Шевченка Тараса бульвар

Зміст

  1. План-схема розташування пам'яток.
  2. Експлікація до плану-схеми.
  3. Перелік пам'яток вулиці.
  4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан.
  5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото.
  6. Сучасна забудова, 2000-і рр.

1. План-схема розташування пам'яток

Шевч Т бульв схема

Back to Top

2. Експлікація

  • № 1  Житловий будинок, 1886
  • № 2  Житловий будинок 1963, в якому проживали відомі діячі культури і спорту
  • № 3  Садиба 1897—98, в якій містилися правління профспілки київських кравців «Голка», Російське генеральне консульство, Російська мирна делегація, працювали відомі політичні діячі
  • № 4  Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій проживали Бабель І. Е., Горецький Л. К., Івасюк М. І., родина Богрових, містились Український геологічний комітет і Український науководослідний геологічний інститут ВУАН, в яких працював Різниченко В. В.
  • № 5  Житловий будинок 1909—11, в якому містилися редакція і головне бюро часопису «Око»
  • № 7/29  Готель «Паласт» кін. 19 — поч. 20 ст., в якому підписав зречення гетьман Скоропадський П. П., містилися підрозділи Народного комісаріату освіти УСРР, проживали відомі діячі науки і культури, державні діячі
  • № 8/26  Житловий будинок 1844—45, в якому містилися Український генеральний військовий штаб, відділ культури і мистецтва Міської управи Києва.
  • № 10  Житловий будинок 1950-х рр., в якому проживав Клецький Л. М.
  • № 12  Садиба 19 ст., в якій проживали Демидов князь Сан-Донато П. П., Терещенко Н. А., містилися генеральне секретарство праці УЦР, Міністерства праці УНР та Української Держави
  • № 14  Перша чоловіча гімназія 1847—50, де містилися Генеральне секретарство освіти УЦР, Міністерства народної освіти УНР і Української Держави, Наркомат освіти УСРР, Всенародна бібліотека України, установи УАН—ВУАН—АН УРСР, навчалися, працювали і проживали відомі діячі науки, освіти, культури, громадсько-політичного і державного життя
  • № 18  Друга чоловіча гімназія 2-ї пол. 19 ст., в якій працювали і навчалися відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного і державного життя
  • № 20  Володимирський собор, 1862—96
  • № 22-24  Садиба 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., в якій проживав Волошин М. О., містилися Київський комерційний інститут, Київський юридичний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський інженерно-будівельний інститут, Музично-театральна академія, в яких працювали і навчалися відомі діячі науки, освіти, культури, громадсько-політичного і державного життя, відбулися установчі збори Української партії соціалістів-революціонерів, містився Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців
  • № 23  Жіноча гімназія Клуссінш М. В., 1908
  • № 27  Будинок Київського виправного арештантського відділення серед. 19 ст., в якому друкувалися перші українські гроші
  • № 31  Житловий будинок 1903, в якому містилося правління Київського політехнічного товариства інженерів і агрономів, проживали Маркович Я. М., Трегубов Є. К., в якого зупинявся Франко І. Я.
  • № 34  Садиба 1874—75, в якій проживали Терещенко І. Н., Терещен­ко М. І., містилися генеральне секретарство шляхів сполучення УЦР і УНР, Міністерства шляхів сполучення УНР і Української Держави, було обрано Директорію УНР
  • № 36  Садиба аптекаря Фроммета М. Д. 1873, 1882, в якій проживали Оболонський М. О., Флоринський Т. Д.
  • № 46  Житловий будинок 1890-х рр., в якому проживав Холодний П. І.
  • № 48  Житловий будинок, 1901—06
  • № 56  Садиба дитячих та юнацьких закладів заводу «Ленінська кузня», 1931—34
  • № 60  Будинок Ради по вивченню продуктивних сил України (РВПС) АН УРСР (тепер НАН України) 1972, в якому працювали відомі вчені

  • Станція метро «Університет», 1960
  • Пам'ятник Щорсу М. О., 1954

Сучасна забудова, 2000-і рр.

Back to Top


3. На вул. Т.Шевченка бульвар розташовано 30 об'єктів культурної спадщини, з яких 17 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

 

Перелік Шевч б с1

 

Перелік Шевч б с2

Перелік Шевч б с3

Перелік Шевч б с4

Back to Top


4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Шевченка Тараса бульвар

Є однією з головних композиційних осей у планувальній структурі центру міста та магістральною вулицею за­гальноміського значення, яка з'єднує пл. Бессарабську з пл. Перемоги та пе­реходить у просп. Перемоги і Брест-Литовське шосе, що пов'язує місто з західними областями України.

Вперше згадується 1830 як Бульварне шосе. Прокладений 1840 відповідно до гене­рального плану Києва 1837. У 1850—69 - вул. Бульварна. Одночасно вживала­ся назва бульв. Університетський — від спорудженого в 1840-х рр. у прилегло­му кварталі на вул. Володимирській го­ловного корпусу Університету св. Володимира. З 1869 — бульв. Бібіковський - на честь Київського генерал-губер­натора в 1837—52 Д. Бібікова. З 1919 має сучасну назву. 1985 частину буль­вару між пл. Перемоги та Повітрофлотським шляхопроводом приєднано до просп. Перемоги.

До бульвару прилучаються вулиці Хрещатик, Червоноармійська, Леонтовича, І. Франка, Пирогова, М. Коцю­бинського, Комінтерну, Саксаганського, Дмитрівська, пров. Бєлінського, Парк ім. Т. Шевченка, Ботанічний сад ім. О. Фоміна, бульвар перетинають вулиці Пушкінська, Терещенківська, Володимирська.

Рельєф місцевості, по якій прокладено бульвар, зумовив його поділ на ділянки, що різняться за крутизною схилу та за­гальною композицією забудови. Перша - від пл. Бессарабської до вул. Володимирської — круто піднімається вгору та здебільшого забудована п'яти-, семи­поверховими спорудами. На цій ділянці майже повністю збереглася забудова кін. 19 — поч. 20 ст. Друга — майже пласка — від вул. Володимирської до вул. І. Франка — має середню поверховість у три—чотири поверхи. На цій ділянці забудову складають дорево­люційні будівлі та окремі споруди ра­дянського періоду. Третя ділянка від вул. І. Франка до пл. Перемоги, прокла­дена на пологому схилі, мала середню поверховість у три поверхи, тепер — у п'ять поверхів за рахунок будівель, споруджених останнім часом. Формування сучасної забудови вулиці розпочато зі спорудження навпроти Парку ім. Т. Шевченка будівлі Першої чоловічої гімназії у формах російського класицизму (№ 14). Трохи пізніше у формах пізнього класицизму споруд­жено будівлю Другої гімназії (№ 18).

1871 на пл. Галицькій (тепер пл. Пере­моги) зведено церкву з металевих кон­струкцій (не збереглась). 1881 про­їжджу частину замощено бутовим каменем. Її розділяв пішохідний бульвар з двома рядами насаджень. Перші де­рева — липи та каштани — висаджено 1842, але через погане приживлення їх невдовзі замінено на пірамідальні топо­лі. Реконструкцію зелених насаджень проводили регулярно впродовж усього часу існування бульвару, останню — 1984 - 86, коли встановили монумен­тальну чавунну огорожу, а на ділянці від вул. Комінтерну до пл. Перемоги частину тополь замінено на каштани. Бульв. Т. Шевченка, що був головною композиційною віссю генерального плану Києва 1837, визначив усю коор­динатну мережу вулиць, яку проклали згодом. Його забудову, що складається з різностильових будівель, вирізняє містобудівна цілісність та компози­ційна єдність, які ставлять його у ряд кращих зразків містобудівного мис­тецтва в Україні. В останні роки триває реконструкція вулиці. На місцях знесе­них старих будівель зводять нові спо­руди, пропорції яких не порушують цілісність забудови вулиці, за винятком висотної будівлі готелю «Експрес» у місці прилучення вул. Комінтерну. Фрагмент вулиці від цієї споруди вклю­чено в архітектурно-просторову композицію забудови пл. Перемоги. Осьову композицію вулиці підкреслюють тво­ри монументальною мистецтва — пам'ятник В. Леніну (1946; див. ст. 382) на початку бульвару та пам'ятник М. Щорсу (1954; див. ст. 418) на йо­го прилученні до вул. Комінтерну. Останній встановлено на місці демонтованого 1918 пам'ятника підпри­ємцю і доброчиннику — графу О. Бобринському.

Пам'ятки архітектури

  • житлові будин­ки № 1 (арх. В. Ніколаєв, історизм),
  • № 5 (модерн),
  • № 7/29 (архітектори О. Кривошеєв, А. Мінкус, В. Ніколаєв, Ф. Троуп'янський, модерн),
  • № 12 (історизм), № 19/2 (історизм),
  • № 23 (мо­дерн),
  • № 27 (інж. А. Тілло, класицизм),
  • № 31 (неоготика),
  • № 48 (історизм),
  • № 56—56-а (конструктивізм),
  • № 58 (арх. О. Смик, пізній конструктивізм);
  • садиби № 3 (архітектори А.-Ф. Краусс, С. Рикачов, історизм);
  • № 4 (архітектори Й. Зекцер, М. Клуг, О. Шіле, істо­ризм),
  • № 34 (арх. В. Краузе, історизм),
  • № 36 (архітектори П. Воронцов, В. Ні­колаєв, історизм),
  • будівлі Першої чо­ловічої гімназії — № 14 (арх. О. Беретті, класицизм),
  • будівлі Другої чоловічої гім­назії — № 18 (арх. П. Шлейфер, пізній класицизм),
  • Комерційного інституту № 22—24 (архітектори О. Кобелєв, В. Обремський, історизм).
  • На бульварі розташований кафедральний Володимирський собор (1862—96) — унікальна пам'ятка архітектури, монументального і декоративно-ужиткового ми­стецтва № 20.

Пам'ятки історії

в № 2 проживали відомі діячі культури: актори О. Ану­ров, П. Куманченко, М. Покотило, О. Таршин, співаки А. Кікоть, В. Тимохін, В. Третяк, М. Фокін, диригент К. Симеонов; заслужений тренер СРСР Мішаков; в № 3 містилися правління профспілки київських кравців «Голка» (1912—14), Російське генеральне консульство і Російська мирна делегація (1918), в яких працювали відомі по­літичні діячі; в № 4 жили — письмен­ник І. Бабель, лікар Л. Горецький, художник М. Івасюк, родина Богрових, містились Український геологічний комітет і Український науково-дослід­ний геологічний інститут ВУАН, в яких працював учений В. Різниченко; в № 5 містилися найбільша в Києві будівель­но-підрядна контора Л. Гінзбурга, 1918 - редакція і головне бюро ілюстрова­ного українського часопису «Око»; в № 7/29 (готель «Паласт») підписав зре­чення гетьман П. Скоропадський, міс­тилися підрозділи Народного комісаріату освіти УСРР, проживали відомі діячі науки і культури, державні діячі; в № 8/26 були у кін. 19 — на поч. 20 ст. конторські приміщення маєтків родини Терещенків, 1917—18 — Укра­їнський генеральний військовий штаб, начальниками якого були Б. Бобровський і О. Сливинський, 1941 — відділ культури і мистецтва Міської управи Києва, очолюваний скульптором І. Кавалерідзе; в № 10 проживав економіст-аграрник Л. Клецький; в № 12 — П. Де­мидов князь Сан-Донато, Н. Терещен­ко, містилися генеральне секретарство праці УЦР, Міністерства праці УНР та Української Держави, які очолювали М. Порш, М. Славинський; в № 23 містилася Жіноча гімназія М. Клуссінш, в якій працювали В. Адріанова-Перетц, Д. Щербаківський, церковний діяч С. Петруневич; в № 27 містилося Київське виправне арештантське відді­лення, 1918 друкувалися перші україн­ські гроші; в № 31 містилося правлін­ня Київського політехнічного товарист­ва інженерів і агрономів, проживали Я. Маркович, Є. Трегубов, в якого зу­пинявся І. Франко; в № 34 проживали І.Терещенко, М. Терещенко, містилися генеральне секретарство шляхів сполу­чення УЦР, Міністерства шляхів сполу­чення УНР і Української Держави, бу­ло обрано Директорію УНР; в № 36 проживали професори Університету св. Володимира — історик М. Довнар- Запольський; лікар, учений М. Оболонський, мовознавець Т. Флоринський; в № 46 — учений-хімік, художник, член УЦР П. Холодний; № 60 — буди­нок Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, в якому працювали відомі вчені.

Визначними пам'ятками історії є спо­руди Першої (№ 14) і Другої (№ 18) чо­ловічих гімназій, в яких навчалися, працювали в навчальних закладах та установах, розміщених у них у різний час, видатні діячі української історії.

№ 22—24 — народився митець М. Во­лошин, містилися Комерційний інсти­тут, пізніше — Київський юридичний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський інженерно-будівельний інститут, Музично-теат­ральна академія, в яких працювали і навчалися відомі діячі науки, освіти, культури, громадсько-політичного і державного життя, відбулися установчі збори Української партії соціалістів-революціонерів, містився Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. У розташованих на бульварі медичних корпусах Університету св. Володимира (№ 13—17) працювали відомі лікарі та вчені.

Не збереглися будинки: попередній бу­динок в садибі № 5, в якому у кін. 1900 - на поч. 1901 у конторі Д. Гінзбурга працював бухгалтером і проживав політичний, радянський державний і партійний діяч, дипломат М. Дитвинов, який прибув до Києва як агент «Ис­кры», проводив тут нелегальні зустрічі з членами Київського комітету РСДРП; будинок № 10 займало 1917—18 гене­ральне секретарство праці УЦР, за Української Держави — Міністерство землеробства; в № 26/4 проживав архі­тектор О. Беретті; в № 38 жив на поч. 20 ст. правознавець, професор Універ­ситету св. Володимира М. Владимирський-Буданов; в № 50 мешкав 1904— 07 учений в галузі сільськогосподарського машинобудування, професор Київського політехнічного інституту К. Шиндлер; в № 54 у 1910-х рр. місти­лося Комерційне училище Першого товариства викладачів, директором якого був художник, учений, активний діяч Української революції П. Холодний, викладав математик О. Астряб; у садибі № 24/2 у двоповерховому будинку, зведеному у формах пізнього класи­цизму, на першому поверсі проживав у 1881—95 арх. О. Беретті; в № 38 у 1878 - 98 жив письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч О. Кониський; в № 45 — народні артисти УРСР: артист балету М. Апухтін, співачка Л. Лобанова, співак К. Огнєвой, драма­тичний актор, народний артист СРСР А. Гашинський; в № 62 у 1900-х рр. — геолог П. Тутковський.

Back to Top


5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Back to Top


Шевченка бульвар

метро

Станція метро «Університет», 1960

Вирішений як парковий павільйон, перекритий легкою банею із збірного залізобетону. Від нього з обох боків улаштовано входи до ботанічного саду у вигляді колонад і тераси зі сходами, що ведуть вниз. Через перепад рельєфу будівля має різну висоту — один поверх вздовж бульвару і два — з боку саду. Легкі стрункі форми наземного вестибуля добре вписалися у пейзаж саду. Його з'єднано з підземним вестибулем двомаршовим ескалатором. Між ними влаштовано проміжний вестибуль, перекритий банею. Він освітлений закарнизними світильниками і шістьма стрункими торшерами, оздобленими інкрустацією. Інтер'єр підземного вестибуля побудовано на поєднанні масивних пілонів, облицьованих червоним мармуром, з гладеньким білим склепінням. Пілони з карнизом із дзеркального скла, за яким містяться світильники. З боку середньої нави на пілонах круглі ніші, в яких встановлено погруддя видатних діячів науки й культури українського і російського народів: О. Богомольця, М. Горького, М. Ломоносова, Д. Менделєєва, О. Пушкіна, Г. Сковороди, І. Франка, Т. Шевченка. У торці містилася скульптура В. Леніна (знято). У декоративних елементах інтер'єра станції — кили­мовому рисунку підлоги, вентиляційних ґратах та інших — використано мотиви українського народного мистецтва. Колір пілонів і стін тунелів перегукується з традиційним пофарбуванням головного корпусу Київського університету на вул. Володимирській, 60.

Back to Top


Шевченка бульвар

пам Щ

Пам'ятник Щорсу М. О., 1954

Автори — скульптори В. Бородай, М. Лисенко, М. Суходолов, архітектори — О. Власов, О. Заваров. Заг. вис. — 13,8 м. Щорс Микола Олександрович (1895— 1919) — військовий діяч. Член партії більшовиків (з 1918), командир 2-ї бригади у складі Богунського і Таращанського полків, яка брала участь у по­ході на Київ проти Армії УНР у лютому 1919 комендант м. Києва. З березня 1919 — командир 1-ї Української радянської дивізії, яка воювала проти Армії УНР, з серпня — командир 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, яка вела бої проти Львівської бригади УГА. Загинув 30 серпня під Білошицею неподалік м. Коростеня від кулі армійського комісара за згодою командування і Реввійськради 12-ї армії. Похований у м. Самарі (тепер Російська Федерація). Ім'ям М. Щорса було названо вулицю і провулок у Києві.

Пам'ятник вирішено у традиціях класичного кінного монумента. В ньому відтворено момент в'їзду червоного командира до Києва, урочистість події підкреслено вітальним жестом піднятої правої руки, виструнченою поставою вершника, який трохи підвівся на стременах. Бронзова скульптура виконана у реалістичній манері. Риси обличчя, голова, постать М. Щорса, незважаючи на досить великі розміри, ретельно деталізовані й змодельовані. Техніка бронзового литва точно відтворює одяг вершника, коня та збрую. Високий еліпсоподібний у плані постамент з блоків червоного граніту виростає з трисходового цоколю. У його верхній частині розміщено бронзовий фриз з геральдичних композицій — з прапорів на бокових площинах та горельєфних сюжетних сцен на чоловому і тильному боках. Перша сцена зображує солдатів та офіцерів різних родів військ Червоної армії, що виструнчилися для привітання, друга — бій. На чоловому боці постаменту анотаційний напис.

Back to Top


Шевченка, 1

Шевч 1

Житловий будинок, 1886

Дво-, триповерховий з боку бульвару, триповерховий з боку двору, цегляний, тинькований, у плані наближений до прямокутного з тильним центральним ризалітом і бічним крилом. Планування основного об'єму двобічне, двопрогінне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, над крилом — односхилий, покрівля бляшана.Чоловий фасад складається з двох нерівних частин. Симетричну за композицією ліву частину оформлено на основі класичних архітектурних прийомів. Вісь центрального входу і флан­ги виділено розкріповками, що на першому поверсі містять аркові прорізи. Бічні розкріповки акцентовано складними аттиками із вписаними у них трикутними фронтонами, прикрашено монограмою власника «ЯБ» і датою побудови. Меньшим трикутним фронтоном вище міжповерхового гурта відмічено вісь входу. Фасад декоровано рустом, завершено фільончастим фризом і карнизом з аркатурою (у розкріповках) й модульйонами.

В оформленні спрощеної правої частини фасаду активну роль відіграє візерунок цегляного мурування: поребрик, гребінець, лопатки з «напуском». Балкон на другому поверсі огороджено візерунчастими ґратами. Обидві частини об'єднують великі вітринні прорізи першого поверху, спільні міжповерховий гурт і вінцевий карниз, пропорції та характер оздоблення за допомогою фігурних сандриків верхнього ряду прямокутних вікон. Будинок — оригінальний складовий елемент історичної забудови бульвару.

Back to Top


Шевченка, 2

Шевч 2

Житловий будинок 1963, в якому проживали відомі діячі культури і спорту

В роки проживання у цьому будинку працював у Київському державному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки (1953—95). У ці роки зіграв ролі: Кліщ («На дні» М. Горького), Жученко («Київський зошит» В. Собка; обидві — 1963), Бульший («Хто за? Хто проти?» П. Загребельного), герцог Альба («Дон Карлос» Ф. Шіллера; всі — 1965); Половцев («Піднята цілина» М. Шолохова, 1966); Коваленко («Далекі вікна» В. Собка, 1967).

1963—68 у квартирі № 71 — Кікоть Андрій Іванович (1929—75) — співак (бас), народний артист УРСР (з 1967).

В роки проживання у цьому будинку — соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (1959—75). Співав партії: Карась («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), Тарас Бульба («Тарас Бульба» М. Лисенка), Кривоніс («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Борис, Іван Хованський («Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського) та ін.

Проживав також на вулицях Артема, 48, квартира № 3 і Хрещатик, 15, квартира № 114.

1963—92 у квартирі № 38 — Куманченко Поліна Володимирівна (1910—92) — драматична актриса, народна артистка СРСР (з 1960).

1961—82 — артистка Київського державного академічного українського драматичного театру ім. І. Франка. Актриса унікальної переконливості, блискучий майстер неповторних характерів. Створила на сцені театру багато яскравих образів. Серед них: Тереза («День народження Терези» Г. Мдівані), Клеопатра Гаврилівна, Галина Ро­манівна («Чому посміхалися зорі», «Пам'ять серця» О. Корнійчука), Маріне («Маріне» М. Бараташвілі), Сільвета («Романтики» Е. Ростана), Лимерівна («Лимерівна» Панаса Мирного) та ін. Знімалася в кіно. В період проживання в цьому будинку зіграла роль Захарівни у фільмі «Старт» (1987, «Укртелефільм»).

Відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1971) за участь у спектаклі «Пам'ять серця» О. Корнійчука.

У квартирі П. Куманченко бували М. Амосов, А. Гашинський, О. Корнійчук та інші відомі діячі науки і культури.

1963—93 у квартирі № 10 — Мішаков Олександр Семенович (1912—93) — заслужений майстер спорту СРСР (з 1954), заслужений тренер СРСР із спортивної гімнастики (з 1956), один із засновників в країні гри в гандбол — майстер спорту з гандболу (1949); випускник Українського інституту фізичної культури у Харкові (1935), старший викладач кафедри гімнастики Інституту фізичної культури в Києві (1944—54).

Під час проживання в цьому будинку — тренер збірної СРСР зі спортивної гімнастики по Україні (1954—72). Чотири рази був старшим тренером команди СРСР на Олімпійських іграх (1956, 1960, 1964, 1968). Учні О. Мішакова, серед яких Н. Бочарова, Л. Латиніна, Б. Шахлін, завоювали 247 медалей Олімпійських ігор, чемпіонатів світу, Європи, СРСР, зокрема 18 золотих олімпійських медалей. Видатний тренер виховав понад 90 майстрів спорту зі спортивної гімнастики. Його учні В. Смирнов та М. Ярохін стали заслуженими тренерами СРСР.

1972-92 — вчитель гімнастики Рес­публіканського вищого училища фізичної культури.

1963—71 у квартирі № 38 — Покотило Михайло Федорович (1906—71) — актор і режисер, народний артист УРСР (з 1953). Чоловік П. Куманченко.

З 1961 працював у Київському держав­ному академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка, на сцені якого створив яскраві образи сучасного і класичного репертуару. Серед них: Буц, Лисецький («Фортуна», «Марина» М. Зарудного), Пастор («Повноважний повпред» І. Шведова), Черчіль («Зупинитися» І. Рачади), Карлос («День народження Терези» Г. Мдівані), Таран («Фараони» О. Коломійця), дід Остап («В степах України» О. Корнійчука) та ін. Знімався в кіно. Роботу в театрі й кіно поєднував з педагогічною діяльністю. 1961—64 — керівник курсу майстерності актора у драматичній студії театру ім. І. Франка.

1963—66 у квартирі № 60 на третьому поверсі — Симеонов Костянтин Ар­сенович (1910—87) — оперно-симфонічний диригент, педагог, народний артист СРСР (з 1962).

Під час проживання в цьому будинку — головний диригент Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (з 1957). За цей час здійснив ряд постановок. Се­ред них: «Хованщина» М. Мусоргського (1963), «Тарас Шевченко» Г. Майбороди (1964, перше виконання), «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (1965), «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича (1965, 1974, Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1976) та ін. Диригував оперними виставами Великого театру (Москва), на сцені театру «Ла Скала» (Мілан, 1964). Гастролював у республіках СРСР, за кордоном (Чехословаччина, Югославія та ін.). Перший виконавець окремих симфонічних творів Б. Лятошинського, Г. Майбороди, Г. Таранова, А. Штогаренка та ін. 1966 переїхав у Ленінград, головний диригент Ленінградського театру опери та балету ім. С. Кірова (1966—75).

Жив у Києві також на вулицях Ярославів Вал, 11, квартира № 11 та Пушкінській, 18, квартира № 39.

1963—86 у квартирі № 25 — Таршин Олексій Михайлович (справж. — Бєлоусов; 1906—86) — драматичний актор, народний артист УРСР (з 1951).

1944 - 53 та 1962—1983 — актор Київського академічного російського дра­матичного театру ім. Лесі Українки. Зіграв понад 50 ролей у виставах сучасного та класичного репертуару. Серед них: Тузенбах («Три сестри» А. Чехова), Каренін («Живий труп» Л. Толстого), Мило видов («На людному місці» О. Островського), Олексій («Оптимістична трагедія» В. Вишневського), Альмавіва («Одруження Фігаро» П. Бомар­ше), Турков («І земля стрибала мені назустріч» П. Загребельного), Бенкендорф («Останні дні» М. Булгакова), Щербаков («Генерал Ватутін» Л. Дмитерка), аптекар («Інтерв'ю в Буенос-Айресі» Г. Боровика) та ін. Знімався у кіно на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, у т. ч. у фільмах «Гадюка» (1965, епізодична роль), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968, Конецпольський) та ін.

1963—68 у квартирі № 20 — Тимохін Володимир Ілліч (1929—99) — співак (тенор), народний артист УРСР (з 1965). В роки проживання в цьому будинку — соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (1956—80).

Партії: Андрій («Тарас Бульба» М. Лисенка), Ленський («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Альфред («Травіата» Дж. Верді) та ін.

1963—80 у квартирі № 62 на п'ятому поверсі — Третяк Василь Якович (1926—89) — оперний співак (драматичний тенор), заслужений артист Молдавської PCP (з І962), народний артист CPCP (з 1980); соліст Молдавського театру опери та балету (1958—62). Мав сильний драматичний тенор, рівний на всьому діапазоні, неповторну акторську індивідуальність. 1962—83 працював у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, де створив галерею яскравих образів: Андрій («Запорожець за Дунаєм» C. Гулака-Артемовського), Андрій («Хованщина» М. Мусоргського), Богун («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Отелло («Отелло» Дж. Верді), Каніо («Паяци» P. Леонкавалло), Хозе («Кармен» Ж. Бізе), Каварадоссі («Тоска» Дж. Пуччіні), Герман, Андрій («Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського) та ін. Гастролював з концертами у багатьох містах CPCP, за кордоном Румунія, Польща, Чехословаччина, Німеччина та ін.). Pоботу в театрі поєднував з педагогічною діяльністю у Київській консерваторії (з 1976).

У квартирі митця часто збиралися відомі співаки, композитори, диригенти, музикознавці — Л. Венедиктов, А. Кікоть, К. Pадченко, О. Pябов, К. Cимеонов, В. Тимохін, Г. Туфтіна та ін. Останні роки життя співак жив на вул. Cуворова, 11, квартира № 261.

1963—89 у квартирі № 49 — Фокін Микола Cергійович (1912—90) — оперний та концертний співак (тенор), народний артист УPCP (з 1960).

Мав ніжний красивий голос. 1952—72 - соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партії: Петро, Дяк («Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Ленський («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Юродивий («Борис Годунов» М. Мусоргського), Герцог, Альфред («Ріголетто», «Травіата» Дж. Верді), Фауст, Ромео («Фауст», «Ромео і Джульетта» Ш. Гуно) та ін. Багато працював над концертним ре­пертуаром, з великим успіхом гастро­лював по містах УРСР та СРСР, виконував арії з опер, романси М. Лисенка, Я. Степового та ін.

1976—80 — викладач Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

У 1990 жив на вул. Ольгинській, 2-а, квартира № 7.

2004 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом О. Мішакова (ск. М. Білик).

Back to Top


Шевченка, 3

Шевч 3

Садиба 1897—98, в якій містилися правління профспілки київських кравців «Голка», Російське генеральне консульство, Російська мирна делегація, працювали відомі політичні діячі

Чолову частину прибуткової споруди займав готель (первісно — «Марсель», у повоєнні роки — «Дніпро», з 1964 — «Україна»). Чотириповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані має форму каре з прямокутним замкненим двором. Внутрішнє розпланування коридорного типу, головний вхід пов'язаний з двомаршовими сходами — у центрі чолового об'єму, проїзд на подвір'я з боку вулиці — на лівому фланзі. Перекриття пласкі, дах вальмовий бляшаний. Вирішений у формах ренесансу і цегляного стилю. Композиція будівлі в цілому симетрична. Вісь входу на чоловому фасаді підкреслена зрізаною наметовою баштою на рівні даху. Центральну тридільну п'ятивіконну частину фасаду та флангові тривіконні прясла виділено поповерховими лопатками — канелюрованими на першому поверсі та прикрашеними нішками-ширінками на рівні четвертого. Вертикальні членування акцентовано вінцевими тридільними аттиками з горищними віконцями й фронтонами (трикутним центральним і лучковими на флангах), а також вписаними у них балконами (довгим на п'ять віконних осей над головним входом та звичайними за розміром на третьому-четвертому поверхах). Горизонтальні членування утворені простими міжповерховими гуртами і пишним аркатурним фризом вінцевого карниза. Вікна переважно прямокутні, лише на четвертому поверсі у центральному одновіконному та флангових двовіконних праслях застосовано півциркульні прорізи. На першому поверсі вікна без обрамлень, ліворуч від прамокутного отвору головного входу — у вигляді широких вітрин. На верхніх поверхах — декоровані клинчастими замковими каменями і ліпленням рослинного характеру (гірлянди на перемичках другого поверху, вазони з пагонами у підвіконних фільонках, килимове заповнення антревольтів півциркульних прорізів четвертого поверху тощо).

Спрощене оформлення (без застосування ліплення) мають фасади, що оточують внутрішній двір. Серед них виділяється симетричний за композицією фасад тильного об'єму, розкреслений лопатками й пілястрами та міжповерховими гуртами. В його центрі розташований наскрізний проїзд, вписаний в одновіконне прясло, що завершується дугоподібним карнизом над арковим вікном на четвертому поверсі. Всі інші прорізи прямокутні. Первісне оформлення інтер'єрів не збереглося.

Будинок — зразок прибуткового комплексу кін. 19 ст., органічно вписаний в міську забудову.

У 1910-х рр. у квартирі № 14 (на першому поверсі правої прибудови до першого флігеля) діяло правління профспілки київських кравців «Голка», одного з найпотужніших професійних об'єднань міста. 1912—14 та 1917 до складу правління входив Смирнов Іван Федорович (партійний псевд. — Микола Ласточкін; 1885—1919) — політичний діяч, голова Одеського підпільного обласного комітету КП(б)У (1918—19), Одеської ради робітничих депутатів (1919). Член Київської організації РСДРП (1912—14). Проводив серед робітників-кравців активну агітацію, вчив їх за допомогою страйків боротися за свої права, за підвищення платні, за укладання з роботодавцями колективної угоди, був одним із керівників нелегального профспілкового центру, навесні 1914 переїхав в Одесу.

1917 — член Київської ради робітничих депутатів (з травня), голова Київської центральної ради фабзавкомів (з серпня). Брав участь у жовтневому збройному повстанні 1917, член загально­міського ревкому та страйкового комітету під час січневого збройного повстання 1918. Загинув в Одесі; похований у Києві в Марийському парку.

1918 у садибі працювало Російське генеральне консульство. Генеральним консулом був Кржемінський Казимир Олександрович (1884—1937) — дипломат, завідувач відділом Балканських країн Народного комісаріату закордонних справ РСФРР (1922), тимчасовий повірений у справах СРСР у Латвії (1924), доцент Московського інституту інженерів транспорту. Репресований, розстріляний. Реабілітований 1956.

У травні—жовтні 1918 у садибі містилася Російська мирна делегація. Її очолював Раковський Християн Георгійович (справж. — Станчев Кристю; 1973—1941) — радянський політичний і державний діяч, голова Ради народних комісарів УСРР і нарком закордонних справ УСРР (1919—23), повпред СРСР у Великій Британії (1923—27). Репресований, розстріляний. Реабілітований 1988.

Делегація вела переговори з УНР і Українською Державою (переговори з урядом Української Держави відбувались у Педагогічному музеї на вул. Володимирській, 57; разом з Х. Раковським у них брав участь Д. Мануїльський) у контексті основних статей Брестського миру, укладеного в березні 1918. Згідно з ним, РСФРР мала визнати право українського народу на самовизначення, укласти з УНР мирну угоду, вивести з її території формування Червоної гвардії, припинити агітацію і пропаганду проти уряду та громадських установ УНР. В умовах нестабільності в Європі і в Україні Х. Раковський затягував переговори. РСФРР анулювала Брестський договір постановою ВЦВК від 13 листопада у зв'язку з капітуляцією Німеччини в 1-й світовій війні.

На поч. 1920-х рр. готель призначався для поселення осіб у відрядженні, згодом припинив свою діяльність. У повоєнні роки його було відновлено під назвою «Дніпро»; 1964 його корпуси підпорядкували готелю «Україна».

1960 на фасаді чолового будинку встановлено білу мармурову меморіальну дошку І. Смирнову-Ласточкіну.

На поч. 1980-х рр. будівлі садиби перетворили на приміщення міських адміністративних установ.

Back to Top


Шевченка, 4

Садиба кін. 19 — поч. 20 ст., в якій проживали Бабель І. Е., Горецький Л. К., Івасюк М. І., родина Богрових, містились Український геологічний комітет і Український науководослідний геологічний інститут ВУАН, в яких працював Різниченко В. В.

У серед. 19 ст. садиба належала подружжю А. та Л. Горецьким, киянам польського походження. 1858 на прохання власників складено план земельної ділянки пл. 900 кв. сажнів (0,41 га), який зафіксував на ній два одноповерхові дерев'яні будинки на межі з вулицею та сад за ними. 1874 Л. Горецький подав до Міської управи прохання про дозвіл збудувати двоповерховий особняк-флігель та цегляну службову споруду. Автор проекту й відповідальний за будівництво — арх. О. Шіле. Садиба належала Горецьким бл. 40 років. Після смерті власників нерухомість перейшла у спадок старшому синові, лікарю Л. Горецькому, який у квітні 1896 продав її Г. Богрову. У цьому ж році новий власник садиби провів будівельні роботи. За проектом техніка-будівельника М. Клуга зроблено цегляну двопо­верхову прибудову до особняка-флігеля. 1899—1901 Г. Богров за проектом арх. Й. Зекцера на червоній лінії забудови бульвару на місці старих споруд звів шестиповерховий прибутковий будинок з високою аркою проїзду у двір, у саду пл. 400 кв. сажнів влаштував фонтан. 7 червня 1913 садибу Г. Богрова придбав австрійський підданий К. Баксант.

На поч. 20 ст. у прибутковому будинку розташовувалося Товариство міських залізниць, приватна лікарня фізичних методів лікування лікаря О. Лур'є (у квартирі з дев'яти кімнат на першому поверсі), Польське медичне товари­ство, у підвалі — великий магазин; у флігелі — приватна хірургічна й терапевтична лікарня з амбулаторією, переведена 1915 у спеціально споруджений будинок на вул. Пушкінській, 22-а.

1913-14 приміщення садиби наймало Акціонерне товариство Південно-російських порохових заводів та ін.

У січні 1918 під час артилерійського обстрілу Києва більшовиками згоріли дерев'яні конструкції прибуткового будинку, пошкоджено внутрішні та зовнішні стіни. Зазнали ушкоджень й інші будівлі садиби.

За даними фінансового відділу Міської управи за лютий—листопад 1918 в особняку-флігелі всі одинадцять кімнат другого поверху займало польське культурно-просвітницьке товариство «Польська мацеж» («Польська мати»), кімнати першого поверху — Товариство Червоного Хреста, підвальні приміщення були житлові.

Після націоналізації будинки передано у комунальну власність міста.

Головна споруда, прибутковий будинок, 1901

Шевч 4

На червоній лінії забудови бульвару.

Первісно у підвальному поверсі було три квартири й один магазин; на першому розміщувався гідропатичний заклад на дев'ять кімнат, окрема ванна зала; починаючи з другого поверху — прибуткові дев'яти- і семикімнатні квартири (по дві квартири на поверсі). Їх оздоблення включало поліхромні ліплені плафони парадних приміщень, гурти, карнизи. Будинок було обладнано пасажирським і двома вантажними ліфтами, системами водяного опалення та електричного освітлення. П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані П-подібний, односекційний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. На центральній поперечній осі — вестибуль та двомаршові парадні сходи з тильного боку. Дві чорні сходові клітки винесено у прилеглі до брандмауерів дворові об'єми. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Оформлений в цегляному стилі на основі ренесансних стилізацій. Композиція довгого чолового фасаду симетрична, триосьова, сформована центральною тридільною та двовіконними фланговими розкріповками, розділеними площинами на шість віконних осей з вертикальним рядом балконів посередині. Розкріповки акцентовано складними вінцевими аттиками з дугоподібним (у центрі) щипцем та трикутними бічними фронтонами, в які вписано круглі слухові віконця. Центральна розкріповка з отвором головного входу має додатково півциркульні арки над вікнами верхнього поверху — вища у центральному та дві нижчі у бічних пряслах. По горизонталі фасад членовано профільованими гуртами над першим—третім поверхами.

Важливе значення має форма віконних прорізів — переважно прямокутна, на другому та п'ятому поверхах центральної розкріповки — півциркульна. Вісь півциркульного отвору головного входу підкреслена смугою здвоєних вікон у центральному пряслі. Головний вхід оформлено спрощеним арковим порталом, широкий зубчастий архівольт якого спирається на рустовані модифіковані пілястри. Прямокутні рядові віконні прорізи першого—четвертого поверхів з клинчастими перемичками акцентовано замковими каменями, поличками та сандриками, віконний ряд п'ятого поверху оформлено у вигляді аркади, утвореної профільованими архівольтами, що спираються на простінки. Підвіконні фільонки заповнено цегляним декоративним муруванням. Площину стіни на рівні другого поверху оброблено під стрічковий руст. Простінки четвертого поверху озоблено лопатками, декорованими геометричними накладками. Стіну завершує профільований карниз, підкреслений цегляним аркатурним поясом. Розташований у центрі правого крила прямокутний отвір проїзду перекривають металеві ковані ґрати ажурного рисунка. Цоколь облицьовано гранітними плитами сірого кольору.

На спрощено оформленому дворовому фасаді позначено дату спорудження будинку. Стіни розчленовано лопатками. На вузьких бічних ризалітах сходових кліток марші виявлено міжповерховими діагоналями профільованих гуртів та зміщенням по вертикалі віконних прорізів.

Інтер'єр центрального вхідного тамбура прикрашають ліплені гурти та «дзеркала» стін, кесонована стеля, ліплений орнаментальний фриз із рослинних елементів над входом у вестибуль.

Особняк-флігель, 1874, 1896

У дворі, у другому ряді забудови ділянки. На обох поверхах первісного об'єму, сполучуваних дерев'яними сходами, було по сім кімнат, по два передпокої та по одній кімнаті для прислуги. У підвалі містилися кухня, пральня, дров'яник, льох, комора і три житлові кімнати. Після 1896 у ньому було 22 кімнати з двома передпокоями, паркетною підлогою, ліпленням у оформленні стель та карнизів. Внаслідок ремонту приміщень оригінальне оздоблення інтер'єрів втрачене.

Двоповерховий з підвалом та горищем, цегляний, у плані Г-подібний. Планування — коридорно-секційне. Перекриття наземних поверхів пласкі. Дах двосхилий.

Фасади оформлено в стилістиці історизму з використанням елементів класицизму. Композиція чолового фасаду асиметрична. Головну вісь виявлено вузьким ризалітом первісно центральної сходової клітки. Півциркульний отвір входу фланковано лопатками, що підтримують профільований сандрик з картушем. Над входом півциркульне вікно другого поверху обрамлено широкою лиштвою і сандриком складної форми, увінчаним трикутним щипцем. Рядові вікна першого поверху — з клинчастими перемичками, другого — з лучковими, завершені спрощеними сандриками. Підвіконні фільонки прикрашено поребриком.

Службова споруда, 1874

На західній межі ділянки, торцем прилягає до прибуткового будинку. Автор проекту — арх. О. Шіле. Призначалася для каретного сараю та стайні. Частину споруди розібрано.

Одноповерхова, цегляна, у плані Г-подібна, поєднана з флігелем арковими мурованими прогонами. Дах одно-, двосхилий.

Отвори колишніх проїздів з лучковими перемичками підкреслено трикутними сандриками. Стіни завершує простий профільований карниз.

Садиба — цінний зразок різночасової комплексної забудови за проектами відомих київських архітекторів. Споруди садиби мають історичне значення.

1908 в особняку мешкала родина власника садиби Г. Богрова. Потім переселилася у фасадний будинок, на четвертий поверх, з'єднавши квартири № 7 та № 8 в одну, де проживала до 1911. Особняк-флігель власник здавав в оренду за 5 тис. крб. на рік під лікарню.

Присяжний повірений Г. Богров володів нерухомістю, що, за спогадами сучасників, оцінювалася в півмільйона крб. Він був помітним членом київського громадянства, зокрема єврейського. Сім'я Богрових мала родинні стосунки з найавторитетнішим адвокатом тогочасного Києва О. Гольденвейзером. Богрови мали двох синів: Володимира та Дмитра. В. Богров закінчив Першу Київську гімназію та юридичний факультет Університету св. Володимира, працював у Києві, 1910—18 — помічник присяжного повіреного у Санкт-Петербурзі — Петрограді, співробітник правничого часопису «Право». 1918 емігрував до Німеччини.

Д. Богров закінчив Першу Київську гімназію та юридичний факультет університету, 1910 був удостоєний кандидатського диплому 1-го ступеня. Певний час працював помічником присяж­ного повіреного у Санкт-Петербурзі, згодом вернувся до Києва. За спогадами старшого брата В. Богрова, вели­кий вплив на формування світогляду Дмитра мав їхній двоюрідний брат

С. Богров, який жив разом з ними, — переконаний соціал-демократ. З часом соціал-демократичні погляди Д. Богрова змінилися, і на початку 1907 він став анархістом. 1908 його заарештували, через місяць відпустили, схиливши до співпраці з охоронним відділенням.

1 вересня 1911, не маючи спеціального запрошення, але пред'явивши посвідчення таємного агента, він пройшов до Міського театру, де в антракті смертельно поранив голову Ради міністрів Російської імперії П. Столипіна у присутності імператора Миколи II та численної публіки. 5 вересня П. Столипін помер у клініці. 11 вересня на Лисій горі в Києві Д. Богрова стратили.

Його батьки ще з серпня 1911 були за кордоном, а після трагічних подій до Києва вже не вернулися.

1928 в особняку-флігелі проживав Бабель Ісаак Еммануїлович (1894—1940 — письменник, пізніше репресований, розстріляний. У цей час постійно жив у Москві, не раз приїздив у Київ на кілька тижнів попрацювати.

1974—85 в особняку проживав Горецький Людвіг Казимирович (1826—85) — лікар-дерматолог, випускник медичного факультету Університету св. Володимира (1848), доктор медицини (з 1858), секретар факультету (1856—61).

У роки проживання в цій садибі — доцент кафедри окремої терапії (з 1858), перший директор університетської госпітальної дерматологічної клініки (з 1864). Викладав окремий курс нашкірних захворювань. Дійсний член Товариства київських лікарів (з 1856), чл.-кор. Одеського товариства лікарів (з 1869), член-засновник Київ­ського товариства природодослідників (з 1869).

Наукові праці присвячено питанням дерматології.

1925—37 у квартирі № 10 колишнього прибуткового будинку жив із сім'єю Івасюк Микола Іванович (1865—1937), живописець. Народився 14 квітня 1865 у с. Заставне (тодішня Австро-Угорська імперія, тепер райцентр Чернівецької обл.). Закінчив Вищу реальну школу у Чернівцях. 1884—89 навчався в Академії образотворчих мистецтв у Відні, після закінчення якої у 1890—96 удосконалював майстерність в Академії мистецтв Мюнхена.

1908 проживав у Чернівцях, викладав у Вищому реальному училищі та керував першою школою образотворчого та прикладного мистецтва, створеною на Буковині. В цей період особливо плідно працював над живописними полотнами на історичну тематику, написав ряд портретів українських письменників.

І. Рєпін, з яким художник був особисто знайомий, дав високу оцінку творчості М. Івасюка. З 1908 жив у Відні. В цей період працював викладачем живопису.

1925 за посередництвом повпреда СРСР у Відні Ю. Коцюбинського переїхав на постійне проживання до Києва, прийняв українське громадянство. Причиною переїзду стало незадовільне матеріальне становище.

1925—27 — науковий співробітник секції українського мистецтва при науково-дослідній кафедрі мистецтвознавства ВУАН. 1927 працював у бюро друку Всеукраїнського фото-кіноуправління, 1928—30 — у художньо-постановочному цеху при Київській кінофабриці. З жовтня 1930 — науковий співробітник підвідділу графіки картографічного відділу Всенародної бібліотеки України (тепер — Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України), потім — у Музеї українських діячів при ВУАН.

Творча майстерня М. Івасюка містилася в одному з приміщень Гостиного двору Києво-Печерської лаври.

17 вересня 1937 у НКВС підписано ордер, 18 вересня у цій квартирі стався обшук та арешт М. Івасюка. Йому було пред'явлене звинувачення як «агенту германської розвідки» та «хазяїну явочної квартири німецької та гетьманської розвідок». Проходив по справі «учасників антирадянської націоналістичної терористичної організації». Утримувався у спецкорпусі Лук'янівської тюрми. Протоколом Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний 25 листопада. Реабілітований військовим трибуналом Київського військово­го округу у грудні 1980.

1939 дочка художника передала в му­зей Українського образотворчого мистецтва УРСР (тепер — Національний художній музей України) картину «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ», над якою митець працював протягом 1892—1912. М. Івасюк — автор ряду полотен на історичну тематику, пов'язану з визвольною боротьбою українського народу у серед. 17 ст., зокрема, «Битва під Хотином» (1903), «Богун під Берестечком»(1919), «Кубанські козаки у Львові» (1917), жанрових творів «Козак з дівчиною біля криниці», «Гуцулка під деревом», «Буковинець», «Очіку­вання», «Жнива», портретів письменників О. Кобилянської, Ю. Федьковича, І. Франка, Т. Шевченка (повернуто в Україну 1966), співака О. Мишуги, автопортрета та ін.

З 1926 у прибутковому будинку містились Український геологічний комітет і Український науково-дослідний геологічний інститут ВУАН. 1926—32 у них працював Різниченко Володимир Васильович (1870—1932) — геолог, художник-карикатурист, поет (псевд. Валентій, Гайд, В-й), акад. ВУАН (з 1929), член Товариства дослідників Волині (з 1918), Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1929), Російського географічного товариства й багатьох інших наукових, громадських інституцій.

Старший геолог (з 1918), директор (1927 — січень 1929) Українського геологічного комітету, завідувач відділу загальної геології Українського науково-дослідного геологічного інституту ВУАН (з 1926) і Національного гео­логічного музею (з 1927).

Брав активну участь у діяльності підрозділів ВУАН — дійсний член науково-дослідної кафедри геології, секретар геологічної секції (згодом — геологічного товариства) при Фізикоматематичному відділі ВУАН.

З 1916 здійснював геологічно-географічні дослідження на території України, вивчаючи переважно Середню Наддніпрянщину, Канівські гори. Дав нове ґрунтовне висвітлення стратиграфії і тектоніки цього регіону. Вперше встановив на території України четвертинні дислокації. На поч. 1930-х рр. організував і очолив першу комплексну експедицію в район Дніпробуду, комісію з вивчення четвертинного періоду в Україні.

1944—58 усю садибу займав виконком Київської міської ради депутатів трудящих, який звідси переїхав у спеціально побудований власний будинок на вул. Хрещатик, 36. Виконком очолював у цей час О. Давидов.

1958 прибутковий будинок переобладнано під готель «Ленінградський», тепер — готель «Санкт-Петербург»; в особняку-флігелі містяться Акціонерне товариство «Київхліб», республікан­ська рада Товариства винахідників України, Центр німецької культури «Відершталь».

Back to Top


Шевченка, 5

Шевч 5

Житловий будинок 1909—11, в якому містилися редакція і головне бюро часопису «Око»

На лінії вулиці стояв одноповерховий дерев'яний, Г-подібний у плані на мурованому фундаменті будинок, зведений за зразковим проектом на п'ять віконних осей. 1885 з правого боку до нього зроблено цегляну прибудову за проектом арх. В. Ніколаєва. За головним будинком розташовувався одноповерховий дерев'яний на мурованому фундаменті флігель, надбудований 1870 другим поверхом. У тилу ділянки стояли дерев'яний сарай та інші господарські будівлі. 1895 садибу придбав купець 1-ї гільдії Л. Гінзбург, який володів нею до націоналізації у радянський час і розмістив тут власну будівельну контору.

1909 на замовлення Л. Гінзбурга розпочато спорудження великого прибуткового будинку, для чого ділянку звільнили від старої забудови. 1910 у новому будинку проведено опоряджувальні роботи, у січні 1911 його визнали повністю завершеним. Композиція і стилістичні особливості споруди нагадують будівлі за проектами арх. Е. Брадтмана. В будинку було 45 квартир, 226 кімнат.

У 1910-х рр. тут містилася редакція газети «Южная копейка» (виходила 1910—17).

У 1920-х рр. використовувався як житловий, зокрема орендувався житловим кооперативом «Згода» (з 1923), тут також розміщувався трест «Дун-Сукно». 1943 конструкції будівлі значно пошкоджено пожежею. За проектом, розроб­леним 1947 в Інституті «Діпроцивільпромбуд», проведено відновлювальні роботи, під час яких перекриття кількох поверхів замінено на бетонні по металевих балках, чоловий об'єм надбудовано мансардним поверхом. Фонтан у північній частині внутрішнього двору реконструйовано. 1952 будинок здано в експлуатацію. З 1953 входив до складу готелю «Україна».

Семиповерховий з мансардним поверхом і напівпідвалом, мурований, тинькований, у плані П-подібний. Складається з двох секцій, з'єднаних вузьким поперечним об'ємом. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Сходи двомаршові мармурові (парадні) та гранітні (чорні).

Оформлений у стилі модерн. Композиція чолового фасаду центрально-осьова, наближена до симетричної. Переважаючий вертикалізм членувань підкреслено розміщеним на центральній осі циліндричним еркером третього-п'ятого поверхів над порталом головного входу, видовженими пропорціями вікон. Різноманітність форм прорізів ілюструють вузькі потрійні вікна еркера, прямокутні або з півциркульним завершенням, а також криволінійного абрису вікна мансардного поверху. Складний силует будівлі формують півциркульні щипці в мансардному завершенні центральної триосьової та бічних одноосьових частин фасаду, фланкованих широкими пласкими лопатками другого—шостого поверхів. Пластику доповнюють тригранні та циліндричні, сегментоподібні у плані балкони, огороджені оригінальними ґратами. У декорі виділяються розташовані над отвором головного входу обабіч овального вікна барельєфні зображення двох жіночих постатей в античному вбранні, ліплені вставки рослинного орнаменту на верхніх поверхах. Ліворуч від порталу — арковий отвір проїзду з оригінальними ажурними металевими стулками воріт.

Будівля — складова частина історичної забудови бульвару.

У будинку містилася найбільша в місті будівельно-підрядна контора Л. Гінзбурга, яка спорудила в Києві багато значних будівель: сучасні театри опери, оперети, ім. І. Франка, приміщення Національного художнього музею України, Будинку вчителя, Національний банк, Миколаївський костьол, хоральну синагогу, Будинок актора (караїмська кенаса) та ін.

1918 у помешканні № 36 будинку містилися редакція, головне бюро продажу і прийому оголошень ілюстрованого українського часопису «Око». Ставив за мету, як зазначено в № 1, «показати світ в образах», служити «піднесенню уровення культури молодого, вперед прямуючого народу», «прислужитися до навязання вузших торговельних відносин межи Україною і заграницею». Випускався щотижнево накладом 100 тис. примірників, розповсюджувався і за кордоном. Містив переважно фотографії, супроводжувані анотаційними текстами двома мовами — українською і російською. З № 7 друкувався двома паралельними виданнями — українською і російською мовою. Загалом відомо 17 номерів часопису. Наклад виготовляло Київське друкарсько-видавниче підприємство «Гльобус». Редактор — Ф. Лінденов. Публікував фотографії — портрети відомих іноземних державних діячів (під рубрикою «Люди, про котрих у світі балакають»), українських політичних діячів (під рубрикою «Українці, про котрих балакають»), більшовицьких лідерів («Проводирі совітської "Московщини"»). У часопису надруковано численні портрети і сюжетні фотографії, які висвітлюють діяльність гетьмана П. Скоропадського, міністрів і політичних діячів доби Української революції Г. Афанасьева, В. Винниченка, Д. Дорошенка, І. Кістяківського, В. Липинського, Ф. Лизогуба, А. Ржепецького, М. Чубинського, Ф. Штейнгеля та ін.; портрети акторів київського Міського театру та ін. Світлини зафіксували події громадянської війни і війни в Європі, життя українців у німецькому полоні, українсько-російські мирні переговори, з'їзд хліборобів у Києві 28 квітня 1918, вибух складу снарядів на Звіринці в Києві, господарство різних країн під час війни, новинки науки і техніки, краєвиди українських, російських і європейських міст, спортивні змагання, свята. Вміщувалися також карти, репродукції живописних картин, гумористичні малюнки, малюнки і фотографії модного одягу, оголошення. Часопис є цінним іконографічним джерелом для вивчення історії України доби революції.

Тепер будинок входить до складу готелю «Прем'єр Палас».

Back to Top


Шевченка, 7/29

Шевч 7

Готель «Паласт» кін. 19 — поч. 20 ст., в якому підписав зречення гетьман Скоропадський П. П., містилися підрозділи Народного комісаріату освіти УСРР, проживали відомі діячі науки і культури, державні діячі

На ділянці розташовувалися наріжний одноповерховий дерев'яний на кам'яному підвалі будинок, одноповерховий дерев'яний будинок вздовж сучасної вул. Пушкінської й аналогічний будинок вздовж бульв. Т. Шевченка, а також одноповерховий дерев'яний флігель і дерев'яний сарай всередині ділянки. 1891 власниками садиби стали купець 2-ї гільдії М. Шампаньєр та його дружина Б. Шампаньєр. Того ж року на місці будівлі по фронту вул. Пушкінської почалося спорудження нового цегляного двоповерхового на цокольному поверсі будинку. Одночасно обклали цеглою будинок вздовж бульвару. 1892 на межі з садибою № 5 на бульварі було побудовано цегляний сарай. У червні 1894 садибу купив купець А. Гецович-Міркін та його дружина П. Гецович-Міркіна, які побудували кілька нових споруд. 1894 у глибині садиби зведено цегляний одноповерховий корпус служб за проектом землеміра, техніка О. Дубицького. Того ж року був затверджений проект цегляного трипо­верхового з підвалом флігеля арх. В. Ніколаєва на межі суміжної ділянки на вул. Пушкінській. Будівничим був арх. О. Кривошеєв. Підвал і перший поверх цього будинку призначалися для служб, верхні два поверхи — житлові. 1896 проектувалася цегляна одноповерхова вставка між новим флігелем і будинком на вул. Пушкінській (арх. А.-Ф. Краусс), згодом арх. О. Кривошеєв затвердив проект трипо­верхової споруди з одноповерховим тамбуром. Під час його спорудження було знесено старий дерев'яний флігель. Ця забудова проіснувала до 1910. У червні цього року власники подарували половину нерухомості садиби своєму сину М. Гецович-Міркіну та його дружині Р. Гецович-Міркіній, які стали повними власниками садиби і володіли нею до націоналізації. На їх замовлення почалося спорудження нового великого будинку за проектом архітекторів А. Мінкуса і Ф. Троуп'янського. Нове будівництво супроводжувалося знесенням старої забудови, за винятком триповерхового флігеля, зведеного 1894, і триповерхової вставки 1896. Останню добудували до шести поверхів. Вздовж усього фронту по бульвару і вул. Пушкінській, а також вздовж межі з сусідньою садибою № 5 (Л. Гінзбурга) впродовж 1910—11 було споруджено величезний шестиповерховий прибутковий будинок з підвалом і мансардою (частково — семиповерховий з мансардою). Споруда була багатофункціональною. Значну її частину займав новий готель «Паласт» (або «Палас»), у назві якого відбилася неграмотно застосована власниками змішана німецько-французька форма «Palast-Hotel», що буквально значить «Палац-Готель». Готельні номери розміщувалися в крилі, що прилягало до садиби Л. Гінзбурга, в частині корпусу вздовж бульв. Т. Шевченка і в мансардному поверсі.

Готель було відкрито 1892. У ньому було 126 номерів у 150 кімнатах, ліфти, центральне опалення, телефони, електроосвітлення, гаряча і холодна артезіанська вода, пиловсмоктувачі, дванадцять постійно діючих ванн, більярдні, бібліотека тощо. На подвір'ї в спеціальній одноповерховій прибудові був ресторан, що вміщував бл. 1 тис. відвідувачів, наріжна частина будинку мала розкішні житлові квартири (до одинадцятьох кімнат у квартирі). З боку вул. Пушкінської розташовувалась окрема житлова секція без мансарди. Житловим був і старий флігель. У глибині садиби стояли одноповерхові з підвалами цегляні служби, під землею — комплекс льохів, дров'яників і льодовень. Перший поверх головного будинку займали десять торговельних приміщень: молочна, булочна, аптечний склад, пивна, цирульня, салон капелюхів тощо. Після встановлення радянської влади використовувався як комунальний готель.

На поч. 1920-х рр. приміщення готелю були використані як відомчий гуртожиток профспілок; після 1926 «Паласт-Отель» відновив діяльність як комунальний готель «Палас» на 126 (згодом 136) номерів.

Восени 1943 будівля готелю згоріла.

1946 складено проект реконструкції (арх. І. Дроботун та ін.). Під час реконструкції колишню мансарду було перетворено на повний сьомий поверх, зроблено приземкувату наріжну баню, ресторан перенесено на перший поверх наріжного об'єму. До комплексу готелю «Палас» (у вересні 1953 отримав нову назву «Україна») було включено будинок на бульв. Т. Шевченка, 5. Реконструйовані приміщення вводилися в експлуатацію почергово упродовж 1952—58 (загалом — 339 номерів на 555 місць). 1975 здійснено модернізацію інтер'єрів (худ. Л. Жоголь).

У грудні 1998 на базі державної частини власності готелю «Україна» утворено ВАТ. Надалі було здійснено реконструкцію готелю відповідно до вимог п'ятизіркової категорії (перша черга — 1999—2001, друга — 2001—05). У серпні 2001 його перейменовано на «Прем'єр Палац».

Під час реконструкції (архітектори С. Бабушкін, М. Дьомін, В. Рубштейн, В. Смирнов, інженери Л. Казачинський, М. Козоріз та ін.) зовнішні стіни будівлі в основному збережено, надбудовано восьмий поверх та нову наріжну вежу. Внутрішні конструкції та планувальну структуру приміщень повністю оновлено.

Восьмиповерховий з підвалом і мансардою, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Внутрішнє планування — коридорне двобічне з освітленням коридорів через сходи та холи. Прямокутні отвори входів — з боку бульвару й вул. Пушкінської. Вікна на всіх поверхах прямокутні.

Виконаний у стилі модерн. Композиція довших фасадів, орієнтованих у бік вул. Пушкінської, ритмічна, ярусна. Нижній поверх оброблено тиньком «під шубу», гладенькі поверхні верхніх поверхів оформлено орнаментальними ліпленими вставками, балконними металевими ґратами, вкрапленнями темно-червоних керамічних кахлів. Фасад організують вертикальні членування наріжного об'єму, завершені банею і гранчасті виступи еркерів на рівні третього-п'ятого поверхів. Над окремими еркерами на рівні восьмого поверху збереглися прикрашені рослинними орнаментами фігурні щипці стилізованого барокового характеру. Наріжжя будівлі особливо підкреслюють кругові балкони з масивними цегляними огорожами.

Одна з найбільших готельних споруд Києва поч. 20 ст. є містобудівним акцентом у навколишній забудові, характерним архітектурним твором періоду модерну.

За Української Держави частину приміщень готелю «Паласт» було надано державним структурам. Дванадцять кімнат реквізувало Міністерство праці. Тут діяли також представництва іноземних держав: містилося Генеральне консульство Німеччини, мав резиденцію посол Туреччини Мухтар-паша (Ахмед Мухтар-бей). Саме у помешканні турецького посла 14 грудня 1918 склав і підписав своє зречення від влади Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — військовий, державний і політичний діяч, генерал-лейтенант російської армії (з 1916), командувач 34-м армійським корпусом на території України (з січня 1917, з серпня 1917 — Перший Український корпус), який українізував; почесний отаман Вільного козацтва (з жовтня 1917), гетьман України (з 29 квітня 1918).

У квітні—серпні 1919 у «Паласт-Отелі» були розміщені структури Наркомату освіти УСРР, які опікувалися питаннями літератури, мистецтва, охорони пам'яток. У системі Наркомосу був сформований Всеукраїнський відділ мистецтв — ВУКВІДМИСТ, а при ньому — Всеукраїнська рада мистецтв. Діяли також Всеукраїнський театраль­ний комітет (ВУТЕКОМ), Всеукраїнський музичний комітет (ВУКМУЗКОМ), Всеукраїнський комітет образотвор­чого мистецтва (ВУКОМОБМИС), Всеукраїнський літературний комітет (ВСЕУКРЛІТКОМ).

Діяльність ВУТЕКОМу (керівник — режисер П. Ільїн) здійснювалась у трьох основних напрямах: нагляд за діяльністю театрів; розробка теоретичних питань, пов'язаних з театром; практична робота зі створення нового театру. Працівниками історико-теоретичної секції комітету були майбутній академік АН СРСР, почесний доктор Оксфордського університету й Сорбонни, літературо- та мистецтвознавець М. Алексєєв, історик театру С.Мокульський. На режисерсько-інструкторських курсах, організованих секцією робітничо-селянських театрів, викладав характерний актор і лектор С. Ратов (князь Муратов). Репертуарним відділом ВУТЕКОМу (містився у помешканні № 6) завідував театро­знавець Г. Крижицький, секретарем був актор і режисер М. Левкоєв, до числа співробітників відділу входив історик літератури й театру О. Дейч. У квітні 1919 репертуарний відділ оголосив через пресу всеукраїнський конкурс нових п'єс. Одним із перших відгукнувся письменник І. Еренбург, який написав для конкурсу драматичну містерію «Золоте серце». У тісному контакті з ВУТЕКОМом  працювали режисери Лесь Курбас, К. Марджанов, журналіст М. Кольцов.

Головою ВУКМУЗКОМу (діяв у помешканні № 12) спочатку був піаніст і диригент із Петрограда М. Біхтер, згодом — співак Л. Собінов, котрий також керував оперним театром (тоді - Оперою Української Радянської Республіки ім. К. Лібкнехта) і водночас сприяв постановкам в Українській музичній драмі. До співпраці з ВУКМУЗКОМом були залучені композитори Р. Глієр (директор Київської консерваторії), Я. Степовий (очолював одну з секцій комітету), К. Стеценко, Б. Яворський; інструктором був М. Леонтович, який за дорученням комітету організував першу українську радянську хорову капелу і став її «комісаром».

ВУКОМОБМИС очолювали Б. Вольський, художник-робітник з Харкова М. Дадикін. Комітет прагнув залучити митців до агітаційно-масового мистецтва, до реалізації відомого плану «монументальної пропаганди». У відповід­них творчих заходах брали участь художники М. Бойчук, А. Петрицький, І. Рабинович, З. Толкачов, скульптори Ф. Балавенський, Й. Чайков та ін. Комітет докладав зусиль до становлення художньої освіти, тут розробляли новий статут підпорядкованої ВУКОМОБМИСу Української державної академії мистецтв, що його затвердив Наркомос 27 липня 1919. У цьому напрямі працювали, зокрема, О. Мурашко, М. Прахов, ректор академії Г. Нарбут. Комітет проводив наради художників і мистецтвознавців; виходили друком розвідки з теорії та історії національного і світового мистецтва.

Керівник ВСЕУКРЛІТКОМу — поет, випускник Харківського університету Г. Пєтников (у цей період він підтримував творчі зв'язки з футу­ристами, зокрема з «будетлянином» В. Хлєбниковим). Комітет ставив за мету проводити з'їзди пролетарських письменників, створювати студії-школи, всюди організовувати книгозбірні та літературні гуртки. При ньому утворилося декілька секцій: поетична, жур­налістська, художньої прози і критики, лекційно-інструкторська, а також бюро пропаганди. Завідувачем поетичної секції деякий час був поет О. Мандельштам. Бюро пропаганди ВСЕУКРЛІТКОМу створило мережу літературних гуртків і студій на Подолі, на Солом'янці та в інших робітничих районах Києва. З реквізованих книжок створювалися бібліотеки для масових клубів. Комітет разом із Всеукраїнським державним видавництвом розгортав випуск літератури різних жанрів. До 1 травня українська секція ВСЕУКРЛІТКОМу підготувала збірку поезій «Веснянки». Йевдовзі побачило світ видання «Революція». Російська секція випустила збірку «Революционное искусство».

Літературно-мистецькі комітети заснували кілька періодичних видань. Серед них — перший у радянській Україні літературно-художній часопис «Мистецтво», тижневик української секції ВСЕУКРЛІТКОМу (упродовж травня—липня 1919 вийшло п'ять книжок). Редакція часопису містилась у помешканні № 11. Його відпові­дальним редактором був поет-футурист М. Семенко, секретарем — автор рево­люційних віршів В. Чумак. Журнал друкував поезії Д. Загула, М. Семенка, М. Терещенка, П. Тичини, В. Чумака, прозові твори В. Блакитного (Елланського), Г. Коцюби, О. Слісаренка, критико-теоретичні матеріали В. Коряка, Г. Михайличенка; питанням театрального мистецтва присвячувалися публікації Леся Курбаса і С. Бондарчука, питанням живопису — М. Бурачека і Я. Тугенхольда. Обкладинку та деякі за­ставки для часопису розробив художник Г. Нарбут, в ілюструванні брали участь художники М. Жук та А. Петрицький. Перша і єдина книжка журналу російської секції ВСЕУКРЛІТКОМу «Зори», що вийшла друком у липні 1919 (редактор — письменник С. Мстиславський) теж мала обкладинку ро­боти Г. Нарбута. Тут були надруковані теоретичні статті письменниці О. Форш та мистецтвознавця Г. Лукомського, театральні рецензії Г. Крижицького та Є. Кузьміна. З метою об'єднання молодих літературних сил міста ВСЕУКРЛІТКОМ почав друкувати «Рабочий журнал» (випустили також лише перше число).

У помешканні № 14 будинку містився Всеукраїнський комітет охорони пам'яток мистецтв і старовини (ВУКОПМІС) - перший державний орган з охорони та збереження історико-культурної спадщини за радянської влади в Україні. Заснований у лютому 1919 в Харкові в складі Наркомату освіти УСРР з метою обліку, збереження, популяризації історичних та культурних цінностей. У середині березня разом з іншими установами Наркомосу переїхав до Києва, де був сформований його новий склад. Спочатку ВУКОПМІС містився на сучасній вул. Шовкович­ній. Комітет складався з чотирьох секцій: архівно-бібліотечної (завідувач

Модзалевський); музейної, згодом реформованої на етнографічну (завіду­вач М. Біляшівський); архітектурної (завідувач Г. Лукомський); археологіч­ної (завідувач Н. Полонська-Василенко, згодом — М. Макаренко). У складі ко­мітету також працювали відомі вчені С.Гіляров, Ф. Ернст, І. Моргілевський. Головою ВУКОПМІСу спочатку бу­ло призначено молодого харківського художника М. Дадикіна. У травні — на початку червня комітет очолював Г. Лукомський, якого змінив на цій посаді В. Вольський.

Першочерговим завданням комітету було виявлення та врятування культурних цінностей, яким в умовах громадянської війни загрожувала небезпека. З ініціативи та за безпосередньою участю його членів були підготовані декрети РНК УСРР «Про передання історичних та художніх цінностей у відання Народного комісаріату освіти» (1 квітня 1919) та «Про зняття з майданів та вулиць пам'ятників, споруджених на честь царів та царських посіпак» (7 травня 1919 ), затверджено наказ Наркомосу «Про першу державну реєстрацію усіх монументальних та речових пам'яток мистецтв і старовини». Цими актами було заборонено знесення та знищення пам'яток, їх будь-які переробки, вивезення та реквізиції без санкції ВУКОПМІСу та його місцевих органів — губернських, повітових, міських комітетів. На підставі телеграм, листів та відозв ВУКОПМІСу чимало місцевих Рад ухвалило постанови про оголошення культурних цінностей народним надбанням та забез­печення їх охорони. Власники пам'яток після реєстрації отримували спеціаль­не охоронне свідоцтво. Цінності, що були покинуті напризволяще, опису­валися та перевозилися до спеціальних сховищ чи музеїв. Працівники ВУКОПМІСу регулярно виїжджали у відрядження для організації місцевих комітетів, обстеження не лише окремих пам'яток або населених пунктів, а й цілих повітів з метою обліку культурних цінностей. Однак їх основна увага в цей час зосереджувалася на пам'ятках Києва. У червні 1919 архівна секція комітету зареєструвала в місті 200 архівів, одинадцять найцінніших з них було перевезено до сховищ. Архітектурна секція склала картотеку на 3 тис. пам'яток, провела обміри, описи та фотографування кращих споруд Києва по вулицях, зафіксувала понад 300 художніх надгробків київського некрополя, почала рятувальні ремонтні роботи в соборі Святої Софії, що постраждав у 1918 під час штурму Києва більшовицькими військами. Цікаві наукові результати були отри­мані в ході організованих археологічною секцією розкопок Кирилівської стоянки, київського дитинця біля Десятинної церкви, пам'яток у районі с. Ві­та Поштова, розгорнутого археолого-топографічного обстеження Києва. Протягом квітня—травня 1919 у місті діяло вже чотири державні музеї, засновані на основі зібрань Б. та В. Ханенків, О. Гансена, колекцій церковної старовини, колишнього художньо-промислового та наукового музею.

У серпні 1919 зазначені структури припинили існування у зв'язку з вступом до міста військ Добровольчої армії.

У вересні 1938 у ресторані готелю відбувалося вшанування учасників та переможців Всесоюзних автомотоциклетних змагань, у якому брав участь головний суддя змагань Чкалов Валерій Павлович (1892—1938) - льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу (з 1936), комбриг (з 1938).

У готелі «Україна» постійно зупи­нялися відомі актори театру, кіно, естради, які приїздили до Києва на гастролі чи кінозйомки. Серед них — Б. Андрєєв, Ю. Богатиков, О. Вертинський, В. Висоцький, Г. Віцин, М. Водяний, Є. Євстигнєєв, О. Єфремов, І. Козловський, М. Крючков,

Ларіонова, В. Марецька, Є. Матвеев, Є. Моргунов, Ю. Нікулін, Л. Орлова, Р. Плятт, А. Райкін, М. Рибников, Л. Утьосов, С. Філіппов, М. Черкасов, К. Шульженко та ін. Тут перебували також письменник, актор і кіноре­жисер В. Шукшин, композитор А. Хачатурян, художник П. Корін, льотчиця В.Гризодубова. Готель «Україна» обслуговував такі значні громадські заходи, як VII Всесвітній фестиваль молоді та студентів (1957), святкування 1000-річчя Хрещення Русі (1988).

У 1990 частину приміщень готелю використали для поселення народних депутатів УРСР. Тут жив, зокрема, лідер Демократичного блоку Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937—99) — громадсько-політичний діяч, правозахисник, дисидент, журналіст, один із засновників Народного руху України (1989), народний депутат України (з 1990), Герой України (2000, посмертно). Тепер — готель «Прем'єр Палац», підвал, перший і цокольний поверхи пристосовано під торговельні та побутові заклади тощо.

Back to Top


Шевченка, 8/26

Шевч 8

Житловий будинок 1844—45, в якому містилися Український генеральний військовий штаб, відділ культури і мистецтва Міської управи Києва.

За рішенням Київської губернської будівельної та дорожньої комісії від 16 липня 1843, незабудовану ділянку пл. 930 кв. сажнів надано чиновнику І. Петрову. За тогочасними правилами, власник зобов'язувався звести двоповерховий будинок з флігелем за два роки. Тим самим днем датований проект забудови садиби, складений київським губернським арх. І. Кедріним і надісланий для затвердження у Санкт-Петербург. Проект було відхилено і замінено іншим. Начорно цегляний двоповерхо­вий будинок і житловий флігель за зразковими проектами споруджено впродовж двох будівельних сезонів - 1844—45. Обидва — на червоній лінії забудови, флігель (зруйнований на поч. 1950-х рр.) — на місці сучасного будин­ку № 10. У будинку було 14 невеликих кімнат, по сім на кожному поверсі, у флігелі — три кімнати. Родина І. Петрова здавала приміщення в найм. З 1846 будинок використовувався козелецьким купцем 3-ї гільдії Д. Водоп'яновим як готель, пізніше його орендувало правління київського Університету св. Володимира для помешкання незаможних студентів.

Після смерті власника садибою володіла з 1850 його дружина С. Петрова. За її заповітом 1853, все майно перейшло в однакових частинах чотирьом дітям небіжчиці: синам Павлу і Михайлу та дочкам — Любові й Надії Петровим. Після смерті Михайла і Любові (за чоловіком Краснопольської), поручик П. Петров 1858 відмовився від спадщини на користь сестри Надії (за чоловіком Степанової). 1867 Н. Степанова продала садибу статському раднику І. Шпаковському. За його заповітом 1870, ділянка перейшла до спадкоємців. 1887 дочки І. Шпаковського — дружина підполковника (пізніше — полковника) Г. Матковська та дружина колезького радника К. Гвоздик — розділили майно. Сучасні прибудинкові ділянки на вул. Пушкінській, 24 та бульв. Т. Шевченка, 10 стали власністю К. Гвоздик. Частина садиби на розі бульв. Т. Шевченка та вул. Пушкінської (сучасний № 8/26), перейшла до Г. Матковської.

19 листопада 1897 наріжну садибу № 8/26 придбав Н. Терещенко, який раніше скупив сусідні ділянки на бульв. Т. Шевченка (№ 12 — 1875 у князя П. Демидова Сан-Донато і № 10 - 1897 у К. Гвоздик). Будинок № 12 використовували як особняк, де про­живала родина Н. Терещенка і зберігалася мистецька колекція, будинок № 8 - як конторські приміщення. Частину кімнат здавали у найм.

За заповітом Н. Терещенка, ця садиба мала перейти до старшого сина І. Терещенка, який помер 1903 через три тижні після батька. Спадкоємцями стали його дружина Єлизавета Михайлівна і діти — Михайло, Никола, Пелагея та Єлизавета. Фактично справами керував старший син М. Терещенко. Садиба належала Терещенкам до початку визвольних змагань і наступної націоналізації приватної забудови.

У 1920—30-х рр. призначення будинку не раз змінювалося, тут містилися один з підрозділів Київського міського відділу ДПУ, з 1925 — установи Київського губздрава, санітарно-педагогічний інститут, Всеукраїнський державний інститут гігієни виховання, інститут патології та гігієни праці, з 1937 — Управління в справах мистецтв. Під час тимчасової окупації Києва будинок використовувало відомство А. Розенберга. Після війни в будинку працюва­ли Український науково-дослідний санітарно-хімічний інститут «УНДСХІ» МОЗ УРСР, лікувально-оздоровче об'єднання Управління справами РМ УРСР.

1990 усю садибу передано центральному апарату Державного комітету по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду (Держгіртехнагляд УРСР), 1993 — його правонаступнику — Державному комітету по нагляду за охороною праці. 1994 він одержав дозвіл на реконструкцію будинку. Проект прибудови з боку вул. Пушкінської розробило ВАТ «Кивпроект» (1995). Наступний варіант ескізного проекту з двома прибудовами — з вул. Пушкінської та бульв. Т. Шевченка розроблено фірмою «Київархпроект» (1996). Призна­чення будинку — Головний обчислювальний центр.

Після реалізації проекту первісний двоповерховий об'єм, від якого залишилися лише фасадні стіни, надбудовано великим різноповерховим об'ємом, внаслідок чого він втратив архітектурну цінність. Збережено елементи декору чолових фасадів у формах пізнього класицизму. Поверхню фасадних стін оброблено прямокутними рустами, антревольти вікон другого поверху — імітованим у тиньку т. зв. діамантовим муруванням. Фасад членують карнизні міжповерхові та підвіконні гурти. Прямокутні вікна першого поверху облямовано профільованими лиштвами, півциркульні прорізи другого — архівольтами із замковими каменями.

1917, з початком Української революції, будинок був реквізований Українською Центральною Радою.

У кін. 1917 — на поч. 1918 в будинку містився Український генеральний військовий штаб (УГВШ) — орган управління Армією УНР, створений у листопаді 1917. Мав відділи: організаційний, зв'язку, артилерійський, постачання, військового шкільництва, загальний. До основних функцій штабу входило: організація війська і підготовка військових резервів (оперативне керівництво військами на фронті здійснював штаб Армії УНР). УГВШ підпорядковувався Генеральному секретарству військових справ, з січня 1918 — Міністерству військових справ на чолі з С. Петлюрою, пізніше — М. Поршем.

У листопаді 1917 — лютому 1918 начальником штабу був Бобровський Борис Павлович (1868—1918) — військовий, генерал-поручик Армії УНР. 1917 був начальником Двінського військового округу Південно-Західного фронту, організував Українську військову громаду у Двінську (тепер — м. Даугавпілс, Латвія). Як начальник штабу брав участь у розробці проекту організації Армії УНР, розробці відповідних законів, одностроїв, військових відзнак. Розробив проекти формування Київського, Харківського та Одеського військових округів. У лютому 1918, під час захоплення Києва більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, потрапив у полон, розстріляний.

Його змінив на цій посаді Сливинський Олександр Володимирович (1886— 1956) — військовий, громадський діяч, підполковник російської армії, офіцер штабу командувача Румунського фронту (1917). У 1917 брав участь в українізації російських військових частин, делегат І і ІІ Всеукраїнських військових з'їздів, член Українського військового генерального комітету й Української Центральної Ради. З грудня 1917 — заступник начальника Українського генерального військового штабу.

Очолював генеральний штаб і за Української Держави (містився на вул. Банковій, 11). Емігрував.

УГШВ займав 22 кімнати на першому - другому поверхах будинку, а також 15 кімнат на першому — другому поверхах будинку № 10 (не зберігся).

1941, під час німецької окупації, у цьому будинку містився відділ культури і мистецтва Міської управи Києва, першим керівником якого був Кавалерідзе Іван Петрович (1887—1978) — скульптор, кінорежисер, драматург, народний артист УРСР (з 1969).

Back to Top


Шевченка, 10

Шевч 10

Житловий будинок 1950-х рр., в якому проживав Клецький Л. М.

У період проживання в цьому будинку обраний академіком і академіком-секретарем (1959—62) Відділення економіки й організації сільськогосподарського виробництва УАСГН, пізніше — член Президії (1962—63). У 1959—62 — професор Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. Докучаєва, у 1963—74 — завідувач, потім — професор кафедри організації сільського господарства УСГА.

Досліджував проблеми розвитку агропромислового комплексу: формування і підвищення рентабельності підприємств, планування й подолання збитко­вості сільськогосподарського виробництва, впровадження господарського розрахунку в колгоспах і радгоспах, економічної ефективності ведення сільського господарства в лісостепових регіонах України. Автор підручника з економіки сільського господарства для вузів і технікумів. Засновник наукової школи.

Після 1987 жив у Москві.

Back to Top


Шевченка, 12

Садиба 19 ст., в якій проживали Демидов князь Сан-Донато П. П., Терещенко Н. А., містилися генеральне секретарство праці УЦР, Міністерства праці УНР та Української Держави

З 1830-х рр. садиба на щойно прокладеному Бульварному шосе, що має тепер № 12, належала генералу від кавалерії П. Олфер'єву (Алфер'єву), учаснику війни 1812 з наполеонівською Францією. На його замовлення 1842 споруджено двоповерховий, цегляний, у плані Г-подібний будинок. На поверхах було по дев'ять кімнат, по два передпокої й кухні, особняк опалювався 19 голландськими кахляними грубами та двома камінами. Три головні кімнати другого поверху утворювали залу, розділену чотирма колонами. На другий поверх вели парадні двомаршові дубові сходи. За дарчою від 8 березня 1869, наріжна садиба перейшла до сина власника — генерал-поручика у відставці В. Олфер'єва. У жовтні 1870 садибу придбав колезький радник П. Демидов князь Сан-Донато, який згодом став київським міським головою. На його замовлення особняк було з'єднано з розташованим нижче по бульвару флігелем садиби дружини лікаря Н. Степанової (зберігся житловий будинок цієї садиби — сучасний № 8/26) вставкою з арковим проїздом на подвір'я та з па­адною залою над проїздом. 18 лютого 1875 садибу придбав цукро промисловець і меценат Н. Терещенко. Пл. садии в цей час складала 970 кв. сажнів (0,44 га), на ній стояв цегляний, двоповерховий з вулиці і триповерховий з двору будинок з підвальним поверхом, за ним — двоповерхові житлові й нежитлові служби, з'єднані з особняком дерев'яною галереєю, одноповерхові нежитлові служби і сад з альтанкою. Новий власник мав намір зробити прибудову до особняка й парадний ґанок. Автор проекту — арх. П. Федоров, наглядав за будівельними роботами арх. Р. Тустановський. Відтоді величезний особняк перетворився на розкішний палац, оздоблений в стилістиці італійського ренесансу. Інтер'єри парадного другого поверху вражали розкішшю. Художні паркетні підлоги було виконано з цінних порід дерева, стіни прикрашено альфрейним розписом або оббито тією самою тканиною, що й м'які меблі, дзеркала груб і камінів також розписано, стелі прикрашено ліпленням. У цілковитій гармонії з декором було дібрано художньо виконані ужиткові речі та меблі, люстри й торшери, вази, скульптуру тощо. 1884 тут була одна квартира з 39 кімнат. У дво­поверховому флігелі — екіпажний сарай та 14 кімнат на другому поверсі. А ще — кучерська, льодовня тощо. 1897 Н. Терещенко придбав наріжну садибу № 8/29 — у Г. Матковської і № 10 — у К. Гвоздик (забудову останньої знищено на поч. 1950-х рр., тепер на її місці — житлово-офісний будинок № 10). У будинку № 12 проживала сім'я Н.     Терещенка і зберігалась їхня мистецька колекція, в будинку № 8 були конторські приміщення, частину кімнат здавали у найм.

Внаслідок тривалого використання особняка різними установами було втрачено декоративно-оздоблювальні елементи в інтер'єрах та на фасаді. 1986 здійснено реставрацію пам'ятки з поверненням їй первісного вигляду (станом на 1875) для наступного музейного використання. Автори проекту реставрації — архітектори Р. Бикова, В. Мирошниченко, мистецтвознавець Ю. Ліфшиць, інженери С. Ар­тюх, М. Шимакін та ін. (Інститут «Укрпроектреставрація»). Автор сучасної музейної експозиції — худ. А. Гайда­мака.

Особняк

Шевч 12

На червоних лініях забудови бульв. Т. Шевченка і вул. Терещенківської, чоловим фасадом звернений на бульвар.

Двоповерховий цегляний, тинькований, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування анфіладного типу, двобічне. Перекриття пласкі по дерев'яних та бетонних балках. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

Архітектура витримана в стилістиці пізнього італійського ренесансу. Обидва чолові фасади мають ярусну ритмічну композицію. Вертикальні членування позначено рустованими лопатками на першому та канелюрованими пілястрами коринфського ордера на другому поверхах. Тинькування стін імітує дощане рустування з включенням окремих деталей, оброблених «під шубу». Групи з двох, трьох й п'ятьох прямокутних та півциркульних вікон відповідають окремим приміщенням в інтер'єрі. Над вікнами другого поверху площину стіни декоровано діагональним рустуванням з акцентуванням симетрії скульптурними античними голівками в круглих нішах. У міжвіконнях ліплений декор збагачено лев'ячи­ми масками. Розвинений антаблемент включає оздоблений гірляндами фриз та широкий карниз із модульйонами. Довершують композицію важкі балкони на масивних кронштейнах, огороджені класичними балюстрадами. У міжвіконні другого поверху над парадним входом, на який перероблено арковий отвір колишнього в'їзду, вміщено ліплений дворянський герб дому Терещенків із зображенням цукрового буряка з гичкою.

Вишуканою розкішшю позначено й інтер'єри парадних приміщень, почина­ючи зі сходів, що врочисто ведуть з просторого вестибуля в бельетаж та на другий поверх. Головний вестибуль будинку оформлено білим та сірим мармуром, виробами з бронзи (торшери, люстри тощо). Кесоновану стелю підтримують чотири канелюровані колони з кольорового граніту. Стіни та стелю холу декоровано ліпленням з рослинного орнаменту, лаврових гірлянд та вінків зі стрічками. У декорі використано мотив «дзеркал», сірий, білий кольори та позолоту. В холі встановлено реконструйовані триярусні, чотириріжкові металеві світильники. У декорі невисоких бронзових ґрат використано мотиви стилізації «рюс».

Плафон сходової клітки включає чотири реставровані живописні панно роботи В. Котарбінського на тему давньоруських билин.

Декор плафонів майже в усіх приміщеннях однотипний: розетки, бордюри та карнизи складного профілю. Розетки круглі зі стилізованими квітами в центрі та орнаментом «хвиля» по колу. Стіни в деяких приміщеннях пофарбовано у три кольори та декоровано дзеркалами. Площину стін довкола дзеркал вкрито розписом флорального характеру з позолотою. Підлога паркетна, набірна (відновлена під час реставрації).

Найбільша за розміром на другому поверсі — т. зв. біла зала. Її стіни прикра­шено трьома дзеркалами в простінках між вікнами та над відновленим каміном. Над дзеркалами — стилізовані лаврові вінки з гіллям та стрічками. Камін у плані прямокутний, з розвиненою полицею та завершенням у вигляді півциркульного фронтону з круглою розеткою. Плафон зали прикрашає пишна розетка зі стилізованими квітами, гіллям та стрічками. Декор виділено білим кольором, основні декоративні елементи позолочено. В усіх приміщеннях у нижній частині стін розміщено ажурні вентиляційні решітки.

Особняк належить до кращих зразків приватних споруд доби еклектизму в Києві.

Флігель

У другому ряді забудови, паралельно бульвару. Двоповерховий, цегляний, тинькований, у плані прямокутний. Дах вальмовий бляшаний, зі слуховими вікнами. Перекриття пласкі, внутрішнє розпланування, пов'язане з вхідними вузлами на флангах призматичного об'єму, — двобічне коридорне. Симетричний чоловий фасад вирішено у лаконічних класицистичних формах: бічні розкріповки з захищеними піддашками отворами входів акцентовано трикутними фронтонами, вінцевий і міжповерховий карнизи мають спрощене профілювання. Прорізи прямокутні, у рамковому обрамленні.

Є складовою частиною садибного комплексу. Використовується службо­вими приміщеннями музею.

1870—75 в особняку проживав Демидов князь Сан-Донато Павло Павлович (1839—85) — єгермейстер, громадський діяч.

1871—72 і 1873—74 — київський міський голова. Займався підготовкою будівництва нової споруди Київської міської думи на пл. Хрещатицькій (тепер Майдан Незалежності), яку було начорно зведено 1874, офіційне відкриття і перше засідання гласних відбулися 29 січня 1878 (будинок згорів 1941 під час Великої Вітчизняної війни, після війни розібраний).

Відзначився як доброчинник. Оплатив 1871 усі витрати на ремонт і переобладнання старого контрактового будинку на вул. Покровській, 4 для Подільського відділення Фундуклеївської жіночої гімназії, за що був обраний почесним блюстителем цього навчального закладу. 1871 пожертвував понад 70 тис. крб. на заснування реального училища в Києві і купівлю для нього будинку (1877 навчальний заклад, створений 1873, переїхав у власне приміщення на пл. Михайлівській). Сприяв створенню Третьої Київської чоловічої гімназії, що відкрилася 1874 на базі Києво-Подільського повітового училища (містилося в будинку Н. Сухоти на пл. Контрактовій, 12). За підтримки міського голови 1874 на вул. Ігорівській, 14 на Подолі почало діяти Олександрівське ремісниче училище.

Його дружина О. Демидова княгиня Сан-Донато 1871 пожертвувала 5 тис. крб. на будівництво робітничого притулку для бідних, брала участь у ство­ренні в Києві Товариства денних і нічних притулків для дітей робітників (1874). 1874 подружжя пожертвувало тис. крб. на заснування дитячої лікарні в пам'ять їхнього померлого сина, яку почали будувати 1889 у верхній частині Олександрівської міської лікарні (тепер — Олександрівська клінічна лікарня), а сума капіталу в банку на її спорудження на той час зросла до тис. крб.

1874 князь удостоєний Думою звання почесного громадянина м. Києва. З 1875 він з родиною наймав квартиру на вул. Володимирській, 8.

1875—18 у садибі проживала родина підприємців Терещенків, яка уславилася доброчинною діяльністю. Указом Сенату від 12 березня 1870 рід Терещенків за особисті заслуги був удостоєний потомственого дворянства і занесений до родовідної книги дворян Російської імперії, 16 березня 1872 Артемій Терещенко пожалуваний Дип­ломом з гербом на дворянське достоїнство, 6 червня 1879 до книги дворян Київської губернії були занесені Никола Артемійович з дружиною Пелагеєю Георгіївною і дітьми Іваном, Олександром, Варварою, Марією, Ольгою та Євфросинією.

Терещенки володіли одним із найбільших акціонерних цукрових підприємств Південно-Західного краю. У кін. 19 ст. діяло «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», засноване 1870 Николою, Федором та Семеном Терещенками. Первісний капітал становив 3 млн. крб. З часом сімейна фірма мала вже річний обіг у 12 млн. крб., самостійно виходила на європейський ринок. Справами фірми займалося 14 контор у різних містах та містечках. Але частина маєтків і заводів перебувала у власності кожного з братів поза власністю фірми — так було зручно кожному з них. У Києві правління та контори цукрових заводів Товариства містилися на вул. Гімназичній, 5 (тепер — вул. Леонтовича), контори цукрових заводів та маєтків кожного з членів родини були поряд з особняками. На бульв. Бібіковському, 8 і 10 (будинок не зберігся) містилися контори й правління Андрушівського, Староосотянського і Тьоткінського цукрових заводів, що належали Н. Терещенку.

Члени великої сім'ї селилися у близькому сусідстві: голова родини Н. Терещенко займав своєрідний панський маєток серед міста (бульв. Т. Шевченка, 8—12), старший син І. Терещенко — будинок № 34 на цьому ж бульварі, мо­лодший — О. Терещенко — на вул. Толстого, 7—9, доньки Ольга, Варвара та Євфросинія — на вул. Терещенківській, 13, 15, 17. Родина Ф. Терещенка (молодшого брата Н. Терещенка) мешкала теж неподалік — на вул. Терещенківській, 9 і 7/13. Усі київські Терещенки підтримували своїм капіталом розвиток міста, були знаними колекціонерами, тонкими поціновувачами мистецьких творів, щедрими меценатами і благодійниками. Їхні власні мистецькі колекції було покладено в основу кількох київських музеїв. Сьогодні їх зберігають Національний художній музей України, Національний музей російського мистецтва, Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, Національний музей Тараса Шевченка. Терещенко Никола Артемійович (1819—1903 — попечитель Глухівського дитячого притулку Імператорського людинолюбного товариства (з 1878), жертвував великі суми для свого рідного Глухова. У Києві не було жодної просвітницької чи благодійницької установи, якій Н. Терещенко не надавав би допомоги. Він пожертвував великі кошти на заснування в Києві Рубежівської колонії для малолітніх злочинців (не збереглася, розташовувалась у місцевості між сучасними станціями метро «Нив­ки» і «Святошин»), влаштування денних притулків для дітей робітничого класу, на будівництво лазарету при Олександрівській лікарні, лікарняним закладам Київського благодійного това­риства, побудував Маріїнський дитячий притулок (вул. Паньківська, 2), нічліжний притулок на вул. Басейній (зруйнований у 1990-х рр.). Йому належить вирішальна заслуга у заснуванні безкоштовної Лікарні для чорноробів (сучасна вул. Чорновола, 28/1), на будівництво й утримання якої він витратив великі кошти. Був почесним попечителем Першої гімназії (бульв. Т. Шевченка, 14), на потреби якої робив щорічно грошові внески, а також оплачував утримання не менше десяти гімназистів; пожертвував 100 тис. крб. на будівництво П'ятої Києво-Печерської гімназії (вул. Суворова, 1), 13 тис. крб. — на спорудження Четвертої гімназії (вул. Червоноармійська, 96), 250 тис. крб. — на забезпечення першої в Російській імперії Жіночої торговельної школи ім. П. Терещенко (вул. Воровського, 18/2), 340 тис. крб. — на заснування жіночого і чоловічого міських училищ (вул. Ярославів Вал, 40). Великі пожертви зробив на спорудження будинків і розбудову діяльності Музею старожитностей і мистецтв (вул. М. Грушевського, 6), Троїцького народного будинку (вул. Червоноармійська, 53) та інших культурних установ. Всіх, кому допомагав за життя, Н.Терещенко не забув і в заповіті, залишивши їм пожертви. Загалом за своє життя він передав на суспільні потреби бл. 5 млн. крб., з яких майже половину — Києву. Похований у Глухові в усипальні Трьоханастасіївської церкви. Після смерті Н. Терещенка садиба за духівницею перейшла до старшого сина І. Терещенка, який помер невдовзі після батька. У тому ж році майно успадкував його старший син М. Терещенко, який мешкав переважно за кордоном. Художнє зібрання Н. Терещенка спіткала драматична доля. 1917—1918 його частково пограбували, частину картин знищили. Те, що збереглося, відправили до Петрограда. Деякі твори об'єднали з колекцією Ф. Терещенка. Під час 1-ї світової війни в садибі містилося Управління Червоного Хрес­та при арміях Південно-Західного фронту.

У 1917 — січні 1918 було реквізовано майже всі приміщення садиби № 8—12 і розміщено в них різні установи.

1917—18 у садибі № 12 містилися: квартира № 1 (20 кімнат) на першому-другому поверхах флігеля — контора М. Терещенка, квартира № 2 (29 кімнат) на першому—другому поверхах особняка — генеральне секретарство праці та Міністерства праці УНР і Української Держави.

Генеральне секретарство праці УНР, утворене в липні 1917, довгий час перебувало в стадії організації, з січня 1918 — Міністерство праці УНР. З 1 листопада 1917 його очолював Порш Микола Володимирович (1879—1944) — громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист, член УСДРП, Української Центральної Ради. У грудні очолив після відставки С. Петлюри також і генеральне секретарство військових справ. З 2 листопада працював у Тимчасовій комісії охорони порядку, розробив заходи для забезпечення єдності командування у військах, організації правопорядку тощо. Запропонував правила передачі землі земельним комітетам, заходи охорони підприємств і культурних господарств. 14 березня очолив комісію у справах товарообміну з Центральними державами Ради народних міністрів УНР, 29 квітня підписав від України Господарський договір між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною. За Української Держави перебував в опозиції до влади, заарештовувався. 1919—20 — на дипломатичній роботі. На еміграції займався науково-дослідною роботою, проживав у Берліні, де й помер.

За Української Держави в особняку містилося Міністерство праці. У травні—листопаді 1918 його очолював Славинський Максим Антонович (1868—1945 — поет, публіцист, видавець, громадсько-політичний діяч, представник Тимчасового уряду при Українській Центральній Раді (1917), за Української Держави — представник українського уряду в Петрограді (1918), голова дипломатичної місії УНР у Празі (1919). Член ради Міністерства закордонних справ Української Держави. На еміграції — професор Української господарської академії у Подебрадах та Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. 1945 заарештований радянськими органами, помер у в'язниці.

Восени 1919, під час захоплення Києва військами Збройних Сил Півдня Росії, у садибі містилося відділення зв'язку штабу області.

В радянський час у садибі перебували різні установи: 1921 — Житомирський військовий шпиталь, з 1924 — Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що керувало всім кіновиробництвом УСРР (кінофабрики в Києві та Одесі), а також усіма кінопідприємствами й торгівлею фотоматеріалами та прилад­дям; з 1930 — кіноінститут; від 1937 — Київський облвиконком.

1947 будинок передано Державному літературно-художньому музею Т. Шевченка, створеному 1940 (нині — Національний музей Тараса Шевченка), який після повернення з евакуації почав роботу на сучасній вул. Б. Хмель­ницького, 52. 24 квітня 1949 музей відкрився для відвідувачів. Зберігає найбільшу в світі шевченкіану, оригінали художніх творів митця, особисті речі, документи про життя і творчість, прижиттєві світлини Коб­заря, рукописні списки його поезій, першодруки творів письменника з автографами, майже всі видання його творів і шевченкознавчу літературу, матеріали про вшанування та увічнення пам'яті Т. Шевченка.

Back to Top


Шевченка, 14

Шевч 14

Перша чоловіча гімназія 1847-50, де містилися Генеральне секретарство освіти УЦР, Міністерства народної освіти УНР і Української Держави, Наркомат освіти УСРР, Всенародна бібліотека України, установи УАН—ВУАН—АН УРСР, навчалися, працювали і проживали відомі діячі науки, освіти, культури, громадсько-політичного і державного життя

Проект будівлі, складений для Другої гімназії арх. О. Беретті, був затверджений 1844. Ділянку для будівництва визначив російський імператор Микола І. Для керівництва роботами був затверджений спеціальний будівельний комітет. Постачання матеріалів і контроль над роботами здійснював підрядчик Й. Аренштейн. 1851 в будинку розмістилася Друга чоловіча гімназія. У грудні 1851 будівля була тимчасово передана Кадетському корпусу, який містився тут до серпня 1857. До цього часу Друга гімназія одержала інше приміщення (бульв. Т. Шевченка, 18) й у звільненій після Кадетського корпусу будівлі розмістилася Перша чоловіча гімназія. Окрім навчальних класів найстарішої київської гімназії з домовою церквою в ім'я св. Миколи Мірлікійського (три кімнати на другому поверсі, вікнами у сад), тут були житлові кімнати пансіонату, канцелярія та квартира попечите­ля Київського навчального округу та квартири вчителів.

Споруда триповерхова на склепінчастих підвалах, цегляна, тинькована, у плані має форму півкаре, поверненого в глиб кварталу. Початкова симетрична об'ємно-планувальна структура збереглася, має характерну для навчальних закладів коридорну систему плануван­ня з розташованими по обидва боки аудиторіями. У центральній частині з боку бульвару влаштовано парадний вестибуль із тримаршовими чавунними сходами та актову залу. У торцях бічних крил розміщені сходові клітки з окремими входами. Коридори перекрито цегляними циліндричними і коробовими склепіннями з розпалубками, над іншими приміщеннями пласкі стелі.

Чітко виражена осьова композиція чолового фасаду підкреслена могутнім чотириповерховим об'ємом ризаліту з пласкими пілястрами коринфського ордера й аттиком, який перед революцією був увінчаний чавунним двоголовим орлом — гербом Російської імперії. Тектоніка бічних фасадів рівномірно-ритмічна.

Побудована в монументальних формах російського класицизму, для якого характерна обробка рустом нижнього ярусу, гладенькі площини стін верхніх поверхів, пожвавлені скромними ліпленими деталями (рамкові лиштви вікон, іоніки та ін.), вінцевий карниз великого виступу з плитами-мутулами. В інтер'єрах збереглися чавунні сходи та майданчики з ажурними металевими огорожами.

Добре пов'язана зі спорудою чавунна решітка, що огороджує квартал з трьох боків, виконана в 1850-х рр. за кресленнями О. Беретті.

Будівля колишньої гімназії, що вирізняється класичною гармонією і строгою пропорційністю, відіграє велику роль у формуванні архітектурного вигляду бульв. Т. Шевченка, є однією з найстаріших на ньому споруд.

Перша чоловіча гімназія створена 1809 на базі Головного народного училища, у жовтні 1811 особливим указом імператора Олександра І була прирівняна до вищих навчальних закладів країни. 1874 отримала статус класичної гімназії. Після закінчення восьмирічного курсу навчання її випускники мали можливість вступати на пільгових умовах до університетів та одержувати посаду на державній службі. При гімназії існували пансіон для проживання 77 немісцевих учнів (з 1857), бібліотека, фізичний та природничо-історичний кабінети. 1911 навчальний заклад перейменовано на Олександрівську гімназію. Первісно містилася в Кловському палаці (сучасна вул. П. Орли­ка, 8). 20 лютого 1919 постановою колегії народної освіти та пропаганди виконкому Київської ради робітничих депутатів Першу гімназію було закрито, її учнів і викладачів (на той час — 849 осіб в 19 класах та 32 викладачі) розподілено по різних гімназіях Києва, майно передано Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. З 1920 — трудова школа. Директорами гімназії в цьому будинку були відомі педагоги, вчені (проживали в цьому ж будинку).

1857—62 — Деллен Олександр Карлович (1814—82) — філолог, ад'юнкт (з 1839) і професор кафедри римської словесності та старожитностей (1840— 67) Київського університету, професор Харківського університету (1867—82).

1862—90 — Андріяшев Олексій Хомич (1826—1907) — педагог, видавець «Киевского народного календаря» (1864— 1907) і газети «Друг народа» (1867—76). Після закінчення юридичного факультету Київського університету (1850) призначений інспектором гімназії, викладав географію, історію, російську та латинську мови. Автор кількох підручників, педагогічних праць.

1909-18 — Стороженко Микола Володимирович (1862—1942) — історик, письменник, педагог, член Київської Старої громади, Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Історичного товариства Нестора-літописця та інших наукових і краєзнавчих товариств. Одночасно — директор Міністерської жіночої гімназії св. княгині Ольги (1904—20).

Почесним попечителем гімназії була родина Терещенків — Никола Артемійович (1881—88) та Олександр Николович (1895—1910).

У цьому будинку в гімназії викладали в різний час відомі вчені, громадсько- політичні й культурні діячі.

1890—95 — Андрієвський Олексій Олександрович (1845—1902) — істо­рик, літератор, педагог, громадський діяч, редактор «Киевских губернских ведомостей» (з 1881), директор сирітського будинку в Одесі (з 1896). Учитель російської словесності гімназії. Одночасно викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії (з 1891).

1862—63 — Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, археограф, етнограф, літературознавець, громадський діяч, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1901), головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1863—80), професор Київського університету (з 1878), один із засновників і провідний діяч Київської Старої громади (з 1872). Викладав у гімназії латинську мову.

1886—95 — Голубовський Петро Васи­льович (1857—1907) — історик, приват-доцент (з 1886), професор (з 1895) Київського університету. Викладав у гімназії історію.

1871–85 — Екземплярський Ілля Тихо­нович (чернече ім'я — Ієронім; 1836— 1905) — церковний діяч, настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (1885—90), архієпископ Варшавський і Привіслинський (1905). Законовчитель православного сповідання гімназії. Одночасно викладав у Київській духовній семінарії (1862—71).

1869-70 — Мурашко Микола Іванович (1844—1909) — художник, організатор і керівник Київської рисувальної школи (1875—1901). Викладав у гімназії малювання та краснопис.

1857-59 — Романович-Славатинський Олександр Васильович (1832—1910) — правознавець, архівознавець; викладач (з 1856), професор (з 1862) і завідувач кафедри державного права (1870—1902) Київського університету. Позаштатний старший учитель гімназії з права.

1872-74 — Русов Олександр Олександрович (1847—1915) — один із основоположників вітчизняної наукової статистики, етнограф, фольклорист, історик, педагог, громадський діяч. Учитель грецької мови та російської словесності гімназії, одночасно виконував обов'язки секретаря педагогічної ради і завідувача учнівської бібліотеки.

1906-17 — Селіханович Олександр Броніславович (1880—1968) — педагог, історик педагогіки, громадський діяч, член київських товариств поширення освіти серед народу, науково-філософського. Викладав у гімназії російську словесність. Одночасно працював у Колегії Павла Ґалаґана (1909—11), у Фребелівському інституті (1912—17), приват-доцент Київського університету (1913—17).

1867—75 — Флоринський Микола Іва­нович (1826—1900) — духовний письменник, священик, настоятель собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво- Печерської лаври (1875—77), священик собору Святої Софії (1877—87). Законовчитель гімназії та настоятель домової гімназійної церкви.

1905-07 — Челпанов Георгій Іванович (1862—1936) — філософ, психолог, професор філософії і психології Київського університету (1892—1906), засновник і директор першого в Російській державі Інституту психології (1912—23, Москва). Викладав у гімназії філософську пропедевтику.

1870—1905 — Черкунов Микола Трохимович (1844—1905) — педагог, випускник фізико-математичного факультету Київського університету (1865). Учитель географії гімназії, член екзаменаційного комітету при Київському навчальному окрузі з природознавства. Одночасно викладав в Інституті шляхетних дівчат (з 1900). 1885 видав підручник «Навчальний курс географії неєвропейських країн». Зібрав велику колекцію зразків природних багатств і виробництва, флори і фауни різних країн світу (понад. 1 тис. одиниць), яку використовував у навчальному процесі. На її основі було започатковано Педагогічний музей Київського навчального округу.

1903–11 — Шульгин Яків Миколайович (1851—1911) — історик, член і благодійник Київської Старої громади, один із засновників і секретар Українського наукового товариства в Києві, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора-літописця. Вчитель історії, російської мови та словесності гімназії.

1904–15 — Яворський Юліан Андрійович (1873—1937) — літературознавець, етнограф, журналіст; видавець журналів «Жива думка» і «Живе слово», фольклорного альманаху «Жива старовина» (Львів, кін. 19 — поч. 20 ст.), чл.-кор. Російського географічного товариства. Викладав у гімназії німецьку мову.

1895 - 96 — Ясинський Антон Микито­вич (1864—1933) — історик-славіст, акад. АН БСРР (з 1928), член Чеської АН (з 1907). Вчитель історії гімназії.

Випускниками та учнями гімназії в різні роки були відомі вчені, письменники, діячі культури й освіти, громадсько-політичні і державні діячі: В. Базилевич (1910), О. Богомолець (1900), М. Булгаков (1909), М. Бунге (1861), Є. Гарнич-Гарницький (1883), Л. Добровольський (1885), М. Довнар-Запольський (1889), М. Драгоманов (1860), М. Зеров (1908), В. Зуммер (1903), О. Лашкевич (1860), І. Линниченко (1874), В. Липинський (1902), А. Луначарський (1895), І. Лучицький (1862), Л. Мацієвич (1895), В. Міяковсь кий (1906), К. Паустовський (1912), В. Піскорський (1886), І. Сікорський (навчався 1900—03), П. Стебницький (1881), К. Трітшель (1860), Р. Чаговець (1914) та ін.

1858 - 61 у приміщенні гімназії проживав Пирогов Микола Іванович (1810— 81) — учений-анатом, хірург і патолог, педагог і громадський діяч. У ці роки був попечителем Київського навчального округу. Його діяльність на цій посаді, що відзначалася новаторством і демократизмом, сприяла розвитку народної просвіти й вищої освіти в Україні. Квартира вченого містилась у північно-західній частині, у правому крилі будівлі на першому поверсі, вікна її виходили на подвір'я. Вдома у себе М. Пирогов часто влаштовував літературні вечори, на яких викладачі і студенти університету знайомили слухачів зі своїми науковими працями. Часом приймав вдома хворих, а також консультував на операціях у хірургічній клініці В. Караваєва. Прогресивна діяльність М. Пирогова на посаді попечителя викликала схвалення демократичних кіл та обурення у реакційних. Указом царя від 13 березня 1861 він звільнений зі служби і був змушений залишити Київ. Громадськість міста влаштувала вченому багатолюдні проводи від цього будинку до околиці Києва. У проводах, зокрема, брав участь студент М. Драгоманов.

Будівля використовувалася також під різні установи. 1915—18 тут містився військовий шпиталь. Деякі події, що відбувалися в будинку під час війни та революції, описав М. Булгаков у романі «Біла гвардія» та п'єсі «Дні Турбіних».

1917-19 у цьому будинку містилися генеральне секретарство освіти УЦР, Міністерства народної освіти УНР і Української Держави, які очолювали в різний час видатні діячі культури і науки: І. Стешенко (липень 1917 — січень 1918), В. Прокопович (лютий—квітень 1918), М. Василенко (травень—жовтень 1918), П. Стебницький (жовтень—листопад 1918), В. Науменко (листопад 1918 ), П. Холодний та І. Огієнко (листопад 1918 — лютий 1919).

Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — письменник і громадський діяч. Член українських організацій «Молода Україна», Київська Стара громада, Товариство українських поступовців і УСДРП. Перший генеральний секретар народної освіти за доби УЦР. Організатор Всеукраїнської учительської спілки, Товариства шкільної освіти. Вбитий у Полтаві.

Василенко Микола Прокопович (1866— 1935) — історик, правознавець, державний діяч, акад. УАН (з 1920). Член партії кадетів. З постанням Української Держави брав діяльну участь у державному будівництві, був, зокрема, президентом Державного сенату та міністром народної освіти. З 1920 — голова Соціально-економічного відділу УВАН, обраний її президентом, але не затверджений радянською владою.

1924 засуджений за участь в організації «Київський обласний центр дії». 1927 вернувся до наукової діяльності.

Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881—1942) — державний і політичний діяч, педагог і публіцист. Викладав у київських гімназіях, однак за «українофільські» погляди та участь у Всеросійському педагогічному з'їзді був звільнений з посад. Редактор педагогічного журналу «Світло» (1911 —14), бібліотекар Київського міського музею. Член Української Центральної Ради від партії українських соціалістів-федералістів. Міністр освіти УНР (1918), у травні 1920 — голова Ради міністрів УНР (Вінниця). Один із соратників Головного отамана С. Петлюри.

Займав ключові посади в уряді УНР в екзилі: 1924 - 39 — голова Ради міністрів УНР, 1939 - 40 — заступник голови Дирек­торії і Головного отамана УНР.

Стебницький Петро Януарійович (1862—1923) — громадський діяч і письменник. Один із керівних діячів української громади в Санкт-Петербурзі, осередку Товариства українських поступовців. Очолював «Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книжок», сприяв публікації українських видань у Санкт-Петербурзі. У вересні 1917 — комісар у справах України при Тимчасовому уряді. Член партії українських соціалістів-федералістів, заступник голови Української мирної делегації на переговорах з Радянською Росією, член Державного сенату (1918), міністр освіти Української Держави. З 1919 — член-співробітник постійної комісії для виучування звичаєвого права, 1920—21 керівник над працями і голова комісії для складання біографічного словника діячів України при ВУАН.

Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — громадський і педагогічний діяч, історик, філолог. Редактор журналів «Киевская Старина», «Україна», член Київської Старої громади. Один із фундаторів, у 1914—17 — голова Українського наукового товариства в Києві. За доби УЦР — куратор Київської шкільної округи, 1918 — міністр освіти Української Держави. Розстріляний НК.

Холодний Петро Іванович (1876—1930) - художник, учений, педагог і держав­ний діяч. Професор Київського політехнічного інституту. Директор Першої української гімназії (1917).

1917-20 займав ключові посади в Генеральному секретарстві, згодом — Міністерстві народної освіти — товариш міністра, міністр народної освіти.

1920 емігрував, з 1921 жив у Львові. Його художня спадщина включає іконопис, вітражі, портрети українських діячів, книжкову графіку тощо.

Огієнко Іван Іванович (1882—1972) — учений, церковний і громадсько-політичний діяч. Професор Київського українського державного університету (1918), перший ректор і професор Кам'янець-Подільського українського державного університету (1918—20), міністр народної освіти, ісповідань і головноуповноважений міністр уряду УНР (1919—20). Разом з урядом УНР емігрував. Редактор кількох україн­ських видань в еміграції. Автор низки наукових праць з української культури, мовознавства, права, славістики, краєзнавства, давньої української літератури, народної архітектури. У 1926—44 мешкав у Польщі. 1940 хіротонізований (ім'я — Іларіон). Архієпископ Холмський і Підляський, з 1943 — митрополит. З 1947 проживав у Канаді. З 1951 — глава Української греко-православної церкви в Канаді.

У генеральному секретарстві освіти та міністерствах освіти доби УНР і Української Держави працювали в різний час й інші відомі діячі науки і культури, зокрема, М. Біляшівський (начальник відділу охорони пам'ятників і старовинного мистецтва), О. Грушевський (начальник бібліотечно-архівно­го відділу), В. Модзалевський (начальник архівно-бібліотечного відділу), П. Дорошенко (начальник головного управління мистецтв), Г. Павлуцький (начальник відділу пластичного мистецтва), А. Середа (начальник відділу художнього мистецтва), А. Синявський (директор департаменту середньої школи), М. Старицька (начальник театрального відділу) та ін.

1918-19 в будинку розміщувався колишній архів Київського жандармського управління, в якому зберігалися документи з 1829, що являл исобою наукову цінність як автентичні історичні першоджерела. Переведений до цього будинку восени 1918 з приміщення окружного суду (містився в будинку Присутствених місць на вул. Володимирській, 15). Упорядкований і відкритий для наукових досліджень з ініціати­ви Єфремова Сергія Олександровича (1876—1939) — літературознавця, акад. УАН (з 1919), державного і громадсько-політичного діяча, одного із засновників і заступника голови УЦР, голови УПСФ (з квітня 1917), генерального секретаря міжнаціональних справ (з червня 1917). Потім архів було передано до бібліотеч­но-архівного відділу Головного управ­ління мистецтв та національної культу­ри, з 1919 перебував у підпорядкуванні ВУКОПМИСу.

У листопаді 1918 — лютому 1919 у цьому будинку було проведено десять загальних зборів УАН, присвячених створенню перших наукових установ, конкретизації наукових напрямів роботи Академії наук.

1919 - 20 в будинку розміщувався Наркомат освіти УСРР, який очолював Затонський Володимир Петрович (1888—1938) — радянський державний і громадсько-політичний діяч, учений-хімік, акад. ВУАН (з 1929), викладач КПІ (1913—17), член Київської ради робіт­ничих депутатів (з 1917), член Малої Ради від більшовиків (з червня 1917), голова ЦВК Радянської України (1918), член Реввійськради Південно-Західного фронту Червоної Армії (з 1918), голова Галицького ревкому (1920), голова Вукоопспілки (1922), начальник політуправління і член Реввійськради Українського військового округу (1924— 25), секретар і член Політбюро ЦК КП(б)У (1925—27), голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У та нарком Робітничо-селянської інспекції (1927—33). Народний секретар у справах освіти першого більшовицького уряду України (1917—18), нарком освіти УСРР (1919—20, 1922—24, 1933—37). На цій посаді відав роботою шкіл, університетів, педагогічних вузів, бібліотек, музеїв, театрів, видавництв. Під його керівництвом здійснювалася робота із запровадження в Україні єдиної трудової школи, загальної початкової, згодом — семирічної освіти. Опублікував у громадсько-політичних і педагогічних журналах низку статей з питань педагогіки, політехнізації школи, історії та методики викладання української мови та літератури, підвищення рівня культури вчителя та якості підручників. За наказом В. Затонського у лютому 1919 цей будинок і садибу пансіонату Є. Левашової (вул. Володимирська, 54) було передано у розпорядження Української академії наук. 1937 репресований за звинуваченням в участі у діяльності антирадянського українського націоналістичного центру. Розстріляний. 1956 реабілітований.

1919-22 в будинку розміщувалася Головна книжкова палата. Заснована 1919 при Наркоматі освіті УСРР. Мала у своєму складі Бібліографічний інститут, відділи реєстрації та каталогів і експертиз. Не раз піддавалася реорганізації зі зміною назв: Київський крайовий відділ Центрального бібліографічного відділу Держвидаву УСРР, Апарат уповноваженого Української книжкової палати по Київській губернії. 1922 перетворена на Український науково-дослідний інститут книгознавства (УНІК), що займав до 1924 чотири кімнати в цьому будинку. Пізніше містився на вул. Пушкінській, 8.

1919–22 директором Головної книжкової палати, засновником та першим ди­ректором УНІКу (1922—31) був Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. — Іванів; 1892—1969) — бібліограф, книгознавець, літературознавець, художній та театральний критик, член ТК ВБУ (з 1920). Одночасно у цей період — голова Ради бібліотекарів (практично — керівник) Всенародної бібліотеки України (1920—22), що розміщувалась у цьому ж будинку, редактор журналу «Бібліологічні вісті» (1921—31).

1920–30 два перші поверхи та частину третього поверху будинку займала Всенародна бібліотека України. Утворена 15 серпня 1918 згідно з підписаним гетьманом П. Скоропадським Законом про заснування Національної бібліотеки Української Держави, що набув чинності після його опублікування 21 серпня того ж року. У підготовці закону брали участь майбутні академіки УАН М. Василенко і В. Вернадський, директор бібліотеки Київського університету В. Кордт.

Надалі заклад не раз змінював свою назву і частково — підпорядкування: 1919—20 — Всенародна (Національна) бібліотека Украї­ни при УАН у м. Києві; 1920—34 — Всенародна бібліотека України у м. Ки­єві; 1934—36 — Державна бібліотека ВУАН; 1936—48 — Бібліотека АН УРСР; 1948—65 — Державна публічна бібліо­тека УРСР; 1965—96 — Центральна наукова бібліотека АН УрСр (з 1991 — України). З 1996 — Національна бібліотека України. З 1988 носить ім'я одного із своїх засновників — першого президента УАН В. Вернадського.

Фактичне існування закладу почалося 5вересня 1918 з початком роботи Тимчасового комітету для організації бібліотеки (ТК ВБУ, діяв до 1923), першим головою якого був В. Вернадський. До складу комітету в різні роки входили: академіки УАН Д. Багалій, Д. Граве, С. Єфремов, А. Кримський, В. Липський, П. Тутковський; відомі вчені і громадсько-політичні діячі О. Грушевський, В. Данилевич, П. Стебниць­кий; провідні працівники бібліотеки Г. Житецький, Є. Ківлицький, В. Кордт, Ю. Меженко та ін. З 1919 керівництво установою здійснювала Рада бібліотекарів, голова якої виконував функції директора. Офіційну посаду директора бібліотеки введено 1923.

1918-20 бібліотека не мала власного приміщення, її фонди переміщували вісім разів, канцелярія в різні роки займала окремі кімнати колишніх Педагогічного музею (вул. Володимирська, 57), Маріїнської жіночої гімназії св. княгині Ольги (вул. Володимирська, 55), будинків УАН. 1920 бібліотеці надано приміщення на сучасному бульв. Т. Шевченка, 14, до якого в наступні два роки було переведено її фонди і відділи. На другому поверсі відкрито громадську читальню (тепер — конференц-зала гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Т. Шевченка). 1930 бібліотека отримала нове приміщення на вул. Володимирській, 62, куди вона переїхала 1930—32.

У період десятирічного функціонування бібліотеки у цьому будинку її очолювали відомі вчені і бібліотечні діячі.

1919–20 першим головою Ради бібліотекарів і відповідно першим директором бібліотеки був Ківлицький Євген Олександрович (1861 —1921) — історик, філолог, видавець, бібліограф та бібліотекознавець, кандидат історико-філологічних наук (з 1889), член низки наукових і освітніх товариств: Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1898), Історичного товариства Нестора-літописця (з 1901) та ін.; член Київської Старої громади, співробітник редакції журналу «Киевская старина» (1890—92), видавець журналу «Киевские отклики» (1903—05). Працював у бібліотеці Київського університету (1891—98), завідував справами російсь­кої мови в Міністерстві народної освіти УНР (1918). З лютого 1919 — член Тим­часового комітету по заснуванню ВБУ, старший бібліотекар. З серпня 1919 — керуючий відділом. Відіграв значну роль у заснуванні бібліотечного фонду періодичних видань.

1920–22 посаду голови Ради бібліотекарів обіймав Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. — Іванов; 1892— 1969) — бібліограф, книгознавець, літературознавець, художній і театральний критик, член ТК вБу (з 1920). Одночасно у цей період — директор Головної книжкової палати у Києві (1919—22, містилася в цьому ж будинку). Під його керівництвом здійснено організаційно-структурну перебудову бібліотеки, проведено велику роботу з розміщення в цьому будинку її відділів та фондів, їх систематизації та класифікації. Сприяв заснуванню низки філій бібліотеки, зокрема у Вінниці. Зібрав унікальну колекцію книжок та інших матеріалів (понад 1500), пов'язаних з життям і діяльністю Т. Шевченка (згідно з заповітом, її було передано Інституту літератури АН УРСР). 1922—31 — директор Українського науково-дослідного інституту книгознавства, що перші два роки свого існування розміщувався в цьому будинку, з 1924 — на вул. Пушкінській, 8. 1934—45 і 1948—60 жив і працював у Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург). 1945—48 вдруге очолював Бібліотеку АН УРСР, яка в ці роки містилася на вул. Володимирській, 62.

1922—29 бібліотеку очолював Постернак Степан Пилипович (1880—1938) — філолог, бібліограф і бібліотекознавець, голова Ради бібліотекарів (1922—23). 1923, після ліквідації ТК ВБУ і введення офіційної посади директора бібліотеки, був обраний на цю посаду. Одночасно — керівник секції історії освіти в Україні при науково-педагогічній комісії ВУАН (з 1921); постійний член (з 1921), секретар, керівник комісії ВУАН для складання енциклопедичного словника (з 1923); заступник голови біографічної комісії ВУАН (1927), член краєзнавчої комісії й Ради ВУАН (з 1928).

Досліджував проблеми історії й теорії бібліотекознавства, автор розвідки, присвяченій історії та діяльності ВБУ (1930). За його директорства було вве­дено нову структуру бібліотеки, підготовлено і проведено першу конференцію наукових бібліотек УСРР (1925), засновано аспірантуру (1926), започатковано випуск бібліотечних видань ВБУ. Засновник і співредактор «Бібліотечного вісника» (вип. І—ІІІ; 1926—27), голова редколегії перших трьох випусків «Журналу бібліотекознавства та бібліографії» (1927—29). Організатор і керівник науково-дослідної комісії бібліотекознавства та бібліографії (з 1926). Виступав з ініціативою повернення ВБУ первісної назви — Національна бібліотека України (1927). Звільнений з посади 1929 і заарештований у справі Спілки визволення України. Вдруге заарештований 1937, страчений. Реабілітований 1989.

1929-30 обов'язки директора бібліотеки виконував Іваницький Віктор Федорович (1881—1955) — бібліотекознавець, сходознавець, доцент Київської духовної академії (поч. 20 ст.), член постійної жидівської історично-археографічної комісії ВУАН (1921). Працював у бібліотеці з 1921, в різний час завідував відділами стародруків і бібліотекознавства, з 1923 — заступник директора. Брав найактивнішу участь в адміністративно-організаційній роботі закладу. Розробив науково-методичні принципи організації підручної бібліотеки (1924) та аспірантури при ВБУ (1925). З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62. 1933 під час чергової кадрової «чистки» звільнений, переїхав у м. Йошкар-Ола (тепер — Республіка Марій Ел, РФ), науковий співробітник (з 1933), завідувач відділу (з 1937) Республіканської бібліотеки. Помер у м. Кам'янець-Подільський.

У цьому будинку в бібліотеці також працювали відомі вчені, громадсько- політичні і громадські діячі.

1920-29 — Житецький Гнат Павлович (1866—1929) — літературознавець, історик і книгознавець, член Київської Старої громади, Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, секретар редакції часопису «Киевская старина» (1888).

1918-21 входив до складу ТК ВБУ. У перший рік існування бібліотеки (до утворення Ради бібліотекарів у вересні 1919) фактично здійснював функції керівника цього закладу. Старший біб­ліотекар (з 1919), засновник і перший завідувач відділу рукописів (1922—29). Брав безпосередню участь у підготовці першого статуту бібліотеки, що визна­чив її зв'язки з УАН. Засновник і перший редактор «Книжного вісника» (вип. І—ІІ, 1919), редактор бібліотечних «Хронік» (з 1920). Сприяв поповненню бібліотеки рукописними приватними збірками, передав до її фондів книжкову колекцію та архів свого батька — відомого вченого, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН П. Житецького. Одночасно — позаштатний постійний співробітник комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні (з 1922), член Історичної секції та археографічної комісії ВУАН. 1926— 28 у зв'язку зі створенням Центрального архіву брав активну участь у роботі комісії з розподілу рукописного матеріалу між архівами, музеями та бібліотеками. Автор праць з історії суспільно-політичної думки України 17—19 ст. та історіографії, публікацій про українських письменників і вчених, зокрема про Т. Шевченка; досліджень з проблем книгознавства.

1920-30 — Кордт Веніамін Олександрович (1860—1934) — бібліограф, історик, фахівець у галузі історичної географії та картографії, член низки історичних товариств та географічних товариств Європи, приват-доцент і завідувач бібліотеки Київського університету (1894— 1928), професор бібліотекознавства Київського археологічного інституту (з 1918), член археографічної комісії ВУАН (з 1922).

Член ТК ВБУ (з 1918), його голова (1920—23). Разом з М. Василенком і В. Вернадським був автором закону та інших основоположних документів із заснування бібліотеки, брав активну участь в організації початкового періоду її роботи та науково-методичному забезпеченні її діяльності. Після приєднання бібліотеки університету до ВБУ 1926 перейшов на роботу до цього закладу. Засновник і завідувач картографічного відділу бібліотеки (1930— 34). Автор наукових праць з історії української картографії.

1926—30 — Маслов Сергій Іванович (1880—1957) — літературознавець, бібліограф та бібліотекознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), член багатьох наукових товариств, ректор Київського археологічного інституту (1921—22).

1926-37 — завідувач відділу стародруків бібліотеки, у наступні роки підтримував з нею постійний зв'язок як науковий консультант. Одночасно — завідувач кафедри Київського університету (з 1914), дійсний член науково-дослідної кафедри мовознавства (з 1922), позаштатний співробітник (з 1923), потім — голова комісії (завідувач секції) історії книжки Українського НДІ книгознавства (1922—24 розміщувався в цьому ж будинку); секретар Історичного товариства Нестора-літописця (1920-і рр.); голова комітету для опису видань, що вийшли в Україні в 16—18 ст. (з 1924), член археографічної комісії ВУАН (з 1930), Російського бібліографічного товариства при Московському університеті (з 1926). 1939—50 працював в Інституті української літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (розміщувався в цьому ж будинку). Під час роботи в бібліотеці зробив значний внесок у розробку проблем комплектування фонду стародруків, працював над визначенням їх дублетів. Досліджував питання історії книгодрукування в Україні, зокрема в Києві. Першим дав цілісне уявлення про українські стародруки та здійснив їх наукову систематизацію в праці «Українська друкована книга 16—17 ст.» (1925).

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1929 - 30 — Попов Павло Миколайович (1890—1971) — літературознавець, фольклорист, мистецтвознавець, книгознавець, славіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), старший науковий співробітник ВУАН (з 1923), завідувач відділу письма й друку і хранитель Портретної галереї Лаврського музею культів та побуту (1923—30), професор кафедри історії української літератури Київського університету (з 1934), завідувач сектора фольклору Інституту мистец­твознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (1944—52). Під час роботи в цьому будинку — завідувач відділу рукописів (призначений 1929, фактично працював 1930—34), одночасно професор Київського художнього інституту (1928—30).

Прийнявши відділ після смерті Г. Житецького, продовжив роботу з поповнення та систематизації фондів. Під його керівництвом та за безпосеред­ньою участю у відділі було зосереджено бл. 250 тис. цінних рукописних пам'яток національного і світового зна­чення, запроваджено ефективну систему їх обліку та археографічного опису. У цей період досліджував питання давньої української літератури та фольклору, граверного мистецтва, проблеми розвитку письменства і друкарства в Європі та слов'янському світі.

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1924-30 — Сагарда Микола Іванович (1870—1943) — патролог, історик, бібліограф, доцент і професор Санкт-Петербурзької духовної академії (1905— 18), приват-доцент Київського університету і професор Українського державного університету (1919—20), завідувач Полтавської наукової бібліотеки (1920—24).

Під час роботи в цьому будинку — завідувач відділу періодики ВБУ, співредактор її друкованого органу «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (1927—30). Одночасно — член візантологічної комісії (з 1926) і вчений секретар бібліографічної комісії (з 1927) ВУАН. Досліджував проблеми історії церкви, візантійської літератури. Автор бібліографічних оглядів україніки в російських журналах, публікацій з питань організації бібліотечної спра­ви, каталогізації фондів тощо. Звільнений під час кадрових «чисток» на поч. 1930х рр.

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1920-23 — Стебницький Петро Януарійович (1862—1923) — письменник, бібліолог, громадсько-політичний і державний діяч, голова Української національної ради в Петрограді, член УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому уряді (1917), заступник голови української мирної делегації на переговорах з РСФРР, сенатор Адміністративного суду Державного сенату (1918), міністр освіти Української Держави (жовтень—листопад 1918; кабінет міністра розміщувався в цьому будинку).

З 1919 — член, 1920 — голова ТК ВБУ, з 1922 — перший завідувач відділу україніки бібліотеки. Одночасно — з 1919 член, голова комісії для складання біографічного словника діячів України, виконувач обов'язків голови Київського товариства «Просвіта». У березні 1919 був заарештований органами НКВС, звільнений за клопотанням УАН.

1934-36 на третьому поверсі будинку містилися інститути й дирекція Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). Створена за постановою ЦК КП(б)У від 28 червня 1931 у Харкові на противагу ВУАН. Включала шість НДІ — історії, філософії та природознавства, економіки, аграрний, права і радянського будівництва.

Back to Top


Шевченка, 18

Шевч 18

Друга чоловіча гімназія 2-ї пол. 19 ст., в якій працювали і навчалися відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного і державного життя

1859 на подвір'ї побудовано дерев'яну гімнастичну залу (згоріла 1880). Зі збільшенням кількості учнів постала потреба побудови нових навчальних та допоміжних приміщень. 1870—72 за проектом арх. П. Шлейфера до первісного об'єму на лінії чолового фасаду з боку вул. Володимирської прибудовано двоповерховий корпус завдовжки 8,5 сажнів. 1881—82 до головного корпусу з двору зроблено двоповерхову цег­ляну прибудову, 1884—85 — двоповерхову цегляну прибудову до головного корпусу на лінії чолового фасаду з західного боку. 1885 здійснено при­будову до флігеля, в якому містилися квартири директора та інспектора гім­назії. 1886—87 на другому поверсі прибудови з боку двору влаштовано домо­ву церкву, іконостас якої та внутрішнє облаштування виконано коштом почесного попечителя гімназії Ф. Терещенка. 2 листопада 1887 храм освячено в ім'я Олександра Невського.

Під час 1-ї світової війни в приміщенні гімназії містився шпиталь № 5 Всеросійського земського союзу на 29 палат. 1958-61 споруду реконструйовано та надбудовано двома поверхами.

Чотириповерхова, цегляна, тинькована, у плані П-подібна, з'єднана переходами з новими корпусами. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі, вестибуля та проїзду — склепінчасті. Дах вальмовий з бляшаною покрівлею. Оформлена у стилі пізній класицизм. Композиція чолового довгого фасаду рівномірно-ритмічна, асиметрична. Вертикальні членування виявлено майже центральним невеликим ризалітом на п'ять віконних осей, акцентованим імітацією в тиньку горизонтального рустування стіни на рівні всіх поверхів, та пласкими лопатками у простінках вікон. Бічні лопатки першого поверху рустовано. Головні горизонтальні членування — карнизи двох нижніх поверхів, гладенькі фризові смуги другого та четвертого і міжповерхові гурти на рівні двох верхніх поверхів. їх доповнюють гурти під вікнами другого поверху, які перериваються лопатками в простінках. Цоколь облицьовано гранітом. Віконні прорізи другого поверху з півциркульними перемичками та прямокутні віконні прорізи інших по­верхів облямовано профільованими лиштвами, на другому й третьому по­верхах увінчано горизонтальними сандриками. Півциркульну арку в завершенні отвору проїзду в правому крилі оформлено рустованим архівольтом.

Будинок — зразок архітектури навчального закладу 2-ї пол. 19 ст.

1856 - 1920 у цьому будинку містилася Друга чоловіча гімназія, відкрита 8 січня 1836. Первісно функціонувала у найманих приміщеннях: будинку генерала Гербеля навпроти сучасного Марийського парку, з 1837 — у будинку Киселівського на розі вулиць Хрещатик і сучасної Лютеранської (обидві бу­дівлі не збереглися), з 1850 — у власному будинку на сучасному бульв. Т. Шевченка, 14, з 1851 — у будинку Козлова на розі бульв. Т. Шевченка і вул. Володимирської (не зберігся). За цими адресами в навчальному закладі працювали правознавець, професор Київського університету С. Богородський — директор гімназії 1839—48; еко­номіст І. Вернадський — викладав у 1842—43; археограф, письменник М. Рігельман — директор гімназії 1850— 54, історик, засновник і редактор-видавець газети «Киевлянин» В. Шульгін — викладач історії в 1842—49 та ін.

1 серпня 1856 Другу гімназію переведено у цей будинок. Навчальний заклад був розрахований на 200 вихованців. Станом на 1896 тут навчалося 738 учнів. Почесними попечителями гімназії були відомі підприємці і меценати Ф. Терещенко (1881—93), М. Шестаков (з 1896). У цьому приміщенні в гімназії працювали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичні, державні та церковні діячі.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 —95) — письменник, філософ, історик, етнограф, літературознавець, громадсь­ко-політичний діяч, професор Софійського університету (з 1889). Викладав географію в 1863—65.

Житецький Павло Гнатович (1837— 1911) — мовознавець, літературознавець, громадський і освітній діяч, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1898). Викладав російську мову і словесність у 1869—76.

Лебединцев Петро Гаврилович (1820—96) — церковний і культурний діяч, краєзнавець; кафедральний протоієрей собору Святої Софії в Києві (з 1868). Працював законовчителем у 1860—68.

Науменко Володимир Павлович (1852— 1919) — мовознавець, шевченкознавець, краєзнавець, педагог, громадсько- політичний діяч; засновник і директор приватної гімназії в Києві (1905—14), головний редактор і видавець журналу «Киевская старина» (1893—1906), міністр освіти Української Держави (1918). Навчався у гімназії 1861—68, викладав російську мову і словесність 1873—1903.

Сошенко Іван Максимович (1807—76) — художник-живописець, під час навчання в Імператорській АМ сприяв викупові Т. Шевченка з кріпацтва (1838). Викладав каліграфію і малювання з 1856.

Чалий Михайло Корнійович (1816—1907) — літературознавець, журналіст, педагог, громадський діяч, автор першої в українському літературознавстві праці, присвяченої біографії та творчій спадщині Т. Шевченка, з яким був особисто знайомий з 1859. Працював учителем словесності, інспектором гімназії в 1852—61, 1859—60 брав участь у створенні недільної школи при ній. 1861 — один з організаторів похорону Т. Шевченка в Україні, за що був звільнений з навчального закладу і відправлений в Білу Церкву директором гімназії.

У різний час у гімназії також викладали по найму: історію — М. Владимирський-Буданов, гімнастику — Є. Екстер, музику — Б. Воячек, Ф. фон Мулерт, К. П'ятигорович, М. Черняхівський.

У гімназії навчалися відомі діячі науки і культури, громадсько-політичні, державні та церковні діячі.

Андрієвський Олексій Олександрович (1845—1902) — історик, педагог, журналіст, краєзнавець. Закінчив гімназію 1861.

Багалій Дмитро Іванович (1857—1932) - історик, краєзнавець, громадсько-політичний діяч, акад. УАН (з 1918); ректор Харківського університету (1906— 10), міський голова Харкова (1914—17), перший голова Історико-філологічного відділу УАН (1918—20), голова науково-дослідної кафедри історії України ВУАН (з 1921), директор створеного на її основі Науково-дослідного інституту української культури (1930—32), директор Інституту Тараса Шевченка (1926—32). Навчався в гімназії з п'ятого класу (1872—76), закінчив із золотою медаллю.

Бах Олексій Миколайович (1857—1946) - біохімік, політичний діяч, акад. АН СРСР (з 1929), заслужений діяч науки СРСр (з 1927), Герой Соціалістичної Праці (1945). Закінчив гімназію 1875.

Біляшівський Микола Федотович (Тодотович; 1867—1926) — археолог, етнограф, мистецтвознавець, музеєзнавець, культурно-громадський діяч, почесний акад. Української державної АМ (з 1918), акад. УАН (з 1919); директор Київського художньо-промислового і наукового музею (1902—23). Закінчив гімназію 1887.

Блонський Павло Петрович (1884—1941) — філософ, психолог, засновник, перший голова і професор Академії соціального виховання в Москві (1919— 31). Закінчив гімназію 1902.

Булгаков Михайло Опанасович (1891 — 1940) — письменник. Закінчив підготовчий клас гімназії 1901.

Василько Василь Степанович (справж. - Миляєв; 1893—1972) — режисер, актор, педагог, театрознавець, народний артист СРСР (з 1944). Навчався і закінчив гімназію 1904—13.

Глієр Рейнгольд Моріцович (1875— 1956) — композитор, диригент, педагог, народний артист СРСР (з 1938), профе­сор (1913—20, з 1914 — директор) Київської консерваторії. Закінчив гімназію 1894.

Звірозомб-Зубовський Євген Васильович (1890—1967) — ентомолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), директор Інституту ентомології і фітопатології АН УРСР (1949—50). Закінчив гімназію 1909.

Зеньківський Василь Васильович (1881—1962) — філософ, психолог, педагог, державний діяч, міністр ісповідань Української Держави (1918), священик (з 1942). Закінчив гімназію 1900.

Каманін Іван Михайлович (1850—1921) - історик, архівознавець, палеограф, літературознавець, краєзнавець, громадський діяч; директор Київського центрального архіву давніх актів. Закінчив гімназію 1868.

Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович (1868—1920) — правознавець, соціолог, філософ, історик, громадський діяч, акад. УАН (з 1919). Навчався в гімназії з 1878, виключений 17 лютого 1886 за організацію гуртка «саморозвитку» (з вивчення української мови) без дозволу гімназійного керівництва.

Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) — сходознавець, славіст, поет і прозаїк, акад. УАН (з 1918), неодмінний секретар ВУАН, заслужений діяч науки УРСР (з 1940). Навчався в гімназії 1884—85.

Левченко Микола Захарович (1900—34) - літературознавець, етнограф, бібліограф; співробітник канцелярії неодмінного секретаря ВУАН А. Кримського і вчений секретар канцелярії Історико-філологічного відділу (з 1922), репресований у справі СВУ (1929). Закінчив гімназію 1920.

Лука (світське ім'я — Войно-Ясенецький Валентин Феліксович; 1877—1961) - церковний діяч, лікар; архієпископ Кримський і Сімферопольський (з 1946); місцевошанований святий (з 1996). Закінчив гімназію 1896.

Мовчанівський Никандр Васильович (1858—1906) — історик, археограф, громадський діяч. Закінчив гімназію 1876.

Надсон Семен Якович (1862—87) — поет. Навчався в гімназії 1870—72.

Орловський Володимир Донатович (1842—1914) — художник, акад. Імператорської АМ (з 1874). Навчався в гімназії 1855—60.

Рильский Тадей Розеславович (1841 — 1902) — етнограф, культурно-просвітницький діяч, член Київської Старої громади. Закінчив гімназію 1858.

Русов Олександр Олександрович (1847—1915) — один з основоположників вітчизняної наукової статистики, етнограф, фольклорист, історик, педагог, громадський діяч; професор Київського комерційного інституту (1908— 15), член Київської Старої громади. Навчався і закінчив гімназію 1857—64.

Славинський Максим Антонович (1868—1945) — історик, юрист, публіцист, поет, громадсько-політичний діяч, міністр праці в уряді Української Держави (1918). Закінчив гімназію 1886.

Стороженко Микола Володимирович (1862—1942) — історик, письменник, педагог, громадський діяч; директор Міністерської жіночої гімназії в Києві (1904—20), Першої Київської чоловічої гімназії (1909—15). Закінчив гімназію з золотою медаллю 1862.

Чубинський Павло Платонович (1839—84) — етнограф, письменник, громадський діяч, член Київської Старої грома­ди. Народився на хуторі поблизу Бо­рисполя на Київщині. Навчався в гімназії 1852—58. У 1861 закінчив Санкт-Петербурзький університет. За «українську діяльність» 1862 висланий в Архангельськ, де перебував до 1869.

1869 - 70 очолював етнографічно-статистичні експедиції з вивчення України, Білорусії та Молдови (Бессарабії). Матеріали цих досліджень видані за редакцією П. Чубинського в 7-ми то­мах. Був секретарем і заступником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (м. Київ; 1873—76). Після Емського указу висланий з України, 1876—79 працював у Санкт-Петербурзі. Автор збірки віршів «Сопілка Павлуся» (1871). Помер після важкої хвороби у Борисполі (могила не збереглась). Автор вірша «Ще не вмерла Україна...» (1862), який став національним та державним гімном українського народу.

Шмідт Отто Юлійович (1891—56) — математик, астроном, геофізик, дослідник Півночі, акад. ВУАН (з 1934) і АН СРСР (з 1935), Герой Радянського Союзу (1937); директор Геофізичного інституту АН СРСР (1937—49). Навчався і закінчив гімназію з золотою медаллю 1907—09.

Шульгин Яків Миколайович (1851 — 1911) — історик, педагог, громадський діяч; член Київської Старої громади, один із засновників і секретар Українського наукового товариства в Києві. Навчався і закінчив гімназію з золотою медаллю 1862—69.

Шульгін Василь Віталійович (1878— 1976) — громадсько-політичний діяч, журналіст, письменник, депутат ІІ—ІУ Державної думи Російської імперії, один із лідерів правих та фракції націоналістів, один із організаторів та ідеологів Білого руху. Закінчив гімназію 1895.

Щербина Володимир Іванович (1850— 1936) — історик, краєзнавець, педагог, громадський діяч, чл.-кор. ВУАН (з 1925); викладач Міністерської жіночої гімназії в Києві (1879—1908), керівник комісії Києва та Правобережжя Історичної секції ВУАН (1924—30). Навчався і закінчив гімназію 1862—68.

1917 - 18 за Української Центральної Ради, УНР та Української Держави в будинку містилися генеральне секре­тарство продовольчих справ, Міністерство продовольства, які очолювали відомі діячі Української революції.

Червень—серпень 1917 — Стасюк Микола Михайлович (бл. 1880—1943) — кооперативний, політичний та державний діяч, один із засновників і член Української Центральної Ради, товариш голови ЦК Селянської спілки (1917— 18), співробітник ВУАН (1920-і рр.). 1933 репресований у справі Українського національного центру.

Листопад 1917 — квітень 1918 (з березня 1918 — міністр земельних справ і харчування) — Ковалевський Микола Миколайович (1892—1957) — кооператор, публіцист, громадсько-політичний і державний діяч, член Української Центральної Ради, голова однієї з груп УПСР у Відні (з 1921) і ЦК Селянської спілки. З 1920 — на еміграції, займався журналістикою.

Липень—жовтень 1918 — Гербель Сергій Миколайович (1856—?) — державний діяч, землевласник, харківський губернатор (1903—04), начальник управління у справах місцевого господарства МВС Російської імперії (1904—12), голова Ради міністрів Української Держави (з 14 жовтня 1918). На посаді міністра продовольчих справ Української Держави брав участь у розробці аграрної реформи.

Грудень 1918 — лютий 1919 (у цьому будинку) — Мартос Борис Миколайович (1879—1977) — економіст, кооперативний, політичний, державний діяч, член Української Центральної Ради, ЦК Селянської спілки, генеральний секретар земельних справ (1917—18), голова Ради міністрів УНР і міністр фінансів (квітень—серпень 1919). На еміграції - один із організаторів і професор (з 1924) Української господарської академії в Подебрадах (Чехія), засновник і ректор Української вищої школи економіки (1945—49), президент (1954— 56), віце-президент (1956—57), секретар ученої ради (1957—58) Інституту вивчення СРСР (обидва навчальні заклади — в Мюнхені).

Із встановленням радянської влади в будинку містилася партшкола.

З початку жовтня 1941 до листопада 1943, під час окупації міста німецькими військами, цей будинок був місцем перебування центрального апарату та голови Міської управи Києва, обраних 20 (за іншими даними 21) вересня 1941 на зборах громадянства Києва, що відбулися на вул. Покровській, 6. Підрозділи Міської управи займали також інші будинки в різних частинах міста. Структура і штат управи не раз мінялися, станом на 1 квітня 1942 управа складалася з 17 управлінь, які поділялися на сектори, загальна чисельність персона­лу налічувала понад 1200 співробітників.

Міськими головами Києва в час німецької окупації були відомі вчені, громадського-політичні діячі.

20 вересня — 26 жовтня 1941 — Оглоблин Олександр Петрович (1899—1992) - історик, археограф, джерелознавець, професор Київського й Одеського університетів (1920—30-і рр.), Українського вільного університету в Мюнхені (1945—51), президент (з 1970), почесний президент (з 1987) УВАН у США.

29 жовтня 1941 — 19 лютого 1942 — Багазій Володимир Пантелеймонович (1902—42) — математик, педагог, аспірант Київського університету. На­лежав до ОУН (мельниківці), членів якої намагався призначити на керівні посади в Міську управу. У вересні— жовтні 1941 — заступник київського бургомістра. Співпрацював з Українською національною радою. Брав участь у формуванні департаментів муніципалітету, створенні Українського Червоного хреста. За нього Міська управа опікувалася розселенням киян-погорільців зі спаленого Хрещатика та прилеглих кварталів, відкриттям сирітських притулків та шкіл (згодом закриті окупаційною владою). За націоналістичну діяльність та саботаж розпоряджень окупаційної влади заарештований гестапо, розстріляний у лютому 1942 разом з іншими діячами ОУН.

20 лютого 1942 — 7 листопада 1943 — Форостівський Леонтій Іванович (?—1974) — історик.

За його урядування у Києві був проведений перепис міського населення. Значна увага приділялася господарському життю, особливо транспорту, ремісництву й торгівлі. Опікувався присадибним господарством, створював сади та ягідники, займався питаннями відбудови підприємств Києва. Під його керівництвом проводилися підрахунки письменних мешканців Києва, їх віросповідання, відстежувався природний рух населення. За його участю було виявлено масове поховання жертв сталінських репресій на Лук'янівському цвинтарі в Києві. Підтримував з окупаційною владою лояльні стосунки. На еміграції жив в Аргентині і США. Співробітниками міської управи були син М. Драгоманова — економіст С.-О. Драгоманов, скульптор і кінорежисер І. Кавалерідзе, історик, поет, провідник ОУН О. Ольжич, історик К. Штепа (1942—43 — головний редактор київської газети «Нове українське слово», журналіст і провідник ОУН О. Штуль та ін.

1993 на фасаді будівлі встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним зображенням П. Чубинського (ск. Б. Довгань, арх. Ф. Юр'єв).

Back to Top


Шевченка, 19/2

Шевч 19

Житловий будинок, кін. 19 — поч. 20 ст.

Триповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний, двосекційний. Перекриття пласкі. Дах багатосхилий, покрівля бляшана. Архітектура ордерного типу з ознаками стилю класицизм. Чоловий фасад складається з трьох площин, централь­ну з яких (наріжну) зрізано, дві бічні розвинено по горизонталі.

Розкріповані фасади на рівні першого поверху рустовано, прямокутні вікна прикрашено замковими каменями. Вміщені у ніші прямокутні віконні прорізи двох верхніх поверхів акцентовано картушами, на третьому поверсі увінчано сандриками, декорованими гірляндами з лаврового листя. У розкріповках півциркульні вікна другого та третього поверхів фланковано пілястрами, які знизу оздоблено розетками, зверху - капітелями композитного ордера. Підвіконні ніші прикрашено ліпленим декором (листя аканта). Вхід у центральному ризаліті з боку бульвару оформлено пілястрами та увінчано фронтоном. Зрізане наріжжя будинку відмічено еркером третього поверху на кронштейнах. Вхід з вул. Комінтерну оформлено піддашком на кронштейнах з лев'ячими маскаронами. Фасад завершує профільований карниз із модульйонами і дентикулами, а також прямі й тридільні (над входами) аттики розкріповок. Елементи ліпленого декору виділено кольоровим пофарбуванням.

Оздоблення дворового фасаду виконано у цеглі (зубчики та сухарики). Віконні прорізи та вхідні отвори прямокутні.

Будинок — цінний зразок житлової архітектури доби історизму.

Back to Top


Шевченка, 20

Шевч 20

Володимирський собор, 1862—96

На одній з центральних магістралей міста Києва, у центрі невеликої Ботанічної площі у 1852 петербурзькому арх. І. Штрому було замовлено проект собору на честь князя Володимира-хрестителя Русі, затверджений 1853 р. Була запроектована велична 13-банна, хрещата у плані споруда у російськовізантійському стилі. До головної бані прилягали чотири менших за розмірами, до кожної з яких — ще по дві малих бані. Храм мав зводитися на громадські пожертвування, яких не вистачало на реалізацію проекту.

1860 р. єпархіальному арх. П. Спарро дору­чено зменшити об'єм споруди. За переробленим проектом вилучалося шість малих бань (з півночі, півдня та сходу). Невеликі розміри майбутнього собору не задовольнили замовника — київського митрополита Арсенія (Москвіна), тому 1862 р. до про­ектування залучили академіка архітектури О. Беретті, який зберіг стильову основу первісного проекту, збільшивши при цьому лінійне мірило у півтора рази. Завдяки цьому об'єм храму зростав більше ніж утричі. Після затвердження нового проекту 15 липня 1862 відбулися закладини собору 1866 під час зведення бань у склепіннях та арках нижнього об'є­му з'явилися тріщини, що призвело до призупинення зведення собору. О. Беретті було усунено від керівництва будівництвом. Протягом 1865-75 рр. ці обов'язки покладалися на І. Штрома, М. Іконникова, В. Дейнеку, але спорудження не велося. Лише 1875, коли за наказом імператора Олександра II було виділено додаткові кошти, і до Києва приїхав автори­тетний консультант — всесвітньовідомий фахівець зі спорудження скле­пінчастих будівель — проф. Р. Бернгард, роботи відновилися. Р. Бернгард запропонував укріпити стіни вісьмома контрфорсами й трьома тамбурами входів із західного, південного і північного боків. Його пропозиції було прийнято. Керівництво будівництвом, за рекомендацією Р. Бернгарда, доручили його учневі — київському єпархіаль­ному арх. В. Ніколаєву. Незважаючи на складність робіт, 1882 молодий будівничий завершив спорудження собору. Він запропонував також власний проект оформлення інтер'єрів. Проте до виконання було прийнято найбільш вдалі пропозиції проф. А. Прахова.

1896 р. завершено розписи й опоряджувальні роботи. 20 серпня того ж року відбулось урочисте освячення храму за участю царя Миколи II та митро­полита Іоанникія (Руднєва).

Історію будівництва відбито в текстах на чотирьох мармурових дошках, розміщених біля північного і півден­ного входів.

Собор — прямокутна у плані хрестовобанна триапсидна споруда, увінчана сімома банями (п'ять — над центральним об'ємом і дві — над нартексом), які формують пірамідальну архітектурну композицію. Розміри у плані: 29,85x54,93 м, висота до хреста головної бані — 48,99 м. Стіни й склепіння цегляні, покриті листовим залізом, ковані хрести над банями позолочені. Коробові склепіння поздовжніх і поперечних нав виявлено на фасадах закомарами, облямовани­ми архівольтами і поясами із сухариків. Членуванням внутрішнього простору відповідають квадратні у перетині контрфорси, увінчані декоративними баньками. Спарені й потрійні аркові вікна з колонками у простінках розміщено у два яруси. Площини фасадів оброблено під руст. Невисокі тамбури трьох входів накрито сферичним дахом, над арками вхідних порталів — мозаїчні зображення святих князів Володимира, Олега і Олександра Невського, виготовлені за ескізами В. Васнецова у петербурзьких май­стернях А. Фролова. Барельєфні бронзові постаті княгині Ольги й князя Володимира на дверях центрального входу виконано скульпторами Р. Бахом і Г. Залеманом.

Внутрішній простір собору розділено вісьмома пілонами на три нави, з яких середня вища і ширша за бічні. Бічні нави двоярусні, на верхніх хорах роз­міщено бічні вівтарі — Ольгинський (з півдня) і Борисоглібський (з півночі). Будівництво Володимирського собору стало помітною віхою у релігійному і мистецькому житті Російської імперії кін. 19 ст. Собор відзначається високим рівнем декоративно-мисте­цького оформлення і багатством опо­ряджувальних матеріалів. Оздоблювальними роботами у соборі, як і добором художників, ке­рував відомий мистецтвознавець, професор петербурзької Академії мистецтв, пізніше — Київського університету А. Прахов. До виконання настінних розписів в інтер'єрі храму було залучено відомих художників із Росії (В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель, П. та О. Сведомські, В. Котарбінський), а також місцевих українських митців — переважно учнів Київської рисувальної школи М. Мурашка (М. Пимоненко, С. Костенко, В. Замирайло, С. Яремич, О. Курінний та ін.). Розписи виконано олійними фарбами по спеціально підготовленому шару тиньку.

Відповідно до задуму А. Прахова та його однодумця В. Васнецова, Володимирський собор мав стати не тільки християнським храмом, але й своєрідною пам'яткою часам Київської Русі та історичного становлення державності на східнослов'янських землях. Автори настінного розпису собору створили ансамбль історико-релігійного живопису національного звучання. Велика заслуга у цьому В. Васнецова — живописця історичного жанру, портретиста, майстра монументально-декоративного мистецтва. Він розписав до 3 тис. кв. м площини стін, виконав 15 тематичних композицій і 30 окремих постатей святих на повний зріст, а також орнаменти й зображення в медальйонах.

Поряд із традиційними для храмових розписів композиціями («Христос - Вседержитель»,  «Богоматір з немов­лям», «Євхаристія», «Стрітення Гос­поднє», «Праотці в раю», «Страшний суд» та ін.) В. Васнецов створив монументальні сюжетні картини на теми вітчизняної історії («Хрещення Володимира», «Хрещення Русі»), а та­кож цілу галерею канонізованих церк­вою історичних діячів (святі князі Володимир, Андрій Боголюбський, Олександр Невський, Михайло Черні­гівський, Михайло Тверський, святі княгиня Ольга і Євдокія, Нестор-літописець, Алімпій-живописець та ін.). Завдяки художньому уявленню живо­писця і знанню ним народних тради­цій вони набули яскравих портретних характеристик: зі стін собору дивля­ться не умовні образи святих, а передані реалістично з індивідуальними й національними рисами обличчя мудрих державних діячів, благочестивих ченців-трудівників, мужніх, відважних воїнів — поборників віри, свободи й справедливості. Вражають прекрасні, натхненні жіночі образи. В. Васнецов створює свій власний стиль, в якому вміло поєднує реалістичний живопис з архітектурними формами, а також з розкішним за рисунком і колоритом орнаментальним облямуванням. У зо­браження святих та їхнє оточення він вводить багато візерунчастості, що разом з орнаментами, виконаними за ескізами В. Васнецова, перетворили собор на пам'ятку декоративно-мону­ментального живопису. Орнаменти суцільно вкривають стіни, пілони, арки, склепіння, карнизи усі вільні від тематичного живопису місця. Головний твір В. Васнецова — монументальний образ Богоматері з немовлям - Христом на руках (вис. 10,5 м) — розміщено на увігнутій поверхні центральної вівтарної апсиди. Композиція панує над простором нави й добре проглядається з усіх боків. Контраст темно-синього одягу на сяючому золо­том тлі створює насичену декоративну гаму, що гармонійно поєднується з ко­льоровим вирішенням сусідніх компо­зицій і всього інтер'єра собору. По­стать молодої жінки з благаючим, скорботним і одночасно всепрощаючим поглядом широко розкритих очей зображена в русі: стоячи у ледь освіт­лених вранішнім сонцем рожевих хмарах, вона ніби витає в небесах, несе назустріч людям свого сина. Розвіваються складки її одягу, рух під­креслено напрямком крил серафимів, що витають навколо Богоматері. її образ відзначається зворушливою людяністю; у ньому втілено красу жіночності й глибину материнського почуття. Оригінально вирішено образ Христа. Жест його рук ніби виражає захоплення красою світу, порив до нього, бажання обняти його.

Композиція «Богоматір з немовлям» зумовила вирішення інших вівтарних зображень. Внизу — виконана В. Васнецовим сцена «Євхаристії». На цьому ж рівні, на південній і північній стінах вівтаря розміщено групи святителів вселенської і православної церков (по шість постатей на кожній). Отців церкви зображено фронтально, вони урочисто стоять перед глядачем у застиглих позах. Це — Старці з суворим виглядом і з великим життєвим досвідом. Обличчя їхні освітлені внутрішнім світлом. Другий ярус головного вівтаря заповнено образами ветхозавітних пророків (по шість постатей з кожногобоку від головного вівтарного зображення) також написаних В. Васнецовим. Не відміну від Сонму святителів, їх передано в русі, силуети їхні різні, облич чя й жести патетичні, погляди звернені до Богородиці. Образи пророків вирішено в екзотичному східному стилі, наділено яскравими індивідуальними характерами. Виділяється про­рок Мойсей із скрижалями в руках, близький до знаменитого скульптурного образу Мойсея, створеного генієм Мікеланджело. Васнецову належать також ікони вівтарної перепони головного вівтаря. Над центральною частиною собору в бані ним виконане велике зображення «Христос-Вседержитель» на тлі зоряного неба з роз­міщеними над Києвом сузір'ями. На плафоні центральної нави художник розмістив дві великі, взаємопов'язані за сюжетом картини: на одній зображено хрест із розп'ятим Сином Божим, на другій — Бога-Отця, який простягає руки до Сина і приймає його Дух. Ці грандіозні, повні динамізму, драматизму, пафосу реальних людських пристрастей композиції написано з неприхованим відхиленням від офіційних церковних канонів.

Помічником В. Васнецова був живописець М. Нестеров. Він написав 16 ікон для чотирьох передвівтарних перепон: двох — у нижньому ярусі (у жертовнику і дияконнику) і двох — на хорах (південному вівтарі св. княгині Ольги і північному — святих князів Бориса і Гліба). Поряд із традиційними для православної церкви святими (св. Ми­кола Мирликійський, св. великомучениця Варвара, святі царі Константин і Єлена та ін.) М. Нестеров втілив образи канонізованих церквою національних історичних діячів (святі князі Борис і Гліб, св. княгиня Ольга, просвітителі Русі — святі Кирило і Мефодій св. Михаїл — перший київський єпископ та ін.). Крім того, пензлеві Нестерова належать дві великі запрестольні композиції на хорах («Різдво Христове» — у південному вівтарі, «Воскресіння Господнє» — у північному) і одна—в хрещальні («Богоявлення»). Надзвичайно важливу роль цілісного художнього образу, а часом і першорядну, відіграє у творах Нестерова пей­заж. Барви переважно світлі, сріблясті, близькі до кольорів фрескового живопису. Нестеров — один з небагатьох майстрів, якому вдається з великою життєвою достовірністю передати в живопису стан релігійного екстазу втілити такі тонкі душевні почуття як розчулення, благоговіння, справжню, майже дитячу, душевну чистоту і довірливість, радісну покірність.

У Володимирському соборі працювали молоді художники В. Котарбінський і П. Сведомський, які розробляли свої композиції надзвичайно точно писали етюди з натури. Вони створили серію великих монументальних картин на біблійно-євангельські теми й цілу галерею окремих постатей святих на стінах і склепіннях бічних нав і на хорах («Таємна вечеря» і «В'їзд до Єрусалима» — у південній наві, «Розп’яття» і «Суд Пілата» — у північній). Один з них розробляв композицію інший прописував деталі й навпаки.

До розпису Володимирського собору було також залучено худ. М. Врубеля. Він створив серію ескізів тематичних композицій, геометрично-рослинних орнаментів у бічних навах, як в натурі здійснили київські художники. В його орнаментах менше радості й світла, ніж в орнаментах Васнецова, але більше динаміки, напруженої боротьби й ніби роздумів над сенсом буття.

Чимала заслуга у розписі собору українських (київських) митців. Наприклад пензлеві С. Костенка належать образі серафимів, розміщені навколо вівтарного образа Богоматері, які захоплюють рідкісним за красою виразом захвату і благоговіння на дитячих обличчях. В. Замирайло створив оригінальні написи на тематичних композиціях, виконані у стилі слов'янської в'язі, які стали невід'ємним декоративним елементом розписів та ніби пов'язали їх із площиною стіни (шрифт, вироблений В. Замирайлом, пізніш широко використовував В. Васнецов у своїх творах). Образи св. Миколи Мирликійського, св. цариці Александри та інші написані М. Пимоненком. Володимирський собор — це зразок прекрасного синтезу різних видів мистецтв: архітектури, монументального настінного і станкового живопису, творів декоративно-ужиткового мистецтва. В оздобленні інтер'єра використано мармур різних родовищ, бронзові позолочені деталі, прикрасі з емалі та інших матеріалів. Із каррарського мармуру білого, сірого і рожевого тонів виготовлено усі п’ят іконостасів. Капітелі з тонким різьбленням та інші елементи вівтарних перепон зроблено у Каррарі в Італії. Перепони прикрашено мозаїчним орнаментом і увінчано бронзовими позолоченими кокошниками у вигляді стилізованих квітів і листя. Мармуровими плитами темних тонів, привезеними з Франції та Бельгії, облицьовано панелі собору. Підлогу викладено у шаховом порядку плитами сірого й білого кольорів. На хорах підлога паркетна. З різьбленого мармуру — огорожа на хорах, ківорій у хрещальні. Головний вхід на хори — у вигляді трипрогінної арки. Всі основні елементи оздоблення ін­тер'єра виконувалися за проектами А. Прахова.

Монументально-декоративний живопис, виконаний видатними художниками, відродив певною мірою давні національні традиції і послужив взірцем для багатьох храмових розписів кін. 19 — поч. 20 ст. Кожного, хто входить до собору, вражає святковий ошатний вигляд його внутрішнього простору.

У роки громадянської та 2-ї світової воєн настінні розписи собору зазнавали відчутних пошкоджень, в основному внаслідок порушення необхідного для їхнього збереження температурно-вологісного режиму. Після війни коштом уряду та на пожертвування віруючих тут проводилися складні ремонтно-реставраційні заходи. Великий обсяг робіт проведено 1946-56 рр. групою художників-реставраторів під керівництвом Л. Калиниченка. Подібні роботи щодо збереження розписів ведуться і тепер.

З 1943 собор став кафедрою митрополита Київського, Галицького і всієї України (тепер — митрополита Української православної церкви Київського патріархату).

Back to Top


Шевченка, 22-24

Садиба 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., в якій проживав Волошин М. О., містилися Київський комерційний інститут, Київський юридичний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський інженерно-будівельний інститут, Музично-театральна академія, в яких працювали і навчалися відомі діячі науки, освіти, культури, громадсько-політичного і державного життя, відбулися установчі збори Української партії соціалістів-революціонерів, містився Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців

У 1-й пол. 1870-х рр. на наріжжях обох садиб зведено триповерхові цегляні будинки у формах київського ренесансу. До членованого розкріповками з вінцевими аттиками будинку № 22 з боку вул. Нестеровської (тепер — І. Франка) прилягало двоповерхове крило. Зрізане наріжжя будинку № 24 акцентували дві стяті шатрові башти з мансардними вікнами у ренесансному обрамленні.

1909 садибу № 24 придбав Київський комерційний інститут, створений 1908 на базі вищих комерційних курсів, у 1911 — садибу № 22. Їх забудову поступово реконструйовано за проектами архітекторів О. Кобелєва і В. Обремського. У 1910—11 наріжну частину будинку № 24 надбудовано четвертим поверхом з півциркульними вікнами та написом на прямому аттику «Киевский коммерческий институт». Тоді ж на вул. Нестеровській (тепер — І. Франка) замість двоповерхового крила будинку № 22 зведено у стилі модерн чотириповерховий корпус хімічної лабораторії інституту (арх. В. Обремський). 1914— 15 у формах необароко повністю перебудовано наріжний будинок № 22 (арх. О. Кобелєв) із спорудженням у дворі нового флігеля. Згодом будинок № 24 розширено за рахунок подовження бічних крил та надбудови по усьому периметру четвертого й аттикового поверхів. У серед. 20 ст. на розі з вул. Пирогова влаштовано сферичний купол для астрономічних спостережень. Надалі здійснювалися поточні ремонтні роботи.

Комплекс будівель колишнього комерційного інституту - п'яти-, чотириповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, фарбований, у плані П-подібний із замкнутим внутрішнім двором у східній частині ділянки. Цоколь обкладено сучасною плиткою, що імітує кам'яні блоки з колотою поверхнею. Головний вхід з боку вул. Пирогова облицьовано полірованим гранітом (інші входи тепер обслуговують комерційні приміщення першого поверху). Перекриття переважно пласкі, дахи вальмові бляшані. Ускладненість внутрішнього розпланування коридорно-зального типу пов'язана з об'єднанням кількох будівельних об'ємів, кожен з яких має відмінне вирішення чолових фасадів.

Первісний характер архітектури 1870-х рр. в стилістиці київського ренесансу зберігся на фасадах будинку № 24, а саме — в ритмічно-ярусній побудові за допомогою рустованих лопаток і гуртів, оформленні прямокутних прорізів клинчастими замковими каменями, сандриками і скульптурними деталями — ліпленими жіночими масками в оточенні гірлянд у надвіконнях другого поверху. Вікна четвертого надбудованого поверху мають аркову форму. Зрізане наріжжя, оперезане балконами з ґратами, завершено сферичною банею. Внутрішнє розпланування обобічне коридорне, опорядження інтер'єрів сучасне. На розі — приямок з входом у напівпідвальне приміщення.

Головний будинок № 22

Шевч 22-24

Був перероблений у 1910-х рр. в стилі необароко.

Його чолові фасади з непарним числом віконних осей (тринадцять з боку бульвару, три — з боку вул. І. Франка) мають ярусну центрально-осьову композицію. Оформлений дощаним рустом перший поверх з низько посадженими прямокутними вікнами трактовано як цокольний. Другий поверх з півциркульними та третій — з прямокутними прорізами об'єднано великим ордером у вигляді півколон і пілястр, навантажених фризом і розвинутим розкріпованим карнизом зі смужкою іоників. Півколони з пишними коринфськими капітелями вписано в тривіконні ніші, розташовані в центрі довгого фасаду та на торці будинку. Четвертий поверх з лучковими вікнами нагадує аттик, розчленований пілястрами, що первісно увінчувалися декоративними вазами (не збереглися). Вісі довгого та торцевого фасадів акцентовано круглим вікном четвертого поверху та розірваним картушем з вінцевим сегментним сандриком (в картуші містилася моно­грама навчального закладу). Внутрішнє розпланування зального типу складається з великих приміщень, у т. ч. з наріжної актової зали на рівні другого—третього поверхів. Двосвітню залу перекрито коробовим склепінням на попружних арках, декорованих кесонами з розетками. По її периметру вста­новлено колони доричного ордера — здвоєні повні під торцевим балконом та тричвертєві у простінках бічних аркових вікон.

Третьою складовою комплексу є т. зв. хімічний корпус, прилеглий з боку вул. І.   Франка.

Найвищий за фізичними розмірами чотириповерховий будинок вирішено у стриманих формах модерну. Композиція шестивіконного чолового фасаду асиметрична: на лівому фланзі — прямокутний проїзд (тепер вхід у ресторан), на правому — головний вхід, оформлений стилізованим площинним порталом. Перший і другий поверхи рустовано. Видовжені за пропорціями вікна переважно прямокутні, на другому поверсі — аркові. Простінок четвертого поверху на рівні перемичок прикрашено декоративними квадрами. Вінцевий карниз має плаский звис, типовий для модерну. Внутрішнє розпланування дворядне з орієнтацією великих аудиторій в бік вулиці. Дворові фасади мають спрощене архітектурне вирішення.

Відмінні за архітектурою та часом спорудження частини чолового фасаду комплексу об'єднано ритмічно-ярусною композицією, мотивом аркових вікон, рустуванням та іншими деталями у формах історизму. Одна з найбільших навчальних споруд дореволюційного Києва є частиною історичного середовища біля Володимирського собору.

У будинку під сучасним № 24 народився і прожив перші місяці життя Волошин Максиміліан Олександрович (справж. — Кирієнко-Волошин; 1877— 1932) — поет, художник, філософ, літературний і художній критик.

Його батьки — член Київської палати кримінального та цивільного суду Кирієнко-Волошин Олександр Макси­мович (1836—1881) та Кирієнко-Волошина Олена Отобальдівна (народжена Глазер; 1850—1923) наймали помешкання в будинку купця А. Снєжко приблизно з 1873 до 1878. Навесні 1878 родина виїхала з Києва до Таганрога.

1903—13 М. Волошин збудував у Коктебелі (тепер АР Крим) будинок за власним проектом, в якому жив до кінця життя. Він став широко відомим осередком культури поч. 20 ст. Похова­ний митець у Коктебелі на горі Кучук-Єнішар.

М. Волошин залишив велику творчу спадщину — поезії, прозу, тисячі акварелей, щоденники, листи. За його життя світ побачили лише чотири збірки поезії, статті та переклади. З кін. 1920-х і до поч. 1960-х рр. ім'я митця було фактично вилучено з вітчизняної культури. Тільки останнім часом спадщина поета і художника повертається до широкого культурного обігу: його особняк тепер перетворено на меморіальний Будинок-музей М. Волошина, з 2003 у Москві почало виходити зібрання творів, в Україні друкуються поетичні збірки, влаштовуються виставки акварелей.

У триповерховому будинку Ю. Снєжко на розі бульв. Т. Шевченка та вул. І. Франка, включеному в сучасну будівлю, 1878—98 містилася Четверта чоловіча гімназія (переїхала звідси у власний будинок на сучасній вул. Червоноармійській, 96; див. ст. 561.58). У цьому будинку в гімназії працювали відомі вчені та громадські діячі: істо­рик Є. Ківлицький (учитель історії та географії з 1891), історик, археограф, письменник О. Левицький (викладав російську мову з 1880), історик М. Сто­роженко (директор гімназії з 1895).

У будинку № 22 діяли навчальні заклади: спершу — чоловіча прогімназія, потім (з 1878) — перша у Києві приватна жіноча гімназія, заснована дружиною професора Київського університету Ващенко-Захарченко Вірою Миколаївною (1840—95); підтримку у відкритті закладу надав економіст і державний діяч М. Бунге. З 1896 її утримувала О. Дучинська; в 1902 гімназія перейшла до новозбудованого власного приміщення на сучасній вул. М. Коцюбинського, 7. У наступні роки тут містився приватний жіночий навчальний заклад В. Перетяткович, де навчалися переважно польські дівчата (на поч. 1910-х рр. перейшов на вул. Володимирську, 47).

Поява вищого комерційного навчального закладу в Києві була обумовлена розвитком промисловості і сільського господарства, поширенням залізничної мережі, зростанням капіталістичних форм торгівлі. Київ як один з найбільших банківських центрів країни потребував підготовки фахівців насамперед у банківській сфері. 1903 професор Київського університету М. Довнар-Запольський виступив ініціатором заснування в місті вищих комерційних курсів і звернувся з цією пропозицією до уряду. їх було відкрито 1906 як приватний навчальний заклад. 12 травня 1908 курси реорганізовано на приватний Київський комерційний інститут, плата за навчання в якому складала бл. 100 крб. на рік. Міська влада допомагала в матеріальному забезпеченні навчального закладу і формуванні його професорсько-викладацького складу, запросивши до викладання вчених з університету і політехнічного інституту. Інститут мав два відділення — комерційно-технічне й економічне, низку підвідділів (залізничний, страховий, банківський, педагогічний та земсько-міський), лабораторії та музей товарознавства. Залізничний підвідділ готував фахівців для роботи в управлінні службою руху; страховий — для сфери державного, громадського і приватного страхування; банківський — для кредитних підприємств; педагогічний — для комерційних середніх навчальних закладів; земсько-міський підвідділ здійснював теоретичну підготовку фахівців для відповідних установ.

Інститут отримав права вищого навчального закладу в Україні, в якому одержували вищу освіту жінки. Інститут видавав з 1909 «Известия», які друкували результати науково-дослідної роботи, методику викладання дисциплін. 1915—16 перебував в евакуації в Саратові.

З 1917 вуз мав уже три факультети: економічний, комерційно-технічний і залізнично-експлуатаційний. При двох останніх були створені спеціальні курси для прискореного випуску інженерів для оборонних цілей і відбудови зруйнованого залізничного транспорту, поліпшення організації праці й ефективності виробництва на націоналізованих підприємствах. З ініціативи Київського комерційного інституту 13 жовтня 1918 було проведено Перший Всеукраїнський з'їзд економістів і статистиків, який вніс багато змін не лише у функціонування інституту та викладання дисциплін, а й у практику організації економічної і статистичної роботи в країні. 1920 інститут реформовано в Київський інститут соціально-економічних наук, у вересні 1920 перейменовано на Київський інститут народного господарства (КІНГ) у складі економічного, кооперативного, промислового, юридичного та експлуатації шляхів факультетів. У грудні 1920 до нього приєд­нано Український кооперативний інститут ім. М. Туган-Барановського (створений 1 січня 1920, містився на вул. Володимирській, 16) на правах продовольчо-кооперативного факультету.

1921 в інституті відкрито робітфак, який став основним каналом комплек­тування абітурієнтів з робітничо-селянської молоді та колишніх вояків, згодом перетворений на робітничий університет. КІНГ містився за цією адресою до 1930, пізніше зазнав кількох реорганізацій, тепер — Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана.

До березня 1917 директором і професором Комерційного інституту (до березня 1913 — виконувач обов'язків директора) був Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867—1934) — історик, фольклорист, етнограф. Ініціатор і керівник приватних комерційних курсів, на базі яких постав інститут. Доклав зусиль до перебудови вищої економічної освіти, головною ідеєю якої було з'єднання фундаментальності економічної освіти з практичною спря­мованістю навчання. З цією метою у навчальні програми інституту було включено не лише фахові дисципліни, але й курси історії, права, народного господарства, іноземних мов, у т. ч. східних. До викладання в інституті залучав провідних учених. Ректор був під наглядом поліції за те, що читав критичні лекції з новітньої російської історії. Викладав також на економічному відділенні історію російського державного права, економічну історію Росії. Водночас змушений був проводити жорсткий офіційний курс щодо революційно налаштованого студентства. Одночасно професор Київського університету (з 1902, працював у ньому з 1901). Член Ніжинського історикофілологічного товариства (з 1896), Таврійської ученої архівної комісії (з 1896), Педагогічного товариства при Московському університеті (з 1898), Київської археографічної комісії (з 1908), чл.-кор. Імператорського Московського археологічного товариства (з 1896). 1915 разом з інститутом евакуювався у Саратов.  У березні 1918 білорус за походженням М. Довнар-Запольський вітав утворення Білоруської Народної Республіки, був управителем білоруської торговельної палати в Києві, не залишаючи викладацьку роботу. 1920 переїхав у Харків, працював в Інституті народного господарства, ВУКООПСпілці, був головою технічно-економічної ради Народного комісаріату Робітничоселянської інспекції України. Через два роки переїхав у Баку, де обійняв посаду проректора Азербайджанського університету, був професором політехнічного інституту, начальником Управління торгівлі і промисловості Наркомторгу АзСРР, організатором і директором Сільськогосподарського і торговельно-промислового музею. З 1925 проживав у Мінську, працював у Білоруському державному університеті, Держплані БСРР. З 1926 до кінця життя жив і працював у Москві.

Автор праць з історії Великого князівства Литовського, України, Білорусі, Росії 14— поч. 19 ст., економіки, етнографії, декабристського руху, історіографії.

1917—1919 ректором інституту був Воблий Костянтин Григорович (1876— — економіст, статистик, економгеограф, акад. УАН (з 1919), віце-президент ВУАН (1928—30), завідувач відділу (1939—42) та директор Інституту еко­номіки АН УРСР (1942—47), заслужений діяч науки УРСР (з 1944).

В інституті викладав з 1906, в 1910—1912 — декан економічного факультету, з 1911 завідував земсько-міським кабінетом. Читав на економічному відділенні курси теорії політичної економії, історії економічних учень, економії страхування. Одночасно працював у Київському університеті, його професор (з 1911). В 1919 керував кафедрою економії торгу і промисловості Соціально-економічного відділу УАН, член правління Академії наук. Досліджував продуктивні сили України, зокрема цукрову промисловість, проблеми Дніпра, економічної географії України, географічного районування. У роки праці в інституті розробив програму курсу теорії політичної економії (1911), загальний план лекцій з економії страхування.

У цьому будинку в Комерційному інституті працювали відомі вчені, педагоги, громадські і державні діячі.

1910—22 — Ананьїн Стефан Андрійо­вич (1875—1942) — психолог і педагог, директор Київського комерційного училища М. Хорошилової (з 1907). В Комерційному інституті обіймав посади приват-доцента і професора, читав лекції з історії і теорії педагогіки, з серпня 1921 завідував педагогічними курсами при Київському інституті народного господарства, член Бюро КІНГа. Одночасно викладав філософську пропедевтику, законознавство і педагогіку на Вечірніх вищих жіночих курсах А. Жекуліної, у Фребелівському і політехнічному інститутах, на Вищих жіночих курсах.

1918—1919 — Андерсон Оскар Миколайович (1887—1960) — економіст, статистик, випускник Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (1912), хранитель статистично-економічного і географічного кабінетів у ньому (1909—15), економіст Головного управління землеробства і землеупорядкування (1915—16), заступник голови Української державної торговельної палати (з травня 1918), віце-директор департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгу і промисловості урядів Української Держави й УНР (з червня 1918); на еміграції (з 1926) — професор університетів у Болгарії та Німеччині. Читав у Комерційному інституті курс математичної статистики. В жовтні виїхав у Ростов.

1912—1914 — Анциферов Олексій Мико­лайович (1867—1943) — економіст, статистик, теоретик кооперативного руху, професор Харківського університету (з 1909), гласний Харківської міської думи (з 1910), професор кількох європейських вузів (1920—30-і рр.). Під час приїздів у Київ читав тимчасові курси з кооперації. 1913 брав участь у з'їзді російських кооператорів у Києві.

1907—16 — Бажаєв Володимир Гаврилович (1865—1916) — вчений у галузі сільськогосподарської економіки і статистики, професор Київського політехнічного інституту (1903—16), декан сільськогосподарського відділення у ньому (1906—08). У Комерційному інституті — викладач, з 1911 — позаштатний ординарний професор кафедри статистики й економічної географії, член Опікунської ради. Викладав на економічному відділенні курси економічної географії та сільськогосподарської економії, на комерційно-технічному відділенні — економічну географію. Завідував кабінетом економічної географії. Член ради Київського товариства грамотності і правління Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості. Викладав на курсах цього товариства.

1908—19 — Бубнов Микола Михайлович (1858—1943) — історик-медієвіст, професор кафедри всесвітньої історії (з 1891), декан історико-філологічного факультету Київського університету (1903—19), професор Вищих жіночих курсів у Києві, професор Люблянського університету (з 1920-х рр.). В Комерційному інституті — позаштатний ординарний професор, викладав на економічному відділенні курси всесвітньої історії, зокрема історії середніх віків. 1913 брав участь у Лондонському конгресі істориків.

1908—20 — Гіляров Олексій Микитович (1885—1938) — філософ, історик філософії, акад. ВУАН (з 1922), професор Київського університету (з 1891). Викладав на економічному відділенні Комерційного інституту педагогіку і вступ до філософії. Досліджував теорію пізнання та історію філософії.

1910—20 — Граве Дмитро Олександрович (1863—1939) — математик, акад. УАН (з 1920), чл.-кор. РАН (з 1924), акад. АН сРсР (з 1929), засновник алгебраїчної школи в Києві, директор Інституту математики АН УРСР (1934—39). Читав на економічному відділенні Комерційного інституту курси енциклопедії права, енциклопедії математики, страхової математики, на комерційнотехнічному відділенні — вищої математики. Завідував кабінетом страхування. Одночасно викладав в університеті (з 1899), був головою кафедри чистої математики Фізично-математичного відділу УАН, членом комітету Всенародної бібліотеки в Києві (1920—21), багатьох наукових товариств. 1920—25 викладав у Київському інституті народного господарства, де, як і раніше, завідував страховим кабінетом музею. Наукові праці в галузі алгебри, теорії чисел, математичної фізики, теоретичної і прикладної механіки.

1908—20 — Делоне Микола Борисович (1856—1931) — учений в галузі механіки, один із піонерів вітчизняного планеризму, професор Київського політехнічного інституту (1906—28), організатор і керівник гуртка повітроплавання у ньому (з 1908) та утвореного на його основі Київського товариства повітроплавання (з 1909), завідувач кафедри теоретичної механіки кПі. В Комерційному інституті викладав, завідував фізичним кабінетом, керував фізичним семінаром.

1910—11 — Дементьев Костянтин Григорович (1864—1916) — хімік-технолог, директор Київського політехнічного інституту (1908—11), засновник і головний редактор часопису «Вестник технологии химических и строитель­ных материалов» (1910). В Комерційному інституті обіймав посаду викладача технології мінеральних речовин, входив до складу Учбового комітету інституту. У листопаді 1911 виїхав з Києва, працював професором Донського політехнічного інституту.

1913—14 — Дорошенко Дмитро Івано­вич (1882—1951) — історик, публіцист, член Української Центральної Ради (1917—18), міністр закордонних справ Української Держави (1918), президент Української вільної академії наук (1945—51). Викладач Комерційного інституту.

1908—13 — Ейхельман Оттон Оттонович (1854—1943) — правознавець, громадсько-політичний діяч; завідувач кафедри міжнародного права Київського університету (1884—1918), товариш міністра закордонних справ УНР (1918— 20), професор і декан УВУ і професор Високого педагогічного інституту в Празі, професор Української господарської академії в Подебрадах (у 1920—30-х рр.). У Комерційному інституті був заступником директора, професором.

1918-1920 — Карпека (Карпеко) Володимир Васильович (1880—1941) — правознавець, професор Київського інституту народного господарства (1924—30), професор і декан Київського торговельно-промислового технікуму (1926 —30), приват-доцент (з 1912), професор (1916—20) Київського університету. Професор Комерційного інституту і створеного на його основі Київського інституту народного господарства (1924—28, читав курси — історія інститутів приватного права, основи госпо­дарського права, фінансова наука).

1913—20 — Кезма Тауфік Гаврилович (1882—1958) — сходознавець, професор Київського університету (з 1948), завідувач сектора арабо-іранської філології АН УРСР, автор підручника з граматики арабської мови, який одержав міжнародне визнання. У Комерційному інституті викладав арабську й турецьку мови, обіймаючи посаду позаштатного викладача, 1920 — штатний викладач на консульському відділенні економічного факультету. Влітку 1914 інститут надав йому відрядження у Персію.

1918—1919 — Кістяківський Богдан (Фе­дір) Олександрович (1868—1920) — філософ, соціолог, правознавець, акад. УАН (з 1919), професор Київського університету (з 1917) й Українського державного університету (1918—19), один з організаторів УАЙ (1918) і голова постійних комісій для виучування соціального питання та для виучування звичаєвого права України (з 1919), сенатор і член Адміністративного генерального суду Української Держави (1918). У Комерційному інституті обіймав посаду позаштатного ординарного професора кафедри адміністративного права. Наукові праці в галузі філософії, соціології, теорії держави і права.

1915—20 — Коваль Володимир Дмитрович (1885—1927) — інженер-агроном, кооперативний діяч, один із засновників Української Центральної Ради, її скарбник. Професор Комерційного інституту. Один із фундаторів і професор Київського кооперативного інституту (1920—21).

1909—18 — Косинський Володимир Андрійович (1864—1923) — політеконом, статистик, акад. УАН (з 1918), член Української Центральної Ради (1917—18), міністр праці Української Держави (1918). Професор Комерційного інституту, читав курс політекономії. Одночасно — професор Київського політехнічного інституту.

1910—16 — Красуський Костянтин Адамович (1867—1937) — хімік-органік, чл.-кор. ВУАН (з 1926), чл.-кор. АН СРСР (з 1933), професор (1907—16), завідувач кафедри органічної хімії Київського політехнічного інституту (1907—12), професор Київського університету на кафедрі органічної хімії (1912—16). У Комерційному інституті — позаштатний ординарний професор органічної хімії, в. о. декана комерційно-технічного відділення (1915), читав на цьому відділенні курс органічної хімії. 1916 переведений у Харківський університет. Наукові праці в галузі альфаокисів і аміноспиритів.

1918 — Мартос Борис Миколайович (1879—1977) — економіст, громадсько-політичний, державний діяч, член Української Центральної Ради, ЦК Селянської спілки, голова управи Українського кооперативного комітету, член ради директорів Дніпросоюзу (1917— 18), міністр продовольчих справ УНР, голова Ради Народних Міністрів УНР (1919), засновник і ректор Української вищої школи економіки (1945—49, президент Інституту вивчення СРСР у Мюнхені (1954—56). У Комерційному інституті викладав діловодство і рахівництво споживчих товариств. Досліджував теорію кооперативного руху.

1917—20 — Мітіліно Михайло Іванович (1875—1930) — правознавець, професор Київського університету. Професор, товариш директора Комер­ційного інституту. Професор (з 1920), декан соціально-економічного (1920 — і фінансово-господарського (1928—30) факультетів, ректор (1921—22), проректор (1927—30) Київського інституту народного господарства.

1911—16 — Пурієвич Костянтин Адріанович (1866—1916) — ботанік-фізіолог, професор кафедри ботаніки (з 1900), завідувач ботанічного кабінету (з 1903), секретар (1905—07), декан (1909—12) фізико-математичного факультету Київського університету. У Комерційному інституті — професор кафедри загальної біології, завідувач лабораторії мікробіології, 1914—16 — декан комерційно-технічного відділення. Читав курс мікробіології, завідував кабінетом загальної біології. Одночасно викладав у Другому комерційному училищі, на Вищих жіночих курсах. Голова секції рослин Київського товариства любителів природи (з 1909). Досліджував процеси перетворення в рослинах органічних кислот, проростання насіння, проблеми фотосинтезу.

1908—15 — Русов Олександр Олександрович (1847—1915) — статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч. Викладав на кафедрі статистики економічного відділення курси статистики, оцінкової і страхової статистики, на комерційно-технічному відділенні — загальний курс статистики, земське господарство, загальний курс міського господарства, завідував статистичним кабінетом музею, був секретарем Ради й Учбового комітету інституту, з 1909 редактором «Известий» інституту. Брав участь в українському русі: член Київської Старої Громади, співробітничав з редакцією газети «Рада», член Українського наукового товариства в Києві, один із засновників Товариства українських поступовців (1908). 1915 разом з інститутом переїхав у Саратов, де й помер. Коштом інституту покійного перевезли в Київ, поховали на Байковому цвинтарі. Автор понад 40 наукових праць, присвячених питанням економічної статистики і краєзнавства України тощо.

1911—18 — Синайський Василь Іванович (1876—1949) — правознавець, професор Київського університету (1914—20), співзасновник і директор Київського юридичного інституту (1918—20), керівник комісії для виучування звичаєвого права ВУАН (1921—22), професор Ризького університету (1924—44). Професор Комерційного інституту. Завідувач кабінету права економічного факультету (з 1920), професор і това­риш голови соціально-правового факультету (1921—24) Київського інституту народного господарства.

1908—20 — Сльозкін Петро Родіонович (1862—1927) — агроном, організатор Київської контрольно-насіннєвої станції (1897). Один із засновників і декан сільськогосподарського відділення (1908—15), завідувач кафедри часткового землеробства Київського політехнічного інституту (1902—19). Викладав на економічному відділенні Комерційного інституту карне право, російський цивільний і торговельний процес, з 1913 — декан відділення; на комерційно-технічному відділенні читав курс сільськогосподарського товарознавства. Завідував музеєм товарознавства та лабораторією сільськогосподарського товарознавства, з 1920 працював у створених на його базі нових навчальних закладах. Досліджував органічні речовини в ґрунті, роль бактерій і добрив у підвищенні родючості ґрунтів, агротехніку зернових і бобових культур тощо. Автор популярного в багатьох країнах «Сільськогосподарсь­кого календаря» (1912—14).

1919 — Сперанський Олександр Васильович (1865—1919) — фізико-хімік, професор Київського університету (з 1907), засновник кафедри фізичної хімії в ньому. В Комерційному інституті обіймав посаду викладача. Досліджував тверді розчини, термодинаміку концентрованих і насичених розчинів.

1914—1919 Сташевський Євген Дмитрович (1884—1938) — історик, економіст, професор Київського університету (1914—17) і Кам'янець-Подільського ІНО (1920—24), завідувач Київського крайового музею сільсько­господарської продукції Цукротресту (1924—34).

Професор (1914—19), декан (з 1918) і ректор (1919) Комерційного інституту.

1910—18 — Фармаковський Володимир Володимирович (1880—1954) — інженер, механік, викладач (з 1909), професор кафедри механіки (з 1912) Київського політехнічного інституту; професор Белградського університету (Сербія), засновник Інституту машинобудування в Белграді, якому присвоєно ім'я вченого.

В Комерційному інституті викладав на залізничному підвідділі комерційно-технічного відділення курси експлуатації рухомого складу машинознавства, позаштатний екстраординарний професор (з 1912). Не виїхав з інститутом в евакуацію в Саратов, залишився в Києві, працював у Київському обласному військово-промисловому комітеті, відповідаючи за артилерійське постачання армії, був членом заводської наради при уповноваженому голови Особливої наради з оборони держави.

1908— 12 — Цитович Микола Мартиніанович (1861—1919) — правознавець, статистик, політеконом, професор кафедри поліцейського права (1893—1919), ректор Київського університету (1905—17). Професор Комерційного інституту.

1913—20 — Шапошников Володимир Георгійович (1870—1952) — хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922), завідувач кафедр (1899—1919, 1947—49), декан хімічного відділення Київського політехнічного інституту (1906—09, 1911 — 15); засновник і перший директор Інституту хімічної технології ВУАН (1934—38; тепер Інститут органічної хімії НАН України).

Викладав на комерційно-технічному відділенні Комерційного інституту хімічне товарознавство і методи випробування товарів, завідував технологічною лабораторією, кафедрою товарознавства. 1920—34 — професор, завідувач тої самої кафедри Київського інституту народного господарства, читав курси — неорганічне товарознавство, основи фабрично-заводської промисловості, організація промислових підприємств.

В інституті працювали також ботанік, цитолог і селекціонер Л. Делоне (1918— 19, вів практичні заняття із загальної біології), правознавець С. Єгіазаров (Єгіазарянц; до 1914, читав курс державного права), правознавець М. Катков (1910-і рр., читав курс торговельного права), гігієніст і епідеміолог О. Корчак-Чепурківський (приват-доцент у 1910-х рр.), начальник Управління Південно-Західної залізниці К. Немешаєв (читав факультативний цикл лекцій з питань залізничної політики), фотомайстер М. Петров (1908—09, вів практичні заняття з фотографування), педагог, громадська діячка С. Русова (1909—10, викладала французьку мову) та ін.

Почесними членами інституту були керуючий Київською конторою Державного банку Г. Афанасьєв, голова Імператорського Російського технічного товариства В. Ковалевський, член Державної думи граф А. Бобринський, начальник Управління Південно-Західної залізниці К. Немешаєв, військовий міністр, генерал від кавалерії В. Сухомлинов.

При інституті діяв Учбовий комітет, головними завданнями якого було визначено організацію навчального процесу в інституті на основі його статуту, затвердженого 3 червня 1912. З цього часу почала діяти й Опікунська рада, яка замінила Товариство поширення комерційних знань, що до 1912 відало справами навчального закладу. У 1912 Товариство передало Раді майно, яким воно володіло: дві суміжні садиби на сучасному бульв. Т. Шевченка, 22 і 24, де містився інститут. Рада збільшила площу ділянки за рахунок придбання сусідньої садиби.

Членами Опікунської ради інституту були: політеконом і статистик, професор Київського університету О. Билимович (1917—18), професор Київського університету і політехнічного інституту Г. Де-Метц (1916—19, з 1917 — голова Ради), київський міський голова І. Дьяков (1912—16), купці і меценати Д. Марголін (1913—17) і М. Могилевцев (1913—17), гласний Київської думи, міністр фінансів Української Держави А. Ржепецький (1916—18), голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко (1916—17), юрист, професор і ректор Київського університету М. Цитович (1912—15), управитель маєтків Ф. Терещенка М. Шестаков (1913—16), громадськополітичний діяч, барон Ф. Штейнгель (1913—16).

Програми навчання в інституті охоплювали широкий цикл суспільно-економічних, юридичних, комерційно-технічних наук. Він готував фахівців для обслуговування всіх галузей народного господарства.

При навчальному закладі діяв музей товарознавства, відкритий 1911. Ідея створення музею виникла одночасно з початком діяльності інституту в 1906. Засновники вважали музей науковим закладом, що має на меті ознайомлення студентів із сучасним станом торгівлі й промисловості Росії, зокрема України, та інших держав. Першими музейними колекціями стали збірка хлібних злаків, подарована відомим підприємцем і меценатом М. Терещенком; матеріали, зібрані під час експедиції в мануфактурні райони; передані Полтавським земством колекції ткацьких, гончарських, кошикових і дерев'яних виробів. У кін. 1909 зібрання музею налічувало 4 тис., у 1910 — 7 тис. предметів з різних галузей промисловості. Вони комплектувалися таким чином, щоб представити весь процес виробництва кожного продукту: від сирого матеріалу до готового зразка. Збиралися також історичні відомості про фабрики, заводи і машини або їх моделі, фотографії, прилади для аналізу товарів, пакувальні матеріали, прейскуранти, плакати тощо.

Музей складався з восьми експозиційних зал та восьми кабінетів — торгівлезнавства, геологічного, залізничного, фізичного, біологічного, страхового, статистичного, земсько-міського та кількох лабораторій — текстильної, сільськогосподарської, аналітичної хімії, технічної хімії; діяв семінарій економічних і фінансових наук. Колекції музею було розміщено за систематичним (предметним) принципом із зазначенням імені дарувальника. В експозиції мали право представляти свою продукцію власники фабрик і заводів, інші підприємства — за умови передання її музею. Музей слугував потребам навчального процесу, організовував студентів на збиральницькі експедиції в губернії та за кордон, надавав консультації й довідки з питань внутрішньої і зовнішньої торгівлі. З 1920 музей перебував у складі Київського інституту народного господарства.

З 1906 формувалась і бібліотека інституту, яка комплектувалася переважно за рахунок пожертвувань викладачів і студентів. Якщо 1906 вона налічувала понад 7900 томів, то 1912 — понад 22680.

1908 професорсько-викладацький склад заснував в інституті Наукове товариство економістів і любителів соціальних знань.

Back to Top


Шевченка, 23

​Шевч 23

Жіноча гімназія Клуссінш М. В., 1908

Споруджений на садибі коштом педагога М. Клуссінш для розміщення приватної гімназії; будівництво виконувала фірма підрядчика Я. Файбишенка. Триповерховий з напівпідвальним поверхом, цегляний, пофарбований, в плані прямокутний, ускладнений невеликим об'ємом допоміжних сходів на правому торці будівлі. Основу планувального рішення складає один досить просторий, розташований у поздовжньому напрямку коридор, по обидва боки від якого розміщуються різні за функціональним призначенням та розмірами приміщення. Перекриття пласкі.

Головний вхід з парадними сходами влаштований біля лівого торця будинку і вирішений у вигляді монументального ризаліту з пластичним вхідним порталом і виразним завершенням у стилі модерн. Ще один композиційний акцент фасаду розташований біля протилежного правого торця будівлі, являю­чи собою другий, менший за своїми розмірами ризаліт, який, проте, відіграє важливу роль у забезпеченні архітектурно-художньої цілісності всієї споруди в цілому. Система декоративного оздоблення, вирішена в кращих традиціях модерну, включає в себе досить широку палітру засобів монументального і декоративно-прикладного мистецтва — від численних ліплених деталей і майстерно проробленої столярки порталу до майолікового панно (зображення дерев) над вікнами третього поверху будинку. На фасаді виконані стильні написи: дата будівництва «1908» і монограма власниці «МК». Будинок — один з найцікавіших і найвишуканіших зразків модерну в архітектурі прибуткових будинків Києва поч. 20 ст.

У Жіночій гімназії М. Клуссінш викладали: словесність і російську мову — літературознавець, майбутній чл.-кор. ВУАН (з 1926) і АН СРСР (з 1943).

Адріанова-Перетц (до 1914, одночасно була секретарем педагогічної ради); історію — мистецтвознавець, історик, етнограф, хранитель історичного й етнографічного відділів Київського художньо-промислового і наукового музею Д. Щербаківський (1910—14); законовчителем був священнослужитель та історик церкви, член ради Київського релігійно-просвітницького товариства С. Петруневич (за радянського часу зазнав репресій, 1937 розстріляний).

У 1920—50-х рр. — середня школа № 58, надалі — педагогічне училище. Тепер педагогічний коледж.

Back to Top


Шевченка, 27

​Шевч 27

Будинок Київського виправного арештантського відділення серед. 19 ст., в якому друкувалися перші українські гроші

Планування зальнокоридорне з двобічним розташуванням приміщень. Тримаршові сходи розміщено у центральній чоловій частині та вздовж торцевих стін з тильного боку споруди. Перекриття підвалу — склепінчасті, інших поверхів — пласкі. Зведений у стилі класицизм. Композиція чолового фасаду симетрична від­носно центральної осі, на якій розмі­щено широкий вхідний отвір з лучковою фрамугою у профільованому обрамленні. Центральну частину в межах п'яти віконних осей розкріповано й увінчано двоуступчастим аттиком з центральним трикутним завершенням. Стіну на рівні нижнього поверху рустовано та відокремлено від гладенько тинькованого верхнього ярусу міжповерховим гуртом. Прямокутні віконні прорізи на першому поверсі акцентовано замковими каменями, на другому поверсі у центральній розкріповці облямовано профільованими лиштвами та увінчано горизонтальними сандриками, поєднаними із замковими каменями. Центральні великі зали першого і другого поверхів розчленовано двома рядами колон тосканського ордера.

Будинок — зразок громадської споруди серед 19 ст.

1849—1917 у будинку містилося Київ­ське виправне арештантське відділення.

Спочатку заклад мав назву — арештантські роти, розраховані на 600 арештантів, засуджених на строк до 20 років. Всі вони підкорялися військовій дисципліні і використовувалися на зовнішніх (загальноміських) роботах — мощенні вулиць, ритті канав, спорудженні мостів тощо, не одержуючи ніякої платні. Цей вид виправних покарань виник на поч. 19 ст. у зв'язку зі скаргою сибірського начальства з огля­ду на постійне збільшення кількості засуджених. 1826 в Російській імперії запровадили заміну заслання до Сибіру арештантськими ротами цивільного відомства, які створювали в губернських містах, що мало сприяти їх розвиткові завдяки обов'язковій арештантській підневільній праці. 1870 арештантські роти перейменовано на виправні арештантські відділення цивільного відомства, в яких військовий режим скасовувався, зовнішні роботи замінялися внутрішніми, на тюремній території, з оплатою праці в розмірі 30 відсотків від заробленого.

У Київському відділенні було створено ткацьку, кравецьку, шевську, столярно-плиткову, слюсарну, бондарну і ковальську майстерні, розташовані на першому поверсі будинку. Вони виконували замовлення як від казенних установ, так і від приватних осіб. Наприклад, 1895 на 50 ткацьких верстатах арештанти виготовили 182 тис. аршинів полотна всіх сортів для всіх в'язниць Київської губ., а також для відправки на Сахалін, і 10 тис. пар прядив'яних туфель для арештантів. Зіткані тут рушники за своїми якостями не поступалися фабричним. У кравецькій майстерні виготовляли одяг для вихованців Володимирського кадетського корпусу в Києві, для нижніх чинів київської поліції та пожежної команди. Частина арештантів була зайнята на роботах з тюремного господарства: приготування їжі, прання білизни, лагодження одягу тощо. На березі р. Либідь, де було виділено 6,5 десятин землі (1912 тут споруджено комплекс київської митниці, тепер територія заводу «Транссигнал»), вирощували городні культури. 1906 поряд було зведено триповерхо­вий будинок, куди перевели майстерні. На третьому поверсі відділення з 1850 діяла домова церква в ім'я святих Бориса і Гліба, відома киянам під назвою «Комітетська». її було влаштовано з ініціативи Київського генералгубернатора Д. Бібікова; митрополит Київський Філарет (Амфітеатров) пожертвував їй начиння, іконостас, богослужбові книги, церковний одяг, дзвони зі свого позаміського будинку. В церкву допускали під час богослужіння вільних людей без можливості для них спілкуватися з арештантами. Завдяки їх пожертвуванням було розши­рено приміщення храму, влаштовано хори, де перебували арештовані, замінено іконостас, закуплено церковне начиння.

На поч. 20 ст. жителі цієї частини Києва, яка у цей час опинилася майже в центрі міста, вимагали переведення виправного закладу в інше місце, але рішення з цього питання так і не було ухвалено.

1918 у будинку друкували перші українські гроші. З проголошенням Української Народної Республіки велике значення мало введення власної грошової системи та друкування перших банкнот УНР. Для підготовки введення власної грошової одиниці 14 грудня 1917 рішенням Української Центральної Ради було утворено спеціальний державний орган у складі Міністерства фінансів — Експедицію заготовок дер­жавних паперів. Її першим керівни­ком був український земський діяч А. Венеракі. З грудня 1917 до липня 1918 Експедиція містилася в друкарні В. Кульженка на вул. Пушкінській, 4 (будинок не зберігся). Друкарня В.Кульженка видрукувала банкноти номіналом 100, 50, 25 крб. та всі п'ять купюр паперової розмінної «монети» - 10, 20, 30, 40 та 50 шагів. У цій друкарні в грудні 1917 розпочато друкування перших українських поштових марок. 1 березня 1918 було прийнято закон про грошову одиницю УНР — гривню та визначено її номінали: 1, 2, 5, 10, 20, 100, 500 і 1000 гривень.

6 січня 1918 Українська Центральна Рада ухвалила Закон про випуск державних кредитових білетів УНР. Першою була видрукувана банкнота номіналом 100 крб. за проектом відомого українського художника Г. Нарбута. Друкування їх розпочалося ще напередодні в друкарні В. Кульженка, але її виробничі можливості не давали можливості швидко видрукувати потрібну кількість і асортимент банкнот. Основним місцем, де друкували українські гривні, став цей будинок. Друкували українські гроші і в інших приміщеннях Києва.

Державну скарбницю — департамент Міністерства фінансів очолював М. Кривецький, потім — фінансист, директор департаменту Міністерства фінансів Х. Лебідь-Юрчик, підпис якого стоїть на багатьох банкнотах доби УНР.

Back to Top


Шевченка, 31

​Шевч 31

Житловий будинок 1903, в якому містилося правління Київського політехнічного товариства інженерів і агрономів, проживали Маркович Я. М., Трегубов Є. К., в якого зупинявся Франко І. Я.

П'ятиповерховий, у центрі — шестиповерховий, цегляний, тинькований, у плані являє паралелепіпед. Планування односекційне, двобічне. Головний вхід і сходову клітку розміщено на центральній поперечній осі. Вздовж право­го торця — арковий проїзд на подвір'я. Перекриття пласкі.

Оформлений у стилі неоготика. Композиція чолового фасаду центрально-осьова. Центральну його частину підкреслено стрілчастим перспективним порталом парадного входу, вертикаля­ми здвоєних віконних прорізів сходових кліток, фланкованих тонкими тричвертєвими колонами заввишки у три поверхи, акцентовано двома циліндричними вежками зі шпилями обабіч первісного аттика з трикутним фронтоном. Особливої вишуканості декоративному оздобленню надають прикрашені ліпленим орнаментом стрілчасті ніші над вікнами четвертого поверху у трьох центральних пряслах. Фланги фасаду спотворено сучасними заскленими балконами.

Будинок — зразок використання характерних для поч. 20 ст. форм історизму в оформленні рядової житлової споруди.

У 1910-х рр. у квартирі № 8 будинку містилося правління Київського політехнічного товариства інженерів і агрономів, яке очолював інж.-будівельник П. Бутенко. Головою хімічної секції товариства був хімік-технолог, завідувач кафедри Київського політехнічного інституту, майбутній акад. ВУАН (з 1922) В. Шапошников; головою механічної секції — професор КПІ С. Шенберг.

1905 - 09 в будинку проживав Маркович Яків Миколайович (1872—1963) — учений в галузі теорії і розрахунку ковальських машин ударної дії, ад'юнкт (з 1913), професор КПІ (з 1916). Раніше мешкав на сучасній вул. Саксаганського, 59, звідси переїхав на вул. Б. Хмельницького, 63.

На поч. 20 ст. в будинку жив Трегубов Єлисей Кипріанович (1848—1920) — історик, етнограф, член Київської Старої громади, співробітник журналу «Киевская старина», викладач Колегії Павла Ґалаґана (1876—93); співробітник постійної комісії для складання словника живої української мови УАН (з 1919).

У цей час викладав історію та географію у Фундуклеївській жіночій гімназії.

4—12 квітня 1909 в його квартирі зупинявся Франко Іван Якович (1856—1916) - письменник, публіцист, учений громадський діяч. Був одружений на сестрі дружини Є. Трегубова. Під час цього приїзду відвідав виставу, поставлену за його твором «Украдене щастя» Театром М. Садовського, що працював у Троїцького народному будинку (тепер — вул. Червоноармійська, 53); побував в Українському клубі, Українському науковому товаристві і в редакції «Літературно-наукового вістника», що містилися на вул. Володимирській, 28, в редакції газети «Рада» на вул. Ярославів Вал, 6, вдома у М. Лисенка (нині — вул. Саксаганського, 95-б) і Олени Пчілки (вул. Саксаганського, 97) та інших українських діячів.

Back to Top


Шевченка, 34

​Шевч 34

Садиба 1874-75, в якій проживали Терещенко І. Н., Терещен­ко М. І., містилися генеральне секретарство шляхів сполучення УЦР і УНР, Міністерства шляхів сполучення УНР і Української Держави, було обрано Директорію УНР

Забудова садиби складається з наріжного двоповерхового особняка з видовженим бічним фасадом вздовж вул. М. Коцюбинського, вузьким фасадом з парадним входом зверненого до бульв. Т. Шевченка, дво­поверхового флігеля у глибині забудови, між якими — невеличке подвір'я зі службами, відокремлене від вулиці цег­ляним парканом із стрілчастою брамою. Садибу забудовано 1874—75 за проектом арх. В. Краузе на замовлення дружини колезького асесора Ф. Модзелевської. Нагляд і керівництво будівництвом здійснював арх. В. Якунін. Після забудови садиби Модзелевські поширили своє володіння, скупивши у професора Університету св. Володимира Н. Хржонщевського сусідню садибу з одноповерховим цегляним будинком на бульв. Бібіковському, 32 (знесено 1984). По смерті чоловіка (1879) Ф. Модзелевська залишилася жити в одноповерховому будинку, а наріжну садибу продала. Новий власник І. Терещенко, старший син Н. Терещенка, одного з найбільших у Російській імперії цукропромисловців і землевласників, оселився в особняку. Станом на 1884 в особняку була одна квартира, кімнат — 23, у флігелі частина нижнього поверху (більше половини) була зайнята під каретний сарай і стайню. Після смерті І. Терещенка в 1903 вдова з дітьми (два сини й дві доньки) володіли садибою до перших років революції. За адресними довідковими книгами, офіційними домовласниками були вдова Є. Терещенко і старший син М. Терещенко. Сім'я не жила постійно в цій садибі, більше — за кордоном. У радянський час націоналізований особняк використовувався як житловий, з 1984 — як адміністративний будинок. Внаслідок перепланувань особняк втратив первісне оздоблення інтер'єрів.

Особняк

Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Первісне планування анфіладне.

Обидва чолові фасади особняка витримано в дусі т. зв. венеціанської готики, з переважанням вертикальних елементів у вигляді прямокутних пілястр, видовжених стрілчастих вікон другого поверху, пінаклів на наріжжях і зубчастого завершення. Наріжну частину акцентовано вежоподібним мезоніном, декорованим аналогічно. Еркер і балкони з металевим огородженням посилюють пластичність композиційного центру споруди. Її псевдоготичні архітектура разом із стилістично близьким будинком колишнього готелю «Київ» на бульв. Т. Шевченка, 36 формує вихід вул. М. Коцю­бинського до широкого бульвару.

Брама з огорожею

На червоній лінії забудови, між головним будинком і флігелем. Складається з трьох прясел, обмежених шпилястими стовпчиками, з яких ліве біля головного будинку зайняте брамою. Цегляні, фарбовані, під бляшаною покрівлею. Цокольна частина відокремлена каблучком. Брама вирішена як стрілчаста готична арка, завершена аттиком з підвищеним центральним елементом, увінчаним трикутним щипцем. Цегляний декор складається із спрощених карнизних тяг, нішок, уступів та зубців. У верхній частині отвору брами збереглися первісні ґрати з готичною орнаментикою (кола з чотирипелюстковим заповненням). Сучасні ґратчасті стулки воріт спрощені. Глуха огорожа декорована фільонками.

Флігель

Вздовж правої межі садиби з виходом на червону лінію забудови. Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування анфіладно-коридорне. У центрі поздовжнього дворового крила — ризаліт головного входу під трикутним щипцем. Перекриття пласкі, дах вальмовий бляшаний. Тривіконний фасад з боку бульвару фланковано фільончастими лопатками зі шпилястим завершенням. Вікна першого поверху прямокутні, другого — мають стрільчасту форму. Дворові фасади з прямокутними прорізами розкреслено міжповерховим гуртом, оформлено скромним цегляним декором (зубці, поребрик).

Усі споруди садиби складають цілісний ансамбль у стилі неоготика.

Комплекс садиби становить інтерес збереженістю основних елементів її забудови.

1879—1903 (з перервами) в особняку проживав Терещенко Іван Николович (1854—1903) — цукропромисловець, доброчинник, колекціонер. 1883—1891 —  гласний Київської міської думи.

1876—1900 підтримував матеріально Рисувальну школу художника М. Мурашка, витративши на її потреби бл. 150 тис. крб. Допомагав вихованцям школи. Був почесним попечителем Реального училища, для якого 1891 побудував і облаштував домову церкву в ім'я св. Олександра Невського, добудував навчальний корпус і спорудив ще один будинок. Зібрав багате зібрання творів російських та українських художників, які прикрашали музеї Києва і Санкт-Петербурга. З 1894 через хворобу майже постійно жив у Франції, де і помер.

З 1886 в особняку мешкав його син Терещенко Михайло Іванович (1886— 1956) — громадсько-політичний і державний діяч, доброчинник. У Києві закінчив Першу гімназію (1904), потім жив у Москві, де закінчив університет (1911), Санкт-Петербурзі, за кордоном. З 1912 був почесним попечителем Першої гімназії, допомагав у розбудові Міського музею, пожертвував 50 тис. крб. на утримання Київської консерваторії (1912), яка відкрилась 1913. З початком 1-ї світової війни відкрив за власний рахунок лазарет на вул. Ярославів Вал, 40 (1914), активно працював у Російському товаристві Червоного Хреста, ініціював створення і очолив Київський воєннопромисливий комітет (1915). З 2 березня — міністр фінансів Тимчасового уряду Росії, з травня — міністр закордонних справ. У червні 1917 приїздив у Київ разом з О. Керенським та іншими членами уряду на переговори з Українською Центральною Радою. Після жовтневого перевороту емігрував, жив в Англії, Монако.

У січні 1918, коли Київ був захоплений більшовицькими військами, більша частина мистецької збірки Терещенків, що залишалася в особняку, була попсована, загинула або викрадена. Влітку 1918 київські пам'яткоохоронці перенесли те, що залишилося, в приміщення Української академії мистецтв і Міський музей. Пізніше частина колекцій, яка була залишена спадкоємцями І. Терещенка в Києві, увійшла до збірки Київського музею російського мистецтва.

У кін. 1917 — 1918 у реквізованих 18 кімнатах на першому і другому поверхах особняку містилося генеральне секретарство шляхів сполучення УЦР, створене 1 листопада 1917, з 11 січня — Міністерство шляхів сполучення УНР. Спочатку містилося на сучасній вул. Б. Хмельницького, 23, згодом переїхало в цей будинок. Генеральним секретарем, з 11 січня міністром шляхів був Єщенко Володимир (Вадим) Дмитрович (1878—?) інженер-залізничник, начальник служби руху Лівобережної залізниці (до 1917), голова Об'єднаної ради залізниць (з травня 1917), член Української народної партії. Обійняв посаду, коли в Україні відбувався страйк залізничників, і вона опинилася в блокаді. Доклав зусиль до припинення страйку і забезпечення роботи залізниць. Після жовтневого перевороту пропонував розібрати залізничні колії на півночі України, щоб попередити проникнення військ більшовицької Росії, впровадити власні українські гроші тощо. За Української Держави очолював департамент Міністерства шляхів, що містилося в цьому ж будинку. Подальша доля невідома.

З 18 січня 1918 міністром шляхів був Є. Сокович.

1918 у будинку містилося Міністерство шляхів сполучення Української Держави.

З 3 травня до 14 листопада 1918 міністерство очолював Бутенко Борис Аполлонович (?—1926) — інженер шляхів сполучення, будівничий і керуючий справами Подільської залізниці. У березні—квітні 1918 входив до складу «Української народної громади», створеної з ініціативи генерала П. Скоропадського, яка підготувала державний переворот і встановлення гетьманської влади 29 квітня 1918. На посаді міністра мав репутацію ревного прихильника українізації, зокрема створив спеціальну комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. Під його керівництвом до середини 1918 було відновлено нормальне функціонування шляхів сполучення в Українській Державі. Зумів припинити загальний страйк залізничників України у середині липня — серпні 1918 (страйкувало бл. 200 тис. працівників), організований більшовиками. Залучив до неофіційної служби полк т. зв. залізничників, створений ще за Української Центральної Ради, який охороняв залізничні вантажі від пограбування. Полк, чимало з офіцерів якого належало до Української партії соціалістів-самостійників, майже у повному складі приєднався до протигетьманського повстання, як і більша частина міністерства. При формуванні третього складу Ради міністрів звільнений з посади (імовірно через політичні уподобання). Проживав у цьому будинку. Емігрував, проживав і помер у Будапешті (Угорщина).

З 14 листопада до 14 грудня 1918 в останньому кабінеті уряду міністерством керував інженер, відомий в Росії фахівець з експлуатації залізниць В.    Лансберг.

Товаришами міністра Б. Бутенка працювали А. Лукашевич (приймав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 51) і П. Чубинський (приймав на вул. Б. Хмельницького, 10).

У цьому будинку містилися канцелярія міністерства і кілька департаментів: загальних справ; технічно-експлуатаційний з відділами загальним, господарсько-технічним, перевезень, допоміжних шляхів при перевезеннях; комерційноексплуатаційний з відділами загальним, тарифним, перевезень, претензій і статистики; фінансовий з відділами загальним, ліквідаційним, приватних залізниць; адміністративний з канцелярією і відділами персональним, праці, продовольства, приміщень; господарсь­кий з відділами загальним, металевого виробництва, палива, розробки лісів. При міністерстві було організовано вищу технічно-економічну раду и адміністративно-господарську раду. За ін­шими адресами діяли інспекція міністерства (вул. Б. Хмельницького, 23), департаменти водно-шосейний з відділами водних шляхів, суднобудівельним, меліоративним, дорожнім, заводським і матеріальним (вул. Б. Хмельницького, 10); правовий з відділами загальним, судів, консультаційним, кодифікацій­ним (вул. Володимирська, 64); нових будівель з відділами загальним, статистично-картографічним, шосеИних шляхів, водяних шляхів і гідроелектростанцій, портового господарства (вул. Б. Хмельницького, 10). Директором комерційно-експлуатаційного департаменту був Макаренко Андрій Гаврилович (І885—1965) — інженер, громадськиИ і державниИ діяч. До революції працював у комерційній службі Управління Південно-Західної залізниці в Києві. 1917 — один із організаторів діяльності українських залізниць, голова Спілки залізничників. З 14 листопада 1918 — член Директорії УНР, обрання якої відбулося у цьому будинку, один з організаторів протигетьманського повстання. 1919 емігрував, жив в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, з 1951 — у США. Помер у Хьюстоні. Жив у Києві на Вознесенському узвозі, 14.

В ніч з 13 на 14 листопада 1918 у цьому будинку в кімнаті урядовця з особливих доручень О. Стокова зібралися представники Українського національного союзу та українських партіИ. Нарада, скликана В. Винниченком і М. Шаповалом від імені УНС, відбувалась у тоИ час, коли в гетьманському палаці готувалася грамота про федерацію з Росією і складався новий федеративниИ кабінет С. Гербеля. У зборах взяли участь українські політичні й військові діячі В. Винниченко (головував), О. АндрієвськиИ, М. Аркас, П. Дідушок, брати А. та О. Макаренки, О. Мицюк, В. Тютюнник, М. Шаповал, Ф. Швець, О. Янко та ін. Було ухвалено підняти протигетьманське повстання за соціальне і національне визволення, обрано Директорію УНР у складі: В. Винниченко (голова), члени — О. АндрієвськиИ, А. Макаренко, С. Петлюра (отаман українських республіканських військ) і Ф. Швець.

Back to Top


Шевченка, 36

Садиба аптекаря Фроммета М. Д. 1873, 1882, в якій проживали Оболонський М. О., Флоринський Т. Д.

Роботами керував міський арх. П. Спарро. 1882 технік-арх. П. Воронцов розробив проекти триповерхового житлового будинку з аптекою на бульварі (№ 36-а) та триповерхового об'єму на вул. М. Коцюбинського (№ 14), а також одноповерхового господарського флігеля у дворі. На межі 19—20 ст. флігель перероблено на чотириповер­ховий житловий будинок (№ 36-б). У головному будинку було 36 кімнат, з них шість належало власнику, інші здавалися в найм. Окремі приміщення комплексу використовувалися як казарми, музична школа, жіночі курси. Тут містився популярний готель «Київ». Забудова садиби збереглася без значних змін.

Головний будинок № 36

​Шевч 36

На розі з вул. М. Коцюбинського, на чер­воних лініях забудови. Первісно на кожному поверсі містилося по дві квартири: п'яти і шестикімнатна. Згодом частину приміщень першого поверху відведено під магазини.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. На осі симетрії плану — центральний п'ятиповерховий ризаліт зі сходовою кліткою. Оригінальності симетричній об'ємній композиції надають гранчасті алькери, завершені восьмигранними вежами, що височать над рівнем даху. Планування дворядне, секційне. Перекриття наземних поверхів пласкі, підвального — склепінчасті. Дах вальмовий на дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Завдяки майстерній компоновці архітектурних форм і застосуванню мотивів романсько-готичної архітектури типовому за структурою житловому будинку надано вигляду середньовічного замка-палацу.

Для архітектури чолового і бічного фасадів характерне зростання декоративності догори. На майже позбавлений оздоб нижній поверх спирається середній ярус, що охоплює другий і третій поверхи, об'єднані пласкими арковими нішами. Кожному з отворів першого ярусу основного поля стіни відповідає вікнобіфорій середнього ярусу. Розділені вузенькими імпостами, менші вікна четвертого поверху нагадують аркатурний фриз, увінчаний розвиненим карнизом. Композиційними акцентами чолового фасаду є високі башти алькерів і аттик центрального ризаліту, завершені декоративними машикулами та пінаклями. Архітектурний декор, що складається з півколонок та пілястр, поребриків, підвіконних нішок у формі хрестоцвітів і прикрашених шестипелюстковими квітками круглих розеток тощо, виконано з лекальної цегли. Над вхідним отвором у центральному ризаліті — широкий балкон другого поверху.

В інтер'єрі частково збережене оздоблення стель у формі дрібних гуртів та карнизів невиразного рисунка.

Готель (вул. М. Коцюбинського, 14)

На червоній лінії забудови вулиці. Триповерховий, цегляний, пофарбований, у плані наближений до прямокут­ого, з тильним ризалітом. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень (тепер змінене). Перекриття пласкі. Дах двосхилий на дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Ритмічний за композицією, скромно вирішений чоловий фасад відзначається гарними пропорціями, застосуванням аркових вікон і квіткових розеток, властивих фасадам наріжного будинку.

Житловий будинок № 36-А

На червоній лінії забудови бульвару. Первісно на першому поверсі містилася аптека, на верхніх — дві багатокімнатні квартири. Триповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з невеликим тильним флігелем вздовж західного брандмауера (призначався для кухонь), від головного будинку на рівні першого поверху відокремлений проїздом у двір. Планування мішаного типу — коридорно-анфіладне. Вісь вестибулю і сходової клітки зміщено в бік проїзду. Перекриття пласкі. Дах двосхилий на дерев'яних кроквах, покрівля бляшана.

У застосуванні мотивів готичної архітектури (стрілчастих вікон на третьому поверсі, зубців, вертикальних елементів у вигляді гранчастих навісних колонок тощо) простежується спроба досягти стилістичної єдності з сусіднім будинком. Композиція складається з двох частин: симетричної за побудовою семивіконної та невеликої двовіконної вставки над проїздом. Вісь симетрії з розташованим на ній входом в аптеку підкреслено прямокутним у перерізі еркером другого поверху та тридільним аттиком (декоративна башта на даху втрачена).

В інтер'єрі привертає увагу ліплення стель вестибуля і торговельної зали аптеки. Плафон останньої прикрашає вишукана за рисунком розетка з рослин­ним орнаментом та кутові круглі медальйони з фігурками путті.

Флігель № 36-Б

На тильній межі ділянки, у другому ряді забудови, паралельно червоній лінії бульвару. Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Композиція чолового фасаду ритмічна. Простий ритм прямокутних віконних прорізів підкреслено пласкими лопатками у простінках. Вікна акцентовано замковими каменями та підвіконними фільонками. По вертикалі фасад членують міжповерхові гурти, завершує профільований карниз, підкреслений низкою сухариків. Чотири ряди балконів з ажурними ґратами оригінального рисунка пожвавлюють його суху пластику.

Садиба — один з найяскравіших зразків київського житлового будівниц­тва доби ранньої еклектики.

На поч. 20 ст. (до 1913) в садибі проживав Оболонський Микола Олександрович (1856—1913) — лікар, учений, вихованець Харківського університету (1881). Екстраординарний (з 1889), ординарний професор (з 1893), завідувач кафедри судової медицини (1889—1913), декан медичного факультету Університету св. Володимира (1902—13). Товариш голови Київського психіатричного товариства, голова Київського товариства любителів природи. Автор ряду праць та підручників з судової медицини.

Бл. 1905—19 у квартирі № 3 головного будинку жив Флоринський Тимофій Дмитрович (1854—1919) — історик-славіст, мовознавець, доктор слов'янської філології (з 1888), чл.-кор. Південнослов'янської АН (з 1890; у Загребі), Сербської Королів­ської АН (з 1897), Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1898), Чеської Імператорської АН (з 1898).

Професор, завідувач кафедри слов'янської філології (1888—1907), декан історико-філологічного факультету (1890— 1905), заслужений ординарний професор (з 1907) Університету св. Володимира. 1893 першим в університеті запровадив викладання на історико-філологічному факультеті історії південних та західних слов'ян, постійно знайомив викладачів та студентів як університету, так і слухачок Вищих жіночих курсів, де він також викладав, з новітніми зарубіжними виданнями із слов'янознавства, багато друкувався на сторінках «Университетских известий». 1876—1901 — заступник голови Київсь­кого слов'янського благодійного товариства, з 1884 редагував його орган — «Славянский ежегодник». Був дійсним членом Московського археологічного товариства (з 1896), почесним членом Болгарського та Санкт-Петербурзького благодійного слов'янських товариств, Історичного товариства Нестора-літописця (з 1907).

За фундаментальний твір «Лекції з слов'янського мовознавства» удостоєний Ломоносівської (1897, ч. 1) та ім. О. Котляревського (1898, ч. 2) премій Імператорської Санкт-Петербурзької АН.

12 травня 1919 заарештований Всеукраїнською надзвичайною комісією, в числі інших інтелігентів звинувачений у контрреволюції і розстріляний 15 травня без суда та слідства. Похований на Лук'янівському цвинтарі в загальній могилі. Реабілітований 1992.

Back to Top


Шевченка, 46

​​Шевч 46

Житловий будинок 1890-х рр., в якому проживав Холодний П. І.

Перші художні твори П. Холодного були виставлені 1910 в Києві і зразу привернули до себе увагу фахівців. Активно співробітничав у нелегальній український організації — Товаристві українських поступовців, з квітня 1917 — член Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Брав участь у діяльності педагогічних організацій — Першому Українському товаристві учителів, Всеукраїнській учительській спілці. У березні 1917 призначений директором Першої української гімназії. Входив до складу Української Центральної Ради. Зі створенням Генерального секретаріату призначений товаришем генерального секретаря освіти, згодом — товаришем міністра освіти. На цій посаді перебував протягом 1917—20. У 1920 з урядом УНР емігрував з України, 1921 опинився в польському таборі інтернованих осіб у Тарнові, звідки виїхав до Львова. Тут став співтворцем Гуртка діячів українського мистецтва й учасником його виставок.

Мистецький доробок П. Холодного складають портрети його сучасників, зокрема військових діячів М. Юнакова, М. Омеляновича-Павленка, Ю. Тютюн­ника, В. Сальського, В. Сінклера та ін., письменників В. Самійленка, А. Ніковського, Ю. Романчука, священика Йосипа Сліпого; серія жіночих образів; сюжетні полотна «Виїзд із замка», «Похід князя Ігоря на половців», карти­ни «Дівчина і пава», «Вітер», «Катерина», «Похмурий день» тощо. Художні твори львівського періоду принесли митцю світове визнання. Це насамперед ікони й вітражі церкви Успіння Пресвятої Богородиці та іконостас і фрески будинку духовної семінарії у Львові, ікони у церквах сіл Раделичі, Холоїв, Борщевичі, Зубрець, вітражі церкви в Мразниці. Його творчість базувалася на українських народних традиціях, а також на вико­ристанні іконографії Візантії. Як хімік вдавався до пошуків удосконален­ня техніки мистецтва іконопису і вітражів.

Після встановлення радянської влади в Галичині більшість його творів було знищено і замальовано як зразки «націоналістичної» творчості.

Після реконструкції будинку місцезнаходження меморіального помешкання втрачено.

1918 у квартирі П. Холодного відбувалися наради членів УСДРП, УПСР й УПСФ, які раніше входили до складу УЦР, з приводу формування кабінету міністрів Української Держави. На них були присутні В. Винниченко, С. Єфремов, А. Ніковський, П. Христюк, С. Шелухин та ін.

Back to Top


Шевченка, 48

​​Шевч 48

Житловий будинок, 1901—06

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція центрально-осьова, симетрична. Загальну симетрію порушує прямокутний отвір проїзду з правого боку та розташований поряд великий вітринний проріз. Центральну вісь з прямокутним отвором парадного входу підкреслено розкріповкою, увінчаною аттиком складної форми. Прилеглі з боків віконні осі також розкріповано та завершено парапетами. Розкріповки й фланги фасаду виділено рустованими лопатками другого, здвоєними канелюрованими пілястрами третього та композитними колонами чет­вертого поверхів. Горизонтальні членування утворюють міжповерхові карнизи. Стіну, прорізану прямокутними вікнами трьох нижніх і арковими вікнами верхнього поверхів, завершує антаблемент з орнаментальним фризом. Перший поверх рустовано. Вікна третього та четвертого поверхів оформлено колонками та пілястрами. Архітектурний декор змодельовано у цеглі та доповнено майоліковими барельєфними вставками з поліхромною по­ливою густих насичених кольорів, із зображенням вінків.

Будівля — унікальний для Києва зразок притаманного українській архітектурі поєднання цегляного та майолікового декору в оформленні чолового фасаду.

Back to Top


Шевченка, 56

​​Шевч 56

Садиба дитячих та юнацьких закладів заводу «Ленінська кузня», 1931—34

На терені саду було влаштовано зимову сцену, відкриту естраду, комерційні приміщення. Тут виступав популярний жіночий хор, в якому дебютувала співачка, виконавиця російських народних пісень і романсів Н. Плевицька. На поч. 1930-х рр. садибу передали під забудову заводу «Ленінська кузня». Тут були споруджені заклади для виховання та навчання дітей співробітників підприємства. Стару цегляну огорожу саду «Аркадія» на червоній лінії бульвару було розібрано.

Корпус виробничого навчального закладу, 1931—32 № 56

Зведений за проектом інституту «Діпровтуз».

Триповерховий з цокольним напівповерхом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Планування чолового об'єму, переважну частину приміщень якого складали навчальні класи, коридорне; у прибудові в тилу містилися навчальні майстерні. Дах двосхилий. Фасад оформлено у стилістиці конструктивізму. Основою лаконічного композиційного рішення є контраст між горизонтальними стрічками «лежачих» вікон, зверху та знизу сполучених поясками, і вертикальною, асиметрично розташованої стрічкою, що виступає над карнизом та включає вхід і високе вікно сходової клітки (асиметрія певною мірою врівноважує схилий рельєф місцевості).

Будинок призначався для фабричнозаводського училища (ФЗУ) і був розрахований на 700 учнів (слюсарів, токарів, ковалів, казанярів, монтажників), з щорічним випуском 120 кваліфікованих робітників. Навесні 1933 учні ФЗУ самостійно виготовили токарний верстат, про що повідомили голову ВУЦВК Г. Петровського. У повоєнні роки — професійно-технічне училище № 15 (металістів), з 1970-х рр. — технічне училище № 16, з 1980-х рр. — ПТУ № 43.

Корпус дошкільного закладу, 1934 № 56-А

Двоповерховий, цегляний, тинькований, у плані Т-подібний. Дах вальмовий. Фасад симетричний за композицією. Оформлений у стилістиці конструктивізму. Центральну вісь з вхідним порталом оформлено двома пілонами, фланковано вузькими ризалітами з вертикальними віконними прорізами; на флангах фасаду площину стіни ступінчасто зміщено углиб. У результаті створено динамічну композицію з чітким членуванням мас, ефектною грою світла й тіні.

У будинку містився дитячий комбінат з яслами. Використовувався як дошкільний заклад до поч. 2000-х рр.

Садиба — добре збережений комплекс у стилістиці конструктивізму, характерний типологічний зразок виробничого навчального та дошкільного закладів доби перших п'ятирічок.

Back to Top


Шевченка, 60

​​Шевч 60

Будинок Ради по вивченню продуктивних сил України (РВПС) АН УРСР (тепер НАН України) 1972, в якому працювали відомі вчені

З 1934 — Рада по вивченню продуктивних сил УРСР, з 1959 — на правах інституту. Раніше РВПС містилася за іншими адресами: на вулицях Володимирській, 54, Терещенківській, 2, М. Грушевського, 4, Червоноармійській, 92.

У цьому будинку працювали відомі вчені.

1972 — Ямпольський Стефан Михайлович (1906—98) — економіст, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1967); ректор Львівського (1944—57), Одеського (1957—65) політехнічних інститутів, директор (1965—70), завідувач відділу (1972—87) Інституту економіки АН УРСР. 1970-72 — голова РВПС. Одночасно 1965—74 — головний редактор журналу «Экономика Советской Украины». Наукові праці присвячено питанням економіки промисловості, прогнозування, територіального розміщення продуктивних сил України, економічним проблемам технічного прогресу. Займався проблемою освоєння природних багатств Чорного та Азовського морів та Сиваша. Один із ініціаторів, організатор створення та відповідальний редактор «Энциклопедии народного хозяйства УССР» у 4-х т. (К., 1963—72). Як голова РВПС займав кабінет № 406 на четвертому поверсі будинку.

1995—97 — Цемко Володимир Павлович (1925—97) — юрист, економіст, чл.-кор. НАН України (з 1995), керуючий справами АН УРСР—НАН України (1967—95). Завідував відділом проблем використання й охорони земельних ресурсів РВПС. Одночасно — декан факультету міжнародних відносин Інституту лінгвістики та права. Наукові праці присвячено питанням ефективного використання земельних ресурсів, їх правового захисту та екологічного відтворення. Займав кабінет № 709 на сьомому поверсі будинку.

З 1984 на дев'ятому поверсі будинку розміщується Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки (ЦДПІН). Заснований на базі організованого Г. Добровим 1965 відділу машинних методів обробки історико- наукової інформації, що у різні роки й під різними назвами входив до складу окремих установ АН УРСР: Інституту історії (до 1968), Інституту математики (1968—69), Ради по вивченню продуктивних сил України (1969—71). У 1971 - 84 — науковий підрозділ Інституту кібернетики. 1984—86 функціонував як Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки у складі Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР. З 1991 — самостійна наукова установа в системі АН—НАН України.

З 1989 заклад носить ім'я свого засновника і першого директора — Доброва Геннадія Михайловича (1929—89) — вченого в галузі науковознавства та історії науки і техніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1988), Міжнародної академії історії науки (з 1965), члена Міжнародної академії гуманітарних і природничих наук (з 1978).

Працював у цьому будинку як директор Центру в 1984—89. Одночасно: з 1969 — засновник і відповідальний редактор республіканського міжвідомчого збірника «Науковедение и информатика» та збірника наукових праць «Материалы по науковедению», з 1981 — член редколегії міжнародного журналу «Наукометрия» (Амстердам, Будапешт); завідувач кафедри Київського інституту народного господарства (з 1981), заступник голови Ради по вивченню продуктивних сил України АН УРСР (1984—86), заступник директора Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР (1986—89), голова спеціалізованої ради із захисту докторських дисертацій (з 1986), експерт ЮНЕСКО і РЕВ з питань наукової політики.

Під керівництвом ученого ЦДПІН став одним із провідних наукових закладів СРСР з проблем науково-технічного прогнозування, досліджень потенціалу науки і техніки, природознавства. Засновник наукознавчої школи в Україні. Одним із перших в СРСР розпочав дослідження в галузі наукометрії. Вивчав проблеми науково-технічного розвитку, організації та управління науковими дослідженнями. Висунув і обґрунтував концепцію наукознавства як комплексної науки. Новаторськи розширив проблематику історії науки та техніки і збагатив арсенал методів їх аналізу й соціально-економічної оцінки. Займав кабінет № 909 на дев'ятому поверсі будинку.

1972—76 в будинку працював Погребняк Петро Степанович (1900—76) — учений в галузі лісівництва та ґрунто­знавства, акад. АН УРСР (з 1948); директор Інституту лісу АН УРСР (1945— 56), голова РВПС (1948—50), віце-президент АН УРСР (1948—52). 1970—76 очолював відділ фізичної географії Сектора географії АН УРСР. Засновник Українського товариства охорони природи.

Наукові дослідження стосуються багатьох галузей науки про природу лісництва, лісового ґрунтознавства, геоботаніки, екології рослин, лісової гідрології, палеогеографії, мікробіології лісових ґрунтів, ландшафтознавства, залісення пісків, фізичної географії. Обґрунтував гіпотезу про походження степів, створив учення про природну родючість лісових ґрунтів, удосконалив лісову типологію.Один із основоположників порівняльної екології рослин. Створив наукову школу в лісництві (українська типологічна школа). Займав кабінет № 914 на дев'ятому поверсі.

З цим будинком пов'язана також діяльність таких учених, як академіки О. Алимов, М. Паламарчук, члени-кореспонденти Є. Бершеда, С. Дорогунцов, Л. Руденко та ін.

Back to Top


6. Сучасна забудова, 2000-і рр.

Back to Top


Шевченка, 8/26

Шевч 8 (1)

Фасад по бульв. Т.Шевченка

Шевч 8 (2)

Фасад по вул. Пушкінська

Back to Top


Шевченка, 11

Шевч 11

Back to Top


Шевченка, 25

Шевч 25

Back to Top


Шевченка, 30

Шевч 30

Шевч 30 (2)

Back to Top


Шевченка, 37

Шевч 37

Back to Top


Шевченка, 37/122

Шевч 37_122 (1)

Фасад по бульв. Т.Шевченка

Шевч 37_122 (2)

Фасад з боку пл. Перемоги

Back to Top