, в еркері — лучкові. Архівольти стрілчастих прорізів на четвертому поверсі еркера прикрашає пишний ліплений декор з рослинними мотивами — виноградна лоза з листям. Еркер завершено фризом і карнизом великого виносу на декоративних кронштейнах. Вишукана огорожа балконів у стилі готика виконана з гіпсу на металевому каркасі.

З південно-східного боку до чолового прилягає восьмиповерховий дворовий об'єм з підвищеною тильною частиною, завершеною трикутним щипцем, куди вписано трипелюсткове віконце. Фасади у цегляному стилі прорізано прямокутними вікнами. Карниз другим поверхом підкреслено широкою орнаментальною смугою.

У вестибюлі — гранітні парадні сходи з масивним дерев'яним поруччям, яке спирається на гіпсові балясини. У декорі інтер'єрів використано мотиви готики, ренесансу, мавританського стилю. Стіни парадної сходової клітки вздовж маршів прикрашає ліплений рослинний орнамент. Оформлення плафонів кімнат утворено розетками, бордюрами та багатопрофільними карнизами з рядів іоників, стилізованих пальмет, листя аканта та ін. Частково збереглося первісне опорядження квартир: вбудовані шафи, фільончасті стулки дверей, паркетні підлоги, фурнітура, груби й каміни, облицьовані майоліковими кахлями київського заводу І. Андржейовського. Кахлі серійні, з рельєфним рисунком у стилі неоренесанс, з мотивами бароко і рококо. Найбільш цікавим є камін, в оформленні якого використано велику розетку, кахлі і рельєфні зображення грифонів, на цокольній частині — наріжні кахлі з чоловічими погруддями, трактовані у традиціях стилю ренесанс.

Будинок являє архітектурну, містобудівну, мистецьку цінність, є однією з кращих споруд міста останніх років 20 ст.

У березні 1918 сім кімнат квартири № 3 було реквізовано, у них розмістилася редакція української газети-тижневика «Наша думка» — органу організації закордонних українців. Видавець: Головна рада буковинських, галицьких і угорських січових стрільців. Відомі № 1—19, що вийшли з березня до жовтня.

Тепер на першому поверсі — виставкова зала Національного заповідника «Софія Київська», антикварний салон, у підвалі — складське приміщення.

Back to Top


Ярославів Вал, 3

ЯВ 03

Особняк 1858—61, 1878, в якому проживали Алфер'єв С. П., Штейнгель М. В., містилася Спілка письменників України, працювали відомі письменники

1861 домовласник отримав від Міської думи документ на право володіння садибою, що свідчило про закінчення будівництва. Автора проекту не виявлено. У рішенні фасаду використано типову симетричну композицію на сім вікон. На подвір'ї було споруджено службовий флігель з каретною, стайнею на дванадцять стійл, льодовнею та помешканнями для слуг на другому поверсі. Влаштовано парк з фонтаном, у саду з декоративних та фруктових дерев встановлено літній павільйон. 1877 через несплату боргів С. Алфер'єв продав садибу барону М. Штейнгелю, на замовлення якого 1878 переоформлено парковий фасад особняка за проектом арх. О. Шіле: влаштовано тамбур, увінчаний трикутним фронтоном на антаблементі, та кам'яні двобічні сходи. Тоді ж перебудовано і декоровано флігель, праворуч до головного об'єму прибудовано одноповерхову крамницю, де містився винний магазин М. Штейнгеля. Тепер деякі елементи опорядження паркового фасаду особняка втрачено, зокрема баронський герб на фронтоні, площу парку скорочено.

Двоповерховий з мезоніном і підвалом, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний з тильним ризалітом. Дах трисхилий з бляшаною покрівлею. Планування зальноанфіладного типу. Перекриття пласкі по дерев'яних балках, над підвалом — склепінчасті. Парадні сходи у вестибулі — дерев'яні, чорні сходи на другий поверх у тильній частині будинку — кам'яні. Одноповерхову з підвалом північно-західну прибудову вкрито односхилим бляшаним дахом. Оформлений у стилі пізній класицизм. Композиція чолового двоповерхового фасаду симетрична. Центральну триосьову розкріповку підкреслено аттиком та чотирма іонічними пілястрами між вікнами другого поверху. Головну вісь із вхідним отвором акцентовано широким чавунним балконом, що спирається на фігурні литі колонки. Фасад завершено карнизом з модульйонами. Рустований перший поверх відокремлено профільованим гуртом. Прямокутні вікна з профільованими лиштвами прикрашено підвіконними фільонками, на першому поверсі увінчано замковими каменями, на другому — горизонтальними сандриками. Підвіконні фільонки верхнього поверху утворюють орнаментальний пояс з мотивом вміщеного у прямокутник кола. Будинок — цінний зразок житлової споруди у стилі класицизм.

1861—77 в особняку проживав Алфер'єв Сергій Петрович (1816—84) — терапевт, учений, професор Київського університету (з 1846), завідувач кафедри окремої патології й терапії з госпітальною клінікою (1849—55), президент Товариства київських лікарів (1857—60), почесний член Медичного товариства в Одесі і чл.-кор. Медичного товариства в Константинополі (обох з 1856).

Під час проживання у цьому будинку завідувач кафедри терапевтичної клініки з семіотикою (1857—64). 1864 вийшов у відставку. Досліджував проблеми епідеміологічних захворювань.

1918 на другому поверсі і в мезоніні особняка проживав з родиною Штейнгель Максим Васильович (Магнус-Карл-Олександр Вільгельмович) (1837—?) — інженер, підприємець, барон. Член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків, власник фабрики металевих виробів у Києві та виноградних плантацій «Туїшхо» на Чорноморському узбережжі Кавказу. Вважався піонером освоєння чорноморського узбережжя Кавказу в промислових цілях. Цьому сприяло, між іншим, спорудження братом, інженером шляхів сполучень, бароном Р. Штейнгелем Ростово-Владикавказької залізниці до Новоросійська. 1881 заснував у Києві металоткацьку фабрику (тепер — завод ім. З. Письменного), страхове товариство «Дніпро» (1909), брав участь у створенні Південноросійського машинобудівного заводу (нині — ВАТ «Завод "Ленінська кузня"»), очолював правління Земельного банку. 1897 увійшов до складу Комітету зі створення Київського політехнічного інституту, пожерт-вував на будівництво його комплексу 3 тис. крб. Захоплювався музикою, член правління Київського відділення Імператорського російського музичного товариства. На поч. 20 ст. — голова Комітету торгівлі і мануфактури.

Частину першого поверху займали контора і правління Товариства Юзефівсько-Миколаївського цукрового заводу, що належав М. Штейнгелю. У крамниці продавалися виноградні вина, сухофрукти та кавказький мед із садів і пасік баронського маєтку Туїшхо — оптом і вроздріб, пляшками й діжками.
У червні 1917 М. Штейнгель з родиною виїхав на Кавказ. Остання звістка про нього датована жовтнем 1918.

Особняк був реквізований, у липні—грудні шість кімнат на першому поверсі займала контора бухгалтерії будівельних загонів Всеросійського союзу міст; у січні—вересні — дві кімнати, у вересні—грудні — чотири кімнати було відведено під військовий постій. У грудні 1917 весь будинок реквізовано військовою владою (до 9 липня) . За даними на жовтень 1918, у десяти кімнатах особняка проживало 22 родини. У радянський час садибу націоналізовано.

1923 тут містився кабінет голови заготівельного відділу Юпродкому: нова імперія викачувала з України продовольство.

1938 особняк займало німецьке консульство, і від 1933 з чавунного балкону звисав величезний червоний прапор з чорною свастикою в білому колі. 1938—41, 1944—53 в садибі містилася Спілка письменників України — добровільна громадська творча органі-зація, що об'єднує прозаїків, поетів, драматургів, критиків, літературознавців та перекладачів України (створена 1934).

1941, 1947—53 головою правління Спілки був Корнійчук Олександр Євдокимович (1905—72) — драматург, кіносценарист, державний діяч, акад. АН УРСР (з 1939) і АН СРСР (з 1943), Герой Соціалістичної Праці (1967), лауреат Державної премії СРСР (1941, 1942, 1943, 1949, 1951), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971).

1943—47 правління Спілки очолював Рильський Максим Тадейович (1895— 1964) — поет, мистецтвознавець, акад. АН УРСР (з 1943) і АН СРСР (з 1958), директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (1942—64; тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ), головний редактор журналу «Народна творчість та етнографія» (1957—64), лауреат Державної премії СРСР (1943, 1950), Ленінської премії (1960), Державної премії УРСР (1971, посмертно).

Тут функціонували також видавництво СПУ «Радянський письменник», редакції «Літературної газети» та журналу «Україна». Тут бували відомі українські літератори.

Пізніше в особняку розміщувалися генеральне консульство Польської Народної Республіки (1954—74), видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», правління Добровільного товариства любителів книги УРСР.

Тепер — резиденція посла Республіки Індія.

Back to Top


Ярославів Вал, 4

ЯВ 04

Житловий будинок, 1907—08

Її межі визначено після 1837, коли за новим планом Старокиївської частини було спрямлено трасу вул. Золотоворітської й утворено пл. Золотоворітську. У серед. 19 ст. садиба за заповітом перейшла від дружини титулярного радника К. Бакуринської до її доньки О. Слуцької, коштом якої на розі вулиць збудовано дерев'яний на мурованому фундаменті будинок (знесений 1958) зі службами та розведено сад, також було зведено флігель, що виходив торцевим фасадом на вул. Золотоворітську.

Розмір ділянки становив понад 500 кв. сажнів. 1881 її придбав з публічних торгів доктор медицини Г. Рейман. 1895 майно успадкувала його дружина. 1905 ділянку з будівлями придбав доктор медицини Й.-Б. Гарлинський. Тоді на садибі розташовувалися два дерев'яні та один змішаної конструкції будинки, служби і сад (не збереглися). 1907—08 на місці одноповерхового дерев'яного будинку, на межі з садибою № 6 за проектом арх. Й. Зекцера споруджено наявний п'ятиповерховий будинок. На першому поверсі містився «Інститут фізичних методів лікування доктора Й. Гарлинського (раніше був на вул. Володимирській, 42) і санаторій - пансіон для хворих на внутрішні й нервові захворювання доктора І. Вербського, на другому—п'ятому поверхах — по дві квартири з чотирьох і дев'яти кімнат з усіма вигодами, які наймали пацієнти. Будівлю було електрифіковано, обладнано системами водопостачання, водяного опалення, вентиляції, ліфтом. На поч. 1913 садиба перейшла у спадок до вдови і сина Й.-Б. Гарлинського, 1916 її було продано київському купцеві О. Сергєєву, 1918 майно успадкував його син М. Сергєєв. З клінікою на правах оренди володів доктор медицини І. Вербський, який проживав у цьому ж будинку. 1940 проведено часткову реконструкцію споруди: вхід до лікувального закладу влаштовано з закритого проїзду в суміжному будинку № 6. Під час поточних ремонтів перегородками змінено первісне планування квартир, втрачено частину ліплення плафонів, забілено їх поліхромне розфарбування, розібрано майже всі груби й каміни. Замінено дубові двері парадного входу зі скляним дзеркальним заповненням, що були виготовлені за авторським ескізом.

П'ятиповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані Г-подібний, односекційний. Первісно на поверсі містилося дві квартири. Перекриття пласкі. Дах із бляшаною покрівлею на головному об'ємі — двосхилий, на дворовому — односхилий.

Оформлений у стилі раціональний модерн. Композиція чолового фасаду — асиметрична за рахунок додаткової віконної осі з лівого боку; переважають вертикальні членування. Головну вісь з широким вхідним отвором підкреслено розкріповкою з високим, складної форми щипцем та еркером сходової клітки, завершеним балконом між четвертим і п'ятим поверхами. Фасадну стіну прорізано великими вікнами різної форми. Пластику доповнюють балкони з кованими та цегляними огородженнями. У верхній частині цеглою рельєфно викладено дату спорудження будинку: «1907».

На виступі дворового фасаду похилими цегляними гуртами позначено марші чорних сходів.

Інтер'єр парадної сходової клітки оздоблено в стилі модерн: оригінальне коване огородження, ліплення з рослинними мотивами, латунні дверні ручки й клапани поштових скриньок з написом французькою мовою «lettres». У квартирах збереглися ліплені оз-доблення стель у стилі модерн, переважно з рослинними мотивами, а також автентичні двері, вікна, паркетна підлога. За якістю виконання й рівнем збереженості становить цінність як характерний зразок прибуткового будинку в стилі модерн.

Зберігає житлове призначення, на першому поверсі міститься фізіотерапевтична поліклініка.

На фасаді встановлено меморіальну дошку з портретом професора О. Киричинського — засновника фізіотерапевтичної служби України та кафедри фізіотерапії Київського інституту вдосконалення лікарів, який 1944—70 працював у цьому будинку.

Back to Top


Ярославів Вал, 4/8

ЯВ 04_8

Житловий будинок 1959—61, в якому проживав Петрицький А. Г.

1959 ділянку відведено об'єднанню «Укргалантерейторг» для спорудження житлового будинку.

П'ятиповерховий на цокольному поверсі, цегляний, у плані Г-подібний. Вхід — з вул. Золотоворітської. Чолові фасади облицьовано світлими керамічними плитками та орнаментовано кольоровими глазурованими кахлями. Цоколь обкладено плитами сірого граніту, обробленого «під бучарду».

1961—64 у квартирі № 12 на третьому поверсі будинку проживав Петрицький Анатолій Галактіонович (1895—1964) — живописець і театральний художник, народний художник СРСР (з 1944), професор Київського художнього інституту (1947—50), Лауреат Державної премії СРСР (1949, 1957).

Останні роки життя художника тісно пов'язані з діяльність Заслуженого ансамблю танцю УРСР під керівництвом П. Вірського, для якого він оформлював танці і хореографічні композиції, зокрема «Чумаки», «Пам'ять серця» (обидві — 1962) та ін. У період проживання за цією адресою написав станкові полотна: «Не сад — вулиця Києва» (1961), «Гладіолуси», «Золотоворітський сквер» (обидві — 1962), «Битва на Курській дузі». Останній твір залишився не завершеним. Брав участь у Виставці етюдів київських художників (Київ, 1962), Республіканській виставці художників театру і кіно (Київ, 1963).

У квартирі художника часто бували відомі діячі культури — художники, актори, письменники, зокрема народний художник УРСР О. Хвостенко-Хвостов, заслужений діяч мистецтв УРСР А. Волне нко, письменники Л. Первомайський, С. Голованівський та ін. Похований на Байковому цвинтарі. Раніше проживав на вул. Пушкінській, 21—21-б, квартира № 12. Ім'ям художника названо одну з вулиць Києва.

1970 на будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом художника та рельєфним написом (ск. Г. Кальченко).

Тепер житловий будинок.

Back to Top


Ярославів Вал, 5

ЯВ 05

Особняк 1859, в якому проживали Берло Г. Л., Образцов В. П., Стражеско М. Д.

Особняк мав десять кімнат, мезонін з балконом, зверненим у бік саду. Одну з кімнат прикрашав чавунний камін з білими глянцевими кахлями. Одночасно на межі садиби збудовано одноповерховий флігель, в якому містилися дві кухні (панська та «людська»), сім кімнат для слуг, склепінчастий льох для зберігання продуктів (не зберігся, на його місці у 1900-х рр. споруджено прибутковий будинок кенаса — вул. Ярославів Вал, 7-а). Праворуч особняка, за воротами торцем до вулиці зведено одноповерхову цегляну споруду служб зі стайнею на три стійла, двома каретниками, дров'яником, льохом, пральнею (тепер перебудована під гардероб та фойє Будинку актора в колишній караїмській кенаса). Садибу придбав поручик І. Слєпушкін, який 1879 здійснив за проек-том військового інж. І. Киселевського цегляну прибудову до південного торця. Влаштований на чоловому фасаді прибудови вхідний отвір згодом перетворено на вікно.

З 1895 садиба належала терапевту В. Образцову, потім — його учневі М. Стражеску. 1922 особняк націоналізовано і передано в оренду Вищій об'єднаній військовій школі ім. Главкома С. Каменева, потім у ньому містилися державні установи.

Одноповерховий з мезоніном, дерев'яний на мурованому фундаменті, з цегляною південною прибудовою, тинькований, пофарбований, у плані П-подібний, розвинений у глибину подвір'я. Вкритий вальмовим дахом з бляшаною покрівлею; прибудову пере-крито двосхилим дахом. Первісне анфіладне планування змінено на коридорне. Оформлений у стилі класицизм. Чоловий фасад на сім віконних прорізів метрично розчленовано чотирма канелюрованими пілястрами композитного ордера у центрі та фільончастими лопатками на флангах. Горизонтальні членування увінчаної карнизом з модульйонами фасадної стіни утворюють гладенький фриз та уступ цоколю. Облямовані лиштвами великі прямокутні вікна прикрашено горизонтальними сандриками та фільонками з ліпленим рослинним орнаментом. Симетрію композиції порушує розчленована широкими фільончастими лопатками прибудова з лівого боку на три вікна (з одного влаштовано вхід), що має фігурне завершення.

У північно-східній частині будівлі розташована зала, прикрашена розписами у стилі модерн. У плані наближена до квадрата (заг. пл. — 27,0 кв. м). Після розчистки дванадцяти пізніших нашарувань відкрито живопис межі 19— 20 ст., 60 відсотків якого є авторським. Приміщення зали наріжне, має шість вікон з арковими перемичками (три — на північній стіні, три — на східній), що оздоблені вітражами. Двостулкові двері двох вхідних отворів у південній та західній стінах розписано геральдичним орнаментом. Стіни та стелю розписано олійними фарбами у характерній для модерну графічній манері. Падугу прикрашено ліпленим позолоченим фризом. Стелю з трьох боків (за винятком східної частини) обрамлено широкою смугою рослинного орнаменту. Такі самі плавно вигнуті смуги поділяють її площину на три нерівні частини оригінальної форми.

Більший сектор обіймає південно - східний кут і поширюється на більшу частину стелі. На його основному сіро-зеленому тлі ритмічно повторюється зображення маленьких блідо-блакитних квітів, що нагадують волошки, у центрі сектора — жовто-брунатний метелик. Плавному вигину орнаментальної смуги, що ділить стелю приблизно по діагоналі, вторує гірлянда з блідо-блакитних, досить великих квітів, які нагадують льон. Початок та кінець гірлянди підкреслено листям сіро-зеленого кольору. У південно-східному куті вміщено дві гілки блідо-рожевих лілей (символ чистоти та цнотливості) з переплетеними листям й стеблами притлумлено-зеленого кольору. У північному куті стелі — зображення декоративних квітів темно-вишневого кольору, які нагадують айстри. Східну частину стелі повністю зайнято характерним для стилю модерн зображенням павича (символом краси) з напіврозпушеним пишним хвостом. На оперенні оливкового кольору, відтіненому бронзою, є синьо - блакитні зображення «павичевого ока» з брунатним контуром. Шия та груди у птаха блакитні, їх вишуканий вигин підкреслює блідо-бузкова півсфера, яку заповнює розсип біло-бузкових суцвіть.

Сектор, що прилягає до північної стіни, має блакитне тло з розкиданими на ньому перлинно-сіруватими шестикутними зірками, які густішають до центру. На їх тлі у круглому медальйоні — зображення жіночої голівки зі світлим розпущеним волоссям у пишному вінку з білих лілей. Густе волосся спадає по раменах казкової діви. Воно, неначе стеблини невідомих рослин, стікає додолу за межі медальйону, вторуючи переплетеному листю сусіднього зображення. Сектор, що прилягає до західної стіни, невеликий за площею і має лілове тло. Розташовані симетрично три сіро-бузкові квітки нагадують декоративні айстри. їх оточують листя та бутони (символ вічного життя). Падугу стелі прикрашає ліплений рослинний орнамент з геральдичними елементами, що об'єднані стрічками. В орнаменті чергуються два різновиди букетів: перший — з квітів та бутонів, що нагадують мак (символ сп'яніння і марень), другий — з квітів та бутонів лілей. Ліплений орнаментальний фриз позолочено. Найбільш насичені розписом поверхні південної та західної стін майже дзеркальні. Композиційним центром розписів стін є пофарбовані у притлумлені рожеві тони дверні стулки, фільонки яких прикрашено вишуканим візерунком із стилізованих стебел і квітів маку у пастельних тонах. Темно-вишнева «хвиля» (від 10 до 30 см) по периметру стін неначе огортає отвір дверей, зорово його розширюючи. Внизу темно-вишневе тло суворо повторює абрис дверей, а вгорі має характерне для модерну овальне завершення. Над дверима розміщено картуш, на фісташковому тлі якого зображено дві тісно переплетені квітки, що нагадують ромашки, в оточенні стрічок темно-зеленого кольору. У верхній частині дверей, трохи нижче картуша, симетрично вміщено дві схожі на ромашки золоті квітки.

Стіну навколо дверей прикрашено симетричною композицією з гірлянд темно-вишневих, бузково-сірих маків та великих сіро-блакитних орхідей. Переплетені лінії стебел орхідей та маків, а також подвійний контур (світло-брунатний і бронзовий), що обтікають усі зображення, пом'якшують чіткий абрис дверного отвору, включаючи його до загального стильового оздоблення. Мотив гірлянди маків виникає ще раз, як репліка, у віконних прорізах північної та східної стін, пожвавлюючи їхнє основне сіро-зелене тло і допов-нюючи загальну композицію.

Унікальні інтер'єри зали, що є справжньою пам'яткою монументального живопису межі століть, надають рідкісну можливість вивчати особливості розвитку стилю модерн в Україні. Особняк — типологічно рідкісний зразок дерев'яної забудови Києва серед. 19 ст.

У 2-й пол. 1870-х рр. в особняку мешкала Берло Ганна Львівна (1859—1942) — філолог, історик, педагог, перекладачка, громадська діячка; науковий співробітник комісії для складання біографічного словника діячів України, член постійної комісії для складання словника живої української мови, нештатний співробітник комісії районного дослідження Лівобережної України Історичної секції ВУАН під керівництвом М. Грушевського (з 1919). Викладач Міністерської жіночої гімназії св. княгині Ольги (1876—1919), жіночих гімназій В. Ващенко-Захарченко та О. Дучинської (1881—1904). Автор популярного підручника російської мови (1903). У 1900-х рр. — відома громадська діячка: член Київської «Просвіти», гуртка зі складання біографій українських діячів під керівництвом В. Антоновича, Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, історичної секції Українського наукового товариства у Києві. Співпрацювала, підтримувала товариські зв'язки з багатьма відомими діячами українського руху. Друкувала переклади з класичної англійської та французької літератури у «Літературно-науковому вістнику». Автор дослідження «Біографічний нарис Арсенія Берло, єпископа Переяславського і Бориспільського» (1903—04). У спогадах, видрукуваних 1927—29, змалювала картину громадсько-політичного життя в Києві, подала характеристики відомих діячів українського руху кін. 19 — поч. 20 ст.

За цією адресою проживала недовгий час на початку своєї педагогічної праці в Міністерській гімназії св. княгині Ольги, яку закінчила 1876. Одночасно давала приватні уроки доньці родини Слєпушкіних, які були власниками садиби. На запрошення М. Слєпушкіної, дружини власника, отримала кімнату в мезоніні.

1909 в особняку проживав Образцов Василь Парменович (1851 — 1920) — лікар-терапевт, доктор медицини (з 1890), засновник київської терапевтичної школи. 1887—1904 — завідувач терапевтичного відділення Олександрівської міської лікарні (тепер — Олександрівська клінічна лікарня м. Києва). Професор і завідувач кафедри окремої патології й терапії (1893—1903) та кафедри факультетської терапевтичної клініки (1904—18) Київського університету. Голова Товариства київських лікарів (1917—20). Досліджував хвороби серцево-судинної системи й органів шлунково-кишкового тракту. Розробив метод глибокої ковзної методичної пальпації органів черевної порожнини (1887), методику безпосередньої перкусії (1910). Разом зі своїм учнем М. Стражеском першим у світі описав клінічну картину тромбозу коронарних артерій (1909) і обґрунту-вав можливість прижиттєвого розпізнавання інфаркту міокарда. Учнями вченого були також майбутні академіки М. Губергріц, В. Трусевич, заслужений діяч науки УРСР Ф. Удинцев та ін. У 1880-х рр. мешкав на вул. Володимирській, 34, з 1909 — на сучасній вул. Б. Хмельницького, 60.

1912-19 — в особняку жив після одруження з дочкою В. Образцова Стражеско Микола Дмитрович (1876—1952) — терапевт, акад. ВУАН (з 1934), АН СРСР (з 1943) і АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УСРР (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1947), завідувач факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту (1929—52), директор Українського НДІ клінічної медицини (з 1936; тепер Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М. Стражеска»).

У ці роки працював у факультетській терапевтичній клініці Університету св. Володимира, якою завідував В. Образцов (1904—17), професор спеціальної патології й терапії медичного відділення Вищих жіночих курсів (з 1910), завідувач кафедри лікувальної діагностики і пропедевтики Київського жіночого медичного інституту та пропедевтичної клініки при Олександрівській міській лікарні (1917—19), яку було побудовано для обох навчальних закладів. Виїхав в Одесу, де до 1922 очолював факультетську терапевтичну клініку Новоросійського університету. Досліджував проблеми серцево-судинної системи, гастроентерології. Створив наукову школу. Пізніше проживав на вул. Володимирській, 48-а, квартира № 5.

У січні 1915 в садибі (ймовірно у флігелі) було відкрито й освячено першу у Південно-Західному краї міську аптеку, яка обслуговувала мешканців трьох дільниць — Подільської, Пласкої і Бульварної. В аптеці відпускали безкоштовно або за зниженими цінами ліки для незаможного населення Києва. Меблі для приміщення виготовили вихованці Олександрівського міського училища в Києві. Тепер в особняку містяться різні установи.

Back to Top


Ярославів Вал, 6

ЯВ 06

Житловий будинок 1-ї пол. 1880-х рр., в якому містилися редакції місячника «Нова громада», газети «Рада», проживав Чупринка Г. А.

У будинку розміщувались один магазин і шість квартир (дво-, чотири- і семикімнатні). Садиба займала 201 кв. сажень, з яких 107 кв. сажнів було відведено під сад. У кін. 19 — на поч. 20 ст. змінилося кілька власників садиби (1899—1900 — Е. Іловайська, 1904—05 — Ф. Вахневський, 07 — С. Юревич). У червні 1907 майно придбала потомствена почесна громадянка С. Охримович. На той час у підвалі будинку містилися крамниця та дві квартири (шість кімнат), на інших поверхах — шість квартир (34 кімнати). Парадні сходи — гранітні, чорні — дерев'яні. На чоловому фасаді було чотири балкони, з тилу — дерев'яний та бетонний балкони з ґратами і гранітними сходами з першого поверху у двір. На подвір'ї стояв цегляний одноповерховий з підвалом під частиною об'єму флігель, в якому містилися двірницька, пральня, сараї та шість льохів. У червні 1909, за дарчою, садиба перейшла до чоловіка попередньої власниці М. Охримовича. 1910 він продав домоволодіння почесному громадянину А. Куликовському, той у свою чергу в 1913 — присяжному повіреному Г.-І. Домбровському. 1916 в будинку сталася пожежа. Станом на грудень 1917 було відновлено дах, перегородки, дерев'яні стіни, підлоги, стелі (частково зроблено нові). 1918 у цокольному поверсі містилися кав'ярня та їдальня, квітковий, галантерейний і книжковий магазини.

Головний будинок надбудовано поверхом та зведено вставку між торцями будинків № 4 і № 6, на фасаді в спрощеному вигляді повторено старий декор та псевдоготичні стрілчасті вікна. Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, пофарбований, у плані наближений до прямокутного з прямокутною прибудовою на половину ширини торця, односекційний. Планування двобічне, анфіладно-коридорного типу. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

В оформленні чолового фасаду використано готично-ренесансні мотиви та елементи цегляного стилю. Композиція асиметрична. Головну вісь виділено підвищеною розкріповкою, завершеною трикутним щипцем. На осі розміщено вхідний отвір і віконні прорізи сходової клітки — здвоєні стрілчасті на рівні п'ятого, прямокутні, фланковані лопатками на рівні третього та четвертого поверхів. Іншу розкріповку на лівому боці фасаду прорізано парами стрілчастих вікон в обрамленні профільованих архівольтів і завершено прямокутною аттиковою стінкою. На рівні верхньої половини третього — п'ятого поверхів основні вертикальні елементи (розкріповки) пластично підкреслено бічними лопатками — фільончастими та пласкими. Між розкріповками ритм вертикальних членувань виявлено пласкими лопатками у простінках прямокутних вікон. Горизонтальні членування складають міжповерхові смуги цегляного орнаменту та карниз цокольного поверху. Підвіконня прикрашено низками дентикул. Фасадну стіну завершує уступчастий карниз на декоративних консолях. Вхід на головній осі обладнано бляшаним циліндричним піддашком на ажурних металевих кронштейнах. Оформлення фасаду праворуч від осі входу відносно спрощено, головну роль відіграють горизонтальні членування — міжповерхові карнизи з орнаментальними поясами. У широкій ніші біля правого торця — вхід у фізіотерапевтичну поліклініку.

Споруда — зразок типового для 1880-х рр. прибуткового будинку у фронті забудови вулиці на зламі червоної лінії.

1906 у будинку містилася редакція українського літературно-наукового місячника «Нова громада». Всього вийшло 12 номерів, № 1—8 (січень—серпень) підготовлено на вул. Михайлівській, 10 (див. ст. 266.9), № 9—12 (вересень—грудень) — за цією адресою. У цей період редактором-видавцем був відомий громадський діяч і меценат Є. Чикаленко. Друкувала твори красного письменства, наукові й публіцистичні статті, огляди громадського і політичного життя в Україні та поза її межами. З перетворенням «Киевской старины» на місячник українською мовою «Україна» та переведенням до Києва «Літературно-наукового вістни- ка» «Нова громада» припинила існування. Мала спільних співробітників із редакцією газети «Рада».

1914 у будинку розміщувалася редакція української щоденної газети «Рада» — спадкоємиці «Громадської думки». Виходила з 15 вересня 1906 до 20 липня (2 серпня) 1914. Видавав і фінансував газету Є. Чикаленко, який продав для цієї мети частину своєї землі і вніс на видання 10 тис. крб. Матеріальну підтримку газеті надавали В. Симиренко та Л. Жебуньов. Політично-громадське обличчя газети визначалося Товариством українських поступовців, до якого належав її видавець, більшість авторів і співробітників редакції.

Головні редактори: Ф. Матушевський, 1913 — М. Павловський, якого заступив А. Ніковський; секретарі редакції — С. Петлюра (до 1909), потім — В. Королів-Старий, П. Сабалдир (Майорський). Постійними співробітниками, які вели відділи газети, були Д. Дорошенко, С. Єфремов, М. Лозинський, Л. Пахаревський, Л. Старицька-Черняхівська, Г. Шерстюк та ін. Навколо газети гуртувалися відомі українські діячі: С. Васильченко (1910 жив у цьому будинку), В. Винниченко, М. Вороний, М. Грушевський, В. Доманицький, В. Дурдуківський, М. Коцюбинський, М. Левицький, О. Левицький, В. Липинський, О. Олесь, М. Синицький, А. Тесленко, І. Франко, С. Черкасенко та ін. Видання, заборонено російською владою на другий день після початку ї світової війни, відновилося 1917 під назвою «Нова Рада».

Приблизно 1911—12 у будинку проживав Грицько Чупринка (справжн. — Чупринка Григорій Авраамович; 1879— 1921) — письменник, громадсько-політичний діяч. Учасник селянських заворушень на Чернігівщині під час революції 1905—07. За це не раз був ареш-тований. 1905, після заборони з'являтися на батьківщині, оселився в Києві. У травні 1907 у газеті «Рада» з'явився перший вірш поета українською мовою. Невдовзі його твори друкували популярні українські видання «Слово», «Рідний край», «Літературно-науковий вістник», «Українська хата». Віршовані твори поета вийшли в збірках «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Білий гарт», «Сон-трава», «Контрасти» та ін. Г. Чупринці належать дослідження з літературознавства, присвячені творчості М. Вороного, І. Нечуя-Левицького, М. Семенка, Г. Хоткевича та ін.

Вступив козаком у Перший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Пізніше керував українським повстанським рухом на Чернігівщині. Влітку 1919 схоплений Надзвичайною комісією в Києві, утримувався у концтаборі під Москвою. Повернувшись в Україну, брав участь в антибільшовицькій військовій акції в Правобережній Україні, входив до складу Українського центрального повстанського комітету. 28 серпня 1921 розстріляний Київською губернською НК. Жив також на вул. Воздвиженській, 33 (будинок не зберігся).

Back to Top


Ярославів Вал, 7

ЯВ 07

Караїмська кенаса, 1898—1900

1886 садибу придбала дворянка М. Карказ. На той час садиба мала характерну структуру тогочасного небагатого міського домовласництва з виключно дерев'яною забудовою: на вулицю виходив невеликий особняк, у глибині подвір'я розташовувалися служби з сараями, льохами та льодовнею, а також невеликий сад. У кін. 19 ст. ділянку викупила київська караїмська громада.

Караїми (караї — самоназва) — народ, мова якого належить до кипчацької групи тюркських мов алтайської сім'ї. Релігія — караїмізм, заснований на Старому Завіті. Етнонім «караїми» (з івриту — «ті, що читають») пов'язаний з єврейською сектою, що виникла на поч. 8 ст. у м. Багдад, доктрина якої ґрунтується на визнанні єдиного джерела віри — Біблії й запереченні рабинсько-талмудської традиції. Згідно з однією з поширених теорій, караїми — нащадки хазар, які колись прийняли іудейство. В 13 ст. у Криму оселилася велика кількість караїмів, вихідців переважно з Візантійської імперії. 1837 у Таврійській губ. вони здобули права релігійного самоврядування. Резиденцією гахама (хакама, глави караїмського духівництва) було м. Євпаторія. Молитовний дім караїмів одержав назву кенаса. У 19 — на поч. 20 ст. ка-раїмам належала вся тютюнова промисловість у Криму, Києві, Москві й Санкт-Петербурзі.

Першим із караїмів до Києва приїхав 1861 підприємливий С. Коген, за ним потягнулися родичі, друзі. Про розмах справи Когенів у Києві свідчить статистика: через 20 років, 1881 виробіток двох їхніх тютюнових фабрик становив до 900 тис. крб.; брати побудували нову фабрику на бульв. Бібіковському (тепер бульв. Т. Шевченка), яка діє й досі; там працювало 800 робітників, виробіток досяг 2,3 млн. крб. щорічно. Тільки на Хрещатику виробами Когенів торгували чотири спеціалізовані магазини. За переписом 1897, у Києві налічувалося 308 караїмів обох статей. Кошти на кенаса дали всі без винятку київські караїми, найбільший внесок зробили місцеві «тютюнові королі» — брати М. і С. Когени. 1896 С. Коген пожертвував 35 тис. крб. на придбання земельної ділянки для будівництва власного караїмського молитовного будинку, оскільки громада молилася в найманих приміщеннях. Згодом він виділив ще 80 тис. крб. на будівництво кенаса. Після його смерті 1900 кошти надавав його брат і компаньйон М. Коген. Будівництво здійснено за проектом і під наглядом арх. В. Городецького. При цьому було зруйновано попередню забудову садиби. Роботи виконувала будівельна контора Л. Гінзбурга, скульптурне оздоблення — майстерня італійця Еліа Сала. Складні умови ділянки не дозволили повністю витримати традицію, за якою молитовний будинок мав стояти по осі південь — північ з престолом, зверненим на південь. Київська кенаса, поставлена на самому крутосхилі Старокиївського плато, звернена на південний захід. Архітектор блискуче справився з завданням і розмістив кенаса так, що можна оглянути обидва її бічні фасади.

У 1900-х рр. споруджено сусідній будинок № 7-а — як прибутковий — для надходження коштів на утримання кенаса, а також для надання помешкань незаможним караїмам-пенсіонерам. Свого часу його фасад був досить оригінально оздоблений в цегляному декорі — відмінно від інших подібних київських будинків тої доби. Своєрідною окрасою цієї досить утилітарної будівлі став глухий торець, звернений у бік кенаса: він ніби віддзеркалив ритм вікон бічного фасаду молитовного будинку — зразок виняткової професійної шляхетності невідомого архітектора.

Урочисте освячення кенаса відбулося 27 січня 1902 за участю гахама Таврійського й Одеського С. Пампулова — верховної духовної особи всіх караїмів Південної Росії. Були присутні міський голова В. Проценко, ректор Університету св. Володимира Ф. Фортинський, місцевий генералітет та інші представники офіційного Києва, звичайно й уся караїмська колонія на чолі з М. Когеном та арх. В. Городецький. Рівно ополудні київський віце-губернатор барон Ф. Штакельберг золотим ключем, наданим М. Когеном, відчинив двері кенаса, до якої першими увійшли духовні особи. Після освячення всі почесні гості одержали на згадку альбоми з фотографіями кенаса, виконаними відомим київським фотографом В. Висоцьким, та попрямували до приміщення Київського літературно-артистичного товариства, де було дано сніданок. З встановленням у Києві радянської влади 1922 прибутковий будинок караїмської громади було націоналізовано, незважаючи на їхні протести і мотивацію громадської власності на кенаса і будинок № 7-а.

За рішенням президії Київського окрвиконкому і президії ВУЦВК 1927 кенаса було закрито і передано у користування Окрполітосвіті (споруда на той час вже не використовувалась як молитовний будинок). У наступні десятиріччя кенаса використовували як кінотеатр та лекторій «Товариства друзів кіно», червоний куточок караїмської секції «Будинку народів Сходу», для закладів політосвіти. Під час Великої Вітчизняної війни і в перші повоєнні роки, за спогадами старожилів, тут правилася римо-католицька служба Божа, супроводжувана грою на фісгармонії. З 1945 тут діяв Ляльковий театр, від 1952 і до поч. 1980-х рр. кінотеатр «Зоря».Після реконструкції, закінченої 1968, ліворуч кенаса було добудовано касовий вестибуль, фойє з естрадою і криту галерею, що веде до глядацької зали (колишньої молитовної). 1981 кенаса перетворено на Республіканський будинок актора: закрито парадний вхід, флігель сусідньої садиби № 5 пристосовано під гардероб і фойє, сполучуване з залою бічним критим переходом. Під час ремонтно-реконструктивних робіт зникли гофрований цинковий купол, зазнали змін декор фасадів та інтер'єра, ажурна огорожа і брама центрального порталу тощо.

Будинок кенаса цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з апсидою з південного боку. Наріжжя будівлі заокруглені. Розкріповані фасади оброблено горизонтальним рустом. Сходів двоє — з півночі та сходу. Планування підпорядковано функціональному призначенню. За традицією, внутрішній простір поділено на три частини: у першій від входу — приміщення з сидіннями для літніх людей; у середній (найбільшій за об'ємом) — зала, де молилися чоловіки; у третій, головній за призначенням частині з півкруглим виступом, містився гехал (вівтар) з ковчегом, вбудованою шафою, де зберігалися сувої Тори. Обабіч вестибуля розташовано допоміжні приміщення, праворуч від головного входу — сходи, що ведуть на невеличкий внутрішній балкон над залою, на якому мали перебувати під час служби заміжні жінки. Архітектурно будівлю вирішено симетрично, у формах мавританського стилю, з імітацією різьблення по каменю, виконаного в цементі.

Стіни оброблено горизонтальним рустом з виділенням цоколю, прикрашено насиченим декором у дусі мавританської архітектури. Центром композиції є величний портал у вигляді глибокої ніші, перекритої стрілчастою аркою, що спирається на колони з капітелями візантійського типу. Аналогічний композиційний мотив повторено й на бічних фасадах. Портал облямовує орнаментальний пояс у дусі арабеск, вздовж якого йшов молитовний текст, виконаний арабською в'яззю (знищено у 1960-х рр.). Широкі сходи в ніші, колись закриті ґратами, ведуть до двостулкових парадних дверей, прикрашених накладними бронзовими ґратами також в дусі арабеск. Той же орнаментальний мотив повторювався в сталевому ажурному огородженні, що стояло над рустованим муром, який відокремлював подвір'я кенаса від вуличного хідника (знищено в 1940-х рр.). Стіни ніші вкрито ліпленим декором, склепіння — «сталактитами». Над порталом височіла гофрована цинкова баня, виконана у формах середньоазійської архітектури (розібрана у 1960-х рр.). Обабіч порталу — високі, вітражовані кольоровим склом вікна. Молитовна зала також мала двосвітні вітражовані вікна з обох боків. Вздовж фасадів йде широкий, значного виносу та багато орнаментований сталактитовий карниз. На наріжжях будівлі з боку вулиці встановлено художньої роботи металеві ліхтарі.

Під час перебудови та пристосування кенаса під світську будівлю було знищено також чудову сталактитову стелю молитовної зали, замінену підвісною пласкою стелею, орнаментованою спрощеним геометричним візерунком в дусі мавританського стилю. Частково збережено декор стін.

Кенаса — пам'ятка архітектури в дусі історизму — один з найкращих творів арх. В. Городецького та ск. Е. Сала, своїм екзотичним в умовах Києва виглядом збагачує образ міста та вул. Ярославів Вал.

1995 на фасаді будівлі встановлено меморіальну дошку з чорного габро з викарбуваними портретом національного героя Куби Хосе Марті та написом (ск. А. Литвиненко).

Back to Top


Ярославів Вал, 8

Садиба 1899, в якій проживали Меллер В. Г., Муравйова О. О.

З 1862 власницею садиби стала вдова статського радника М. Калинська. З 1867 майном володів надвірний радник К. Вейсенберг, який одержав дозвіл на будівництво цегляних кухні та холодних служб. 1884 садиба належала дружині підполковника М. фон Грейфентурн. Наявний прибутковий будинок споруджено 1898—99 на замовлення нової власниці садиби (до 1915) О. Іванової-Камаєвої, дружини дільничного мирового судді К. Іванова-Камаєва. Флігель на подвір'ї, ймовірно, зведено одночасно з головним будинком. За цією ж адресою містилися канцелярія та офіс дільниці; за відомостями 1912 — правління Товариства Південноросійських порохових заводів.

Головний будинок № 8

ЯВ 08

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані трапецієподібний, односекційний, з проїздом на подвір'я. Первісне планування квартир двобічне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий. Чоловий фасад на вісім віконних осей оформлено у цегляному стилі з елементами стилю ренесанс. Композиція симетрична. Бічні двохосьові частини розкріповано, акцентовано півциркульними профільованими архівольтами вікон верхнього поверху та аркатурним фризом під профільованим вінцевим карнизом з дентикулами. Розкріповки фланковано широкими лопатками, рустованими на другому, пласкими з керамічними прикрасами на двох верхніх поверхах. Вертикальні членування доповнюють лопатки у простінках вікон — пласкі на першому, рустовані на рівні другого—третього та здвоєні пілястрочки четвертого поверхів. Фасад членують карниз першого, підвіконні та міжповерховий гурти третього і четвертого поверхів. Прямокутні віконні прорізи з рельєфними клинчастими перемичками прикрашено замковими каменями, вміщено у пласкі ніші першого й другого—четвертого поверхів з уступчастим завершенням. У підвіконних фільонках — ліплене орнаментальне заповнення з рослинними мотивами (пальмети, листя аканту тощо), над вікнами третього поверху — керамічні вставки з орнаментом меандр. Фасад оформлено трьома широкими балконами з ажурним кованим огородженням.

Флігель № 8-б

Під кутом до червоної лінії забудови вулиці. Двоповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані прямокутний з ризалітом сходової клітки, односекційний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Асиметрія композиції чолового фасаду зумовлена зміщенням праворуч від центру прямокутного у плані ризаліту, прорізаного широкими тридільними вікнами сходової клітки над вхідним отвором з лучковою фрамугою та увінчаного парапетом з горищним віконцем. Фасад членують міжповерхові гурти, завершує підкреслений двома низками дентикул широкий карниз. Віконні прорізи з лучковими перемичками на верхніх поверхах вміщено у пласкі ніші та оформлено підвіконними фільонками. Декоративним акцентом є оригінальний рисунок ажурного металевого огородження двох балконів ліворуч від ризаліту.

Садиба — зразок типового житлового комплексу кін. 19 ст. у забудові кварталу центральної частини міста.

У 1920-х рр. у квартирі № 1 на першому поверсі проживав Меллер Вадим Георгійович (1884—1962) — художник театру і кіно, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1942); головний художник Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1926— 46; до 1935 — «Березіль»); головний художник Київського українського академічного драматичного театру ім. І. Франка в Києві (1953—59). У ці роки — головний художник театру «Березіль» у Києві (1922—26). У будинку за цією адресою мав приватну студію. В цей час оформив виставу «Джіммі Хіггінс» Леся Курбаса за Е. Сінклером (1923); фільми «Вендетта», «Макдональд» (обидва — 1925), «Арсенальці» (1926).

У 1920-х рр. поверхом вище мешкала Муравйова Олена Олександрівна (справж. — Апостол-Кегич; 1867—1939) — співачка (лірико-колоратурне сопрано), педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1938); солістка Великого театру в Москві (1890—1901); викладач Музично-драматичної школи М. Лисенка в Києві (1906—18, з 1917 — професор). У роки проживання в цьому будинку — професор Київського музично-дра-матичного інституту ім. М. Лисенка (1918—39, з 1934 — Київської консерваторів). Серед її учнів — відомі співаки: 3. Гайдай, І. Козловський, М. Корьюс, Л. Руденко та ін.

Back to Top


Ярославів Вал, 9

ЯВ 09

Житловий будинок 1898—99, в якому проживав Паустовський К. Г.

Власником ділянки № 9 став лікар-педіатр Є. Грицун, на замовлення якого на місці знесених дерев'яних будівель та частини саду споруджено наявний будинок. 1918 майно успадкувала дружина власника Л. Грицун. У 1950-х рр. проведено поточний ремонт, під час якого перегородками змінено планування квартир першого і другого поверхів, втрачено багато декоративних елементів інтер'єра, деякі деталі фасаду, ворота проїзду на подвір'я.

Триповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з невеликим тильним ризалітом чорної сходової клітки. Односекційний, шестиквартирний. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах. В оформленні чолового фасаду використано елементи стилю ренесанс. Симетрію центрально-осьової композиції порушує розташований праворуч отвір проїзду. Дві бічні розкріповки завершено трикутними фронтонами, в тим-панах яких вміщено картуші з датою побудови будинку та монограмою власника. По вертикалі фасад розчленовано гуртами і завершено карнизом складного профілю з рядом модульйонів та аркатурним поясом. Перший поверх декоровано під дощане рустування. На другому і третьому декоративні елементи представлено міжвіконними пілястрами, сандриками вікон та підвіконними ширинками з орнаментальним заповненням. На чоловому фасаді — три балкони з ажурними металевими ґратами, у крихітний дворик виходить один великий балкон.

У парадній сходовій клітці збереглися металева огорожа маршів, орнаментована підлога з тераццо сходових майданчиків, ліплений декор плафона третього поверху. Плафони житлових кімнат оздоблено ліпленням у стилях неоренесанс і неоросійський. Збереглися груби, облицьовані білими гладенькими кахлями та прикрашені фігурними фронтонами й вставками, набірний паркет, фурнітура.

Будинок — важливий формотворчий елемент у забудові вулиці.

1906 у квартирі в напівпідвальному поверсі проживав у дитячі роки зі своїми батьками, братом та сестрою Паустовський Костянтин Георгійович (1892—1968) — письменник. Квартира складалася з чотирьох кімнат та великої кухні. Вікна були розташовані на рівні тротуару, виходили на вулицю та на подвір'я.

У цю квартиру Паустовським довелося переїхати з вул. Микільсько-Ботанічної, 13 у важкий для сім'ї період. 1906 під час відпочинку в Криму (в Алушті) Костя серйозно захворів, а батько, посварившись з начальством, покинув службу. Про цю подію та саму квартиру письменник згадував пізніше в автобіографічній «Повісті про життя» (розділ «Крах»).

Невдовзі сім'я остаточно розпалася. На запрошення дядька — брата матері М. Височанського — Костя переїхав жити до нього в Брянськ, був переведений до третього класу Брянської гімназії. Влітку 1907 мати з його сестрою та братом поїхала до Москви.

У зв'язку з реконструкцією будинку в наступні роки планування квартири зазнало змін. Тепер квартира використовується як складське приміщення, частину напівпідвального поверху займає магазин.

Back to Top


Ярославів Вал, 10

ЯВ 10

Житловий будинок 1870-х рр., 1948, в якому містився готель «Версаль», де утримувалися уряд Української Держави, Антоній (Храповицький) і Євлогій (Георгієвський)

На червоній лінії забудови вулиці з відступом правої частини об'єму в глиб ділянки та утворенням парадного двору.

Історія садиби простежується з 1816, коли її власниця — міщанка М. Дяченкова продала цю земельну ділянку з дерев'яним будинком дворянці, унтер- офіцерші Е. Кублицькій-Піотуховій. У 1870-х рр. власником садиби став потомствений почесний громадянин, київський купець 1-ї гільдії М. Біск, який 1877 продав її доньці губернського секретаря А. Вишневській. На цей час на ділянці стояв двоповерховий двоквартирний будинок, зведений за проектом арх. О. Шіле.

На першому поверсі у восьмикімнатній квартирі мешкали господарі, 13 кімнат на другому поверсі здавали в найм. З тилу до будинку прилягав розташований на правій межі ділянки двоповерховий цегляний флігель, споруджений одночасно з ним й до 1892 надбудований поверхом. 1894 садиба належала дружині присяжного повіреного Ю. Френкель. З 1902 власником садиби була ро-дина доктора медицини М. Страдомського, який згодом став директором Олександрівської міської лікарні, 1917комісаром Тимчасового уряду по місту Києву. Будинок використовувався як прибутковий — житловий. З тут містився пологовий притулок, 1915 відкрито готель «Версаль». У 1930-і рр. споруду займали різні організації.

1940 проведено реконструкцію за проектом арх. В. Созанского. 1948—49 надбудовано два поверхи та прибудовано об'єм- вставку з боку сусіднього будинку № 8. Чотириповерховий, цегляний. Оформлення фасадів еклектичне з елементами стилю ренесанс.

За Директорії УНР будинок використовувався як арештне відділення. Першими тут утримували за звинуваченням у державній зраді заарештованих 18 грудня 1918 міністрів, товаришів міністрів і урядовців різних складів уряду Української Держави, за винятком міністра закордонних справ Г. Афанасьева і міністра внутрішніх справ І. Кістяківського. Зокрема, голову Ради міністрів і міністра земельних справ С. Гербеля, міністра внутрішніх справ В. Рейнбота, міністра фінансів А. Ржепецького. Згодом всіх звільнили.

Тут утримували також заарештованих одночасно з урядовцями митрополита Київського Антонія (Храповицького) та єпископа Волинського Євлогія (Георгієвського). Від них вимагали видачі І.Кістяківського та ще кількох урядовців Української Держави. Звідси їх перевезли у василіанський монастир у м. Бучач (тепер Тернопільська обл.), де утримували п'ять місяців.

У готелі утримували заарештованих журналістів і співробітників газети «Утро» і «Вечер».

Всі заарештовані — до 80 осіб — перебували в одній кімнаті. їм дозволялося бачитися з близькими родичами, посилати за обідами в паштетну. Прибирали самі по черзі. Як повідомляла преса, поводження з арештованими було дуже коректним. У будинку був осідок Київської губернської надзвичайної комісії. Цей заклад довелося відвідати тоді за викликом В. Ханенко. Після націоналізації будинок займали різні установи, у повоєнний час — аграрне видавництво. У дворі був кореспондентський пункт «Литературной газеты» — популярного московського видання «шістдесятників».

Back to Top


Ярославів Вал, 11

Садиба 1898—99, в якій проживав Чорномор-Задерновський Ф. В.

Ділянка розташована на складному рельєфі, з різким зниженням рівня поверхні землі від вулиці вглиб кварталу.

Первісно входила до складу садиби, що включала сучасні ділянки на вул. Ярославів Вал, 9 та 11. У квітні 1858 власницею садиби стала вдова поручика Г. Дмитрієва, яка придбала її у міста. Тут стояв невеликий дерев'яний будинок, споруджений 1861, та служби в саду. Після смерті Г. Дмитрієвої за купчою від 8 серпня 1879 її діти продали садибу дружині надвірного радника О. Козельській, яка 1898 розмежувала свою ділянку на дві приблизно рівні частини (теперішні № 9 і № 11) і продала обидві.

Влітку 1898 наріжну ділянку № 11 придбав відомий київський лікар-педіатр Ф. Чорномор-Задерновський. Новий власник того ж року звів двоповерховий будинок — первісний об'єм наявного. Ймовірно, тоді ж споруджено флігель. Є підстави вважати автором проекту цивільного інж. М. Артинова, який у ті ж роки зводив будинок амбулаторії Товариства надання допомоги хворим дітям (тепер вул. Воровського, 20), де тривалий час лікував Ф. Чорномор-Задерновський. Фасадний будинок використовувався як прибутковий — обладнаний під «умебльовані кімнати» (різновид дешевого готелю з обставленими меблями кімнатами, що винаймалися подобово та помісячно). До 1914 заклад мав назву «Відень». З початком 1-ї світової війни назву за столицею ворогуючої Австро-Угорщини замінили на готель «Бельгія», закритий 1915. 1922 садибу націоналізовано.

1949—50 — головний будинок надбудовано двома поверхами для житла працівників Українського тресту садово-ягідних радгоспів та плодово-ягідного виробництва «Укрсадовинтрест». Автори проекту — арх. Спиридонов, інж. Ду- дочкіна (майстерня № 2 Державних архітектурних майстерень Управління в справах архітектури м. Києва). 1991 — 92 зроблено прибудову до наріжжя головного будинку для окремого входу в цокольний поверх, де розміщено ресторан.

Головний будинок № 11

ЯВ 11

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані наближений до прямокутної трапеції з уступом на скошеному боці, односекційний. Перекриття пласкі. Дах вальмовий по дерев'яних кроквах.

Чоловий фасад на 13 віконних осей оформлено еклектично. Композиція асиметрична. Центральну частину з п'ятої по восьму віконну вісь виділено розкріповкою з рустованими лопатками у простінках і увінчано фігурним аттиком над шостою та сьомою осями. Фасад розчленовано карнизними гуртами двох нижніх поверхів, поясом дентикул первісно вінцевого карниза, підвіконним гуртом другого поверху, уступом низького цоколю. Фасадну стіну завершує простий карниз малого виносу, підкреслений рядом дентикул. Прямокутні віконні прорізи обрамлено вузькими лиштвами, увінчано горизонтальними сандриками, на першому поверсі підкреслено підвіконними фільонками, на другому і третьому — підвіконними нішами з низками дентикул, якими прикрашено і підвіконня четвертого поверху. Віконні прорізи другого поверху на першій—четвертій та дев'ятій—дванадцятій осях з півциркульними перемичками акцентовано архівольтами з клинчастими каменями (виконано у цеглі). Вхідний отвір з лучковим завершенням вміщено на п'ятій осі фасаду.

1918 у восьмикімнатній квартирі № 8 на другому поверсі флігеля проживав з родиною Чорномор-Задерновський Федір Васильович — лікар-педіатр, громадський діяч. Крім приватної медичної практики, обіймав численні посади в доброчинних медичних закладах. Був скарбником Київського товариства дитячих лікарів, завідувачем медичної частини і головним лікарем Товариства надання допомоги хворим дітям, головним лікарем безкоштовної лікарні для незаможних хворих ім. Імператора Миколи II, членом Київської міської управи, членом міської комісії для оцінки майна по Старокиївській дільниці, старшиною Зібрання домовласників м. Києва. Останні відомості про нього датовані 1918, коли складалися списки домовласників міста. Садибою володів, за відомостями, І. Офштейн.

Мальовниче розташування споруд цієї садиби привернуло увагу кінематографістів: тут знімалися сцени відомого серіалу «Ад'ютант його превосходительства».

Back to Top


Ярославів Вал, 13

​ЯВ 13

Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій проживали відомі діячі науки і культури

Складалася з одноповерхового особняка (№ 13-б) на подвір'ї, спорудженого в кін. 19 ст. і триповерхового прибуткового будинку (№ 13) на червоній лінії забудови вулиці, зведеного 1909. У прибутковому будинку на другому та третьому поверхах було чотири шестикімнатні квартири, на першому, за даними 1918, містилася перукарня, пральня Акціонерного товариства парових пралень, їдальня, молочна та дві крамниці. Бл. 1940 на ділянці на розі з вул. І. Франка зведено чотири-, п'ятиповерховий будинок. Поряд стоїть колишній прибутковий будинок, скромно декорований в дусі неоампір, надбудований четвертим поверхом.

Флігель надбудовано другим поверхом 1939.

1918—29 у квартирі № 6 на третьому поверсі головного будинку (№ 13) проживав Міяковський Володимир Варлаамович (1888—1972) — історик, архівіст, журналіст, літературознавець; один із засновників і дійсний член УВАН (з 1948). Випускник Першої Київської гімназії (1906) та історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету (1913). До Києва вернувся в кін. 1917. У 1918 працював інструктором архівно-бібліотечного відділу Головного управління у справах мистецтв та національної культури Української Держави, був членом Тимчасового комітету із заснування Національної бібліотеки (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАНУ), один з ініціаторів проведення архівної реформи. З березня 1919 — науковий співробітник Історико-філологічного відділу ВУАН. Працював редактором історично-літературної частини комісії Біографічного словника, виконував обов'язки члена археографічної комісії ВУАН, секретар комісії для дослідів над громадськими течіями 1840—60-х рр. і комісії студіювання архівних джерел Всеукраїнського археологічного комітету. З 1919 — начальник Архівного управління, 1920—29 очолював Головне архівне управління (з 1923 — Центральне архівне управління) та Київський центральний історичний архів ім. В. Анто-новича. Був ініціатором скликання 1926 Всеукраїнського з'їзду архівістів. З 1927 — дійсний член Інституту Тараса Шевченка ВУАН, в якому керував кабінетом біографії Т. Шевченка та рукописним відділом. 1928 виступив одним із організаторів літературно-меморіального будинку-музею Т. Шевченка у Києві (тепер пров. Т. Шевченка, 8-а; філіал Національного музею Тараса Шевченка), його завідувач (1928— 29). Брав участь у складанні коментарів до ІІІ та ІУ томів Повного академічного зібрання творів Т. Шевченка (1927). З жовтня 1927 — член постійної комісії історії української кооперації і науково-дослідної кафедри кооперації П. Пожарського при Київському кооперативному інституті. Заарештований у справі Спілки визволення України 20 серпня 1929, засланий у виправно-трудові табори строком на п'ять років. З 1944 — на еміграції в Німеччині та США. Реабілітований 1989.

Бл. 1905—07 в садибі проживав Москальов Григорій Васильович (1868—1912) співак (бас), хормейстер, музичний діяч. Отримав музичну освіту в Київському музичному училищі (1890). Працював у головній бухгалтерії управління Південно-Західної залізниці, 1912 керував його хоровою капелою. Протягом багатьох років співав у хорі церкви Стрітення Господнього (пл. Львівська). 1906—07 викладав у хоровому класі Музичного училища Київського відділення Імператорського Російського музичного товариства, з 1907 — регент хору Другої Київської гімназії.

1930—41 у квартирі № 2 будинку № 13 жив Попов Павло Миколайович (1890—1971) — літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, етнограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1939); старший науковий співробітник ВУАН (з 1923), завідувач відділу письма і друку і хранитель Портретної галереї Лаврського музею культів та побуту (1923—30).

У цей період працював завідувачем відділу рукописів Всенародної бібліотеки України при ВУАН (1929—34), професор кафедри історії української літератури Київського університету (1934—41, 1944—56), викладач давньої української літератури, українського та російського фольклору Київського педагогічного інституту (1935—40), з 1938 — співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (працював у ньому до кінця життя). Досліджував історію української літератури, європейського і українського книгодрукування, граверного мистецтва, усної народної творчості, міжслов'янських літературних зв'язків, бібліографії, діалектології, джерелознавства тощо.

На поч. 1920-х рр. мешкав на пров. Діонісіївському (тепер пров. Бехтерєвський), 4, квартира №4 (будинок не зберігся), 1923—29 — на території Києво-Печерської лаври (корпус № 1), після війни — на вул. Володимирській, 37/29, квартира № 14.

1905—28 (з перервою в 1919—21, коли жив у Криму) в особняку (№ 13-б) мешкав Яновський Феофіл Гаврилович (1860—1928) — терапевт, акад. ВУАН (з 1927); випускник Третьої Київської гімназії (1878) та медичного факультету Університету св. Володимира (1884). Працював у ньому на кафедрі госпітальної терапії та в університетській клініці (до 1904), завідувач кафедри лікувальної діагностики (1905—14), кафедри госпітальної терапії (1914—19).

У 1921—28 — завідувач кафедри факультетської терапії Київського медичного інституту. Багато років практичної діяльності лікаря пов'язані з Олександрівською міською лікарнею (тепер Олександрівська клінічна лікарня м. Києва), де він завідував жіночим терапевтичним та інфекційним відділеннями. 1922 виступив одним із організаторів Українського НДІ туберкульозу — наукового й організаційно-методичного центру боротьби з туберкульозом в УСРР (тепер — Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Яновського), голова вченої ради інституту. Брав участь в усіх всесоюзних і республіканських з'їздах терапевтів. З 1921 — голова Товариства київських лікарів. 1926 на IX Всесоюзному з'їзді терапевтів у Москві обраний почесним членом Товариства лікарів-терапевтів СРСР, у цьому самому році на Українському з'їзді терапевтів — постійним головою терапевтичних з'їздів України.

Створив школу української терапії. Автор першого в СРСР підручника з туберкульозу (1923). Наукові праці присвячено клініці туберкульозу, захворюванням легень, нирок, шлунково-кишкового тракту та ін. Займав з дружиною та трьома дітьми весь будинок (у той час одноповерховий). Похований на Лук'янівському цвинтарі.

1905—38 в особняку мешкав з батьками, потім — з власною сім'єю Яновський Віктор Феофілович (1891—1942) — юрист. Син Ф. Яновського. Після закінчення юридичного факультету Університету св. Володимира працював у ньому (до 1919). Разом з батьком у червні 1919 — червні 1921 жив у Криму. 1921—38 працював у Київському інституті народного господарства, викладав громадянське та трудове право, професор; згодом — юрисконсульт Центрального телеграфу. Входив до складу фінансової комісії ВУАН. 1938 заарештований разом з професором КІНГу В. Карпекою, засуджений на десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за звинуваченням в участі «у контрреволюційній монархічній організації, що діяла в КІНГу» та за «шпигунську діяльність». Помер у Сибіру в місцях позбавлення волі. Реабілітований 1959.

1972 на фасаді особняка встановлено бронзову меморіальну дошку з горельєфним портретом Ф. Яновського (ск. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко).

Back to Top


Ярославів Вал, 14

 

Садиба 1908—11, в якій містилися редакція «Літературно-наукового вістника», Українське наукове товариство, Державна заслужена академічна хорова капела УРСР «Думка», правління Українського театрального товариства, працювали і проживали відомі діячі культури, громадсько- політичного і державного життя

Власник поступово збільшив садибу придбанням 1846, 1847, 1873 суміжних земельних ділянок. 1864 її пл. складала 1155 кв. сажнів, з боку вулиці був фруктовий сад, у глибині подвір'я стояли дерев'яний особняк, каретний сарай, стайня, льохи, льодовня. 1901, після смерті власника, спадкоємцями майна стали його вдова А. Ржепецька та діти — громадський і державний діяч А. Ржепецький (міністр фінансів Української Держави), інженер М. Ржепецький, їхній брат Мик. Ржепецький і сестра М. Тарновська, дружина генерал-майора. 22 листопада 1907 вони продали незабудовану частину садиби з садом пл. 495 кв. сажнів штаб-ротмістру, ад'ютанту командувача 9-ї кавалерійської дивізії Л. Родзянку, відомому власнику кінних заводів, та його дружині О. Родзянко. 1908 на їх замовлення за проектом і під наглядом цивільного інж. М. Яскевича було споруджено п'ятиповерхові будинки на межі з вулицею (№ 14-б) та у дворі (№ 14-в). Того ж року помер сусід Мик. Ржепецький, наступного — його мати А. Ржепецька. 23 лютого 1910 Ржепецькі продали Л. Родзянку другу частину садиби. 3 березня останній звернувся до Міської управи з проханням дати дозвіл на нове будівництво, яке здійснено 1910—11 під наглядом арх. М. Клуга. Споруджено головний будинок (№ 14-а) та флігелі (№ 14-г і 14-д). До складу садиби входили також стайні, каретник, служби (не збереглись). Будинки було електрифіковано, влаштовано центральне водяне опалення, холодне і гаряче водопостачання, каналізацію, обладнано електричними ліфтами, у квартири проведено «розмовні труби» (будинок № 14-б); у підвалах розміщено пральні, дров'яники та комори для кожної квартири. На верхньому поверсі розташовано умебльовані кімнати.
травня 1922 садибу націоналізовано, квартири поступово перетворено на комунальні.

У 1990-х рр. будинок № 14-б капітально відремонтовано. На поч. 2000-х рр. реконструйовано будинок № 14-а, 2005— будинок № 14-б.

Головний будинок, 1910, № 14-А

​ЯВ 14-1

На червоній лінії забудови вулиці. Семиповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з тильним ризалітом сходової клітки. Планування двобічне. Перекриття пласкі бетонні по металевих балках. Парадні сходи мармурові, чорні — гранітні. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Оформлений у стилі модерн. Композиція чолового фасаду центрально-осьова, симетрична. На головній (центральній) осі — прямокутний у плані еркер заввишки у шість поверхів над порталом головного входу, прикрашеного обабіч маньєристичними каріатидами з довгим розпущеним волоссям. Еркер прорізано великими, різними за формою вікнами сходової клітки — овальним, лучковим, квадратним, півциркульним, підковоподібним. Вертикальні членування виявлено двома симетричними тригранними тривіконними еркерами третього—п'ятого поверхів, осі яких акцентовановерхніми овальними тридільними вікнами розкріповок в пластично проробленому обрамленні з аттиковим вінцевим за-вершенням. Відокремлені смугою балконів з ґратчастими бетонними огорожами два нижні поверхи трактовано як високий цоколь, рустований до рівня фрамуг вікон другого поверху. Відокремлений балконними плитами сьомий поверх вирішено як аттиковий. Горизонтальні членування доповнює широкий орнаментальний фриз під вікнами шостого поверху. В художньо довершеному декоративному оздобленні фасаду використано ліплені прикраси, орнаментальні вставки з рослинними мотивами, маскарони, довільні композиції в стилі модерн, балконні огородження з бетону й металу.

З 1910 частину приміщень орендувала приватна жіноча гімназія В. Трифонової з дитячим садочком і підготовчим училищем для дітей обох статей («фребелівські ігри, малювання, ліплення»). На першому поверсі містилися магазини. В радянський час гімназію замінила трудова школа на 300 учнів.

Головний будинок, 1908, № 14-Б

​ЯВ 14-2

На червоній лінії забудови вулиці. П'ятиповерховий на цокольному півпо- версі, цегляний, тинькований, у плані наближений до Т-подібного. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Оформлений у стилі модерн. Композиція чолового фасаду асиметрична, п'ятидільна. Головну композиційну вісь з вхідним порталом та бічні осі з отворами входу (ліворуч) і проїзду (праворуч) підкреслено підвищеними розкріповками, середню з яких увінчано фігурним аттиком. Асиметрію композиції обумовлює додаткова (третя) віконна вісь зліва, пластично підкреслена еркером другого—третього поверхів. По горизонталі фасад членують профільований уступ цокольного напівповерху, гурт другого поверху, вінцевий — карниз значного виносу на фігурних кронштейнах. Віконні прорізи різної ширини та форми — прямокутні на четвертому поверсі, півциркульні на першому й п'ятому, із заокругленими верхніми кутами на другому й третьому — облямовано пласкими фігурними лиштвами, на першому та п'ятому поверхах прикрашеними замковими каменями, на другому — поєднаними з горизонтальними сандриками, на третьому — з профільованим завершенням. Отвір головного входу фланковано пілонами та рустованими лопатками, завершеними фігурними пласкими елементами обабіч підковоподібного люнета, які декоровано тондо з трьома вертикальними смугами. Під лучковим сандриком — вензель «Л. Р.» в обрамленні ліпленого орнаменту з рослинними мотивами. Фрамугу парадних дверей прикрашає герб Родзянків та дата «1908» на склі. Над порталом — тридільне вікно з півциркульною перемичкою, увінчане широким архівольтом із замковим каменем. Вузькі здвоєні вікна третього поверху над ним вміщено у фігурну пласку нішу, півциркульні прорізи п'ятого поверху оформлено на зразок трифорія. Бічні портали входу та проїзду вирішено подібно: фланковано канелюрованими лопатками, які спираються на пілони на рівні високого цоколю; під горизонтальними сандриками вміщено однакові скульптурні панно зі стилізованим зображенням голівки янгола й розгорнутих крил обабіч. Над отвором проїзду — лоджія антресолі з бетонним парапетом. Над бічними порталами на рівні другого поверху — широкі тридільні вікна з трицентровими перемичками, облямовані фігурними лиштвами під горизонтальними сандриками. У бічних розкріповках широкі прорізи другого та четвертого поверхів чергуються з вузькими здвоєними вікнами третього та п'ятого. Балкони з ажурними ґратами розташовано на третій осі зліва над еркером (два), на третій осі з права (чотири) та на другому й третьому поверхах ліворуч від центральної розкріповки.
Парадні сходи й приміщення оздоблено штучним мармуром, ліпленням, розписом, позолотою, різьбленням по дереву. В інтер'єрах — три каміни, інкрустований візерунчастий паркет, стильна металева фурнітура. Кабінет оформлено розписом на теми кінного спорту, зала — у стилі рококо.

Флігель, 1908, № 14-В

П'ятиповерховий на високому цокольному поверсі, цегляний, тинькований, у плані прямокутний з невеликим тильним ризалітом клітки чорних сходів. Планування двобічне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана. В оформленні чолового фасаду та інтер'єрів (формі вікон, рисунка кованого огородження балконів, сходів, ліплення стель помешкань) є ознаки стилю модерн. Композиція чолового фасаду асиметрична. Головну вісь зміщено праворуч від центру й акцентовано порталом, великими арковими вікнами сходової клітки та підвищеним фігурним завершенням стіни, яку розкріповано в межах двох прилеглих віконних осей зі здвоєними прорізами першого—третього поверхів. Вертикальні членування виявлено лопатками трьох верхніх поверхів, горизонтальні міжповерховими гуртами. Віконні прорізи різняться за формою та розміром. Аркові вікна верхнього поверху підкреслено профільованими архівольтами, у підвіконнях вміщено орнаментальні вставки. Елементи оздоблення виконано з цегли. Праворуч арка проїзду у другий двір, де розташовувалися стайні, каретник, дров'яні сараї, льодовня (під двором), сарай для білизни (не збереглись). Оформлення тильного фасаду утилітарне.

Флігель, 1911, № 14-Г

Первісно дерев'яний мансардний сьомий поверх згодом муровано з цегли. Семиповерховий з підвалом, цегляний, у плані складної форми, двосекційний. Перекриття пласкі. Парадні сходи — мармурові, чорні — гранітні. Має три чорні входи та проїзд у третій, бічний двір. Оформлений у стилі модерн. Чоловий фасад симетричний відносно центральної осі, виділеної розкріповкою, у якій прорізано прямокутний вхідний отвір і широкі багатодільні вікна сходової клітки. У поле порталу включено вікно над входом під криволінійним вінцевим гуртом. Оздоблення стін обабіч вхідного отвору та вікна над ним нагадує масивні колони-пілони з високими капітелями. На другій та шостій осях фасаду — ряди балконів з ажурними металевими огорожами. Віконні прорізи першого поверху із заокругленими верхніми кутами завершено рельєфними лиштвами, аналогічно оформлено прямокутні та лучкові вікна третього і четвертого поверхів. Підвіконня прикрашено фільонками та орнаментальними вставками. На рівні фрамуг вікон другого поверху стіну членує пояс фільонок, на рівні перемичок прорізів четвертого — стрічка з трьох рельєфних вузьких смуг. Карниз на кронштейнах відокремлює сьомий поверх.

Флігель, 1911, № 14-Д

У третьому, бічному дворі. Первісно триповерховий. 1950 надбудовано четвертий поверх. Чотириповерховий з підвалом, цегляний, у плані наближений до прямокутного, з двома зрізаними наріжжями й ризалітом сходової клітки, односекційний. Первісно на поверсі розплановано дві квартири з розміщенням кімнат вздовж чолового фасаду та у торцях. Перекриття пласкі. Дах вальмовий (первісно односхилий) з бляшаною покрівлею.

На оформленні чолового фасаду позначився вплив стилю модерн. Композицію, симетричну відносно центральної осі, яку виявлено ризалітом сходової клітки на рівні першого—третього поверхів. Фронтальну стіну завершеного балконом ризаліту і прилеглі з боків одноосьові розкріповки прорізано великими тридільними вікнами — прямо-кутними та лучковими. Прорізи у ризаліті фланковано лопатками на рівні другого—третього поверхів. На бічних частинах фасаду ритм дводільних вікон почащено, виявлено групи з двох і трьох (з балконним отвором у центрі) прорізів. Два ряда балконів з металевими огорожами модернового рисунка доповнюють вертикальні елементи та збагачують пластичне рішення. Розташований на межі ділянки торцевий фасад на рівні четвертого поверху прорізано вікнами.

Забудова садиби — характерний приклад комерційного використання землі в центрі Києва на поч. 20 ст., зразок архітектури комплексу прибуткових споруд у стилі модерн.

З кінця серпня 1912 до липня 1913 у квартирі № 30, найвірогідніше, у флігелі № 14-г містилися редакція і головна контора «Літературно-наукового вістника» («ЛНВ») — українського щомісячника літератури, науки і громадського життя. Раніше працювали на вул. Володимирській, 28 (Книгарні «ЛНВ»). Квартира, яку «ЛНВ» займав спільно з Українським науковим товариством, складалася з чотирьох кімнат, кухні, ванни, двох сараїв. Журнал був заснований 1898 Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, 1905 перейшов до Українсько-руської видавничої спілки. Виходив 1898—1939 щомісяця: 1906, 1922—39 — у Львові, 1907—14 і 1917—19 — у Києві. 1907 — журнал мав дві редакції — київську (на чолі з М. Грушевським) і львівську (на чолі з В. Гнатюком). 1907—12 ви-давцем та фактичним редактором був М. Грушевський, посади відповідального офіційного редактора в цей час обіймали Ф. Красицький, С. Веселовський, М. Гехтер. На час переїзду до цього помешкання М. Грушевський зняв з себе обов'язки видавця та редактора. З квітня 1912 право на видання журналу отримала Л. Старицька-Черняхівська, редакцію здійснював редакційний комітет у складі М. Грушевського, О. Олеся, Л. Старицької-Черняхівської, Ю. Тищенка (Сірого). На початку серпня 1913 разом із Українським науковим товариством редакція та контора «ЛНВ» переїхали у будинок № 36 на цій же вулиці.

У квітні 1912 — січні 1915 видавцем журналу була Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868—1941) — письменниця, літературний критик, громадський і культурний діяч. Народилася в Києві в сім'ї письменника, драматурга М. Старицького та рідної сестри М. Лисенка — С. Лисенко. Освіту здобула у приватному пансіоні та гімназії В. Ващенко-Захарченко (закінчила 1886). Активний учасник літературного гуртка «Плеяда» (1888— 93), який заснувала Леся Українка зі своїм братом М. Косачем. Школу громадської діяльності набувала як один з організаторів Київського літературно-артистичного товариства (1895), Українського наукового товариства в Києві, київської «Просвіти». Секретар, активна діячка Українського клубу (1908—11), після смерті М. Лисенка керувала роботою його наступника — клубу «Родина» (1911—17). Співпрацю-вала з літературними виданнями «Зоря», «Правда», «ЛНВ», «Житє і слово», газетами «Рада», «Село» та ін. Член Товариства українських поступовців та його президії. Дійсний член Об'єднаного комітету в справі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові в Києві. У роки 1-ї світової війни брала дієву участь у роботі комітетів і товариств для допомоги населенню окупованих українських земель, заснуванні дитячих притулків, українських шкіл та гімназій для дітей біженців та депортованих галичан, працювала сестрою- жалібницею у шпиталі для поранених, створеному при клубі «Родина». Під час Української революції — член Української Центральної Ради, член-засновник Комітету Українського національного театру. Викладала декламацію у заснованій 1917 Українській педагогічній академії для підготовки вчителів українознавства. 1919 стала співзасновницею і заступницею Союзу українок у Кам'янці-Подільському. Член І Всеукраїнського православного собору у Києві, який проголосив УАПЦ (1921). У 1920-х рр. — науковий співробітник Історично-філологічного відділу ВУАН. Входила до складу київського літературного угруповання «Аспис» (Асоціація письменників, 1923 — 24). Засуджена 1930 у справі СВУ на п'ять років позбавлення волі, у червні 1930 вирок замінено на умовний. Після п'яти років проживання у м. Сталіно (тепер м. Донецьк) разом із чоловіком вернулася до Києва. Вдруге заарештована 20 липня 1941. По дорозі на за-слання до Казахстану померла. Точна дата смерті й місце поховання невідомі. На сторінках «Літературно-наукового вістника» у цей час друкувалися твори українських письменників В. Винниченка, М. Вороного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Олеся, І. Франка та ін., переклади класиків світової літератури. Провідним публіцистом журналу залишався М. Грушевський. Суспільно-політичний зміст складали огляди «З російської України» та «З українського життя» (М. Гехтер, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Піснячевський); «З австрійської України» (І. Джиджора, М. Лозинський, Л. Це- гельський). Особлива увага надавалася рецензіям та бібліографії, яку вели В.Дорошенко, М. Євшан, М. Залізняк, Ю. Кміт, І. Кревецький та ін.).

У серпні 1912 — липні 1913 у двох кімнатах квартири №30 містилося Українське наукове товариство: в меншій — бібліотека, велика передбачалася для влаштування музею. Товариство створене у кін. 1906 з ініціативи групи співробітників часопису «Киевская старина». 21 квітня 1907 на перших установчих зборах головою товариства був обраний Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, акад. ВУАН (з 1923) і АН СРСР (з 1929); завідувач кафедри історії України Львівського університету (1894—1914), голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), голова Української Центральної Ради (1917— 18), голова історичних установ ВУАН (1924—30).

В УНТ співробітничали відомі діячі української науки, письменники: Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Василенко, М. Возняк, О. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Іконников, О. Корчак-Чепурківський, А. Кримський, О. Левицький, А. Лобода, С. Маслов, В. Перетц, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, І. Стешенко, І. Франко, В. Щербина та ін. Ос-новні напрями діяльності на взірець НТШ були зосереджені в секціях. У складі УНТ діяли секції: історична, філологічна, природничо-технічна, медична, статистично-економічна, етнографічна та мовна комісії. 1908—18 товариство видавало «Записки», 1914, 1917, 1918 — журнал «Україна», редакції яких містилися в цьому ж приміщенні. Виходили також збірники медичної, природничо-технічної секцій та ін. «Записки» виходили за редакцією комітету у складі М. Грушевського, а також, залежно від тематики, — М. Василенка, К. Михальчука, Г. Павлуцького, В. Перетца. Всього вийшло 18 книг, у цім числі, хоча і без титулу — «Записок» через арешт редактора М. Грушевського та заборону видання з по-чатком 1-ї світової війни, тематичні збірники «Збірник пам'яті Тараса Шевченка. 1814—1914» (М., 1915) та «Філологічний збірник пам'яті К. Михальчука» (К., 1915); два випуски під назвою «Український науковий збірник» (М., 16). «Україна» виходила за загальною редакцією М. Грушевського як орган Українського наукового товариства в Києві паралельно з «Записками» для ознайомлення широких верств населення з новими досягненнями українознавства (10 книг, 7 випусків). Наукова діяльність товариства також публічно виявлялась у його наукових засіданнях, які два рази на місяць відбувалися в клубі «Родина» (вул. Володимирська, 42). У 1914 товариство перебралося в будинок № 36 на цій же вулиці.

1924—41 (з перервами), 1944—89 у колишній квартирі Л. Родзянка на третьому поверсі будинку № 14-б містилася Державна заслужена академічна хорова капела УРСР «Думка» (тепер — Національна заслужена академічна капела України). Заснована 1919 в Києві з ініціативи Н. Городовенка на основі хору «Дніпросоюзу», з 1920 — Державна українська мандрівна капела (скорочено — «Думка»), з 1930 мала статус заслуженої. У 1937—38, внаслідок усунення Н. Городовенка від керівництва з політичних причин, капела зазнала реорганізації. Багато гастролювала в містах і селах України, СРСР і за кордоном, під час Великої Вітчизняної війни 1941—45 — у прифронтовій смузі та в тилу. В репертуарі — твори української народної творчості й фольклору інших народів світу, хорові й вокально-симфонічні твори українських і світових композиторів-класиків, а також сучасних українських композиторів. Капела створила яскраві зразки акапельного співу, оригінальні інтерпретації української народно-пісенної творчості, західноєвро-пейської класики. Відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1981).

Колектив «Думки» очолювали відомі діячі культури України.

1919—37 — Городовенко Нестор Феофанович (1885—1964) — хоровий диригент, педагог, заслужений артист Республіки (з 1926). У ці роки — художній керівник і головний диригент капели, одночасно викладав у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, керівник його диригентського відділення (з 1930). Пізніше — диригент Українського ансамблю пісні і танцю (1937—42), Української народної хорової капели (1942—43), хору ім. М. Леонтовича у Львові (1943—44). З 1944 на еміграції, засновник хору «Україна» в Німеччині, керівник хору в Монреалі (з 1949, Канада).

1937—39 і 1946—64 — Сорока Олександр Назарович (1900—63) — хоровий диригент, народний артист УРСР (з 1960), художній керівник хорової капели «Трембіта» (1940—46). Співав у капелі з 1923, 1934—37 — диригент, потім головний диригент.
1939—40 — Вериківський Михайло Іванович (1896—62) — композитор, диригент, музично-громадський діяч, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944); викладач (з 1944) і професор (з 1946) Київської консерваторії. У ці роки — художній керівник капели.

1940—41 — Гончаров Петро Григорович (1888—1970) — диригент, музичний діяч, диригент хорів театрів М. Садовського, П. Саксаганського (з 1916), Української музичної драми (з 1919), київської опери (1920—24), Софійського собору (1920—29) та Андріївської (1941—43) церкви, організатор і керівник капели Південно-Західної заліз-ниці (1924—49), керівник хорового класу Київської консерваторії (1955—60). У ці роки — художній керівник капели.

1944—46 — Петровський Олександр Юрійович (1908—83) — диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1973); головний хормейстер і диригент оперної студії Київської консерваторії (1947— 57), художній керівник і головний диригент хору Всесоюзного радіокомітету (1938—44), заслуженої хорової капели УРСР київського заводу «Більшо-вик» (1947—83). У ці роки — художній керівник і головний диригент капели.

1964—69 — Муравський Павло Іванович (нар. 1914) — хоровий диригент, народний артист УРСР (з 1960); Герой України (2009), художній керівник хорової капели «Трембіта» (1948—60); професор Київської консерваторії (з 1971). У зазначені роки — художній керівник капели, 1941 і 1946—48 — її диригент.

1969—83 — Кречко Михайло Михайлович (1925—96) — хоровий диригент, народний артист УРСР (з 1960); художній керівник і головний диригент Закарпатського народного хору (1954— 69), викладач (з 1972) і професор (з 1990) Київської консерваторії, головний хормейстер хору Київського дитячого музичного театру (з 1983). У зазначені роки — директор і художній керівник капели. Тепер міститься на бульв. Т. Шевченка, 50—52.

Від 1989 це помешкання займали театри «Дружба», «Модерн», тепер — театр «Сузір'я». Квартири на другому поверсі використовувалися як службові приміщення.
1945—87 на другому поверсі містилося правління Українського театрального товариства (з 1987 — Спілка театральних діячів України, з 1998 — Національна СТД України).

1945—54 — Паторжинський Іван Сергійович (1896—1960) — співак (бас), педагог, народний артист СРСР (з 1944). У зазначені роки — соліст Київського театру опери та балету (1935— 52), професор Київської консерваторії (з 1946).

1954—73 — Ужвій Наталія Михайлівна (1898—1986) — актриса, народна артистка СРСР (з 1944), Герой Соціалістичної Праці (1974). У зазначені роки актриса Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка (з 1936).

1973—87 — Кусенко Ольга Яківна (1919— 97) — актриса, народна артистка СРСР (з 1967). У ці роки — актриса Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка (з 1944).

У садибі проживали відомі діячі культури, громадсько-політичного і державного життя.

У 1920-х рр. у квартирі № 49 — Болдуман Михайло Пантелеймонович (1898—1983) — актор, народний артист СРСР (з 1965), актор МХАТу (з 1933). У роки проживання за цією адресою — прем'єр Державного театру російської драми (тепер Національний акаде-мічний театр російської драми ім. Лесі Українки) (1924—31).

1910—19 у квартирі №5 будинку № 14-а — Гансен Оскар-Герман Германович (1881 — після 1920) — колекціонер. У Києві жив з 1907, у 1912 закінчив юридичний факультет Університету св. Володимира. Все свідоме життя збирав предмети мистецтва і старожитності. Про художньо-наукову вартість його колекцій багато писалося ще в 1910-і рр. Збірка Києво-Межигірського фаянсу вважалась єдиною за повнотою, рідкісною за добором й налічувала понад тисячу предметів. Збірка меблів досягала 300 одиниць, живопису — більше 600, у ній були представлені твори старої і нової школи європейських та вітчизняних майстрів. Книгозбірня налічувала 2200 томів. Унікальною була збірка книжок з історії Києва та України, а також світлин та альбомів з видами Києва.

О. Гансен мав свій екслібрис, виконаний художником Г. Нарбутом 1919. Був членом комісії відділу «Старий Київ» Київського художньо-промислового і наукового музею (1912—14). Під час ї світової війни в 1915 найцінніша частина колекцій була евакуйована власником до Сум.

Музейна збірка О. Гансена, що залишилася в Києві, була націоналізована в травні 1919 (оцінена в 5 млн. крб.) й перетворена на Третій Державний музей, в якому власник працював консультантом. Одночасно — співробітник музейного відділу ВУКОПМИСу. У цей час мешкав на вул. Малопідвальній, 4.

На третьому поверсі цього будинку у п'яти кімнатах була розміщена колекція, що складалася з десяти відділів: 1) картини старих і сучасних майстрів, рисунки, гравюри й мініатюри; 2) порцеляна і фаянс; 3) меблі; 4) скло і кришталь; 5) бронза; 6) предмети церковного вжитку; 7) зброя; 8) предмети, що належать до масонських лож; 9) бісерні роботи; 10) ювелірні вироби.

1920 з квартири № 5 були виселені мешканці, які не мали відношення до музею. При музейній збірці в квартирі постійно проживала наглядачка за колекцією з 1915 Б. Сарасек. Станом на 1921 музей перебував у підпорядкуванні Київського губернського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини, був закритий для відвідування.

1922 відкрилася Київська картинна галерея (сучасна вул. Терещенківська, 9; тепер Національний музей російського мистецтва), куди було передано порцеляну, скло і книгозбірню зі збірки О. Гансена. На базі художньої колекції був створений Сумський художній музей. Сьогодні колекції О. Гансена зберігаються також у Національному музеї історії України, Національному художньому музеї України, Національному музеї російського мистецтва та Музеї історії міста Києва.

У 1930-х рр. у квартирі № 13 — Косенко Віктор Степанович (1866—1938) — композитор, піаніст, педагог. У ці роки — викладач (з 1929), професор (з 1932) Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, з 1934 — Київської консерваторії. Написав симфонії «Героїчна увертюра» (1932), «Молдавська поема» (1937), концерт для фортепіано з оркестром (1937), сонати, романси, пісні, музику до кінофільмів, здійснив обробки народних пісень.

1917—18 у квартирі № 46 садиби (ймовірно, у будинку № 14-г) — Порш Микола Володимирович (1879—1944) економіст, публіцист, громадсько-політичний і кооперативний діяч, голова Української соціал-демократичної робітничої партії (з 1906). Під час Української революції — член Київського губернського виконкому Ради об'єднаних громадських організацій (1917), в якому обіймав посаду комісара громадських будинків. Завдяки йому українські організації й УЦР одержали приміщення в Педагогічному музеї (вул. Володимирська, 57). У липні 1917 на Всеукраїнському робітничому з'їзді обраний головою Всеукраїнської ради робітничих депутатів та кооптований до УЦР. Як член ЦК УПСР увійшов також до складу Малої Ради. В його квартирі відбувалися засідання керівництва Київської організації та ЦК УСДРП (до одержання приміщення в Педагогічному музеї). Співробітничав з періодичним органом партії — «Робітничою газетою».

У серпні 1917 репрезентував УЦР на Демократичній нараді в Петрограді, де був обраний до Передпарламенту. З 1 листопада 1917 — генеральний секретар праці, з 2 листопада — член Тимчасової комісії охорони порядку. Розробив термінові заходи для забезпечення єдності командування у військах, організації правопорядку на місцях тощо. Запропонував правила передачі землі, оголошені Генеральним секретаріатом УНР 11 листопада 1917.

Після відставки С. Петлюри з посади генерального секретаря військових справ (18 грудня 1917) виконував ці обов'язки. Продовжував справу організації військового управління, брав участь у розробці законопроекту про створення національного війська на тери-торіальних засадах, видав накази про формування українського війська з офіцерів — вихідців з України, встановлення уніформи для українських військовиків. Очолюване ним генеральне секретарство військових справ розробило законопроект про формування української міліції, схвалений Генеральним секретаріатом 30 грудня 1917.

На засіданні Малої Ради 3 січня 1918 було схвалено закон про утворення добровільного війська (армії). 14 березня 1918 очолив комісію у справах товарообміну з центральними державами при Раді народних міністрів УНР. З квітня 1918 — голова української мирної делегації на переговорах з РСФРР. 23 квітня 1918 підписав від УНР Господарський договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

За Української Держави перебував в опозиції, член Українського національного союзу. 28 червня 1918 заарештований разом із С. Петлюрою. Напередодні протигетьманського повстання звільнений. 1919—20 — посол УНР в Берліні. Згодом відійшов від політичної діяльності, займався науковою роботою.

1992—98 у квартирі № 74 будинку № 14-а — Стецько Слава (уродж. — Музика Анна-Ярослава, 1920—2003) — політичний діяч, почесна громадянка Львова (з 1993). Дружина Я. Стецька. На поч. 1940-х очолювала жіночу мережу юнацтва Організації українських націоналістів (революційної). Після 2-ї світової війни — на еміграції. Була активісткою ОУН, 1948—53 — член Центральної управи Союзу української молоді, Закордонних частин ОУН та Антибільшовицького блоку народів (АБН). З 1948 редагувала «ABN-Correspondence». 1986 очолила АБН. З 1968 член Проводу ОУН-р, з 1991 — його голова. З 1992 жила в Україні, один з організаторів і голова політичної партії — Конгресу українських націоналістів. Обиралася народним депутатом України 1997 (додаткові вибори), 1998 і 2002. Входила до опозиційних блоків і фракцій. Померла в м. Мюнхен (ФРН), похована у Києві на Байковому цвинтарі. З 1998 мешкала на вул. Лисенка, 3.

У 1920—30-х рр. у колишньому приміщенні гімназії головного будинку № 14-а — Фінінберг Езра Йосипович (1899—1946) — поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик, педагог, історик літератури. Викладач єврейської літератури в музичній школі Єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна Ліга» (1920—22), член організацій «Відервукс», «Бой». 1927 Харківський державний єврейський театр поставив його драму «Юнген» («Хлопці»), 1929 його п'єсою «Шлек» («Напасть») відкрився Київський дер-жавний єврейський театр. Автор багатьох збірок віршів.

Back to Top


Ярославів Вал, 15

​ЯВ 15

Житловий будинок 1904, в якому проживала родина Сікорських

Історія садиби простежується з 1854, коли ця ділянка «пустопорожньої» землі пл. 600 кв. сажнів дісталася колезькому секретареві Я. Загорському. Того ж року він додав ще 400 кв. сажнів землі і спорудив одноповерховий дерев'яний особняк на червоній лінії забудови вулиці та дерев'яний флігель на подвір'ї (тепер на місці особняка стоїть готель Київського військового округу, споруджений у 1950-х рр.). З 1885 власником садиби став професор медичного факультету Університету св. Володимира І. Сікорський. Згодом він переселився тимчасово у фасадний особняк, спорудивши 1904 на місці флігеля триповерховий з напівпідвалом будинок, на перший поверх якого перебралася родина.

Після переїзду родини Сікорських особняк здали за 2500 крб. на рік в оренду (будинок не зберігся). 1904 український композитор і диригент М. Лисенко відкрив у ньому Музично- драматичну школу, яка по смерті засновника 1912 носила його ім'я. Ставилося за мету дати вихованцям завершену мистецьку, музичну або драматичну освіту. Предмети викладання поділялися на спеціальні й допоміжні. Викладання велося за програмами вищих навчальних закладів, хоча до школи приймали дітей та молодь віком 17 років. 1918 школу реорганізова-но на Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, який містився за цією адресою до 1920; потім — на вулицях Володимирській, 25 і Хрещатик, 58. У 1920-х рр. тут діяли Музичне товариство ім. М. Леонтовича, Перше українське художнє товариство кобзарів.

Під час Великої Вітчизняної війни в садибі містився штаб і командний пункт Київського корпусу протиповітряної оборони, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді готелю.

1885—1919 у садибі (з 1904 — у цьому будинку) проживав Сікорський Іван Олексійович (1842—1919) — лікар, учений; випускник Київського університету (1869), один із фундаторів дитячої психології та дитячої психопатології. Перший завідувач кафедри систематичного і клінічного вчення про нервові й душевні хвороби медичного факультету університету (з 1885), у 1903 розділеної на дві кафедри — психіатрії і неврології, завідувач кафедри психіатрії до 1918. Базою кафедри була клініка нервових хвороб Олександрівської міської лікарні (тепер Олександр івська клінічна лікарня), якою вчений завідував до 1903, пізніше завідував клінікою при Кирилівській лікарні. Одночасно працював у Миколаївській лікарні Покровського жіночого монастиря. Один із засновників Товариства швидкої медичної допомоги в Києві (1881), фундатор і голова Київського психіатричного товариства та Південно-Західного відділу Товариства тверезості.

Першим у світі застосував експериментальний метод для вивчення дитячої психології. Засновник і редактор журналу «Вопросы нервнопсихической медицины» (1896). Засновник київського Лікарсько-педагогічного інституту для розумово відсталих дітей, 1912 — першого у світі інституту дитячої психології. Автор понад 100 наукових праць, присвячених питанням психіатрії, психотерапії, психогігієни, зокрема дефектології та психозу у дітей, заїкання, проблемам дитячого виховання, впливу алкоголю на здоров'я та психіку й іншим питанням соціальної гігієни. На Міжнародному з'їзді по гігієні (1882) першим поставив питання про необхідність психопатологічного обстеження важковиховуваних дітей. Подарував університету власну бібліотеку (12 тис. томів), яку збирав усе життя. Сікорські займали сім кімнат у флігелі на першому поверсі, а на другому і третьому поверхах відкрили у 16 кімнатах Лікарсько-педагогічний інститут для розумово відсталих дітей на 59 місць. Засновницями інституту для розумово- нерозвинутих, відсталих та нервових дітей стали доньки професора I. Сікорського — Ольга та Олена, а батько був консультантом. Інститут мав на меті сприяти правильному фізичному, розумовому та моральному розвитку дітей. Крім загальноосвітніх предметів, діти займалися мовами, музикою, співом, малюванням, ліпленням, гімнастикою, танцями, а також: хлопчики — столярною майстерністю та випилюванням, дівчатка — шиттям та вишуканим рукоділлям. Вихованців утримували на повному пансіоні. 1919 цей заклад було підпорядковано Наркомздоров'ю, Ольга Сікорська продовжувала ним керувати.

1912 у садибі (з 1904 — у цьому будинку) мешкав син І. Сікорського — Сікорський Ігор Іванович (1889—1972) авіаконструктор, один з основоположників світової авіаційної техніки. 1900—03 навчався в Першій Київській гімназії, 1903—06 — в Морському корпусі в Санкт-Петербурзі, 1906—07 — в Технічній школі Дювиньйо-де-Ланно у Парижі, 1907—11 — на механічному відділенні Київського політехнічного інституту (не закінчив). З 1908 брав участь у діяльності гуртка повітроплавання і створеного на його основі Київського товариства повітроплавання (з 1909). На території садиби в шестикутній альтанці, що стояла в просторому саду Сікорських, який сягав, підпертий цегляним муром, Афанасіївського яру (тепер вул. О. Гончара), обладнав столярну майстерню, де з помічником виготовляв деталі літаків та гелікоптерів. Тут він побудував два перші в Росії гелікоптери (1909—10). Звідси його конструкції транспортувалися на причепі до звичайного воза на Сирецьке військове летовище. Будував літаки також у приміщенні механічної майстерні КПІ та в ангарі на Куренівці.

1909 Міжнародна авіаційна федерація видала йому посвідчення льотчика. У період життя в Києві сконструював свої перші літаки серії С: БІС-1 (С-1, БІС-2), С-2, С-3, С-4, С-5, С-6, С-6А, аеросани. 1910 вперше піднявся на літаку власної конструкції в київське небо. На літаку своєї конструкції С-6 здав іспит на звання пілота-авіатора, встановив чотири всеросійські рекорди: висоти, дальності та тривалості польоту, швидкості відносно землі. 29 грудня 1911 на літаку С-6А встановив світовий рекорд швидкості з екіпажем. на Другій міжнародній виставці повітроплавання у Москві літак С-6А одержав вищу нагороду — Велику золоту медаль. У цьому ж році Рада імператорського Російського технічного товариства вручила І. Сікорському медаль «За корисну працю з повітроплавання і за самостійну розробку аероплана своєї системи, що дала чудові результати». 1912 конструктора запросили до Санкт-Петербурга на посаду головного конструктора авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу, де під його керівництвом у 14 побудовано перші у світі багатомоторний літак С-9 «Гранд», модифіковані на його основі «Російський витязь», родоначальник пасажирських авіалайнерів, важких бомбардувальників і транспортних літаків, та «Ілля Муромець». Поставлений на поплавці «Ілля Муромець» став найбільшим гідролітаком у світі. На другій модифікації цього літака конструктор здійс-нив у 1914 рекордний переліт у Київ і назад. 1914 за досягнення в літакобудуванні отримав диплом інженера-механіка від Санкт-Петербурзького політехнічного інституту.

В роки 1-ї світової війни було випущено 75 чотиримоторних бомбардувальників «Ілля Муромець» та його моделей, які було зведено в ескадру, що базувалась у Вінниці. їх автор особисто навчав екіпажі, вносив зміни до конструкцій. Одночасно розробляв і легкі літаки серії С, зокрема перші російські винищувачі С-16 та С-18, штурмовик С-19 та ін. 1918 емігрував, з 1919 жив у США. 1923 разом з кількома російськими емігрантами за фінансової підтримки композитора С. Рахманінова організував компанію «Sikorsky Air Engineering», яку 1928 включено до складу авіаційної корпорації «United Aircraft and Transport Corp». 1939 з'єднано з фірмою «Vought», головний інженер своєї компанії до 1957. По виході на пенсію залишався радником фірми. Побудував у США нові конструкції гелікоптерів і літаків, здобувши славу батька американського гелікоптеробудування.

Back to Top


Ярославів Вал, 16

Садиба, кін. 19 — поч. 20 ст.

У 1830-50-х рр. земельна ділянка входила до складу великої садиби, яка включала сучасні прибудинкові території на вулицях Рейтарській, 21, Стрілецькій, 15 та Ярославів Вал, 16, 18, 20 і належала сім'ї чиновника Ф. Лужинського. 1860 виділено окрему садибу № 16 пл. 315 кв. сажнів. На той час вона була незабудована, зайнята фруктовим садом. 1860—66 ділянка належала титулярному раднику Ф. Теренецькому-Климовичу. 1867—97 її забудову складали дерев'яний будинок, флігель, служби з каретним сараєм, стайнею, корівником, льохом та льодовнею, альтанка у саду.

Власниками садиби були: 1866— 67 — дружина штабс-капітана М. Горленкова, 1867—77 — вдова генерал-майора К. Єнохіна, 1877—96 — міщани А. і О. Болкунови та їхні нащадки, 1896—97 — купець М. Шампаньєр та його дружина Б. Шампаньєр. 26 червня садибу придбав оперний співак і підприємець, потомствений почесний громадянин М. Михайлов (Зільберштейн), який у липні того ж року купив невелику частину суміжної садиби № 14. На його замовлення на місці старої дерев'яної забудови зведено чотириповерховий з підвалом, цегляний прибутковий будинок і триповерховий житловий флігель. Роботи проводилися за проектом та під керівництвом арх. А.-Ф. Краусса. У півповерсі головного будинку містилося п'ять квартир і двірницька, на першому поверсі — дві квартири: семи- і трикімнатна, на другому—четвертому поверхах — по дві квартири: шести- і семикімнатні; парадні сходи кам'яні, чорні — дерев'яні. На другому й третьому поверхах флігеля було розміщено по дві шестикімнатні квартири. У лютому 1898 ділянка з усіма будівлями надійшла у заставу до Полтавського земельного банку. В жовтні 1898 майно придбав Г. Зелінський, який був директором-розпорядником акціонерного товариства Південноросійського порохового заводу, київським агентом Полтавського земельного банку (агентство містилось у цій садибі). 1899 з півночі зроблено одноповерхову прибудову до західного крила флігеля. 1906—07 садибою володіла М. Бабаева, 1908—12 — генерал-майор М. Ухач-Огорович. 30 листопада 1912 ділянку з будівлями купила з публічних торгів дружина купця Р. Брегман, яка 1914 надбудувала флігель двома поверхами. Останнім власником став купець О. Березовсь- кий-Желєзняк, який купив майно 26 грудня 1919.

На поч. 20 ст. у садибі також розміщувалися київська торговельна фірма парових машин Й. Райхера, підприємство «Очищення і випрямляння річок і ставків», бакалійні і фруктові магазини купця Б. Горенштейна. 1922 садибу націоналізовано.

Під час поточних ремонтів головного будинку перегородками змінено первісне планування, втрачено частину ліпленого декору на фасадах та в інтер'єрі, більшість кахляних груб. У 1990-х рр. проведено капітальний ремонт.

Головний будинок, 1897-98, № 16

​ЯВ 16

Чотириповерховий з мансардою і підвалом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний, односекційний. Ліворуч має проїзд на подвір'я, закритий металевими воротами з ажурними ґратами. Центральні парадні сходи гранітні, чорні — дерев'яні. Перекриття підвалу та сходових майданчиків — склепінчасті цегляні, міжповерхові — пласкі по дерев'яних балках. Дах бляшаний. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція симетричноосьова, п'ятидільна, побудована на чіткому ритмі півциркульних вікон зі здвоєними колонами у простінках трьох верхніх поверхів. Центральну вісь виділено розкріповкою з парадним входом і витягнутим по вертикалі вікном сходової клітки. Пластичної виразності фасаду надають завершені фронтонами бічні еркери третього—четвертого поверхів, які підтримують каріатиди з балконів другого поверху. Лопатки першого поверху рустовано. Вікна прикрашено профільованими лиштвами й архівольтами, лучковими сандриками, рельєфними замковими каменями та підвіконними вставками з рослинним орнаментом. Завершує фасад карниз, декорований скульптурними жіночими голівками.

Декор інтер'єра еклектичний. На плафоні четвертого поверху в парадному під'їзді збереглися живописні сюжетні композиції: «Осінній пейзаж з річкою і рибалкою», «Весняний пейзаж з річкою» та два путті з лавровими вінками, виконані олійними фарбами пастельних тонів. На стіні вздовж сходів — фрагмент трафаретного розмалювання рослинного характеру. У житлових кімнатах збереглися ліплені оздоблення плафонів (розетки та карнизи, прикрашені гірляндами, смугами «перлів» та іонік), а також два живописні панно- натюрморти з зображенням овочів, фруктів та предметів сервіровки столу. Ліплені деталі декору (серійного виробництва двох зразків) повторюються в кімнатах аналогічного призначення на всіх поверхах. Збереглися груби з білих гладеньких кахлів з фігурними рамами, медальйонами та завершеннями. Будинок — цікавий зразок прибуткової житлової споруди кін. 19 ст.

Флігель, 1897-98, 1914, № 16-Б

П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, у плані П-подібний, односекційний. Перекриття пласкі по дерев'яних балках. Головний об'єм завершено двосхилим дахом по дерев'яних кроквах з бляшаною покрівлею, бічні крила — односхилими дахами.

Чоловий фасад на дев'ять віконних осей оформлено еклектично. Центральну вісь з розміщеними на ній порталом входу та півциркульним вікном третього поверху виділено розкріповкою, яку увінчано аттиком з лучковим прорізом і трикутним фронтоном. Вхід фланковано іонічними тричвертєвими колонками, що підтримують антаблемент, та обладнано двосхилим бляшаним піддашком на ажурних металевих кронштейнах. Симетрію композиції фасаду порушує розташований ліворуч від центральної осі прямокутний отвір проїзду. Середню частину на три віконні осі акцентовано розрідженням ритму прямокутних вікон, пілястрами у простінках другого, тричвертєвими композитними колонками третього та пласкими лопатками четвертого—п'ятого поверхів і завершено парапетом обабіч центрального аттика. Перший поверх оброблено цегляним рустуванням й розчленовано фільончастими лопатками — простінковими (у середній частині) та фланговими.

Фасад членують карнизні гурти першого і другого поверхів, переривчастий фриз із аркатурним поясом над вікнами третього поверху завершує простий розкріпований карниз. У насиченому декорі трьох нижніх поверхів застосовано орнаментальні керамічні елементи — скрутень (в облямуванні віконних прорізів), меандр (у міжвіконнях третього поверху), дентикули (у підвіконнях) та гірлянди на пілястрах. Віконні прорізи прикрашено замковими каменями, у центрі на рівні другого поверху вміщено у пласкі ніші з фігурним завершенням. На оформленні двох верхніх поверхів позначився вплив стилю модерн: вікна з клинчастими перемичками вписано у вертикальні ніші, фільонки на п'ятому поверсі прикрашено фактурним керамічним заповненням. Пластику фасаду збагачують вертикальні ряди балконів з ажурним металевим огородженням на другій та восьмій осях.

Садиба — зразок прибуткового домоволодіння на рубежі 19—20 ст. з інтенсивним використанням площі земельної ділянки.

Back to Top


Ярославів Вал, 17

Садиба, 1890, 1911

1890 майно придбав київський купець 1-ї гільдії М. Хряков, на за-мовлення якого 1890 споруджено головний триповерховий будинок за проектом арх. О. Шіле. 1901 ділянка перейшла у спадок його численним дітям, 1904 — у власність двох дочок — Л. та В. Хрякових, які 1910—11 побудували флігель. Остання з 1916 володіла садибою одноосібно. У документі майно записане за С. Тарновським. 1939 головний будинок надбудовано четвертим поверхом. Під час поточних ремонтів флігеля зроблено перегородки в кімнатах, частково втрачено ліплений декор плафонів, паркетну підлогу, кахляні печі, фурнітуру. У 1990-х рр. проведено капітальний ремонт флігеля, надбудовано мансарди на обох будівлях.

Головний будинок, 1890, № 17

​​ЯВ 17

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний з тильними ризалітами, односекційний. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Чоловий фасад на десять віконних осей оформлено з використанням елементів стилю ренесанс. Композиція ритмічна, дисиметрична. Бічні триосьові частини розкріповано та завершено парапетами на рівні даху. Розкріповки фланковано модифікованими пілястрами другого—третього та пласкими лопатками четвертого поверхів. Вертикальні членування також виявлено міжвіконними пласкими лопатками-пілястрами трьох верхніх поверхів.

Горизонтальні членування утворюють профільований уступ цоколю, міжповерхові профільовані гурти та карнизи, підвіконний гурт четвертого поверху, антаблемент третього поверху з меандровим фризом, спрощений антаблемент другого поверху. Стіну на рівні першого поверху рустовано. Облямовані профільованими лиштвами прямокутні віконні прорізи на другому й третьому поверхах підкреслено підвіконними фільонками з орнаментальним заповненням у середній частині фасаду.

Симетрію побудови порушує зміщений праворуч відносно центру отвір входу з прямокутною фрамугою та двостулковим фільончастим заповненням.

Будинок — зразок прибуткової житлової споруди, вирішеної у стилістиці історизму.

Флігель, 1911, № 17-Б

На ділянці зі значним уклоном поверхні землі у тильний бік.

П'яти-, шестиповерховий з мансардним поверхом, цегляний, у плані прямокутний, з ризалітами на поздовжніх фасадах. Односекційний, на 12 квартир (чотири-, п'яти- і шестикімнатні). Пласкі перекриття кухонь, санвузлів та сходових майданчиків — бетонні, житлових кімнат — дерев'яні. Дах двосхилий з бляшаною покрівлею.

Оформлений у стилі раціональний модерн з класицистичними декоративними елементами. Композиція чолового п'ятиповерхового фасаду симетрична, п'ятидільна, сформована центральним та бічними ризалітами із заокругленими профільованими наріжжями. Головну вісь позначено вхідним арковим отвором та багатодільними вікнами сходової клітки з півциркульним профільованим архівольтом між другим і третім поверхами та прямокутним на рівні третього—п'ятого поверхів, між якими вміщено ліплену орнаментальну композицію.

Одноосьові розкріповки обабіч центрального ризаліту прорізано широкими, майже квадратними вікнами. По горизонталі фасад членують гурти під вікнами другого поверху та між другим і третім поверхами. Віконні прорізи і балконні отвори на третій та дев'ятій осях — прямокутні, на першому поверсі — з лучковими перемичками, з пласкими архівольтами. Ажурні ґрати балконів — геометричного рисунка. У пласких нішах над вікнами п'ятого поверху вміщено ліплений орнамент з модифікованих іонік, під вікнами четвертого і п'ятого поверхів рельєфні зображення гірлянд та вінків з дубового й каштанового листя. Загальну симетрію побудови фасаду порушують отвори проїзду та входів у приміщення першого поверху праворуч від центральної осі. Тильний фасад розчленовано двома ризалітами, один з яких пластично доповнено еркером. Під вікнами п'ятого і шостого поверхів вміщено декоративні рельєфні композиції. Завершує фасади розкріпований карниз великого виносу. Аттикові стінки над ризалітами надають силуету виразності та підкреслюють основні вертикальні елементи.

Інтер'єр оздоблено у стилі модерн. Кована огорожа парадних сходів — з мотивами пальмет і лілей. Фільончасті вхідні двері квартир у нижній частині полотнищ прикрашено орнаментом з каштанового листя. Плафони житлових кімнат декоровано орнаментальними композиціями з рослинних елементів та квітів, доповненими зображеннями музичних інструментів, кошиків з квітами, сагайдаків зі стрілами, факелів, тирсів.

Збереглися майолікові груби з гладеньких і фігурних кахлів темно-зеленого та бежевого кольорів, прилади відкривання дверей, прикрашені меандровим орнаментом і гірляндами, метласька плитка підлог. Будинок — цінний зразок житлової споруди у стилі модерн.

Садиба — зразок об'ємно-просторової організації ділянки в історичному центрі міста, сформованої у кін. 19 — на поч. 20 ст.

Back to Top


Ярославів Вал, 18

​​ЯВ 18

Житловий будинок 1892, в якому проживав Льош Ф. О., містився Український штаб партизанського руху

Придбав землю чиновник Ф. Теренецький-Климович у поручика М. Лучинського. 1875 до одноповерхового дерев'яного будинку, що стояв посередині садиби, зроблено прибудову за проектом інж.-капітана В. Прохорова. 1878—91 садиба належала дружині капітана Г. Ковальській. 1891 цю нерухомість придбав професор Університету св. Володимира Ф. Льош. На його замовлення наступного року за проектом та під наглядом арх. Я.-Ф. Вольмана на червоній лінії вулиці, на місці саду, споруджено двоповерховий цегляний будинок з підвалом, одноповерхові дерев'яні служби і цегляний сарай в глибині садиби.

Фасад на десять віконних осей було оздоблено у стилі неокласицизм — рустуванням першого поверху, трикутними й півкруглими сандриками над вікнами другого поверху. На чоловому фасаді праворуч від центру влаштовано парадний вхід та проїзд на подвір'я — з кованими стулками воріт художньої роботи. Планування квартир було двобічне — з кабінетом, вітальнею, спальнею вікнами на вулицю та кухнею, їдальнею, дитячою кімнатою й приміщеннями для прислуги — вікнами у двір. Біля великої, з трьома вікнами, їдальні — простора веранда. Планування другого поверху в основному повторювало планування першого. До кухонь вели окремі тримаршові сходи з входом на дворовому фасаді. Челядь мешкала у підвалі, де також були комори. Після спорудження нового будинку, старий залишався флігелем. За ним розташовано господарські споруди: каретник, стайню, корівник, пральню для слуг тощо (не збереглись). 1906—16 садиба належала почесному мировому судді В. Куксіну.

В адресному довіднику за 1916 за цією адресою вказане Київське товариство повітроплавання.

1937 надбудовано третій та четвертий, мансардний поверхи. Дерев'яний флігель розібрано, а служби переобладнано під гараж і обкладено цеглою.

1892—1903 у будинку проживав Льош Фердінанд (Федір) Олександрович (1842—1903) — терапевт, учений, випускник Санкт-Петербурзької медико - хірургічної академії (1863). З 1885 — екстраординарний, з 1890 — ординарний професор і завідувач кафедри лікарської діагностики з пропедевтичною клінікою медичного факультету Університету св. Володимира (до 1897), базою для якої була Олександрівська міська лікарня (див. ст. 301.12). Один із засновників і активний діяч Товариства боротьби із заразними хворобами та організованого ним Бактеріологічного інституту в Києві (1896). 1894—97 — голова Товариства київських лікарів. Основоположник копрології. Першим у світі виявив (1875) і описав збудника амебіазу. Велику увагу приділяв вивченню холери. Завдяки дослідженням вченого було виявлено збудника бактеріальної дизентерії.

Під час німецької окупації Києва 1941—43 тут містилася поліцейська дільниця, під будинком, просто на хіднику, було влаштовано муровану вогневу точку зі стрілецькими бійницями. Німці називали такі споруди «бункер». Вхід до нього був з підвалу, бійниці призначалися для обстрілу вулиці в разі нападу партизанів. Такі ж бійниці було пробито в товщі цегляного муру, який відокремлює подвір'я від сусідньої садиби № 16.

З січня 1944 до 1 січня 1945 у будинку містився Український штаб партизанського руху (УШПР), переведений у Київ із Москви після звільнення столиці України від гітлерівських загарбників. УШПР був оперативним органом з керівництва бойовою діяльністю пар-тизанських формувань України під час Великої Вітчизняної війни. Створений рішенням Державного комітету оборони (ДКО) 30 травня 1942, безпосередньо підпорядковувався Центральному штабу партизанського руху (ЦШПР) і через нього в оперативному відно-шенні — Військовій раді Південно - Західного напрямку, вів роботу в тісному контакті з ЦК КП(б)У. УШПР формував партизанські загони та з'єднання, спрямовував та координував їхню бойову діяльність, узагальнював та поширював досвід партизанської боротьби, постачаючи партизанів зброєю, боєприпасами, медикаментами, готував партизанські кадри, здійснював взаємодію партизанських загонів та з'єднань з радянськими військами, допома-гав народам Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії у розвитку партизанського руху.

Начальником УШПР 1942—45 був Строкач Тимофій Амвросійович (1903— 63) — радянський військовий і державний діяч; заступник наркома внутрішніх справ УРСР (1940—41, 1945— 46), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—56), заступник міністра внутрішніх справ СРСР — начальник Головного управління прикордонних і внутрішніх військ МВС СРСР (1956—57), генерал-лейтенант.

1975 на фасаді будинку встановлено меморіальну гранітну дошку прямокутної форми, з поперечною смугою, що символізує червону стрічку на головних уборах радянських партизанів, й анотаційним текстом (арх. А. Бугаєнко).

Back to Top


Ярославів Вал, 19/31

​​ЯВ 19

Житловий будинок працівників Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР 1935, в якому проживали Кисельов В. Л., Пузирков В. Г.

У серед. 19 ст. вони належали вдовам штабс-капітанів С. Шишковій та Д. Нев'ятовській і були забудовані одно-, двоповерховими спорудами. На поч. 20 ст. садиби належали М. Тализіну (№ 19) та К. Леплинському (№ 21) — приват-доценту Університету св. Володимира, який тут і мешкав. В садибі містився Київський відділ Російського товариства опіки тварин, очолюваний проф. Університету св. Володимира П. Армашевським, з лікарнею та амбулаторією для тварин. 1935 старі будинки знесено і на їх місці споруджено великий житловий будинок на 59 квартир для працівників Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР за проектом архітекторів Д. Богуславського, Ю. Корбіна, В. Онащенка, розробленим у 3-й архітектурній майстерні Київської міськради. Будівельні роботи проведено у три черги, 1937 будинок введено в експлуатацію. На поч. листопада 1943, підпалений німецькими окупантами, горів, після війни відбудований.

П'ятиповерховий з боку вул. Ярославів Вал, шестиповерховий з боку вул. О. Гончара, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний, шестисекційний. У кожній секції, що має входи з вулиці та двору, передбачено по дві квартири на сходовому майданчику. Запроектовано дво- та трикімнатні квартири, тепер є одно-, дво-, три- та чотирикімнатні квартири. Застосовано систему поздовжніх несучих стін. Перекриття пласкі.

Композиційним центром об'ємного вирішення будинку є підвищена наріжна частина, що завершується аттиковим поверхом та виразним парапетом. Основним мотивом триярусного вирішення головного фасаду є ритм сходових кліток, що виділяються пілястрами з умовно розробленими базами та капітелями у вигляді листя стилізованого аканта. Створенню виразного образу житлового будинку сприяють масивні балюстради балконів, обрамлення вікон з ледве помітною ордерністю та вертикальне засклення сходових кліток з перспективним обрамленням. Вирішення дворового фасаду відображає внутрішню структуру будинку. Триярусність, притаманна чоловому фасаду, умовно зображується горизонтальними гуртами.

Споруда являє інтерес як приклад пошуку архітекторами 1930-х рр. сучасних засобів виразності на базі використання класичної архітектурної спадщини.

В 1960-х рр. у будинку жив письменник Кисельов Володимир Леонтійович (1922—95) — автор книжки «Дівчинка і птахоліт» (1966), з сином — поетом Кисельовим Леонідом Володимировичем (1946—68). Його збірки «Вірші» (1970) і «Остання пісня» (1979) вийшли друком посмертно. Пізніше В. Кисельов мешкав на вул. Червоноармійській, 131 і 168.

1982—99 у квартирі № 42 проживав Пузирков Віктор Григорович (1918— 2001) — живописець, народний художник СРСР (з 1979), лауреат Державної премії СРСР (1948, 1950), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1976).

У ці роки — професор Київського художнього інституту (з 1957). Серед творів зазначеного періоду — «Попереду мир» (1984), «Сонячний прибій» (1988), низка пейзажів.

Back to Top


Ярославів Вал, 21/20

Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій містилися гімназія Науменка В. П. та інші навчальні заклади, де працювали і навчалися відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя, проживали Добровольський Л. П., Ніколаєв В. М., Челпанов Г. І.

Складається з двох житлових чотириповерхових будинків на червоних лініях забудови вулиць (№ 21/20 і 25) та триповерхового житлового флігеля у глибині садиби (№ 21г).

Перший з відомих власників ділянки у розпланованому 1858—59 кварталі на місці оборонного валу Старокиївської фортеці — генерал-майор П. Богуш. У період 1859—62 на його замовлення за зразковим проектом зведено головний одноповерховий дерев'яний будинок з мезоніном на мурованому фундаменті (№ 23), на подвір'ї споруджено дерев'яний флігель. З 1863 садибою володіла К. Богуш, дружина генерал-майора. 1871 її територія включала сучасні ділянки № 23, 25, частково № 21 (без наріжної частини) і мала вихід в яр у глибині кварталу. 1868 садибу придбала Н. Колмакова, дружина дійсного статського радника, яка приєднала до неї прилеглі «пустопорожні» землі в яру під фруктовий сад, город, велику оранжерею. На садибі пл. понад 2578 кв. сажнів, крім обкладеного цеглою 1884 одноповерхового особняка, розташовувалися в глибині дерев'яні одноповерхові житловий флігель, каретний сарай, стайня, льохи, льодовня. За купчою 1897 садиба перейшла у власність підприємця Д. Марголіна, в лютому 1898 — селянина Й. Сидорова, який розбагатів на будівництві Транссибірської залізниці. 1898—99 новий власник спорудив чотириповерховий прибутковий будинок на червоній лінії забудови вулиці (№ 25), у глибині ділянки — триповерховий житловий флігель (№ 21-г). Автором проекту, ймовірно, був арх. В. Ніколаєв. Влітку коли будівництво було в основному завершено, Й. Сидоров звернувся до будівельного відділення Київського будівельного правління за дозволом на прибудову до будинку № 25 для встановлення парового котла. До 1906 він придбав ще кілька сусідніх садиб, на одній з яких 1905—06 побудував наріжний прибутковий будинок (тепер № 21/20). З 1905 у будинку № 25 розміщувалася приватна гімназія В. Науменка та інші навчальні заклади. До 1917 Й. Сидоров володів величезною для центру Києва ділянкою пл. у понад 3700 кв. сажнів. Родина власника займала одноповерховий особняк № 23.

1917 садиба перейшла у власність страхового товариства «Саламандра». В листопаді 1918 садибу придбали купець М. Каплан і юрист І. Оснос. Всі споруди використовувались як прибуткові. 1922 садибу націоналізовано. У кін. 1970-х рр. розібрано будинок №23.

Житловий будинок, 1905-06, № 21/20

​​ЯВ 21

На розі з вул. О. Гончара, на червоних лініях забудови. Первісно наріжний вхід у крамницю було обладнано піддашком на фігурних чавунних колонах (не зберігся), де в металевому мереживі вміщено монограму власника у лавровому віночку. У радянський період стелю парадного вестибуля (з боку вул. Ярославів Вал) прикрасив розпис: український краєвид в обрамуванні візерунків з чотирма медальйонами по кутах — з портретами Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та М. Заньковецької. У 1970-х рр. проведено капітальний ремонт з переплануванням. Вхід у житлову секцію з вул. Ярославів Вал перетворено на вхід у торговельні приміщення першого поверху. Втрачено оздоблення інтер'єрів, оформлення наріжного входу. Чотириповерховий з підвалом та напівпідвалом, цегляний, у плані Г-подібний, з двома тильними ризалітами. Двосекційний, парадні та чорні сходи розміщено на поперечних осях плану обох крил. Перекриття пласкі.

Чолові, симетричні за композицією фасади оформлено у цегляному стилі. Головний композиційний акцент зроблено на оформленні зрізаного наріжжя, яке пластично підкреслено еркером третього—четвертого поверхів і вінцевим шатром з бляшаною покрівлею та шпилем. Центральну вісь триосьової частини фасаду на вул. Ярославів Вал виділено розкріповкою, фланкованою лопатками на рівні двох верхніх поверхів й завершеною трикутним затупленим щипцем. По горизонталі фасад членують міжповер-хові карнизні гурти, підкреслені цегляними орнаментами. Другий і третій поверхи рустовано. Прямокутні віконні прорізи прикрашено замковими каменями та підвіконними фільонками. Балкони розташовано на третій та дев'ятій віконних осях. Фасад на вул. О. Гончара членують дві розкріповки на п'ятій та одинадцятій осях, перша з яких відповідає сходовій клітці з вхідним порталом, друга — їй симетрична. Розкріповки фланковано лопатками і завершено трикутними затупленими щипцями.

У вінцевих щипцях — круглі медальйони, в яких вміщено: з боку вул. О. Гончара — монограму власника «І. К. С.», з боку вул. Ярославів Вал — зображення колеса, кайла, лопати та латинський девіз «Ora et labora» («Молись і працюй»). Ці атрибути грабаря в поєднанні з девізом чернечого ордена бенедиктинців символізують діяльність, яка привела до збагачення домовласника. Аналогічні за формою щипці прикрашають портали входів. У декорі активно використано візерунок цегляного мурування, що створює гру світла й тіні. Будинок — цінний зразок архітектури Києва доби історизму.

Житловий будинок, 1898, № 25

На червоній лінії забудови вулиці. 1983—84 проведено капітальний ремонт, ліквідовано два вертикальних ряда балконів на чоловому фасаді.

Чотири- п'ятиповерховий з подвір'я, цегляний, у плані прямокутний, з цент-ральним тильним ризалітом, в якому розміщено чорні сходи. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий. В оформленні використано елементи стилю ренесанс. Композиція чолового фасаду симетрично-осьова. Центральну його частину на три віконні осі виділено розкріповкою із аркатурним поясом у фризі, простіночними лопатками заввишки у три поверхи та він-цевим аттиком. Дві бічні одноосьові розкріповки оформлено аналогічно. Вісь центрального входу акцентовано трикутним щипцем. Ритм вертикальних елементів підкреслювали два ряди балконів на середніх осях прясел між розкріповками (розібрані). Фасад членує карниз над рустованим нижнім поверхом. Прямокутні віконні прорізи прикрашено замковими каменями різної форми.

Будинок — цінний зразок архітектури Києва доби історизму.

Флігель, 1898-99, № 21-Г

У другому ряді забудови ділянки паралельно червоній лінії вулиці. Під час останнього капітального ремонту змінено структуру та членування чолового фасаду: закладено віконні прорізи другого — третього поверхів над головним входом, збільшено кількість балконів, змінено форму вінцевого аттика. Триповерховий на цокольному поверсі, цегляний, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі. Дах вальмовий з бляшаною покрівлею.

В оформленні фасаду, витриманому в стилістиці історизму, використано мотиви стилю ренесанс. Композиція симетрична відносно центральної осі, акцентована підвищеним арковим прорізом парапету над центральною триосьовою розкріповкою. Бічні осі також виділено розкріповками, завершеними парапетами на рівні даху. Прямокутні віконні прорізи у розкрі- повках фланковано лопатками — пласкими заввишки у два верхні поверхи та рустованими на першому поверсі. Горизонтальні членування виявлено профільованим карнизом між першим і другим поверхами, підвіконними гуртами, орнаментальним поясом з поребрика між другим і третім поверхами.

Перший поверх і розкріповки рустовано. Стіну завершує уступчастий карниз, підкреслений низкою дентикул. Виконаний у цеглі декор створює насичене світлотіньове моделювання. Архітектура споруди стилістично зорієнтована на естетику масової міської забудови кін. 19 ст.

Садиба — типовий зразок прибуткової забудови земельної ділянки кін. 19— поч. 20 ст.

1907—13 — у будинку № 25 містилася приватна чоловіча гімназія В. Науменка з повними правами урядових гімназій. Гімназію було засновано з ініціативи групи батьків, які мали дітей шкільного віку. Серед засновників навчального закладу були представники професури, великі підприємці, поміщики, державні службовці: доктор історії, управитель Київської контори Держбанку Г. Афанасьєв, голова Київського окружного суду М. Грабар, землевласник і цукропромисловець О. Терещенко, представники родини Штейнгелів — барони М. Штейнгель і Ф. Штейнгель, педагог, громадсько-політичний діяч В. Науменко, родина Жекуліних, зокрема начальниця приватної жіночої гімназії А. Жекуліна та ін. Очолити гімназію організатори попросили відомого педагога В. Науменка.

Гімназія відкрилася 1 вересня 1905 у будинку на сучасному бульв. Т. Шевченка, 4, 1907 було орендовано приміщення за цією адресою. Її завданнями було визначено посилення уваги до індивідуальності учнів та їх фізичного розвитку разом з розумовим і моральним вихованням, збільшення роботи учнів у класі з паралельним зменшенням роботи вдома, ґрунтовне вивчення іноземних мов і впровадження в програму англійської мови (почи-наючи з третього класу), розширене, порівняно з класичними гімназіями, викладання природничих наук, креслення, малювання та ліплення.

Гімназія займала квартири № 2—11 —кімнат на першому—четвертому поверхах, у напівпідвалі містилися гардероб та службові приміщення. При будинкові був невеликий двір для ігор, гімнастичних вправ та облаштованої ковзанки. Оплата за приміщення ста-новила 12,4 тис. крб. на рік з опаленням. Гімназія не мала підготовчого класу, нормальних класів налічувалося вісім. Паралельних відділень теж не було. Всіх службовців у гімназії — 27 осіб, з них — 13 штатні, інші — за плату по найму. Ця гімназія була найдорожчою з приватних гімназій в Києві, з високим рівнем викладання і таким самим високим рівнем знань, що їх отримували гімназисти. Перша гімназія, де окрім предметів, затверджених програмами урядових гімназій, викладалася англійська мова замість грецької, збільшено години з викладання природничих наук, гімнастики. Кількість учнів у класах не перевищувала 25 осіб, плата за навчання у молодших класах — 250 крб., старших — 300 крб. Оплата педагогам теж була вищою, ніж платили в казенних гімназіях: гімназія платила 100 крб. за річний урок, замість 60 крб. і 75 крб., що платили в казенних гімназіях.

1913 гімназію В. Науменка було передано у відання Товариства сприяння середній освіті у м. Києві. 1919 її перетворено на єдину трудову школу № 43. 1905—13 директором гімназії був Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — літературознавець мовозна-вець, шевченкознавець, педагог, громадсько-політичний та державний діяч; заступник голови Української Центральної Ради, куратор Київської шкільної округи (1917), міністр освіти Української Держави, член комісії по заснуванню УАН (1918). Провідний діяч Київської Старої громади (з 1870-х рр.). Редактор (1893—1906) та видавець (1902—06) журналу «Киевская старина», редактор-видавець журналу «Україна» (1907) та кадетської газети «Свобода и право» (1906, разом з І. Лучицьким). Товариш голови (1906), голова Українського наукового товариства в Києві (1914—17), Київського товариства грамотності (1897—1908), член Київського товариства «Просвіта» (з 1906), член ЦК Київської організації Конституційно-демократичної партії. Ініціатор збереження могили Т. Шевченка, впорядкування навколишньої території, влаштування першого музею Кобзаря, в січні 1902 придбав ділянку з могилою на своє ім'я. Розстріляний ВНК у Києві.

1914—19 — директором гімназії Товариства сприяння середній освіті в м. Києві, 1911— 20 — директором школи № 43 був Музиченко Олександр Федорович (1879—1937) — педагог-методист, викладач дидактики, професор Київського ІНО (з 1920). Викладав у гімназії російську мову. Одночасно працював на київських вечірніх вищих жіночих курсах А. Жекуліної (з 1912), читав загальну дидактику на Вищих педагогічних курсах (1912, містилися в будинку Першої Київської гімназії), директор Педагогічного музею ім. Цесаревича Олексія (1913). Співавтор першого українського букваря.

У гімназії викладали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя.

1907—08 — Астряб Олександр Матвійович (1879—1962) — математик, методист, заслужений діяч науки УРСР (з 1944); викладач робфаку ВІНО (1922—25), доцент і професор ВІНО, КІНО, Інституту соціального виховання, Фізико-хіміко-математичного інституту та університету (1925—36), один із засновників Українського НДІ педагогіки, завідувач відділу методики математики у ньому (з 1936), завідувач кафедри методики математики Київського педагогічного інституту (з 1947), один із розробників вітчизняної методики викладання початкових і систематичних курсів арифметики, геометрії та тригонометрії (1930—60-і рр.). Викладав у гімназії фізику. Одночасно працював на Вищих жіночих курсах, на Київських вищих педагогічних курсах.

1913—15 — Гіляров Сергій Олексійович (1887—1946) — мистецтвознавець, музейний діяч, учений секретар (з 1923), заступник директора (з 1926) Музею мистецтв ВУАН (тепер Музей мистецтва ім. Богдана і Варвари Ханенків), викладач Київського худож-нього інституту (1924—45, з 1929 — професор, з 1938 — завідувач кафедри), професор Київського інженерно-будівельного інституту (1934—45). Репресований. Викладав у гімназії логіку.

1909 — Завадський Опанас Іванович (1871—?) — хормейстер, педагог. Викладав у гімназії спів.

1911—12 — Кошиць Олександр Антонович (1875—1944) — хоровий диригент, композитор; викладач і диригент хору Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1904), диригент хору студентів університету (з 1909), хору Вищих жіночих курсів (з 1913), диригент Театру М. Садовського (1912—16), київської опери (1916—17), один із заснов-ників Української республіканської капели (1919), з якою виїхав за кордон. Викладав у гімназії співи.

1906—09 — Лебединцев Костянтин Феофанович (1878—1925) — математик, педагог, автор ряду оригінальних підручників; викладач (з 1921), професор (з 1923) Київського ІНО. Син засновника і редактора журналу «Киевская старина» Ф. Лебединцева. Викладав у гімназії математику.

1909—10 — Макушенко Іван Семенович (1867—1955) — художник, викладач Київського художнього училища (1905—19), Київського художнього інституту (з 1934). Викладав у гімназії малювання.

1914—15 — Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна (уроджена — Меньшова;

1884—1973) — історик, археолог, архівознавець, професор Українського вільного університету в Мюнхені (з 1946), дійсний член Української вільної академії наук (з 1948), Міжнародної АН у Парижі (з 1953). Викладала в гімназії географію.

1910—12 — Ревуцький Дмитро Миколайович (1881 —1941) — музикознавець, фольклорист, літературознавець, викладач Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в Києві (1923—31 і 41), співробітник Етнографічної комісії ВУАН (1923—34) та Інституту українського фольклору (1938—41). Викладав у гімназії словесність. Одно-часно працював в інших навчальних закладах.

1906—17 — Симашкевич Микола Васильович (1875—1938) — випускник історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, член Української Центральної Ради від Всеукраїнської учительської спілки (1917—18), член УПСФ. Викладав у гімназії російську мову та історію.

1913—15 — Сушицький Феоктист Петрович (1883—1920) — літературознавець, приват-доцент Університету св. Володимира (з 1907), один із засновників і професор Українського народного університету в Києві, Української науково-педагогічної академії (1917—18), ректор і професор Українського державного університету в Києві, керівник археографічної комісії УАН (1918—19). Помер від голоду. Викладав у гімназії російську мову.

1907—09 — Трегубов Єлисей Кипріанович (1848—1920) — історик, етнограф, викладач історії та географії і вихователь колегії Павла Ґалаґана (1876— 93), секретар правління і ради навчального закладу (1878—93), член Київської Старої громади, співробітник журналу «Киевская старина», співробітник постійної комісії для складання словника живої української мови УАН (з 1919). Викладав у гімназії географію.

1906 — Шульгин Яків Миколайович (1851—1911) — історик, педагог, громадсько-культурний діяч, учитель Першої Київської гімназії (з 1903). Викладав у гімназії історію.

Гімназію закінчили відомі діячі науки і культури.

1908—14 — Алексєєв Михайло Павлович (1896—1981) — літературознавець, акад. АН СРСР (з 1958).

1918 — Геппенер Микола Володимирович (1901—71) — літературознавець, палеограф, бібліограф, архівіст; співробітник Всенародної бібліотеки України (з 1927), Інституту літератури ім. Т. Шевченка (з 1938), член редколегії академічного видання творів Т. Шевченка, брав участь у виробленні канону шевченківських текстів.

1906—14 — Грабар Андрій Миколайович (1896—1990) — історик мистецтва, професор Страсбурзького університету, College de France, член французької Академії епіграфіки й словесності, наукових академій Австрії, Болгарії, Великобританії, Данії, Норвегії, Сербії, США, почесний член багатьох наукових товариств, почесний доктор університетів у Прінстоні, Уппсалі та Единбурзі. Вивчав християнські старожитності, переважно пам'ятки культури православного середньовіччя, візантійського мистецтва.

1906—16 — Грабар Петро Миколайович (1898—1986) — імунолог, співробітник Інституту Пастера й Інституту з вивчення рака при Національному центрі наукових досліджень Франції, засновник і президент Французького товариства імунологів. Брат А. Грабаря.

1908—15 — Рильський Максим Тадейович (1895—1964) — поет, літературознавець, мовознавець, акад. АН УРСР (з 1943) і АН СРСР (з 1958), голова правління Спілки письменників України (1943—47), директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології АН УРСР (з 1942; тепер носить його ім'я).

З 1919 у будинку № 25 містилася єдина трудова школа № 43, потім — середня школа № 11.

1919—26 — у школі № 43 навчався і закінчив її Некрасов Віктор Платонович (1911—87) — письменник, автор широковідомих творів: роману «В окопах Сталінграда», оповідань, нарисів.

1942, під час німецької окупації Києва, тут працював пункт із відправки молоді до Німеччини.

Після визволення міста в листопаді поновилися заняття в середній школі № 11.

1943—44 — у школі навчався Малаков Георгій Васильович (1928—79) — графік, заслужений художник УРСР (з 1974).

У садибі проживали відомі діячі науки і культури.

В 1920-х рр. у помешканні № 75 (частина садиби під № 25) — Добровольський Леонід Павлович (1867—1929) — історик, краєзнавець, педагог, громадський діяч, випускник Університету св. Володимира (1890), викладач Київського реального училища, Вищих жіночих курсів та інших навчальних закладів.

У роки проживання за цією адресою — професор-методист історії й суспільствознавства Київського інституту народної освіти (колишній університет), з часом — керівник історичного семінару, який було закрито. До кінця життя завідував бібліотекою школи №6. З 1919 співробітничав в установах УАН (з 1921 — ВУАН) — член постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі, з 1927 — Всеукраїнського археологічного комітету, з 1928 — комісії Києва і Правобережжя Історичної секції ВУАН. Заповів Історичній секції власну бібліотеку (понад 3 тис. томів). Був одним з найкращих у свій час знавців топографії старого Києва та його околиць. Похований на Лук'янівському цвинтарі. Раніше мешкав на пров. Кудрявському, (будинок не зберігся).

1906—11 — у будинку № 21/20 — Ніколаєв Володимир Миколайович (1847— 1911) — архітектор, акад. Імператорської АМ (з 1892), київський міський архітектор (січень 1873 — квітень 1887), єпархіальний архітектор (1875—98), член Міської управи — відпові-дальний за будівельну справу (1887— 89), архітектор Києво-Печерської лаври (1893—99), засновник і голова Київського літературно-артистичного товариства (1895—1904), педагог, автор численних житлових та громадських будівель, храмів і монументів. 1901—11 — один із засновників і директор Київського художнього училища (містилося на сучасній вул. Воровського, 2). Автор підручника «Будівельне законознавство» (1911). Тут архітектор помер 11 листопада 1911. Був похований на Аскольдовій могилі (цвинтар знищено в 1930-х рр.). Ім'ям В. Ніколаєва названо вулицю в Києві.

1905—07 — у садибі (частина під № 25) — Челпанов Георгій Іванович (1862— 1936) — філософ, психолог, педагог, випускник Новоросійського університету в Одесі (1892), професор психології Московського університету (з 1907), засновник і директор першого в Росії Інституту психології (1912—23).

Під час проживання за цією адресою професор і завідувач кафедри логіки та психології (1902—06) історико-філологічного факультету Університету св. Володимира, в якому працював з 1892, заснував при ньому першу психологічну лабораторію (1897). Одночасно викладав у Першій Київській гімназії (1900—06), гімназії і реальному училищі Г. Валькера. 1906 був співробітником єдиної в Росії релігійно-філософської щоденної газети «Народ».

У філософії був представником неокантіанства, з позицій якого піддавав критиці матеріалізм. Автор ряду підручників з психології та логіки. Під час перебування в Києві видав праці «Вступ до філософії» (1905), «Проблема сприйняття простору у зв'язку з учен-ням про апріорність і вродженість» (у двох частинах; 1896—1904). Раніше мешкав на вул. Володимирській, 71 (будинок не зберігся).

Після війни будинок № 25 займав музично-педагогічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького, 1976 переведений у нове приміщення на вул. Тургенєвській, 8/14.

Back to Top


Ярославів Вал, 22

ЯВ 22

Житловий будинок 1883, 1900— 03, 1940—41, в якому містилося правління Київського товариства поширення освіти і грамотності, проживав Влизько О. Ф.

У лютому 1883 виділив незабудовану наріжну ділянку землі на розі вулиць Ярославів Вал та Стрілецька в окрему садибу і продав її присяжному повіреному В. Тальбергу. У травні того ж року новий власник подав до міської управи прохання про дозвіл спорудити одноповерховий з підвалом і надвірними службами цегляний будинок, який зведено за один будівельний сезон за проектом та під наглядом арх. А. Геккера. Особняк, який займали домовласники, мав одну дев'ятикімнатну квартиру та всі належні служби. У підвалі містилися приміщення для прислуги і пральні. У глибині ділянки на межі з сусідньою садибою було побудовано одноповерховий цегляний будинок, в якому містилися стайні, каретний сарай, дров'яник, льодовня та інші служби. 1897 В. Тальберг придбав сусідню ділянку землі з боку сучасного № 24 і 1900 замовив проект нового будинку цивільному інж. О. Кобелєву.

Проектування пройшло через кілька етапів: від прибудов до зведення чотириповерхового з підвалами будинку та надбудови над одноповерховим особняком трьох поверхів. Проект не був повністю здійснений. Вірогідно, що О. Кобелєв, автор кількох тогочасних великих об'єктів, не мав часу для нагляду за спорудженням будинку В. Тальберга, і тому воно здійснювалося під керівництвом арх. А.-Ф. Краусса. Він вніс певні корективи до проекту. Влітку 1903 будівництво було завершено. Триповерховий будинок одержав чолові фасади, оздоблені в дусі неоренесансу, з наріжною вежкою, з співвідношенням сторін 2 : 1 (40 м по вул. Ярославів Вал з парадним входом та 20 м — по вул. Стрілецькій, з бічною брамою на подвір'я). Квартири праворуч від парадного входу на першому—третьому поверхах мали по вісім кімнат з усіма вигодами, ліворуч — по п'ять. У підвальному поверсі — три кімнати, з боку подвір'я — пральня, двірницька і приміщення швейцара, а також погреби. Окрасою фасадів стали цинкові балясини огородження балконів. 1906— власницею садиби була Н. Тальберг.

1941 надбудовано четвертий поверх. У 1990-х рр. проведено капітальний ремонт з відселенням мешканців. При цьому втрачено частину первісного об'єму.
Чотириповерховий, частково з підвалом, цегляний.

Родина Тальбергів була відома в Києві: Володимир Германович — правник, почесний мировий суддя, незмінний член ради правління Південно-Західної залізниці. Його дружина Наталя Василівна — одна з перших у Києві практикуючих жінок-лікарів (жіночі хвороби). Шестикімнатна квартира № 4 власників містилася на другому поверсі.

Останній з відомих київських Тальбергів — Микола Дмитрович 1913 був начальником слідчого відділу Київського губернського земського правління. Він одним із перших урядовців підтримав гетьмана П. Скоропадського і отримав при ньому високий пост віце-директора департаменту поліції (Державної варти). Прізвище Тальберг письменник М. Булгаков дав одному з персонажів «Білої гвардії» та «Днів Турбіних», змінивши ім'я та по-батькові. Навряд чи це може бути випадковим збігом, оскільки сам М. Булгаков після одруження наймав квартиру поблизу (вул. Рейтарська, 25).

В 2000-х був реконструйован із надбудовою чотирьох поверхів.

У 1910-х рр. у будинку містилося правління Київського товариства поширення освіти і грамотності, яке з'явилося замість Київського товариства грамотності, забороненого 1908 (містилося у Троїцькому народному будинку на сучасній вул. Червоноармійській, 53). Статут нового товариства був затверджений у квітні 1908. Він збігався в основних положеннях з попереднім. Новим завданням діяльності визначалося позашкільне навчання мовами основ-них національностей (українською, російською, польською, єврейською), які проживали в Києві і Київській губ. та прилеглих до неї місцевостей. Обов'язки голови виконувалися по черзі членами правління. Під час 1-ї світової війни діяльність товариства значною мірою уповільнилася.

Членами-засновниками виступили викладач Фундуклеївської гімназії М. Бех, професори університету Ю. Кулаковський, Г. Суслов і Ф. Титов, педагог і священик М. Стельмашенко (секретар), директор Першої гімназії М. Стороженко, інженер О. Деконський, адвокат В. Матусевич, підприємець М. Чоколов, суддя В. Тальберг (перший голова товариства) та ін.

За спогадами мешканців будинку, на поч. 1930-х рр. у квартирі № 5 проживав Влизько Олекса Федорович (1908— 34) — поет, член організацій «Молодняк», ВУСПП, співробітник футуристичного журналу «Нова генерація». Друкувався з 1925. Був одружений з молодшою дочкою художника Ф. Красицького. У грудні 1934 розстріляний органами НКВС разом з іншими українськими письменниками, похований у братській могилі на Лук'янівському цвинтарі.

Автор поетичних збірок «За всіх скажу», «Поезії» (обидві — 1927), «Живу, працюю», «Книга балад», «Рейс» , «Моє ударне» (1932), «П'ятий корабель» (1933) та ін.

Back to Top


Ярославів Вал, 26

ЯВ 26

Садиба 1874—75, 1905, в якій містилося Київське науково-філософське товариство, проживали Яровий М. М., Яскевич М. І.

Від 1874 ділянка належала Н. Коршун. Її чоловік, С. Коршун був лікарем Кирилівських богоугодних закладів, а Старокиївське відділення Кирилівської лікарні містилося тоді поряд — на вул. Рейтарській, 22. Поступово попередню забудову було знесено. 1874—75 на межі з вулицею споруджено двоповерховий з мезоніном будинок на сім віконних осей за проектом і під наглядом арх. П. Федорова. Його чоловий фасад було оздоблено в стилі пізнього бароко. 1875 побудовано одноповерховий флігель, який 1879 надбудовано другим поверхом за проектом арх. О. Хойнацького (не зберігся). 1875 зведено муровані служби на подвір'ї, до головного будинку на червоній лінії вулиці прибудовано цегляну крамницю і браму (на замовлення дочки купця Ю. Бубнової). Керував будівництвом інж.-арх. В. Чаплинський. 1882 споруджено одноповерховий цегляний флігель. 1884 садиба складалася з головного будинку (дві квартири по сім кімнат), цегляного і дерев'яного флігелів. 1896 на чоловому фасаді головного будинку влаштовано вхід у підвал.

За дарчою від 14 лютого 1902 садиба перейшла до А. Леплинської, дружини штатного ординатора Кирилівської лікарні К. Леплинського, згодом — доктора медицини, приват-доцента Університету св. Володимира, почесного мирового судді, губернського гласного від Васильківського повіту. Самі Леплинські мешкали навпроти, в особняку на місці сучасного № 19, а цей будинок здавали в оренду. Збереглася майже повністю забудова садиби, в центрі якої триповерховий флігель, споруджений 1905 за проектом цивільного інж. М. Яскевича. На фасаді простої за архітектурою споруди привертають увагу різьблений напис — вітання над дверима — «SALVE» та монограми-затяжки «SW».

1935 на головному будинку надбудовано третій поверх і повністю переоформлено чоловий фасад (рустовано, увінчано високим аттиком); на флігелі зведено поверх для працівників тресту «Головхліб». Під час надбудови приміщення верхнього поверху зазнали значних ушкоджень.

На поч. 1890-х рр. в особняку містилося Управління державного майна Київської та Подільської губерній, де помічником діловода працював І. Щітківський, у майбутньому активний український діяч, голова Комітету зі спорудження пам'ятника Т. Шевченку в Києві.

У різний час за цією адресою містилися: у 1900—10-х рр. — ювелірний заклад В. Модилевського, декоративний та шпалерний заклад Г. Модилевського, аптека А. Гонсецького (для неї вікна першого поверху розширено під вітрини) та ін.; 1995—97 — редакція українського часопису «Родовід».

1014—19 у квартирі № 3 (дві кімнати і передпокій) на першому поверсі флігеля містилося Київське науково-філософське товариство. Установчі збори товариства відбулися 26 жовтня 1914 у приміщенні Київського громадського зібрання (вул. Володимирська, 45). Ініціаторами створення були товариш голови Київського релігійно-філософського товариства, професор Університету св. Володимира, філософ В. Зіньківський, голова Київського юридичного товариства, професор університету Г. Демченко, директор жіночого комерційного училища, секретар Київського товариства природознавців М. Володкевич, юрист, журналіст Л. Зайцев, директор Олександрівської міської лікарні, громадський діяч М. Страдомський.

1914—18 головою товариства був Спекторський Євген Васильович (1875— 1951) — філософ, правознавець, історик церкви і суспільної думки, чл.-кор. Сербської АН, професор Белградського університету (1920—24), професор і декан Російського юридичного факуль-тету при Карловому університеті в Празі (1924—27), професор Люблянського університету (1930—45), голова Російської академічної групи у США (з 1948). У роки головування в товаристві — професор кафедри енциклопедії права та історії філософії (з 1913), декан юридичного факультету (1917— 18), ректор університету (вересень 1918 — квітень 1919).

Членами товариства були відомі вчені, журналісти, педагоги, громадсько-політичні діячі. Серед них — В. Екземплярський (член Ради), В. Завитневич (член Ради), Б. Кістяківський, П. Кудрявцев (товариш голови), С. Маслов, І. Четвериков, Г.-Р. Якубаніс та ін. Товариство організовувало відкриті збори, на яких його члени виступали з доповідями і повідомленнями, 1914 заснувало власне видавництво, 1916 разом з Київським релігійно-філософським товариством — часопис «Христианская мысль» (редактор — голова релігійно-філософського товариства В. Екземплярський). Діяльність товариства відіграла значну роль у розвитку київської філософської школи.

За Української Держави, релігійно-філософське і науково-філософське товариства об'єдналися, товариство очолив міністр ісповідань нового уряду В. Зеньківський. Останні відомості про діяльність товариства припадають на кін. 1919. 3 листопада у газеті «Киевлянин» повідомлялося, що за цією адресою відбудуться відкриті збори товариства, на яких мав виголосити доповідь журналіст Є. Кузьмін. З падінням гетьманату і від'їздом В. Зеньківського діяльність товариства припинилася. Загальні збори проводилися переважно у приміщенні Вищих жіночих курсів.

У 1930-х рр. у квартирі № 8 флігеля проживав Яровий Михайло Михайлович (1864—1940) — живописець. Мав за цією адресою художню студію. Похований на Лук'яновському цвинтарі. Бл. 1901—02, 1905—07 у квартирі № 8 жив Яскевич Микола Іванович — архітектор, випускник Інституту цивільних інженерів (1893), молодший архітектор будівельного відділення Київського губернського правління (1893), шляховий інженер у Пермському земстві (1902—03). Будував під'їзні шляхи, житлові та громадські споруди. Впродовж 1899—1902 займався приватною практикою в Києві і спорудив 19 будинків. З 1905 також працював за приватними замовленнями в Києві.

Back to Top


Ярославів Вал, 27

ЯВ 27

Особняк, 1860—63

У глибині його володіння був глибокий яр, з часом засипаний. У будинку було три квартири — восьмикімнатна на другому поверсі і п'ятикімнатні квартири на першому поверсі і в мансарді. Три кухні квартир містилися на нижньому поверсі. Крім житлового будинку на ділянці розташовувалися дерев'яні служби — каретний сарай зі стайнею, дров'яники, альтанка, фруктовий сад. Сім'я Кобилянських володіла садибою до 1915, коли вона, як і сусідні будинки № 21/23 і 25, перейшла у власність страхового товариства «Саламандра», яке володіло нею до націоналізації. Будинок, як і раніше, використовувався як житловий. В адресному довіднику за 1916 за цією адресою значилася їдальня. На фасаді прибито овальну металеву табличку з написом «Застрахований у Товаристві взаємного страхування в Києві». Раніше такі таблички різних страхових товариств закріплювалися на багатьох фасадах Києва. Вважалося, якщо будинок згорить з усіма документами, лишалася ця табличка — як свідчення втрати. У радянський час тут містилися установи, зокрема в 1980-х рр. — Будівельно-монтажне управління № 26.

Двоповерховий, нижній цокольний поверх, де містилася хлібна крамниця та підсобні приміщення, цегляний, другий поверх дерев'яний, над ним розташований широкий дерев'яний мезонін з пристосованими для господарських потреб та житла приміщеннями. Тинькований, побілений, нижній поверх у 1950-х рр. облицьовано керамічними кахлями. У плані прямокутний. Початково житловим був тільки другий поверх з частково коридорним, частково анфіладним плануванням, з невеликою залою. Планування будинку не раз змінювалося для потреб розташованих у ньому установ.

Композиція головного фасаду симетрична. Центральну частину виділено тривіконним ризалітом, завершеним трикутним вигнутим щипцем, прорізаним парою віконець, що освітлюють велике горище. Вікна другого поверху обрамлено дерев'яними лиштвами з ат-тиками, під вікнами ризаліту — дерев'яні сандрики, під щипцем — двоаркове віконце. Форми та декор фасаду будівлі характерні для пізнього класицизму та вирізняються хорошими пропорціями.

Будинок — рідкісний зразок забудови старих київських вулиць при високій професійній якості архітектури.

Back to Top


Ярославів Вал, 28/29

ЯВ 28

Житловий будинок 1898, в якому містилася Жіноча гімназія Стельмашенка М. О., проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя

На плані 1866 на ділянці позначено дерев'яний будинок, сарай і дві землянки. За наступними планами її власниками були: 1874 — спадкоємці Тихомирова, 1881 — дружина капітана Е. Місевська, 1890 — чиновник Є. Нагорський. 01 грудня 1897 цю нерухомість пл. 0,14 га придбав цивільний інж. М. Яскевич. Ймовірно, за його проектом наступного року споруджено чотириповерховий прибутковий будинок. На першому поверсі розташовувалися дві чотирикімнатні квартири, одна — п'ятикімнатна, дві — двокімнатні, магазин з двокімнатною квартирою при ньому і приміщення для акумуляторів і машин; на другому поверсі — три чотирикімнатні квартири, одна — п'ятикімнатна і одна семикімнатна; на третьому поверсі — дві чотирикімнатні квартири, одна — п'ятикімнатна, одна — семикімнатна і п'ять окремих умебльованих кімнат; на четвертому поверсі — дві чотирикімнатні квартири, одна — п'ятикімнатна, одна — семикімнатна і п'ять окремих умебльованих кімнат; у напівпідвалі — одна квартира завідувача будинком, одна — машиніста і кочегара, двірницька, пральня і 13 комор.

Квартири на верхніх поверхах були з усіма вигодами. Стелі кімнат прикрашав ліплений декор і альфрейний живопис. Будинок був облаштований водяним опаленням і електричним освітленням. Поверхи сполучалися гранітними сходами з металевим поруччям. На чоловому фасаді дванадцять бетонних балконів з металевими ґратами, на тильному — дев'ять. Під крихітним двором обладнали муровану льодовню з бетонним склепінням, у торці на вул. Маловолодимирській — котельню водяного опалення, а також електростанцію для освітлення цього та іншого будинку на вул. Рейтарській, 24/27, що належав О. Яскевич — матері М. Яскевича.

Після публічних торгів 13 грудня 1901 садиба перейшла у власність Полтавського земельного банку, з 1906 належала родині Куниш, на замовлення якої надбудовано мансарду, з 1915 належала банкіру, товаришу керуючого Російського для зовнішньої торгівлі банку (Хрещатик, 32) К. Нордстрему. 1918 майно перебувало у власності товариства «Ентін і Марголін». У 1990-х рр. будинок зазнав капітального ремонту з переплануванням.

Будинок чотириповерховий з підвальним і мансардним поверхами, цегляний, пофарбований, у плані П-подібний, двосекційний. Первісне планування квартир двобічне. Перекриття пласкі. Дах з бляшаною покрівлею.

Фасади оздоблено з використанням елементів стилю ренесанс, розчленовано розкріповками, підкресленими бічними лопатками другого й четвертого та пілястрами третього поверхів. Горизонтальні членування виявлено профільованими карнизами під вікнами другого й четвертого поверхів та міжповерховими гуртами, які утворюють широкі пояси. Фриз над вікнами третього поверху декорує ліплений орнамент з рослинними мотивами. Центральну розкріповку чолового фасаду на вул. Ярославів Вал на рівні третього поверху прорізано трьома парами півциркульних вікон, оформлених за зразком біфоріїв. Антревольти парадних порталів прикрашають ліплені фігурки дракончиків. Лучкову арку проїзду розміщено у середній частині фасаду на вул. О. Гончара.

Будинок — зразок житлової архітектури кін. 19 ст.

1911 в будинку містилася Жіноча гімназія М. Стельмашенка з правами урядових гімназій, відкрита 1 серпня 1906 з правами для учнів, перетворена у березні 1908 на гімназію з повними правами. Мала сім основних класів, додатковий восьмий та підготовчий класи. Директор гімназії та голова опікунської ради — священик М. Стельма- шенко, начальниця — його дружина М. Стельмашенко. Голова педагогічної ради — О. Браїловський (з 1908). Серед членів опікунської ради — директор Фундуклеївської жіночої гімназії К. Смирягін. Учениць налічувалося 315. Плата у підготовчому класі складала 70 крб., у 7 класах — 100 крб., у 8 класі — 150 крб. 1911 гімназія переїхала на пров. Рильський, 10.

У гімназії викладали відомі педагоги, діячі науки і культури.

1911 — Браїловський Олексій Олександрович (1853—1931) — філолог. Син протоієрея Києво-Софійського кафедрального собору О. Браїловського. Викладав у гімназії російську мову до 1914.

1909 — Корольов Павло Якович (1877 — філолог. Батько конструктора космічних апаратів С. Корольова. Викладав у гімназії російську мову.

1910 — Ревуцький Дмитро Миколайович (1881—1941) — музикознавець, фольклорист, літературознавець, викладач Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в Києві (1923—31 і 1938—41), співробітник Етнографічної комісії ВУАН (1923—34) та Інституту українського фольклору (1938—41). Викладав у гімназії російську мову.

У будинку проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя.

1900—40 (з перервою в 1919—20, коли жив в Одесі) — Безсмертний Володимир Адріанович (1861—1940) — архітектор, випускник Санкт-Петербурзького інституту цивільних інженерів (1885). 1893—1919 — київський губернський інженер, 1922—31 — міський архітектор Києва. Одночасно викладав у Київському політехнічному інституті.

Автор проектів численних споруд у Києві, на Київщині та Житомирщині. У період проживання в цьому будинку за його проектами в Києві було зведено житлові будинки на сучасних вулицях Гоголівській, 23 (1909), Артема, 42 (1910), 40/1 (1913—15), особняк М. Грабара на вул. Мельникова, 8 (1910—11), елеватор млина Л. Бродського на Боричевому узвозі, 13 (1907, у співавт.), надбудовано четвертий поверх над Присутственими місцями на вул. Володимирській, 15 (1908—09) тощо. Проживав у квартирах № 31 (1900-і рр.), № 2 (1910-і рр.) і № 4 (з 1920-х рр.). Похований на Лук'янівському цвинтарі.

1920—41 — Грінченко Микола Олексійович (1888—1942) — музикознавець, фольклорист, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1941). Викладач історії музики та народної творчості (1922—34) і ректор (1925—28) Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, професор Київської консерваторів (1934—37). З 1938 працював в Інституті українського фольклору АН УРСР, 1942 — директор Інституту народної творчості і мистецтв АН УРСР під час евакуації в Уфі (тепер — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ).

Досліджував історію української музики, творчість М. Леонтовича, М. Лисенка, Л. Ревуцького, Я. Степового К. Стеценка та інших українських композиторів. Помер в Уфі, перепохований на Байковому цвинтарі. Ім'ям ученого 1961 названо вулицю в Києві.

1918 у чотирикімнатній квартирі № 16 на четвертому поверсі — Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — педагог, літературознавець, письменник, громадський і політичний діяч. У ці роки викладав у Першому комерційному училищі (1907—17), на Вечірніх вищих жіночих курсах А. Жекуліної. Активний діяч Українського наукового товариства в Києві. 1917 виступив одним із організаторів Української Центральної Ради. 12 березня 1917 за її дорученням створив разом з О. Волошиним шкільну комісію, призначений її головою, одночасно голова редакційної комісії УЦР. Очолив рух за українську школу. 6 березня 1917 викладачі київських середніх навчальних закладів заснували Товариство поширення шкільної освіти в Україні на чолі з І. Стешенком. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом УЦР від просвітніх організацій Києва. Був обраний також членом Всеукраїнської учительської спілки, Київського губвиконкому, Ради об'єднаних громадських організацій. Активно впроваджував політику українізації навчальних закладів, керував роботою зі створення перших українських гімназій, підручників, термінологічних словників, програм для початкової школи тощо. 15 червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. На допомогу вчителям в організації і налагодженні процесу українізації освіти видав брошуру «Поміч учителю в справі національного виховання дітей». Його тверда позиція щодо широкої українізації школи викликала опір серед частини уряду, яка висунула звинувачення в примусовій українізації освіти. Після відставки кабінету В. Винниченка в січні 1918 працював головним інструктором Міністерства освіти УНР, потім — Міністерства освіти Української Держави. Прийнявши пропозицію обійняти кафедру українського письменства в Українському державному університеті в Кам'янці-Подільському, одержав відпустку і виїхав на батьківщину в Полтаву, де 29 липня 1918 був смертельно поранений невідомими особами. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. Раніше мешкав у садибі № 32 на цій же вулиці.

1898—1901 — Яскевич Микола Іванович (?—?) — архітектор. У цей період за його проектами споруджено прибуткові будинки на сучасних вулицях Рейтарській, 24/27 (1897—98), Тургенєвській, 20 (1899), Рейтарській, 31/16, Городецького Архітектора, 10/1, Чапаева, 8, (усі — 1900), будинок округу шляхів сполучення на вул. Тарасівській, 6 (1900—03), прибуткові будинки на вулицях Б. Хмельницького, 30/10 (1901) і 40/25 (1900—01), Ольгинській, 2/1 (кін. 19 — поч. 20 ст.).

1965 на фасаді будинку встановлено меморіальну гранітну дошку М. Грінченку (арх. Р. Бикова).

Тепер — житловий будинок, на першому поверсі у наріжній частині міститься аптека.

Back to Top


Ярославів Вал, 29

Садиба 2-ї пол. 19 ст., в якій проживали Гарденій М. М., Довнар-Запольський М. В.

На його замовлення 1869 було споруджено двоповерховий фасадний будинок за проектом арх. А. Сопоцинського. Через три роки розширив межі своєї садиби, скупивши яри і приярки в її глибині. У червні 1897 вдова домовласника А. Тешнер продала забудовану ділянку селянинові Тверської губ. І. Кузнецову. У цьому ж місяці новий власник подав на затвердження до Міської управи проект надбудови та реконструкції фасадного будинку, розроблений арх. М. Гарденіним. Певно, тоді ж було споруджено триповерховий флігель у другому ряді забудови вулиці (№ 29-б), вирішений у досить спрощених формах.

Головний будинок № 29-А

ЯВ 29

Триповерховий з підвалом і новою мансардою, цегляний, тинькований із розшивкою швів під цегляне мурування, побілений, у плані прямокутний. Всередині перепланований, перекриття пласкі. Дах вікнами та ґратами вздовж гребня. Чоловий фасад на одинадцять віконних осей вирішено у формах історизму. Його первісну симетричну композицію порушено спорудженням чотиригранного вінцевого шатра на правому фланзі, де влаштовано прямокутний отвір проїзду на подвір'я. Різні за пропорціями віконні прорізи мають прямокутні абриси. Перший поверх горизонтально рустований, третій оформлено простіночними пілястрами. Вікна другого поверху оздоблено горизонтальними та дугоподібними (у центрі фасаду) сандриками, третього — «вухастими» лиштвами. Головними архітектурними акцентами є криті балкони на флангах третього поверху, опоряджені колонками, що підтримують трикутні фронтони. Будинок — складова частина історичної забудови вулиці.

Флігель № 29-Б

В глибині двору паралельно до вулиці. Триповерховий на цокольному півповерсі, цегляний, фарбований, у плані прямокутний, односекційний. На правому фланзі — отвір проїзду, в центрі плану — двомаршові кам'яні сходи. Перекриття пласкі, дах двосхилий бляшаний. Вирішений у формах цегляного стилю з елементами історизму. Композиція одинадцятивіконного головного фасаду симетрична, триосьова, утворена центральною з півкруглим завершенням і бічними розкріповками, увінчаними уступчастими трикутними аттиками. Симетрію загальної побудови підтримують два ряди балконів із криволінійними ґратами. Центральну вісь композиції підкреслено вхідним порталом, що складається з двох масивних півколон, а також великими прямокутними прорізами сходової клітки, яку завершує єдине на фасаді півциркульне вікно. Краї розкріповок оформлено лопатками — рустованими на першому і фільончастими на верхніх поверхах. Горизонтальні членування утворені спрощеним гуртом над першим поверхом, широкою смугою цегляного декору між другим і третім поверхами, вінцевим фільончастим фризом, що спирається на аркатурний пояс і підтримує карниз із смужкою сухариків. Прямокутні вікна другого і лучкові вікна третього поверхів мають зверху П-подібне обрамлення. Тильний фасад спрощений.

Флігель — характерний зразок житло-вого будинку у цегляному стилі, що формує забудову історичної садиби.

1898—1909 у будинку проживав Гарденін Микола Миколайович — архітектор. Автор багатьох житлових споруд у Києві. У роки проживання за цією адресою за його проектами зведено флігелі садиб на вулицях Михайлівській, 12 (1898), Саксаганського, 112 (1900), садибні будинки на вул. Чапаева, 4, 4-а (1899), один із будинків садиби на вул. Борисоглібській, 15 (1899), житлові будинки на вул. Чапаева, 7 (кін. 19 — поч. ст.) і № 9 (1900—01) та ін.

На поч. 20 ст. короткий час у садибі проживав професор Університету св. Володимира і директор Комерційного інституту М. Довнар-Запольський. Пізніше мешкав на вул. Б. Хмельницького, 42.

Back to Top


Ярославів Вал, 32

Садиба кін. 1880-х рр., в якій проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного і державного життя

1881 на межі з вулицею споруджено будинок (№ 32-а), про замовника якого донедавна нагадувала монограма з літерами «Л. В.» в ажурному плетиві огорож балконів. 1888 власником великої наріжної садиби став київський купець 2-ї гільдії І. Густман, який того ж року виділив частину ділянки в окреме домоволодіння (№ 32) і продав його дружині диякона Є. Крижановській. Незабаром вона спорудила у дворі двоповерховий флігель з проїздом до дерев'яних служб. На поч. 20 ст. власниками садиби були М. Павлова, з 1909 Є. Макаренко. 1906 флігель надбудовано третім поверхом. У кін. 1990-х рр. садибу реконструйовано: до головного будинку прибудовано один поверх і мансарду, змінено його внутрішнє планування.

Головний будинок, 1881, № 32-А

ЯВ 32

Чотириповерховий з мансардою, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Планування двобічне. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

Чоловий десятиосьовий фасад оформлено еклектично. Композиція симетрична. Центральну частину на чотири віконні осі акцентовано простим ритмом вертикальних членувань — фільончастих і пласких лопаток у простінках вікон відповідно другого та третього поверхів. Бічні триосьові частини відокремлено здвоєними фільончастими лопатками двох нижніх і пласкими лопатками верхнього поверхів. Центрально розташований портал завершено щипцем з круглим віконцем над трицентровою аркою, що спирається на бічні фільончасті лопатки. Обабіч отвору входу — вертикальні фільонки. Горизонтальні членування виявлено уступом низенького цоколю, дощаним рустуванням стіни першого поверху, міжповерховим гуртом з орнаментальним поясом, масивним карнизом другого поверху з модульйонами, уступчастим вінцевим карнизом з дентикулами. Віконні прорізи нижніх поверхів оформлено П-подібними вінцевими гуртами, на другому поверсі — підвіконними рушниками. На другому поверсі — балкони.

Флігель, кін. 1880-х рр, № 32-Б

Триповерховий, цегляний, у плані трапецієподібний з центральними ризалітами на протилежних фасадах. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі.

Композиції чолового фасаду асиметрична. Центральну вісь акцентовано ризалітом, завершеним затупленим трикутним щипцем. Аналогічним ризалітом на рівні двох нижніх поверхів виділено крайню бічну вісь праворуч з отвором входу.

У садибі проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного і державного життя.

1910—11 — Барановський Христофор Антонович (1874—1941) — громадсько-політичний і державний діяч, один з лідерів кооперативного руху в Україні; голова управи Українського народного кооперативного банку, член Української Центральної Ради від кооперативних організацій та її виконавчого органу — Комітету УЦР, генеральний секретар фінансів (1917), редактор кооперативної газети «Комашня» (1917—18), директор Українбанку, радник Центрального українського сільськогосподарського кооперативного союзу, Всеукраїнського кооперативного страхового союзу (1919), міністр фінансів УНР (травень 1920 — в уряді В. Прокоповича), емігрував. У роки проживання за цією адресою — директор заснованого ним Союзбанку центральної установи дрібного кредиту в Києві (1907—17).

З 25 липня до 8 серпня 1907 у квартирі № 11 на третьому поверсі флігеля жили після одруження Леся Українка і К. Квітка. Тут мешкав названий батько К. Квітки — О. Карпов. Вінчання відбулося 25 липня у Свято-Вознесенській церкві на Деміївці (тепер просп. 40-річчя Жовтня, 54). Звідси 8 вересня подружжя вирушило у весільну подорож до Криму.

Квітка Климент Васильович (1880—1953) — музикознавець, фольклорист, етнограф; член етнографічної комісії УАН, професор Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (з 1920), організатор і завідувач Кабінету музичної етнографії ВУАН (з 1922), професор Московської консерваторії (з 1933). Зібрав понад 6 тис. народних, переважно українських, пісень, багато записав їх з голосу Лесі Українки та І. Франка.

Леся Українка (справж. — Косач Лариса Петрівна, 1871—1913) — поетеса, драматург, перекладачка, літературний критик, громадська діячка.

1910—15 — Старицька Марія Михайлівна (1865—1930) — актриса, режисер, педагог, заслужена артистка УСРР (з 1926). Дочка письменника, театрального діяча М. Старицького. У зазначений час вела клас української драми (1910), викладала драматичне мистецтво в Музично-драматичній школі М. Лисенка (1912—15), що містилася на цій же вулиці в будинку № 15 (не зберігся). 1912—15 викладала дикцію та декламацію у Фребелівському інституті (сучасна вул. Б. Хмельницького, 51-а). 1913—15 працювала в київському Першому комерційному училищі (сучасна вул. Воровського, 24).

1909—12 — старшина Українського клубу (вул. Володимирська, 42).

1911—14 — Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — педагог, літературознавець, письменник, громадський і політичний діяч; один з організаторів і член Української Центральної Ради, генеральний секретар освіти УНР (1917—18). У роки проживання за цією адресою — викладач Першого комерційного училища (1907—17), Вечірніх вищих жіночих курсів А. Жекуліної. Член Київської Старої громади, Товариства українських поступовців, Української соціал-демократичної робітничої партії. Член Історичного товариства Нестора-літописця, Українського наукового товариства в Києві (з 1908 — секретар, потім заступник голови, редактор його «Записок»), Українського клубу та його наступника — клубу «Родина», редактор журналу «Сяйво» (1913—14).

І. Стешенкові належать оригінальні переклади європейських авторів (Овідія, Ф. Шіллера), літературознавчі дослідження творчості М. Гоголя, І. Котляревського, Лесі Українки, Марка Вовчка, Т. Шевченка та ін., він є автором кількох збірок поезій, багатьох прозових і драматичних творів.

Його дружина О. Старицька, дитяча письменниця, донька відомого українського драматурга, разом з чоловіком брала активну участь в українському культурному і громадсько-політичному русі, була старшиною Українського клубу. 1914 родина Стешенків переїхала в будинок № 28/31 на цій же вулиці.

1955 на фасаді головного будинку встановлено мармурову меморіальну дошку, 1971 замінено на дошку з чорного граніту на честь Лесі Українки (арх. В. Шевченко).

З кін. 1990-х рр. у флігелі — Посольство Італійської Республіки.

Back to Top


Ярославів Вал, 33

Садиба 1875—1913, в якій містилася гімназія Степовича А. І.

1871 земельну ділянку, майже половину якої займали залишки фортечних земляних валів, придбав у міста «вейсенштейнський громадянин», купець ї гільдії Ф. Міхельсон. 17 жовтня 1874, коли садиба належала колезькому секретареві А. фон ден Брінкену, за-тверджено проект цегляного двоповерхового флігеля (з півповерхом), побудованого 1875 на лівій межі ділянки зі значним відступом від червоної лінії. Того ж року садибу придбав київський купець М. Гребень, який 7 жовтня отримав дозвіл на спорудження триповерхового (двоповерхового на цокольному півповерсі) цегляного будинку й флігеля для розміщення столярної майстерні. Підписку про нагляд за будівництвом надав арх. В. Ніколаєв. 1879 до головного будинку (№ 33) праворуч зроблено двоповерхову прибудову за проектом арх. В. Ніколаєва, затвердженим у жовтні 1878.

Після добудови головний будинок з центральним проїздом у двір зайняв увесь фронт садиби. 1882 за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва споруджено двоповерховий на півповерсі флігель (№ 33-б) у другому ряді забудови на лівій межі ділянки, який реалізовано на половину запроектованого об'єму. 1887 на правій межі ділянки до головного будинку з тилу прибудовано триповерховий з підвалом об'єм за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва (становить частину наявного флігеля № 33-в). 1891, окрім згаданих споруд у глибині садиби стояли ще чотири цегляні й дерев'яні одно-, двоповерхові будівлі.

У період 1895—98 на головному будинку зведено третій поверх, де розмістилося дві квартири на 16 кімнат. 1899 завершено будівництво флігеля-глаголя (№ 33-в) на правій межі ділянки та надбудову двох поверхів на флігелі (№ 33-б) з протилежного боку двору. В квітні 1902 садиба перейшла від М. Гребеня у володіння Київського міського кредитного товариства, в якого 16 травня того ж року її купив В. Слотівинський. 1904 частину приміщень займало військове відомство — управління начальника артилерії 9-го армійського корпуса, штаб 21-го армійського корпуса та інтендантські управління обох корпусів. З 1 травня 1907 до кін. лютого 1914 власницею садиби була І.-В. Мазаракі.

1913 розібрано двоповерховий цегляний флігель на лівій та тильній межах ділянки й зведено нові господарські споруди (№ 33-г). 28 лютого 1914 садибу купила М. Крижановська, яка, ймовірно, була її останньою власницею. У кін. грудня 1917 всі приміщення з майном у них реквізовано для 1-го самокатного (велосипедного) полку Української Народної Республіки. 28 січня 1918 полк демобілізувався. 30 січня всі приміщення зайняв штаб 2-ї Східної армії (більшовицький) і розмістив тут 15-у автомобільну роту. Навантаження від автотехніки призвело до просідання бруківки у дворі, виходу з ладу каналізації й виникнення тріщин у зовнішній стіні та сходовому майданчику лівого флігеля (№ 33-б). Станом на 3 березня 1918 квартири № 7, 21, 26 і 28, гаражі, автомобільні майстерні, кузню та льохи найняв «до закінчення війни» Південно-західний обласний земельний комітет допомоги хворим та пораненим воїнам. У радянський час у націоналізованому будинку містилися різні установи, зокрема, у повоєнний час — Укоопспілка (до переїзду на вул. Хрещатик, 7).

Головний будинок, 1876—79, № 33

ЯВ 33

Tрипoверхoвий на цокольному поверсі, цегляний, тинькований, у плані П-подібний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий (на бічних крилах — од-носхилий) по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція центральноосьова, дисиметрична. Центральну та крайні бічні віконні осі виділено розкріповками, увінчаними фігурними аттиками з лучковими фронтонами над півциркульними прорізами. Розкріповки фланковано рустованими лопатками першого—другого і здвоєними пілястрами третього поверхів. Стіну завершує профільований карниз, під яким у фризі чергуються кронштейни та фільонки з орнаментальним ліпленим заповненням. Прямокутні віконні прорізи облямовано профільованими лиштвами, на першому та третьому поверхах акцентовано рельєфними замковими каменями, на другому — увінчано дугоподібними сандриками з раменцями. Прямокутний отвір входу розміщено на центральній осі, праворуч від нього — лучкову арку проїзду, прикрашену замковим каменем. Два ряди балконів з ажурними металевими огорожами на четвертій та десятій осях доповнюють виразну пластику фасаду.

Флігель, 1882, 1899, № 33-Б

У глибині ділянки паралельно вулиці. Чотириповерховий на цокольному півповерсі, цегляний, у плані наближений до прямокутника. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана.

Фасади оформлено у цегляному стилі. Звернений у бік вулиці головний фасад має ритмічну побудову, підкреслену лопатками у простінках прямокутних вікон. Крайню вісь з правого боку виявлено розкріповкою, в якій влаштовано обладнаний бляшаним піддашком прямокутний отвір входу з великою квадратною фрамугою над ним. По горизонталі стіну членують підвіконні та міжповерхові гурти з орнаментальними поясами над другим і третім поверхами. Віконні прорізи облямовано лиштвами та прикрашено замковими каменями на першому й другому поверхах і підвіконними фільонками на другому й четвертому. Майже глухий торцевий фасад розкреслено пласкими лопатками, горизонтальними гуртами та смугами цегляного орнаменту.

Флігель, 1887, 1899, № 33-В

На бічній межі ділянки, торцем прилягає до головного будинку. Tрипoверхoвий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах односхилий, покрівля бляшана.

В оформленні чолового фасаду використано елементи стилю класицизм. Композиція асиметрична. Рустований перший поверх трактовано як високий цоколь і відокремлено профільованим карнизом, на який спираються наріжні рустовані лопатки. Зміщена праворуч триосьова розкріповка завершена трикутним фронтоном. У тимпані — пів-циркульне горищне віконце, плаский архівольт якого прикрашає замковий камінь. Вінцевий профільований карниз із дентикулами підкреслено виконаним у цеглі орнаментальним фризом. Прорізану широкими прямокутними вікнами стіну членують міжповерховий та підвіконні гурти. Облямовані лиштвами вікна на другому поверсі прикрашено рельєфними замковими каменями та підвіконними фільонками, на першому — замковими каменями. В огородженні даху — ажурні ґрати.

1906—19 частину приміщень винаймала приватна чоловіча гімназія А. Степовича, який жив у цьому ж будинку. Степович Андроник Іоанникійович (справж. — Степанов; літературний псевдонім — Дудка-Степович; 1856— 1936) — літературознавець, етнограф, історик, перекладач, педагог; випускник (1875) і директор (1893—1906) Колегії Павла Ґалаґана, редактор її «Ежегодника» (з 1894), співробітник журналу «Киевская старина», професор славістики київського Вищого інституту народної освіти (1920—24), член-співробітник музичної секції мистецького відділу Інституту української наукової мови ВУАН (з 1926).

Одночасно — приват-доцент кафедри слов'янських літератур університету (1895—1917), викладач Вищих жіночих курсів (1909—13). Вивчав слов'янську літературу, українську етнографію, історію Колегії Павла Ґалаґана.

1910—13 — у навчальному закладі працював Сушицький Феоктист Петрович (1883—1920) — літературознавець, приват-доцент Університету св. Володимира (з 1907), один із засновників і професор Українського народного університету в Києві, Української науково-педагогічної академії (1917—18), ректор і професор Українського державного університету в Києві, керівник археографічної комісії УАН (1918—19). Викладав у гімназії російську словесність, 1913 — психологію.

Back to Top


Ярославів Вал, 35

ЯВ 35

Житловий будинок, 2-а пол. ст.

На той час тут стояв невеликий одноповерховий особняк на червоній лінії вулиці. 1888р. В. Сербулов одержав дозвіл на надбудову другого поверху і двоповерхову прибудову. Проект виконав арх. А.-Ф. Краусс. Удова В. Сербулова і син володіли цією нерухомістю приблизно до 1914, коли новим господарем став З. Глузберг. На першому поверсі містилася аптека «І. А. Марцинчик», що належала братові відомого київського фармацевта, який тримав аптеку на вул. Хрещатик, 36.

Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Оформлений у стилі неоренесанс. Симетрію первісної центрально-осьової композиції чолового семивіконного фасаду порушила двоосьова прибудова з правого боку з прямокутними отворами входу та проїзду. Первісну центральну вісь виявлено розкріповкою, підкресленою бічними рустованими лопатками на рівні другого поверху та вінцевим аттиком. Аналогічними лопатками оформлено прибудову, підвищену крайню частину якої завершено фігурним аттиком.

Горизонтальні членування утворені профільованим гуртом та розвиненим вінцевим карнизом на уступчастих кронштейнах. Ритмічно прорізані прямокутні вікна на другому поверсі облямовано лиштвами, в оформленні кожного другого прорізу замкові камені поєднано з горизонтальними сандриками. По осі розкріповки та над проїздом вікна увінчано дугоподібними сандриками з раменцями на кронштейнах. Оздоблення верхнього поверху доповнюють підвіконні карнизи та фільонки. Будинок — одна з давніх споруд у фронті забудови вулиці, у структурі фасаду якої простежуються два будівельні періоди.

Back to Top


Ярославів Вал, 36

Садиба 1875—76, 1886—99, в якій містилися навчальні заклади Жекуліної А. В., Українське наукове товариство, редакції і контори журналів «Записки Українського наукового товариства в Києві», «Літературно-науковий вістник», «Україна», бюро Товариства для надання допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від воєнних дій, проживали Волошинов О. Ф., Лотоцький О. Г., Матушевський Ф. П., відбулися установчі збори Української академії наук, розміщувалася редакція газети «Молода гвардія»

1858 нащадки титулярного радника В. Чернявського продали «незабудоване місце з деревами» чиновнику Я. Прохницькому. Новий власник поступово зменшив площу садиби, розпродавши ділянки, що виходили на вул. Рейтарську. 25 серпня 1872 він продав частину садиби на вул. Ярославів Вал (сучасні ділянки № 36—40) київському купцю 1-ї гільдії М. Гребеню, який 1875—76 побудував новий будинок з крамницею (№ 36). Будівельні роботи вів арх. В. Ніколаєв. 1 травня 1884 М. Гребень продав частину садиби (№ 36—38) київському купцю 1-ї гільдії Н. Матусовському. 1886 новий власник отримав дозвіл будівельного відділу Київської міської управи на спорудження триповерхового будинку (№ 38) за проектом арх. В. Ніколаєва, який наглядав за будівництвом. 1899 зведено триповерховий флігель за проектом арх. М. Гарденіна. 1901 садибу продано М. Племянниковій, після 1909 — К. Садовській та М. Байдаківській. У березні власником головного будинку (№ 36) був С. Каракоз. На той час 25 кімнат квартир № 1—3 займав залізничний пансіон Південно-Західної залізниці, квартиру № 6 на першому поверсі — Гімназія Татьянівського комітету.

В'їзна брама

На червоній лінії забудови вулиці. Складається з двох прилеглих до будинків № 36, 38 вхідних аркових отворів і центрального проїзду з ґратчастими стулками. Вхідні брами з арковими отворами і тридільними уступчастими завершеннями прикрашено прямокутними фільонками, пласкими фігурними нішами, аркатурними поясами та увінчано профільованими карнизами, підкресленими смугами цегляного орнаменту.

Головний будинок, 1875-76, № 36

ЯВ 36

Триповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний з торцевим ризалітом. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Симетрію тридільної дев'ятиосьової композиції порушує бічне положення прямокутного отвору входу — на першій осі ліворуч. Бічні триосьові частини розкріповано, розкріповки акцентовано цегляними стовпчиками огорожі даху, центральну вісь позначено тридільним уступчастим аттиком. Рустовану стіну фасаду розчленовано широкими карнизними поясами над першим та другим поверхами. Великі прямокутні віконні прорізи другого поверху облямовано профільованими лиштвами із замковими каменями, поєднаними із сандриками — трикутними у центральному пряслі та горизонтальними на розкріповках. Оформлені лиштвами вікна третього поверху прикрашено клинчастими замковими каменями.

Прибудований до тильного фасаду на лінії лівого торця глаголь видовжений в глиб ділянки.

Триповерховий, цегляний, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Чоловий фасад прорізано прямокутними вікнами, вміщеними у пласкі ніші з орнаментальним завершенням. Вхід, оснащений бетонним піддашком, влаштовано на протилежному фасаді.

Житловий будинок, 1886, № 38

У 2000-х рр. відремонтований, надбудований четвертим і мансардним поверхами. П'ятиповерховий (разом із мансардою) з підвалом у тильному крилі, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. На поверсі містилося дві квартири з двобічним плануванням. Парадні сходи розташовано в центрі плану. Перекриття пласкі. Чоловий фасад на рівні трьох нижніх поверхів оформлено у стилі неоренесанс. Композиція симетрична відносно центральної осі, яку було акцентовано підвищеною розкріповкою. Аналогічними розкріповками виявлено пари бічних осей фасаду, пластично підкреслених балконами з ажурними металевими огорожами. Розкріповки фланковано рустованими лопатками другого— третього поверхів, з'єднаними угорі аркатурними поясами. Прямокутні віконні прорізи в основній площині фасаду розмежовано пласкими лопатками заввишки у два поверхи. По горизонталі фасад членують карнизний підвіконний гурт і вінцевий карниз першого поверху, між якими поверхню стіни рустовано. Горизонтальні членування доповнено орнаментальним міжповерховим поясом та смугами з орнаменту над вікнами третього поверху, підвіконня якого прикрашено дентикулами і прямокутними фільонками. Прорізи у розкріповках оформлено лиштвами. Первісно стіну завершував профільований карниз, підкреслений низкою дентикул, над яким були ажурні ґрати парапету вишуканого рисунка. Отвір входу з прямокутною фрамугою та двостулковим заповненням розміщено на центральній осі (бляшаний піддашок втрачено). Оформлення дворового фасаду складають міжповерхові профільовані гурти. Первісний вінцевий карниз третього поверху підкреслено орнаментом з дентикул. Споруда — цінний зразок прибуткового будинку 1880-х рр. у забудові вулиці.

Флігель, 1899, № 36-Е

У глибині ділянки, паралельно червоній лінії вулиці. Триповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Дах односхилий, покрівля бляшана. Звернений у бік вулиці чоловий фасад оздоблено у цегляному стилі. Симетрію його побудови дещо порушує лівобічне розташування отвору входу, обладнаного односхилим піддашком. Крайні бічні осі виявлено розкріповками, за-вершеними фігурними аттиками з циркульними прорізами. Розкріповки з півциркульними вікнами верхнього поверху фланковано лопатками — на двох нижніх поверхах рустованими, на третьому розкріпованими. Простий вінцевий карниз незначного виносу підкреслено орнаментальним фризом. Горизонтальні членування складають міжповерхові карнизи. Акцентовані рельєфними клинчастими перемичками із замковими каменями та підвіконними фільонками прямокутні віконні прорізи відокремлено пласкими лопатками першого і другого поверхів, вікна третього поверху облямовано лиштвами та увінчано горизонтальними сандриками.

Флігель, 1886, № 38-Б

Прилягає до тильного крила будинку № 38. У 2000-х рр. надбудований поверхом. Чотириповерховий, цегляний, у плані наближений до Г-подібного. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі.

Дворовий фасад розчленовано міжповерховими гуртами, ритмічно прорізано прямокутними вікнами. У декорі використано цегляний орнамент. Вхідний отвір влаштовано у прибудові з лівого боку.

Садиба — зразок об'ємно-просторової організації забудови в межах приватної земельної ділянки.

1907—12 — у головному будинку № 36 містилися приватна жіноча гімназія А. Жекуліної, а також спільна підготовча школа з двох класів, зразковий дитячий садок та Вечірні вищі жіночі курси під її началом. З 1912/13 навчального року навчальні заклади розміщувалися в спеціально збудованому будинку на сучасній вул. Артема, 27 (тепер сш № 138). Жіноча гімназія А. Жекуліної виникла 1902 із т. зв. школи нового типу А. Жекуліної. Головними принципами нової школи були: самостійність учнів, творча праця, що лежить в основі викладання, соціальне виховання, а також спільне виховання хлопчиків і дівчаток. Гімназія відкрилася 1905, при ній завжди існував дитячий садочок, а також молодший і старший підготовчі класи, складаючи нерозривний зв'язок з гімназією. З п'яти років хлопчики і дівчатка виховувалися разом, але спільне виховання обмежувалося старшим підготовчим класом. 1907 було одержано дозвіл на спільне виховання у першому—другому класах. У грудні 1905 отримано дозвіл на викладання в гімназії за програмами чоловічих гімназій з наданням прав випускницям на вступ без іспитів у жіночий медичний інститут та інші вищі навчальні заклади, а також право на отримання звання домашньої вчительки. 1911 А. Жекуліна домоглася дозволу, щоб у число слухачок Вищих жіночих курсів приймали осіб, які мали атестат чи свідоцтво про закінчення гімназії з повним курсом чоловічих гімназій, а не лише осіб, які мали звання домашньої наставниці. Кількість учнів у класі не перевищувала 25 осіб. 1905—06 гімназія А. Жекуліної, садочок та підготовчі класи розміщувалися на вул. Караваєвській, 11 (сучасна вул. Л. Толстого).

Жекуліна Аделаїда Володимирівна (уродж. — Євреїнова; 1866—?) — педагог. Походила із спадкових дворян Курської губ. Мала свідоцтво на звання домашньої вчительки, видане попечителем Санкт-Петербурзького навчального округу 1882. Від 26 жовтня 1905 затверджена на посаді начальниці заснованої нею в Києві жіночої гімназії, згідно з обранням її опікунською радою названої гімназії. З вересня 1907 викладала французьку мову в першому класі.

Опікунську раду гімназії очолював Г. Афанасьев, члени ради — Л. Афанасьева, В. Науменко, В. Потто (уроджена Ушинська), М. Стороженко, Є. Терещенко, В. Ханенко, М. Шестаков. Педагогічну раду гімназії очолювали відомі педагоги: 1905—07 — викладач, директор Колегії Павла Ґалаґана З. Ар- химович; 1907—08 — історик, директор Київської Четвертої гімназії і Міністерської (Ольгинської) жіночої гімназії М. Стороженко; 1908—14 — викладач Першої Київської гімназії О. Поспішиль (викладав у гімназії А. Жекуліної латинську мову).

У гімназії працювали відомі діячі науки, освіти та культури.

1911—14 — Гудзій Микола Каленико-вич (1887—1965) — літературознавець, акад. АН УРСР (з 1945). Працював учителем російської мови і словесності у восьмому класі гімназії.

1909—10 — Завадський Опанас Іванович (1871—?) — хормейстер, педагог. Викладав у гімназії спів.

1909—14 — Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881—1942) — історик, публіцист, педагог, громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради (1917—18), міністр народної освіти УНР (січень—квітень 1918, голова Ради міністрів Директорії УНР (1924—39), заступник голови Директорії та Головного отамана УНР (1939—40). Викладач історії в гімназії. У березні звільнений з посади за «українофільські» настрої, які він висловив у Санкт-Петербурзі на з'їзді з питань народної освіти.

У цьому будинку на Вечірніх жіночих курсах викладали в різний час відомі діячі науки, освіти, культури та громадсько-політичного життя. Адріанова-Перетц Варвара Павлівна (1888—1972) — літературознавець, бібліограф, фольклорист, текстолог, чл.-кор. ВУАН (з 1926) і АН СРСР (з 1943), заслужений діяч науки РРФСР (з 1958).

Ардашев Павло Миколайович (1865— 22) — історик, професор Київського (1903—17) і Таврійського в Сімферополі (1921—22) університетів. Данилевич Василь Юхимович (1872— 1936) — історик, археолог, педагог, приват-доцент Харківського (з 1901), Київ-ського (1907—15) і Варшавського (1915—18), професор Київського державного українського (1918—20) університетів, Київського ІНО і відновленого університету (1920—36).

Завитневич Володимир Зенонович (1853—1927) — історик, археолог, громадський діяч, доцент, професор Київської духовної академії (1884—1911). Викладав російську історію. Зіньківський Василь Васильович (1881—1962) — філософ, психолог, професор Київського університету (1915—19), міністр ісповідань Української Держави (1918), професор Белградського університету (1919—22), Російського педагогічного інституту в Празі (1923—26), Православного Богословського інституту в Парижі (1926—39), священик (з 1942), професор Свято-Сергієвої православної духовної академії в Парижі і одночасно голова Російського студентського християнського руху (до 1962). Викладав філософію.
Кованько Петро Леонідович (1876—?) економіст-фінансист, доцент Київського університету (з 1909), професор Київського комерційного інституту (з 1914). Викладав історію політичної економії.

Кудрявцев Петро Павлович (1868—1940) — філософ, доцент (з 1897), професор (1909—19) Київської духовної академії, завідувач кафедри Таврійського університету в Сімферополі (1919—21). Викладав стародавню філософію, голова педагогічної ради.

Лобода Андрій Митрофанович (1871—1931) — фольклорист, етнограф, акад. ВУАН (з 1922); професор Київського університету (з 1900). Викладав російську народну словес-ність.

Лук'яненко Олександр Митрофанович (1879—1974) — мовознавець, педагог, приват-доцент, завідувач кафедри слов'янської філології і професор Київського університету (1911—20).

Перетц Володимир Миколайович (1870—1935) — мовознавець і літературознавець, акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1914) та УАН (з 1919), голова філологічної секції Українського наукового товариства в Києві (1908—14); професор і завідувач кафедри Київського університету (1903—14). Викладав російську літературу.

Павлуцький Григорій Григорович (1861—1924) — мистецтвознавець, історик мистецтва, громадський діяч, член Українського наукового товариства в Києві і керівник секції історії мистецтв у ньому (до 1921), професор Української державної АМ (з 1918) і Київського університету (1897—1924). Викладав історію античного мистецтва.

Смирнов Павло Петрович (1882—1947) історик, приват-доцент (1912—14), професор (1919—23) Київського і Ташкентського (Середньоазіатського) (1927—31) університетів, Московського історико-архівного інституту (з 1937).

Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — педагог, літературознавець, письменник, громадський і політичний діяч; один з організаторів і член Української Центральної Ради, генеральний секретар освіти УНР (1917—18). Викладав західноєвропейську літературу.

Чолганський Леонтій Едмундович (1872—42 або 1943) — адвокат, політичний діяч, юрисконсульт Київської міської думи (з 1912).

У серпні 1913—19 на другому поверсі головного будинку в шести кімнатах квартири № 8 містилося Українське наукове товариство у Києві, створене у кін. 1906 з ініціативи групи співробітників часопису «Киевская старина». Товариство ставило за мету сприяти розвиткові та популяризації науки українською мовою. 1913 товариство налічувало 156 дійсних членів, 1917 — 198. У складі УНТ діяли секції: історична (голова М. Грушевський), філологічна (В. Перетц), природничо-технічна (М. Холодний; у квітні 1918 відбувся поділ секції на технічну і природничу), медична (М. Галін), а також статистично-економічна, етнографічна та мовна комісії. Праця УНТ проводилася в контакті з Науковим товариством ім. Шевченка у Львові. 1908—18 товариство видавало «Записки», 1914, 1917, — журнал «Україна». Виходили також збірники медичної та природничо-технічної секцій, етнографічної комісії та ін. У цьому ж приміщенні містилися бібліотека і музей товариства. Наукова діяльність УНТ виявлялася також у прилюдних засіданнях, які відбувалися в клубі «Родина» (вул. Володимирська, 42), де впродовж серпня — серпня 1912 мало власне помешкання і саме товариство. У серпні — липні 1913 УНТ спільно з редакцією та конторою «ЛНВ» містилося на сучасній вул. Ярославів Вал, 14, квартира № 30. З весни 1919 секції, комісії, Рада УНТ та музейні фонди розмістилися в будинку на вул. Трьохсвятительській, 23 (сучасна адреса — вул. Десятинна, 9), який товариству заповіли Симиренки.

1907—18 — товариство очолював Грушевський Михайло Сергійович (1866— 1934) — історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, акад. ВУАН (з 1923) і АН СРСР (з 1929); завідувач кафедри історії України Львівського університету (1894—1914), голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1897— 1913), голова Української Центральної Ради (1917—18), голова історичних установ ВУАН (1924—30). Автор бл. 2 тис. праць: фундаментальних досліджень, історичних розвідок, публіцистичних статей, художніх творів, першого наукового синтетичного викладу історії українського народу «Історія України - Руси» (10 т. в 13 кн.; 1898—1936).

Окрім голови, до керівного координаційного органу — Ради товариства — в ці роки обиралися О. Грушевський, О. Левицький, В. Леонтович, І. Стешенко та ін. В УНТ співробітничали відомі діячі української науки і культури: Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Василенко, М. Возняк, Б. Грінченко, О. Єфименко, О. Лазаревський, В. Іконников, О.Корчак-Чепурківський, А. Кримський, А. Лобода, С. Маслов, В. Перетц, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, В. Щербина та ін. Більшість з них згодом увійшла до складу Української академії наук.

Товариство відіграло визначну роль у згуртуванні українських наукових сил, збереженні української національної культури в умовах Російської імперії. Праця товариства великою мірою підготувала ґрунт для організації в 1918 Української академії наук, до складу якої воно ввійшло 1921.

У головному будинку № 36 містилися також редакції і контори видань УНТ. За даними на березень 1918, одна з редакцій займала однокімнатну квартиру № 23 на першому поверсі флігеля.

1908—14, 1917—18 — редакція титульного неперіодичного видання УНТ — «Записки Українського наукового товариства в Київі». «Записки» виходили за редакцією комітету, до якого, окрім голови товариства М. Грушевського, в різний час входили М. Василенко, К. Михальчук, Г. Павлуцький, В. Перетц. Всього вийшло 18 книг.

1914, 1917, 1918 — редакція наукового тримісячника українознавства «Україна» (10 книг, 7 випусків). Виходила паралельно з «Записками» для ознайомлення широких верств населення з новими досягненнями українознавства під загальною редакцією М. Грушевського за участю О. Грушевського, Ф. Корша, О. Левицького, М. Мочульського, Шахматова. Відповідальні редактори К. Михальчук, О. Шрамченко. Обидва видання містили розвідки, нотатки і матеріали з різних галузей українознавства — історії, права, мови, етнографії, мистецтва; огляди наукової літератури з українознавства, критичні статті, наукову хроніку, хроніку УНТ. У цей період у «Записках» та «Україні» були опубліковані розвідки провідних українських науковців — членів УНТ, зокрема М. Біляшівського, М. Василенка, М. Грушевського, О. Левицького, С. Маслова, К. Михальчука, В. Модзалевского, В. Перетца, М. Петрова, Стешенка, М. Сумцова, Є. Тимчен- ка. Фактичним продовженням «Записок» УНТ стали видання Історичної секції ВУАН: «Україна», «Науковий збірник», «За сто літ» та ін. тематичні випуски.

У серпні 1913 — грудні 1919 — редакція і контора «Літературно-наукового вістника» — журналу літератури, науки і громадського життя. На цей час займали помешкання № 8 (спільно з УНТ). 1907—08 редакція і контора часопису містилися на вул. Прорізній, 20, квартира № 3; 1909—12 — на вул. Володимирській, 28 (в помешканні Української книгарні «ЛНВ»); у серпні 1912 — липні 1913 — на сучасній вул. Ярославів Вал, 14, квартира № 30 (в приміщенні УНТ).

«ЛНВ» виходив 1898—1939 щомісяця: 1898—1906 — у Львові, 1907—14 і 1917— — у Києві, 1922—39 — у Львові. 1907— журнал мав дві редакції — київську і львівську. Заснований 1898 Науковим товариством ім. Шевченка, 1905 перейшов до Українсько-руської видавничої спілки, 1917—18 виходив за підтримки київського Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці. 1898—1906 журнал редагував редакційний комітет (М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, який у квітні 1899 замінив О. Маковея). 1907—12 видавцем та фактичним редактором був М. Грушевський, посади відповідально-го офіційного редактора в цей час обіймали С. Веселовський, М. Гехтер, Ф. Красицький. З квітня 1912 офіційне право на видання журналу отримала Л. Старицька-Черняхівська, 1912—14 редагування здійснював редакційний комітет у складі М. Грушевського, О. Олеся, Л. Старицької-Черняхівської, Ю. Тищенка (Сірого). Завідував київським виданням О. Олесь. Журнал закрито у січні 1915. З відновленням «ЛНВ» за Української Центральної Ради редакція зазнавала постійних змін. Впродовж липня 1917 — грудня 1918 до складу редакційного комітету входили: О. Олесь (редактор), Н. Романович-Тка- ченко (секретар та завідувачка контори), П. Мокроус (бухгалтер), М. Мочульський (співробітник редакції). У січні—лютому 1919 видавцем журналу був О. Жуковський, редактором — Олесь; у березні 1919 «ЛНВ» видавав комітет за редакцією О. Олеся; у квітні—червні 1919 — за редакцією М. Івченка. Остання книжка часопису, датована липнем—вереснем 1919 (Т. LХХV. — Кн. 7—9), вийшла лише у жовтні 1920 (редактор-видавець — комітет співробітників). З приходом до Києва більшовицької влади у грудні папір було реквізовано, друкарню націоналізовано.

До співробітництва у «ЛНВ» було залучено кращі літературні сили з усіх регіонів України. На сторінках вісника у цей час друкувалися твори українських письменників В. Винниченка, М. Вороного, О. Журливої, М. Коцюбинського, О. Олеся, М. Рильського, І. Франка, Г. Чупринки та ін., переклади класиків світової літератури. Провідним публіцистом журналу був М. Грушевський. Постійні огляди «З російської України» та «З українського життя» вели М. Гехтер, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Піснячевський; «З австрійської України» — І. Джиджора, М. Лозинський, Л. Цегельський. Рубрики бібліографії та рецензій містили статті В. Гнатюка, В. Дорошенка, М. Залізняка, М. Євшана, Ю. Кміта, І. Кревецького та ін. Публікації доби Української революції стали важливим джерелом до вивчення її історії.

1915—17 — у квартирі № 12 містилося бюро Товариства для надання допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від воєнних дій. Статут товариства зареєстровано у квітні 1915. Його діяльність поширювалася на українські губернії: Бессарабську, Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Таврійську (за винятком Ялти і Севастополя), Херсонську (крім Миколаєва), Холмську, Чернігівську, Галичину і Буковину. Завдання товариства: допомога населенню цих місцевостей, доставка засобів життя нужденним жителям — одягу, палива, їжі, надання притулку, грошової допомоги; працевлаштування, придбання матеріалів та інструментів для роботи, допомога у збуті виробів їх ремесла, влаштування сиріт і дітей незаможних батьків у сирітські будинки, притулки, ремісничі й навчальні заклади, надання коштів для повернення на батьківщину. Товариство мало право відкривати громадські їдальні, чайні, дешеві квартири, нічліжки, притулки, гуртожитки, лікарні, склади і крамниці. Товариство очолював комітет. До його складу входили: голова — В. Ігнатович, товариші голови — Д. Дорошенко, В. Леонтович, секретарі — О. Волошинов, Р. Підгорський. Було відкрито будинок для галицьких русинів на Лук'янівці в Києві на 80—100 осіб. До комітету щодня зверталися сотні людей, яким надавали допомогу грошима, одягом. Було організовано гаряче харчування на 500 осіб щоденно, чергування на вокзалі, де зустрічали потяги з біженцями та надавали їм першу допомогу. Бюро товариства займалося підшукуванням праці.

1915—18 — у п'ятикімнатній квартирі №16 на третьому поверсі головного будинку №36 проживав Волошинов (Волошин) Олександр Федорович (1871—1938) — актор, поет, театрознавець, перекладач, громадсько-політичний діяч; актор Театру М. Садовського (з 1910). У березні 1917 взяв участь у створенні Української Центральної Ради, її представник у Київській губернській раді, член Комітету Українського національного театру. 1918 жив у Ростові-на-Дону і Таганрозі, 1919 вернувся до Києва. 1920 разом з урядом УНР виїхав у Варшаву як старший аташе, секретар і співредактор «Української трибуни», потім жив у Львові — директор драматичної школи при Українській консерваторії, Харкові — викладач музично-драматичного інституту (з 1926), Києві (з 1928) — працював у ВУФКУ, «Укртеатркіновидаві». Заарештований 1934, висланий з України. 1938 заарештований вдруге, розстріляний.

1917—18 у головному будинку №36 жив Лотоцький Олександр Гнатович (псевд. — О. Білоусенко, Липовецький, Чорноморець, Любенький та ін.; 1870— 1939) — історик, письменник, публіцист, видавець, громадсько-політичний і державний діяч. Син священика з Поділля. Закінчив Київську духовну академію (1896), де розпочав дослідження історії української церкви, опубліковане в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Через це був позбавлений можливості продовжувати духовну кар'єру. Працював урядовцем Державного контролю в Києві (1896— 1900) та в Санкт-Петербурзі (1900—17). Член Ради Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації (1897—1900). Займаючи високу посаду в Державному контролі, здобував дозвіл від цензури на публікацію українських видань. Ним була опублікована безліч статей в оборону української справи та її популяризації в передових російських журналах лібе-рального напряму («Вестник Европы», «Русская мысль», «Русская старина» та ін.) та українській пресі (газеті «Рада», журналі «Украинская жизнь»). Один із засновників видавництва «Вік» у Києві (1895) і «Доброчинного товариства загальнокорисних і дешевих книг» українською мовою у Санкт-Петербурзі (1898). Брав активну участь у створенні українських парламентських фракцій у І та ІІ Державних думах, виданні «Украинского вестника», член петроградської громади Української радикально-демократичної партії та осередку Товариства українських поступовців.

1917 — член Української партії соціалістів-федералістів, очолював Українську національну раду в Петрограді, від якої обраний до складу Української Центральної Ради. У травні 1917 призначений губернським комісаром окупованих російськими військами Буковини й Покуття. У вересні—листопаді — генеральний писар Генерального секретаріату, 1918 — державний контролер Ради народних міністрів УНР. У жовтні 1918 — січні 1919 — міністр ісповідань Української Держави і УНР. Був гарячим прибічником незалежності Української православної церкви від Московського патріархату і довів цей процес до проголошення Директорією УНР автокефалії 1 січня 1919. Із січня 1919 до березня 1920 — у Константинополі як надзвичайний посол УНР у Туреччині зі спеціальною місією ведення переговорів із Вселенським патріархом про визнання автокефалії Української православної церкви. З 1920 — на еміграції (Бухарест, Відень, Прага, Варшава). Доцент (з 1922), професор (1923—29) Українського вільного університету (Прага), професор Варшавського університету (1929—39). Засновник і директор Українського наукового інституту у Варшаві (1930—38). Міністр внутрішніх справ і заступник голови уряду УНР в екзилі (1926—38). Автор багатьох праць з історії церкви, шкільництва, літературознавчих досліджень, книжок для дітей. 1900 проживав на вул. Тарасівській, 12 (будинок не зберігся).

1916—18 — у семикімнатній квартирі №4 на другому поверсі будинку №36 мешкав Матушевський Федір Павлович (1869—1919) — правник, публіцист, громадський діяч, редактор першої української щоденної газети «Громадська думка» (1906) та її наступниці — «Рада» (1907), член санкт-петербурзької громади Товариства українських поступовців, від якого був обраний 1917 до Тимчасового ЦК Союзу українських автономістів-федералістів, член президії і скарбник Союзу, один із провідних діячів Української партії соціалістів-федералістів. З квітня 1917 — член Української Центральної Ради, Малої Ради, комісії з розроблення негайних заходів для розв'язання продовольчої кризи. У січні 1919 призначений Директорією УНР дипломатичним представником у Греції.

27 листопада 1918 у приміщенні Українського наукового товариства відбулося перше (установче) Спільне зібрання Української АН, створеної згідно з Законом Української Держави від 14 листопада 1918, підписаним гетьманом П. Скоропадським. На зборах були присутні сім академіків з одинадцяти, призначених наказом гетьмана 14 листопада, головував О. Левицький, секретар — С. Тимошенко. Першим головою-президентом УАН одностайно обрали В. Вернадського, неодмінним секретарем — А. Кримського. У зборах також брали участь М. Кащенко, В. Косинський, М. Туган-Барановський.

1965—78 перший поверх будинку № 36 займала редакція газети «Молода гвардія» — орган Київського обласного та міського комітетів ЛКСМУ. Заснована в липні 1956. Спочатку містилася на вул. Десятинній, 6, потім — на вул. Тарасівській, 42. 1962—65 як газета ЦК ЛКСМУ виходила на Житомирську, Київську, Черкаську і Чернігівську області (територія тодішнього Київського раднаргоспу), змінивши назву. Виконувала роль рупора молодіжної політики радянської влади.

1966—67 в ідеологічному відділі газети працював Маняк Володимир Антонович (1934—92) — письменник, співголова Українського товариства «Меморіал», лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1993) — як співупорядник народної книги-меморіалу «33-й: голод», укладач книги-меморіалу «Вінок безсмертя» (1988) — про українські села, зни-щені гітлерівцями під час каральних акцій.

У роки праці в цьому будинку опублікував повісті «Зелений меридіан» і «Еврика» (обидві — 1967).

1961—64 завідувачем відділу сільської молоді газети працював Михайленко Анатолій Григорович (1939—2007) — письменник, заслужений журналіст України (1991), лауреат республіканської премії ім. Я. Галана (1974). Серед творчого доробку виділяються публі-цистично-документальні книжки про життя українців за кордоном: «Оливкова гілка з Рима» (1985), «Кленовий лист з Канади» (1989), «Заки море перелечу...» (1992), «Рідні голоси з далекого континенту» (1993), «Моя ти доле чорнобрива» (2004) та ін.

До 1965 завідувачем відділу і тимчасово виконуючим обов'язки редактора працював Мусієнко Олексій Григорович (1935—2002) — письменник. Зібрав і опублікував ґрунтовні матеріали про Київ у період Великої Вітчизняної війни 1945—45. У співпраці з І. Головчен- ком написав тетралогію — романи «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978), в яких на документальному матеріалі відображено героїчну оборону Києва в перші місяці війни, боротьбу партизанів й київських підпільників з окупантами.

У вересні 1964 — вересні 1965 в редакції газети працював завідувачем відділу (спочатку робітничої молоді, згодом — ідеології) і був членом редакційної колегії Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937—1999) — літературний критик, журналіст, член Української Гельсінкської групи (з 1979), член (з 1989) і голова Народного руху України (з 1992), народний депутат Верховної Ради України (з 1992), Герой України (2000). Один із засновників руху шістдесятників, правозахисник, співавтор і поширювач протестних документів, відбув ув'язнення 1967—69, 1972—78, 1980— 83 та заслання (1978—80). Загинув за нез'ясованих обставин. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

1963—65 перший і другий поверхи будинку № 36 займала редакція газети «Київська зоря» — друкованого органу Київського промислового обкому КПУ, 1965—78 — на другому поверсі будинку містилася редакція «Спортивної газети» — друкованого органу Комітету з фізичної культури та спорту УРСР, заснована 1934 під назвою «Радянський спорт».

1993 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку на честь заснування УАН (арх. В. Приходько).

Back to Top


Ярославів Вал, 37/1

ЯВ 37

Житловий будинок, 1899

 12 серпня 1898 у вдови майора К. Квятковської ділянку № 37 придбав київський купець 2-ї гільдії Г.-В. Зівал, гласний Міської думи, член багатьох громадських комісій і об'єднань.

Зведено наявний наріжний чотириповерховий прибутковий будинок, ймовірно, за проектом Е. Брадтмана. На першому поверсі містилися крамниці — галантерейна, мануфактурна, м'ясна, кондитерська, булочна. На другому—четвертому поверхах розміщувалися квартири — по три на кожному. З 1912 будинком володів київський купець 1-ї гільдії А. Райзман, з 1916 — лікар Ф. Матвєєв, з 19 серпня 1917 — П. Шапіро, який, ймовірно, був останнім власником будинку до його націоналізації.

Споруду переплановано, влаштовано вхід з двору, рівень якого підвищено на 1,5 м, у проїзді з вул. Воровського зроблено бетонні сходи. Втрачено наріжну декоративну вежку, первісні огородження балконів, декор фасадів на рівні першого поверху. Вітринні вікна та двері перероблено й спрощено.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий з вальмою над зрізаним наріжжям. Асиметрію об'ємної побудови обумовлює різна довжина крил.

Зовнішні фасади оформлено у стилі неоренесанс. Наріжжя, прилеглі до нього, та два віконні прясла акцентовано розкріповками, що на краях фасадів увінчано фігурними аттиками з півциркульними прорізами. Лиштви вікон оздоблено фронтончиками, маскарона- ми, підвіконними ліпленими вставками, бічними пілястрами. Вінцевий профільований карниз на кронштейнах підкреслено рядом дентикул. З правого боку фасаду на вул. Воровського — прямокутний отвір первісного проїзду на подвір'я.

Парадну сходову клітку освітлює денний ліхтар. Сходи гранітні, набірні; підлога сходових майданчиків — з різнокольорових плиток; огородження коване, фігурне, у стилі неоренесанс. Аналогічно виконано освітлені вікнами чорні сходи, що мають вихід у проїзд.

Будинок — цікавий зразок житлової архітектури Києва доби еклектики. Тепер зберігає житлове призначення, у приміщеннях першого поверху містяться торговельні заклади, на другому Канадське представництво.

Back to Top


Ярославів Вал, 40

ЯВ 40

Міське парафіяльне училище ім. Терещенка Н. А. 1906, де містилися Українська державна академія мистецтв, Київська артилерійська спецшкола № 13

До 1858 нею володіли спадкоємці титулярного радника В. Чернявського, які продали її надвірному раднику Я. Прохницькому. 1872 ділянку купив київський купець 1-ї гільдії М. Гребень. Останній багато судився після того, як міська управа змінила план пл. Львівської, і домовласнику відмовляли в проханні виділити територію, зайняту давньоруським валом на межі з його садибою. 1884 М. Гребень продав частину своєї ділянки (вул. Ярославів Вал № 36 і 38). 1898 решту садиби купив М. Ждановський і побудував у глибині ділянки одноповерховий цегляний флігель, де і мешкав. Наріжна ділянка вважалася «міським місцем» під № 40.

1899 відомий цукропромисловець і меценат Н. Терещенко пожертвував 100 тис. крб. в 4,5 відсотки облігаціях Київського міського кредитового товариства на влаштування й обладнання будинку для міського парафіяльного училища на 300 учнів у двох відділеннях: чоловічому і жіночому, з класами креслення, каліграфії, малювання, співів, руханки та рукоділля для дівчаток, ручної праці для хлопчиків, який би відповідав тогочасним вимогам шкільної гігієни а також мав рекреаційну залу, пристосовану для розміщення Київського педагогічного музею. На витрати по утриманню цих класів і музею він пожертвував 50 тис. крб. у 4,5 відсотки заставних листах Київського земельного банку. Зазначений капітал мав залишатися неторканим, а відсотки з нього призначалися на покриття цих витрат.

Поки Міська управа шукала належну ділянку, благодійник одійшов у вічність, і справу батька продовжив його син Терещенко. Він додав від себе ще 240 тис. крб. на викуп садиби М. Ждановського та на будівництво просторішої будівлі. Загальна сума витрат батька і сина Терещенків склала 425 тис. крб. На конкурсі кращим журі визнало проект студента Інституту цивільних інженерів П. Альошина. Остаточний проект склав цивільний інж. П. Голландський. Будівельні роботи виконала фірма київського підрядчика Ф. Альошина. У вересні 1906 було проведено перший набір 300 учнів. 16 грудня 1907 училище освячене.

Будинок триповерховий, цегляний, у плані П-подібний. Композиція асиметрична: складається з трьох різних за розмірами крил. Одне з них, з невеликою залою на другому поверсі, розташоване вздовж вул. Ярославів Вал, друге — з класами по один бік довгого коридору, вздовж пл. Львівської, третє, найменше, в тилу ділянки. Розбіжність у функціональному призначенні об'ємів — адміністративному, навчальному та службовому — знайшла відображення у трактовці основних мас будівлі, які об'єднані великими членуваннями, але різняться в деталях. Перекриття пласкі. Дах вальмовий.

Вирішений в стилізованих формах давньоруської архітектури. Ярусну композицію фасадів створено великим горизонтальним членуванням поверхні стін, виконаної з двокольорової цегли, змінами фактури їх поверхні, а також ритму та розміру віконних прорізів. Цоколь облицьовано гранітом, перший поверх оздоблено рожевим тиньком, прорізаним горизонтальними випусками мурування у два ряди цегли (імітація «опус мікстум»), нетинькована цегляна поверхня стін другого поверху контрастує з рельєфним орнаментальним муруванням стіни третього поверху. Парадний вхід, що вів до актової зали на 1 тис. місць та бібліотеки, підкреслений ризалітом і масивним балконом на кронштейнах (не зберігся) та позначений монограмою «Н. Т.» (Никола Терещенко), і маленьким сонечком, ця ж монограма, а також літери «АТ» (Олександр Терещенко) — присутні на верхній частині фасаду. Втрачені й деякі інші елементи первісної архітектури будівлі: декоративні пальметки на чоловому фасаді, черепичний дах, склепіння та декоративний розпис у багатьох приміщеннях, кольорове скло вітражів. На фасаді — дати будівництва: «1905—1907».

Будинок — рідкісний зразок талановитої стилізації форм монументальної архітектури епохи Київської Русі. Обидва училища — чоловіче № 58 та жіноче № 59 — носили ім'я Н. Терещенка та мали окремі, бічні входи.

1919 у будинку містилась Українська державна академія мистецтв — перша вища національна мистецька школа. Заснована у серпні 1917 в Києві комісією на чолі з мистецтвознавцем Г. Павлуцьким, створеною за розпорядженням генерального секретаря освіти Стешенка. Статут академії затверджений Українською Центральною Радою 18 листопада 1917. Урочисте відкриття її відбулося 5 грудня 1917 у приміщенні УЦР — Педагогічному музеї (вул. Володимирська, 57). До Оргкомітету і першого складу академії входили голова УЦР М. Грушевський, літературознавець І. Стешенко, художники М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут. Навчальний процес в академії розпочався за цією адресою 9 січня 1918. Навчальним закладом керувала рада, при-значена 27 жовтня 1917. В її складі були: Д. Антонович, П. Зайцев, Д. Щербаківський (вчений секретар).

1917—18 першим ректором академії був Кричевський Василь Григорович (1873—1952) — художник, архітектор, мистецтвознавець, колекціонер, педагог; завідувач мистецькою частиною і декоратор Українського стаціонарного театру М. Садовського (1907—10), мис-тецький керівник килимарної майстерні В. Ханенко в Оленівці (1912— 15), директор Керамічної школи в Миргороді (1918—19); професор Київського архітектурного інституту (з 1922), Київського інституту пластичних мистецтв (з 1923) та створеного на їх основі Київського художнього інституту (з 1924), завідувач кафедри Київського архітектурно-будівельного інституту (з 1930). З 1948 жив у Каракасі (Венесуела), де й помер.

Ректором був Кричевський Федір Григорович (1869—1947) — живописець, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940); викладач Київського художнього училища (1913—17, його директор у 1914—17); професор Української державної АМ (1917—22, її ректор також у 1920—1922), Київського художнього інституту (1922—32 і 1934—41; 1922—24 — ректор, з 1934 — проректор), один з фундаторів Спілки художників України (1933). У січні 1919 ректором обрано Нарбута Георгія Івановича (1886—1920) — художника-графіка, педагога, професора Української державної академії мистецтв (з 1917). Обов'язки ректора виконував до кінця життя.

Факультетами академії керували М. Бойчук (фрески і мозаїки), М. Бура- чек (пейзаж), М. Жук (портрет), В. Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф. Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), А. Маневич (пейзаж), О. Мурашко (жанровий живопис), Г. Нарбут (графіка). Викладачами працювали також Ф. Ернст, М. Макаренко, В. Модзалевський, О. Новаківський, Д. Щербаківський.

У березні 1919 більшовицька влада закрила академію, у квітні її приміщення реквізували, після чого праця навчального закладу на деякий час фактично припинилася, навчання до жовтня 1919 проходило у квартирах професорів. Г. Нарбут придбав коштом Дніпросоюзу два приміщення на пров. Георгіївському, 11 (будинок не зберігся) і поділився власним помешканням № 2 у цьому ж будинку. 1922 вуз переміщено в будинок Художнього училища на сучасній вул. Воровського, 2. 1922 академію перетворено на Інститут пластичних мистецтв, який 1924 після об'єднання з Київським архітектурним інститутом дістав назву Київський художній інститут, з 1992 — Українська академія мистецтва, з 1997 — Академія образотворчого мистецтва і архітектури, 2000 одержала статус Національного навчального закладу. З 1925 міститься на вул. Смирнова-Ласточкіна, 20 (див. ст. 94).

1941 у будинку містилася Київська артилерійська спецшкола № 13. В Україні в цей період діяло шість таких шкіл, чотири з них — у Києві. Незадовго до 2-ї світової війни в Європі СРСР теж посилив мілітаризацію країни, і у великих містах, включно з Києвом, почали відкриватися т. зв. спецшколи, де готували з юнаків майбутніх артилеристів, льотчиків, моряків. їх було створено за рішенням ЦК ВКП(б) і РНК СРСР для підготовки молоді для вступу в різні військові училища. Комплектувалися випускниками семирічок, які мали відмінні та гарні оцінки. У школі № 13 було три класи — 8-й, 9-й і 10й. Крім загальноосвітніх, вивчалися і воєнні дисципліни: статути, топографія, хімічний захист, артилерія, авіація, проводилася політична, стройова, стрілецька підготовка тощо. Військова підготовка здійснювалася головним чином під час двомісячних табірних зборів. Під час Великої Вітчизняної війни

1945 понад 70 відсотків складу школи загинуло на фронтах. Героями Радянського Союзу стали викладач артилерійської спецшколи № 13 — майор А. Потопольський (1943) і вихованець школи — капітан Й. Чайковський (посмертно, 1945).

1956 у будинку містилася Київська консерваторія, яка переїхала в реконструйоване приміщення колишнього готелю «Континенталь» на сучасній вул. Архітектора Городецького, 1—3). Згодом тут розмістилося театральне училище. 1965 будинок переданий Київському інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчальний процес розпочався тут після завершення ремонту 1968.

На головному фасаді встановлено меморіальну бронзову дошку випускникам військових шкіл — учасникам Великої Вітчизняної війни із зображенням підлітків — артилериста, льотчика, моряка і танкіста зі зброєю в руках (ск. М. Марченко, арх. Т. Довженко). Тепер — головний корпус Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Back to Top