- План-схема розташування пам'яток
- Експлікація до плану-схеми
- Перелік пам'яток вулиці
- Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан
- Будівлі-пам'ятки - опис, фото
- Сучасна забудова, 2000-і рр
1. План-схема розташування пам'яток
- № 2 Реальне училище, 1858–61
- № 4 Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживали Голубєв С. Т., Марголін А. Д., перебував Панас Мирний та інші
- № 6 Садиба 1910-х рр., в якій проживали Стеценко К. Г., Тулуб З. П.
- № 6/11 Житловий будинок зі «старокиївською» аптекою 19 ст., в якому проживав Прахов А. В.
- № 8-А Житловий будинок 1912, в якому проживали Душечкін О. І., Ідзковський А. Л, Любомирський Г. Л, Протопонов В, П.
- № 8-Б Житловий будинок 1903-04, в якому проживав Добрий А. Ю.
- № 9 Будинок Київського православного релігійно-просвітницького товариства 1903, в якому працювали Богдашевський Д. І., Гроссу М. С.
- № 10 Житловий будинок, кін. 19 - поч. 20 ст.
- № 12 Житловий будинок 1904, в якому проживав Кричевський В. Г.
- № 13 Житловий будинок, 1900-01
- № 17 Будинок житлового кооперативу «Радянський лікар» 1928-30, в якому проживали Альошин П. Ф., Гаккебуш Л. М., Іванов В. М.
- № 18 Садиба кін. 19 – поч. 20 ст. в якій проживали Бобинський Г. А., Кондратюк Ю. В., Ярон С. Г. та ін.
- № 20 Житловий будинок 1910-11, в якому містилася друкарня Чоколова І. І.
- № 23 Житловий будинок 1908–11, в якому проживав Чаговець В. Ю.
- № 25/2 Житловий будинок, 1909
- № 28 Особняк кін. 19 ст., де в Інституті мікробіології ім. Д. Заболотного працювали відомі вчені
- № 32 Житловий будинок, 1911-12
- № 38 Житловий будинок 1899—1900, в якому проживав Ляскоронський В. Г.
- № 40/2 Житловий будинок 1912, в якому проживали родина Прахових, Ромоданов А. П.
Сучасна забудова, 2000-і рр.
3. На вул. Велика Житомирська розташовано 45 об'єктів культурної спадщини
4. Велика Житомирська вулиця, 19-20 ст.
Пролягає вздовж північного краю Старокиївського плато, з'єднуючи площі Михайлівську та Львівську. Виникла за часів Київської Русі на шляху до м. Житомира, проходила паралельно оборонному валу Верхнього міста від Софійської (Батиєвої) брами до Жидівської (Львівської) брами. На території садиби № 24 виявлено підвалини давньоруського храму. У 15-18 ст. разом з теперішньою вул. Артема мала назву Львівської, після створення 1795 у районі Львівської брами Житомирської застави — Житомирської. У 1-й третині 19 ст. нижня частина (від сучасного Майдану Незалежності до Михайлівської пл.) мала назву Навізної, верхня — Житомирської. 1869 нижня частина одержала назву Малої Житомирської, верхня — сучасну назву. Після лютого 1919 перейменовувалася на вул. А. Міцкевича, 1923-44 — О. Горвиця. До неї прилучаються вулиці Володимирська, Стрілецька, О. Гончара, Стрітенська, Рейтарська.
Сучасне трасування одержала у серед. 17 ст. після реалізації генерального плану Києва, затвердженого 1837. На початку вулиці у 1858-61 забудовано садибу аптекаря І. Ейсмана (арх. О. Беретті) у стилі пізнього класицизму (№ 2). З протилежного боку 1854-57 за проектом архітекторів К. Скаржинського, М. Іконникова та І. Штрома зведено будівлю Присутствених місць, а також будинок пожежного депо з каланчею, який візуально закріпив перехрещення вул. Великої Житомирської з вул. Володимирською. Закінчення вулиці біля Львівської пл. акцентувалося цегляною Стрітенською церквою у російсько-візантійському стилі (збудована у 1858-61, реконструйована у 1883-84, арх. В. Ніколаєв, зруйнована у 1930-х рр.), яка стояла на місці скверу біля Торговельно-промислової палати (№ 33). Об’ємно-просторова композиція вулиці сформувалася у 2-й пол, 19 - на поч. 20 ст. зведенням багатоповерхових житлових прибуткових будинків, які утворили вулицю-коридор.
Це одна з магістралей міста, яка зберегла забудову і колорит того часу.
Характерною рисою її забудови є периметральність — розміщення головних корпусів на червоних лініях, флігелів — у глибині ділянок забудови. Ще однією рисою, яка формує архітектурно-художній образ вулиці, є забудова будинками, виконаними у різних архітектурних стилях, та завершення наріжних споруд банями і наметами. В архітектурному відношенні будинки відображають епоху історизму та модерну.
У формуванні ансамблю вулиці брали участь визначні київські архітектори П. Альошин, І. Бєляєв, М. Бобрусов, Є. Єрмаков, О. Кривошеєв, В. Ніколаєв та ін. Найвизначнішими об'єктами є: колишній будинок Київського православного релігійно-просвітницького товариства у формах неоросійського стилю (№ 9), на місці якого раніше була дерев'яна Златоустівська церква; подібний за стилем колишній особняк Собанського (№ 28); прибутковий будинок у формах стилізованої романської архітектури (№ 8-а). Привертають увагу споруди у характерному київському цегляному стилі з елементами ренесансу (№ 4, 6/11, 12, 24, 40/2) та російської архітектури (№ 8-6), будинки у стилі модерн (№ 6, 6-а, 10, 23, 25/2, 32), фасади яких оздоблено характерним орнаментальним і рослинним ліпленням. У гармонійному сполученні з зазначеними будівлями середовище вулиці формують також цінні об'єкти № 13, 18, 19, 20 та ін. Органічно вписався в забудову вулиці споруджений 1928-30 за проектом арх. П. Альошина будинок лікарів — одиніз кращих зразків архітектури конструктивізму в Україні (№ 17/2). Новітня архітектура 1960-70-х рр. представлена будинком Торговельно-промислової палати (№ 33; 1969, архітектори М. Гречина, Стариков, С. Миргородський).
Парний фронт забудови вулиці був частково реконструйований та упорядкований у зв'язку з обладнанням пішохідної алеї до дня святкування 1500-річчя Києва (арх. А. Милецький).
З вул. Великою Житомирською пов'язані життя та діяльність багатьох визначних діячів культури та науки.
Тут проживали архітектори П. Альошин (№ 17/2), В. Кричевський (№ 12); мистецтвознавець, археолог, художній критик А. Прахов (№ 6/11); художники А. Крюгер-Прахова і М. Прахов (№ 40/2); професори Київської духовної академії Д. Богдашевський, М. Гроссу (№ 9), С. Голубєв (№ 4); письменники Панас Мирний (№ 4) і 3. Тулуб (№ 6-а); композитори Г. Бобинський (№ 18) і К. Стеценко (№ 6-а); учні — агрохімік і фізіолог рослин О. Душечкін (№ 8-а), винахідник, один з піонерів розробки ракетної техніки і космічних польотів Ю. Кондратюк (№ 18), основоположник вітчизняної школи зварювання металів Є. Патон (№ 24), історик В. Ляскоронський (№ 38), громадсько-політичний діяч А. Марголін (№ 4). У будинку № 28 містився Інститут мікробіології АН УРСР, в якому працювали В. Дроботько, Д. Заболотний, М. Підоплічко та ін. Відомими осередками культурного життя міста були Київське православне релігійно-просвітницьке товариство (№ 9), друкарня І. Чоколова (№ 20), реальне училище (№ 2), 1859 у будинку, де мешкав художник І. Сошенко (№ 36, не зберігся), зустрічалися Т. Шевченко і М. Чалий, у будинку № 25/2 (не зберігся) провів гімназичні роки поет В. Надсон. Пам'ять про багатьох діячів увічнено меморіальними дошками.
5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото
Реальне училище, 1858–61
Головний фасад виходить на Михайлівську пл. Споруджено за проектом арх. О. Беретті для київського аптекаря І. Ейсмана. Після його смерті будинок успадкував його син Г. Ейсман, ад'юнкт Київського університету, який здав його в оренду управлінню Київського військового округу. 1873 придбаний для реального училища коштом, який пожертвував міський голова П. Демидов-Сан-Донато. Внутрішня перебудова проводилась під керівництвом арх. В. Ніколаєва.
Триповерховий, з підвалами, цегляний, на високому цоколі, у плані прямокутний, з трьома ризалітами на головному фасаді, прикрашеними аттиками. Домінує центральний ризаліт з головним входом. Первісна композиція будинку цілком симетрична. Головний фасад вирішено лаконічно. Архітектурний декор виконано у цеглі: вінцеві карнизи, міжповерхові тяги, сандрики над вікнами другого поверху. Фундаменти цегляні. Під будинком два підвали. Перекриття плоскі, дерев'яні; горищні – залізобетонні балки. Дах чотирисхилий. Характерною є покрівля з чавунних плиток. Планування приміщень коридорне. У вестибюлі – парадні двомаршові сходи. 1893–95 з боку нинішньої Десятинної вул. зроблено двоповерхову прибудову з приміщеннями для класів, актової та рекреаційної зали (арх. Я. Кривцов), яка порушила його симетричність. 1900–01 за проектом військового інж. М. Ракінта з боку подвір'я зведено ще одну двоповерхову цегляну прибудову, в якій були церква училища, освячена в ім'я св. Олександра Невського, та гімнастична зала. Ззовні прибудова оформлена у неоросійському стилі й з'єднана з основним об'ємом спеціальним переходом (церкву закрито 1919).
До комплексу училища входили також двоповерховий житловий будинок для персоналу (не зберігся) та цегляні службові споруди, збудовані разом із корпусом училища.
Реальне училище було відкрито 1873. Спочатку розміщувалося у садибі купчихи А. Миславської на Михайлівській вул. З 1877 перейшло у цей будинок. Училище – один із перших середніх навчальних закладів в Україні, де вивчалися природничі дисципліни, фізика, математика, а також нові іноземні мови. Крім загальноосвітніх класів, були механіко-технічне й комерційне відділення. Училище мало хімічну лабораторію, фізичний, природничо-історичний, механічний, математичний, креслярський, малювальний кабінети й кабінет моделювання, бібліотеку. Устаткування доставлялося з Санкт-Петербурга, Берліна, Франкфурта-на-Майні. Навчальний курс був розрахований на 6 років.
Перший директор – І. Палієнко. В училищі викладали випускники Санкт-Петербурзького технологічного інституту, Київського університету. Серед них – історик Добровольський Леонід Павлович (1867–1929); учитель малювання і каліграфії Мурашко Микола Іванович (1844–1909) – живописець і педагог, засновник Київської рисувальної школи; учитель російської мови Степович Андроник Оникійович (1857–1935) – літературознавець, славіст, відомий дослідник чеської, словенської, болгарської, сербської, хорватської літератур та ін. В училищі навчалися живописець К. Крижицький, відомі київські архітектори П. Альошин, Є. Єрмаков, К. Іваницький, О. Кривошеєв, В. Листовничий, І. Ніколаєв, Ф. Олтаржевський, М. Яскевич, гірничий інженер, винахідник буронабивних паль А. Страус. Почесним попечителем училища був цукрозаводчик і меценат І.Терещенко, коштом якого збудовано церкву училища.
1886–91 тут навчався Запорожець Петро Кузьмич (1873–1905) – член петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», один із організаторів перших марксистських гуртків серед київської шкільної молоді.
Училище припинило свою діяльність 1920. Довгий час будинок використовувався як середня школа, Будинок школярів.
1974 на фасаді встановлено меморіальну дошку П. Запорожцю (ск. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко).
У 1980–90-х рр. тут містився Дитячий музичний театр.
Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживали Голубєв С. Т., Марголін А. Д., перебував Панас Мирний та інші
Займає всю ширину садиби на червоній лінії забудови вулиці. Садиба виділилася у серед. 19 ст. з великого землеволодіння поміщика Ф. Березовського (ділянки № 4, 6-а, 6/11). За пізнішого власника А. Марцинковського (з 1866) у садибі були двоповерховий цегляний житловий будинок і одноповерховий магазин, розміщені на одній лінії. Наприкінці 19 ст. будинок реконструйовано, на торцях зроблено прибудови, надбудовано третій поверх, повністю перекомпоновано фасад з використанням архітектурних елементів у стилі ренесанс (ймовірно 1895 за проектом арх. І. Ніколаєва, який того ж року зводив у глибині садиби триповерховий цегляний флігель). Власницею садиби у кін. 19 – на поч. 20 ст. була М. Комарницька.
Триповерховий, цегляний, тинькований. Перекриття плоскі. Планування секційне. Одні сходи з верхнім освітленням. Композиція фасаду на 14 віконних осей асиметрична, ґрунтується на принципі ярусності. Перший поверх із бічним проїздом на подвір'я трактований як подіум. Рівномірний ритм прямокутних вікон верхніх поверхів переривається тривіконними розкріповками, виділеними канелюрованими пілястрами корінфського ордера і балконами. Становлять інтерес архітектурні деталі – вкомпоновані у віконні лиштви рельєфні ліпні гірлянди. Під час капітального ремонту 1960–67 втрачено первісне планування і внутрішнє оздоблення інтер'єрів, задній двір втратив господарські будівлі й злився з внутрішньо-квартальним простором.
Садиба 1910-х рр., в якій проживали Стеценко К. Г., Тулуб З. П.
Фасадний будинок домінує в ряді забудови кварталу. На подвір'ї паралельно до будинку розміщено флігель. У серед. 19 ст. садиба була частиною великого домоволодіння (№ 4, 6-а, 6/11) Ф. Березовського, в кін. 19 – на поч. 20 ст. – його дочки А. Лаппо та її нащадків, 1911 виділилась у самостійну – перейшла до Київського 7-го товариства квартировласників, яке звело тут будинок і флігель.
Шестиповерхові, цегляні, з підвалами. Перекриття плоскі. Планування секційне. Фасадний будинок у плані прямокутний, з невеликим ризалітом у бік подвір'я об'єму кухонь і чорних сходів. На поверсі було по дві п'ятикімнатні квартири. Флігель у плані Т-подібний, має по дві однакові чотирикімнатні квартири на поверсі. Обидва будинки вирішено у стилі модерн із застосуванням ідентичних елементів декоративної пластики, завершень, оздоблення. Композиція фасаду чолового будинку симетрично-осьова, підкреслена центральним положенням входів, балконами й еркерами, які відповідають розташуванню парадних кімнат. Вхід до будинку з боку вулиці виділено балконом на стовпах.
Пам'ятка має цінність як зразок міського садибного комплексу.
У правому крилі фасадного будинку, у чотирикімнатній квартирі (тепер № 7, меморіальна частина не збереглася) на третьому поверсі 1919–20 жив Стеценко Кирило Григорович (1882–1922) – композитор, хоровий диригент і музично-громадський діяч, священик. Працюючи у цей час у Всеукраїнському музичному комітеті відділу мистецтв при Наркомосвіті УСРР, розробив проекти створення державних музичних навчальних закладів, заснування «Українського музичного товариства», брав участь у розробці статутів українських національних музичних колективів, зразкової хорової бібліотеки (створена з його ініціативи у 1919). Одночасно композитор вів велику педагогічну діяльність, працюючи у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (1919–20), професором у Київській консерваторії (кін. 1920). З 1919 керував музично-хоровою секцією «Дніпро- союзу», при якому з його ініціативи були створені Перша і Друга пересувні капели. З Другою капелою (пізніше «Думка») організував концертну подорож по містах України. Стеценко організатор і учасник багатьох концертів, присвячених пам'яті Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка. Організував друкування нот, шкільного пісенника, творів М. Вериківського, Р. Глієра, П. Козицького, М. Леонтовича, М. Лисенка, Я. Степового та ін. Останній етап композиторської діяльності К. Стеценка невеликий за часом, але дуже плідний та вагомий. Він працював над музично-драматичною композицією до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» (1919–21), одноактною оперою «Іфігенія у Тавриді» за текстом однойменної поеми Лесі Українки (1920–22). Серед його найкращих робіт – романси на слова Лесі Українки «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Дивлюсь я на яснії зорі» (всі – 1920), «Порвалися струни на арфі» (1920, сл. О. Олеся); хори – «Свобода, рівність і любов» (1920, сл. П. Тичини), «Сонце на обрії» (1919, сл. О. Олеся); обробки українських народних пісень «Геп, видно село» (1920), «Ой у полі дві тополі» (1918–20), «Чуєш, брате мій» (1920), «Ой болить моя та голівонька» (1920) та ін.
У 1910-х рр. у флігелі на шостому поверсі у квартирі № 23 проживала Тулуб Зінаїда Павлівна (1890–1964) – письменниця, кіносценарист, перекладач. 1913 закінчила Вищі жіночі курси у Києві. Автор романів «Людолови» (1934–37), «В степу безкраїм за Уралом» (1964). Була репресована.
На поч. 20 ст. у будинку проживав Голубєв Степан Тимофійович (1849 - 1920) - історик, професор Київської духовної академії й університету. Автор монографій «Київський митрополит Петро Могила і його сподвижники» (тт. 1-2; 1883–98), «Історія Київської духовної академії» (1886), численних статей з історії церковного і культурного життя України, опублікованих у часописах «Киевская старина», «Труды КДА» та ін.
Деякий час на поч. 20 ст. у будинку мешкав Марголін Арнольд Давидович (1877– 1956) – адвокат, політичний і громадський діяч. Лідер єврейського руху територіалістів. 1911-12 брав участь як адвокат у «справі Бейліса». З 1918 – член УПСФ, Генерального суду УНР (1918), товариш міністра іноземних справ в уряді Директорії (листопад 1918 – березень 1919), з 1919 - посол УНР у Лондоні. На еміграції працював в українських наукових закладах, періодичних виданнях. Автор численних правничих і публіцистичних праць, у т. ч. книжки «Україна і політика Антанти (Записки єврея і громадянина)» (Берлін, 1922).
У 1900-х рр. тут перебував Панас Мирний (справж. Рудченко Панас Якович; 1849 –1920) – письменник, громадський і культурний діяч. Постійно проживав у Полтаві, неодноразово приїжджав до Києва, зупинявся у свого брата – Рудченка Луки Яковича, начальника відділення Київської губернської казенної палати, який мешкав у цьому будинку. Друкувався у київських часописах.
У цьому будинку народився Грабар Андрій Миколайович (1896 – 1990) – учений-візантиніст, професор історії мистецтва у Страсбурзі й Парижі.
На початку 20 ст. у будинку також проживали: Михайлов Микола Васильович – лікар-терапевт і педіатр, батько відомого піаніста, ректора Київської консерваторії К. Михайлова; у 1901–09 – Хойпацький Олександр Іванович – голова з'їзду мирових суддів Київського судового мирового округу.
1965 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку з чорного граніту на пошанування К. Стеценка (арх. В. Шевченко) .
Житловий будинок зі «старокиївською» аптекою 19 ст., в якому проживав Прахов А. В.
Спочатку зведено двоповерховий цегляний будинок, імовірно, у 50-х рр. 19 ст., третій і четвертий поверхи надбудовано 1949 (арх. Л. Семенюк). У середині 19 ст. садиба належала поміщику Ф Березовському, у 2-й пол. 19 ст. перейшла до його дочки А. Даппо, на поч. 20 ст. – її спадкоємцям. З 1914 власником будинку стає провізор В. Іньков.
Чотириповерховий, цегляний, тинькований у плані Г-подібний. Перекриття плоскі. Планування секційне. Вхід до торгової зали аптеки первісно був на осі зрізаної наріжної частини будинку, у 1970 і рр. перенесений на бік вул. Володимирської. Архітектурне оформлення вирішено у стилі ренесанс. Основою композиції вуличних фасадів є їхня ярусність. Рівномірний ритм аркових прорізів підтримується між віконними пілястрами заввишки в один поверх.
1891–96 на другому поверсі будинку проживав Прахов Адріан Вікторович (1846–1916) - мистецтвознавець, археолог, художній критик, професор Петербурзької АН (з 1880). У цей період викладав історію і теорію мистецтв у Київському університеті (з 1887) керував розписами Володимирського собору в Києві (з 1885), виступав експертом під час реставрації Андріївської церкви. У Прахових бували відомі художники – В. Васнецов, М. Нестеров, О. Мурашко та ін. У своїх спогадах М. Нестеров описує квартиру А. Прахова і, зокрема, його майстерню – «дуже велика, вікон шість, кімната з кількома великими креслярськими столами, роялем, з картинами і малюнками по стінах, з люстрою на стелі».
1997 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом А. Прахова (скульптори М. Савельєв і Н. Дерегус).
Житловий будинок 1912, в якому проживали Душечкін О. І., Ідзковський А. Л, Любомирський Г. Л, Протопонов В, П.
Шестиповерховий, цегляний, у плані Г-подібний, односекційний.
У центрі були згруповані чорні й головні сходи з верхнім світлом. Перший поверх призначений для торговельних приміщень. В обробці головного фасаду використано поєднання лицьової цегли пісочного кольору і темно-сірих цементних площин і деталей. Симетричність композиції фасаду підкреслюється двома прямокутними в плані еркерами, об'єднаними балконом на рівні третього поверху. Вісь симетрії виділено трикутним щипцем, що вдало імітує готичний вімперг з круглою розеткою-вікном у центрі. Декор фасаду вирішено з використанням стилістичних елементів романської та готичної архітектури. Особливої виразності надає фасаду вінцева частина, оформлена аркатурним поясом на тонких тридільних колоннах з капітелями романського стилю. На лівому розі фасаду виділяється чудова скульптура химери, образ якої навіяний творами Віолле-де-Дюка на соборі Богоматері в Парижі. В обробці фасаду використано витончені рельєфні рослинні орнаменти й маски. Привертає увагу красивий перспективний портал головного входу. Внаслідок реконструкції 1990 втрачено архітектурні деталі фасаду, змінено первісне планування.
За пластичним проробленням фасаду і його декору, оригінальною й чіткою композицією споруда є прекрасним зразком модерністського трактування форм середньовічного зодчества в архітектурі Києва.
У цьому будинку в квартирі № 11 у 1944–56 мешкав Душечкін Олександр Іванович (1974–1956) – агрохімік і фізіолог рослин, акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1949). У Києві – з 1903, працював у агрохімічній лабораторії мережі дослідних полів Всеросійського товариства цукрозаводчиків (до 1912). У 1915–30 керував відділом Київської обласної дослідної станції, 1923–56 – завідувач кафедри агрохімії Київського сільськогосподарського інституту. 1946–53 – директор Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР (тепер Інститут фізіології рослин і генетики НАН України).
1944–57 у квартирі № 12 проживав Протопонов Віктор Павлович (1880–1957) – психіатр, акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УСРР (з 1934), головний психіатр та голова вченої ради МОЗ УРСР. 1940–52 працював в інституті клінічної фізіології АН УРСР, 1953–57 – в Інституті фізіології АН УРСР, з 1944 – завідувач відділу психіатрії і патологи вищої нервової діяльності, що містився на території Психіатричної лікарні ім. І.Павлова). Одночасно працював у Київському інституті вдосконалення лікарів (з 1944). Досліджував проблеми фізіології і патології вищої нервової діяльності та психіатрії.
Багато років (з перервами) у будинку проживав Любомирський Григорій Львович (1865–1937) - музикознавець композитор, педагог. З 1904 викладав у Музично-драматичній школі М. Лисенка, з 1918 – професор Київського музично-драматичного інституту їм М. Лисенка, з 1934 – консерваторії. Автор підручників з гармонії і теорії музики, симфоній, фортепіанних п’єс. Його учнями були В. Верховинець, О. Кошиць, К. Стеценко.
У 1950–60-х рр. у цьому будинку мешкав воротар київського «Динамо» Ідзковський Антон Леонардович (1907–95) – заслужений майстер спорту, тренер.
Житловий будинок 1903-04, в якому проживав Добрий А. Ю.
Споруджений як прибутковий будинок І. Роговської інж. Й. Зекцером, який повторив стилістику фасаду й архітектурні деталі, раніше застосовані для будівлі на бульв. Т. Шевченка, 4. Має оригінальні об'ємно-просторову структуру та інженерне вирішення, що дало змогу максимально використати ділянку.
У 1990-х рр. капітально реконструйований зі зміною первісного планування й оздоблення квартир. Шестиповерховий з боку вулиці, семиповерховий з боку подвір'я, цегляний, з підвалами, у плані П-подібний, односекційний.
П’ять верхніх поверхів розташовані вище рівня тротуарів, нижній освітлюється через влаштовані вздовж головного і дворового фасадів глибокі приямки (шир. 3 і 7м). У бік Дніпра звернені великі, частково засклені для влаштування зимових садів веранди (6,4х6,4 м) на стовпах, захищені з обох боків виступаючими об'ємами чорних сходів. Залежно від поверху рівень комфортності й кількість квартир (2 або 4) були різними. Будинок мав водяне опалення, водогін, каналізацію, електроосвітлення, ліфти на головних і чорних сходах. У перекриттях застосовано бетон.
Композиція головного фасаду симетрична, підкреслена двовіконними розкріповками, розташованими на осі входу і по краях фасадної стіни. В архітектурному оформленні широко використано декоративні можливості цегляної кладки, у т. ч. мотиви неоросійського стилю кін, 19 ст. – трилопатева арка центрального щипця, аркатура фриза, арковий портал входу, спарені вікна-біфорії. Пишне оформлення інтер'єрів було виконано у стилі модерн (металеві огорожі сходів, рослинні орнаменти обрамлень фриза й ліплення стін). В обробці приміщень були застосовані мармур для підлоги, сходів, підвіконь та облицювання камінів, набірні паркети, дзеркала.
Споруда є прикладом багатоквартирного будинку для заможних квартиронаймачів, серед інших житлових будівель рубежу століть відзначається оригінальним архітектурно-конструктивним вирішенням.
У 1910-х рр. у квартирі № 8 з дев'яти кімнат жив Добрий Абрам Юрійович – голова правління Київського відділення Російського банку для зовнішньої торгівлі, віце-голова Південно-Західного відділення Російської експортної палати, член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків. 1918 – член фінансової комісії УНР, яка проводила переговори з представниками Німеччини про торговельну угоду. Арешт А. Доброго у квітні 1918 за наказом міністра внутрішніх справ М. Ткаченка спричинився до конфлікту між УЦР і німецьким командуванням.
У будинку (квартира № 4) мешкав член правління Київського земельного банку, діяч Київського доброчинного товариства П. Скорделлі.
Будинок Київського православного релігійно-просвітницького товариства 1903, в якому працювали Богдашевський Д. І., Гроссу М. С.
На червоній лінії забудови вулиці. Первісно триповерховий, споруджений за проектом київського єпархіального арх. Є. Єрмакова на місці дерев'яної Златоустівської церкви, перенесеної з Подолу 1768 і розібраної 1874. Підрядні роботи проводив Ф. Альошин. Будинок зведений у неоросійському стилі. З боку вул. Володимирської виступав п'ятигранний ризаліт, на третьому поверсі якого містилася домова церква Іоанна Златоуста під цибулястими баньками; освячена у жовтні 1903, згодом перетворена на парафіяльну (знесена у 1920-х рр.). Пізніше будинок надбудовано ще на один поверх. У 1970-х рр. на місці ризаліту зведено наріжний семиповерховий корпус.
Чотириповерховий, цегляний, у плані прямокутний. Композиція чолового фасаду ритмічна, вхід до будинку виділено декоративним порталом. Архітектурний декор фасаду модельований лицьовою та лекальною цеглою. Фасади пофарбовано по цеглі. Велика кількість і мальовничість орнаментики надають фасадам декоративності. На першому поверсі містилися квартири та крамниці, в інших — робочі приміщення товариства, церква, парафіяльна школа.
Об'ємно-планувальна структура зміненена внаслідок пізніших перебудов.
Київське православне релігійно-просвітницьке товариство мало на меті розповсюдження й зміцнення православної віри та моралі серед усіх верств населення на території Київської єпархії. Проводилися читання, бесіди у громадських залах, чайних, їдальнях, лікарнях, нічліжних притулках, казармах і приватних будинках, загалом у 25 різних пунктах Києва. За змістом читання були не тільки з релігійної тематики, але й історико-патріотичної, медичної, сільськогосподарської тощо. Члени товариства брали участь в організації бібліотек і читалень з книжковими складами для продажу дешевої релігійної літератури, ікон, улаштуванні храмів, шкіл, недільних і вечірніх класів для дітей та дорослих. Товариство складалося з членів-діячів і членів-змагальників. Членами-діячами могли стати особи, які мали богословську освіту. Всі священики Києваза своїм саном вважалися членами-діячами. Членами-змагальниками були особи, які підтримували товариство матеріально. Справами товариства керувала рада з восьми священиків і чотирьох цивільних осіб.
1903—20 в будинку працював Богдашевський Дмитро Іванович (1861-1933) — богослов, бібліолог, священик (єпископ Канівський Василь), інспектор (з 1909), останній ректор Київської духовної академії (1910-20), редактор «Трудов КДА», церковно-громадський діяч. У перші роки виконував обов’язки товариша голови товариства, у 1910-х рр. — останній його голова. В академії викладав історію філософії. На поч. 20-х рр. за відданість церкві відбув трирічне заслання. Після повернення — священик Успенської (Богородиці Пирогощі) церкви на Подолі в Києві.
1900-39 (з перервами) у будинку працював і проживав Гроссу Микола Степанович (1867—?) — богослов, священик, професор Київської духовної академії, церковно-громадський діяч. Діловод товариства, настоятель Іоанно-Златоустівської церкви, завідувач церковно-парафіяльної школи при ній і законовчитель. Одночасно викладав курс історії Візантії у КДА, Закон Божий у гімназіях «Групи батьків», при євангелістсько-лютеранській церкві. Друкувався в «Трудах КДА». Член правління Фребелівського товариства у Києві. Після закриття релігійно-просвітницького товариства — священик Володимирського собору (1920-24), Малої Софії (Трапезної; 1926-31). 1921 вперше заарештований (згодом звільнений), 1931 висланий на три роки з Києва, 1938 заарештований, 1939, після звільнення, виїхав на батьківщину до Бессарабії.
Тепер у будинку міститься Державний науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування та Державний науково-досліднии і проектний інститут містобудування.
Житловий будинок, кін. 19 - поч. 20 ст.
На червоній лінії забудови вулиці, на ділянці з крутим рельєфом, що понижується до урочища Гончарі. Ділянка входила до складу великого землеволодіння (сучасна Велика Житомирська вул., № 10-14), придбаного 1858 А. Завойко й проданого пізніше її нащадками частинами. Ділянку з фруктовим садом, що виходив на вулицю, придбав мировий суддя І. Мацнєв і 1881 за проектом арх. В. Ніколаєва розпочав будівництво тут триповерхового будинку в стилі неоготики. З 1882 протягом 26 років власником садиби була сім'я Меранвіль де Сен-Клер, потім Е. Кафталь. 1909 за проектом арх. О. Феокритова, який мешкав у цьому будинку, надбудовано два верхніх поверхи, фасади перероблено в стилі модерн.
Житловий будинок 1904, в якому проживав Кричевський В. Г.
Чотириповерховий, цегляний, з напівпідвалами, у плані Т-подібний, односекційний, з невеликими квартирами (по 8 на кожному поверсі), розрахованими на мешканців середнього достатку. Симетрична композиція головного фасаду підкреслена центральним ризалітом з великим вікном сходової клітки і бічними одновіконними розкріповками. Членуванню фасаду відповідають прямокутні аттики на масивних вертикальних опорах. Рельєфний пластичний декор, сконцентрований у верхній частині фасаду, складається з різноманітних за формою віконних лиштв, міжповерхових і підвіконних тяг, лопаток, зубчиків та інших елементів, характерних для цегляного стилю. Його доповнюють вишукані балконні огорожі. В інтер'єрі збереглися окремі деталі первісного оздоблення (підлога, огорожа сходів, столярні вироби).
Споруда характерна для домобудування на межі століть, є складовою частиною ансамблю вулиці.
1941–43 на першому поверсі будинку (праворуч) проживав Кричевський Василь Григорович (1872–1952) – живописець, архітектор, графік, художник театру і кіно, майстер декоративно-ужиткового мистецтва. 1943 емігрував.
Житловий будинок, 1900-01
На червоній лінії забудови вулиці. Внаслідок повороту траси має наріжний розрив з торцем сусіднього будинку, заповнений «пломбовою» одноповерховою спорудою магазину.
В існуючих межах садиба сформувалася у 2-й пол. 19 ст. До кінця століття вона зберігала характерний абрис київських садиб періоду класицизму з дерев'яними одноповерховими житловими будинками, дворовими флігелями, службами і садом. 1895 Садиба перейшла у володіння дворянки В. Тілль, на замовлення якої 1898 розпочато будівництво багатоповерхового прибуткового будинку. Нагляд за окремими будівельними роботами здійснював арх. М. Казанський. Це, а також стилістична схожість фасаду споруди з іншими будинками М. Казанського, дає підставу вважати його автором проекту.
Чотириповерховий, цегляний, тинькований на підвалі. Перекриття плоскі, За планом — уніфікована Т-подібна секція з двома квартирами на поверсі, що було поширено у житловому будівництві на рубежі 19-20 ст. Типовою для прибуткових будинків міста цього часу є також композиція неоренесансного фасаду. Його п'ятидільна структура утворена трьома розкріцовками з декоративними фронтонами. Третій і четвертий поверхи розкріповок акцентовано папівколонами корінфського ордера на високих канелюрованих п'єдесталах, Портал в обрамленні корінфських напівколон прикрашено ліпними стеблами квітів у тимпані фронтону. Форми й членування фасаду полегшені на верхніх поверхах, виділених декором. Модельований у цеглі й доповнений накладним рослинним рельєфом декор надає фасадові пластичної вира шості. Частково зберігся різьблений дерев'яний тамбур парадного входу.
Споруда — тиковий зразок рядової житлової забудови міста на рубежі 19-20 ст., збагачує архітектурне середовище вулиці.
Будинок житлового кооперативу «Радянський лікар» 1928-30, в якому проживали Альошин П. Ф., Гаккебуш Л. М., Іванов В. М.
Чотириповерховий, цегляний, із секційним плануванням. Об'ємно-просторова композиція зумовлена змиканням вулиць під гострим кутом. Бічні крила будинку розташовано на червоних лініях, центральну частину, маскуючи невигідну містобудівну ситуацію, віднесено вглиб ділянки і виконано у вигляді увігнутої циркульної кривої. Прилягання бічних крил підкреслено напівкруглими ризалітами. Перед центральним входом розбито невеликий палісадник, Планувальну структуру підпорядковано вимогам комфортності проживання. Квартири дво- три-, чотири- і п'ятикімнатні. Більшість квартир має наскрізне провітрювання, зручні передпокої-холи. Складний план будинку використано для створення численних підсобних приміщень. У ряді квартир зроблено каміни, розсувні перегородки. Міжповерхові перекриття дерев'яні, над підвальною частиною — залізобетонні. Плоский дах з монолітного залізобетону. На ньому — солярій та прогулянковий майданчик (вперте у Києві).
Виразна композиція фасаду створюється внаслідок вдало знайдених пропорцій, контрастного поєднання горизонтальних поверхових тяг і суцільного засклення сходових кліток, різноманітного, але ретельно продуманого членування балконами, еркерами, лоджіями Колірне вирішення фасаду також побудовано на контрасті червоної і жовтої цегли.
Суто функціональне ставлення до планувальної структури будівлі органічно поєднано з високим естетичним рівнем вирішення її фасадів та використанням технічних новинок, що дає підставу віднести пам'ятку до найяскравіших зразків житлової архітектури свого часу.
1930-61 тут жив Альошин Павло Федотович (1881-1961) — архітектор, дійсний член Академії архітектури УРСР (з 1945), доктор архітектури (з 1946), почесний член Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1958). У цей період за його проектами збудовано селище Харківського тракторного заводу (1931), будинки інститутів фізики та ботаніки АН УРСР у Києві (обидва - 1933), реконструйовано Педагогічний музей (1937), зведений за його проектом, тощо. У повоєнний період розробив проекти і керував відбудовою будинків університету, Марийського палацу (1944-51). Авторський колектив, який під його керівництвом брав участь у конкурсі на кращий проект забудови Хрещатика, одержав другу премію, 1945 розробляв теорію застосування художньої кераміки в архітектурі. Викладав у Київському художньому інституті (професор з 1921).
Проживав у п'ятикімнатній квартирі № 22 на другому поверсі у лівому крилі будинку, Похований на Лук'янівському цвинтарі.
1938-47 (з перервами) у будинку жила Гаккебуш Любов Михайлівна (1888-1947) — актриса, народна артистка УРСР (з 1943), педагог, перекладачка. З 1922 викладала у школах і студіях Києва, з 1944 — в Інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. За свою 30-річну сценічну діяльність створила понад 100 ролей. Автор перекладів українською мовою понад 40 п'єс Останні роки життя актриси пройшли у квартирі № 20 на першому поверсі. Похована на Лук'янівському цвинтарі.
З 1950-х рр. у квартирі № 6 будинку проживав Іванов Вадим Миколайович (1892-1902) — терапевт, акад. .АМН СРСР (з 1953), АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1946) У 1944-51 — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету, керівник госпітальної (1951-58) і факультетської (1958-62) терапевтичних клінік Київського медичного інституту, одночасно з 1953 — завідувач відділу Інституту фізіології АН УРСР, голова Наукового товариства терапевтів УРСР. Відзначений Державною премією УРСР (1951). Автор численних наукових праць з проблем фізіології і патології органів травлення, онкології, захворювання легенів.
1979 на фасаді будинку встановлено меморіальну бронзову дошку з горельєфним портретом П. Альошина (ск. В. Клоков, арх. А. Ігнащенко); 1970 — гранітну дошку з барельєфним портретом Л. Гаккебуш (ск. І. Кавалерідзе, арх. Р. Бикова).
Садиба кін. 19 – поч. 20 ст. в якій проживали Бобинський Г. А., Кондратюк Ю. В., Ярон С. Г. та ін.
На червоній лінії забудови вулиці. Складається з фасадного житлового будинку і флігеля. Чоловий корпус північним брандмауером повернутий до курдонера, що утворився внаслідок зносу сусіднього будинку. 1897–98 за проектом арх. О. Кривошеєва зведено триповерховий, цегляний, односекційний будинок. На поч. 20 ст. надбудовано ще один поверх. Чотириповерховий з підвалом, прямокутний у плані. Первісне планування квартир (по дві на поверсі) змінено пізнішими перебудовами. Симетрія головного фасаду виявлена за допомогою широкої центральної і двох вузьких бічних розкріповок, оформлених плоскими лопатками. Рівну поверхню стіни розбито різними за пропорціями прямокутними прорізами, прикрашено ледь позначеним цегляним декором та ліпними орнаментальними вставками. Декоративне вбрання фасадів та інтер'єрів стримане.
У тиловій частині ділянки розміщено триповерховий з підвалом флігель.
1912–14 у цьому будинку жив Бобинський Генріх Антонович (1861-1914) піаніст, композитор, педагог. 1893–1913 вів фортепіанний клас у Київському музичному училищі Російського музичного товариства. Серед його учнів – піаніст і педагог С. Тарновський. 1913 брав участь у створенні Київської консерваторії, став одним із перших її професорів. 1914 повернувся до Варшави, де й помер. Автор творів для симфонічного оркестру, фортепіанних п'єс.
З 1919 до поч. 1920-х рр. у будинку мешкав Кондратюк Юрій Васильович (справж. – Шаргей Олександр Гнатович; 1897–1942) – учений-винахідник, один із розробників теорії ракетної техніки та космічних польотів. 1919 вдруге був мобілізований до білої армії. Тут, у квартирі № 12, переховувався в сім'ї своєї мачухи О. Кареєвої; втік до містечка Сміла. 1921, щоб уникнути репресій, взяв ім’я померлого Ю. Кондратюка. Жив на випадкові заробітки, одночасно працював над рукописом «Тим, хто буде читати, щоб будувати», в якому стисло виклав свої оригінальні ідеї міжпланетних космічних польотів. За свідченням американських вчених, ці ідеї було використано у проекті «Аполлон» при здійсненні висадки астронавтів США на місячну поверхню.
1908–10 в цьому будинку мешкав Ярон Сергій Григорович (1850–1913), адвокат і журналіст, гласний Думи, один із засновників Київського вільного пожежного товариства. 1910 анонімно видав книжку «Київ у вісімдесятих роках. Спогади старожила». Автор багатьох рецензій, які були надруковані у газетах «Заря», «Киевлянин», «Киевское слово», «Жизнь и искусство», книжки «Спогади про театр».
На поч. 20 ст. у будинку мешкала Давидович Софія Миколаївна – секретар Фребелівського товариства. 1908, 1911, 1912 у неї гостювала племінниця – саратовська гімназистка Т. Лаппа, яку С. Давидович познайомила з майбутнім письменником М. Булгаковим. У 1913 вони повінчалися у Києві (були у шлюбі до 1924).
Житловий будинок 1910-11, в якому містилася друкарня Чоколова І. І.
У другому ряді забудови кін. 19 - початок 20 ст. у садибi, яка у 70х рр. належала дворянину, губернському секретарю С. Фаліпському. У цій садибі було декілька дерев'яних і змішаних будівель: фасадний двоповерховий будинок з двома крамницями поряд, дворові флігелі, сараї, льодовня, приміщення для зберігання дров. 1896 за заповітом С. Фаліпського садиба перейшла до його дружини 1901 майно з торгів придбала вдова купця М, Цейтлін, 1905 ділянку перекупив відомий київський підприємець, власник декількох друкарень, гласний Міської думи, громадський діяч Т. Чоколов. У подальшому власницею садиби була дворянка С. Чоколова.
Прибутковий будинок у стилі раціональною модерну зведений па місці знесених старих споруд садиби. У будинку було 15 чотири- та п'ятикімнатних квартир з усіма вигодами, пічне опалення. У підвалі та на першому поверсі в під'їзді № 2 містилася друкарня «І. І. Чоколов».
Чотириповерховий, неглипий, на підвалах, у плані прямокутпий, .з двома виступами на подвір'я, двома парадними під'їздами і чорними входами. З правого боку — проїзд на подвір'я. Композиція головного фасаду багачодільна, симетрична, грунтується на чіткому ритмі віконних прорізів. Фасад спрощений, незначної рельєфності надають йому лише ризаліти з аттиками над ними, розташовані обабіч центральної осі на деякій відстані від неї, та ледь виявлені пілястри, якими оформлено міжвіконпі простінки. Багатодільність композиції акцентовано аттиками над групами вікон у центрі та біля торців. Декор виконано у цегляній кладці та з цементу (рустування першого поверху, лиштви вікон тошо). Вікна сходів з дерев'яними рамами шахового малюнка, вздовж головного фасаду ажурний металевий парапет з модерністським малюнком по краю даху.
Інтер'єри також оформлено у стилі модерн. В їхньому оздобленні відчувається авторська розробка ескізів вхідних дверей, огорожі парадних сходів деяких плафонів і сюжетних фризік житлових кімнат. Найцікавіші плафони прикрашені ліпним декором із і геометризованими рельєфними рослинними елементами та доповнені фризовими смугами з ритмічними зображеннями: в одному випадку — птах із головою і ногами грифона і хвостом пави на тлі модернізованого листя аканта, в іншому — композиції з розлогим деревом, оленем під ним, вороном на гілках і журавлем на скелі. Збереглося кілька кахляних груб (кахлі, вірогідно, виробництва одного із заводів у м. Кописі Могильовської губернії), паркетна підлога, столярне заповнення вікон, фурнітура, метласька плитка.
Під час поточних ремонтів планування квартир змінено, втрачено частину декору фасадів та інтер'єрів, замінено грати балконів на головному фасаді, розібрано більшість кахляних груб, знищено вхідні двері обох під'їздів. Будинок було вдало вписано у тодішню вуличну забудову: віддаленістю від червоної лінії він «розривав» монотонний ряд фасадів і надава вулиці більшої виразності.
Житловий будинок 1908-11, в якому проживав Чаговець В. Ю.
Шестиповерховий, цегляний, у плані Т-подібний, односекційний. Первісне двоквартирне планування поверхів в основному збереглося. Композиція головного фасаду симетрична. Центральна вісь підкреслена невеликим ризалітом сходової клітки з вертикальними членуваннями й фігурним аттиком. Декор фасаду ліпний, скульптурно-орнаментальний, побудований на характерних для модерну стилізованих рослинних мотивах, маскаронах, вертикальних стрічках і тягах. Балкон п'ятого поверху підтримують цікаві кронштейни цибулястої форми.
Стилістика фасаду, його пластична насиченість відзначається високим мистецьким рівнем декору, що надає будинку виразного абрису, властивого всій вулиці в цілому.
У 1910-х рр. тут проживав Чаговець Василь Юрійович (1873–1941) – фізіолог, акад. АН УРСР (з 1939). З 1910 – професор Київського університету, з 1921 – медичного інституту. Один із основоположників сучасної електрофізіології.
Житловий будинок кін. 19 ст., в якому проживав Патон Є. О.
Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані прямокутний, з невеликим ризалітом чорних сходів з боку подвір'я. Первісну планувальну структуру двоквартирної секції порушено зведенням нових перегородок. Композиція головного фасаду симетрична. Три вертикальні осі підкреслено розкріповками, акцентованими аттиками складних окреслень. Пишний декор головного фасаду, характерний для періоду еклектизму, складається з елементів ренесансно-барокової архітектури: великих тридільних колон корінфського ордера з драпіруванням у нижній частині, сандриків, кронштейнів, ліпних орнаментальних вставок. Привертають увагу скульптурні жіночі голівки у бічних аттиках, рельєфні декоративні панно в нішах балконів третього поверху. Частково збереглися дерев'яні сходи з топкими точеними балясинами огорожі, ажурні металеві балконні грати.
В інтер'єрі збереглися первісні деталі оздоблення: ліпні тяги, карнизи, розетки, виконані в дуже дрібному рельєфі.
Кілька років на поч. 20 ст. тут проживав Патон Євген Оскарович (1870-1953) – учений у галузі електрозварювання та мостобудування, засновник вітчизняної школи зварювання металів, акад. ВУАН (з 1929), віце-президент АН УРСР (1945-52), Герой Соціалістичної Праці (1943), заслужений діяч науки УРСР (з 1940). 1904-39 – завідувач кафедри Київського політехнічного інституту. У цей період розробляв методику розрахунку раціональних конструктивних схем металевих прогінних вузлів мостів, досліджував умови їхньої роботи тощо. 1909-10 за його проектом споруджено Парковий міст через Петрівську алею у Києві.
Житловий будинок, 1909
На наріжній ділянці, фіксує перехрестя з вул. О.Гончара. У 2-й пол. 19 ст. тут стояв одноповерховий дерев'яний будинок, в якому жила мати відомого поета С. Надсона (не зберігся). Існуючий будинок зведено за проектом арх. І Бєляєва як прибутковий для інженера шляхів сполучення гласного Міської думи В, Демченка. Це найвищий будинок у тогочасній забудові вулиці.
Шестиповерховий, цегляний, з цокольним ярусом і підвалом, двосекційний, з ліфтами, зблокованими під гострим кутом Великі квартири (по дві на секцію) містилися з боку вул Великої Житомирської. Перекриття плоскі, в оформленні фасадів використано сіро-жовту лицьову цеглу в поєднанні з фактурним гранітним облицюванням першого й цокольного поверхів. Архітектура фасадів вирішена в лаконічних формах раціонального модерну. Фасад з боку вул. Великої Житомирської симетричний, з центральним прямокутним еркером над входом, з боку вул. О. Гончара - асиметричний. Пластику фасадів формують розкріновки, що завершуються невисокими щипцями, різноманітні за формою еркери, поєднання прямокутних, лучкових (на сходових клітках) і аркових прорізів (на першому і п'ятому поверхах). Вузьке зрізане наріжжя акцентовано балконами й аттиком. Вінцева частина будинку виділена геометричним орнаментом цегляної кладки у міжповерховому поясі й простінках вікон На сходовій клітці, шо виходить на вул. Велику Житомирську, збереглися масивні вишукані дерев'яні двері, виготовлені у стилі модерн із різьбленими зображеннями квітів, а також мармурові сходи вхідного тамбура а дерев'яною огорожею.
Неяскраве оформлення фасадів характеризує раціональну течію в домобудуванні Києва на рубежі століть.
Особняк кін. 19 ст., де в Інституті мікробіології ім. Д. Заболотного працювали відомі вчені
Особняк спочатку належав М. Мерінгу, пізніше – графу М. Собанському. Тут містилася на поч. 20 ст. його колекція меблів, бронзи, картин тощо. На ділянці були розташовані також службові будівлі та оранжерея (не збереглися).
Двоповерховий, цегляний, у плані прямокутний, із симетричною композицією головного фасаду. Центральна вісь акцентована масивним еркером другого поверху, увінчаним фронтоном та пірамідальним дахом. Наріжні частини фасаду одноповерхові, їхні перекриття слугують терасами. Архітектурний декор фасаду цегляний, побудований на використанні деталей російської архітектури 17–18 ст. Внутрішнє планування пов’язане з асиметрично розташованими парадними тримаршовими сходами, навколо яких згруповані всі основні приміщення. Первісне декоративно-художнє оздоблення та планування збереглися без змін. Особливо ошатно та ефектно оформлено інтер'єри парадного першого поверху: ліпні карнизи та стелі з поліхромним пофарбуванням і живописом у медальйонах, паркетна підлога, груба-камін з фігурними кахлями, віконні та дверні заповнення.
За якістю та збереженням інтер'єрів, багатством їхнього оздоблення особняк є визначною спорудою межі століть.
У 1928 будинок відремонтовано та передано утвореному у тому ж році Інституту мікробіології та епідеміології ВУАН (з 1936 – АН УРСР). З 1930 носить ім'я Д. Заболотного, з 1944 Інститут мікробіології ім. Д. Заболотного, з 1963 – Інститут мікробіології і вірусології ім. Д. Заболотного АН УРСР (нині НАН України). 1964 заклад переведено до нового будинку, спорудженого на вул. Академіка Заболотного, 26.
Першим директором інституту 1928–29 був Заболотний Данило Кирилович (1866 -1929) – мікробіолог і епідеміолог, акад. ВУАН (з 1922), акад. АН СРСР (з 1929), президент ВУАН (1928–29). Один із засновників вітчизняної епідеміології. Праці вченого присвячені вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу тощо. Створив вчення про природні осередки чуми, виявив збудників і переносників цієї хвороби. Працював над виготовленням протичумних вакцин і сироваток. Створив наукову школу. 1968 Президією АН УРСР засновано премію ім. Д. Заболотного.
Квартира вченого розташовувалася на другому поверсі, робочий кабінет – на першому, у лівому крилі будинку.
У цьому будинку також працювали: 1931-64 Дроботько Віктор Григорович (1885 - 1966) – мікробіолог, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1966). З 1931 – завідувач відділу, 1944–62 – Директор інституту. Основні наукові праці присвячено вивченню обміну речовин у мікроорганізмів, хіміотерапії, бактеріофагії, лікуванню туберкульозу, риносклероми, кишкових інфекцій. 1937–38 разом з іншими співробітниками інституту розкрив природу невідомого раніше грибкового захворювання – стахіботриотоксикозу і розробив засоби боротьби з ним, одержав кілька нових антибіотиків, зокрема іманін та новоіманін. Розробив методи диференційного забарвлювання мікроорганізмів, синтетичні поживні середовища тощо. Був відповідальним редактором «Мікробіологічного журналу». З 1964 працював у новому корпусі інституту на вул. Академіка Заболотного, 154, на фасаді якого 1978 встановлено меморіальну дошку вченому.
1944–48 – Ісаченко Борис Лаврентійович (1871 –1948) – мікробіолог, акад. АН УРСР (з 1945), акад. АН СРСР (з 1946), заслужений діяч науки РРФСР (з 1936). Наукові дослідження стосуються загальної, сільськогосподарської, технічної, геологічної та морської мікробіології. Розробив метод швидкого визначення схожості насіння. Довів, що діяльність мікроорганізмів впливає на природу водоймищ.
1931–64 – Підоплічко Микола Макарович (1904–75) – ботанік-міколог, чл.-кор. АН УРСР (з 1957). З 1931 – співробітник інституту, 1933–75 – керівник створеного ним відділу мікології. У цей період відзначений Державною премією СРСР (1952), голова Українського мікробіологічного товариства (з 1960). Наукові праці присвячено вивченню мікрофлори зерна хлібних злаків, грубих кормів та ґрунтів України. Займався питанням систематики та флори грибів, їхньої екології та фізіологічної активності. Вивчав мікотоксикози, антибіотики. Співавтор антибіотичного препарату мікроциду.
Кабінет ученого розташовувався на першому поверсі будівлі, у правому крилі.
1944–64 – Рубенчик Лев Йосипович (1896–1988) – мікробіолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), У ці роки – завідувач відділу інституту (до 1972). Одночасно у 1946–56 – професор Київського університету. Наукові праці – в галузі загальної, водної, ґрунтової і технічної мікробіології. З'ясував роль мікроорганізмів у геохімічних процесах, що протікають у солоних озерах і лиманах, довів участь мікроорганізмів у корозії металів і бетонів.
1933–37 – Ручко Гнат Омелянович (1883 -1938) – мікробіолог, чл.-кор. ВУАН (з 1934). У ці роки – директор інституту, одночасно завідувач відділу експериментальної епідеміології. Основні наукові праці присвячено дослідженню мінливості та бактеріофагії мікроорганізмів. Вивчав лікувальні властивості бактеріофага дизентерії.
Установив роль бактеріофага в імунітеті та інфекції. Ініціатор скликання першої в СРСР конференції з бактеріофагії та мінливості мікробів (1936). Один із засновників «Мікробіологічного журналу» (1934). Заарештований 12 липня 1937, помер у місцях ув'язнення. 1957 посмертно реабілітований.
У цьому будинку працювали також члени-кореспонденти АН УРСР: Білай Віра Йосипівна (1908–94) –- у 1935–64; Квасников Євген Іванович (1906–95) – у 1960–64; Московець Семен Микитович (1900–71) – у 1960–64, директор інституту з 1962 (з 1964 ці вчені працювали в новому корпусі інституту на вул. Академіка Заболотного, 154). У 1944–48 в цьому будинку працював також чл.-кор. АН УРСР, акад. АМН СРСР Сиротинін Микола Миколайович (1896–1977) – з 1956 в Інституті фізіології АН УРСР (на вул. Академіка Богомольця, 4).
У 1955 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку Д. Заболотному, 1973 її замінено новою – з білого мармуру з накладним бронзовим барельєфним портретом ученого (ск. К. Годулян, арх. А. Сницарев).
З 1964 тут розміщуються деякі наукові відділи та бібліотека Інституту ботаніки НАН України.
Житловий будинок, 1911-12
У рядовій забудові вулиці. Споруджений у стилі модерн, можливо, за проектом арх. Г. Ледоховського як прибутковий триквартирний будинок. Належав дворянці С. Чоколовій. Первісно був триповерховий з горищним приміщенням над входом. Четвертий поверх над основним об'ємом надбудовано після 1945 із знищенням хвилеподібного аттика. Планування поверхів зазнало змін під час внутрішніх перебудов.
Чотириповерховий, з напівпідвалом, цегляний, тинькований. В оздобленні будинку широко використано ліплення та художній метал. Асиметрична об'ємно-планувальна структура будівлі зумовлена розташуванням на південному фланзі вхідної групи приміщень, роль яких підкреслено широким виступом ризаліту. Дещо вужчий ризаліт на протилежному фланзі головного фасаду відповідає проїзду на подвір'я. Об’єм будинку з тильного боку прорізаний глибокою нішею лоджії балконами (тепер засклена врівень з чільною стіною).
Особливість споруди — наявність двох архітектурно оформлених фасадів. Пластично виразну композицію головного фасаду визначають дві вертикалі ризалітів, посилені гранчастими еркерами на відмітці другого і третього поверхів, різноманітні форми віконних прорізів. Між виступами ризалітів утворився невеликий дворик, огороджений одними з найхарактерніших у Києві у стилістичному відношенні модерністськими металевими гратами. Кути прилягання ричалітій заповнені напівкруглими балконами з ґратами у стилі модерн (ліплення на їхніх нижніх площинах зруйновано). Міжвіконня першого поверху оформлено стилізованим рустуванням. Гладенькі тиньковані площини верхніх поверхів оздоблені різноманітним ліпним декором: сандриками, овалами, стилізованими рослинними орнаментами, серед яких привертає увагу листя каштанів у простінках вікон третього поверху. Подібний рослинний мотив, що відображає специфіку місцевої флори, використано у декорі консолі еркера над проїздом, де гілки каштанів зображені у сплетінні двох змій. Пишний орнаментальний декор доповнено скульптурними барельєфами на рівні четвертого (кологорищного) ярусу вхідного ризаліту: трифігурною композицією на його бічній площині та двома фігурами, що фланкують ліве вікно (частково зруйновані). У правому ризаліті, на рівні четвертого ярусу була барельєфна композиція, яка зображувала хід під музику (зруйнована під час надбудови споруди, на її місці пробито вікно. Чотириповерховий ризаліт увінчує плоский звис карниза на стилізованих кронштейнах, триповерховий об'єм карниз із фризом з листям аканта. Ідентичні за формою карнизи та орнамент (зокрема, листя каштану) прикрашають тильний фасад. Тут центром композиції є ниша лоджії з великими балконами, огородженими металевими гратами лінеарного модерністського характеру.
В оздобленні інтер'єрів поєднано елементи модерну та еклектизму. Найпослідовніше стиль модерн втілено у вирішенні холу з парадними тримаршовими сходами з «вагнерівськими» металевими гратами. Стіни холу розчленовані на фільонки криволінійними тягами, прикрашеними ліпленням у вигляді листя каштана. Парадні та житлові кімнати оздоблюють набрані з гіпсових відливок фризи та плафони, прикріплені до дерев'яної дранки.
Всього у будинку налічується сім типів оздоблення приміщень, використання яких варіюється від квартири до квартири. Це падуги плафонів, що складаються з геральдичних щитів, черепашок та фігурок путті, плафони із зображенням гірлянд і вінків троянд; плафони, оздоблені квітами маку; фризи із зображенням сцен полювання, фігурок оленів, павичів. Плафони розбито на різні прямокутні та овальні поля, стіни окремих приміщень розкреслено на фільонки.
Будинок - визначна за збереженням декоративного оформлення пам'ятка житлової архітектури поч. 20 ст.
Житловий будинок 1899—1900, в якому проживав Ляскоронський В. Г.
Чотириповерховий, цегляний, у плані Т-подібний, односекційний, нижній поверх з великими вітринами й бічним проїздом, композиція головного фасаду симетрична, з двома бічними ризалітами малого виносу з балконами. Ризаліти акцентовано трикутними фронтонами і кінцевими вежами у вигляді зрізаних пірамід у стилістиці французького ренесансу 16 ст. У вирішенні фасаду активну роль відіграє поєднання прямокутних і аркових віконних прорізів, розміщених на рівні четвертого поверху.
Вхід до будинку по центру також підкреслено арковою перемичкою. Пишна пластика фасаду сформована цегляним декором і різноманітними за рисунком гіпсовими деталями у стилі ренесанс – замковими каменями віконних перемичок, міжповерховими тягами, орнаментальними вставками рослинного характеру, скульптурними голівками у круглих нішах бічних фронтонів. Добре збереглися первісні опуклі ажурні грати балконів, над вхідними дверима – невеликий вітраж.
Будинок – один з кращих зразків архітектурної течії кін. 19 ст., яка у спеціальній літературі одержала назву "київського ренесансу".
1903 у цьому будинку (квартира №3) мешкала вчителька О. Дмитрієва. На її адресу надходили конспіративні листи для Бюро Організаційного комітету (ОК) зі скликання ІІ з'їзду РСДРП (з березня 1903 містилося у Києві) від соціал-демократичних організацій з різних міст Росії. Адреса одночасно була і явочною квартирою Бюро ОК. У будинку меншала також сім'я Леонтьєвих, діячів Київської організації РСДРП. Тут бували члени ОК: Т. Запорожець, Р. Землячка, П. Красиков. Ф. Ленгнік, Т. Михайлов.
З серпня 1901 до серед. 1909, 1922–28 у квартирі №1 цього будинку проживав Ляскоронський Василь Григорович (1859–1928) – історик, археолог, нумізмат, громадський діяч. 1891 – 1907 – викладач історії і географії 3-ї гімназії, 1907–09 – приват-доцент на кафедрі російської історії Київського університету св. Володимира, 1909–22 – професор Ніжинського історико-філологічного інституту. У 1922–24 – професор Археологічного інституту в Києві, завідувач нумізматичного відділу Музейного містечка у Лаврі. Брав активну участь у роботі ВУАН – Археологічного комітету, історичної секції, зокрема в Комісії Києва і Правобережжя. 1927 здійснив археологічні дослідження Золотих воріт. Автор праць: «Городища, кургани та змійові вали» (1899, 1905), «Гійом-Левассер де Боплан і його історико-географічні праці про Південну Росію» (1901), «Минуле. м.Трипілля» (1903), «Київський Вишгород в удільно-вічевий час» (1913), «Римські монети, які знайдено на території м. Києва» (1927) та ін.
Житловий будинок 1912, в якому проживали родина Прахових, Ромоданов А. П.
На червоній лінії забудови вулиці, на перетині вул. Великої Житомирської і Львівської пл. Будинок. зведено в садибі П Кравцова. П'ятиповерховий, цегляний, Г-подібний у плані. Складається з двох різних за протяжністю житлових секцій (планування квартир змінене). Перший поверх було відведено для приміщень громадського призначення, в крилі з боку Львівської пл. – проїзд на подвір'я. Фасади мають асиметричну композицію, заокруглений ріг акцентовано напівсферичною банею та балконом. Входи на сходові клітки підкреслено гранчастими еркерами, вертикалі яких підхоплені невисокими трикутними фронтонами над арками горищних приміщень. Архітектурний декор фасадів викопаний у стилі неокласицизм, для якого характерні глухі вінцеві аттики, карниз великого виносу з мутулами, доричні напівколонки на рівні верхнього ярусу оформлені пальметами фризи тощо. В єдиному стилістичному ключі витриманий рисунок балконних огорож, який поєднує вертикальні елементи з мотивами вінків і гірлянд.
Типологічно споруда належить до категорії великих прибуткових будинків поч. 20 ст. і становить архітектурно-художню цінність у забудові міста.
На першому поверсі з 1913 містився кінотеатр «Ліра».
У будинку проживало подружжя Прахових: Прахов Микола Адріанович, (1873–1957) – художник, мистецтвознавець, педагог, син відомого мистецтвознавця А. Прахова, та його дружина Крюгер-Прахова Анна Августівна (1876–1962) – художник, педагог. З 1910-х рр.. і до 1920 подружжя Прахових викладало в Київському художньому училищі, 1924–33 утримувало художньо-промислову студію. Займали п'ятикімнатну квартиру на третьому поверсі, де в найбільшій кімнаті була майстерня. Тут бували художники В. Васнєцов, М. Нестеров та ін.
1941 та 1945–93 у чотирикімнатній квартирі № 17 на четвертому поверсі проживав Ромоданов Андрій Петрович (1920–93) – нейрохірург, акад. АМН СРСР (з 1974), акад. АН України (з 1992) та акад. АМН України (з 1993), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), Герой Соціалістичної Праці (1980), лауреат Державної премії УРСР (1978), премії ім М. Бурденка (1982). 1942 закінчив Київський медичний інститут, з 1941 – аспірант, 1949–51 – завідувач організаційно-методичного відділу Київського психоневрологічного інституту, на базі якого 1950 було утворено Київський НДІ нейрохірургії МОЗ УРСР (тепер Інститут нейрохірургії АМН України). 1951–64 заступник директора. 1964–93 – директор цього закладу, який з 1993 носить ім'я А. Ромоданова. Автор численних праць: «Метастатичні пухлини головного мозку» (1973), «Пухлини спинного мозку» (1976), «Гострі порушення мозкового кровообігу» (1980), посібника «Судинна нейрохірургія» (1990) та ін.
1995 на фасаді будинку встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом А. Ромоданова (ск. О. Скобликов).
6. Сучасна забудова, 2000-і рр.
