Хмельницького Богдана вулиця

Зміст

1. План-схема розташування пам'яток

Хм Б вул

2. Експлікація

№ 5 Будинок 1875, 1935-36
№ 6 Фундуклеївська жіноча гімназія 19 ст., 1949-50
№ 8 Готель Гладинюка Г. П. 2-ї пол. 19 ст.
№ 9 Архітектурний комплекс Колегія Павла Ґалаґана 2-ї пол. ст.
№ 10 Садиба 1903-04
№ 12-14 Житловий будинок 1884, 1910
№ 16/18 Будинок школи поч. 20 ст., 1981, в якій навчалася Корольова М. В.
№ 26 Садиба 1902—04, в якій містилися готель «Ермітаж», де зупинялися відомі діячі науки і культури, редакція журналу «Огни»
№ 27/1 Житловий будинок 1900, в якому проживали і перебували відомі діячі науки і культури
№ 29/2 Житловий будинок 19 — поч. ст., в якому проживав Іщенко І. М.
№ 30/10 Житловий будинок 1900—01, в якому проживав Данилевич В. Ю.
№ 31/27 Житловий будинок 1876—1901, в якому проживав Шапошников В. Г.
№ 32 Житловий будинок, 1913
№ 33/34 Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Високович А.-В. К.
№ 34 Флігель житловий, 1895 (в 2000-х рр. курденер знищено, на червоній лінії забудови звели будівлю)
№ 35/1 Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Зіньківський В. В.
№ 36 Садиба 1899-1900, в якій проживали Кузьмик М., Пазовський А. М.
№ 37 Анатомічний театр 1851-53, в якому працювали відомі лікарі та вчені
№ 38 Житловий будинок, 1934-36
№ 39 Житловий будинок 1971, в якому проживали Ляшенко І. Ф., Смолич Д. М.
№ 42/32 Житловий будинок 1893-94, в якому проживали відомі діячі науки і культури
№ 44 Садиба 1897-98, в якій містилася Жіноча гімназія Крюгер К. А., де працювали Зіньківський В. В., Тарнавський П. І., Форш О. Д.
№ 46 Житловий будинок 1888-90, в якому проживав Максимович М. І.
№ 47 Житловий будинок 1957, в якому проживав Ворвулєв М. Д.
№ 50 Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя
№ 51 Садиба поч. 20 ст., в якій містилися Вищі жіночі курси, Фребелівське товариство, Фребелівський інститут, Київський авіаційний інститут ім. К. Ворошилова, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії
№ 52 Житловий будинок 1904-05, в якому проживав Липинський В. К., містився Державний літературно-художній музей Т. Г. Шевченка
№ 56 Житловий будинок, 1890-і рр.
№ 58 Київський велотрек, 1913
№ 59 Садиба 1896, 1912-15, в якій проживав Пфейффер Г. В.
№ 60 Особняк 1894, в якому проживали Артинов М. Г., Любченко П. П., Образцов В. П.
№ 66 Житловий будинок старих більшовиків 1936, в якому проживали Петрусенко О. А., Строкач Т. А., Трохименко К. Д.
№ 68 Житловий будинок «Роліт» 1931—34, 1935—39, в якому проживали відомі діячі культури
№ 72 Садиба серед. 19 ст. — 1909, в якій проживав Паустовський К. Г.
№ 84 Житловий будинок 1892, кін. 1930-х рр., в якому проживав Маслов С. І.
№ 94 Житловий будинок кін. 1890-х рр., 1939, в якому проживав Бажан М. П.

Сучасна забудова, 2000-і рр.

3. На вул. Б.Хмельницького розташовано 52 об'єкта культурної спадщини, з яких 25 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

Перелік Хм с1

Перелік Хм с2

Перелік Хм с3

Перелік Хм с4

Перелік Хм с5

Перелік Хм с6

Перелік Хм с7

4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Хмельницького Богдана вулиця

Одна з центральних магістралей міста. Перетинає Старокиївське плато з південного сходу на північний захід, з'єднує вулиці Хрещатик і О. Гончара. Пряма траса вулиці позначена досить похилим підвищенням на початковій ділянці (між Хрещатиком і вул. Лисенка) і крутим узвозом із значним звуженням проїзжої частини на кінцевому відтинку (від вул. М. Коцюбинського до вул. О. Гончара). Членується вулицями: з непарного боку — Лисенка, з парного — Леонтовича, Пирогова, з обох боків — Пушкінською, Володимирською, І. Франка та М. Коцюбинського.

Прокладена у 1-й пол. 19 ст., згідно з генеральним планом Києва 1837. Первісна назва — вул. Кадетська, оскільки прилягала до садиби Кадетського корпусу (тепер бульв. Т. Шевченка, 14).

1869— 1919 — вул. Фундуклеївська, на честь Київського губернатора І. Фундуклея, у садибі і коштом якого засновано і розбудовано Фундуклеївську жіночу гімназію на цій вулиці (№ 6). 1919-92 — вул. Леніна.

Майже одразу після прокладання вулицю віднесено до 1-го (вищого) розряду, що висувало відповідні вимоги до її забудови та опорядження. У щільну забудову її фронтів включено капітальні багатоповерхові житлові та громадські споруди. Найстаріша серед них, що збереглась і репрезентує архітектуру доби класицизму, — колишній Анатомічний театр медичного факультету Університету св. Володимира (№ 37, 1853, арх. О. Беретті; див. ст. 527.1).

Поява цієї та інших аналогічних споруд зумовило надалі функцію вулиці як культурно-освітнього осердя Києва.

1871 тут почав діяти приватний навчальний заклад для юнаків — Колегія Павла Ґалаґана, головну споруду якої (№ 11) перебудував арх. О. Шіле. 1875 за проектом арх. В. Ніколаєва зведено першу в місті стаціонарну споруду театру-цирку (№ 5, пізніше — Театр Бергоньє).

Зміна технічних можливостей і стильової спрямованості в архітектурі межі 18— 20 ст. відбилася на підвищенні висоти будинків до чотирьох—п'яти поверхів і значному урізноманітненні стильових забарвлень фасадів. У їх спорудженні брали участь відомі київські архітектори. Провідними спорудами цього часу є: Міський театр у формах французького ренесансу (1901, арх. В. Шрьотер, реконструйований у 1980-х рр.) — тепер Національна опера України (див ст. 72.30); будинок у стилі неокласицизм, що призначався для Міністерської жіночої гімназії св. княгині Ольги (№ 15; 1914—27, арх. П. Аль- ошин), в якому у 1920-х рр. розмістили установи ВУАН (див. ст. 269).
У забудові вулиці почали домінувати прибуткові будинки, в яких поряд із житлом розміщувалися заклади культури. У 1930-х рр. в стару забудову включено кілька нових житлових будинків, перебудовано споруду театру (№ 5).

Новими архітектурними акцентами стали вирішені у стилі конструктивізм споруди Універмагу на розі вул. Хрещатик (№ 2/38) і житловий будинок письменників «Роліт» (№ 68). Після Великої Вітчизняної війни на вулиці здійснювалися переважно ремонти і реконструкція історичної забудови. Деякі масштабні і структурні зміни в обличчі вулиці сталися впродовж 1970— 90-х рр.: знесено частину старої забудови, на місці розібраних будинків межі 19—20 ст. зведено великий адміністративний комплекс із висотним об'ємом (№ 18—24), на розі з вул. Воло- димирською навпроти театру опери та балету — дев'ятиповерховий житловий будинок (вул. Володимирська, 51/53), на розі з вул. М. Коцюбинського (№ 39) споруджено перший в Києві 18-по верховий житловий будинок, що від того часу домінує в забудові цього району.

Пам'ятки архітектури

№ 6 — Фундуклеївська жіноча гімназія (прибудови — архітектори О. Беретті, О. Шіле, О. Заваров, Р. Книжник, історизм);
№ 8 (архітектори В. Ніколаєв, О. Кривошеєв, неоренесанс з елементами цегляного стилю); комплекс Колегії Павла Ґалаґана:
№ 9-а — житловий будинок і № 11 — навчальний корпус (архітектори О. Шіле, В. Ніко- лаєв; перехідний етап від пізнього класицизму до еклектики);
садиба № 10 (арх. Е. Брадтман, історизм),
житлові будинки № 12—14 (історизм),
садиба № 26, 26-а (арх. А.-Ф. Краусс, історизм),
№ 29/2 (арх. О. Шварценберг, М. Гарденій, історизм),
№ 30/10 (арх. М. Яскевич, історизм),
№ 31/27 (архітектори О. Хойнацький, І. Ніколаєв, історизм),
№ 32 (арх. К. Іваницький, історизм),
№ 33/34 (арх. В. Ніколаєв, цегляний стиль),
№ 34 (арх. І. Ніколаєв; історизм);
садиба № 36 (арх. І. Ніколаєв, історизм);
№ 38 (арх. В. Онащенко, зразок архітектури 1930-х рр., поєднує конструктивістську основу з елементами класицизму);
№ 42/32 (арх. Л. Вольфман; історизм),
садиба № 44, 44-б, 44-в (арх. А.-Ф. Краусс, історизм),
№ 46 (арх. М. Максимович, неоренесанс),
№ 50 (арх. Я.-Ф. Вольман, історизм);
садиба № 51-а, 51-б, 51-в (історизм);
№ 52 (арх. О. Вербицький, модерн),
№ 56 (історизм); садиба № 59-а, 59-б, 59-в (історизм);
№ 60 (арх. М. Артинов, неоросійський стиль);
№ 66 (архітектори Хоменко, Сичевський, Топоровський, Вероцький під керівництвом Неймарка, радянський ретроспек тивізм на основі класичних елементів);
№ 68 (архітектори П. Костирко, В. Кричевський, М. Сдобнєв; конструктивізм з елементами класичної архітектури);
№ 72-в (перебудований арх. А.-Ф. Крауссом, історизм),
№ 72-б і 72-г (арх. О. Кривошеєв, історизм),
№ 72 (арх. М. Артинов, історизм),
№ 84 (арх. В. Ніколаєв, історизм);
№ 94 (історизм), а також
№ 58 — велотрек.

Пам'ятки історії

в № 5 (гуртожиток театру ім. Лесі Українки) проживали актори і режисери К. Богданова, М. Висоцький, Г. Долгов, В. Дуклер, П. Киянський, Ю. Лавров, В. Освецимський, С. Петров, М. Розін, М. Романов, М. Стрелкова, С. Филимонов, К. Хохлов; в № 8 проживав учений, громадський і державний діяч М. Грушевський, діяла літературно-мистецька група «Гроно», в якій об'єдналися відомі письменники і художники; тут у кореспондентському пункті газети «Комсомольская правда» працював письменник А. Гайдар; № 9-а і 11 — Колегія Павла Ґалаґана, в якій навчалися, працювали, проживали відомі діячі науки і культури, містилося Генеральне секретарство військових справ на чолі з С. Петлюрою; в № 12—14 жили вче- ний-зоолог, державний діяч Ю. Вагнер, композитор Г. Таранов; містилися навчальні заклади, в яких працювали відомі вчені; в № 27 мешкала художниця О. Екстер, яка розмістила тут майстерню декоративного мистецтва, в якій працювали і бували відомі діячі культури, жили і навчалися терапевт A. -Ф. Зіверт, живописець Г. Меліхов, піаніст і композитор В. Пухальський, містилася майстерня художників В. Меллера та М. Тряскіна; проживали — в № 29/2 — лікар, учений І. Іщенко; в № 30/10 — історик В. Данилевич; № 31/27 — хімік-технолог, акад. ВУАН B. Шапошников; в № 33/34 — патологоанатом, бактеріолог та епідеміолоог A. -В. К. Високович, арх. Й. Зекцер, проф. Київського університету, фармаколог К. Гейбель; № 35/1 — філософ, міністр ісповідань Української Держави В. Зіньківський; в № 36 — підрядчик Ф. Альошин, провідник ОУН М. Кузьмик, диригент А. Пазовський, арх. К. Остроградський; в № 39 — музикознавець І. Ляшенко, оперний режисер Д. Смолич; в № 42/32 — історик М. Довнар-Запольський, агроном П. Сльозкін, лікар М. Тихомиров, поет, літературознавець П. Филипович; академіки ВУАН — АН УРСР — лікар М. Амосов, фізіолог Є. Бабський, па- тофізіолог Р. Кавецький, анатом В. Ка- сьяненко, вчений в галузі металургії і теплотехніки В. Копитов, правознавець В. Корецький, хімік Ф. Овчарен- ко, фізик А. Смирнов, біохімік Р. Чаговець, хімік В. Шапошников; члени-кореспонденти АН УРСР — фізик 0. Харкевич, астроном В. Цесевич; в № 46 — інженер-гідротехнік і будівельник М. Максимович; в № 47 — оперний співак М. Ворвулєв; в № 50 — інж.-конструктор Ф. Андерс, живописець Є. Волобуєв, настоятель Володи- мирського собору І. Корольков, історик, громадсько-політичний діяч В. Прокопович, учений у галузі пружності, опору матеріалів та будівельної механіки C. Тимошенко; в № 52 — політичний діяч В. Липинський; у садибі № 59 — математик, акад. ВУАЙ Г. Пфейффер; в № 60 — арх. М. Артинов, голова РНК УСРР П. Любченко, лікар, учений B. Образцов; в № 66 — співачка О. Петрусенко, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач, народний художник УРСР К. Трохименко; в № 68 — письменники П. Автомонов, Б. Антоненко- Давидович, М. Бажан, В. Бичко, Л. Ви- шеславський, С. Воскрекасенко, С. Голованівський, А. Головко, О. Гончар, Д. Гофштейн, Ю. Даніель, М. Дубов, Л. Забашта, О. Копиленко, О. Корнійчук, І. Кочерга, І. Кулик, О. Кундзіч, І. Ле, А. Малишко, І. Микитенко, О. Новицький, П. Панч, Л. Первомайський, О. Підсуха, Г. Полянкер, М. Пригара, Н. Рибак, М. Рильський, С. Скляренко, В. Собко, В. Сосюра, М. Стельмах, П. Тичина, П. Усенко, М. Чабанівський, М. Шпак, М. Шумило, Ю. Яновський, актор О. Ватуля, літературознавець Л. Коваленко, композитор і диригент Б. Лятошинський, художник З. Толка- чов; в № 72 — майбутній письменник К. Паустовський; в № 84 — літературознавець, бібліограф, бібліотекознавець С. Маслов; в № 94 — письменник М. Бажан.

№ 5 — визначна пам'ятка культурного життя України, тут діяли, змінюючи один одного відомі театри, тепер — Національний академічний російський драматичний театр ім. Лесі Українки. У цих театральних колективах працювали відомі актори, режисери, художни-ки, композитори. В № 8 містилася Фундуклеївська жіноча гімназія, в якій працювали відомі діячі науки, культури і освіти.

В № 10 містилися Київський клуб автомобілістів, Київське товариство мистецтва та літератури, жіноча гімназія О. Титаренко, де навчалася майбутня актриса А. Тарасова. В № 16/18 навчалася в школі кіноактриса, героїня Великої Вітчизняної війни М. Корольова (Гуля Корольова). В № 23 містилася 1871—74 елементарна школа для дітей наймолодшого віку сестер С. і М. Ліндфорс. У садибі № 26, 26-а в готелі «Ермітаж» проживали під час приїздів до Києва відомі діячі науки і культури, містилася редакція журналу «Огни», в якому були опубліковані перші твори письменників І. Бабеля та К. Паустов- ського. В № 44 містилася Жіноча гімназія К. Крюгер, де працювали філософ і державний діяч В. Зеньківський, священик П. Тарнавський, письменниця О. Форш. В садибі № 51-а, 51-б, 51-в містилися Вищі жіночі курси, Фребелівське товариство, Фребелівський інститут, Київський авіаційний інститут ім. К. Є. Ворошилова, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, працювали і навчалися відомі діячі науки і культури.

В № 52 почав свою діяльність у 1944— 47 Державний літературно-художній музей Т. Г. Шевченка (тепер Національний музей Тараса Шевченка). Значну частину історичної забудови втрачено: № 7 — корпус Колегії Павла Ґалаґана, в якому проживав її засновник; в № 17 (готель «Франсуа») у 1890—98 (у 1898—1906 — у № 21) містилася редакція і контора журналу «Инженер», відповідальними редакторами якого в той час були відомі інженери О. Бо- родін, потім — А. Абрагамсон; зупинявся письменник В. Короленко; 1917—18 містилося Генеральне секретарство морських справ УНР, першим керівником якого був Д. Антонович, 1918 — Морське міністерство Української Держави, яке очолював отаман О. Рогоза; 1918—19 у підвальному приміщенні готелю працював театр-кабаре «Підвал Кривого Джиммі», у 1919 — театр «Арлекін», заснований С. Юткевичем, О. Каплером і Г. Козинцевим.
В № 19 містилися редакції газет «Киевскаямысль», «Пролетарская правда», «Українське слово», журналів «Нова громада», «Глобус» в яких працювали відомі діячі культури; у цьому будинку в приміщенні клубу редакції газети «Пролетарская правда» 24 січня 1924 виступав поет В. Маяковський.

В № 18 жив після війни вчений у галузі тваринництва, репресований у справі СВУ А. Скороходько; в № 19-а в 1955— 60 — засновник наукознавчої школи в Україні, чл.-кор. АН УРСР Г. Добров; в № 25 в 1880-х рр. — лікар і вчений Н. Хржонщовський; в № 76 у кін. 19 —на поч. 20 ст. — правознавець, проф. Київського університету О. Ейхельман. Незважаючи на зміни і значні втрати історичної забудови, вул. Б. Хмельницького лишається цінною пам'яткою, яка відображає особливості забудови та історичного життя центру Києва впродовж 19—20 ст.

5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Хмельницького, 5

Будинок 1875, 1935—36, в якому проживали відомі актори та режисери

Триповерховий, цегляний, з двома входами. У радянський час націоналізований, належав театру, використовувався як житло (гуртожиток) для родин його акторів і працівників, деякий час до війни — як виробниче приміщення театру.

В будинку проживали актори та режисери театру ім. Лесі Українки.

1936—41, 1944—79 у квартирі № 5 — Богданова Клавдія Іванівна (1905—83) — актриса, заслужена артистка УРСР. 1932—69 працювала у цьому театрі.

1940—41 у квартирі № 1 — Висоцький Михайло Костянтинович (1885—1950), актор, народний артист УРСР (з 1943), заслужений артист Казахської РСР (з 1944); артист театрів Одеси (1916—23), Сімферополя (1930—33). Працював у театрі 1940—50.

У 1940-х рр. — Долгов Григорий Степанович (1890—1957) — актор, заслужений артист УСРР (з 1934); випускник Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка, артист (з 1909) театрів Ростована-Дону, Могильова, Саратова, Москви, Києва, Одеси, Вінниці. 1930—57 працював у цьому театрі.

У 1940—80-х рр. у квартирі № 2 і № 6 цього будинку і гуртожитку театру на вул. Пушкінській, 17, квартира № 3 — Дуклер Валентин Самійлович (1908— 97) — актор, заслужений артист УРСР (з 1940); актор російських і українських театрів Одеси, Харкова, Києва. 1948—66 працював у цьому театрі.

У 1940-х рр. — Киянський Павло Іванович (справж. — К’яндський; 1898— 1982) — актор, народний артист УРСР (з 1954). 1932—72 працював у цьому театрі.

1938—41 — Лавров Юрій Сергійович (1905—80) — актор, народний артист СРСР (з 1960). 1944—68 працював у цьому театрі.

1944—48 у квартирі № 2 — Освецимський Володимир Іванович (1886—1955) – актор, народний артист УРСР (з 1946); сценічну діяльність почав 1904, актор Одеського російського драматичного театру (1948—55).

1936—48 працював у цьому театрі. 1944—60 у квартирі № 3 — Петров Сергій Сергійович (1895—1965)—актор (з 1911), народний артист УРСР (з 1948). 1944—60 працював у цьому театрі.

1936—41, 1944—76 у квартирі № 4 — Розін Мусій Бенедиктович (1906—76) актор, заслужений артист УРСР (з 1946). 1926—74 працював у цьому театрі.

1936—41 у квартирі № 2 — Романов Михайло Федорович (1896—1963) — актор театру і кіно, режисер, театральний діяч, народний артист СРСР (з 1951); працював у Ленінградському театрі драми ім. О. Пушкіна (1924—36). 1936—63 працював у цьому театрі, 1953—58 — головний режисер.

У цій же квартирі проживала в цей час його дружина — Стрелкова Марія Павлівна (1908—62) — актриса, заслужена артистка УРСР (з 1946). 1937—52 працювала у цьому театрі.

У 1950-х рр. — Филимонов Сергій Іванович (1926—2004) — актор, народний артист УРСР (з 1976). 2004 працював у цьому театрі.

1938—41 — Хохлов Костянтин Павлович (1885—1956) — режисер, актор, педагог, народний артист СРСР (з 1944). Актор Малого художнього театру (1908—20; Москва), актор і режисер Великого драматичного театру (1921 — 24; Петроград), режисер Ленінградського театру драми (1925—30), Малого театру (1931—38; Москва). Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (з 1950 — професор).

1938—54 — художній керівник цього театру.

Тепер будинок перетворено на готель Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. В ньому облаштовано дев’ять квартир з усіма вигодами і кабінет коменданта готелю, в якому житло надається тільки митцям, котрі приїздять на гастролі та у службових справах.

Хмельницького, 6

Фундуклеївська жіноча гімназія 19 ст., 1949—50, в якій працювали і навчалися відомі діячі науки і культури

Ділянка межує з ділянками Міськради та Центрального універмагу на вул. Хрещатик, відокремлена від розташованих вище на вул. Пушкінській житлових будинків підпірною стіною заввишки бл. 4 м. Між будівлями колишньої гімназії та універмагу в 1950-і рр. збудовано вузьку адміністративну будівлю-вставку з двома проїздами.

Історія садиби простежується з кін. 1840-х рр., коли її власником був поручик корпусу лісничих О. Юров, який продав ділянку у 700 кв. сажнів з публічних торгів надвірному раднику М. Судієнку. Той, за купчою від 25 вересня 1852, продав за 18 тис. крб. муровані двоповерхові будинок і флігель, а також дерев’яний сарай Київському губернатору (до 1852) І. Фундуклею. 1859 у відповідь на звернення киян та тодішнього Київського генерал-губернатора І. Васильчикова І. Фундуклей передав ці будинки у сухих та простих формах казенного класицизму місту для влаштування в них жіночого училища, додавши до цього дару 31 тис. крб. у відсоткових паперах та деякі менші суми для підтримування будівель та самого училища. Урочисте відкриття першого в Південно-Західному краї жіночого училища відомства імператриці Марії Олександрівни, яке за височайшим наказом здобуло назву Фундуклеївського, відбулося 7 січня 1860. З 1862 училище стало першою в Російській імперії жіночою гімназією. Спочатку заняття відбувались у двоповерховому флігелі. 1860 на ремонт і пристосування двоповерхового будинку дав гроші (2,5 тис. крб.) І. Фудуклей. У зв’язку з постійним зростанням кількості учениць 1875 за проектом арх. О. Беретті зроблено прибудову у дворі гімназійної садиби, 1876—77 арх. О. Шіле розширив класні приміщення (на ці роботи І. Фундуклей знову виділив 10 тис. крб.). Структура плану споруди складалася поступово, внаслідок добудов й перебудов. До первісних будинків з вузькими, довгими коридорами, які виходили безпосередньо на вул. Кадетську (тепер — вул. Б. Хмельницького), за проектами архітекторів В.Беретті та О. Шіле з двору добудовано ряд поєднаних зі старими будинками приміщень, прибудовано флігель на вул. Пушкінській з чоловим фасадом на дев’ять віконних осей. 1892 під керівництвом архітектора гімназії (1889—94) К. Тарасова споруджено вставку з вестибулем, яка об’єднала в один об’єм вже розширені корпуси. До вестибулю вели три великі аркові отвори на чоловому фасаді. Вхідний арковий отвір ліворуч від вставки вів до малого вестибулю зі сходами на другий поверх. Утворено й актову залу. Реконструкцію провела будівельна контора Л. Гінзбурга, яка зменшила, в благодійних цілях, виплату за роботи майже вдвічі. Тоді ж влаштовано домову церкву в ім’я рівноапостольної св. Марії Магдалини.

На поч. 1900-х рр. будинок гімназії являв двоповерхову споруду з довгим (бл. 30 м) фасадом, що складався з двох несиметричних крил та центральної підвищеної вставки на три віконні вісі. Горизонтальні членування двох первісно відокремлених частин не збігалися, що обумовлено уклоном вулиці (ця особливість збереглась і в сучасному будинку). Фасади було вирішено у стилі неоренесанс. Крила будинку увінчував антаблемент з фасційованого архітрава та профільованого карниза. Другий поверх відокремлював карниз.

Вінцевий антаблемент і міжповерховий карниз великого виносу підтримували рідко розставлені в простінках пілястри, на другому поверсі — з коринфськими капітелями. Прямокутні вікна другого поверху було оформлено архівольтами з гладенькими люнетами та увінчано горизонтальними сандриками. На першому поверсі віконні прорізи з арковими перемичками обрамлювали півциркульні профільовані архівольти. Архітектурне вирішення чолових фасадів крил нагадувало (до майже повної тотожності на другому поверсі) оформлення збудованого у 1850-х рр. Кадетського корпусу. Рустований центральний ризаліт увінчував високий аттик, за яким було приховано горище центральної вставки. На другому поверсі ризаліту лопатки підтримували трикутний фронтон, розташований на тлі аттика, над середнім вікном. Фасад на вул. Пушкінській на дев’ять віконних осей без вхідного отвору було вирішено так само, як і чоловий. Фундуклеївська жіноча гімназія функціонувала до встановлення в Києві радянської влади. Потім тут розміщувалися інститут зовнішніх відносин, трудова школа, Перша хімічна профшкола та ін. 1943 споруду пошкоджено пожежею, після якої залишилися лише стіни. 1949—50 відновлено з надбудовою двох поверхів, прибудовами до обох крил вздовж вулиць Леніна (нині — вул. Б. Хмельницького) та Пушкінської. Проект розроблено Майстернею № 1 Державних архітектурних майстерень при Управлінні в справах архітектури м. Києва, автори проекту — архітектори О. Заваров та Р. Книжник.

Було наслідувано загальний характер попереднього архітектурного рішення, збережено принцип тектонічної й композиційної побудови фасадів. Довжина лівого крила чолового фасаду не змінилася, але прорізи на крайній лівій віконній осі закладено. Праве подовжене крило мало дев’ять віконних осей. Фасад на вул. Пушкінській подовжено, віконні прорізи частково закладено й перекомпоновано, влаштовано вхід та проїзд. Сандрики над вікнами другого поверху втрачено.

У будівлі розмістилися різні адміністративні та проектні установи Дирекції газопроводу «Дашава-Київ». 1951—52 на першому поверсі та в підвалах містився Будинок моделей одягу, інтер’єри якого проектувала та сама Майстерня № 1. Автор проекту інтер’єрів — арх. Н. Пінчук. Чотириповерховий, мурований, тинькований, у плані Г-подібний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Головний вхід з вул. Б. Хмельницького веде до вестибуля з одномаршовими сходами. Перекриття вестибуля підтримують чотири стовпи. Навпроти вестибуля, з другого боку коридора розташовано тримаршові відкриті сходи, прохід до яких на всіх поверхах фланкують колони. На першому поверсі, зліва від вхідної групи, по чоловому фасаду міститься велика зала, запроектована як зала конференцій Дирекції газопроводу, потім використовувалась як демонстраційна зала Будинку моделей. Навпроти, по дворовому фасаду міститься ще одна зала (тепер поділена перегородками). До великої зали зліва прилягає квадратне приміщення з окремим входом з вулиці. Сходові клітки розташовано також з боку вул. Пушкінської — тримаршову, з окремим входом з вулиці, та у флігелі, з боку дворового фасаду — двомаршову, з входом із двору. Ще один вхід з вул. Б. Хмельницького влаштовано праворуч у прибудові, де також розміщено вузькі сходи з боку двору. Розбіжність рівнів підлог правого та лівого крила на 1,4 м компенсують східці в коридорах. У крилі на вул. Пушкінській влаштовано проїзд у двір. Над вестибулем розташовано поповерхові холи. Фасадну стіну холів третього та четвертого поверхів значно заглиблено, на третьому поверсі влаштовано вихід на лоджію, що утворює перекриття другого поверху. Конструкції — несучі поздовжні та поперечні цегляні стіни, фундаменти — стрічкові цегляні. Перекриття пласкі з залізобетонних плит по металевих балках. На рівні другого поверху будівлю укріплено залізобетонними поясами, додатково — металевими тяжами-анкерами. Підлоги дерев’яні паркетні, мозаїчні та з метласької плитки. Покрівля бляшана по дерев’яних кроквяних фермах. Архітектурні деталі відлито з білого бетону. Фасади вирішено в стилі неоренесанс з підкресленим горизонтальним членуванням.

Вінцевий антаблемент двоповерхової споруди став міжповерховим поясом. Таким самим поясом відокремлено третій поверх від четвертого. Антаблемент, що увінчує споруду, прикрашено модульйонами, які підтримують карниз великого виносу. В оформленні другого поверху коринфські капітелі пілястр замінено на доричні з оздобленим іоніками ехіном. На верхніх поверхах антаблементи підтримують пілястри, що йдуть з тим самим ритмом, але стоншуються до гори. На третьому поверсі капітелі пілястр доричні з дрібним, менш пластичним декором, на четвертому — композитні.

Потужні горизонтальні пояси антаблементів та пілястри, що їх підтримують, справляють враження довгих портиків, поставлених один на одного. На першому поверсі пілястри закладено, а ледь виступаючі з площини фасаду рустовані простінки та смуги над вікнами, увінчані роздільним карнизом, справляють враження важкої кам’яної конструкції, на яку спираються верхні поверхи. Всю площину фасадів оброблено під мурування з тесаних квадрів. Прямокутні вікна третього поверху обрамлено профільованими лиштвами, над вікнами четвертого поверху вміщено великі круглі розетки.

Центральну розкріповку на рівні двох верхніх поверхів оформлено шестиколонним коринфським портиком. Заглиблена за колонами портика стіна надає йому просторовості. Портик має нерівні інтерколумнії. По дві колони з обох боків притиснуті одна до одної так, що їх капітелі та бази торкаються. Стрункі коринфські колони з гладенькими фустами та високими капітелями підтримують фасційований архітрав та трикутний фронтон з гладеньким тимпаном й модульйонами. Площину фронтальної стіни портика розчленовано міжповерховим антаблементом. Центральну вісь підкреслено: на третьому поверсі — тридільним вікном з імпостами — доричними пілястрами, на четвертому — портальним оформленням аркового отвору та маленьким балкончиком.

Два нижні поверхи розкріповки вирішено як п’єдестал портика. На центральній осі розташовано вхід, оформлений порталом. Арка з півциркульною фрамугою в люнеті спирається на високий фриз з трьома круглими розетками, який підтримують доричні півпілястри обабіч вхідних дверей. Вікна нижнього поверху розкріповки оформлено як інші вікна першого поверху. На другому поверсі — прості прямокутні прорізи. Два нижні поверхи розкріповки рустовано. Арку порталу, прикрашену архівольтом, підкреслено рустуванням. Цоколь чолового фасаду складається з двох ярусів: нижнього, облицьованого пиляними гранітними плитами, й верхнього — рустованого. Яруси відокремлено гуртами. Архітектурні деталі вуличних фасадів вкрито орнаментом в стилі ренесанс. Це різьблення з іонік, астрагалів та листя на профілях карнизів та архівольтів, вертикальні орнаментальні композиції з квітів та ваз у фільонках лиштв та імпостах вікон, квіти та гірлянди у фільонках над вікнами, медальйонах.

Обидва бічні входи на чоловому фасаді композиційно підкреслено. Над входом у правому крилі розміщено потужний горизонтальний сандрик на великих орнаментованих кронштейнах. На другому і третьому — об’єднані по вертикалі декоративним балкончиком, сандриком та фільонками віконні прорізи. За таким самим принципом вертикальної композиції на осі входу виділено вхідний отвір у лівому крилі. На першому поверсі дві широкі доричні пілястри з гладенькими ехінами підтримують антаблемент. На другому — між пілястрами міститься декоративна балюстрада, над арочним віконним прорізом — прикрашений декором з листя й розеток сандрик, над сандриком — овальний картуш. На третьому поверсі над вікном — орнаментований сандрик, над яким — декоративна фільонка. Бічний фасад на вул. Пушкінській вирішено аналогічно чоловому. Вхідний портал на четвертій та п’ятій осях оформлено двома арковими отворами (вхідні двері тільки на четвертій осі), фланкованими доричними пілястрами, які підтримують розкріпований антаблемент. На другому поверсі над порталом — між пілястрами два великі аркові вікна з профільованими архівольтами, акцентовані декоративними балюстрадами. На третьому поверсі — великі аркові вікна з орнаментованими архівольтами. Проїзд з лівого краю оформлено арковим отвором із замковим каменем, що перерізає архівольт. Дворовий фасад рустовано квадрами. Головний вхід оформлено портиком з чотирьох доричних пілястрів, на які послідовно спираються: антаблемент, декоративна балюстрада, арковий отвір з орнаментованими імпостами, увінчаний горизонтальним сандриком над архівольтом. По вертикалі фасад членує карниз над другим поверхом, завершує позбавлений декору антаблемент.

В інтер’єрах вестибуля та холів сходи вимощено мармуровими плитками, стіни прикрашено пілястрами, фільонками, рослинним орнаментом у стилі ренесанс. На плафонах стель та балках — композиції з вінків, розеток, прямокутних та круглих фільонок, класичні профільовані карнизи та бордюри. Своєрідністю й пишністю оформлення відзначаються інтер’єри Будинку моделей, вирішені у переплетенні композиційної основи стилю ренесанс та українських народних орнаментальних мотивів. В одному стилі виконано: двері, декоративні колонки, кіоски, торшери, тумби з вазами, рами величезних дзеркал, оформлення стін та плафонів, демонстраційний подіум, меблі та ін.

Будинок відіграє велике містобудівне значення в забудові двох провідних магістралей центральної частини — вулиць Б. Хмельницького та Пушкінської. Є цікавим зразком поєднання кількох різночасових об’ємів, зведених та реконструйованих відомими архітекторами 19 ст. й радянського періоду.

Навчальний заклад, що містився в будинку, носив ім’я свого засновника і почесного попечителя Фундуклея Івана Івановича (1804—80) — державного, громадського діяча, доброчинця, який володів цією садибою з серпня 1852. Походив з родини грека — підприємця. З раннього віку працював у державних структурах: 1811—14 — у Поштовому департаменті, 1814—18 — в експедиції державних податків, 1818—19 — в канцелярії Комітету державних міністрів, 1819—31 — в канцелярії статс-секретаря, з 1831 — чиновник з особливих доручень при Новоросійському і Бессарабському генерал-губернаторі (Одеса), з 1838 — Волинський віце-губернатор (Житомир). 12 квітня 1839 — 11 квітня 1852 — Київський цивільний губернатор (обійняв посаду 13 травня 1839). Жертвував гроші лікарням, школам, дитячим притулкам, на різноманітні доброчинні заходи, сприяв розвиткові освіти, приділяв увагу покращенню побуту ув’язнених.

У вересні 1859 подарував власний будинок з флігелем, дерев’яними службами і землею (загалом 700 кв. сажнів) на влаштування жіночого училища, зобов’язався вносити щорічно на його утримання 1,2 тис. крб. сріблом. Цей платіж він забезпечив власним маєтком — селищем Княже Звенигородського пов. Київської губ. (3,2 тис. десятин землі і 699 селян). 1876 пожертвував на добудову гімназії 10 тис. крб. Член Ради Інституту шляхетних дівчат. Коштом і за участю І. Фундуклея було видано книжки «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848), «Статистическое описание Киевской губернии» (1852). Почесний член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (з 1843) і Київського університету (з 1849). 19 жовтня 1873 за доброчинну і просвітницьку діяльність Київська міська дума обрала його почесним громадянином Києва.

У 1852 призначений сенатором, до 1855 працював у Варшавському департаменті Державного Сенату, 1855—65 — державний контролер Царства Польського і голова Вищої рахункової палати, 1865—67 — віце-голова Державної ради Царства Польського. 1867—76 — член Державної ради Російської імперії (Санкт-Петербург), з 1869 був присутнім у Департаменті законів. З 1876 жив у Москві. Похований у Донському монастирі.

На перших уроках, що відбулися через чотири дні після урочистого відкриття жіночого училища, були присутні 40 учениць, серед яких — дочка генералгубернатора І. Васильчикова, яку він віддав сюди, щоб показати приклад. У кінці першого року навчання в училищі було 75, 1880 — 825 учениць. 1910, коли відмічалося 50-річчя навчального закладу, було підраховано, що загальна кількість гімназисток за цей час сягнула 33 тис. Сюди віднесено й тих, хто відвідував Подільське відділення гімназії, відкрите в січні 1861 на кошти, зібрані київськими купцями (1872 воно стало самостійною Києво-Подільською жіночою гімназією).

До навчання приймалися дівчата віком від 9 до 13 років. Повний курс мав шість років, існував ще й підготовчий клас для тих, хто був зовсім неграмотний. Викладалися Закон Божий, російська словесність, історія, географія, природознавство, арифметика, французька, німецька, польська мови, малювання, музика, танці, спів. Навчання було платним — 25 крб. в рік, але неімущі від грошових внесків звільнялися, за них платило засноване 1882 Товариство допомоги нужденним ученицям.

У грудні 1859 — липні 1888 першим директором училища і гімназії був Линниченко Андрій Іванович (1822—88) — історик літератури, вихованець Київського університету. З 1855 працював в університеті: ад’юнкт, секретар історико-філологічного факультету (1859— 64), викладач історії всесвітньої літератури (з 1863), доцент (з 1866), завідувач музею красних мистецтв і старожитностей і староста університетської церкви (з 1865). Одночасно — викладач російської словесності в училищі графині Є. Левашової (1855—60), Інституті шляхетних дівчат (1856—65), директор Києво-Подільської жіночої гімназії (1877—88).

Хмельницького, 8

Готель Гладинюка Г. П. 2-ї пол. 19 ст., в якому проживав Грушевський М. С., діяла літературно-мистецька група «Гроно», у кореспондентському пункті газети «Комсомольская правда» працював Гайдар А. П.

На розі з вул. Пушкінською, на червоних лініях забудови вулиць. Споруджувався у кілька етапів. Первісний об'єм із прибудовою у дворі зведено на межі з садибою на вул. Б. Хмельницького за проектом арх. В. Ніколаєва, складеним 1888. У березні 1892р. арх. О. Кривошеєв приступив до розширення об'єму до рогу вул. Пуш- кінської, у червні того ж року розпочав будівництво наступної черги вздовж вул. Пушкінської. Під час Великої Вітчизняної війни зазнав значних пошкоджень, 1950 відбудований у первісному вигляді. У кін. 1970-х рр. капітально відремонтований, у фронті вул. Пушкінської зроблено нову чотириповерхову прибудову, декоровану подібно до основного об'єму. Цоколь будинку і головний портал облицьовано полірованим каменем. Після реконструкції тут розмістилося Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ).

Триповерховий з підвалом, мурований, у плані П-подібний зі зрізаним наріжжям і чотириповерховою, у плані квадратною прибудовою вздовж вул. Пушкінської. Планування коридорного типу з однобічним (у дворовому крилі) та двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах над основними крилами двосхилий, покрівля бляшана.

Чолові фасади оформлено у стилі неоренесанс з елементами цегляного стилю. Композиція фасаду на вул. Б. Хмельницького асиметрична. Основу її складає первісний симетричний фасад на десять віконних осей з бічними двохосьовими розкріповками, добудований за принципом центрально-осьової симетрії вісьмома віконними осями, дві з яких розкршовано, та додатковими трьома осями з розкріповкою прилеглої до зрізаного наріжжя. Розкріповки підкреслено наріжними лопатками другого—третього поверхів і аттиковими стінками з підвищеними півциркульними отворами над двохосьовими частинами. Прясла фасаду між розкріповками на рівні третього поверху членовано фільончастими лопатками у простінках метрично прорізаних прямокутних вікон. По вертикалі стіну розділено міжповерховими та підвіконними гуртами, уступом облицьованого гранітом цоколю, завершено простим карнизом з поясом дентикул. Орнаментальний аркатурний фриз виконано у цеглі. Простінки та лопатки на рівні вікон другого поверху рустовано. Віконні прорізи — прямокутні, у розкріповках увінчані сандриками — трикутно-двораменними на другому поверсі та горизонтальними на третьому. Великі вітринні прорізи першого поверху облямовано профільованими лиштвами. Широкий вхідний портал у центральній двохосьовій розкріповці оформлено глибокою прямокутною пласкою нішею з гранітною лиштвою. Декор доповнюють ажурні огородження восьми балконів і даху. Аналогічно декороване зрізане наріжжя з двома балконами увінчано фігурним аттиком з півциркульним прорізом.

Будинок — важлива містобудівна ланка історичної забудови вулиць Б. Хмельницького та Пушкінської.

Замовник будівництва і власник домоволодіння Г. Гладинюк — відомий київський підприємець і доброчинник. Походив із кріпосних селян, але зумів розбагатіти, став купцем 1-ї гільдії. Помер 1911. Згідно з заповітом, його нерухомість належало використати на матеріальне забезпечення заснованих ним добродійних закладів.

У цьому будинку влаштував готель, який містився на двох верхніх поверхах. На першому поверсі були ресторан і торговельні приміщення. Заклад Г. Гладинюка належав до чотирьох кращих готелів Києва. У ньому зупинялися зазвичай поміщики, цукрозаводчики та провінційні чиновники. З огляду на його сусідство з Театром Бергоньє (тепер Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки) тут проживали відомі актори.

Зокрема, у серпні 1896 — знаменита російська драматична актриса Г. Федотова, яка тоді гастролювала в Києві.

До липня 1908 (часу придбання у Києві садиби на вул. Паньківській, 9) у цьому готелі після закінчення магістерського курсу Університету св. Володимира та переїзду до Львова (1894) неодноразово зупинявся Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч; голова Української Центральної Ради (1917—18), акад. ВУАН (з 1923) та Ан СРСР (з 1929), голова Історичної секції ВУАН (1924—31).

У ці роки — професор кафедри історії України Львівського університету (1894—1914), дійсний член, голова (1897—1913) Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства у Києві (1907— 18). Редактор «Записок» НТШ (1895— 1913), «Записок Українського наукового товариства у Києві» (1908—14), «Лі-тературно-наукового вістника» (1898—1912). Організатор наукової та видавничої справи в Україні. Засновник власної наукової школи, початок якої покладено у Львові, традиції продовжено в Києві. Автор понад 2 тис. праць, серед яких фундаментальні «Історія України-Руси» (в 10-ти томах; 1898— 1936) та «Історія української літератури» (в 6-ти томах; 1923—26, 1995), популярних книг, підручників, художніх творів.

Візити до Києва особливо тривалими стали у 1906—08 і були пов'язані з науковими, видавничими, громадськими справами — організаційними заходами з перенесення до Києва редакції «Літературно-наукового вістника», розбудовою Українського наукового товариства у Києві та його видань, засіданнями товариства, тісною співпрацею зі щоденною українською газетою «Рада», поданням своєї кандидатури на посаду професора Університету св. Володимира, заснуванням у Києві Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці, виданням власних творів, зустрічами з рідними (з 1905 у Києві мешкала мати, сестра, небожі), друзями, українськими меценатами В. Симиренком, В. Леонтовичем, Є. Чикаленком та ін. Неодноразово про свій побут в готелі М. Грушевський згадує у щоденнику за 1904— 10. Збережені джерела однозначно засвідчують про його проживання в ньому в 1905, серпні, вересні, грудні 1906, вересні 1907. Одним із улюблених номерів був «великий і дорогий» № 46, зупинявся історик і в № 44.
У радянський час будинок використовувався для розміщення різних закладів. У серпні 1920 тут було відкрито «Сільбуд» (селянський будинок) — готель для селян, поєднаний з культурно- просвітницьким центром. До комплексу «Сільбуду» входили: музей, бібліотека, лекційна зала, зразкові майстерні та медпункт. Стіни зал, коридорів та сходів було розписано живописом на сюжети сільського життя. Виконавці — група київських художників на чолі з М. Бурачеком (розписи не збереглися).

1919—25 (з перервами) у будинку містилася редакція щоденної газети «Більшовик» — органа Київського губкому КП(б)У. 1925 злилася з газетою «Пролетарскаяправда». У газеті публікували свої твори письменники М. Бажан, Г. Косинка, О. Корнійчук, І. Ле, Гео Шкурупій, Ю. Яновський та ін.

Навколо редакції об'єдналися молоді письменники і художники, які утворили літературно-мистецьку групу «Гроно», що діяла 1920—21. До неї входили письменники Д. Загул, Г. Косинка, М. Любченко (Кость Котко), Ю. Меже нко, В. Поліщук, М. Терещенко, П. Филипович, Г. Шкурупій, художники М. Бурачек, В. Левандовський, Г. Нарбут, А. Петрицький та ін. Серед них були як представники авангарду, так і «неокласики». Вони декларували свою головну ідею як «мистецтво для людей, для життя», мистецький метод, як щось середнє між імпресіонізмом і футуризмом, відмежовуючись від пролеткультівців. У цьому будинку відбувалися збори членів об'єднання, літературно-мистецькі вечори. У листопаді 1920 воно випустило збірник «Гроно», в якому опублікувало своє «Credo» і твори учасників. Розбіжності в ідейно- естетичних пошуках призвели до розпаду групи.

1932— 39 у будинку містилася редакція щоденної вечірньої газети «Більшовик» — органа Київського горкому КП(б)У і Київської міськради. 1939 влилась у газету «Пролетарська правда».

У 1930—40-х рр. в будинку містилася Республіканська рада профспілок (Укрпрофрада).

1941, під час оборони Києва від німецьких агресорів, тут містився кореспондентський пункт газети «Комсомольская правда». З липня до серпня 1941 з цим пунктом співпрацював як військовий кореспондент Гайдар Аркадій Петрович (справж. — Голіков; 1904—41) — дитячий письменник, автор широковідомої повісті «Тимур та його команда», оповідання «Чук і Гек». Регулярно публікував у газеті свої нариси, присвячені обороні Києва: «Діти і війна», «Біля переправи» та ін. Після здачі Києва воював у партизанському загоні, загинув у бою біля Канева. Ім'я письменника носить одна з вулиць Києва.

Хмельницького, 9

Архітектурний комплекс Колегія Павла Ґалаґана 2-ї пол. ст., в якій навчалися, працювали, проживали відомі діячі науки і культури, містилися Генеральне секретарство і Міністерство військових справ УЦР—УНР

Засновниками колегії були громадський діяч із старовинного українського роду, землевласник Г. Ґалаґан та його дружина К. Ґалаґан (уроджена Кочубей). Приводом для створення навчального закладу стала наґла смерть їхнього єдиного сина 27 квітня 1869. Г. Ґалаґан продав власний будинок на вул. Хрещатик (сучасна адреса — вул. Хрещатик, 30) і 4 серпня 1869 придбав у військового інж. А. Никифораки садибу з будинком на розі вулиць Кадетської (тепер вул. Б. Хмельницького) та Олексіївської (тепер вул. Терещенківська), в якій раніше містилося жандармське управління, пізніше — приватний жіночій пансіон. Арх. О.Шіле перебудував та пристосував споруду до потреб навчального закладу. 4 березня 1871 Г. Ґалаґан докупив сусідню садибу (№ 7), що належала дружині статського радника Н. Климович і виходила на вул. Єлизаветинську (тепер вул. Пушкінська). Тут стояли муровані особняк 1830—40-х рр. у стилі класицизм з мезоніном та двоповерхові служби. В особняку проживала родина фундаторів, з 1900 — викладачі. Ймовірно, автором споруди (зруйнована 1981) був арх. В. Беретті. У х рр. зведено житловий будинок для персоналу навчального закладу. Щоб забезпечити існування навчального закладу, фундатори закріпили за ним навіки Покорщину, Лебединець, Макіївський, Мостицький та інші маєтки у Полтавській та Чернігівській губерніях, загалом бл. 8 тис. десятин землі.

Навчальний корпус № 11

Неодноразово добудовувався і перебудовувався впродовж останньої третини ст., бл. 1896 набув сучасного вигляду. За проектом арх. О. Шіле на вул. Б. Хмельницького прибудовано двоповерховий об'єм з вестибульним приміщенням, парадними сходами та домовою церквою в ім'я святих Петра і Павла (на другому поверсі); до крила на вул. Терещенківській — двоповерховий житловий корпус. До останнього 1885 за проектом арх. В. Ніколаєва прибудовано одноповерховий об'єм лікарні. 1886—88 під керівництвом арх. В.Ніколаєва реконструйовано приміщення бібліотеки на другому поверсі, зведено нові парадні сходи з польського темно-сірого граніту, відремонтовано церкву і реставровано дубовий різьблений іконостас, розписаний художником Васильєвим. Ззовні над церквою здіймалася біла баня, увінчана золотим хрестом. Внутрішній простір церкви, що мала пл. 14,5 кв. сажнів, вирізнявся простотою і вишуканістю оформлення. Плафон півсферичного склепіння з ліпленими прикрасами мінився найніжнішими кольорами. На першому поверсі містилися спальні, їдальня, буфет, умивальні, приміщення для занять музикою і лікарня на чотири ліжка; на другому — церква, зала для урочистих зборів, бібліотека, чотири класні кімнати, фізичний кабінет, у мезоніні — бібліотека і квартира помічника вихователя, у цокольному поверсі — клас ручної праці, кухня, квартири економа і буфетника.

Двоповерховий на цокольному поверсі, мурований, пофарбований, у плані Г-подібний.

Об'єм домової церкви у східій частині північого крила виявлено сферичною банею на низькому восьмигранному підбаннику та півкруглою апсидою на східному торцевому фасаді. Планування першого поверху північого крила коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень, другого — анфіладне. Крило на вул. Терещенківській має коридорне планування. Перекриття пласкі.

На чоловому — північному фасаді на вул. Б. Хмельницького простежуються етапи будівництва споруди: до симетричного фасаду на одинадцять віконних осей зі сходу прилягає одноосьова розкріповка парадного входу та домової церкви. Основним композиційним акцентом є розташований на рівні церкви чотириколонний портик зі здвоєними колонами тосканського ордера та балконом, фланкованим декоративними вазами. Головний вхід під ним оформлено гранітним порталом з двох рустованих тричвертєвих колон, що підтримують лучковий фронтон, під яким у пласкій ніші вміщено дату відкриття колегії — «1871». В одне ціле фасад об'єднують елементи ренесансної архітектури: мотив аркових вікон верхнього поверху, міжповерхові гурти та вінцевий карниз, рустовані лопатки, ордерні членування пласкими лопатками. Видовжений фасад з боку вул. Терещенківської вирішено суто раціонально.

Будинок — зразок вдалого архітектурного вирішення споруди приватного навчального закладу на перехідному етапі від пізнього класицизму до еклектики.

Житловий будинок № 9-А

Поряд із навчальним корпусом. Побудований у 1870-х рр., ймовірно за проектом арх. О. Шіле. Первісний об'єм у формах пізнього класицизму з чоловим фасадом на сім віконних прорізів 1885 добудований за проектом арх. В. Ніколаєва лівим крилом з об'ємом сходової клітки на осі симетрії фасаду. У будинку містилися канцелярія і до 1900 — квартира директора колегії, пізніше директор, вихователь і настоятель церкви жили в наріжному будинку, що не зберігся.

Двоповерховий на цокольному поверсі, мурований, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний, з центральним ризалітом сходової клітки на дворовому фасаді. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий.

Центр чолового фасаду з півциркульним отвором входу оформлено розкріповкою, аттиком та двома парами пілястр тосканського ордера обабіч вікна на другому поверсі. Фасад членують рустовані лопатки першого і другого поверхів та міжповерховий карниз. Прямокутні вікна обрамлено розірваними вгорі профільованими лиштвами та увінчано замковими каменями, на першому поверсі оздоблено підвіконними фільонками.

Будівля — складова частина архітектурного комплексу колегії.

1 жовтня 1871 у навчальному корпусі (№ 11) почала функціонувати колегія Павла Ґалаґана — приватний закритий навчальний заклад для юнаків православного і греко-католицького віросповідання всіх станів, які досягли віку померлого сина засновників, тобто 16 років. Складалася з чотирьох класів, відповідних старшим класам гімназії. Ґалаґани дбали про розумове й моральне виховання гімназистів. Класи були невеликими за кількістю учнів. Так, найчисленніший, 13-й випуск складався лише з 19 юнаків. 40 відсотків учнів навчалося безплатно на кошти, що заповів фундатор навчального закладу. З часом їх кількість збільшилася. Щороку приймалося 8—9 стипендіатів за дуже великим конкурсом. За спогадами випускника колегії, відомого вченого А. Кримського, «добиралася решта так, що це був цвіт старої української аристократії». Вимоги до вихованців були дуже високими. Згідно з правилами, затвердженими 1892, вихованець, який мав трійку протягом шести чвертей, повинен був залишити школу. Стипендіати з жодного предмету не могли мати оцінки, нижчої за трійку.

Колегія перебувала під постійним патронатом Університету св. Володимира, але мала право самостійно налагоджувати навчальний процес. Програму було складено з ухилом у гуманітарні науки. Було запроваджено викладання історії й теорії музики, малярства та інших мистецтв. Тут було обладнано добре устаткований природничо-науковий кабінет і фізичну лабораторію, клас музики з фортепіано, скрипками і органом, на астрономічній вежі встановлено телескоп, 1914 придбано кіноапарат. Г. Ґалаґан подарував колегії власну цінну нумізматичну колекцію. Було організовано першорядну книгозбірню, яка 1896 включала 3758 назв книжок, 10522 тома. Загалом було чотири бібліотеки: основна (фундаментальна), учнівська, навчальних посібників і музична. У складі фундаментальної бібліотеки були рідкісні рукописи і стародруки. Основою колегіатської збірки стала бібліотека видатного українського історика і письменника М. Маркевича, що увібрала в себе зібрання поета І. Богдановича. Засновник передав колегії і власну родинну бібліотеку, утворену ще у 18 ст., цінну збірку карт, планів і схем. У великому приміщенні бібліотеки по периметру було побудовано високі красиві шафи з антресолями, що збереглися дотепер, у 20 горішніх нішах стояли 26 скульптур діячів культури — Арістотеля, Таціта, Й.-В. Гете, М. Гоголя, О. Пушкіна, Т. Шевченка та ін. (не збереглися), висів портрет П. Ґалаґана роботи худ. М. Пимоненка (втрачений). Тут відбувалися і засідання правління колегії. Діяли також спортзала, кіноапаратна, їдальня, лікарня.

Засновники навчального закладу прагнули створити в ньому домашню обстановку. На прогулянки учнів випускали тільки з вихователем, спочатку навіть не було оцінок, нагород і покарань, дзвінків і певних годин для готування уроків. У неділю чи свято Г. Ґалаґан запрошував вихованців до себе на обід, розваги, зустрічі з відомими діячами. Він влаштував хор під керівництвом Г. Янчевецького з учнів та запрошених студентів, серед яких був, наприклад, майбутній вчений О. Левицький; привчав до народних звичаїв та обрядів. У репертуарі хору одне з основних місць займала українська тематика. У лютому 1881, в умовах заборони театральних вистав українською мовою, в колегії був влаштований аматорський спектакль з другим актом «Наталки-Полтавки». Колегія була єдиним місцем, де виховувалась українська інтелігенція. 29 вересня 1917 правління навчального закладу вперше в Києві ухвалило ввести викладання українознавства. Українську мову і літературу викладав її давній вихователь, літературознавець М. Марковський, історію — історик права І. Бакинський.

Колегія видавала «Ежегодник» (1896—1916), науковий періодичний збірник «Педагогическая мысль» (1904—05). Гімназисти випускали власні (неофіційні) журнали — «Колегіатська думка» (російською і українською мовами), в якому було вміщено перші твори А. Кримського і П. Чубинського, «Слово», «Лукоморье» — з віршами, повістями, критичними статтями, театральними рецензіями.

Почесним попечителем колегії був її засновник Ґалаґан Григорій Павлович (1819—88) — землевласник (мав великі маєтки на Полтавщині й Чернігівщині), громадський діяч, випускник юридич-ного факультету Санкт-Петербурзького університету (1840); предводитель дворянства Борзнянського повіту Чернігівської губ. (1848—51), совісний суддя Чернігівської губ. (1851—54), земський діяч (з 1865).

З 1871 жив у Києві, гласний Міської думи (з 1871). 1872 заснував перше в Україні Позичково-ощадне товариство у с. Сокиринці, надавав матеріальну підтримку народним школам, ремісничим училищам, один із засновників гімназії в Прилуках (1874). Перший голова Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства (1873—75), віце-голова Київського відділу Слов'янського доброчинного товариства, почесний член Історичного товариства Нестора-літописця. Член Державної ради (з 1882). Підтримував національний рух (у т. ч. матеріально), хорове мистецтво, популяризував творчість кобзаря О. Вересая. Жертвував гроші на діяльність Київської Старої громади, зокрема на журнал «Киевская старина». Підтримував дружні стосунки з відомими українськими діячами В. Антоновичем, П. Житецьким, П. Кулішем, М. Максимовичем, Т. Шевченком та ін.

Згідно зі статутом навчального закладу, затвердженим 1870, керівництво ним покладалося на раду, до першого складу якої 1871 увійшли почесний попечитель Г. Ґалаґан, директор В. Григор'єв, від Університету св. Володимира — професори П. Ромер, Г. Цехановський і В. Яроцький, від Міської думи — ре- дактор-видавець газети «Киевлянин»

В. Шульгін і професор кафедри окремої патології університету Ф. Мерінг. Перший склад ради розробив навчальні програми, здійснив підбір педагогів. Після смерті дружини засновнника К. Ґалаґан у 1896 почесними попечителями колегії були граф К. Ламздорф-Ґалаґан (1897—1900; одружений з племінницею засновника колегії, тому як старший по чоловічій лінії в роді взяв друге прізвище — Ґалаґан) та його син С. Ламздорф-Ґалаґан (1901 — 1919). Членами ради колегії згодом були професори Київського університету П. Армашевський (1903—19), Б. Букрєєв (до 1899), Г. Демченко (1909—15), М. Довнар-Запольський (1903—15), О. Романович-Славатинський (1900— 09), І. Сікорський, Р. Фогель (1899— 1903), землевласник, один із засновників Київського земельного банку Я. Тарновський (до 1913) та ін.

У колегії викладали в різний час відомі діячі науки, освіти і культури. Анненський Інокентій Федорович (1855—1909) — поет, перекладач. Директор колегії (1891—93). У жовтні переведений на посаду директора Восьмої Санкт-Петербурзької гімназії.

Архимович Зіновій Алоїзович (1858— 1938) — фізик, математик. Викладач математики, фізики і вихователь в колегії (з 1895), її директор (1906—11). У червні 1911 звільнений за станом здоров'я. Одночасно — викладач Міністерської жіночої гімназії (1895—98), політехнічного інституту (1897—98), голова педагогічних рад приватних жіночих гімназій О. Плетньової (з 1914 — її директор) й А. Жекуліної (1900-і рр.). Григор'єв Василь Васильович (? — 1873) — математик.

Перший директор колегії (1871—73), запрошений до Києва із Санкт-Петербурга.

Екземплярський Ілля Тихонович (1836—1905) — літератор, церковний діяч, педагог; єпископ Чигиринський і настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (1885—90), єпископ Тамбовський і Шацький (1890—94), Литовський і Віленський (1894—98), архієпископ Варшавський і Холмський (1898—1905).

Законовчитель колегії (1871—85), одночасно — Першої Київської гімназії. Житецький Павло Гнатович (1837—1911) — філолог, педагог, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1898); один із фундаторів Київської Старої громади (1861).

Викладач російської мови і словесності по найму (1873—93, з перервою в 1880— 82, коли був змушений через участь в українському русі переїхати у Санкт- Петербург).

Конський Петро Олексійович (1870— ?) — історик, педагог; викладач історії і літератури Олександрівського (колишній Царськосельський) ліцею, Морського кадетського корпусу і Комер-ційного училища в Санкт-Петербурзі, директор Самарського комерційного училища (1905—11). Директор колегії (1911—15).

Мурашко Микола Іванович (1844—1909) — живописець, педагог, засновник і керівник Рисувальної школи в Києві (1875—1901). Викладав у колегії малювання (1870-і рр.).

Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — мовознавець, шевченкознавець, історик літератури, педагог, громадсько-політичний діяч; член Київської Старої громади, голова Київського товариства грамотності, член Української Центральної Ради, міністр освіти Української Держави.

Викладав у колегії словесність (1880—1882), одночасно працював у Другій Київській гімназії та Міністерській жіночій гімназії.

Ничипоренко Іван Іванович (1842—1910) — педагог. Директор колегії (1879—90). Запровадив ті педагогічні традиції й принципи, якими уславився навчальний заклад.

Пимоненко Микола Корнилович (1862—1912) — художник, акад. Імператорської АМ (з 1904). Викладав у колегії малювання (з січня 1887 — по найму, у жовтні 1892 — вересні 1893 — на штатній посаді викладача). Одночасно викладав у Київській рисувальній школі (з 1884), іконопис у Київській духовній семінарії (з 1889).

Селіханович Олександр Броніславович (1880—1968) — педагог, історик педагогіки, громадський діяч. Викладав у колегії філософську пропедевтику (1909—11). Одночасно — викладач Першої Київської гімназії.

Степович Андроник Іоанникійович (літ. псевд. — Дудка-Степович; 1857—1935) — філолог-славіст, історик, перекладач, педагог; засновник і директор власної приватної гімназії (1907—19), професор славістики КІНО (колишній університет; 1920—24). Директор колегії (1893—1906), її випускник (1875). Редактор «Ежегодника» колегії (1894—1906). Одночасно викладав словесність у київських гімназіях, приват-доцент кафедри слов'янознавства Київського університету (1895—, співробітник журналу «Киевская старина».

Трегубов Єлисей Кипріанович (1848—1920) — історик, етнограф, член Київської Старої громади, співробітник журналу «Киевская старина», співробітник постійної комісії для складання словника живої української мови УАН (з 1919). Викладач історії та географії і вихователь колегії (1876—93) секретар правління й ради навчального закладу (1878—93). 1893 призначений членом ради, інспектором класів Керченського Кушниковського дівочого інституту.

Химиченко Олександр Васильович (1856—1947) — флейтист, педагог; соліст оркестру київської опери (з 1879), викладач Музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства (з 1880), професор Київськї консерваторії (1913—41). Викладав у колегії спів та історію музики (у 1900-х рр.).

Холодний Микола Григорович (1882—1953) — ботанік, акад. ВУАН (з 1929). Викладач природознавства і географії за наймом (березень 1914 — вересень 1915). Одночасно — приват-доцент і хранитель ботанічного кабінету Київського університету.

Шафранов Семен Миколайович (1820—88) — філолог, викладач російської мови, автор кількох підручників для навчальних закладів, дослідник російського фольклору. Директор колегії (1873—76).

Шіле Олександр Якович (1830—97) — архітектор, міський архітектор Києва (1869—71), архітектор Фундуклеївської гімназії (1880—89), автор численних громадських і житлових споруд у місті. Викладав у колегії малювання (1871 — 72).

Шульженко Микола Михайлович (1841—1915) — педагог, інспектор Київського навчального округу (1879—90). Директор колегії (1876—79).

У різний час обов'язки директора колегії виконували філософ, автор одного з перших нарисів з історії філософії в Росії Я. Колубовський (закінчив колегію), викладач латинської мови А. Макаренко, законовчитель М. Нечаев. Тут працювали у різний час також літературознавець М. Марковський (вихованець колегії); філолог-класицист В. Петр; філософ Й. Селіханович, філологи А. Іванов і В. Сиповський, лікарем-консультантом колегії був у 1910-х рр. С. Тимофеев.

Серед вихованців навчального закладу відомі вчені, письменники, діячі культури й освіти, громадсько-політичні і державні діячі: патофізіолог, акад. ВУАн (з 1929), президент ВУАН— АН УРСР (1930—46) О. Богомолець; казанський губернатор П. Боярський; лінгвіст В. Ганцов; юрист-міжнародник, акад. ВУАН (з 1926) В. Грабар; публіцист, дипломат, член УЦР М. Ґалаґан; поет і перекладач М. Драй-Хмара; історик і літературознавець Г. Житецький; поет, перекладач і літературознавець М. Зеров; мовознавець, акад. АН УРСР (з 1939) М. Калинович; літературозна-вець, один з кращих у свій час знавців творчості М. Гоголя та І. Крилова В. Каллаш; психолог, дійсний член АПН СРСР (з 1967), засновник і перший директор Інституту психології АПН України Г. Костюк; літературознавець, перший директор Пушкінського дому (з 1910), акад. Імператорської Санкт- Петербурзької АН (з 1909) Н. Котляревський; орієнталіст, славіст, письменник, акад. УАН (з 1918) А. Кримський; спортсмен, засновник стаціонарного цирку в Києві П. Крутиков; мовознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1945), акад. Литовської РСР (з 1949) Б. Ларін; ботанік, акад. УАН (з 1919), президент УАН (1922—28) В. Липський; правник, член УЦР, голова уряду УНР в екзилі А.Лівицький; історик права, чл.-кор. ВУАН (з 1925) М. Максимейко; правознавець, акад. ВУАН (з 1925) І. Малиновський; психіатр, професор Київського університету П. Нечай; історик-медієвіст, акад. АН СРСР (з 1929) Д. Петрушевський; актор і режисер Б. Пронін; брат майбутнього гетьмана України М. Скоропадський; лікар, директор Олександрівської лікарні в Києві М. Страдомський; відомий соціал-демократ, меншовик П. Тучапський; поет П. Филипович; фольклорист, етнограф, поет, громадський діяч П. Чубинський; поет і літературознавець Г. Чупринка; завідувач кафедри очних захворювань Київського університету О. Шимановський; син німецького археолога Г. Шлімана С. Шліман (1871—74); композитор Б. Яновський та багато ін.

У лютому 1885 в житловому будинку колегії (№ 9-а) на другому поверсі в квартирі викладача колегії, історика і етнографа Є. Трегубова зупинявся Франко Іван Якович (1856—1916) — письменник, публіцист, учений, громадський діяч. Вдруге приїздив до Києва у квітні 1886, але проживав за іншою адресою. Під час перебування користувався бібліотекою колегії. У Києві він зустрічався з багатьма відомими діячами науки і культури, членами Старої громади, зокрема з П. Жи- тецьким, О. Кониським, М. Лисенком, О. Пчілкою, М.Старицьким, відвідував літературні збори молоді, що проходили у М. Лисенка. Письменник брав участь у доборі матеріалів для збірки літературних творів українських письменників і фольклору «Веселка. Літературна збірка», що 1887 вийшла друком у Львові. У Є. Трегубова він познайомився з сестрою його дружини О. Хоружинською. 4 травня 1886 в домовій церкві в ім'я святих Петра і Павла відбулося їхнє вінчання.

1915—16 колегія перебувала в евакуації в м. Кисловодськ (тепер РФ), в її приміщеннях розмістили лазарет Червоного Хреста для поранених офіцерів. 1917 навчальні класи було переведено у бу-динок № 9-а. У цей час тут навчалося лише 45 учнів, 1918 атестати зрілості одержали 11 чоловік.

1917—18 у навчальному корпусі (№ 11) містилося Генеральне секретарство військових справ УЦР, з листопада 1917 — УНР, з січня 1918 — Міністерство військових справ УНР. У червні—грудні 1917 його очолював Петлюра Симон Васильович (1879— 1926) — громадсько-політичний діяч, журналіст, член Української Центральної Ради, який пізніше був Головним Отаманом військ УНР, головою Директорії УНР. Головним завданням на цій посаді була українізація військових частин. Вона здійснювалася повільно, на-трапляючи на опір російського міністерства. На початку вересня С. Петлюра на чолі української делегації прибув до ставки верховного головнокомандувача російської армії. Внаслідок переговорів з О. Керенським було досягнуто домовленості про українізацію 15 піхотних дивізій. Проте здійснити українізацію в повному обсязі не вдалося. Після падіння Тимчасового уряду секретаріат на чолі з С. Петлюрою прагнув не допустити остаточного розвалу армії, анархії, вживав заходів для забезпечення фронту військовим спорядженням, продовольством, налагоджував контакти з командувачами Південно-Західного та Румунського фронтів, організував штаб при Генеральному секретарстві військових справ.

С. Петлюра виступив ініціатором об'єднання цих двох фронтів в єдиний Український фронт і водночас підготував план роззброєння пробільшовицьких частин у Києві та на території України, доклав багато зусиль до оборони України від більшовицької агресії. На засіданні Генерального секретаріату 15 грудня 1917 він був обраний до складу Комітету оборони України.

18 грудня С. Петлюра пішов у відставку і виїхав на Лівобережжя.

Обов'язки генерального секретаря військових справ після нього виконував Порш Микола Володимирович (1879— 1944) — громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист, член УСДРП, Української Центральної Ради. Одночасно — генеральний секретар праці (з 1 листопада 1917). Продовжував справу організації військового управління, брав участь у розробці законопроекту про створення національного війська на територіальних засадах. Згідно із законом УЦР про демобілізацію армії, видав наказ про формування українського війська із офіцерів вихідців із України. За його наказом встановлено однострої для українських військовиків. 30 грудня 1917 Генеральний секретаріат УНР схвалив розроблений Генеральним секретарством військових справ законопроект про формування української міліції, 3 січня Мала Рада ухвалила закон про утворення добровільного війська (армії). За Української Держави перебував в опозиції до влади, заарештовувався.

1919—20 — на дипломатичній роботі. На еміграції проживав у Берліні, де й помер, займався науково-дослідною роботою.

11 січня 1918 секретарство перетворене на Міністерство військових справ, яке переїхало на вул. Банкову, 2.

З березня 1918 у головному навчальному корпусі (№ 11) містився німецький військовий загін з охорони міста, частину приміщень було передано Головній раді профспілок, у червні її відселено, корпус передано броньовому загону і мотоциклетній команді, у січні 1919 реквізовано для штабу залізничних військ, у червні 1919 — для Перших радянських Київських командних курсів технічних засобів боротьби.

З установленням радянської влади колегія припинила своє існування, формально це відбулося згідно з наказом Наркомосвіти від 15 червня про ліквідацію гімназій. Бібліотеку 1919 передано Всенародній бібліотеці України (тепер Національна бібліотека ім. В. Вернадського НАН України).

1919—20 у головному корпусі (№ 11) містилося одне із книгосховищ ВБУ. З 1923 тут розмістилися трудова школа і дитячий будинок, потім — середня школа ім. І. Франка, 1977—82 — Будинок учителя. Після реставрації споруди 1983—86 її передано Музею літератури УРСР, створеному 1981 (з 1997 — Національний музей літератури України).

1955 на цьому будинку було встановлено мармурову меморіальну дошку, 1970 замінену на гранітну, в пам'ять перебування тут І. Франка.

У будинку № 9-а в радянський час діяли курси іноземних мов, різні установи, зокрема виконком Ленінської райради м. Києва, з поч. 1990-х рр. — Інститут краси.

Хмельницького, 10

Садиба 1903—04, в якій містилися Київський клуб автомобілістів, Київське товариство мистецтва та літератури, жіноча гімназія Титаренко О. К., де навчалася Тарасова А. К.

Приблизно у 1840-х рр. він збудував у садибі двоповерховий будинок мішаного типу, вирішений у стилі пізній класицизм. Згідно із заповітом власника, 1872 садибу було продано, а гроші направлено до Aкадeмц мистецтв у Pимi для сплати щорічних стипендій. Майно Л. Станзані купив поміщик Чернігівської губ., відомий меценат і колекціонер В. Tарновcький. У 1879—99 ділянка належала родині інж.-технолога В. Коссовського, який здійснював тут будівництво за власними проектами. У Коссовських садибу придбало Київське літературно-артистичне товариство (КЛAT), на замовлення якого 1900 проект будинку виконав арх. В.Ніколаєв, але роботи не було проведено. Будівництво здійснив новий власник Ф. Міхельсон. Aвтор проекту — арх. Е. Брадтман. На момент спорудження будинок вважався одним з найбільших у Києві. Деякий час він відіграв роль містобудівної домінанти, височів над сусідніми дво-, триповерховими будівлями.

Об’ємно-просторове вирішення будинку стало для Києва унікальним: каре з тильними бічними крилами та бічне засклення сходової клітки дозволили збільшити ефективність використання ділянки. Будинок являв собою багатосекційну прибуткову споруду, значну частину приміщень якої займали квартири з пишним декоративним оздоблення і всіма вигодами. В окремих приміщеннях містились офіси. У чоловому об’ємі здавалося дев’ять квартир, у тильному — 20 квартир. Під площею двору містилися муровані споруди перекриті склепіннями — льодовні, комори, сараї.

За проектом проектно-кошторисної контори Міськжитлуправління проведено ремонт головного будинку.

Головний будинок

На червоній лінії забудови вулиці. П’ятиповерховий, мурований, тинькований, пофарбований, у плані являє каре з тильними бічними крилами, багатосекційний. Планування першого поверху коридорного типу, в центральних об’ємах двобічне, у бічних — однобічне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Композиція чолового фасаду симетрична. Центральну частину виділено розкріповкою, акцентованою великомасштабною аркатурою п’ятого поверху. Членування по горизонталі четвертого—п’ятого поверхів виявлено лопатками, по вертикалі над другим поверхом масивним гуртом, другого—третього поверхів — поясками, рустуванням.

На центральній осі розташовано прямокутний отвір проїзду, над ним на рівні другого поверху — півциркульне вікно з багатодільним заповненням в обрамленні масивного архівольта. Перший поверх прорізано великими вітринами.

Прямокутні віконні прорізи прикрашено замковими каменями, на третьому поверсі акцентовано трикутними сандриками на кронштейнах, на четвертому — дугоподібними сандриками. У простінках вікон другого поверху вміщено стилізовані півколони. На п’ятому поверсі в центральній розкріповці вікна з півциркульними перемичками оформлено широкими архівольтами, пари вікон об’єднано півциркульними орнаментованими архівольтами, що спираються на лопатки. У полі між архівольтами на осях простінків вміщено розетки. Фасад завершують аркатурний фриз та профільований карниз. У декорі також використано змодельовані в цеглі підвіконні полички, надвіконні вставки тощо. Насиченість декоративного оздоблення зростає від першого до останнього поверху. Композиція дворового фасаду чолового об’єму ритмічна. На рівні верхніх поверхів фасад членовано лопатками, на рівні першого—третього — оформлено дощаним рустуванням. Прямокутні віконні прорізи акцентовано рельєфними клинчастими перемичками. Композиція аналогічно оформлених фасадів бічних об’ємів симетрично-осьова, підкреслена центральними ризалітами. Центральну частину чолового фасаду центрального дворового об’єму виділено розкріповкою на три віконні осі. Вертикальні членування виявлено лопатками. Cтіни першого—другого поверхів рустовано. Прямокутні віконні прорізи акцентовано рельєфними клинчастими перемичками та підвіконними фільонками. На центральній осі розміщено широкий прямокутний вхідний отвір з тридільною фрамугою, увінчаний сандриком. Дверне заповнення дерев’яне, тристулкове, прикрашене різьбленням. Над приямком до входу перекинуто місток з балюстрадною огорожею.

Під двором збереглися муровані підвали, перекриті склепіннями.

Будинок — характерний зразок київської архітектури з елементами поширеного в кін. 19 — на поч. 20 ст. неоруського стилю.

Флігель

Розташований паралельно фасадному будинку, утворює замкнену забудову садиби.

П’ятиповерховий, цегляний, в плані Н-подібний, тинькований, пофарбований.

Декорування спрощене, відповідає оформленню дворових фасадів головного будинку. Над приямком флігеля до парадного входу перекинутий місток з цементною огорожею із балясин. Отвір дверей прямокутний, широкий, акцентований сандриком. Дверне заповнення дерев’яне, тристулкове, збереглася одна автентична стулка, прикрашена різьбленням. Над дверима — стаціонарне тридільне вікно. Центральну вісь головного фасаду виділено ризалітом на три віконні прорізи. Вертикальне членування фасадів підкреслено пілястрами. Стіни першого—другого поверхів оформлено дощаним рустом, віконні прорізи прямокутні, акцентовані трапецієподібними сандриками, підвіконні фільонки геометричні.

Під двором збереглися цегляні підвали, перекриті склепіннями.

Садиба — зразок комплексної житлової забудови у стилі історизм.

1904-12 у садибі містився Київський клуб автомобілістів — перше в місті об’єднання автолюбителів, засноване 1904. Клуб рекламував нові марки автомобілів, організовував виставки, брав участь у всеросійських автопрогонах. При клубі були гараж, майстерня, пункт прокату й автомагазин «Стріла». У діяльності об’єднання брав участь київський міський голова І. Дьяков, лікар і громадський діяч Є. Гарнич-Гарницький та ін. Пізніше клуб розміщувався на Хрещатику.

У 1910-х рр. у садибі містилося Київське товариство мистецтва та літератури. Товариство проводило літературні й музичні тематичні вечори, лекції, концерти, влаштовувало аматорські спектаклі. З 1912 при ньому діяло театральне училище. Серед активістів були літературознавці Г. Александровський та В. Перетц, директор Міського музею М. Біляшівський, режисер М. Попов, актори І. Дуван-Торцов, М. Радин, художник К. Бахтін, композитор О. Каневцов, скульптор Еліо Саля, журналісти М. Ніколаєв, В. Чаговець, Г. Шварц (Бостунич), інженер І. Хижняков та ін. З 1910 у садибі розміщувалася приватна жіноча гімназія О. Титаренко.

Серед педагогів гімназії була викладачка російської і французької мов Зелінська-Луначарська Софія Миколаївна (1875—1942), яка разом з чоловіком М. Луначарським (братом А. Луначарського) брала активну участь у соціалдемократичному русі, громадському та культурному житті Києва. З 1920 — діячка радянських органів освіти.

1910-14 у гімназії навчалася Тарасова Алла Костянтинівна (1898—1973) — актриса, народна артистка СРСР (з 1937), Герой Соціалістичної Праці (1973). Народилась у Києві в сім’ї лікаря військового госпиталю К. Тарасова. 1906—10 навчалась у жіночій гімназії на Печерську по вул. Різницькій, 2/34 (див. ст. 55). З періодом навчання у гімназії О. Титаренко пов’язані ранні театральні враження майбутньої актриси. В травні 1912 у Києві відбулися гастролі Московського художнього театру, тут А.Тарасова вперше побачила спектакль колективу, з яким згодом пов’язала всю свою творчу долю. Навчаючись у гімназії, підтримувала близьке знайомство з С. Зелінською-Луначарською, з якою листувалась і пізніше, вже відомою актрисою. Після закінчення гімназії А. Тарасова поступила до театральної школи при МХТі.

У 1910-х рр. в садибі також містилося Правління Київського округу шляхів сполучення, у 1920-х рр. — Управління внутрішніх водних шляхів Дніпровського басейну, Київське бюро Регістру СРСР, Верхньодніпровський комітет рятування на водах.

Хмельницького, 12-14

Житловий будинок 1884, 1910, в якому проживали Вагнер Ю. М., Таранов Г. П.

Первісно — триповерховий, у плані Г-подібний об'єм, планувальна пляма якого відповідає західній (від поперечної осі) половині сучасного плану. 1888 частину садиби з триповерховим цегляним будинком та рядом інших дворових дерев'яних споруд купив підполковник Є.Коченовський, від якого майно незабаром перейшло до його сестри А.Кудашевої. 1909 вона передала домоволодіння своєму чоловікові В. Кудашеву. 1910 будинок надбудовано двома поверхами, ймовірно, за проектом В. Ніколаєва.

До 1919-22 рр. використовувався як прибутковий. У підвальному поверсі розміщувалася більярдна, на першому — магазини і перукарня. Тут містилися також склади міської станції Південно-Західної залізниці. На другому-п'ятому поверхах — по чотири квартири на вісім, п'ять кімнат та дві квартири на чотири кімнати. На шостому поверсі розміщувалися дві квартири на чотири кімнати. Загальна річна прибутковість будинку складала 52420 крб. 1922 будинок перейшов у відомство Політвідділу Управління комунальними будинками м. Києва, з цього часу і донині використовується як багатоквартирний житловий.

П'ятиповерховий з підвалом, мурований, у плані П-подібний. Складається з прямокутного у плані основного об'єму з брамою проїзду й двох симетричних бічних дворових крил. Об'ємне та планувальне рішення підпорядковано симетрії відносно центральної поперечної осі, положення якої зафіксовано ризалітом сходової клітки на дворовому фасаді. Ідентичні двомаршові сходи розміщено в бічних частинах основного об'єму поряд із шахтами ліфтів, вони сполучаються групами приміщень з двома входами у бічних розкріповках чолового фасаду. Віднесені до торців бічні ризаліти дворових крил містять двомаршові сходи з виходами у двір. Планування поверхів основного об'єму коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень і винесенням парадних кімнат у зовнішній (вуличний) ряд; планування дворових крил коридорного типу, однобічне. Підмурки бутові стрічкові. Перекриття пласкі на дерев'яних балках, над підвалами — цегляні склепіння. Сходи — кам'яні. Дах на дерев'яних кроквах, над основним об'ємом двосхилий, над крилами односхилий, покрівля бляшана.

Оформлений у стилі неоренесанс.

Композиційна схема чолового фасаду наближена до центрально-осьової. Акцентну роль відіграє розташована в його середній частині одноосьова розкріповка з верхнім півциркульним вікном і високим півкруглим аттиком. Асиметрію будови обумовлює отвір проїзду ліворуч від центру та бічна розкріповка, акцентована високим уступчастим аттиком на тлі чотирисхилого вінцевого шатра. Бічні портали двох головних входів увінчано лучковими фронтонами. Суцільне засклення вітрин першого поверху контрастує з чітким ритмом вікон та балконних дверей другого—п'ятого поверхів, підкресленим рустуванням стіни, підвіконними поличками, фільонками та ін. По вертикалі фасад поділено потужними міжповерховими гуртами. Метричні ряди прорізів увінчує система трикутних (другий поверх), горизонтальних (третій поверх) та лучкових (четвертий поверх) сандриків на кронштейнах. Прорізи п'ятого поверху акцентовано півциркульними перемичками, архівольтами та рельєфними замковими каменями. Акцент підсилено ритмом сліпих люкарн у верхніх частинах простінків, над якими височать оздоблений парами ліплених кронштейнів фриз й значного виносу профільований карниз. Утворений центральним аттиком і бічним шатровим завершенням виразний силует збагачує ритм високих стовпчиків у ажурному металевому огородженні даху, орнамент якого підсилює та закріплює декоративний ефект, створений подібним ажурним огородженням балконів. Дворові фасади вирішено з додержанням центрально-осьової схеми, дещо порушеної ацентричним положенням отвору проїзду. Потужні міжповерхові гурти розділяють монотонні ряди прямокутних вікон, завершених П-подібними сандриками.

Первісне оформлення збереглося у тамбурах головних входів, пов'язаних з ними коридорах й тамбурі головних мармурових сходів, які розділено короткими маршами східців й трицентровими підпружними арками. Стіни приміщень окреслено виразним ритмом лопаток й увінчано ліпленими падугами й кесонованими стелями, підлоги викладено мармуровими плитами геометричного рисунка.

Будинок — виразний зразок прибуткової житлової споруди кін.19 - поч.20 ст. в центральному районі міста.

Бл. 1915—20 у восьмикімнатній квартирі №7 на четвертому поверсі проживав Вагнер Юлій Михайлович (1865—?) — вчений-зоолог, державний діяч, професор, завідувач кафедри зоології, засновник зоологічного музею та лабораторії Київського політехнічного інституту (1898—1911), подав у відставку на знак протесту проти урядової політики щодо вищої школи); засновник і керівник Обмінного ентомологічного бюро в Києві (1907—08). У 1910-х рр. — голова комісії з керівництва Дніпровською біологічною станцією на Трухановому острові при Київському товаристві шанувальників природи (з 1912); член правління й завідувач ентомологічного відділу Київської обласної сільськогосподарської станції, старший спеціаліст департаменту з сільськогосподарської частини (з 1914). З 1917 — голова секції праці Київського військово-промислового комітету, входив до складу Київського виконавчого комітету, член партії народних соціалістів. Міністр праці в уряді Української Держави (в кабінеті Ф. Лизогуба). З 1920-х рр. на еміграції. Мешкав також на вул. Володимирській, 41 (1898—1900), у житловому будинку КПІ (1900—11), на сучасних вулицях Полтавській, 1, Польовій, 103, Вєтрова, 1, Златоустівській, 19 (1911 — 15; будинки не збереглися).

1942 - у квартирі № 1 проживав Таранов Гліб Павлович (1904—89) — композитор, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1957). 1924-41, 1944-87 викладав у Київській консерваторії ім. П. Чайковського (з 1939 — професор), одночасно завідував кафедрою інструментовки в Ленінградській консерваторії (1941-48). Брав активну участь у формуванні й становленні професійної компози-торської школи в Україні, виховав десятки композиторів і музикознавців. Творчість Г. Таранова різноманітна за жанрами, але провідне місце належить симфонічній музиці. В його творах розвиваються і поглиблюються традиції класичного музичного мистецтва.

В роки проживання у цьому будинку написав десять симфоній, у т. ч. Шосту — «Пам'яті С. Прокоф'єва» (1964), Десяту - «До 1500-річчя Києва» (1980); п'ять сюїт, серед них: «Українська» (1950), «Земле донецька, море житейське» (1961); другу редакцію опери «Льодове побоїще» (1983, перша — 1943); симфонічні поеми «Давид Гурамішвілі», «Вогні на Ангарі» (обидві — 1953), «Три монументи» (1971), «Прикордонник» (1983); скерцо-поеми «Перший космічний» (1961), «Новий експрес» (1977) та ін. У творчому доробку композитора — камерно-інструментальні твори, пісні, хори, романси на слова О. Блока, М. Лермонтова, Т. Шевченка, обробки українських народних пісень, у т. ч. чотири галицькі пісні зі збірника Ф. Колесси для хору (1944), хорова поема «Радійте, співайте» на слова П. Тичини (1944); редагування й оркестровка опе-ри «Катерина» М. Аркаса (1956) та ін. Творчу і педагогічну діяльність поєднував з громадською. Багато сил та енергії віддавав Спілці композиторів України, де протягом багатьох років був членом правління, 1956—68 — заступник голови республіканської Спілки, 1979-82 — член правління Київської обласної організації СКУ.

1901 в будинку (крило № 12) містилася редакція щомісячного журналу «Шашки», присвяченого викладу і аналізу шашкової гри. Вийшло 54 номери видання; у 1910-х рр. — правління Київського товариства правильного полювання і Клубу мисливців (голова обох — приват-доцент Університету св. Володимира К. Леплинський); у 1920-х рр. — філія видавництва «Наркомздрав»;

у 1900-х рр. в №14 — Комерційне училище М. Хорошилової, в якому викладав історик В. Щербина (пізніше містилося на сучасній вул. Горького, 3); Вечірні загальноосвітні жіночі курси, засновані професором Київської духовної академії В.Завитневичем, серед вчителів яких був зоолог В. Артоболевський, інспектор — В. Булгакова, мати письменника М.Булгакова.

Хмельницького, 16/18

Хм 16_18

Будинок школи поч. 20 ст., 1981, в якій навчалася Корольова М. В.

1937—40 у школі № 47, що містилася в цьому будинку, навчалася Корольова Маріонілла Володимирівна (Гуля Корольова; 1922—42) — кіноактриса, героїня Великої Вітчизняної війни. З дитинства близькі ласкаво називали її Гулею, під цим іменем вона і ввійшла в історію. Ще в дитинстві здобула славу кінозірки. Дочка відомого у довоєнний час режисера, вона ще у чотирирічному віці вперше знялась у фільмі «Каштанка» за повістю А. Чехова реж. О. Преображенської (1926). Через рік зіграла наймолодшу героїню в її ж фільмі «Баби рязанські» (1927). Навчаючись у школі, зіграла головну роль Василинки у кінофільмі «Дочка партизана» Одеської кіностудії ВУФКУ (1932). За цю роль була нагороджена путівкою у Всесоюзний табір «Артек». 1936 знялась у фільмах «Я люблю» реж. Л. Лукова (роль Варьки) і «Соняшний маскарад» реж. Є. Григорович. У той час знімалося не більше чотирьох—п'яти фільмів на рік, і кожного актора глядачі всієї країни знали в обличчя. 1940 поступила у Київський гідромеліоративний інститут. Вийшла заміж, чоловік з початком Великої Вітчизняної війни пішов на фронт, загинув у перших боях 1941. Разом з матір'ю й вітчимом евакуювалася в Уфу, народила сина, залишила його на піклування своєї матері, записалася добровольцем на фронт. 1942 була санінструктором 776-го полку 214-ї стрілецької дивізії, яка билася під Сталінградом. 23 листопада під час битви за висоту 56,8 поблизу хут. Паншино під вогнем противника винесла з поля бою багатьох поранених. Коли вбили командира, і в строю залишилося кілька бійців, підняла їх в атаку на висоту, увірвалась у ворожі окопи і гранатами закидала противника. У цьому бою була смертельно поранена. 1943 посмертно нагороджена орденом Червоного Прапора.

Похована поблизу хут. Паншино неподалік від Сталінграда (тепер Волгоград). На могилі встановлено пам'ятник. У радянський час життя і подвиг Гулі Корольової служили прикладом у патріотичному вихованні молоді. О. Ільїна, сестра письменника С. Маршака, яка знала Гулю в дитинстві, зустрічалася в Уфі, написала про неї книгу «Четверта висота» (1946, мала кілька перевидань), їй був присвячений однойменний фільм, знятий на Кіностудії ім. М. Горького (1977). В Уфі на вул. К. Маркса, 42, де вона жила під час евакуації, встановлено меморіальну дошку.

Хмельницького, 26

Садиба 1902—04, в якій містилися готель «Ермітаж», де зупинялися відомі діячі науки і культури, редакція журналу «Огни»

Первісно входила до складу великої садиби, що включала сучасні прибудинкові ділянки на вул. Володимирській, 51—53. Садибу розбито 1856 на насипному ґрунті під час розпланування площі перед Міським театром. 1871 ділянку придбав колезький секретар А. Крижановський, який забудував дерев’яними й цегляними двоповерховими будівлями (не збереглись). У забудові брали участь архітектори М. Єсікорський, С. Пфунт, П. Спарро і В. Якунін. На вул. Фундуклеївській на садибному місці № 26 розташовувалися мурована крамниця і двоповерховий мішаний будинок. Родина А. Крижановського володіла ділянкою до 1900. Цього ж року її купив великий київський домовласник і відомий оперний співак, соліст Марийського театру у Санкт-Петербурзі М. Михайлов, який мав намір побудувати тут готель. У жовтні 1901 він продав садибу потомственому почесному громадянину міста, власнику цегелень Я. Бернеру. На його замовлення було знесено будинки на червоній лінії вул. Фундуклеївської та 1902—03 на їх місці споруджено наявний п’ятиповерховий будинок № 26, що зводився як респектабельний готель (одержав назву «Ермітаж»). Автор проекту — арх. А.-Ф. Краусс, який вніс до нього зміни під час будівництва. У підвалі були відділення для парового опалення, сім кімнат, сім служб і одна кухня, на першому поверсі — п’ять магазинів із дзеркальним склом і одна кухня, на другому—п’ятому поверхах — по дванадцять кімнат, одній кухні, одній ванній і два клозети. Готель «Ермітаж» швидко набув репутації одного з кращих в Києві.

На ділянці також розташовувалися наріжний двоповерховий будинок, на першому поверсі якого містилися ресторан, аптека, булочна, перукарня та службові приміщення, на другому — номери готелю «Північний» (або «Норд»); на межі із сусідньою садибою — флігель із сараями та службовими приміщеннями. 1903—04 у глибині ділянки зведено чотириповерховий будинок за проектом арх. А.-Ф. Краусса (сучасний № 26-а).

За духовним заповітом Я. Бернера майно перейшло у власність його брата Ф. Бернера. В радянський час садибу націоналізовано. Будинок № 26 спочатку використовувався як житловий, потім переобладнаний під готель, який мав назву «Інтурист». У 1960-х рр. його торцеву стіну прикрашено мозаїчним панно в українському народному стилі.

Готель «Ермітаж», 1902—03, № 26

На червоній лінії забудови вулиці. П’ятиповерховий з підвалом, мурований, тинькований, у плані Г-подібний. Планування коридорного типу, в основному об’ємі — з двобічним розташуванням приміщень, у дворовому крилі — однобічне. Двомаршові сходи розміщено на центральній поперечній осі плану та вздовж тильного торця. Перекриття пласкі. Дах основного об’єму двосхилий, покрівля бляшана. Чоловий фасад оформлено у стилі нео-ренесанс. Композиція симетрична відносно центральної осі, яку акцентовано розкріповкою з бічними тричвертєвими коринфськими колонами на рівні четвертого — п’ятого поверхів, аттиком з трикутним фронтоном і вежкою з наметом й шпилем. Аналогічно виділено бічні осі з лучковими вінцевими аттиками. Фасад членують міжповерхові гурти, завершує — профільований карниз на здвоєних кронштейнах. Стіну на рівні першого поверху прорізано великими вітринами, широкий прямокутний отвір входу розміщено на центральній осі, ліворуч від нього у бічній розкріповці — отвір проїзду. Прямокутні віконні прорізи трьох середніх поверхів обрамлено профільованими лиштвами, на другому та четвертому поверхах прикрашено замковими каменями, у простінках відокремлено лопатками, які рустовано на рівні третього поверху. Півциркульні вікна п’ятого поверху завершено профільованими архівольтами та замковими каменями, розмежовано простінковими пілястрами. Прямокутні прорізи четвертого і п’ятого поверхів у розкріповках оформлено двоколонними пристінними портиками. Насичення фасаду змодельованим у цеглі та ліпленим декором зростає до гори.

Будинок — яскравий зразок готельної споруди періоду еклектики, який на поч. 20 ст. поряд з іншими будівлями сформував фасад однієї з центральних вулиць міста.

Флігель, 1903—04, № 26-А

У глибині ділянки, паралельно червоній лінії забудови вулиці.

Чотириповерховий, з підвалом, мурований, тинькований, у плані Г-подібний, з проїздом у двір в лівому крилі.

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція симетрична відносно центральної осі, яку акцентовано розкріповкою, завершеною трикутним аттиком. У розкріповці розташовано отвір парадного входу. Бічні осі виділено лопатками. Виразності фасадові надають півциркульні вікна четвертого поверху. Міжвіконні простінки на рівні третього—четвертого поверхів оздоблено спрощеними лопатками. Архітектурний декор змодельований в цеглі та ліплений. Декоративна насиченість фасаду зростає догори.

Садиба — зразок житлового комплексу поч. 20 ст. на центральній вулиці міста.

До липня 1908 (часу придбання у Києві садиби на вул. Паньківській, 9) у цьому готелі після закінчення магістерського курсу Університету св. Володимира та переїзду до Львова (1894) неодноразово зупинявся Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч; голова Української Центральної Ради (1917— 18), акад. ВУАН (з 1923) та АН СРСР (з 1929), голова Історичної секції ВУАН (1924—31).

Організатор наукової та видавничої справи в Україні. Засновник власної наукової школи. Автор понад 2000 праць, серед яких фундаментальні «Історія України-Руси» (в 10-ти томах; 1898—1936) та «Історія української літератури» (в 6-ти томах; 1923—26, 1995), популярних книг, підручників, художніх творів.

Візити до Києва особливо тривалими були у 1906—08, пов’язані з організаційними заходами по перенесенню до Києва редакції «Літературно-наукового вістника», розбудовою Українського наукового товариства у Києві та його видань, тісною співпрацею з щоденною українською газетою «Рада», поданням своєї кандидатури на посаду професора Університету св. Володимира, заснуванням у Києві Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці, виданням власних творів, зустрічами з рідними, друзями, українськими меценатами. Про свій побут в готелі М. Грушевський згадує у щоденнику за 1904—10. Збережені джерела однозначно засвідчують про його проживання в готелі у листопаді 1906, березні—квітні 1907. Традиційно вчений зупинявся в № 12.

У жовтні 1907 у готелі «Ермітаж» (№ 26) проживала група письменників із Санкт-Петербурга та Москви, яка прибула до Києва для участі у вечорі «нового мистецтва» на користь малозабезпечених студентів. До складу цієї групи входили видатні літератори О. Блок і Андрій Бєлий (В. Бугаєв), поет і критик С. Кречетов (С. Соколов) та його дружина — поетеса і новелістка Н.Петровська. Організаторами вечора були співробітник редакції київського журналу «В мире искусств». В одному з листів О. Влок повідомляв, що приїхав до Києва 4 жовтня вранці і був доставлений «у кращий готель», де вже перебували інші учасники вечора, які прибули напередодні.

Вечір «нового мистецтва» відбувся в той самий день у залі Міського театру (нині Національна опера України). Вступне слово про сутність нового мистецтва та його головні напрями промовив Андрій Бєлий. Усі четверо приїжджих літераторів виступили з читанням своїх творів (критика відзначила вірш О. Блока «Незнайомка»). Учасниками вечора були також київські діячі культури — оперний співак П. Цесевич, актриса театру «Соловцов» Г. Пасхалова та ін.

Під час перебування у Києві до пізнього вечора 6 жовтня О. Блок та Андрій Бєлий оглядали визначні пам’ятки, спілкувалися з місцевими літераторами. Андрій Вєлий виступив з лекцією у приміщенні Комерційного зібрання. Перебування в місті залишило у поетів чимало яскравих вражень. Зокрема, листування О. Блока містить опис київських пейзажів, природи, Дніпра. Відомий фотографічний знімок, що зафіксував О. Блока на балконі четвертого поверху готелю «Ермітаж».

Про дні, проведені в Києві описав у своїх спогадах Андрій Бєлий.
У серпні 1945 у готелі «Інтурист» зупинявся відомий актор та естрадний співак О. Вертинський, який приїхав до Києва вперше після повернення з еміграції та виступав з концертами в приміщенні театру «Соловцова» (тепер Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка).

Восени 1948 тут жив художник П. Корін, який керував реставраційними роботами з відновлення настінного живопису В. Васнецова та М. Нестерова у Володимирському соборі.

У різні роки в готелі мешкали також акад. АН СРСР В. Філатов, французький кіноактор Жерар Філіп та ін. Флігель (№ 26-а) використовувався як житлова прибуткова будівля.

У 1910-х рр. тут проживала Прохаско Ольга Петрівна (1865—1936) — журналістка, видавець, громадська діячка. Співпрацювала з Київською організацією РСДРП, секретар Київського релігійно-філософського товариства.

В її квартирі містилася редакція періодичного видання «Огни», що виходило в 1910 як газета, з 1911 — як щотижневий ілюстрований журнал, редактором-видавцем якого була О. Прохаско. У зв’язку з критичною спрямованістю матеріалів журнал неодноразово підлягав адміністративним стягненням і 1913 був остаточно заборонений. 1917 редакція на короткий час поновила діяльність на бульв. Бібіковському, 44 (тепер бульв. Т. Шевченка).

У журналі «Огни» від 11 серпня 1912 (№ 32) вперше опубліковано твір письменника К. Паустовського — оповідання «На воді» (підпис: «Балагін»). Згодом він описав свої відвідини редакції журналу в повісті «Далекі роки» (розділ «Оповідання ні про що»). К. Паустовському доводилося бувати в будівлі редакції й раніше: у тому самому флігелі жив його гімназійний товариш А. Боремович.

У журналі «Огни» відбувся літературний дебют іншого відомого письменника — І. Бабеля, у той час студента Київського комерційного інституту. У № 6 журналу від 9 лютого було опубліковане його оповідання «Старий Шлойме».

Разом з О. Прохаско жив її син — студент Київського університету М. Зарніцин, активний учасник соціал-демократичного руху, 1913 висланий з Києва. Повернувшись 1917, він редагував газету «Голос социал-демократа». 1918 загинув на Волзі під час біло-чеського заколоту.

Хмельницького, 27/1

Житловий будинок 1900, в якому проживали і перебували відомі діячі науки і культури

Чотириповерховий, мурований, тинькований, у плані Г-подібний. Наріжну частину об'єму підвищено. Фасад членовано вінцевими гуртами двох нижніх поверхів, на рівні третього та четвертого поверхів рустовано. Віконні прорізи другого поверху облямовано лиштвами.

1906—1920 на другому поверсі будинку проживала Екстер Олександра Олександрівна (1882—1949) — художниця. Переїхала на цю квартиру до свого чоловіка М. Екстера, батько якого був власником будинку, гласним Київської міської думи, шкільним учи-телем гімнастики.

1918—1919 у мансарді розміщувалася майстерня декоративного живопису О.Екстер, в якій працювали художники П. Ковжун, Л. і Г. Козинцеви, В. Меллер, А. Петрицький, І. Рабинович, К. Редько, О. Тишлер, Н. Хазіна, П. Челищев, С. Юткевич. У майстерні бували відомі прозаїки та поети І. Еренбург, Б. Лівшиць, О.Мандельштам, В. Шкловський. Майстерня виконувала ескізи для балетних спектаклів М. Мордкіна та Б. Ніжинської, брала участь в оформленні вулиць Києва до революційних свят (день Червоної Армії — 3 березня, свято 1 травня 1919), агітпароплава «Пушкін» — влітку 1919, в організації виставки «Сучасна творчість українського села» — 1919.

1907—19 О. Екстер організувала в Києві ряд виставок молодих авангардистів «Ланка» (1908), «Кільце» (1914), народного мистецтва Буковини та Галичини (1917), творів селянської художниці Г. Собачко (1918). Була активним учасником Всеукраїнського з'їзду представників художніх організацій (1918). У 1919 за її участі був виданий альманах лівого мистецтва «Гермес». Звідси переїхала до матері (вул. Круглоуніверситетська, 6).

В 1920-х рр. у мансарді містилася майстерня художників В. Меллера та М. Тряскіна. Знищена 1930.

1949—85 у квартирах № 18 і № 19 будинку жив Меліхов Георгій Степанович (1908—85) — живописець, педагог, народний художник України (з 1967), чл.-кор. АМ СРСР (з 1979). Автор відомої картини «Молодий Тарас Шевченко у К. П. Брюллова» (1947, Національний художній музей України), за створення якої 1948 був удостоєний Державної премії СРСР.

У період проживання за цією адресою керував творчою майстернею, викладав рисунок і живопис у Київському державному художньому інституті (до 1961). У 1956—60 — член правління Спілки художників СРСР, 1950—65 та з 1978 — член правління Спілки художників України. Працював у жанрі історичної картини, портретного та пейзажного живопису, натюрморту. Серед творів: «Новатори», «Блакитні квіти» (обидва — 1950), «М. Горький на Україні» (1957), «Весна 1945 року», «Т. Г. Шевченко і Айра Олдрідж» (1963), «Повернення» (1964), «На рідній Україні» (1965), «Гірська дорога», «9 травня. Спомин про загиблих у війні» (1973), «Червоні маки» (1975), «Портрет М. Стельмаха» (1977), «Музичний ранок» (1981), «Автопортрет» (1983). Виконав ілюстрації до роману С. Злобіна «Степан Разін» (1953).

У будинку також мешкали: на поч. 1920-х рр. у восьмикімнатній квартирі № 5 на третьому поверсі — лікар-терапевт, учений А.-Ф. Зіверт (до 1917 жив на вул. Стрілецькій, 4); у 1920-х рр. у цій же квартирі — піаніст, композитор, професор Київської консерваторії В. Пухальський (раніше жив у садибі на вул. І. Франка, 42, 42-б).

1994 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку Г. Меліхову з горельєфним портретом художника (ск. О. Скобликов).

Хмельницького, 29/2

Житловий будинок 19 — поч. ст., в якому проживав Іщенко І. М.

До 1871 споруджено двоповерховий наріжний будинок. 1883 зведено третій поверх, з боку сучасної вул. Леонтовича прибудовано триповерховий об'єм. Автор проекту — арх. О. Шварценберг, будівельні роботи виконав арх. С. Рикачов. Реконструйований за іншого власника — М.-Т. Беккера. 1911 нежитловий флігель перебудовано під житловий, надбудовано ще один поверх з пристосуванням нижнього поверху під магазини.

Чотириповерховий, на високому цокольному (напівпідвальному) поверсі, мурований, у плані Г-подібний, з тильними бічними ризалітами у кожному крилі. Планування двобічне: парадні кімнати винесено у зовнішій (вуличний) ряд; кухні, санвузли — у дворовий ряд. Двоє кам'яних двомаршових чорних сходів розташовано в ризаліті крила на вул. Леонтовича і в центральній частині крила на вул. Б. Хмельницького, останні — майже на одній осі зі сходовою кліткою головних парадних двомаршових сходів. Перекриття — пласкі із залізобетонних плит, виноси яких утворюють балкони на чолових і тильних фасадах. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

Стильове рішення споруди тяжіє до модернізованих форм ренесансу. Композиція чолового фасаду на вул. Б. Хмельницького центрально-осьова. Центральну одноосьову та бічні частини виділено розкріповками, фланкованими поповерховими лопатками й пілястрами та завершеними високими прямокутними аттиками. Отвір головного входу розміщено на центральній осі, яку додатково акцентовано півциркульним вікном третього поверху серед великих прямокутних прорізів (другий, четвертий поверхи) сходової клітки. Здвоєні вікна двох бічних розкріповок оформлено центральними простінковими та бічними пілястрами. П'ятиосьові прясла фасаду між розкріповками про-різано ритмом прямокутних вікон, увінчаних горизонтальними сандриками на ліплених консолях, на третьому поверсі додатково — замковими каменями. Аналогічно оформлено фасад на вул. Леонтовича з двома бічними розкріповками. Видовженість обох фасадів візуально підсилена обробкою стін першого поверху дощаним рустуванням, потужними лініями міжповерхових профільованих гуртів та карниза. Додатковий акцент вносять мо-дернізовані пропорції високих прямокутних вікон із слабо виявленими лучковими перемичками та входів із стилізованим рустуванням середньої частини аттиків. Спрощено і утилітарно вирішено дворові фасади.

Будинок — типологічно цінний зразок середньомасштабної прибуткової житлової споруди.

У кін. 1940-х рр. — 1975 спочатку у квартирі № 17, потім — у квартирі № 21 проживав Іщенко Іван Миколайович (1891—1975) — хірург, чл.-кор. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1942), генерал-майор медичної служби (з 1943, з 1954 — у відставці). 1943—54 — головний хірург Київського військового округу. Одночасно завідував кафедрами Київського медичного інституту: загальної хірургії (1944—55), факультетської хірургії (1955—68). Досліджував питання травматології, урології, хірургії черевної порожнини, теорії й практики наркозу, лікування опікової хвороби, ранового сепсису, алергії.

Хмельницького, 30/10

Житловий будинок 1900—01, в якому проживав Данилевич В. Ю.

Одночасно з головним будинком був запроектований дворовий п'ятиповерховий флігель, який являв би продовження у двір крила вздовж вул. Лисенка (не збудовано). Автор проектів обох споруд — цивільний інж. М. Яскевич. Наріжну частину увінчувала баня зі скульптурною групою. Кожна з двох житлових секцій мала по дві квартири на кожному поверсі (семи-, п'яти- та чотирикімнатні), на п'ятому поверсі крила вздовж сучасної вул. Лисенка містилися мебльовані кімнати. Частина будинку по вул. Б. Хмельницького мала водяне опалення низького тиску відкритої системи, частина по вул. Лисенка — пічне. Частина першого поверху призначалася для восьми магазинів, приміщення яких виявлені на фасадах великими вікнами-вітринами. 2000 за проектом ПТАМ «Ю. Мельничук» (арх. Ю. Мельничук, інж. М. Печенов) проведено реставрацію фасадів та виконано надбудову шостого мансардного і сьомого аттикового поверхів.

Семиповерховий, мурований, тинькований, пофарбований, у плані Г-подібний, з проїздом у двір. Двосекційний, планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі.

Фасади декоровано у стилі неоренесанс.

Рівномірний ритм їх членувань утворюють півциркульні та прямокутні вікна з різною формою лиштв на кожному поверсі. Пластичну насиченість створено завдяки дощаному рустуванню окремих площин, профільованим міжповерховим гуртам, підвіконним фільонкам з рельєфами та орнаментальному вінцевому фризу, введенню барельєфних фігур. Наріжну частину та бічні розкріповки виділено модифікованими коринфськими канелюрованими пілястрами третього-четвертого поверхів та фігурами каріатид у міжвіконних простінках четвертого поверху, в огородженні даху — аттиками з декоративними вазами (не збереглись).

Наріжжя будинку акцентовано балконами з фігурними плитами великого виносу, на яких збереглись автентичні ажурні ґрати. Виконаний на ордерній основі декор фасадів вирізняється чистотою стилізації, майстерністю моделювання деталей, виразною пластикою. У надбудові повторено композиційні членування та ренесансні форми стилізації автентичного фасаду з підкреслено пишним вирішенням вінцевої частини, яку акцентовано наріжною, двома бічними та середньою вежками з банями, лю- карнами та шпилями.

Споруда — характерний зразок багатоквартирного прибуткового будинку поч. 20 ст. Є містобудівним акцентом у забудові вулиці.

На поч. 20 ст. в будинку проживав Данилевич Василь Юхимович (1872—1935) — історик, археолог, педагог, професор Київського державного українського університету (1918—20), Київського інституту народної освіти (1920—31), Київського університету (1931—36), дійсний член науково- дослідної кафедри історії України під керівництвом акад. М. Грушевського (1924—29), Всеукраїнського археологічного комітету (1924—33).

У роки проживання в цьому будинку — приват-доцент Університету св. Володимира (1907—15). Одночасно викладав на Вищих жіночих курсах.

1910 здійснював археологічні розкопки на території Могильовської, Харківської, Таврійської, Курської і Київської губерній. Постійно друкував наукові статті й розвідки з історії України, археології, нумізматики та інших галузей науки в «Киевской старине», «Археологической летописи Южной России» та інших періодичних виданнях. Був членом Імператорської археологічної комісії, Московського археологічного товариства, Українського наукового товариства в Києві, Київського товариства старожитностей і мистецтв (1912—13 — голова відділу «Старий Київ» музею товариства), Київського відділення Імператорського російського воєнно-історичного товариства, Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва, Товариства дослідників Волині, кількох архівних учених комісій. У 1910-х рр. жив на вул. Володимирській, 52/17 (будинок не зберігся).

Хмельницького, 31/27

Житловий будинок 1876—1901, в якому проживав Шапошников В. Г.

На розі з вул. І. Франка, на червоних лініях забудови. Відіграє роль містобудівного акценту на перехресті вулиць. Первісно ділянка входила до складу великої садиби, яка включала також сучасну садибу на вул. І. Франка, 29.

У 1870 Міська управа передала ділянку безоплатно доброчинному Київському товариству допомоги нужденним, яке планувало побудувати тут притулок для бідних. У березні 1876 воно продало незабудовану садибу колезькому асесору А. Крижановському. Того ж року він звернувся до будівельного управління Міської управи за дозволом побудувати в садибі триповерховий будинок (сучасний № 31/27 на вул. Б. Хмельницького) і флігель (нині — вул. І. Франка, 29). До об'єднання вулиць Афанасьєвської і Несторівської (тепер вул. І. Франка) мала номер 27/1, до 1899 — вул. Несторівська, 23/27. На ділянці, згідно з проектом, були побудовані: по лінії вул. Фундуклеївської — триповерховий будинок, за ним — двоповерховий флігель. На вул. Несторівську виходив бічний фасад будинку і чоловий фасад флігеля. Проекти будинку і флігеля виконав арх. Хойнацький. Керував будівельними роботами арх. П. Спарро. Невідомо, до якого часу власником забудованої ним садиби був А. Крижановський. 1884 цю садибу перепродав дворянину - Б. Вержбицькому новий власник — П. Комарович. У період з 1885 до 1893 змін у забудові садиби не сталося. На розі вулиць Фундуклеївської та Несторівської стояв мурований, триповерховий на підвалах будинок, критий бляхою. Флігель на вул. Несторівській двоповерховий, мурований, критий бляхою. На подвір'ї були одноповерхові на підвалах, муровані служби. 1899 нащадки І.-Б. Вержбицького продали садибу почесному громадянину, купцю Ю. Орєхову, який володів нею до 1913. На його замовлення 1900—01 проведено будівельні роботи. Проект надбудови наріжного будинку і підписку про нагляд за спорудженням нового на місці флігеля надав арх. І. Ніколаєв.

В червні 1900 отримано дозвіл на спорудження. На місці розібраного флігеля на вул. Несторівській зведено чоти-риповерховий будинок, триповерховий будинок на вул. Фундуклеївській надбудовано і оформлено як один об'єм з новобудовою, який утворив у плані замкнене каре з проїздом у двір з вул. Несторівської. На першому поверсі будинку містилися магазини, ательє, на інших — чотири- і восьмикімнатні квартири. На подвір'ї споруджено мурований льох.

Після 1913 садиба перейшла у власність О. Дашкевича — юрисконсульта Київського благодійного товариства. Після націоналізації будинку квартири пристосовано під комунальні заклади.

Частину приміщень з 1920-х рр. займала трудова школа, після війни — жіноча школа № 46. У 1951 її приміщення частково перебували в аварійному стані. 1952 й 55 проведено капітальний ремонт і перепланування приміщень у зв'язку з об'єднанням жіночої та чо-ловічої шкіл та необхідністю створення додаткових санітарних вузлів. Первісну анфіладну систему планування поверхів змінено під час реконструкції 1950-х рр.

Чотириповерховий з підвалами, мурований, тинькований, у плані являє каре. Дах двосхилий на головних крилах, односхилий на дворових.

Фасади оформлено у стилі неоренесанс. Композиція фасаду на вул. Б.Хмельницького симетрична відносно центральної осі. Пари бічних віконних осей акцентовано розкріповками, які завершено аттиками (бані не збереглися). Розкріповки виділено канелюрованими пілястрами композитного ордера на рівні другого-третього поверхів та насиченим ліпленим декором. Композиція фасаду на вул. І. Франка має сліди перебудов 20 ст.

У кількох приміщеннях збереглися ліплені розетки на стелях, розвинені карнизи з модульйонами, паркетні підлоги.

Будинок — зразок прибуткової житлової споруди з інтенсивним використанням площі земельної ділянки.

У 1920—30-х рр. у квартирі № 10 проживав Шапошников Володимир Георгійович (1870—1952) — хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922), член німецького та американського хімічних това-риств, Міжнародного союзу хіміків-колористів, завідувач кафедри (1899-1919) й декан хімічного відділення (1906-09, 1911-15), завідувач кафедри технології органічного синтезу (1947-49) Київського політехнічного інституту, член Комісії з вироблення законопроекту про заснування УАН (1918).

У період проживання за цією адресою — керівник хіміко-технологічної секції Другого відділу ВУАН і член низки академічних комісій, зокрема — для вивчення природних багатств України (з 1926). 1913—34 — завідувач кафедри товарознавства Київського комерційного інституту (з 1919 — Інститут соціально-економічних наук, з 1920 — Інститут народного господарства). Одночасно викладав і в інших навчальних закладах Києва: КПІ, університеті. Заснував Київський шкіряний технікум (1923). 1928 організував хіміко-технологічну лабораторію ВУАН, яку 1934 було переведено до Інституту хімічної промисловості ВУАН (з 1939 — Інститут органічної хімії АН УРСР, тепер — НАН України). Директор цього закладу 1934—38, потім — завідувач відділу волокнистих речовин та барвників (до 1939). 1942 виїхав до Праги, де жив його син. Після повернення мешкав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 42, квартира № 9, у кін. 1930-х рр. — на бульв. Т. Шевченка, 34/11, квартира № 23.

Хмельницького, 32

Житловий будинок, 1913

Новий домовласник не вніс істотних змін у малоповерхову забудову. 1911, після смерті О. Терещенка, садибу купила Є. Крушевська. На її замовлення споруджено цей будинок за проектом арх. К. Іваницького. Одразу після спорудження тут розмістили один з кращих магазинів стильних меблів фабрики Щербинського. 1918 будинок значно пошкоджено пожежею. 1925 відбудований комгоспом. Після Великої Вітчизняної війни на першому поверсі розміщено переговорний пункт.

Шестиповерховий з підвалом, мурований, у плані являє каре. Чотирисекційний. Перекриття пласкі. Дах чолової секції двосхилий.

Оформлений у стилі неокласицизм з елементами стилю модерн.

Композиція чолового фасаду симетрична відносно центральної осі, яку підкреслено циліндричним еркером на рівні третього-шостого поверхів, бічні осі акцентовано розкріповками та збільшеними розмірами віконних прорізів.

Декор фасаду змодельований в цеглі та ліплений, в орнаменті використано модернізовані класичні мотиви — гірлянди, лаврові вінки тощо. Центральний еркер, який у плані має форму сегмента, фланковано розкріпованими під руст лопатками. На кожному його поверсі розташовано по три прямокутні вікна, простінки між якими оформлено доричними пілястрами на високих базах. Під вікнами четвертого поверху на осях пілястр вміщено гліфи, над вікнами п'ятого поверху — групу «стрічок» та симетричну рельєфну композицію із закрутків аканта й квітів. Над вікнами шостого поверху — вінок з троянд та дві великі гірлянди-фестони зі спущеними обабіч вікон кінцями. Увінчує будинок масивний профільований карниз великого виносу. Під карнизом — орнамент з іоників, ряд модульйонів та тонкі гурти. На центральній осі розташовано прямокутний отвір проїзду у двір. В проїзді зберігся портал входу, фланкованого масивними приставними колонами з іонічними капітелями, від яких на колони опущено невеликі гірлянди. Під прямокутним сандриком над отвором розташовано десюдепорт з великою рельєфною гірляндою-фес- тоном з квітів та листя. Збереглися ажурні металеві огорожі балконів, рисунок яких утворений чергуванням вертикального стрижня з флероном на кінці й овалу. Стрижень та розташовані обабіч нього овали у верхній та нижній частинах поєднані перетинками. Орнамент розміщений між бордюрами. Нижній бордюр включає орнамент з кіл, верхній — з мотивом «хвиля, що набігає».

Оздоблення фасадів першого поверху змінено, за винятком пласких пілястр із полірованого граніту заввишки у два поверхи.

Дворові фасади розчленовано ризалітами сходових кліток. На рівні першого—другого поверхів стіни оформлено дощаним рустом. Віконні прорізи кількох типів: прямокутні широкі з три- дільним заповненням, звичайні прямокутні, квадратні, на сходових клітках — півциркульні та кругле. Спрощений геометризований декор змодельовано в цеглі.

В інтер’єрі частково збереглося первісне оздоблення: металеві огорожі ліфтових шахт і сходів, мармурові східці, ліплені плафони, двері й віконні заповнення, вимощена плиткою підлога.

Споруда — характерний зразок багатоквартирного прибуткового будинку поч. 20 ст., одна з найкращих в стилі пізньій класицистичний модерн.

У квартирі № 10 на шостому поверсі будинку приблизно з 1915 до кін. 1910- х рр. жив арх. К. Іваницький.

Хмельницького, 33/34

Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Високович А.-В. К.

1888 у садибі А. Гольден берга зведено триповерховий будинок вздовж сучасної вул. Б. Хмельницького, 1895 — триповерховий будинок вздовж вул. І. Франка. 1899 обидві будівлі надбудовано та об'єднано в один об'єм. Автор усіх проектів — арх. В. Ніколаєв.

Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований, складної у плані форми, з проїздом у двір. Початкове трисекційне, шестиквартирне планування поверхів частково змінене спорудженням нових перегородок. Дах над основними крилами двосхилий по дерев'яних кроквах, з бляшаною покрівлею. Перекриття пласкі. Архітектурний декор у цегляному стилі площинного характеру доповнено ліпленням низького рельєфу та пожвавлено ажурними балконними ґратами. Наріжжя пластично більш насичене і прикрашене скульптурою у вигляді атлантів та каріатид, завершене фігурною вежкою.

Дворовий фасад декоровано профільованими цегляними гуртами.

Збереглися деталі оздоблення інтер'єрів: гурти, карнизи й розетки стель.

Завдяки виразному силуету будівля відіграє роль домінанти в забудові вулиці.

Бл. 1905—12 в будинку проживав Високович Антін-Володимир Костянтинович (1854—1912) — патологоанатом, бактеріолог та епідеміолог, доктор медицини (з 1882).

У ці роки — завідувач кафедри патологічної анатомії Університету св. Володимира (1896—1912), завідувач прищепного і ветеринарного відділення Бактеріологічного інституту в Києві. Один із засновників і професор медичного відділення при Вищих жіночих курсах у Києві (відкрите 1907). 1910 брав участь у боротьбі з епідемією чуми в Одесі. Віце-президент Товариства київських лікарів. Автор численних наукових праць з питань патологічної анатомії, фізіології, епідеміології та бактеріології. Здійснив пріоритетні дослідження в галузі менінгококової інфекції та туберкульозу. Разом з І. Мечниковим створив вчення про ретикулоендетеліальну систему. Один із засновників інфекційної патології. Створив наукову школу.

Деякий час на поч. 20 ст. у будинку проживали арх. Й. Зекцер, заслужений ординарний професор по кафедрі фармакології Київського університету К. Гейбель.

Хмельницького, 34

Флігель житловий, 1895 (в 2000-х рр. курденер знищено, на червоній лінії забудови звели будівлю)

Первісно ділянка була частиною великого домоволодіння, яке з 1863 належало професору Київської духовної академії, протоієрею Н. Фаворову. Забудову садиби складали малоповерхові, мішані споруди. Значну частину ділянки займав великий сад. 1881 власник виділив частину садиби своїй дочці О. Корсунській. Майже одразу після отримання своєї частки вона одержала дозвіл на спорудження будинку і мурованих служб. Відповідальну підписку на ведення робіт видав арх. М. Чекмарьов. Але будівельні роботи не було розпочато. В лютому 1882 первісний проект змінено. Надалі будівництво в садибі вів новий власник Г. Мекленбург, який мав фабрику з виробництва роялів. 1895 він розпочав будівництво мурованого триповерхового флігеля з двоповерховим глаголем та прибудову до головного будинку. Відповідальну підписку на ведення архітектурного нагляду видав арх. І. Ніколаєв. Ймовірно, він був і автором проекту, хоча проектні креслення не підписані. Проект флігеля в глибині двору з розвинутим тильним глаголем подібний за стилістикою на головний будинок. Наявний будинок за пропорціями повністю відповідає проекту флігеля, але деякі елементи втрачено, зокрема вінцеві парапети, закладено проїзд на подвір’я та вікна над ним з правого боку чолового фасаду. Відсутнє скульптурне оздоблення вікна другого поверху. Над глаголем згодом надбудовано четвертий поверх.

Три-, чотириповерховий, мурований, у плані П-подібний — тильні крила утворюють напівзамкнений внутрішній двір. Дах основного об’єму двосхилий, над лівим дворовим об’ємом — односхилий.

Вирішений у стилістиці історизму.

Композиція тинькованого чолового фасаду асиметрична. Ліворуч на фасад виходить глухий торець глаголя, прикрашений на рівні четвертого поверху трьома декоративними фільонками. Права бічна розкріповка глуха, оформлена під дощане рустування. Віконні прорізи прямокутні, слабко заглиблені в площину стіни, на третьому поверсі оформлені прямокутними фільонками (під вікнами та у простінках). Простінки вікон другого поверху рустовано. Фасад завершує профільований карниз на модифікованих кронштейнах. Вхід у лівій розкріповці обладнано піддашком. Тильний фасад флігеля зі змодельованим в цеглі стриманим декором зберігає більшу автентичність, ніж чоловий.

Будинок — характерний зразок житлового флігеля типової міської садиби 19—20 ст., елемент традиційного міського середовища.

Хмельницького, 35/1

Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Зіньківський В. В.

Народився у м. Проскурів (тепер — м. Хмельницький). Вищу освіту отримав на фізико-математичному (1900— 04) та історико-філологічному факультетах Київського університету (1904— 09), залишений для підготовки до професорського звання на кафедрі філософії. З 1912 — приват-доцент, з — професор кафедри філософії університету. Одночасно з 1914 — директор Фребелівського інституту в Києві, в якому викладав з 1910. У 1910-х рр. також викладав філософську пропедевтику в гімназіях М. Стельмашенка і К. Крюгер, читав курс вступу до філософії на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної.

З 1907 брав участь у роботі Київського релігійно-філософського товариства, ініціатор створення (1914) і голова Київського науково-філософського товариства, голова київського Фребелівського товариства сприяння освіті (засноване 1908).

18 працював у вищих навчальних закладах УНР — Українському державному університеті в Києві та Українській педагогічній академії. У травні 1918 призначений міністром ісповідань і церковної політики Української Держави. На цій посаді відстоював ідеї української автокефальної церкви, був прихильником оновлення церковного життя на суто євангельських основах. За власним визнанням, В. Зіньківський — «російський українець», виявив особливу прихильність до ідеї запровадження української мови в церковному житті. З падінням Української Держави емігрував, жив у Белграді, професор філософії Белградського університету (1920—23); завідувач кафедри експериментальної і дитячої психології Вищого педагогічного інституту в Празі,(1923—25).

Потім жив у Парижі, один із засновників і професор Російського богословського інституту ім. преп. Сергія Радонезького (з 1926), декан (1944). Засновник (1923) і голова (до 1962) Російського студентського християнського руху (РСХР). 1939 заарештований французькими властями, 14 місяців перебував в ув'язненні. 1942 прийняв духовний сан, протоієрей паризької Свято-Введенської домової церкви (РСХД). У цей же час займався науковими дослідженнями з філософії, психології, педагогіки. Помер і похований у Парижі на цвинтарі Сен-Женев'єв де Буа.

Основні праці: «Проблеми психологічної причинності» (1914), «Історія російської філософії» (1948—50, т. 1-2), «Апологетика» (1957), «М. В. Гоголь» (1961), «Основи християнської філософії» (1961—64, т. 1—2).

Хмельницького, 36

Садиба 1899-1900, в якій проживали Кузьмик М., Пазовський А. М.

Забудову садиби складали малоповерхові, мішані споруди. Значну частину ділянки займав великий сад. На червоній лінії вулиці стояв дерев’яний одноповерховий будинок. 1881 Н. Фаворов відділив частину ділянки своїй доньці О. Корсунській, її садиба отримала № 36-а (сучасний № 34 по вул. Б. Хмельницького). У грудні 1898 майно перейшло до нового власника — підрядчика Ф. Альошина, який повністю оновив забудову. На ділянці було зведено п’ятиповерховий прибутковий будинок з чотириповерховим флігелем. Автор проекту — арх. І.Ніколаєв. Шостий півповерх над п’ятим поверхом головного будинку надбудовано, ймовірно, у кін. 1940-х — на поч. 1950-х рр. (1952 вже згадується мансарда).

Головний будинок

На червоній лінії забудови вулиці. П’ятиповерховий, з мансардним поверхом, мурований, тинькований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття пласкі. Дах двосхилий.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова симетрична. Вісь симетрії підкреслено розкріповкою та прямокутним у плані еркером на рівні третього—п’ятого поверхів, що завершується вежкою з фігурним шпилем. Прорізи еркера фланковано здвоєними тричвертєвими колонами четвертого-п’ятого поверхів. Симетрію підкреслюють бічні двоосьові розкріповки з балконами на другому-п’ятому поверхах, дещо порушує — прямокутний отвір проїзду з лівого боку. Віконні прорізи другого—четвертого поверхів прямокутні з клинчастими перемичками, п’ятого поверху — півциркульні.

Фасад декоровано ліпленими модульйонами, картушами, ширінками, фестонами. На картуші, що увінчує еркер, — монограма власника. Правий торцевий фасад прорізано кількома вікнами. Дворові фасади мають спрощене архітектурне оздоблення, змодельоване в цеглі.

В інтер’єрах збереглися деталі первісного оздоблення — сходові марші з огорожею, карнизи, розетки стель, віконні заповнення.

Флігель

У глибині садиби, паралельно головному будинку. Чотириповерховий з напівпідвалом, мурований, тинькований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Дах двосхилий.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова симетрична, підкреслена центральною і бічними розкріповками, виділеними лопатками, оформленими дощаним рустом. Центральну розкріповку завершено півциркульним щипцем, в полі якого вміщено кругле горищне вікно-люкарну. Вхідний отвір розташовано на центральній осі. На бічних розкріповках — два ряди балконів. Прямокутні віконні прорізи на рівні другого і третього поверхів акцентовано клинчастими замковими каменями. Підвіконні ширинки містять рослинний орнамент. Фасад завершує профільований карниз, доповнений смугами зубчиків та бусів.

Садиба — зразок комплексної житлової забудови ділянки на одній з центральних вулиць міста.

1899 році в садибі орендувало приміщення для їдальні Київське товариство допомоги нужденним студентам, що було організовано при університеті 1872.

У флігельному будинку, в студентській квартирі, 29 квітня 1900 читав реферат А.Луначарський, який проводив пропагандистську роботу в Києві як представник РСДРП. Серед присутніх, які були заарештовані поліцією, був видатний в майбутньому історик Є. Тарле. На поч. 20 ст. в будинку проживав деякий час власник садиби — Ф. Альошин, підрядчик, доброчинник, почесний попечитель Софійського духовного училища; у 1910-х рр. — арх. К. Остроградський.

1941-42 у садибі проживав Кузьмик Микола (псевд. — Петренко) — провідник ОУН, член мандрівного апарату пропаганди ОУН. Родом із Закарпаття. Після виїзду з Києва О. Ольжича 1942 був одним із керівників націоналістичного підпілля, редагував нелегальний бюлетень ОУН «Сурма — східне видання». Восени 1942 арештований гестапо разом з іншими членами ОУН, страчений.

У серед. 1910-х рр. у головному будинку жив Пазовський Арій Мойсейович (1887—1953) — диригент, народний артист УРСР (з 1935) і СРСР (з 1940); диригент оперних театрів Харкова (1910—11, 1920—23, 1933—34), Одеси (1911—13, 1918—20), художній керівник Ленінградського театру опери та балету ім. С. Кірова (1936—43), Великого театру у Москві (1943—48), Київського театру опери та балету (1934—36). Під час проживання в цій садибі — диригент київської опери (1913—15).

Хмельницького, 37

Анатомічний театр 1851-53, в якому працювали відомі лікарі та вчені

Навчальні установи анатомічного театру засновано одночасно зі створенням медичного факультету університету 1841. Спочатку кафедра нормальної анатомії містилась у різних найманих будівлях міста, зокрема, на першому поверсі південно-західної частини головного корпусу на вул. Володимирській, 60. Ініціатива спорудження нового, спеціально призначеного для кафедри анатомії комплексу, належала проф. О. Вальтеру, який був науковим консультантом зведення, виїздив 1852 до Москви, Санкт-Петербурга, Гельсінгфорса і Дерпта для вивчення подібних споруд. Урочисте відкриття відбулося 25 жовтня 1853. Комплекс складався з шести одноповерхових флігелів: два найбільші стояли на розі сучасних вулиць Пирогова та М. Коцюбинського, в глибині подвір'я розташовувалися ще чотири цегляні будівлі (не збереглися). Ділянка, обнесена високою цегляною огорожею із брамами (розібрана в радянський час), мала пл. 2730 кв. сажнів, на ній був висаджений сад. Зберігся головний корпус — одна з найкращих на той час спеціалізованих споруд, що одержала назву «палац науки». Центральний аттик над входом увінчував двоголовий орел і напис російською мовою: «Анатомічний театр. 1853 рік».

Підвал (п'ять відділень, розділених загальним коридором) призначався для дров'яного складу; двома великими печами в коридорі опалювали середню частину будинку. В одному з відділень зберігали посуд лабораторій, спирт та інші матеріали кафедри патологічної анатомії. На першому поверсі центральну частину займали вестибюль та анатомічна аудиторія, на другому поверсі у трьох залах містився анатомічний музей. Центральна зала музею поділялася балконом на два яруси. В одноповерховому східному крилі було 13 кімнат різної величини, аудиторія для читання лекцій з патологічної ана-томії й аудиторія для мікроскопічних демонстрацій, обладнана 1861 проф.- патологоанатомом Ю. Мацоном і проф. нормальної анатомії О. Вальтером на зразок аудиторій Р. Вірхова у Вюрцбурзі й Берліні. У західному одноповерховому крилі містилася секційна зала з двобічним освітленням, розділена дванадцятьма чотирикутними колонами, з'єднаними арками, на три поздовжні частини. Торець крила з окремим входом займали приміщення для відспівування померлих і зберігання препаратів.

Будинок забезпечено водопостачанням та електричним освітленням (з 1893), в робочих приміщеннях влаштовано асфальтові підлоги. Трупи зберігали на подвір'ї, в коморах-льодовнях, у теплу пору року їх бальзамували.

У радянський час імперський герб у вигляді чавунного двоголового орла демонтовано і передано до Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка. 1928 фасади пофарбовано у жовтий і білий кольори. На місці східного флігеля 1938 зведено крило багатоквартирного будинку (вул. Пирогова, 2), у повоєнний період на розі з вул. М. Коцюбинського — будинок районної поліклініки.
Головний корпус анатомічного театру весь час використовувався кафедрами і бібліотекою медичного інституту. 1973 у ньому засновано Музей медицини. У листопаді 1982 після проведення реставраційно-оздоблювальних робіт тут відкрито Центральний музей медицини Української РСР, авторів і проектувальників якого відзначено 1983 Дер-жавною премією УРСР.

Будинок двоповерховий у середній частині, з одноповерховими бічними крилами і склепінчастими підвалами під усією будівлею, цегляний, тинькований, пофарбований у жовтий і білий кольори, з ризалітом незначного виносу по центру чолового фасаду і півкруглим виступом на дворовому фасаді на всю висоту об'єму, у плані наближений до прямокутника. У східному крилі приміщення розташовані обабіч коридора, у західному — планування анфіладне. Перекриття пласкі, у вестибюлі — склепінчасті. Покрівля скатна, бляшана. Оформлений у стилі пізній класицизм. Перший поверх по периметру фасадів і наріжні лопатки другого поверху рустовані. Віконні прорізи першого поверху прямокутні, другого — півциркульні, облямовані профільованими лиштвами з горизонтальними сандриками над ними. Двоповерховий об'єм увінчує карниз на невеликих кронштейнах.

Вестибуль (парадний вхід з боку вул. Б. Хмельницького) оформлено чотирма чотиригранними пілонами, з'єднаними арками та склепіннями. Двоє симетрично розміщених тримаршових чавунних сходів ведуть на верхній поверх, де містився анатомічний музей. Первісне розпланування будинку в цілому збереглося. В ньому на другому поверсі розміщено три виставкові зали, в яких представлено діорами, інтер'єри різночасових лікувальних закладів і кабінетів відомих вчених-медиків. Будинок — зразок архітектури доби пізнього класицизму навчального призначення.

В аркові отвори головного вестибюля із спеціальною підсвіткою, що підкреслювала їх основну змістову і декоративну роль в оформленні інтер'єра, 1982 було встановлено вітражі худ. І. Толкачова (техніка свинцевого паяння, розпис на склі). Під час реконструкції музею вітражі перенесено до виставкової зали і вмонтовано у віконні прорізи. При цьому вони втратили верхню півкруглу частину.

Вітраж складається з трьох композицій (бічні — пл. 5,4 кв. м, центральна — 10 кв. м) на теми античної міфології. В центрі зображено постать давньогрецького бога медицини Асклепія, який тримає в руках оповиту змією палицю, що символізує медицину. Навколо у круглих медальйонах — атрибути й символи різних історичних епох. Серед них — палаюча свічка і напис латинською мовою: «Сяючи іншим, згораю сам». На бічних частинах вітража представлено постаті міфічних дочок Асклепія — Гігією, яка вважалася покровителькою здоров'я, уособлювала медичну профілактику і чистоту, та Панакею — богиню лікування. Її постать оточено медальйонами з зображеннями сцен лікування хворих. Вітраж виконано у світлій біло-синьо-вохристій гамі, з великими площинами чистого скла.

Фронтальна композиція, геральдичні елементи, підкреслена графічність стилістичного вирішення надають твору монументальності й тектонічності.

В середній залі музею експонували колекцію нормальної анатомії (11530 одиниць), яку складали три збірки: з м. Вільно, О. Вальтера і В. Беца. Музейна колекція розвитку кісток (881 одиниця) була єдиною в Європі. У східній залі експонували препарати порівняльної анатомії, у західній — препарати патологічної анатомії (1238 одиниць).

1862 у цьому будинку проходив Другий з'їзд природодослідників.

У головній будівлі містилися кафедри нормальної анатомії, патологічної анатомії, загальної патології та судової медицини; у північно-західній будівлі — кафедри (з аудиторією) гістології (нормальної та патологічної) і загальної патології та спільна аудиторія (будинок не зберігся).

Кафедру нормальної анатомії створено 1841. Первісна назва - кафедра фізіологічної анатомії з мікрографією. 1923 її переведено на сучасну вул. Мечникова, 5. Першим завідувачем кафедри був проф. М. Козлов (працював у головному корпусі університету; див. ст. 527.5). Наступними завідувачами, які працювали в цьому будинку, були відомі лікарі та вчені68 — Вальтер Олександр Петрович (1817—89) — анатом, хірург, учений, медичний інспектор цивільних лікарень у Варшаві (з 1874). В Універ-ситеті св. Володимира працював з 1843 - ад'юнкт кафедри фізіологічної анатомії з мікрографією та її завідувач з 1844, позаштатний професор кафедри (1869—72), завідувач хірургічної госпітальної клініки (1871—74). Ініціатор спорудження окремого будинку для анатомічного театру — одного з найкращих у світі на той час. Засновник і видавець щотижневої газети «Современная медицина» (1860—81) — першого науково-медичного публіцистичного видання у Києві. Одночасно — ординатор-хірург Кирилівської лікарні (1848—61). Учні — В. Бец, Ф. Ергардт та ін.

Зібрав колекції воскових препаратів зародків та черепів різного походження, які демонструвалися в анатомічному театрі, виготовив досконалі препарати периферичних нервів людини, які й тепер зберігаються у музеї кафедри анатомії медичного університету. Наукові праці присвячено анатомо-фізіологічним аспектам; відкрив судиннозвужуючу дію симпатичних нервів. Автор підручників з анатомії (1852, 1870— 72).

1868—90 — Бец Володимир Олексійович (1834—94) — анатом, гістолог, основоположник сучасного вчення про клітинну будову кори головного мозку. Закінчив медичний факультет Київського університету 1860 (учень О. Вальтера). Помічник прозектора анатомії з 1860 (1861—62 перебував у закордонному науковому відрядженні), прозектор з 1863 і професор кафедри з 1868. За виготовлення анатомічних препаратів людського мозку відзначений великою срібною медаллю Всеросійської мануфактурної виставки у Санкт-Петербурзі (1870) і срібною «Медаллю великих успіхів» Всесвітньої виставки у Відні (1873). Чл.-кор. Паризького антропологічного товариства (з 1879), член !мператорського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії (з 1873), уповноважений член Лейпцизького етнографічного музею, почесний член Одеського товариства лікарів та ін. Брав участь у з'їзді російських природознавців у Санкт-Петербурзі (грудень 1867 — січень 1868), Антропологічній виставці в Москві (травень 1879), V Археологічному з'їзді у Тифлісі (вересень 1881), VII з'їзді природознавців і лікарів (серпень—вересень 1883).

Разом з істориком, професором університету В. Антоновичем видав 1883 1-й випуск книжки історичні діячі Південно-Західної Росії в біографіях і портретах» на основі колекції В. Тарновського. Видання було сприйняте в офіційних колах як вияв протесту проти російського уряду. 1890 відмовився балотуватися на посаду завідувача кафедри анатомії через загострення протистояння між групою прогресивних професорів, до якої належав, і реакційно налаштованими викладачами. Залишивши навчальний заклад, працював консультантом Кирилівської психіатричної лікарні в Києві, лікарем-консультантом Південно-Західної залізниці.

Розробив оригінальну методику виготовлення зрізів мозку крізь усю півкулю й отримання мікроскопічних препаратів. Зібрав унікальну колекцію препаратів головного і спинного мозку людей і головного мозку тварин, яка включала бл. 8 тис. зразків. У Відні вченому пропонували продати колекцію Дрезденській АН і видати за її рахунок атлас малюнків з препаратів, але він відмовився від пропозиції, 1891 подарував колекцію кафедрі анатомії (тепер вона зберігається в анатомічному музеї Національного медичного університету ім. О. Богомольця).

Наукові праці присвячено анатомії мозку, кісткової системи, питанням гістології, фотохімії тощо. Основоположник учення про цитоархітектоніку та мієлоархітектоніку головного мозку. 1874 описав великі пірамідальні нервові клітини кори головного мозку, які отримали в науці назву велетенських пірамідальних клітин Беца. Дослідження вченого в галузі центральної нервової системи мали велике значення для розвитку неврології та психіатрії.

1890—1902 — Тихомиров Михайло Андрійович (1848—1902) — анатом, декан медичного факультету у 1902. Вивчав проблеми еволюційної морфології. Монографія вченого «Варіанти артерій і вен людського тіла у зв'язку з морфологією кровоносної судинної системи» не мала рівних у світовій анатомічній літературі, була перекладена багатьма мовами і не втратила свого значення до наших днів. Виготовив велику кількість анатомічних препаратів, які зберігаються в музеї кафедри анатомії медичного університету.

1903—17 — Стефаніс Франц Адольфович (1865—1917) — анатом, лімфолог. Закінчив медичний факультет 1893 (учень М. Тихомирова), працював на кафедрі до кінця життя. Організував навчальний музей кафедри, склав перелік експонатів і описав фундамен-тальний анатомічний музей (1899). Досліджував питання лімфології, розробив новий напрям у вивченні лімфатичного русла внутрішніх органів. Першим у Російській державі почав досліджувати лімфатичні судини, створив нову класифікацію. Запропонував масу для ін'єкцій лімфатичних судин (маса Стефаніса) і сконструював оригінальний апарат для таких ін'єкцій. Виготовив неперевершені анатомічні препарати (центральної і периферичної нервової системи, кровоносної системи і внутрішніх органів).

1917—22 — Старков Арсеній Вікторович (1874—1927) — анатом, акад. УАН (з 1921), голова лабораторії для дослідження нервової системи при Фізико- математичному відділі ВУАН (з 1921). 1922 емігрував, позаштатний акад. ВУАН. Автор низки топографо-анатомічних праць.

1922— 23 — Цешковський Федір Олександрович (1879—1924) — анатом. Розробляв питання судинної анатомії й варіанти розвитку органів. Очолював кафедру до 1924, яка за нього переїхала в інше приміщення.

Кафедру патологічної анатомії засновано 1845. Первісна назва — кафедра фізіології хворої людини з патологічною анатомією. Перший завідувач — проф. М. Козлов. Містилась у головному корпусі університету, з 1853 — у цьому будинку. 1888 переміщена в медичні корпуси університету на сучасному бульв. Т. Шевченка, 17 (див. ст. 527.7). Завідувачами кафедри під час її перебування в анатомічному театрі були відомі лікарі та вчені.

1853—74 — Мацон Юлій-Фердінанд (Юлій !ванович; 1817—85) — патологоанатом і терапевт, організатор і перший директор Олександрівської міської лікарні (1874—85), Київської міської санітарної комісії (1871—75).

Ад'юнкт кафедри окремої терапії з 1852, завідувач госпітальної терапевтичної клініки у 1865—66, декан медичного факультету у 1868—69, голова Товариства київських лікарів у 1872—81. Поклав початок клініко-анатомічному напряму в патологічній анатомії. Вивчав захворювання печінки і нирок, проблеми запалення, клінічної діагностики. 1854 вперше в університетах України застосував мікроскоп. 1860 сформулював гіпотезу про морфологічну сутність запалення і визначення «круп», 1869 відкрив зірчасті клітини печінки.

1888 — Мінх Григорій Миколайович (1835—96) — патологоанатом і епідеміолог, голова Товариства київських лікарів у 1882—86. Завідував кафедрою до 1895, останні роки працював у медичних корпусах університету на сучасному бульв. Т. Шевченка, 15. Брав участь в експедиціях з вивчення епідемії чуми у Росії, Персії, на Кавказі (1879—80), здійснив дослідження стосовно патології, етиології і поширення прокази на півдні Російської імперії й у Туркестані (1880—85), Єгипті та Палестині (1890). Ризикуючи життям, вводив собі кров хворих зворотним тифом, щоб довести її інфікованість. Першим серед патологоанатомів вивчав морфологію крові.

Хмельницького, 38

Житловий будинок, 1934-36

Наявний будинок споруджено для Наркомату радянського господарства за проектом арх.-худ. В. Онащенка. 1944-45 в будинку проведено капітальний ремонт. З 1944 року тут містилася Міжміська телефонна станція, 1961 її основні служби переведено на бульв. Т. Шевченка. В будинку залишилася Республіканська міжміська станція.

П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, у плані прямокутний. Планування поверхів коридорного типу з двобічним розташуванням кімнат.

Композиція чолового, тинькованого фасаду симетрична, підкреслена двома бічними двохосьовими розкріповками, що завершуються прямокутними атти- ковими стінками з псевдобалюстрадами. Вінцеву глуху площину стіни підвищеної центральної триосьової частини прикрашено рельєфним ліпленим гербом. На центральній осі влаштовано парадний вхід, оформлений модернізованим портиком з чотирма масивними колонами доричного ордера. На рівні двох нижніх поверхів фасад рустовано. Квадратні вікна облямовано профільованими лиштвами. Всі архітектурні деталі (гурти, карнизи, обрамлення віконних прорізів та ін.) відзначаються ретельністю прорисовки й високою якістю виконання.

Будинок належить до перехідного етапу в українській архітектурі й поєднує конструктивістську основу з елементами класицизму.

Хмельницького, 39

Житловий будинок 1971, в якому проживали Ляшенко І. Ф., Смолич Д. М.

1979 у чотирикімнатній квартирі № 42, 1979—98 — у двокімнатній квартирі № 43 на дванадцятому поверсі проживав Ляшенко Іван Федорович (1927-98) — музикознавець, педагог, акад. АН національного прогресу (з 1992; тепер Українська АН) і Академії мистецтв України (з 1996), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1989).

У роки проживання в цьому будинку викладав у Київській консерваторії (з 1954, 1965-68 — проректор), її ректор (1968-74), професор кафедри історії музики (1974-79), з 1973 — доктор мистецтвознавства. Одночасно завідувач відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського (з 1994 — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського). 1995-98 — директор Центру музичної україністики Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. Лауреат Всесоюзного музикознавчого конкурсу ім. Б. Асаф'єва (1982). Відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1982).

У цей період опублікував численні дослідження, присвячені українській національній культурі, зокрема «Національні традиції в музиці як історичний процес» (1973), «Композитор та сучасність» (1982), «Національне та інтернаціональне в музиці» (1990), «Націо-нальна культура в сучасній Україні» (1995), «Українська художня культура» (1996, останні дві — у співавт.).

1971—87 у квартирі № 66 проживав Смолич Дмитро Миколайович (1919-87) — режисер, заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1953) і РРФСР (з 1958), народний артист УРСР (з 1960), БРСР (з 1964) і СРСР (з 1980), головний режисер Челябінського театру опери та балету ім. М. Глінки (1954-58), режисер Одеського (1958-62), Білоруського і Львівського (1962-70) театрів опери та балету.

У роки проживання за цією адресою — головний режисер Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (з 1970), в якому працював режисером в 1941—55. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971) і Грузинської РСР ім. З. Паліашвілі.

Хмельницького, 42/32

Житловий будинок 1893-94, в якому проживали відомі діячі науки і культури

Чотириповерховий з підвалом, мурований, у плані наближений до П-подібного. В'їзд на подвір'я з вул. І. Франка. Планування двосекційне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий на дерев'яних кроквах, покрівля бляшана.

Чолові фасади оформлено еклектично.

Композиція фасаду на вул. Б. Хмельницького триосьова, асиметрична, ритмічна, з переважанням вертикальних членувань. Головні композиційні осі виділено розкріповками з отворами входів й акцентовано арковими вікнами четвертого поверху. Розкріповки завершено уступчастими аттиками, зрізане наріжжя — фігурним аттиком з люкарною. В архітектурному декорі, змодельованому в цеглі, використано пілястри, лопатки, лиштви вікон, кронштейни, аркатурний пояс четвертого поверху. Геометричний орнамент підвіконних вставок, вінцевого фриза, меандр на аттиках виконано в пласкому рельєфі з цементу. Фасади завершено ґратами між аттиками та цегляними стовпчиками огородження даху, рисунок яких ідентичний балконним.

Будинок — цінний зразок архітектури періоду еклектики.

У будинку проживали відомі діячі науки й культури.

1974—2002 у квартирі № 18 — Амосов Микола Михайлович (1913-2002) — вчений, лікар, письменник, акад. АН УРСР (з 1969), чл.-кор. АМН СРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1959), Герой Соціалістичної Праці (1973).

У період проживання в цьому будинку — засновник і перший директор (з 1983) Київського НДІ серцево-судинної хірургії Міністерства охорони здоров'я УРСР (тепер — МОЗ України), з 1988 — почесний директор. Одночасно — завідувач відділу біологічної кібернетики Інституту кібернетики АН УРСР (з 1960), з 1988 — радник при дирекції. Член правління Всесоюзного й Українського товариств хірургів та кардіологів, Міжнародної асоціації хірургів, Міжнародного товариства серцево-судинних хірургів та інших медичних інституцій.

Один з основоположників грудної і серцевої хірургії в СРСР й Україні. Розробив нові методи операції на легенях, хірургічного лікування пороків серця. Автор оригінальних апаратів штучного кровообігу. Засновник української школи біомедичної й психологічної кібернетики. Здійснив моделювання на ЕОМ основних психічних функцій мозку, деяких соціально-психологічних ме-ханізмів поведінки людини.

Автор книжок «Думки і серце», «Записки з майбутнього», «Голоси часів» та ін. У цей період відзначений Державними преміями УРСР (1978, 1988, 1997), Почесною відзнакою Президента України за визначний внесок у розвиток медичної науки, створення сучасної національної школи серцево-судинної хірургії (1993), орденом «За заслуги» ІІ ступеня (1998), премією ім. В. Вернадського Фонду інтелектуальної співпраці «Україна 21 століття» (2000). Президією НАНУ засновано премію ім. М. Амосова.

1956—74 мешкав на вул. Червоноармійській, 90, квартира № 37.

1949—51 у квартирі № 8 — Бабський Євген Борисович (1902—73) — фізіолог, акад. АН УРСР (з 1948), завідувач кафедри Московського педагогічного інституту (1930—49).

1949—50 — завідував відділом загальної фізіології Інституту клінічної фізіології АН УРСР.

Автор понад 300 наукових праць, присвячених питанням загальної фізіології нервової системи, хімічним факторам збудження, моториці травного тракту, механізмам м'язового скорочення і нервової регуляції, іонним механізмам автоматії серця. Розвинув теорію похо-дження серцевої автоматії. Розробив нові методи дослідження функцій організму людини. Займався питаннями медичної електроніки і кібернетики. Керував роботами з конструювання радіотелеметричних установок для вивчення функцій травних шляхів за допомогою т. зв. радіопілюль. Вивчав історію фізіології людини і тварин.

Пізніше проживав у Москві, працював у наукових закладах АМН СРСР.

1914—16 — Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867—1934) — історик, архівознавець, професор Університету св. Володимира (з 1902), один із засновників і перший директор Київського археологічного інституту (1918—19), завідувач архівного відділення ВУКОПМиСу (1921), член колегії Головархіву України (1921—22). Під час проживання в цьому будинку викладав у Київському університеті (1901—19), з 1902 — професор російської історії, створив і керував студентським науково-етнографічним семінаром. Одночасно викладав на Вищих жіночих курсах, у Київській духовній академії. Засновник і директор Київського комерційного інституту (1908—17) й голова Товариства попечи-тельства про вищу комерційну освіту. Очолював правління Південно-Західного відділення Російської експортної палати, Товариства шанувальників соціальних знань; входив до складу Ради Київського купецького товариства взаємного кредиту. Один із засновників і член Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва (1910—19). Київський період був найбільш плідним у творчій діяльності вченого. Він був фундатором наукової школи з історії Росії. З його ініціативи і за його участю було розпочато видання багатотомної «Російської історії у нарисах і статтях» (т. 1—3, 1909—12). Опублікував низку праць з історії на-родного господарства стародавньої Русі, суспільних рухів Росії, зокрема декабристів. Здійснив редагування т. 5 «Архива Юго-Западной России» («Акты об украинской администрации XVI—XVII вв.», 1907), що включав широке коло джерел з історії українських міст, розвитку торгівлі, управління. Під загальним наглядом вченого вийшло відоме довідкове видання «Весь Юго-Западный край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Во-лынской губерниям» (1913). Після 1920 жив і працював у Харкові, Баку, Мінську, Москві. Раніше мешкав на вул. Володимирській, 45; сучасних бульв. Т. Шевченка, 24, вул. Леонтовича, 2, у 1916 — на бульв. Т. Шевченка, 36.

1955—70 у квартирі № 18 — Кавецький Ростислав Євгенович (1899—1978) — патофізіолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1960), лауреат Державної премії УРСР (1972, 1981 — посмертно).

Працював в Інституті клінічної фізіології АН УРСР (1946—60), його директор (1946—52), завідувач відділу захисних і компенсаторних функцій (1953— 60). Одночасно завідував кафедрою патофізіології Київського державного інституту вдосконалення лікарів (1938—55). У 1960—78 — директор Українського НДІ експериментальної та клінічної онкології МОЗ УРСР (з 1971 — Інститут проблем онкології АН УРСР, з 1991 — Інститут експериментальної патології, онкології і радіології АН України), якому 1978 присвоєно ім'я вченого. Одночасно — голова Відділу АН УРСР (1952—61, 1963— 66). Був заступником голови правлінь Всесоюзного та Українського наукових товариств онкологів.

Наукові дослідження присвячено проблемам реактивності організму при пухлинній хворобі, теоретичним і прикладним проблемам онкології. Засновник української школи експериментальної онкології. Зробив значний внесок у розкриття сутності пухлинного процесу. Вченому належить пріоритет у створенні концепції про взаємовідносини пухлини і організму та фактори антиканцерогенезу. Значну увагу приділяв питанням методології, історії біології та медицини. У період проживання за цією адресою відзначений премією ім. О.Богомольця (1964). Раніше жив на вул. Академіка Богомольця, 21, пізніше — на вул. Володимирській, 51/53.

1951—56 у квартирі № 8 — Касьяненко Володимир Григорович (1901—81) — анатом, акад. АН УРСР (з 1951). Працював в Інституті зоології АН УРСР (з 1946), завідувач відділу еволюційної морфології (1947—50), його директор (1950—63), науковий консультант (з 1964). Одночасно завідував кафедрою нормальної анатомії Київського ветеринарного інституту (1932—52). Голова Українського наукового товариства морфологів (1956—67).

Наукові праці присвячено порівняльній анатомії хребетних, еволюційній морфології ссавців, історії науки. Розв'язав ряд питань сучасної артрології. Вивчав особливості будови кінцівок ссавців. По-новому визначив окрему і групову функції м'язів кінцівок, обґрунтував нове уявлення стосовно м'язів «великої» і «малої» роботи по одному й тому самому суглобу. Раніше жив на вул. Б.Хмельницького, пізніші адреси: Брест-Литовське шосе (тепер просп. Перемоги), 116-а, вул. С. Перовської, 6/11, сучасна вул. О.Гончара, 41-а.

1970 у квартирі № 11 — Копитов Віктор Филимонович (1906—90) — вчений у галузі металургії і теплотехніки, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). Заступник директора (1950—52), директор (1952—85) Інституту газу АН УРСР. Одночасно завідував відділом промислових печей. 1956—58 і 1965—75 — представник УРСР у групі експертів Комітету з газу Європейської економічної комісії ООН.

Наукові праці присвячено загальним питанням використання палива, газифікації вугілля і мазуту, теорії спалювання палива, захисту повітряного басейну від забруднення промисловими викидами. Вів роботи з питань використання газових середовищ у технологічних процесах. Розробляв нові методи нагріву і нагрівальні пристрої. Ви-конував дослідження з енергозбереження й ефективного використання газу в промисловості. Пізніше жив на вул. Володимирській, 51/53.

1949—84 у квартирі № 5 — Корецький Володимир Михайлович (1890-1984) — вчений у галузі права, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1947), Герой Соціалістичної Праці (1980).

Голова Сектора держави і права АН УРСР (1949—69), який під його керівництвом перетворився на Інститут держави і права АН УРСР. Його директор і завідувач відділу міжнародного права і порівняльного правознавства (1969—1974), почесний директор інституту (з 1974), якому 1990 присвоєно ім'я вченого. Одночасно 1961—70 — член Міжнародного суду ООН (з 1967 — віце президент), 1957—70 — член Постійної палати Третейського суду (Гаага).

1947—49 представляв СРСР у Комісії з прав людини ООН (Женева), 1949—51 був першим радянським ученим — членом Комісії міжнародного права ООН (Нью-Йорк). Досліджував питання міжнародного публічного і приватного права, всесвітньої історії держави і права.

1951—69 у квартирі № 8 — Овчаренко Федір Данилович (1913—96) — хімік, акад. АН УРСР (з 1961), лауреат премії ім. Л. Писаржевського (1981).

Працював в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР (1949—68), заступник директора (1962—68). Директор, завідувач відділу (1968—83) Інституту колоїдної хімії та хімії води АН УРСР. Одночасно — заступник голови Ради по вивченю продуктивних сил УРСР (1956—66), голова Відділу хімічних та геологічних наук АН УРСР (1961—63), голова правління Товариства «Знання» УРСР (1964—68). Завідувач відділу культури і науки ЦК КПУ (1956—58), секретар ЦК КПУ (1968—72). Автор понад 600 наукових праць у галузі колоїдної хімії дисперсних мінералів, фізико-хімічної механіки та історії хімії. Започаткував нову галузь колоїдно-хімічної науки — біоколоїдну хімію. Розробив наукові принципи отримання нових дисперсних матеріалів (адсорбентів, наповнювачів, структуроутворювачів із властивостями, що за-вдаються) та колоїдних систем (керамічних мас, формувальних мате-ріалів тощо). Створив наукову школу в галузі колоїдної хімії.

Під час проживання за цією адресою відзначений Державною премією УРСР (1969).

Був одружений з дочкою В. Касьяненка, з яким мешкавв деякий час в одній квартирі. Раніше проживав на вулицях Шовковичній, 3 і Б. Хмельницького, 16, пізніше — на вул. М. Грушевського, 9, пров. Виноградному, 4, вул. Аістова, 5. У 1920-х рр. у квартирі № 23 — Сльозкін Петро Родіонович (1862—1927) — агроном, організатор Київської контрольно-насіннєвої станції (1897); професор (з 1899), один із засновників і декан сільськогосподарського відділення (1908—15), завідувач кафедри часткового землеробства Київського політехнічного інституту (1902—19); професор (1908—20) і декан (з 1913) економічного відділення Київського комерційного інституту. У 1920-х рр. працював у навчальних закладах, створених на основі комерційного інституту: завідував в Українському кооперативному інституті ім. М. Туган-Барановського і Київському інституті народного господарства ім. Є. Бош музеєм товарознавства та лабораторією сільськогосподарського товарознавства. Досліджував органічні речовини в ґрунті, роль бактерій і добрив у підвищенні родючості ґрунтів, агротехніку зернових і бобових культур тощо. Автор популярного в багатьох країнах «Сільськогосподарського календаря» (1912—14).

1951—70 у квартирі № 30 — Смирнов Адріан Анатолійович (1908—92) —
фізик-теоретик, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1984), віце-президент Ан УРСР (1970—74), лауреат Державної премії УРСР (1978, 1988), премії імені К.Синельникова (1981).

Працював в Інституті металофізики АН УРСР (з 1950), завідувач теоретичним відділом (1955—87, потім — науковий консультант). Одночасно — професор Київського політехнічного інституту (1950—57) і Київського університету ім. Т.Шевченка (1957—62), голова Відділу фізики АН УРСР (1963—66).

Автор понад 200 наукових праць, присвячених широкому колу питань фізики твердого тіла, зокрема, теорії металів і сплавів. Розробляв питання теорії недосконалих металевих кристалів, теорії електронного енергетичного спектру впорядкованих сплавів, кванто-вої теорії електроопору металів і сплавів, молекулярно-кенетичної теорії фазових перетворень. Заснував наукову школу у фізиці з теорії металів і сплавів. Пізніше мешкав на вул. Володимирській, 51/53.

У кін. 19 ст. — 1902 — Тихомиров Михайло Андрійович (1848—1902) — анатом. У ці роки — заслужений ординарний професор, завідувач кафедри анатомії (1890—1902), декан (1898—1902) медичного факультету Університету св. Володимира. Багато зробив для покращення викладання курсу анатомії, збільшив число занять із препарування в секційних залах, виготовив чимало анатомічних препаратів, які досі є цінними зразками фундаментального музею кафедри анатомії Національного медичного інституту ім. О. Богомольця. Основні наукові дослідження присвячені проблемам еволюційної морфології. Зробив значний внесок у вивчення варіантів і аномалій судинної системи людини. Монографія вченого «Варіанти артерій і вен людського тіла у зв'язку з морфологією кровоносної судинної системи» (1890), яка не мала собі рівних у вітчизняній і зарубіжній анатомічній літературі, була перекладена багатьма мовами світу і досі не втратила свого теоретичного і практичного значення. Працював в Анатомічному театрі університету на сучасній вул. Б. Хмельницького, 37.

У 1930-х рр. у квартирі № 20 — Филипович Павло Петрович (літ. псевд. — Зорев; 1891—1937) — поет, літературознавець, перекладач. Народився в с. Кайтанівка Звенигородського повіту Київської губ. (тепер Катеринопільський р-н, Черкаська обл.). Закінчив Колегію П. Ґалаґана (1910), історико- філологічний факультет Університету св. Володимира (1915) в Києві. З 1910 друкував поетичні твори в журналах «Лукоморье», «Вестник Европы», «Куранты» та ін. З 1917 — приват-доцент Київського університету, 1920—33 — професор створеного на його основі Київського інституту народної освіти. Одночасно працював у ВУАН: входив до складу комісії по складанню біографічного словника українських діячів, комісії для видавання пам'яток українського письменства нової доби, був секретарем Історично-літературного, членом Бібліологічного товариств, редактором кількох наукових збірників. У 1920-х рр. входив до літературного угруповання «неокласиків», співробітник журналу «Нова громада». Брав активну участь у літературній дискусії 1-ї пол. 1920-х рр.

Досліджував творчість українських письменників 19 — поч. 20 ст.: О. Ко- билянської, М. Коцюбинського, П. Куліша, Лесі Українки, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини, І. Франка; зробив значний внесок у шевченкознавство. Перекладав твори російських (Є. Баратинського, В. Брюсова, О. Пушкіна) і французьких (П. Ж. Беранже, Ш. Бодлера, П. Верлена) поетів.

5 вересня 1935 заарештований на своїй квартирі співробітниками НКВС за звинуваченням в участі в контрреволюційній націоналістичній організації. На початку червня висланий на Соловки. 3 липня розстріляний в урочищі біля м. Медвеж'єгорськ у Карелії разом з групою українських діячів культури. Реабілітований 1956.

1949—52 у квартирі № 13 — Харкевич Олександр Олександрович (1904—1965) — вчений у галузі технічної фізики і теорії інформації, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1964); завідувач кафедри Львівського політехнічного інституту (1944—48), професор Московського електротехнічного інституту (1952—62), ініціатор створення і директор Інституту проблем передачі інформації АН СРСР (1961—65). Провідний фахівець з електроакустики та загальної теорії зв'язку в СРСР.

Під час проживання в цьому будинку — організатор і завідувач відділу технічної фізики Інституту фізики АН УРСР (1948—52). У Києві успішно керував розробками в новій галузі техніки — магнітному записі сигналів, виконав глибокі теоретичні дослідження хвильових процесів і встановив важливе співвідношення взаємності в акустичних системах. Результати проведених у 1940-х рр. досліджень опублікував у книгах «Теорія перетворювачів» (1948) і «Несталі хвильові явища» (1952). Автор праць у галузі електроакустики, технічної фізики, теорії нелінійних коливань, теорії інформації, кібернетики, загальної теорії зв'язку.
Пізніше жив у Москві.

1949—51 у квартирі № 19 — Цесевич Володимир Платонович (1907—83) — астроном, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), директор астрономічної обсерваторії в Душанбе (1933—37), професор, завідувач кафедри і директор обсерваторії Одеського університету (з 1944).

У ці роки — директор Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР. Член Міжнародного астрономічного союзу.

З ініціативи вченого у зазначений період було розпочато дослідження змінних зорь і структури Галактики. Автор понад 650 наукових праць, які стосуються затемнювання подвійних зорь, обертання штучних супутників Землі тощо. Ім'ям ученого названо малу планету (№ 2498).

1961—82 у квартирі № 19 — Чаговець Ростислав Всеволодович (1904—82) — біохімік, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1964). Працював в Інституті біохімії АН УРСР (з 1933), завідувач відділу біохімії вітамінів (1948—76). Одночасно — акад.-секретар Відділу біохімії, біофізики та фізіології АН УРСР (1966—72). Член Міжнародного товариства з вивчення походження життя (з 1970). Очолював Українське біохімічне товариство.

З ім'ям ученого пов'язано становлення і розвиток української школи вітамінології. Довів, що великі дози вітамінів змінюють метаболізм, що й обумовлює їх терапевтичний ефект. Розробив наукові основи раціонального харчування спортсменів. Автор бл. 200 наукових праць з питань стану й обміну води в організмі, біохімії м'язів, вітамінотерапії, біохімії ферментів, історії біохімії. Відзначений премією ім. О. Палладіна (1981). Раніше жив на вул. Микільсько-Ботанічній, 33.

1947—52 у квартирі № 9 — Шапошников Володимир Георгійович (1870—1949) — хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922). У цей період очолював кафедру технології органічного синтезу Київського політехнічного інституту (1947—49). Працював над проблемами, пов'язаними з вивченням ароматичних і гетеро-циклічних сполук, вологості бавовни та льону, хімічної технології волокнистих речовин та барвників. Раніше жив на сучасних вулицях Б. Хмельницького, 31/27, І. Франка, 27, М. Коцюбинського, 11, бульв. Т. Шевченка, 34/11, просп. Перемоги, 39.

2003 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку М. Амосову (ск. Г. Хусід).

Хмельницького, 44

Садиба 1897-98, в якій містилася Жіноча гімназія Крюгер К. А., де працювали Зіньківський В. В., Тарнавський П. І., Форш О. Д.

До перенумерації домоволодінь по Києву мала № 44—46. Складається з головного будинку на червоній лінії забудови вулиці (№ 44) і двох споруджених одночасно з ним житлових флігелів на бічних межах ділянки (№ 44-б і 44-в). Первісна забудова садиби на межі з вулицею була малоповерховою, дерев'яною. Тильна частина ділянки з великим садом розташовувалася на схилах Афанасіївського яру. До 1896 належала вдові священика Г. Горянській, потім — київському купцеві М. Шампаньєру, на замовлення якого зведено наявні споруди.

Автор проекту забудови — арх. А.-Ф. Краусс.

1899 садиба перейшла у власність князя Є. Трубецького — відомого громадського діяча, професора юридичного факультету Київського університету по кафедрі енциклопедії та історії філософського права. Садибні будівлі використовувались як прибуткові — тут містилися комфортабельні житлові квартири, магазини, жіноча гімназія з пансіоном К. Крюгер.

Головний будинок №44

Первісне секційне планування змінено. Чотириповерховий з підвалом, мурований, у плані прямокутний, з центральним тильним ризалітом. Односекційний, планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Двомаршові парадні та чорні сходи розміщено на центральній поперечній осі плану. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

В оформленні чолового фасаду використано мотиви стилю ренесанс. Композиція симетрична відносно центральної осі, яку, як і бічні вісі фасаду, розкрі- повано. Розкріповки фланковано лопатками другого, пілястрами третього, тричвертєвими колонами четвертого поверхів, завершено трикутними фронтонами, на рівні даху акцентовано римськими банями з ліхтариками й шпилями. Фасад членують міжповерхові карнизні гурти, завершує профільований карниз з орнаментальним фризом. Віконні прорізи другого і третього поверхів прямокутні, обрамлені профільованими лиштвами, розмежовані лопатками у простінках, на верхньому поверсі — з півциркульними перемичками в обрамленні профільованих архівольтів, прикрашені рельєфними замковими каменями, відокремлені тричвертєвими колонами. Стіну першого поверху прорізано широкими вітринами, прямокутний отвір проїзду — у лівій розкріповці, отвір головного входу — на центральній осі. Різноманітний декор і скульптура в оформленні розкріповок на верхньому поверсі створюють м'яку пластику фасаду з насиченим світлотіньовим моделюванням.

В інтер'єрах збереглися ліплені карнизи, гурти, розетки стель.

Будівля — виразний зразок прибуткового будинку, її динамічний силует активно формує образ забудови вулиці.

Флігель № 44-Б

Вздовж межі з садибою № 42. Запроектовану центральну півсферичну баню зі шпилем не реалізовано. Первісне планування змінено.

Триповерховий з напівпідвалом, мурований, тинькований, у плані прямокутний, односекційний. Перекриття пласкі. Дах двосхилий з бляшаною покрівлею.
Композиція чолового фасаду симетрично-осьова, підкреслена центральною розкріповкою, увінчаною фігурним фронтоном з круглим вікном та веж- кою з лускатою бляшаною покрівлею. Розкріповку прорізано вікном сходової клітки з підковоподібною арковою перемичкою. Заповнення прорізу багато дільне, вітражного типу з віяльним завершенням. На центральній осі на рівні першого—другого поверхів — прямокутний отвір входу з багатодільною фрамугою, фланкованою тричвертєвими колонами. Над вікном — фільонка з геометричним орнаментом. Прямокутні віконні прорізи першого та другого поверхів відокремлено лопатками, на другому поверсі прикрашено підвіконними фільонками з рослинним орнаментом. Віконні прорізи третього поверху з підковоподібними перемичками фланковано тричвертєвими колонами.

Флігель № 44-В

На межі з садибою № 46.

Первісно на першому та другому поверхах містилося по одній квартирі. Планування змінено. Двоповерховий з напівпідвалом, мурований, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Двомаршові сходи розміщено на центральній поздовжній осі плану. Планування коридорного типу. Перекриття пласкі. Дах чотирисхилий, покрівля бляшана. Чоловий п'ятиосьовий фасад звернено у бік вулиці. Композиція симетрична

відносно центральної осі, яку виділено розкріповкою з лучковим завершеням і фігурним аттиком з круглим горищним вікном та нижньою частиною вінцевого шпиля. У розкріповці — отвір входу з прямокутною фрамугою та віконний проріз сходової клітки з підковоподібною арковою перемичкою, які фланкують тричвертєві колони на рівні першого і другого поверхів. Заповнення прорізу багатодільне, вітражного типу. Вікно акцентовано широким архівольтом, поле якого прикрашено розетками. Композиція бічного фасаду ритмічна. Фасади завершує профільований карниз, доповнений смугою зубчи- кового орнаменту, міжповерховий карниз аналогічний.

Віконні прорізи першого поверху прямокутні, підкреслені підвіконними фільонками. Простінки оформлено гуртами, наріжжя будинку — лопатками. Прямокутні віконні прорізи другого поверху фланковано тричвертєвими колонами, акцентовано підковоподібними архівольтами, під якими вміщено композиції з рослинного орнаменту.

Флігелі — складові елементи одночасової забудови типової київської садиби.

Садиба — зразок цілісного архітектурного комплексу в характерних для творчої манери А.-Ф. Краусса ренесансно-барокових формах, що зберіг структуру міської садиби межі 19—20 ст.

На поч. 20 ст. третій—четвертий поверхи головного будинку (№ 44) займала Жіноча гімназія К. Крюгер.

На поч. 1910-х рр. у гімназії викладав педагогіку Зіньківський Василь Васильович (1881—1962) — філософ, психолог, педагог, державний діяч, приват- доцент (з 1912) і професор (з 1915) Київського університету, міністр ісповідань Української Держави (1918).

У ці роки — голова Київського релігійно-філософського товариства (з 1907), київського Фребелівського товариства сприяння освіті (засноване 1908). У 1900—10-х рр. законовчителем гімназії працював Тарнавський Петро Іванович (1873—1938) — священик, єпископ УАПЦ (1923—24, 1927—31) і «Діяльно-Христової церкви» (1924—27); репресований, розстріляний.

У цей період — також викладач Київської духовної академії (до 1916).

В кін. 1900-х рр. у гімназії викладала малювання, в кін. 1910-х — на поч. 20-х рр. працювала в молодших класах Форш Ольга Дмитрівна (1873—1961) — письменниця.

З 1919 працювала також у київському видавництві «Всеиздат». На поч. 20-х рр. переїхала в Петроград.

Хмельницького, 46

Житловий будинок 1888-90, в якому проживав Максимович М. І.

Двоповерховий з напівпідвалом, мурований, у плані прямокутний, з сильно винесеним об'ємом вестибуля, пов'язаного з одномаршовими сходами. Особливістю планування є розподільні холи та сходи, в які виходять поперечні коридори та двері кімнат.

Чоловий фасад асиметричний, вирішений у стилі неоренесанс. Вхід з лівого боку виділено ризалітом значного виносу, увінчаним аттиком зі слуховим вікном. Дві віконні осі з протилежного боку фасаду фланковано лопатками й акцентовано парапетом у огородженні даху. По вертикалі фасад членують профільовані карнизи — міжповерховий з низкою сухариків і підвіконний, завершує стіну профільований карниз на уступчастих кронштейнах. Прямокутні віконні прорізи облямовано лиштвами: пласкими на першому поверсі, профільованими на другому. Пластику стіни визначають рустовані наріжжя ризаліту, горизонтальне рустування міжвіконних простінків першого поверху, пілястри з капітелями коринфського ордера в оформленні вхідного порталу та аттика, лопатки з поясками, горизонтальні сандрики на кронштейнах над вікнами другого поверху, підвіконні фільонки, ліплені гірлянди.

У приміщеннях вестибуля та сходової клітки фрагментарно збереглися керамічні та мозаїчні підлоги, ліплення плафонів; у кімнатах другого поверху падуги, камін.

Будівля — зразок міського особняка у стилі неоренесанс.

1902 в будинку проживав Максимович Микола Іванович (1855—1928) — інженер-гідротехнік і будівельник; випускник Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення (1878); начальник Варшавського округу шляхів сполучення (з 1902), начальник управління Міністерства шляхів сполучень Російської імперії (з 1906). Був одружений з дочкою М. Хрякова — власника торгового дому, що торгував збіжжям та хлібопродуктами, голови Київського біржового комітету (1859), гласного Київської міської думи, одного з ініціаторів створення Товариства взаємного кредиту.

У 1870—90-х рр. займав посаду інспектора Дніпровського судноплавства, начальником Управління внутрішніх водних шляхів та шосейних доріг. Керував роботами з регулювання русла Дніпра й Десни. 1895—97 керував проектуванням і будівництвом київської річкової гавані, яка остаточно вирішила проблему вантажно-транспортного забезпечення міста водним шляхом. 1899—професор кафедри будівельного мистецтва Київського політехнічного інституту.

Був автором унікальної за повнотою інформації праці «Дніпро та його басейн» (К., 1901; у 2-х т.). Загалом видав бл. 50 друкованих праць з гідротехніки. За звід матеріалів з вивчення режиму Дніпра був удостоєний Золотої медалі на Всесвітній виставці в Парижі (1900). У 1887 став одним із фундаторів, 1895—1902 — командир Київського яхт-клубу, що започаткував розвиток водного спорту в місті. Не раз брав участь в аматорських українських виставах, виступав у хорі під орудою композитора М. Лисенка.

Повернувся до Києва 1919, голова гідрологічної секції ВУАН, професор КПІ та Київського інституту народного господарства. У цей період жив за адресою: вул. Леонтовича, 6, квартира № 2.

З 1914 в особняку містилося правління Південно-Російського товариства заохочення землеробства та сільської промисловості (раніше діяло на вул. Пушкінській, 28; див. ст. 459.25); у 30-х рр. — Центральна агрохімічна лабораторія Наркомзему УСРР, сільськогосподарські та контрольно-насіннєві лабораторії, канцелярія, лабораторія та бібліотека заповідника «Конча-Заспа»; з переведенням столиці України в Київ у 1934 і до початку війни — Інститут соціалістичного землеробства, редакції газет «Вісті» та «Шахіст».

Хмельницького, 47

Житловий будинок 1957, в якому проживав Ворвулєв М. Д.

1954—67 у трикімнатній квартирі № 17 на четвертому поверсі будинку проживав Ворвулєв Микола Дмитрович (1917—67) — оперний і камерний співак (баритон), народний артист СРСР (з 1956).

У роки проживання за цією адресою — соліст Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Володіючи красивим голосом широкого діапазону, співав як ліричні, так і драматичні партії. В їх числі: Тарас Шевченко, Максим («Тарас Шевченко», «Арсенал» Г. Майбороди); Мазепа («Мазепа» П. Чайковського); Богдан Хмельницький («Богдан Хмельницький» К. Данькевича); Демон («Демон» А. Рубінштейна); Грязной («йарева наречена» М. Римського-Корсакова); Ріголетто («Ріголетто» Д. Верді) та ін. Проводив концертну діяльність, гастролював у багатьох містах СРСР і за кордоном (Англія, Польща, Німеччина, Югославія та ін.). На концертах співав арії з опер, романси, народні пісні.

У квартирі співака бували народні артисти С. Лемешев, Ю. Шумський, композитор В. Шебалін, поет А. Малишко та інші відомі діячі культури.

1994 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом М. Ворвулєва (ск. Ю. Багаліка, арх. Р. Кухаренко).

Хмельницького, 50

Житловий будинок кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя

Ліворуч від проїзду містився вхід у будинок, дверне полотно прикрашав лев'ячий маскарон в оточенні волют. Згодом отвір частково закладено і зроблено вікно. На поч. 20 ст. на лівій межі ділянки до первісного об'єму з тилу прибудовано житловий корпус. У 1950-х рр. влаштовано мансардний поверх. Ліплені гірлянди в оздобленні віконних простінків третього поверху втрачено.

Мурований, у плані Г-подібний, складається з двох у плані прямокутних об'ємів — чолового і тильного.

Чоловий об'єм триповерховий з напівпідвалом і мансардним поверхом, тинькований, з проїздом у двір вздовж правого торця. Односекційний, плануван-ня двобічне. Перекриття напівпідвального поверху склепінчасті, верхніх по-верхів — пласкі. Сходи — парадні та чорні. Дах двосхилий.

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція ґрунтується на чіткому ритмі прямокутних віконних прорізів в обрамленні профільованих лиштв, які на третьому поверсі увінчано профільованими горизонтальними сандриками на кронштейнах та рельєфними замковими каменями у вигляді стилізованих листків аканта. Бічні частини фасаду зі здвоєними прорізами розкріповано, розкріповки фланковано рустованими лопатками трьох поверхів і завершено аттиками. На центральній та бічних осях розміщено по два балкона з ажурним металевим огородженням. Симетрію побудови порушує крайнє бічне положення широкого прямокутного отвору проїзду та зміщений праворуч від центральної осі, обладнаний високим ганком сучасний вхід у приміщення першого поверху. По вертикалі стіну фасаду членовано профільованими міжповерховими гуртами, завершено профільованим карнизом на фігурних кронштейнах з орнаментальним фризом, в якому вміщено композиції з рослинних елементів, картушів та грифонів. Міжвіконні простінки в межах середньої п'ятиосьової частини фасаду оформлено дощаною рустикою, на першому поверсі та на лопатках розкріповок прямокутні русти оброблено під шубу. Над та під вікнами другого й третього поверхів вміщено прямокутні фільонки з орнаментальним ліпленим заповненням з рослинними мотивами.

Тильний об'єм чотири-, п'ятиповерховий, значно видовжений в глибину ділянки. Трисекційний, планування секцій коридорного типу з одно-, двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах односхилий. Композиція утилітарно оформленого видовженого фасаду асиметрична. Основними вертикальними елементами є ризаліт сходової клітки на дев'ятій осі та дві розташовані симетрично відносно нього розкріповки на першій та 17-й осях, що відповідають розміщенню сходових кліток. Симетрію побудови порушують три додаткові осі з правого боку. Пластику доповнюють сім вертикальних рядів балконів. По вертикалі фасад членують виконані в цеглі міжповерхові гурти. Вікна з лучковими перемичками увінчують пласкі замкові камені.

Будинок — цінний зразок архітектури доби історизму.

У будинку проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя.

1913—26 у трикімнатній квартирі № 17 на третьому поверсі (вікнами на двір) — Андерс Федір Фердинандович (1868—1926) — піонер вітчизняного дирижаблебудування, інженер-конструктор.

Творець першого в Російській державі дирижабля м'якої конструкції «Киев» об'ємом 850 куб. м (1911), на якому здійснив бл. 160 польотів, перевіз бл. 200 пасажирів. Заочно навчався у Київському політехнічному інституті, який закінчив 1918. На поч. 1920-х рр. читав лекції з повітроплавання у Київській авіаційній школі. 1923 створив принципово новий проект шостого ди-рижабля з дюралюмінієвим каркасом, який міг піднімати до 100 пасажирів та розвивати швидкість до 120 км на годину. Залишаючись весь час жорстким, дирижабль завдяки системі шарнірів та лебідки міг зменшити свій об'єм, від чого значно вигравала його економічність, оскільки підйом і зниження здійснювалися без скидання баласту та випускання газу. У стислому вигляді дирижабль міг перебувати на землі, утримуючись винятково за рахунок своєї ваги та не потребуючи елінгу. Член Київського товариства повітроплавання (з 1909), Авіаційного науково-технічного товариства при КПІ (з 1923). Ім'ям Ф. Андерса названо вулицю в Києві.

1946—58 у квартирі № 24 — Волобуєв Євген Всеволодович (1912—2002) — живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1963), народний художник України (з 1995).

Автор пейзажів, натюрмортів і жанрових картин, зокрема, «Опівдні» (1947), «Навесні» (1949), «Натюрморт» (1950), «Ранок» (1954), «На тваринницькій фермі» (1957). Твори митця зберігаються в Національному художньому музеї України, художніх музеях Дніпропетровська, Луганська, Харкова та ін. Пізніше до кінця життя жив на вул. Філатова, 10-а, квартира № 21.

У кін. 19 — на поч. 20 ст. — Корольков Іоанн Миколайович (1845—1927) — богослов, педагог, священик, випускник Київської духовної академії (1869), її доцент (з 1873).

У період проживання в цьому будинку — екстраординарний професор кафедри грецької мови і словесності Київської духовної академії (з квітня 1877), протоієрей, настоятель Володимирського собору (з червня 1896). Голова Київського релігійно-просвітницького товариства. Пізніше проживав на вул. Б. Хмельницького, 53.

Бл. 1910—12 у квартирі № 9 — Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881 — 1942) — історик, публіцист, педагог, громадсько-політичний діяч, один із засновників Української Центральної Ради (1917), міністр народної освіти УНР (січень—квітень 1918), голова Ради міністрів (1924—39), заступник голови Директорії та Головного отамана УНР (1939—40). У роки проживання в цьому будинку — викладач історії в жіночій гімназії А. Жекуліної (з 1909), редактор українського педагогічного журналу для сім'ї і школи «Світло» (1911—14), член Української радикально-демократичної партій (з 1905), Товариства українських поступовців (з 1908). З 1912 мешкав на сучасній вул. Саксаганського, 123 (див. ст. 486.20).

Бл. 1907—11 у будинку проживав Тимошенко Степан Прокопович (1878 — вчений у галузі теорії пружності, опору матеріалів та будівельної механіки, акад. УАН (з 1918), іноземний член АН СРСР (з 1964) засновник Інституту технічної механіки УАН (1918, тепер Інститут механіки НАН України), завідувач кафедри механіки Стенфордського університету (1936— 55; США).

У цей період викладав у Київському політехнічному інституті (1906—11), захистив дисертацію ад'юнкта прикладної математики (1907), завідувач ка-федри опору матеріалів (1906—08), декан інженерно-будівельного відділення (1909—11), редактор інженерного і механічного відділу «Известий» КПІ. Був ініціатором переобладнання й оснащення новими приладами лабораторії з випробування механічних властивостей будівельних матеріалів. У лютому звільнений разом з групою викладачів інституту, які підписали протест проти посилення свавілля і поліцейських порядків у вузі. У серпні того ж року переїхав у Санкт-Петербург. Автор підручників «Курс опору матеріалів» (1911), «Курс теорії пружності» (т. 1—2, 1914—16; пізніше перекладений багатьма мовами).

1917-19 проживав на вул. Гоголівській, 23 (див. ст. 143).

1998 на території КПІ встановлено пам'ятник ученому (див. ст. 443.5).

1970 на фасаді будинку поряд із входом встановлено меморіальну дошку Ф. Андерсу з чорного граніту з графічним зображенням земної кулі і дирижабля (арх. В. Лоботинський).

Хмельницького, 51

Садиба поч. 20 ст., в якій містилися Вищі жіночі курси, Фребелівське товариство, Фребелівський інститут, Київський авіаційний інститут ім. К. Ворошилова, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії

Складається з головного будинку (№ 51-а) на червоній лінії забудови вулиці та двох флігелів (№ 51-б і 51-в), розташованих паралельно трасі вулиці. Історія садиби відома з 1871, коли вона належала священику Києво-Софійського кафедрального собору Ф. Зданевичу. Первісну забудову складав невеликий дерев'яний будинок посередині ділянки. 1899 садиба належала графу Колонно-Чосновському, 1901 власницею садиби значилася Г. Міхельсон. Забудову садиби здійснено, найімовірніше, на поч. 20 ст. Зважаючи на коридорне планування, будинок № 51-а призначався для закладу, або установи.

В 1910-х рр. і до націоналізації садиба належала Товариству домовласників з чотирьох осіб: О. Драгунова, Я. Куманова, В. і М. Олександровичів.

Головний будинок № 51-А

На червоній лінії забудови вулиці. Чотириповерховий на високому цокольному поверсі, мурований, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування коридорного типу з двобічним та однобічним розташуванням приміщень. Сходові клітки розміщено в основному об'ємі — з тилу на центральній осі плану та у дворовій прибудові (глаголі) — з тильного боку. Перекриття пласкі дерев'яні, сходові майданчики — на цегляних склепінцях по металевих рейках. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Чоловий фасад оздоблено в цегляному стилі з використанням елементів стилів модерн та ренесанс. Схема побудови симетрична відносно центральної осі, яку підкреслено розкріповкою, монументальним порталом, еркером на рівні третього поверху з широким тридільним арковим вікном, фігурним вінцевим аттиком з півциркульним прорізом. Півціркульну нішу порталу оформлено широким архівольтом, дугоподібним профільованим сандриком і бічними здвоєними колонками на масивних тумбах. У ніші вміщено кругле вікно у широкій пласкій лиштві, яку поєднано з рельєфним замковим каменем над прямокутним отвором входу. Над еркером влаштовано балкон. Симетрію підтримують завершені прямокутними аттиками бічні двоосьові розкріповки з вертикальними рядами балконів, порушує різновисокий цоколь та прямокутний отвір проїзду з правого боку. Вертикальні членування доповнюють лопатки обабіч розкріповок і у простінках метрично розташованих вікон. Модернізований декор лопаток двох верхніх поверхів урізноманітнює оформлення чолового фасаду. Фасад членують профільований уступ цоколю, профільовані карнизи над першим та другим поверхами, останній підкреслено ритмом сухариків. Стіну завершує профільований карниз з орнаментальним поясом на кронштейнах. Віконні прорізи — з рельєфними клинчастими перемичками, на двох нижніх поверхах прямокутні, на верхніх — лучкові, прикрашені замковими каменями. Простінки вікон першого поверху рустовано.

Оформлення дворового фасаду основного об'єму спрощене, у загальних рисах наслідує оформлення чолового. Будинок репрезентує тип нежитлової прибуткової споруди поч. 20 ст.

Флігель № 51-Б

На другій лінії забудови ділянки, паралельно червоній лінії вулиці.

П'ятиповерховий, мурований, пофарбований, у плані П-подібний, разом з прилеглим корпусом № 51-В утворює каре, формує периметральну забудову другого двору садиби. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах основного об'єму двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана.

Композиція зверненого у бік вулиці фасаду симетрична. Дві середні віконні осі та по одній бічній фланковано пласкими лопатками. Центральний прямокутний отвір проїзду та бічні отвори входів підкреслюють симетрію побудови. Фасад членовано міжповерховими карнизами, які розкріповуються на лопатках над першим, другим та третім поверхами, на верхніх — підкресленими орнаментом із сухариків. Підвіконні карнизи на кронштейнах оздоблено аналогічно. Фасад завершує профільований карниз. Прямокутні віконні прорізи четвертого і п'ятого поверхів увінчано замковими каменями. Вертикальні членування доповнюють два ряди балконів. Архітектурні деталі виділено білим кольором.

Тильний фасад, який обмежує з півночі простір внутрішнього двору, вирішено за принципом центрально-осьової симетрії. Центральну вісь виявлено широким прямокутним отвором проїзду та широкими тридільними вікнами верхніх поверхів. Пластичну виразність обумовлюють циліндричні поверхні кутових стін каре на переході до бічних крил споруди.

Флігель № 51-В

На третій лінії забудови ділянки. П'ятиповерховий з мансардним поверхом, мурований пофарбований, у плані П-подібний.

Композиція чолового (північного) фасаду симетрична відносно центральної осі, яку виділено розкріповкою та підкреслено високими вікнами сходової клітки й оформленням вхідного отвору. Фасад членують міжповерхові карнизи, підкреслені низками сухариків. Аналогічно оформлено уступчастий вінцевий карниз. Віконні прорізи з ледь виявленими лучковими клинчастими перемичками на четвертому й п'ятому поверхах прикрашено замковими каменями та підкреслено підвіконними «рушниками». Однаково оформлені бічні фасади нерівно розділено ризалітами сходових кліток з бічними вхідними отворами. Вертикальні членування наслідують членування чолового фасаду.

1906—14 в садибі розміщувалися Вищі жіночі курси (ВЖК), засновані 1878. Існували до 1888. Знову були відкриті 1906. З початку свого заснування курси не мали власного приміщення, тому розташовувалися в різних приватних будинках. Вищу освіту, яка з 1911 прирівнювалася до університетської, давали жінкам, готуючи їх переважно до педагогічної діяльності. Викладання проводилося за програмами Університету св. Володимира. Викладачами теж були головним чином професори університету та Київської духовної академії. Університетські навчальні плани слугували зразками й при розробці планів занять.

Хмельницького, 52

Житловий будинок 1904-05, в якому проживав Липинський В. К., містився Державний літературно-художній музей Т. Г. Шевченка

До кін. 19 ст. ця ділянка входила до складу великої садиби, що включала територію сучасних споруд на вул. Б. Хмельницького, 49 і 52, частково — на вул. Чапаева, 9. Її історія простежується з 1839, коли власником ділянки пл. одна тис. кв. сажнів став київський міщанин Я. Просяниченко, якому її надали замість садиби, що відійшла під будівництво нової Києво-Печерської фортеці. 1844 власник побудував тут невеликий одноповерховий дерев'яний будинок на кам'яному фундаменті. Поміщик І. Бржеський, який купив садибу 1859, отримав від міста додатково одну тис. кв. сажнів землі під сад. 1871 він продав садибу землевласнику С. Пономаренку, 1891 його вдова П. Пономаренко продала майно дворянці С. Хомицькій.

Ділянка виходила до яру. Домовласники, які одержували ділянки під сади і городи, зобов'язувались укріплювати ґрунт власним коштом. 1872—73 вони домовилися завозити сюди землю, яку прибирали під час знесення валу на пл. Сінній (тепер пл. Львівська).

Хмельницького, 56

Житловий будинок, 1890-і рр.

З тильного боку ділянку укріплено високим підпірним муром. 1893 ділянкою з одноповерховою забудовою володів губернський секретар П. Дідковський. Триповерховий, односекційний будинок, на кожному поверсі якого розташовувалися дві великі квартири, споруджено на ділянці домоволодіння, яка з того часу приблизно до 1916 належала інж. І. Петрову. 1939 будинок з квартирами для співробітників 4-ї поліграфічної фабрики ім. Леніна надбудовано четвертим поверхом і відремонтовано за проектом інж. Г. Тандаріна (проектне бюро райжилуправління Молотовського р-ну м. Києва).

Чотири-, шестиповерховий з підвалом, мурований, у плані Т-подібний. Складається з двох у плані прямокутних об'ємів: чотириповерхового чолового та шестиповерхового тильного. На поперечній осі у центрі плану розташовано дві суміжні сходові клітки з гранітними (на металевих косоурах) і дерев'яними двомаршовими сходами та виходами на вулицю й у двір. Над сходовими клітками — ліхтарі денного освітлення. Застосовано поповерхову систему двоквартирної секції: дві квартири — трикімнатні та дві — двокімнатні. Планування тильного крила двобічне, визначене центральним поздовжнім капітальним муром, чолового крила — двобічне з розміщенням у його центральній частині розподільного тамбура-коридора сходової клітки. Вздовж глухого торця влаштовано проїзд у двір. Перегородки — муровані з цегли, з дерев'яною обшивкою.

Перекриття: квартир — пласкі, по дерев'яних балках, залізобетонні (над санвузлами); підвалів — поперечні лучкові склепіння на двотаврових металевих балках. Підлоги — паркетні (у кімнатах), дощані (у кухнях), з керамічних плит (у санвузлах). Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана.

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс.

Композиція центрально-осьова, симетрію дещо порушено бічним отвором проїзду. Центральну вісь фіксовано порталом головного входу та одноосьовою розкріповкою, завершеною високим прямокутним аттиком. Ідентичні аттикові завершення бічних симетричних розкріповок утворюють тризубчастий силует будинку. Фасад поділено системою міжповерхових багатопрофільних гуртів. Ордерне рішення його елементів поповерхове. Основу побудови складає членування горизонтально рустованих (перший—другий поверхи) й гладенько тинькованих (третій—четвертий поверхи) стін ритмом ідентичних віконних порталів, що є композиціями з двох флангових пілястр, горизонтального сандрика та підвіконної фільонки. Найбільш ретельно оформлено другий та третій поверхи.

Первісно верхній третій поверх завершено потужним, пластично проробленим карнизом, горизонталь якого підкреслено стрічкою розчленованого ліпленими кронштейнами фриза. Пластика широкого дрібнопрофільованого вінцевого карниза порівняно спрощена. Декор нижнього поверху більш лаконічний. Прямокутні вікна заглиблено у пласкі прямокутні ніші. Пластичним акцентом є ордерне рішення порталу півциркульного отвору головного вхо-ду, що являє композицію з півциркульного архівольта та двох флангових квадратних колон на високих призматичних тумбах. Додатковими декоративними акцентами є ажурні металеві огородження двох бічних рядів балконів. Рішення дворових фасадів має спрощений утилітарний характер. Стіни прорізано нерегулярним ритмом квадратних і прямокутних вікон й розчленовано простими міжповерховими гуртами.

У деяких житлових кімнатах збереглися ліплені падуги та карнизи, залишки первісних голландських кахляних печей, паркетні підлоги.

Будинок — виразний зразок середньо- масштабної житлової споруди кін. 18 ст. у центрі міста.

Хмельницького, 58

Київський велотрек, 1913

У кін. 19 ст. яр засипали, на його периферії почалося будівництво, центральна частина тривалий час лишалася незабудованою. Ініціатором спорудження циклодрому виступив київський громадянин І. Біленко, який 1912 одержав дозвіл Губернського правління на будівництво велосипедного треку та дерев'яного павільйону на незабудованій ділянці яру. Урочисте відкриття циклодрому було присвячено 300-річчю Дому Романових. У березні 1913 І. Біленко отримав дозвіл на побудову апаратної будки на майданчику циклодрому для демонстрації картин відкритого синематографа. Через місяць споруду завершили. Таким чином, І. Біленко ор-ганізував своєрідний культурно-спортивний комплекс. У цьому ж році в Києві проходила перша Всеросійська олімпіада, на київському велотреці відбувалися змагання.

1939 проведено реконструкцію за проектом, розробленим у Держархмай- стернях м. Києва, у якому намічалося зробити капітальні огорожу і вхід з вулиці, побудувати великий «Будинок фізкультури» в північній частині велотреку тощо. Плани частково здійснено: первісне ґрунтове покриття велотреку замінено на асфальтове. 1949 проведено капітальний ремонт. Пошкоджене під час війни асфальтове покриття замінено на бетонне, покращено огляд з глядацьких трибун та поліпшено умови спостереження за спортсменами на віражах. 1978—80 реконструйований як резервний для Олімпійських ігор у Москві із заміною покриття треку на дерев'яне — з сибірської модрини (200 куб. м), що дало змогу збільшити швидкісні показники треку до 85 км за годину. 1991—99 ЗАТ «Київінвест-2» проведено ремонтні роботи, під час яких непридатне до експлуатації дерев'яне покриття замінено на бетонне. Бетонування їздової доріжки здійснено з використанням спеціального бетону з полімерними добавками, за спеціальними технологіями.

Зберігає унікальну первісну геометричну форму. Довж. доріжки — 286 м, шир. на віражах — 8 м, кут максимального нахилу — 38 градусів. Трибуна вміщує бл. 1 тис. глядачів.

Комплекс велотреку — одна з перших спортивних споруд Києва, оригінальний зразок вирішення рекреаційно-спортивної зони в умовах щільної забудови. За висновками Федерації велосипедного спорту України, є одним з найкращих у Європі.

Хмельницького, 59

Садиба 1896, 1912-15, в якій проживав Пфейффер Г. В.

Історія садиби простежується з 1847. Її дерев’яну забудову складали житловий будинок, флігель та кузня. З 1864 садибна ділянка належала київському міщанину Р. Щербині. 1884 на червоній лінії вулиці зведено одноповерховий дерев’яний будинок № 59 (знесений 1958). Флігель, що зберігся до нашого часу, збудовано дружиною сина Р. Щербини — Григорія У. Щербиненковою 1896; інші два будинки — 1912—15 наступною власницею садиби Е.-К. Валькер, дружиною статського радника Г. Валькера. До 1919 садиба належала її нащадкам (синам та братам).

Житловий будинок, 1912-15 № 59-Б

У глибині садиби, паралельно червоній лінії забудови вулиці. 1922 будинок націоналізовано, переплановано під комунальні квартири. Капітальні ремонти проведено 1954 (перебудовано кухні, переставлено груби, замінено сантехнічне устаткування, встановлено газові плити, влаштовано ніші), 1965 (розібрано печі, встановлено газові колонки), 1969 (проведено центральне опалення та гаряче водопостачання). Ремонти здійснено 1971, 1980 та 1987. П’ятиповерховий з підвалом, мурований, у плані прямокутний, односекційний. Планування двобічне. Двомаршові кам’яні сходи розміщено на центральній поперечній осі плану. Перекриття пласкі, збірні залізобетонні. Дах двосхилий на дерев’яних кроквах, покрівля бляшана.

Чоловий фасад виконано у модернізованих формах стилю неоренесанс. Композиція центрально-осьова, асиметрію зумовлює прямокутний отвір проїзду з правого боку. Центральна одноосьова розкріповка — з підвищеним зубчастим завершенням у формі мерлонів. Особливої виразності силуету надають два бічні високі стовпчики. Розкріповку над отвором входу прорізано великими прямокутними вікнами сходової клітки. Її вертикаль у поєднанні зі значною висотою п’ятиповерхової споруди підкреслює вертикалізм композиційного рішення, підсилений пропорціями дещо звужених прорізів вікон із клинчастими лучковими перемичками. Перший поверх з напівпідвалом вирішено як масивну цокольну основу, підкреслену пропорціями майже квадратного вікна та отвору проїзду. Від вище розташованих поверхів їх відділено профільованим гуртом, в оздобленні якого застосовано мотив зубчиків. Образне рішення значно підсилюють трилопатеві та портьєрні архівольти над вікнами відповідно четвертого і другого поверхів, характерне для стилю модерн оздоблення підвіконних фільонок, вінцевого фриза та ін.

Тильний фасад вирішено у спрощених формах: гладінь стіни прорізано ритмом лучкових вікон; горизонталі акцентовано гуртом між другим і третім поверхами, вінцевим карнизом.

Житловий будинок, 1912—15, № 59-В

У третьому ряді забудови ділянки, паралельно червоній лінії вулиці.
П’ятиповерховий з підвалом, мурований, у плані прямокутний. Односекційний, двомаршові сходи розташовано на центральній поперечній осі плану. Планування двобічне. Перекриття пласкі, дерев’яні, залізобетонні. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Збудований в архітектурних формах стилю модерн. Композиція чолового фасаду симетрична відносно центральної осі, яку виявлено розкріповкою та еркером другого—п’ятого поверхів. На центральній осі розміщено прямокутний отвір головного входу, еркер прорізано широкими вікнами сходової клітки — прямокутними та півциркульним над вхідним отвором. Обабіч еркера фасад членовано ритмом двостулкових вікон і балконних дверей. Орнаментально вирішено підвіконні фільонки та гурт на рівні фрамуг вікон четвертого поверху у вигляді широкої стрічки з п’яти горизонтальних валиків. Фасад увінчано спрощеним тягнутим карнизом, лінію якого підкреслено зубчастим фризом. Рішення у стилі модерн підкреслено рослинним орнаментальним мотивом рисунка металевих огорож балконів, який зберігся також в опорядженні сходової клітки.

Тильний фасад вирішено у спрощених утилітарних формах. Бічні торці глухі.

Флігель, 1896, № 59-А

На невеликій відстані від червоної лінії забудови вулиці. Збудовано за проектом арх. О.Дубицького.

Двоповерховий, мурований, у плані прямокутний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Двомаршові сходи розміщено вздовж північного торця у чоловій частині споруди. Підмурки стрічкові. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Чоловий (західний) фасад виконано в утилітарних формах цегляного стилю із застосуванням класицистичних елементів. Композиція дуже спрощена. Гладінь цегляного мурування стіни прорізано ритмом рідко розташованих прямокутних вікон з клинчастими перемичками, завершених горизонтальними профільованими сандриками на консолях. Стіну увінчує масивний тягнутий карниз. Смугу спрощеного фриза підкреслено зубчиками, мотив яких присутній в оздоблені сандриків над вікнами першого поверху. Північний та південний торцеві фасади глухі.

Садиба — частково збережений комплекс житлових споруд, на оформленні якого позначився вплив стилю модерн.

У 1910—30-х рр. у квартирі № 5 на третьому поверсі проживав Пфейффер Георгій Васильович (1872—1946) — математик, акад. УАН (з 1920), директор об’єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР (в евакуації, 1941—44), член низки вітчизняних і міжнародних наукових товариств.

У роки проживання за цією адресою викладав у Київському університеті (з 1900, з 1909 — професор, з 1944 — завідувач кафедри). 15 грудня 1920 призначений директором новоутвореного Інституту чистої математики, який на поч. 1921 було перейменовано на комісію чистої (вищої) математики. З 1921 — дійсний член науково-дослідної кафедри чистої математики, голова комісії з ревізії справ УАН. 1934—46 — завідувач відділу математичного аналізу Інституту математики АН УРСР. За дорученням ВУАН не раз представляв українську науку на міжнародній арені, брав участь у роботі Міжнародного конгресу математиків у Болоньї (Італія, 1930), математичних конгресів у Москві (1929), Харкові (1930) та Ленінграді (1934).

Працював над дослідженням теорії диференціальних рівнянь з частинними похідними. Побудував всі диференціальні оператори, що переміщують інтеграли лінійних однорідних диференціальних рівнянь з частинними похідними першого порядку (це дало змогу узагальнити відомий метод Якобі інтегрування диференціальних рівнянь). Мешкав також на поч. 20 ст. на вул. Володимирській, 45; у кін. 1930-х — на поч. 1940-х рр. на сучасній вул. М. Коцюбинського, 11, квартира № 23.

Хмельницького, 60

Особняк 1894, в якому проживали Артинов М. Г., Любченко П. П., Образцов В. П.

Первісно одноповерховий, з мезоніном над лівою частиною об'єму. Другий повний поверх добудовано, ймовірно, за проектом арх. М. Артинова в неоросійському стилі з завершенням приземкуватою вежкою. Первісне планування змінено у зв'язку з пристосуванням будівлі під НДІ гігієни харчування. Двоповерховий з підвалом, мурований, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний, з центральним тильним ризалітом і проїздом у двір вздовж східного торця. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. У центрі плану розміщено клітку тримаршових парадних сходів, перекриту скляним ліхтарем. Перекриття пласкі. Дах двосхилий. Оформлений у неоросійському стилі. Композиція чолового фасаду асиметрична. З лівого боку над арковим отвором проїзду прямокутний у плані підвищений еркер завершено високим пірамідальним дахом. З протилежного боку композицію врівноважує глухий аттик, що є основою для бані складної форми. Фасад членують міжповерховий і вінцевий карнизи з дентикулами, підвіконні профільовані гурти, гурт над вікнами першого поверху, що підкреслює аркатурний фриз. Зміщений ліворуч від центру портал головного входу завершує трикутний щипець. У насиченому, дещо роздрібненому декорі використано характерні для нео- російського стилю елементи — ширінки, кокошники, поребрик, балясини. Автентичні металеві стулки воріт і вигнуті ґрати півкруглого балкона еркера доповнюють декоративне оформлення фасаду.

Будинок — цінний зразок архітектури кін. 19 ст. у неоросійському стилі.

У кін. 19 ст. — на поч. 1900-х рр. в особняку проживав Артинов Михайло Григорович (1853—1913) — цивільний інженер. У 1890—1900-х рр. спроектував низку значних споруд у Києві, у т. ч. Дитячу лікарню Товариства надання допомоги хворим дітям (1897—98; нині вул. Воровського, 20), амбулаторію при Лікарні для чорноробів (1899—1901; нині вул. Косіора, 28/1), житловий будинок на вул. Пушкінській, 45 (1899—1901), Лук'янівський народний будинок (1900—02; нині вул. Дегтерьовська, 5). Для художнього оздоблення своїх будівель використовував переважно нео-російський стиль, що імітував московсько-ярославську архітектуру 16—17 ст.

1934—37 в особняку мешкав Любченко Панас Петрович (1897—1937) — партійний та державний діяч УСРР; секретар ЦК КП(б)У (1927—34).

У період проживання за цією адресою голова Раднаркому УСРР (квітень 1934 — серпень 1937), член Політбюро ЦК КП(б)У (з 1934). Проводив офіційний внутрішньополітичний курс партії, найбільше займався проблемами, пов'язаними з переведенням столиці України з Харкова до Києва, розробкою проекту Конституції УРСР, затвер-дженою 30 січня 1937 Надзвичайним ХІУ Українським з'їздом Рад, колективізацією і примусовим стяганням хліба з українського села, що спричинило голод 1933. Як громадський обвинувач від Всеукраїнської центральної ради профспілок виступив 1930 на про-цесі Спілки визволення України. На пленумі ЦК КП(б)У 29—30 серпня 1937 було розглянуто санкціоноване Й. Сталіним питання «Про буржуазно-націоналістичну організацію колишніх боротьбистів і про зв'язок з цією організацією Любченка П. П.». Під час перерви між засіданнями пленуму 30 серпня, на якому П. Любченко заперечував висунуті обвинувачення, він застрелив у цьому будинку (за іншими даними — на дачі на Сирці) свою дружину і застрелився сам (поширена й інша версія, за якою він був вбитий агентами НКВС). Рішення пленуму про зняття з посади і передачу справи у НКВС було ухвалено за його відсутності. У 1960-х реабілітований.

1909—20 особняком володів і проживав у ньому Образцов Василь Парменович (1849—1920) — лікар-терапевт, доктор медицини (з 1890), засновник київської терапевтичної школи.

Під час проживання в будинку — професор і завідувач кафедри факультетської терапії та клініки при ній Київського університету (1904—18), 1918—20 — позаштатний професор. Голова Товариства київських лікарів (1917—20). Досліджував хвороби серцево-судинної системи й органів шлунково-кишкового тракту. 1910 у журналі «Русский врач» вперше в історії медицини описав клінічну картину інфаркту міокарду на підставі спостережень, проведених спільно з М. Стражеском. Виховав цілу плеяду талановитих лікарів-терапевтів, серед яких — акад. АН СРСР та АН УРСР М. Стражеско, акад. АН УРСР М. Губергріц, проф. Ф. Удінцев.

Суворої зими 1920, проживаючи в неопалюваній квартирі, захворів на запалення легень і помер у приватній лікарні, що розташовувалась у пров. Георгіївському. Похований на Лук'янівському цвинтарі.

Проживав раніше за адресами: вул. Володимирська, 34; вул. Ярославів Вал, 5. Тепер будинок займає Центральне консульство Республіки Польща.

Хмельницького, 66

Житловий будинок старих більшовиків 1936, в якому проживали Петрусенко О. А., Строкач Т. А., Трохименко К. Д.

На розі з вул. М. Коцюбинського, на червоних лініях забудови, на ділянці зі складним рельєфом, формує ріг вулиць, відіграє роль акценту в забудові.

Споруджено за проектом бригади Київського будівельного інституту у складі архітекторів Вероцького, Сичевського, Топоровського, Хоменка під керівництвом Неймарка. Проект розроблено 1934, реалізований варіант дещо відрізняється від первісного. Під час Великої Вітчизняної війни пошкоджений, 1948 відновлений.
Чотири-, п'ятиповерховий, мурований, тинькований, пофарбований, у плані Г-подібний, чотирисекційний. Перекриття пласкі.

Вирішений в стилістиці радянського ретроспективізму на основі класичних елементів. Композиція фасадів ритмічна, вертикальна, підкреслена ризалітами на рівні першого—четвертого поверхів та рядами балконів. По горизонталі фасади поділено міжповерховим профільованим карнизом на два яруси, стіни нижнього ярусу (перший—другий поверхи) оформлено дощаним рустом. Наріжна частина заглиблена, акцентована на рівні другого поверху стрічковим балконом з масивною балюстрадою.

Чотири-, п'ятиповерховий фасад з розвиненим цоколем на вул. М. Коцюбинського завершує профільований карниз, який на фасаді підвищеного об'єму секції на вул. Б. Хмельницького є міжповерховим. Ризаліти та наріжну частину увінчує розірваний багатопрофільний карниз. Вінцевий карниз широкого виносу зі спрощеними модульйонами. Віконні прорізи прямокутні, з двостулковими заповненнями. Балкони прямокутні, на рівні третього поверху — з балюстрадами, інші — огороджені ґратами.

Дворовий фасад має спрощене оформлення, віконні прорізи облямовано пласкими лиштвами.

Будинок — яскравий зразок архітектури радянського ретроспективізму 1930-х рр.

1937—40 у трикімнатній квартирі № 34 на четвертому поверсі в лівому крилі будинку проживала Петрусенко Оксана Андріївна (справж. — Бородавкіна; 1900—40) — співачка (лірико-драматичне сопрано), народна артистка УРСР (з 1939), солістка театрів «Сіяч» (1924—26), Казанського (1927—29), Свердловського (1929—31), Самарського (1931—34) театрів опери та балету.

З 1934 — солістка Київського театру опери та балету. 1936 брала участь у Декаді української літератури та мистецтва у Москві, 1939 з тріумфом гастролювала в Західній Україні.

Видатна представниця української вокальної школи. Володіла рідкісним за красою та широтою діапазону голосом сріблястого тембру, непересічним драматичним талантом, співала ліричні та колоратурні партії. Особливо прославилася виконанням партій в українських національних операх: Наталки («Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Оксани («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського). Серед інших партій: Тетяна, Ліза («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського), Купава («Снігуронька» М. Римського-Корсакова), Ярославна («Князь Ігор» О. Бородіна), Земфіра («Алеко» С. Рахманінова), Лушка («Піднята цілина» І. Дзержинсь- кого), Джильда («Ріголетто» Дж. Верді). Видатна виконавиця українських народних пісень і романсів.
Ім'ям співачки названо вулицю у Києві.

Тепер квартиру переплановано на дві двокімнатні квартири № 20 та № 21.

1948—54 у чотирикімнатній квартирі № 35 на третьому поверсі будинку жив Строкач Тимофій Амвросійович (1903—63) — радянський військовий та державний діяч, заступник наркома внутрішніх справ УРСР (1940—41, 1945—46), начальник Українського штабу партизанського руху (1942—45) під час Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенант (з 1944).

У період проживання за цією адресою — міністр внутрішніх справ УРСР (1946—56).
З 1954 до кінця життя мешкав на сучасній вул. М. Грушевського, 16, квартира №3.

1948—79 у квартирі № 36 на четвертому поверсі будинку жив Трохименко Карпо Дем'янович (1885—1979) — живописець, народний художник УРСР (з 1944).
У зазначений період — професор Київського державного художнього інституту (1939—79, викладав з 1933), де вів майстерню історичного та батального живопису. Відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1969).

Тут він створив ряд тематичних полотен, а також пейзажів України, натюрмортів, портретів сучасників та видатних діячів української культури. Серед них: «Весна в Києві», «Портрет Г. П. Світ- лицького» (обидва — 1948), «У шкільному саду» (1950), «Вид із Чернечої гори на Дніпро та музей» (1953), «Весна 1648 року» (1954), «Могила Т. Г. Шевченка», «Старий Київ» (обидва — 1956), «Левада у селі Моринці», «Молотьба» (обидва — 1958), «Катерина» (1959), «Т. Шевченко на Чернечій горі», «Студенти перед весняною сесією» (обидва — 1960), «Григорій Сковорода» (1960—66), «Т. Шевченко в Каневі», «Початок будівництва Київської ГЕС» (обидва — 1961), «Зима в Кончі-Заспі» (1960), «На будівництві Київської ГЕС» (1963), «Гречка цвіте» (1965), «Місяць зійшов над річкою Снов» (1965), «Травневі дні в старому Києві» (1975) та ін.

1966 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку з чорного полірованого граніту з накладним бронзовим барельєфним портретом О. Петрусенко (ск. Г. Кальченко, арх. Р. Бикова); 1985 — меморіальну бронзову дошку з композиційним портретом К. Трохименка (ск. О. Скобликов, архітектори Р.Бикова, К. Сидоров).

Хмельницького, 68

Житловий будинок «Роліт» 1931—34, 1935—39, в якому проживали відомі діячі культури

У кін. 1920-х рр. стару забудову знесено. На звільненій території запроектовано будівництво нового багатоповерхового житлового будинку ЖБК «Роліт» (кооперативу робітників літератури) на 56 квартир. Споруджувався у дві черги.

1930-31 проект першої черги виконано архітекторами В. Кричевським і П. Костирком, 1935 проект другої черги — арх. М. Сдобнєвим. 1931—34 по-будовано корпус у стилі конструктивізм на вул. М. Коцюбинського з відхиленням від проекту — наріжну частину об'єму з циліндричним еркером не реалізовано. 1935 розпочато другу чергу будівництва, 1936—39 до корпусу на вул. М. Коцюбинського прибудовано шести-, семиповерховий наріжний об'єм на червоній лінії вул. Б. Хмельницького.

Корпус по вул. М. Коцюбинського має від п'яти до семи поверхів, на підвалі, в плані прямокутний, із ступінчастими виступами, багатосекційний. Перекриття пласкі, дах кожної секції двосхилий. Цегляний, у 1980-х рр. лицьовий фасад обкладено плиткою, дворо-вий фасад тинькований, пофарбований, цокольний поверх оброблено під «стрічковий» руст «шубою». Вікна прямокутні, об'єднані гуртами. В місці прилягання до наріжного корпусу розміщено лоджії з балясинами балконів.

Загальна об'ємно-планувальна структура шести-, семиповерхового корпусу вздовж вул. Б. Хмельницького складається з трьох об'ємів, один з яких має аркову перголу, де, за задумом автора, мало бути розміщено відкрите літнє кафе. Пізніше аркові отвори були засклені. За планувальною композицією являє собою один блок з двома чотири- і п'ятикімнатними квартирами на кожному поверсі. По центру об'єму — тримаршовий сходовий вузол, а також двомаршові сходові клітки з боку двору. П'ятикімнатні квартири запроектовано за принципом анфілад- ності, де винятком є дитяча кімната, розміщена окремо, в глибині квартири. Фасади тиньковані, пофарбовані, чолові оздоблено розміткою під руст, цокольний поверх — високоякісним сірим грубоколотим гранітом з ко- ростенського кар'єра.

В оздобленні фасадів цієї частини будинку використано елементи класицистичної архітектури — півциркульні вікна з наличниками і замковими каменями, лопатки, пілястри, орнаментальні композиції. Центр чолового фасаду виділено шістьма пілястрами композитного ордера, які підтримують прямокутні парапети. Балкони прямокутні, різної довжини, спираються на фігурні цементні кронштейни. На рівні шостого поверху проходять міжповерховий та вінцевий профільовані карнизи, підкреслені дентикулами. Рядові вікна прямокутні, вікна аттикового поверху перголи — з півциркульними перемичками та лиштвами, заверше-ними замковими каменями. Міжвікон- ні простінки оформлено простими пілястрами, підвіконні фільонки прикрашено низкою балясин. Між вікнами сьомого поверху — прямокутні вставки, виконані в техніці, яка нагадує сграфіто.

В інтер'єри житлових приміщень було введено оздоблення ліпленими гуртами, карнизами. На стелі головного вестибуля зберігся плафон, поле якого декоровано шестикутними кесонами з ліпленими розетками у центрі.

В архітектурі будинку чітко простежуються характерні стильові особливості розвитку радянської архітектури кін. 1920-х — серед. 1930-х рр., використання стилю конструктивізм і форм класицистичної архітектури.

У будинку проживали відомі діячі культури.

1954—88 у квартирі № 55, потім у квартирі № 20 на п'ятому поверсі — Автомонов Павло Федорович (1922—88) — письменник, критик.

Учасник Великої Вітчизняної війни, яка стала основною темою його творчості. Автор повістей «Ліс шумить» (1955), «Його прізвище невідоме» (1959), «Автограф сержанта Цибулі» (1967), «Льодовий десант» (1981), «Фронт не позначено» (1987); книжки нарисів «Партизани. Дніпро. 1943» (1973); трилогій «Коли розлучаються двоє» (1959) і «П'ята застава» (опубл. 1989); романів «Так народжувались зорі» (1963), «Каштани на спомин» (1975), «Другий фронт» (1980), «На Західному напрямку» (1985). Йому належать літературні записи спогадів партизанських командирів.

1957—84 у квартирі № 53, потім — у трикімнатній квартирі № 24 на другому поверсі будинку, вікнами на вулицю М. Коцюбинського та на подвір'я — Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (1899—1984) — письменник, автор понад 20 книжок оповідань, повістей, роману, літературно-критичних нарисів і портретів.
1935 був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації, 1956 реабілітований. Після відбуття 22 річного строку в таборах 1957 по-вернувся до Києва. Йому повернули членство в Спілці письменників, але під час т. зв. застою цькували, фабрикували персональні справи, «розбирали» на зборах. Друкували тільки «вибрані» твори. Письменник був членом Пен-клубу в Лондоні, українська діаспора в Йью-Йорку відзначала його 75-річчя, про нього розповідало радіо «Свобода», твори видавались англійською, німецькою, польською мовами. Можливо, це уберегло його від повторного арешту, хоча у квартирі робились обшуки, вилучалися рукописи, письменника викликали на допити. 1971 для нього знову закрилися двері журналів та видавництв, його ізолювали від літературного процесу.

У роки життя тут написав книжки оповідань, повістей і нарисів: «Збруч», «В сім'ї вільній, новій», «Золотий кораблик», «Слово матері» (всі — 1960); роман «За ширмою» (1957); збірки статей «Здалеку і зблизька» (1960), «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964); мовознавчу працю «Як ми говоримо» (1970). Перекладав з російської та німецької мов.

За книжку «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992; посмертно).

1934—39 у квартирі № 31 на першому поверсі, 1939—40 — у двокімнатній квартирі № 76 — Бажан Микола Платонович (1904—83) — письменник, державний діяч, акад. АН УРСР (з 1951), Герой Соціалістичної Праці (1974), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбекистану (з 1968).

1940-41 редагував журнал «Радянська Україна».

У роки проживання в цьому будинку побачили світ збірки віршів та поем: «П'ять поезій» (1935), «Мати», «Батьки й сини» (обидві — 1938), «Ямби» (1940). За переклад поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» відзначений Державною премією Грузинської РСР (1937).

1952—94 у квартирі № 21 на першому поверсі — Бичко Валентин Васильович (1912—94) — поет, драматург.

Був головним редактором видавництва «Молодь», редактором журналу «Піонерія».
Автор книжок для дітей: «Літа піонерські» (1954), «Сонечко й Хмаринка», «Козачок» (1964), «Дід, баба та онуки» (1967), «Вогнище» (1969), «Лісова перепустка» (1971), «Сімейний альбом» (1976); автобіографічної повісті «Благословлялося на світ» (1969); збірок поезій «Біля серця близько» (1955), «Простота» (1963), «Колір часу» (1974), «Відкриття» (1982). Письменникові належать також тексти пісень, лібрето опер, художні переклади.

Відзначений літературною премією ім. Лесі Українки (1977).

1944—55 у квартирі № 39 — Ватуля Олексій Михайлович (1891—1955) — актор, педагог, народний артист УРСР (з 1940), заслужений діяч мистецтв УСРР (з 1935); вихованець Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка (1913—16).

Сценічну діяльність почав 1917, вступивши до «Молодого театру». 1920 разом з А. Бучмою, К. Кошевським, О. Рубчаківною, Г. Юрою та іншими був одним із засновників Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, де грав протягом 35 років. Створив ряд визначних сценічних образів. Серед них: Гус, Гонта («Іван Гус», «Гайдамаки» за Т. Шевченком), Максим Кривоніс, Берест, Хмара, Горлов («Богдан Хмельницький», «Платон Кречет, «Макар Діброва», «Фронт» Корнійчука), Михайло («Суєта» Карпенка-Карого), Городничий, Осип («Ревізор» М. Гоголя), Прибитков («Остання жертва» О. Остро вського), Філіпп («Дон Карлос» Й.-Ф. Шіллера) та ін. Останньою роботою майстра сцени була роль генерала Стесселя у п'єсі «Порт-Артур» І. Попова та О. Степанова. Ролі в кіно: Гнат («Нескорені»), Кривоніс («Українські мелодії»; обидві — 1945, Київська кіностудія художніх фільмів).

Тривалий час викладав майстерність актора в драматичній студії при театрі ім. І. Франка, керував драматичною студією самодіяльного мистецтва київського Будинку вчителя.

Сценічну творчість поєднував з громадською діяльністю. 1944 разом з О.Білецьким, М. Рильським, Г. Юрою був одним з фундаторів Українського театрального товариства, 1948—51 — заступник голови президії УТТ. Керував шефською роботою театру ім. І. Франка на київському заводі «Укркабель». Виїздив з виставами до багатьох міст і сіл України та інших республік Радянського Союзу.
1938—2002 (з перервою під час війни) спочатку у квартирі № 1, потім — у № 74 — Вишеславський Леонід Миколайович (1914—2002) — поет, перекладач, критик, літературознавець, учасник Великої Вітчизняної війни — спеціальний кореспондент фронтових газет «Защитник Родины», «За нашу победу», друкувався в центральних газетах СРСР. 1958—65 очолював редакцію журналу «Советская Украина». На честь поета названо одну з малих планет Сонячної системи (астероїд 2953) «Вишеславія».
Писав російською мовою. Твори (збірки): «Здрастуйте, сонце!» (1938), «Чайка» (1946), «Подвиг мрійників: Вірші і балади» (1949), «Молодість світу», «Пісня з Дніпра» (обидві — 1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Лірика і героїка» (1957), «Щедрість» (1960), «Це — Батьківщина моя!» (1961), «Мої вісті», «Зоряні сонети» (обидві — 1962; передмову до останньої написав перший космонавт СРСР Ю. Гагарін), «Сонети і балади» (1966), «Гіллясте дерево» (1969), «Ковток часу» (1970), «Ґрунт» (1973), «Вірші» (1974), «Річка» (1975), «Зоряні сонети і земні строфи» (1980), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981), «Вибрані твори» (1984), «Близька зірка», «Моя планета» (обидві — 1987), «Дзвони крізь листя», «Напам'ять: Спогади» (обидві — 1989), «Фантастичні події на планеті Вишеславія» (1996), «Лірики» (1999), «Миколаївська колиска: Вірші про рідне місто» (2000). Перекладав твори Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка.

За двотомник віршів «Основа» і збірку «Вірші» (обидві — 1974) поет удостоєний премії ім. П. Тичини (1975). 1984 за збірку віршів «Близька зірка» (1983) відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка. 1939—41, 1945—79 у квартирі № 10 на п'ятому поверсі — Воскрекасенко Сергій Іларіонович (1906—79) — поет, автор сатиричних віршів і фейлетонів. Працював у журналі «Перець», під час Великої Вітчизняної війни — військовий кореспондент газети «За Радянську Україну!».

У цей час опублікував збірки: «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Взагалі і зокрема» (1948), «Кому хвала, кому хула» (1952), «Березова каша» (1955), «З перцем!» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Сатиричні мініатюри» (1965), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973); книжки для дітей «Веселинки» (1972), спогади «Портрети зблизька» (1977). Автор поетичних перекладів.

1934—41, 1945—89 у квартирі № 25, потім — у чотирикімнатній квартирі № 55 на шостому поверсі будинку, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Голованівський Сава Овсійович (1910—89) — письменник, драматург.

З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був у діючій армії, кореспондент фронтових газет «Красная Армия» і «За честь Батьківщини». Не раз обирався до складу керівних органів Спілки письменників України. Видав понад 50 книжок: збірки віршів, нариси та публіцистику, романи, повісті і п'єси.

У роки проживання в цьому будинку написав поетичні книжки: «Перша книга» (1936), «Доля поета» (1939), «Дорога» (1946), «Близьке й далеке» (1948), «Роки» (1960), «Клени» (1967), «Досвід» (1970), «Біографія берези» (1974), «Синій птах» (1980), «Міст до людей» (1985), «Вічний вогонь» (1986); романи «Тополя на тому березі» (1965), «Корсунь» (1972); п'єси «Марія» (1936), «Сонячна сторона» (1955), «Істина дорожча» (1962), «Далека луна», «Тінь минулого дня» (обидві — 1967). На сюжет п'єси «Поетова доля» композитор В. Йориш написав оперу «Шевченко» (поставлена 1940 у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка). Вірші «Земляки» поклав на музику композитор Ю. Мейтус, «Про мою Україну» — І. Віденський. Перекладав з російської, німецької, чеської, польської, румунської, англійської мов.

1934—39 у квартирі № 18, 1939—41, 1945—72 — у чотирикімнатній квартирі № 71 на шостому поверсі, вікнами на вул. Б. Хмельницького та на подвір'я
Головко Андрій Васильович (1897—1972) — письменник.

Учасник Великої Вітчизняної війни, військовий кореспондент газети «Комуніст» («Радянська Україна») та фронтової газети «За честь Батьківщини». Під час проживання у цьому будинку написав і опублікував роман «Артем Гармаш» (у 3-х кн., 1951, 1960, 1971); п'єсу «Райське яблуко» (1946); кіносценарії «Митько Лелюк» (1937) та «Літа молодії» (1940). За 1-у і 2-у книги роману «Артем Гармаш» удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1969).

1979 Спілка письменників України встановила щорічну літературну премію ім. А. Головка за кращий роман року.

1949—95 в квартирі № 65 на третьому поверсі — Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918—95) — письменник, громадський діяч, акад. АН УРСР (з 1978). Учасник Великої Вітчизняної війни. Голова Українського республіканського комітету захисту миру (з 1973), член Всесвітньої ради миру. Голова правління Спілки письменників України (1959—71).

Твори: збірки оповідань «Південь» (1951), «Чари-комиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955), романи «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980) і повість «Бригантина» (1973). Новели: «Новели» (1949), «Геній в обмотках», «Народний артист», «Corrida» (всі — 1980-і рр.), оповідання «Чорний Яр» (1986). Літературознавчі, літературно-критичні й публіцистичні статті, нариси, зібрані у книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980). Розвідки про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Довженка, А. Головка, А. Малишка, В. Симоненка; статті «Цвіт слова народного» (про українську мову), «Гоголівськими шляхами» (обидві — 1981), «Рабіндра- нат Тагор українською мовою» (1982), «На землі Камоенса» (1985), «То звідки ж взялася "звізда полин"?» (1987) та ін. Автор сценаріїв художніх фільмів «Тронка» (1971), «Абітурієнтка» (1973), «Все перемагає любов» (1987) та ін., знятих на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. За його творами поставлено спектакль «Прапо-роносці» (1975), балет «Таврія» (1959) та ін. Очолив добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, (з 1996 — Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-культурної спадщини ім. О. Гончара).

Лауреат Державної премії СРСР (1948, 1949, 1982), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962), Ленінської премії (1964).

Похований на Байковому цвинтарі.

1939—41, 1944—48 у квартирі № 62 на першому поверсі — Гофштейн Давид Наумович (1889—1952) — поет, перекладач, єврейський культурно-громадський діяч.

Під час 2-ї світової війни і після неї — активний діяч Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) і єврейської секції спілки Союзу єврейських письменників. 1948 заарештований, 12 серпня 1952 розстріляний у справі ЄАКу. 1955 реабілітований.

Писав на ідиш. Автор збірок поезій «Нові простори» (1939), «Я вірю» (1944), «Вибрані поезії» (1945), «Вибрані твори» (1948). Твори письменника багато разів видавались у перекладах українською і російською мовами. Перекладав на їдиш твори О. Пушкіна, Ш. Руставелі, Т. Шевченка.

У кін. 1930-х рр. — 1941 у квартирі № 54 — Даніель Юлій Маркович (справж. — Меєрович; 1925—88) — прозаїк, поет, перекладач, дисидент. Зі школи пішов на фронт, воював на 2-му Українському та 3-му Білоруському фронтах, був тяжко поранений.

З 1957 публікувався в СРСР як перекладач поезії 20 ст. (вірші фінських, калмицьких, латиських, азербайджанських, вірменських та інших поетів), творів світової класики. З 1958 публікував за кордоном критично налаштовані до радянської влади повісті та оповідання (під псевдонімом «Николай Аржак»). 1965 заарештований, засуджений наступного року на п'ять років виправних таборів за антирадянську пропаганду (разом з А. Синявським; процес «Синявського—Даніеля»). Після звільнення з 1970 жив у Калузі, потім — у Москві, публікував переклади під псевдонімом «Юрий Петров».

1952—83 у трикімнатній квартирі № 29 на п'ятому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Дубов Микола Іванович (1910—83) — письменник. Був заступником головного редактора журналу «Радянська Україна» («Райдуга»).
Автор прозових книжок, присвячених, в основному, дітям і підліткам. У роки проживання в цьому будинку вийшли книжки: «Вогні на річці» (1952), «Хлопчик біля моря», «Небо з макове зерня» (обидві — 1963), «Біля самітного дерева», «Утікач» (обидві — 1966), «Колесо Фортуни» (1978), «Рідні та близькі» (1980). За роман «Горе одному» (кн. 1 «Сирота», кн. 2 «Жорстка проба») удостоєний Державної премії СРСР (1970).

1952—90 у квартирі № 75, потім у п'ятикімнатній квартирі № 68 на четвертому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського — Забашта Любов Василівна (1918—90) — поетеса. Дружина письменника А. Малишка.

Автор збірок «Дороги дружби» (1953), «Гніздо голубки» (1960), «Пісня і хліб» (1961), «Незабудки» (1966), «Берег надії» (1974), «Вересневі світанки» (1978), «Київська гора» (1982), «Відлуння тривожних доріг» (1985); книжок для дітей «Паляниця білолиця» (1963), «Коли я виросту» (1975); поем «Квіт папороті» (1959), «Тернова доля» (1961), «Маруся Чурай» (1968), «Роксолана» (1971), «Леся Українка» (1973), «Софія Київська» (1982). Прозові твори: повісті «Крила Арсена Дороша» (1968), «Будинок мого дитинства» (1984), роман-хроніка «Крилаті мої кораблі» (1983), документально-художня повість «Спалення мадонни» (1989).

1964—83 у квартирі № 64 на другому поверсі — Коваленко Леонід Миколайович (літературний псевд. — В. Лемко; 1922—83) — критик, літературознавець.

З 1948 працював в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

Автор літературно-критичних праць, присвячених творчості А. Головка, О. Гончара, А. Малишка, О. Копиленка, П. Тичини. Досліджував розвиток української літератури, міжслов'янських літературних зв'язків. Брав участь у написанні «Історії української радянської літератури» (1964), «Історії української літератури» (1971, т. 8), «Історії радянської багатонаціональної літератури» (1972, т. 4), «Історії Києва» (1960, 1964), тому «Київ» серії «Історія міст і сіл Української РСР» (1968). Автор книжок: «Долаючи відстані і кордони» (1968), «Мовами світу», «Фронтовий щоденник» (опубл. 1986), «Статті та нариси» (опубл. 1987).

Відзначений премією ім. О. Білецького (1988; посмертно).

1934—41, 1943—58 у квартирі № 37, потім у п'ятикімнатній квартирі № 72 на шостому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського — Копиленко Олександр Іванович (1900—58) — письменник, театральний критик.

Під час Великої Вітчизняної війни працював на радіостанції «Радянська Україна». До Києва повернувся одразу після звільнення міста в кін. 1943. Навесні 1945 як спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» був свідком штурму Берліна. Був членом редакційної ради «Дитвидаву» та видавництва «Молодь». Обирався членом правління Спілки письменників України.

Опублікував понад 100 книжок. Значне місце в творчості письменника посідають книжки для дітей та юнацтва. У роки життя за цією адресою написав романи «Дуже добре» (1936), «Десяти-класники» (1938), «Лейтенанти» (1947), «Земля велика» (1957); збірки оповідань для дітей «Хатинка хлопчика- мізинчика», «Петроградський хлопчик» (обидві — 1946), «Адмірал» (1948), «Сонячний ранок» (1949), «Подарунок» (1956); п'єсу «Чому не гаснуть зорі» (1944).

1978 засновано премію ім. О. Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям.

1934—38 у квартирі № 15 на третьому поверсі — Корнійчук Олександр Євдокимович (1905—72) — драматург, державний і громадський діяч, акад. АН УРСР (з 1939) і АН СРСР (з 1943), Герой Соціалістичної Праці (1967), голова Спілки письменників України (1938—41, 1946—53).

У цей час написав п'єсу «Платон Кречет» (1935), героїко-романтичну драму «Богдан Хмельницький» (1938, удостоєна Державної премії СРСР 1941). 1934—41, 1944—52 у квартирі № 2, потім — у трикімнатній квартирі № 4 на другому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Кочерга Іван Антонович (1881—1952) — письменник, драматург, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1950).

1941 редагував журнал «Театр», під час Великої Вітчизняної війни — газету «Література і мистецтво» (у м. Уфа, РФ). Основними жанрами творчості письменника були історична драма та соціальна комедія, водевіль і оперета. У роки проживання в цьому будинку вийшли п'єси «Підеш — не вернешся» (1935), «Чорний вальс» (1937), «Квартет» (1942), «Ярослав Мудрий» (1944), збірка «Історичні драми» (1948). Автор віршів, літературно-критичних статей.

1934—37 у квартирі № 46 — Кулик Іван Юліанович (справж. ім'я та по батькові — Ізраїль Юдельович; 1897—1937) — письменник, партійний, радянський державний та громадський діяч; член першого радянського уряду України (1917).

У роки проживання за цією адресою був членом ЦК КП(б)У, ЦВК УСРР, директором Партвидаву ЦК КП(б)У (1937), головою республіканського радіокомітету (з 1936), заступником директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка, першим головою Спілки письменників України (з 1934). Перший редактор журналу «Радянська література» (з 1934; тепер «Вітчизна»). Один з ініціаторів об'єднання громадськості України у справі охорони пам'яток історії та культури. 1937 заарештований за звинуваченням у керівництві контрреволюційною націоналістичною троцькістською організацією та в шпигунстві на користь Англії. Засуджений на вищу міру покарання, загинув 1937. У 1956 реабілітований.

Як письменник працював майже в усіх родах і жанрах літератури: поезії, прозі, критиці, літературознавстві, публіцистиці. Твори: збірник новел «Записки консула» (1934), поема «Змужніла молодість» (1935), збірка оповідань і нарисів «Васько Квасник» (1934).

Перекладав українською мовою твори Е. Багрицького, Н. Бараташвілі, М. Тихонова; в його перекладі вийшла «Антологія американської поезії» (1928).

1934—41, 1944—64 у квартирі № 9, потім — у трикімнатній квартирі № 38 на четвертому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Кундзіч Олексій Леонардович (1904— 64) — письменник, перекладач.

У перші дні Великої Вітчизняної війни добровольцем пішов на фронт, кореспондент дивізіонної газети, потім військовий кореспондент газети «Радянська Україна», з кінця 1941 працював у газеті «Література і мистецтво» (м. Уфа, РФ).

У період проживання в цьому будинку написав і видав повісті «Родичі» (1936), «Кола йде до Коломиї» (1941), збірку оповідань «Дорога на Крем'янець» (1946).

Перекладав українською мовою твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Лескова та ін. Виступав як публіцист, літературний критик, теоретик перекладу. Його перу належать збірки статей «Дієзи в ключі» (1956), «Слово і образ» (1966).

1934—52 (з перервою під час війни) у квартирі № 13 на другому поверсі — Ле Іван (справж. — Мойся Іван Леонтійович; 1895—1978) — письменник, учасник Великої Вітчизняної війни — співробітник політуправління Південно-Західного фронту, з 1943 — спеціальний кореспондент газети «Известия».

Автор книжок нарисів і оповідань «Новели» (1936), «Шляхами Полтавщини» (1949), романів «Історія радості» (1938), «Південний захід» (1950, у співавт. з О. Левадою), історичного роману «Наливайко» (1940).

1939—41, 1944—68 у чотирикімнатній квартирі № 63 на другому поверсі, вікнами на вул. Б. Хмельницького та на подвір'я — Лятошинський Борис Миколайович (1895—1968) — композитор, диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1968), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945), професор Московської консерваторії (1935—38, 1941—44).

Професор Київської консерваторії (з 1935), в якій викладав з 1920. Виховав багатьох відомих композиторів, музикантів та музикознавців, створив композиторську школу. Був членом журі різних міжнародних конкурсів (ім. П. Чай- ковського в Москві, квартетного у Бельгії), головою журі республіканського конкурсу ім. М. Лисенка. Обирався членом правління Спілки композиторів СРСР, членом президії і правління Спілки композиторів України. Творчість композитора охоплює всі музичні жанри. Написав дві опери, п'ять симфоній, чотири симфонічні поеми, три увертюри, чотири оркестрові сюїти, концерт для фортепіано з оркестром, дві кантати, ряд камерних творів, музику до театральних вистав та кінофільмів.

Твори періоду проживання за цією адресою: кантата «Заповіт» на слова Т. Шевченка (1939), Третя (1951), Четверта (1963) та П'ята («Слов'янська»; 1966) симфонії, «Слов'янська увертюра для симфонічного оркестру» (1961), музика до кінофільмів «Тарас Шевченко» (1951), «Григорій Сковорода» (1959), «Іван Франко» (1966), численні хори та романси.

За «Український квінтет» удостоєний Державної премії СРСР (1946), за музику до кінофільму «Тарас Шевченко» — Державної премії СРСР (1952), за оперу «Золотий обруч» — Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971, посмертно). 1958 за ряд музичних творів на польську тематику композитор відзначений премією уряду ПНР «За зміцнення радянсько-польської дружби» та нагороджений ювілейною «Медаллю тисячоліття».

З 1981 ім'я Б. Лятошинського носить Київський камерний хор.

1937, 1952—70 у квартирі № 1, потім — у п'ятикімнатній квартирі № 68 на четвертому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського — Малишко Андрій Самійлович (1912—70) — поет, перекладач, громадський діяч. Чоловік поетеси Л. Забашти. Проводив громадську роботу, був заступником голови правління Спілки письменників України, головою Республіканського правління АПН, депутатом Верховної Ради УРСР 3—6 скликань. Видав понад 40 поетичних книжок, у т. ч. «Нові горизонти» (1953), «Що записано мною», «Франко у Криворівні» (обидві — 1956), «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку», «Дубовий цвіт» (обидві — 1960), «Віщий голос», «Листи на світанні» «Тарас Шевченко» (усі — 1961), «Далекі орбіти» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Серпень душі моєї» (1970).

Багато віршів поета покладено на музику («Пісня про рушник», «Стежина»), вони стали народними піснями. Перекладав українською мовою вірші Г. Гейне, Я. Купали, О. Пушкіна, О. Твардовського та ін. Виступав як літературний критик. Йому належать книжки «Думки про поезію» (1959), «Слово про поета М. Т. Рильського та його творчість» (1960) та ін. Відзначений Державною премією СРСР за збірку віршів «Лірика» та поему «Прометей» (1947), за цикл віршів «Дорога під яворами» (1969). Збірка «Далекі орбіти» відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1964). Журнал «Дніпро» заснував премію ім. А. Малишка за кращу публікацію.

1934—37 у чотирикімнатній квартирі № 52 на п'ятому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я Микитенко Іван Кіндратович (1897—1937) — письменник, драматург, театральний діяч; завідувач літературної частини Одеського українського драматичного театру (1925—26); один з керівників ВУСПП (1920-і рр.), член оргкомітету Спілки письменників України (1932).

Був членом ЦВК України, головним редактором журналу «Советская литература», членом Міжнародного бюро боротьби проти фашизму. 1935 (Париж) і 1937 (Мадрид) був учасником Міжнародних антифашистських конгресів на захист культури. 1934 обраний членом правління Спілки письменників СРСР та секретарем правління Спілки письменників України.

Хмельницького, 72

Садиба серед. 19 ст. — 1909, в якій проживав Паустовський К. Г.

До 1898 мав № 68. На складному рельєфі, з різким його перепадом, видовжена вглиб кварталу.

Складається з головного будинку на червоній лінії забудови вулиці (№ 72-в) і трьох флігелів у глибині ділянки.

Історія садиби простежується з 1840-х рр., коли Київська губернська будівельна і дорожня комісія виділила міщанину М. Вересову ділянку пл. 300 кв. сажнів. За документами 1846, вона значиться забудованою. Після смерті власника 1859 його спадкоємці продали ділянку з будинком титулярному раднику А. Горянському. 1867 на межі з вулицею стояв дерев’яний одноповерховий особняк (нині — № 72-в), на подвір’ї розташовувалися дерев’яний житловий флігель і дерев’яні одноповерхові служби — каретний сарай, стайня, льохи, льодовня, в глибині — сад і город. 1884 власницею значилася дворянка Л. Щелкановцева, яка 1887 перебудувала особняк (будинок обкладено цеглою, під ним побудовано підвальний поверх), ймовірно, за проектом А.-Ф. Краусса, який наглядав за будівельними роботами. 1896 будівельне відділення Міської управи затвердило проект побудови триповерхового флігеля (нині —№72-б) арх. О. Кривошеєва, який здійснив нагляд за будівництвом. Одночасно було побудовано двоповерховий дерев’яний флігель (№ 72-г). 1901 власником садиби став австрійський підданий, музикант А.Соколь, 1908 — присяжний повірений В. Гельд. На його замовлення 09 за проектами арх. М. Артинова зведено новий чотириповерховий флігель (№ 72) і мансарду на триповерховому флігелі (№ 72-б). Садиба використовувалась як прибуткова — здавалася поквартирно в найм. 1917 власником садиби став дворянин С. Коско, який у цьому ж році продав її дворянці Г. Ржепецькій. У січні 1919 майно перейшло у власність міщанина П. Гольдмана і купця А. Вейліса. 1922 садибу націоналізовано. Характер використання будинків не змінювався.

Головний будинок, 1846, 1887, № 72-В

Хм 72

На червоній лінії забудови вулиці. 2000 проведено ремонтні роботи, на центральній осі чолового фасаду замість вікна влаштовано двері. Двоповерховий, у плані Г-подібний, мішаної конструкції — перший поверх мурований, верхній — дерев’яний, на рівні другого поверху дворового крила відкрита веранда. Планування секційне. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

В оформленні фасадів використано елементи стилю класицизм. Чоловий фасад на рівні другого поверху обкладено цеглою та пофарбовано. Вічні вікна фланковано лопатками.

Вікна першого поверху з лучковими перемичками акцентовано замковими каменями, вікна другого поверху оздоблено лиштвами та сандриками з замковими каменями, підкреслено профільованими підвіконними карнизами. Вінцевий карниз профільовано. Другий поверх дворового фасаду основного об’єму тиньковано та пофарбовано. Прямокутні вікна другого поверху облямовано дерев’яними різьбленими лиштвами, вікна веранди — профільованими дерев’яними лиштвами. Збереглися фрагменти різьбленої лиштви піддашшя веранди.

Флігель, 1896—97, 1908, № 72-Б

На правій межі ділянки, торцем прилягає до глаголю головного будинку.

Споруджено 1896—97 за проектом арх. О. Кривошеєва, 1908 над третім поверхом надбудовано мансарду (арх. М. Артинов). 2006 проведено капітальний ремонт та перебудову споруди, на чоловому фасаді зведено четвертий поверх і мансарду, на фасаді, зверненому на садибу № 70, — мансардний поверх. Три-, чотириповерховий з мансардою та підвалом, мурований, пофарбований, в плані прямокутній. Планування секційне. Перекриття пласкі. Мансардний поверх — з бляшаною покрівлею. Композиція чолового фасаду симетрична, двоосьова. Осі підкреслено лопатками та виділено портальними вікнами четвертого поверху. Лопатки на рівні першого поверху оброблено під руст. Фасад членують профільовані міжповерхові гурти та карнизи. Профільований карниз, що увінчував триповерховий об’єм, підкреслено аркатурним фризом. Рядові вікна з клинчастими перемичками акцентовано замковими каменями, підвіконня підкреслено гуртами. Вічні вікна третього поверху з півциркульним завершенням оформлено профільованими архівольтами, що спираються на спрощені вузькі пілястри. Клинчасті перемички вікон тильного фасаду акцентовано замковими каменями. Прямокутні підвіконні фільонки прикрашено рельєфними вставками рослинного та геометричного рисунка.

Флігель, 1908—09 № 72

На другій лінії забудови ділянки, паралельно червоній лінії вулиці.

Споруджено за проектом арх. М. Артинова. Чотириповерховий з підвалом, мурований, тинькований, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. Дві сходові клітки — парадну та чорну — розміщено на центральній осі плану, праворуч — проїзд у другий двір. Перекриття пласкі.

Фасади оформлено в стилі раціональний модерн. Композиція чолового фасаду центрально-осьова. Головну вісь акцентовано аттиковим приміщенням, підкреслено отвором входу, який як і трапеціїдальний отвір проїзду, фланковано рельєфними тондо з потрійними гуртами між ними. Вікна першого поверху прямокутні, тристулкові, з вузькими лиштвами; віконні отвори верхніх поверхів вузькі, одностулкові, на другому та третьому поверхах прямокутні, на четвертому — з лучковими перемичками. Вікно аттика має характерну для стилю модерн форму трапеції. Сходову клітку виділено еркерними тристулковими вікнами. Фасад членують міжповерхові профільовані гурти та карнизи, завершує значно винесений вінцевий карниз складного профілю.

Флігель, 1897 № 72-Г

В тилу ділянки, за чотириповерховим флігелем.

Споруджено 1897 за проектом арх. О.Кривошеєва як житловий. На поч. 20 ст. обшальований та потинькований. У кін. 1960-х рр. перший поверх обкладено червоною цеглою.

Двоповерховий з підвалом під частиною об’єму, дерев’яний на мурованому фундаменті, обкладений цеглою на рівні першого поверху, в плані прямокутний. Планування секційне. Має парадні та чорні сходи. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана. Центральну вісь чолового фасаду виділено порталом з трикутним фронтоном. Вікна прямокутні, на першому поверсі західного фасаду частково з дерев’яними лиштвами та різьбленими дерев’яними надвіконними фільонками. Лиштви вікон другого поверху канелюровано. Наріжжя на рівні другого поверху оформлено канелюрованими пілястрами. Стіни другого поверху та фронтон пофарбовано.

Садиба — зразок добре збереженого житлового комплексу в забудові центрального району міста.

1902—03 в будинку № 72-в жив з батьками Паустовський Костянтин Георгійович (1892—1968) — письменник. Тепер — житлові будинки.

Хмельницького, 84

Житловий будинок 1892, кін. 1930-х рр., в якому проживав Маслов С. І.

Первісний триповерховий об'єм споруджено коштом нового домовласника за проектом та під наглядом арх. В.Ніколаєва. У кін. 1930-х рр. будинок надбудовано двома поверхами. П'ятиповерховий з напівпідвалом, мурований, пофарбований, у плані Т-подібний. Первісно мав широкий з лучковим завершенням і кованими ґратами проїзд на подвір'я ліворуч від головного входу. Тепер проїзд закладено і перероблено на вхід до приміщень «Приватбанку». Односекційний. Планування двобічне. Перекриття пласкі.

В оформленні чолового фасаду використано елементи стилю класицизм. Композиція центрально-осьова, центральну вісь виділено вузькою розкріповкою зі здвоєними вікнами: на другому поверсі з лучковими перемичками, на третьому та п'ятому — з півциркульними. Вікна фланковано рустованими лопатками, ідентичними бічним. Змодельоване в цеглі декоративне оздоблення складають міжвіконні вставки, замкові камені, міжповерховий карниз, поребрики, сухарики, «діамантові квадри» лопаток. Оформлення фасадів доповнюють ґрати балконів.

Споруда — характерний зразок житлового будинку кін. 19 ст.

1914—41, 1944—57 у квартирі № 6 на третьому поверсі проживав Маслов Сергій Іванович (1880—1957) — літературознавець, бібліограф та бібліотекознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), член Українського наукового товариства в Києві (з 1908), дійсний член (пізніше — секретар) Історичного товариства Нестора-літописця (з 1908), чл.-кор. Санкт-Петербурзького товариства любителів стародавньої писемності, член Київського науково-філософського товариства (з 1912).

У період проживання в цьому будинку викладав у навчальних закладах Києва, зокрема: завідував кафедрою Київського університету (1914—50) і заснованого ним при цьому вузі Історико-літературного товариства (з 1917); професор (1918—24), згодом — голова професорської ради (1919—20) ректор (1921—22) Київського археологічного інституту. Засновник Музею війни та революції (1919); позаштатний співробітник (з 1923), і голова секції історії книги з історії книги Українського наукового інституту книгознавства (1926—36); завідувач відділу стародруків (1926—37), потім — науковий консультант Всенародної бібліотеки України; завідувач відділу стародавньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (1939—50). Активно співпрацював в установах Академії наук: член комітету з охорони пам'яток історії та мистецтва при УАН (з 1919), дійсний член науко-во-дослідної кафедри мовознавства (з 1922), член археографічної комісії ВУАН (з 1930), голова комітету для опису видань, що вийшли в Україні в 16—18 ст. (з 1924). Досліджував початковий період історії українського книгодрукування, проблеми розвитку полемічної, драматичної й віршової української літератури 16—18 ст. Автор праць з бібліографії, палеографії, фольклору, мовознавства.

Хмельницького, 94

Житловий будинок кін. 1890-х рр., 1939, в якому проживав Бажан М. П.

У 1920-х рр. садибу націоналізовано, будинок передано до комунальної власності. 1939 надбудовано ще одним поверхом за проектом, розробленим у проектно-кошторисному бюро Сталінського РЖУ. Автор надбудови — інж.-арх. Л. Юдкін.

Чотириповерховий з напівпідвалом і сучасною мансардою, в плані прямокутний. Стіни викладено з «пустопорожньої» цегли, облицьовано будівельною цеглою, пофарбовано (первісно не пофарбований). Має центральну та чорну сходові клітки, остання розташована у прямокутному еркері, розміщеному на центральній осі дворового фасаду. Односекційний, планування двобічне, перекриття пласкі. Дах двосхилий, огороджений ґратами.

Фасади виконано в цегляному стилі. Композиція чолового фасаду симетрична, первісно — центрально-осьова. Вісь виділялася центральною вертикальною розкріповкою, фланкованою пілястрами і завершеною півциркульним аттиком над високим арковим вікном та трикутним декоративним фронтоном. В результаті надбудови завершення центральної частини знято. Міжвіконні простінки та наріжні частини оформлено пілястрами. Вікна першого і другого поверхів — з лучковими перемичками, на першому поверсі мають прості лиштви з замковими каменями, на другому — профільовані «вухасті», які спираються на лопатки. Вікна третього поверху — з півциркульними перемичками, увінчані профільованими архівольтами з замковими каменями і фланковані пілястрами. У підвіконнях — вузькі прямокутні ніші. Дворо-вий фасад розчленовано міжповерховими карнизами із сухариками. Фасади завершують профільований карниз і підвищений трикутний аттик над центральною частиною. Первісне оздоблення інтер'єрів — гурти, карнизи, розетки в окремих приміщеннях збереглися частково.

Будинок — цінна житлова споруда періоду еклектики.

1921— 24 в будинку проживав Бажан Микола Платонович (1904—83) — поет, перекладач, учений, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбецької РСР (з 1974), Герой Соціа-лістичної Праці (1974), заступник голови Ради міністрів УРСР (1943—49), голова Спілки письменників України (1953—59), головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії (1958—83).

У роки проживання в цьому будинку навчався в Київському кооперативному інституті (1921—23) і Київському інституті зовнішніх відносин (1923—25). Вищу освіту не отримав через активне входження до літературного середовища, що як і літературна праця, повністю поглинуло його. Тісно спілкувався з О. Довженком, М. Семенком, Ю. Яновським та іншими діячами культури. 1923 його вірш «Сурма юрм» з'явився у «Жовтневому збірнику пан- футуристів» (Київ). Працював репортером у київській газеті «Більшовик», в якій 1923 опублікував свої вірші «Рурамарш» та «Аеромарш», згодом — літературний співробітник газети. Звідси переїхав на вул. Хрещатик, 58 (тепер № 52).

6. Сучасна забудова, 2000-і рр.

Хмельницького, 17-А/52