- План-схема розташування пам'яток
- Експлікація до плану-схеми
- Схема розташування та Перелік пам'яток вулиці
- Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан
- Будівлі-пам'ятки - опис, фото
- Сучасна забудова, 2000-і рр
1. План-схема розташування пам'яток
- № 12 Житловий будинок
- № 24 Житловий будинок 1893-1898 рр.
- № 30 Садиба
- № 32 Садиба
- № 33 Особняк Качковського П. Е., 1907 р.
- № 36 Житловий будинок поч. 20 ст.
- № 40 Житловий будинок, поч. 20 ст.
- № 41 Надбудований 4-ма поверхами в 2000-ні
- № 41-А
- № 44 Житловий будинок 1911-1912 рр.
- № 45 Житловий будинок поч. 20 ст.
- № 47-Б Житловий будинок поч. 20 ст. Реконструкція в 2005 р., надбудова 3-х поверхів
- № 50 Садиба, розпланована у 1870-х рр., житловий будинок, 1907 р.
- № 55-Б Будинок 1911-1914 рр.
- № 57-А Вищі жіночі курси 1914 р.
- № 60 Садиба Лапинського М. М., 1909 р.
- № 65 Житловий будинок 1910 - 1911 рр., в якому містився Київський учительський інститут
- № 74 Житловий будинок, 1909-1910 рр., за проектом арх. П. Альошина
- № 90/1
3. На вул. О.Гончара розташовано 52 об'єкти культурної спадщини
5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото
Житловий будинок, в якому проживали Іванченко М. К., Олійник О. П.
1951 – 1970 у квартирі № 5 на другому поверсі проживав Іванченко Микола Кузьмич (1904 -1970) — архітектор. Закінчив 1934 Київський художній інститут. За його проектом споруджено павільйон УРСР на ВДНГ у Москві (1939, у співавт.), розробив архітектурні частини пам'ятників О. Суворову в Ізмаїлі (1945), І. Франку у Києві (1956) та інші (усі — у співавт.).
1951 - 1977 у квартирі № 9 на третьому поверсі проживав Олійник Олексій Прокопович (1914 -1977) - скульптор, народний художник УРСР (з 1963). 1947 закінчив Київський художній інститут, в якому викладав з того ж року, з 1960 - професор. Автор пам'ятників Т. Шевченку в Палермо (Канада, 1950), В. Леніну в Дніпропетровську (1956) і Харкові (1963), С. Корольову у Житомирі (1971; усі — у співавт.), Д. Мануїльському (1966) і Г. Петровському (1970) у Києві. Брав участь у створенні меморіального комплексу жертвам фашизму в с. Кортеліси Волинської обл. (1980). Відзначений Державною премією УРСР (1951).
Житловий будинок 1893-1898 рр., в якому проживали Богданов С. М., Глінка О. X., перебували діячі польської культури
На червоній лінії забудови вулиці. Цегляний, тинькований, з підвалом, складається з двох триповерхових секцій: ліву зведено 1893, праву - 1898 (за проектом арх. М. Гарденіна). Використовувався як прибутковий будинок з торговельними та житловими приміщеннями. 1913 - 15 на подвір'ї садиби споруджено шестиповерхові флігелі (збереглися частково).
Власником був Богданов Сергій Михайлович (1859 - 1920) — учений-агроном, який мешкав тут. З 1885 приват-доцент Київського університету, з 1890 - професор, завідувач кафедри агрономії. Вважається першим в університеті вченим, який пов'язував теоретичні дослідження в галузі ботаніки та фізіології рослин з практичними потребами землеробства. Створив при університеті дослідний сад (1886) та лабораторію для агрохімічних і агрофізіологічних досліджень (1889). Фундатор нового вчення про водний режим рослин. Автор великої кількості друкованих праць з різноманітних питань сільського господарства; 1887 - 1896 редагував журнал «Земледелие».
З 1890-х рр. до 1912 у квартирі № 4 на першому поверсі лівої секції будинку мешкав Глінка Оттон Хомич (1851 - 1912) - журналіст, громадсько-культурний діяч. Походив із старовинного польського роду. 1898-1910 працював в Управлінні Південно-Західної залізниці. Був відомим літератором, писав російською та польською мовами (підписувався, зокрема, «Міколїа) Тг7.азка»), автор публіцистичних творів, оригінальних поезій та поетичних перекладів, кореспондент кількох польських періодичних видань. Брав активну участь у громадсько-культурному житті міста, входив до складу керівництва Київського літературно-артистичного товариства, Римсько-католицького доброчинного товариства. 1909 сприяв заснуванню у Києві Товариства друзів миру, що обстоювало засади миролюбства у суспільній та міжнародній діяльності, обирався його секретарем та віце-головою. Виступав проти чорносотництва на захист української та єврейської громад Києва. Син О. Глінки, майбутній поет Ф. Глінка згадував, що в батьківському домі збиралися представники польської і російської інтелігенції, артисти. Будинок, зокрема, відвідували польський історик та етнограф Олександр Яблоновський (1829-1913), відомий письменник, поет і драматург Станіслав Пшибишевський (1868 - 1927).
Садиба, в якій 1912 – 1913 проживали Бовваненко Д. Є., Радзімовська В. В., Яновська А. О.
З кін. 19 ст. належала купцю С. Кугелю. 1912 перекуплена київськими купцями 2-ї гільдії, братами Д. і Я. Файбишенками. 1917 продана купцю 1-ї гільдії В. Малину. 1912 - 1913 на садибній ділянці на місці старих будівель споруджено фасадний та два флігельні житлові будинки. Під час поточних ремонтів змінено планування квартир, втрачено частину ліпного декору.
Фасадний будинок № 30-А
На червоній лінії забудови вулиці. Зведений у стилі модерн з рисами класицизму. Шестиповерховий, з мансардою, на підвалах, цегляний, у плані прямокутний, односекційний. Має невеликий ризаліт з боку подвір'я, де розміщено сходи чорного ходу. Біля лівого торця - проїзд. На першому поверсі - приміщення для магазинів, на другому - шостому по дві п'ятикімнатні квартири, в мансарді - окремі кімнати. Перекриття над підвалом, сходами і службами - залізобетонні, над житловими приміщеннями - плоскі по дерев'яних балках. Покрівля залізна. Композиція головного фасаду симетрична, акцентована чітко виявленим ризалітом, доповненим на другому -третьому поверхах балконом вздовж всього фасаду, на четвертому - шостому — балконами, що прилягають до ризаліту. В декорі переважають модифіковані класицистичні мотиви: вінки з гірляндами, фризові вставки, одна з яких - з рельєфним зображенням профілів античних героїв, імітований портик у ризаліті на шостому поверсі. Поряд з цим використано елементи раціонального напряму модерну, що помітно у вирішенні замкових каменів над вікнами третього поверху, стилізованих сандриків і підвіконних вставок на четвертому - п'ятому поверхах, фриза над вікнами шостого поверху, столярного заповнення вікон. Інтер'єри оформлено в стилі модерн з використанням класицистичних елементів. У ліпному оздобленні плафонів квартир - набори декоративних деталей, які повторено в кімнатах аналогічного призначення в усіх частинах будинку. Кімнати в мансарді декору не мали.
У 1920-х рр. у квартирі № 20 проживав Бовваненко Дмитро Євменович (1900 -?) - політеконом-історик, співробітник ВУАН (до 1934), професор Інституту харчової промисловості (до 1938). Вивчав економічну історію України 19 - 20 ст. та історію української економічної думки (зокрема праці М. Зібера та С. Подолинського). 1938 репресований, засланий на Колиму.
Флігель № 30-Б
Зведений на подвір'ї на одній осі з фасадним будинком у стилі раціонального модерну. П'ятиповерховий, цегляний, на житлових підвалах, у плані прямокутний, з невеликим ризалітом з боку подвір'я і проїздом біля лівого торця. Односекційний, квартири три-, чотирикімнатні. Перекриття залізобетонні — над підвалами та сходами, плоскі по дерев'яних балках — над житловими приміщеннями, покрівля залізна. Проведено капітальний ремонт (без заміни перекриття), під час якого втрачено майже весь ліпний декор в інтер'єрі, фурнітуру. Композиція головного фасаду центрально-осьова. Акцентований ризалітом, декорованим лопатками на всю висоту споруди та прикрашеним на рівні першого-другого поверхів рустом, на п'ятому поверсі - модельованими в цеглі декоративними деталями у стилі модерн. Вхід оформлено у вигляді модифікованого порталу. Активним декоративним елементом є великі вікна парадного під'їзду зі столярним заповненням вітражного характеру. Інтер'єр оформлено в стилі модерн, але поряд з цим використано й класицистичні мотиви.
Флігель № 30-В
У третьому ряді забудови на одній осі з фасадним будинком. Зведений у стилі раціонального модерну. Чотириповерховий, з мансардою, на підвалах, цегляний. Односекційний, з чотирикімнатними квартирами. Перекриття залізобетонні над підвалами, плоскі по дерев'яних балках — над квартирами. Покрівля залізна. Композиція головного фасаду центрально-осьова, за характером побудови близька до флігеля у другому ряді забудови. Вісь акцентовано ледь виявленим ризалітом, утвореним лопатками на всю висоту будівлі й завершеним аттиком. Декоративності фасаду надають великі вітражні вікна парадного під'їзду та модельовані в цеглі сандрики. Поміж флігельними будинками влаштовано стаціонарні цегляні льохи.
Садиба має велике містобудівне значення як зразок міської забудови поч.18 ст.
У цій садибі проживала Яновська Любов Олександрівна (псевд. Ф. Екуртжа, Омелька, Реп'ях; 1861 - 1933) — письменниця. У Києві — з 1905. У 1910 – 1914 - голова київської «Просвіти». В 1910-х рр. з'явилися її останні п'єси «Огненний змій» (1914) та «Четверта аксіома» (1916), після чого припинила літературну діяльність.
Разом з Л. Яновською проживала її дочка — Радзімовська (Радзимовська) Валентина Василівна (1886 -1953) — біохімік і фізіолог. 1913 одержала диплом з відзнакою університету св. Володимира. З 1915 - старший асистент, з 1918 - доцент, з 1924 - професор і керівник кафедри фізіології університету. Одночасно працювала в інших наукових установах. Ув'язнена у справі СВУ (1929 -1930). З 1944 на еміграції, з 1950 — у США, де й померла. Одна із фундаторів медичної секції Української Вільної Академії Наук у США.
Гончара, 32-А, Б, В
Садиба, в якій 1910 - 1912, проживали Липа І. Л., Пустовійт Г. М., містилася явочна квартира підпільної диверсійно-розвідувальної групи Кудрі І. Д.
З кін. 19 ст. належала Є. Богданович. У 1908 ділянку, забудовану дерев'яними будівлями, придбав колезький асесор М. Чуленко. 1910 на місці старого фасадного будинку розпочалося будівництво нового. 1911 – 1912 зведено два флігелі. 1914 майно було продане з публічних торгів дворянці С. Вондрак, яка володіла ним до націоналізації на поч. 1920-х рр. Протягом наступних років будинки використовувались як житлові з окремими та комунальними квартирами.
Фасадний будинок № 32-А
На червоній ліній вулиці, серед забудови кін.19 - поч. 20 ст. Зведений у стилі модерн. П'ятиповерховий, з мансардою, цегляний, у плані прямокутний. З тильного боку має ризаліт, де розташовано сходи чорного ходу; біля лівого торця - проїзд на подвір'я. Односекційний, з приміщеннями для магазинів на першому поверсі. Перекриття залізобетонні — над сходами і службами, дерев'яні — над житловими кімнатами. Композиція головного фасаду п'ятидільна, утворена широким центральним та вузькими бічними ризалітами. Слабко виявлений центральний ризаліт акцентовано лопатками, які переходять на площину аттика, та вузькими спареними вікнами на другому третьому поверхах У центрі аттика - велика розетка з рослинним декором, над нею мансарди. Виразності фасаду надає відлитий з гіпсу фриз із мотивами каштанового листя над вікнами п’ятого поверху, модельовані в цеглі деталі декору, балкони на другому - четвертому поверхах. Інтер'єр оформлено у стилі модерн. В рисунку ковки огорожі сходів, ліпленні плафонів та кахляному облицюванні груб переважають рослинні мотиви.
Флігель № 32-Б
На одній осі з фасадним будинком. Зведений у стилі модерн. Чотириповерховий, цегляний, у плані прямокутний Односекційний, на кожному поверсі розміщено по дві дво- та трикімнагі квартири, що зберегли первісне планування. Перекриття плоскі на дерев'яних балках, покрівля залізна. Композиція головного фасаду симетрична, підкреслена вузьким центральним різалітом, куди виходять вікна парадного входу. Фасад майже позбавлений декоративних елементів, що властиве дворовим будівлям. Стильових ознак модерну йому надають лиш виконані в цеглі сандрики над вікнами другого поверху, столярне заповнення вікон парадних сходів, характерний геометричний орнамент у завершенні ризаліту. Інтер'єр оформлено в стилі модерн. Для оздоблення плафонів житлових кімнат використано серійні набори декоративних елементів. Збереглися груби облицьовані білими гладенькими кахлями та оздоблені фігурними завершеннями і вставками.
Флігель № 32-В
У глибині подвір'я на одній осі з фасадним будинком. Двоповерховий, цегляний, на підпалах (приямок огороджено гратами), одне секційний, з проїздом на подвір'я. Композиція головного фасаду центрально-осьова, без яскраво виявлених стильових ознак. Інтер'єр простий, без декору. Художню цінність мають різьблені двері парадного під'їзду і металева огорожа сходів.
Садиба цікава як зразок типової міської забудови поч. 20 ст.
У січні - лютому 1919 у квартирі № 3 фасадного будинку жив під час своєї роботи в уряді УНР Липа Іван Львович (1865-1923) — відомий громадський і політичний діяч, письменник, міністр УНР. Псевдоніми Петро Шелест, Мих. Житецький, Іван Степовик та ін. З 1902 до кін. 1918 жив і працював в Одесі, співробітник Одеської громади, організатор видавництва «Одеська літературна спілка», Українського клубу, одеської «Просвіти»; у 1917 — комісар Центральної Ради у м. Одесі, член ЦК партії Українських соціалістів-самостійників. 26 грудня 1918 І. Липа був призначений керуючим Управлінням культів УНР і переїхав до Києва. Однак вже на початку лютого 1919 з відходом військ Директорії виїхав до Кам'янця-Подільського. Брав участь у роботі Всеукраїнської Національної Ради. Автор поезій, оповідань, казок, притч символічно-філософського характеру. Його твори друкувалися в «Літературно-науковому віснику», газетах «Громадська думка», «Рада», альманахах «Багаття», «У неволі» та ін. Дружина І. Липи — М. Липа, дитяча письменниця, педагог і громадський діяч, одна із засновників Всеукраїнської Учительської Спілки (у 1906), загинула 1935 у сталінському концтаборі.
Син — Липа Юрій Іванович (1900-1944) — письменник, публіцист, лікар, громадський діяч. 1920 емігрував до Польщі. Закінчив 1929 Познанський університет, 1931 — курси військових лікарів у Варшаві. 1943 повернувся в Україну, працював лікарем у м. Яворів (Львівська обл.). Вбитий органами НКВС.
У фасадному будинку в квартирі № 20 мешкав у 1936 - 1941 Пустовійт Гаврило Михайлович (1900-1947) графік. Працював у галузі книжкової та станкової графіки. У цей час створив серію кольорових літографій «Колгоспна Молдавія» (1937), «Дніпро індустріальний» (1937), літографії до творів І. Микитенка (не побачили світ); портрети О. Пушкіна, Т. Шевченка, цикли ілюстрацій до поеми «Наймичка» Т. Шевченка (1937), до оповідань М. Коцюбинського (1940). Під час подорожей по Прикарпаттю у 1940-41 створив численні малюнки пам'яток Львова, портрети родичів І.Франка, пейзажі тощо. Ці твори утвердили за художником репутацію одного з найкращих в українській графіці рисувальників того часу. У 1938 на Першому з'їзді художників обраний членом Правління і заступником голови Президії Спілки художників України. Брав участь у Всесоюзних та республіканських виставках художників. Під час німецько-фашистської окупації міста у будинку була підпільна явка розвідувальної диверсійної групи, створеної у серпні 1941 Кудрею Іваном Даниловичем (підпільне ім'я Максим; 1917-1942). До групи входили Д. Соболєв, А. Печенєв, Є. Бремер, Р. Окіпна, Г. Дудкін, М. Груздова, Є. Лінкевич та ін. Розвідники збирали відомості про розташування військових штабів, адміністративних установ, агентуру, що готувалася у фашистській розвідшколі, здійснювали диверсійні акти. Ними були підірвані будівлі, де розташовувалась військова комендатура та кінотеатр для німців тощо. 1 травня 1941 був пущений під укіс ешелон з гітлерівськими військами та боєприпасами на лінії Київ — Жмеринка, здійснена велика диверсія на Дарницькому залізничному вузлі.
Члени групи збирались у квартирах № 7, де жила Є. Бремер, або № 20, де жила Окіпна Раїса Миколаївна (1912 - 1942) — актриса оперного театру. Тут обговорювалися плани антифашистської боротьби, друкувалися листівки та повідомлення Радінформбюро.
І. Кудря, Р. Окіпна, Є. Бремер у липні 1941 були заарештовані за доносом зрадника. У листопаді після жорстоких тортур та допитів закатовані в гестапо. І. Кудрі посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу (1965). Іменами І. Кудрі та Р. Окіпної названо вулиці Києва.
Особняк Качковського П. Е., 1907 р.
Зведений як житловий будинок та клініка П. Качковського за проектом арх. Г. Ледоховського; ск. Ф. Соколов. З 1910 належав сім'ї лікаря С. Маков ського, який відкрив тут хірургічну лікарню. Реставрований 1949 після пошкоджень 1941 -43.
Двоповерховий, цегляний, тинькований, з розвиненим цокольним поверхом, асиметричним за композицією. Ядром об'ємно-просторової структури є напівциркульний хол з крученими сходами, який об'єднує навколо себе коридори та кімнати першого і другого поверхів. Основна частина будівлі має двобічне коридорне планування. По всій ширині торцевого фасаду, над дворовим проїздом, розміщено терасу. Цокольний поверх рустований. Перекриття плоскі.
Основну композиційну вісь акцентовано на чоловому фасаді круглим вікном з балконом другого поверху, а також високим аттиком, прикрашеним двома скульптурними напівпостатями крилатих жінок. У конструктивних елементах будівлі та її декоративному оформленні - скульптурі, рисунку металевих огорож — використано стильові прийоми модерну. Окремі деталі (арка дворового проїзду, що підтримується однією колоною, ковані ґрати воріт) у дещо зміненій формі запозичено з відомого твору архітектури модерну — будинку Беранже в Парижі французького арх. Г.-Ж. Гимара. У створенні художнього образу споруди значну роль відіграє декоративна пластика (фігури левів на терасі, маскарони у вигляді жіночих голівок, орнаментальні рельєфи тощо).
Скульптура на аттику та скульптура лева на терасі.
Відзначаючись майстерністю виконання, пластика є органічним формотворним елементом композиції фасадів. Архітектурне оформлення та оздоблення інтер'єрів збереглися частково. Художній інтерес являють кручені сходи, світильники, камін у кабінеті другого поверху, ліпні елементи вхідних тамбурів.
Улітку 1908 у будинку відкрилася хірургічна та очна клініка Качковського Петра Еразмовича (1863-1909) — приват-доцента університету св. Володимира, консультанта лікарні для чорноробів та безкоштовної дитячої лікарні. 6 вересня 1911 у клініці С. Маковського помер смертельно поранений 1 вересня у Міському театрі голова Ради міністрів царської Росії П. Столипін (похований у Києво-Печерській лаврі), після чого вулицю було перейменовано на Столипінську.
1928-1976 в будинку містився Науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань МОЗ УРСР (з 1991 Інститут медицини праці АМН України, розташовується на вул. Саксаганського, 75). Тут працювали:
1951-1964 - Медведь Лев Іванович (1905 - 1982) - учений-гігієніст, акад. АМН СРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1965). В ці роки - директор інституту, з 1964 - директор Всесоюзного науково-дослідного інституту гігієни і токсикології пестицидів, полімерних і пластичних мас (тепер — Інститут екогігієни і токсикології ім. Л. Медведя МОЗ України; розташований на вул. Героїв оборони, 6). Наукові праці з питань гігієни сільськогосподарської праці, профзахворювань тощо. Кабінет директора містився на другому поверсі будинку.
1928-1958 — Шахбазян Гайк Хачатурович (1896 - 1982) - учений-гігієніст, чл.-кор. АМН СРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1966). 1939-1941 та 1946-1952 — директор інституту, з 1951 - професор Київського медінституту, одночасно у 1953-1958 — консультант лабораторії мікроклімату НДІ гігієни праці і профзахворювань. Працював на другому (кабінет директора) і цокольному (лабораторія) поверхах.
Тепер у будинку міститься секретаріат Народного руху України, редакція газети «Час».
Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Загул Д. Ю.
На другій лінії забудови вулиці, за фасадним двоповерховим цегляним будинком, що має ліворуч арку проїзду на подвір'я. Споруджений як прибутковий восьмиквартирний житловий будинок.
Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, односекційний, з двобічним розташуванням помешкань, чорними сходами та аркою проїзду на друге подвір'я. Фасад на дев'ять віконних осей (на другому поверсі), з балконами. Оздоблений у цегляному декорі у формах київського ренесансу з елементами раннього модерну. Збереглися ковані металеві ажурні огородження парадних сходів і балконів, характерні для київської забудови кін. 19-поч. 20 ст.
1917-1933 у цьому будинку проживав Загул Дмитро Юрійович (1890-1944) — поет, літературознавець, критик, перекладач. Друкуватися почав з 1909. Писав під псевдонімами І. Майдан, Б. Тиверець, Д. Буковинець, Г. Юрась та ін. Належав до групи символістів «Музагет», пізніше - до літературних спілок «Західна Україна», ВУСПП. Видав збірки віршів: «З зелених гір» (1918), «На грані» (1919), «Наш день» (1925), «Мотиви» (1927). Перекладав Гете («Фауст»), Шіллера, Гейне, Бальмонта, Байрона та ін. Видав підручник «Поетика» (1923). Автор текстів пісень і романсів.
9 травня 1933 Д. Загул був незаконно заарештований органами ДПУ УРСР і засуджений до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у Забайкаллі та на Колимі, де й помер. Реабілітований 1957.
1995 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Д. Загула (ск. В. Сівко).
Житловий будинок, поч. 20 ст.
На червоній лінії забудови вулиці. Оформлений у стилі модерн.
П'ятиповерховий, цегляний, у плані близький до прямокутної форми, з проїздом на подвір'я. На першому поверсі містилися магазин та квартири, на верхніх - по дві квартири. Первісне анфіладне планування квартир в основному збереглося. Парадні сходи з вестибюлем розташовано по центральній осі будинку, двоє допоміжних сходів винесено у ризаліти з боку подвір'я. Центральну вісь симетричного головного фасаду виділено розкріповкою із вхідними дверима, високими віконними прорізами сходової клітки та фігурним аттиком з криволінійним вікном. Вінчають споруду металеві парапетні грати вишуканого модерністського рисунка на цегляних стовпах вигадливої форми. Фрамуги віконних рам дрібного засклення виконано з використанням кольорових шибок.
Архітектурний декор фасаду модельований у цеглі й доповнений орнаментальними ліпними дрібнопрофільними вставками. На балконах збереглися первісні огородження. Оздоблення інтер'єрів характерне для прибуткових будинків стилю модерн: невеликі тяги в падугах і розетки на стелях зі стилізованим рослинним орнаментом.
Надбудований 4-ма поверхами в 0-ві
Житловий будинок, в якому проживав Білодід І. К.
У глибині забудови вулиці. Дев'ятиповерховий, цегляний.
1973-1981 у квартирі № 28 на восьмому поверсі проживав Білодід Іван Костянтинович (1906-1981) - мовознавець, акад. АН УРСР (з 1957), акад. АН СРСР (з 1972), заслужений діяч науки УРСР (з 1966). У період проживання в цьому будинку працював директором (з 1961) Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР. Одночасно 1963-1978 - віце-президент, 1978-1981 - член Президії АН УРСР, 1964-1981 - голова Українського комітету славістів, головний редактор «Словника української мови» (11 томів). Автор численних наукових праць з історії і сучасного функціонування української та російської літературних мов, загального мовознавства, лінгвостилістики, методології та історії мовознавства, лексикології та лексикографії, взаємозв'язку слов'янських мов. В ці роки відзначений Державними преміями УРСР та СРСР (обидві 1983).
Житловий будинок 1911-1912 рр., в якому проживали Грунський М. К., Де-Метц Г. Г.
На червоній лінії забудови вулиці. Споруджений за проектом арх. О. Кобелєва у садибі Г. Де-Метца. Чотириповерховий, з підвалом, у плані П-подібний, з проїздом на подвір'я. Оформлений у цегляному стилі з використанням елементів неоготики. Планування секційне, з двома квартирами на поверсі та коридорно-анфіладним розташуванням приміщень. Вхідний вестибюль із парадними сходами міститься по осі будівлі, двоє чорних сходів винесено в бічні крила на дворовому фасаді.
Симетричну композицію головного фасаду підкреслює центральний ризаліт ледь помітного виступу, увінчаний аттиком зі щипцем. Гладенькі стіни фасаду урізноманітнено двома рядами балконів із металевими гратами геометричного рисунка. Фрамуги віконних заповнень другого - четвертого поверхів мають дрібні шибки із залишками кольорового скла. Архітектурний декор модельований у цеглі з пізнішим пофарбуванням. Первісним проектом передбачено вежу, що акцентувала лівий фланг будівлі (не збереглася). Інтер'єри стримані. Збереглося оформлення парадного входу: біло-мармурові сходи та поруччя красивого рисунка.
З 1912 у квартирі № 5 будинку проживав власник садиби Де-Метц Георгій Георгійович (1861 - 1947) - фізик, педагог. Завідувач кафедри фізики, декан фізико-математичного факультету Київського університету (у жовтні - листопаді 1917 виконував обов'язки ректора), голова Київського відділення Російського технічного товариства. Викладав також у багатьох інших навчальних закладах Києва.
У цьому будинку з 1930-х рр. до 1951 у квартирі № 4 на другому поверсі проживав Грунський Микола Кузьмич (1872 - 1951) — мовознавець, заслужений діяч науки УРСР (з 1941). З 1915 — професор Київського університету, 1917 – 1920 - співробітник ВУАН, пізніше — Інституту мовознавства ім. О.Потебні АН УРСР. Наукові праці присвячено проблемам славістики, українській та російській мовам, літературознавству, педагогіці; досліджував «Слово о полку Ігоревім».
Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Сабалдир Г. О.
Чотириповерховий, з підвалом, цегляний, у плані П-подібний, з проїздом на подвір'я. Планування секційне, первісно на поверсі містилося дві квартири. Головний фасад симетричний, вирішений з яскраво вираженою центральною віссю, акцентованою ризалітом із трикутними фронтоном і аттиком. Пластичної насиченості фасаду надають рустовані стіни з високими вікнами та замковими каменями, фігурні у плані балкони з візерунчастими ґратами й вишуканого рисунка ліпні декоративні елементи.
Наприкінці 1920-х рр. у кв. № 7 цього будинку проживав Сабалдир Григорій Олексійович (1883-1957) - мовознавець-нормативіст і лексикограф. Навчався в аспірантурі кафедри мовознавства ВУАН. Видав «Правила українського правопису» (1925, разом з М. Грунським), «Словник найнеобхідніших в діловодстві слів та виразів» (1925), «Практичний російсько-український словник» (1925, бл. 30 тис. слів), «Правописний словник та правила правопису й розділових знаків» (1930, бл. 25 тис. слів, разом з О. Коломацькою). 1935 — репресований, до 1938 перебував у місцях позбавлення волі.
Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Тараканов М.М. (реконструкція в 2005 р., надбудова 3-х поверхів)
Міститься в глибині подвір’я сучасного будинку № 47-49.
Збудований як односекційний житловий флігель. Чотириповерховий, з цокольним ярусом, цегляний, симетричний за композицією. Оформлений у цегляному стилі з використанням ренесансних і давньоруських мотивів.
1967-1976 тут у квартирі № 5 проживав Тараканов Микола Михайлович (1898-1976 рр.) — хоровий диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1960). 1926 закінчив Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. 1934-1941 - головний хормейстер Київського театру опери та балету. В 1944 р. репресований. Реабілітований 1954.
Садиба, розпланована у 1870-х рр., житловий будинок, 1907
Садиба, розпланована у 1870-х рр., раніше містилася в центрі кварталу. Після прокладання на поч. 20 ст. Обсерваторного (Чеховського) пров. ділянка стала наріжною. Її власник - купець Я. Харичков спорудив існуючий будинок за проектом арх. М. Клуга. З 1911 ділянка належала дворянці В. Кмито. На першому поверсі містилися три магазини та дві квартири, на другому - четвертому - по три квартири.
Чотириповерховий, цегляний, у плані Г-подібний, з проїздом на подвір'я (тепер закладений). Довгим фасадом виходить на Чеховський пров. Фасади, вирішені у формах неоготики, мають центрально-осьову композицію з яскраво вираженим вертикальним членуванням. Наріжну частину виділено ризалітом із аттиком. Архітектурний декор фасадів виконаний у цеглі.
Первісне внутрішнє коридорно-анфіладне планування в цілому збереглося. Під час ремонтів розібрано одні парадні муровані сходи, груби та декоративно- конструктивні деталі балконів.
Будинок 1911-1914 рр. Київського відділення Російського технічного товариства де містилися навчальні заклади, інститути Академії наук УРСР
Головний фасад, вигнутий під тупим кутом, виходить правим крилом на вул. О. Гончара, лівим - у бік скверу (вул. М. Коцюбинського). Побудований за проектом арх. О. обелєва на місці засипаного Святославського яру в стилістичній ув'язці з будівлею Вищих жіночих курсів (вул. О. Гончара, 55-а). Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані складної форми, пристосованої до рельєфу будівельної ділянки. Планувальна структура збереглася без змін. До великого наріжного вестибюля з парадними сходами сходяться три крила. Планування крил коридорне, з двобічним розташуванням приміщень.
Композиція головного фасаду, вирішеного у стилі неоампір, симетрична, триярусна. Головним архітектурним акцентом споруди є напівкруглий у плані наріжний об’єм, фланкований розкріповками, вирішений незалежно від бічних крил фасаду, у середньому ярусі (на рівні третього - четвертого поверхів) акцентований колонами доричного ордера та увінчаний фігурним аттиком з картушем. Первісно був завершений куполом (не зберігся).
Архітектурний декор складається з русту (перший поверх), колон, сандриків, балюстрад, фриза з тригліфами та карнизів. Ліпний декор застосовано скупо, що поруч з великими гладенькими площинами стін надає будівлі строгої монументальності. Розміщення в розкріповках зображень вінків з жезлами-кадуцеями, що символізують торгівлю, багатство, мир та успіх, відображає первісну функцію будівлі.
Перший поверх призначався для службових та торговельних приміщень, друкарні, навчальних майстерень. На другому - містилися технічні школи. Горішні поверхи займало технічне товариство; тут розташовувалися: вітальня (у наріжній частині), кабінети та дві зали - на 760 та 120 місць. У фризі портика сцени головної зали містився девіз товариства «Міра, вага, число».
Приклад досить рідкісної для Києва споруди, збудованої спеціально для наукового та культурно-просвітницького товариства.
Тут до 1919 містилося Київське відділення Російського технічного товариства, засноване 1870 з ініціативи проф. Київського університету П. Алексєєва та інж. М. Толпигіна (до цього розташовувалося на вул. Хрещатик, 10). 1913 у ньому налічувалось бл. 300 членів.
Велику роль у діяльності товариства відіграли професори університету М. Бунге (голова відділення у 1873-1906), Г. Де-Метц (голова відділення до 1918), І. Рахманінов; ректор Київського політехнічного інституту проф. В. Кирпичов, завідувач кафедри того ж інституту проф. Є. Патон, арх. О. Кобелєв та ін. Товариство проводило значну науково-дослідну та популяризаторську роботу, відігравало роль головного організаційного центру розвитку професійно-технічної освіти в Росії, у тому числі підвищення освітнього рівня робітників. Одним з його найважливіших завдань було удосконалення промислового виробництва. Завдяки діяльності Київського відділення 1898 відкрито політехнічний інститут у Києві — перший у Росії багатопрофільний вищий технічний навчальний заклад, організовано технічну школу з підготовки техніків-десятників дорожньої та будівельної справи, курси кочегарів у Києві. У його віданні перебували Смілянські технічні класи з цукроваріння - єдиний в країні навчальний заклад, що готував технічний персонал такого профілю. Організовувались виставки, лекції, екскурсії на підприємства тощо. Видавалися «Записки», з 1907 журнал «Инженер». В частині цього будинку діяло 7 відділів: архітектурний, механіко-будівель ний, цукровий, фотографічний, електротехнічний, теплотехнічний, борошномельний.
У цьому ж будинку з жовтня 1913 також містилася Художньо-реміснича навчальна майстерня друкарської справи, в якій викладали відомий київський видавець В. Кульженко (історію і техніку друкарської справи), художники Ф. Красицький (малювання), Г. Золотов (граверну справу) та ін.
У 1914-1918 частину приміщень будинку займав польовий запасний шпиталь. У серпні - грудні 1918 перший - другий поверхи було реквізовано для Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави. Посаду міністра обіймав підприємець, член партії кадетів С. Гутник, з жовтня 1918 - підприємець, представник «Протофісу» («Союз промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства») С.Мерінг.
1922-1924 тут розміщувався Інститут пластичного мистецтва, створений на базі Української державної Академії мистецтва (містилася до серед. 1922 на вул. Ярославів Вал, 40). В інституті викладали М. Бойчук, М. Бурачек, Ф. Ернст, М. Жук, Л. Крамаренко (ректор), В. і Ф. Кричевські, М. Макаренко, Д. Щербаківський та інші відомі митці та вчені.
У вузі навчалося бл. 400 студентів. 1924 Інститут пластичного мистецтва об'єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі організовано Київський художній інститут, переведений у тому самому році на вул. Воровського, 2; у 1925 — на вул. Смирнова-Ласточкіна, 20.
Наприкінці 1920-х рр. тут діяв Київський державний електротехнікум («КЕТ») ім. В. Леніна.
1930 у будинку розмістився щойно створений Київський будівельний інститут (нині Державний технічний університет будівництва та архітектури) - вищий навчальний заклад, створений на базі будівельного відділення КПІ та архітектурного факультету Київського художнього інституту. Первісно готував фахівців трьох кваліфікацій: архітекторів, інженерів-будівельників, інженерів-сантехніків. На початку діяльності у вузі працювало 79 викладачів, навчалося 842 студенти. В інституті викладали відомі вчені й архітектори: Ф. Бєлянкін, О. Вербицький, Б. Горбунов, В. Заболотний, Й. Каракіс, М. Корноухов, П. Костирко, В. Кричевський, І. Моргілевський, К. Симінський. Серед вихованців (випуск 1934) були Добровольський Анатолій Володимирович (1910-1988) — архітектор, дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1979); Мельников Микола Прокопович (1908-1982) — вчений у галузі будівельної механіки, акад. АН СРСР (з 1979).
1934 інститут переміщено на вул. Пирогова, 9.
Пізніше будинок займали інститути АН УРСР. 1947-1961 тут містився Інститут електротехніки АН УРСР, заснований 1947 на базі електротехнічного відділу Інституту енергетики АН УРСР. З 1963 - Інститут електродинаміки АН УРСР (тепер розташовується на просп. Перемоги, 56).
1946 – 1951 директором цього інституту працював Лебедєв Сергій Олексійович (1902-1974) - учений в галузі електро- і обчислювальної техніки, акад. АН УРСР (з 1945) і АН СРСР (з 1953), Герой Соціалістичної Праці (1956). У цей період відзначений Державною премією СРСР (1950). Під його керівництвом у Києві було створено першу в СРСР і в Європі електронну цифрову обчислювальну машину «МЗСМ», серію машин «БЗСМ» та ін. Автор ряду праць з проблем обчислювальної техніки. Засновник наукових шкіл у галузі аналізу та моделювання режимів енергосистем і в галузі дискретної обчислювальної техніки. Пізніше працював у Москві — директор Інституту точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР (1953-1973). 1977 Президією АН УРСР засновано премію ім. С. Лебедєва. Робочий кабінет вченого містився на третьому поверсі.
1951-1959 директором інституту працював Нестеренко Анатолій Дмитрович (1899-1975) вчений в галузі електротехніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). В інституті - з його заснування, з 1959 — завідувач відділу, науковий консультант. Одночасно - завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (з 1945). Наукові дослідження присвячено теоретичним основам електротехніки, електровимірювальній техніці та приладобудуванню. В період роботи у цьому будинку відзначений Державною премією СРСР (1951). Робочий кабінет А. Нестеренка містився на третьому поверсі.
У повоєнний час до 1961 в будинку розміщувався Інститут будівельної механіки АН УРСР, заснований 1918. До 1929 - Інститут технічної механіки УАН. 1959 перейменований на Інститут механіки АН УРСР, з 1993 -ім. С. Тимошенка. До війни містився на бульв. Т. Шевченка, 14; вул. Леніна (нині - вул. Б. Хмельницького), 15; тепер —- на вул. П. Нестерова, 3. Тут працювали відомі вчені:
Бєлянкін Федір Павлович (1892-1972) — вчений у галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1964). 1944-1958 — директор інституту, з 1958 - завідувач відділу міцності. Одночасно 1948 - 1952 — член Президії АН УРСР. Одним із перших у країні почав вивчати роботу елементів дерев'яних конструкцій з урахуванням пластичних деформацій та розробляти методи їхнього розрахунку. Розробив теорію граничної несучої можливості й витривалості дерев'яних стрижнів при скручуванні, запропонував нову теорію міцності деревини при сколюванні. Брав участь у розробці теорії міцності та деформативності пружно-водно-пластичних матеріалів з урахуванням фактора часу.
Грозін Борис Дмитрович (1898 - 1962) металознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1938). В інституті - з 1935. З 1944 - завідувач відділу. Наукові праці з проблем міцності й пластичності металів, довговічності і надійності машин. Розробив нові технологічні процеси у машинобудуванні. Одним із перших застосував радіоактивні ізотопи для дослідження спрацьовуваності й припрацьовуваності різних покриттів.
Динник Олександр Миколайович (1876–1950) - вчений у галузі механіки, акад. ВУАН (з 1929) і АН СРСР (з 1946), заслужений діяч науки УРСР (з 1944). У 1948-1950 - завідувач відділу теорії пружності, що раніше входив до складу Інституту гірничої механіки АН УРСР. Одночасно з 1944 - професор Київського університету, член Президії АН УРСР (1946-1948). Засновник наукової школи з теорії пружності. Основні напрями досліджень - теорія пружності, опір матеріалів, теорія стійкості, прикладна математика. 1972 Президією АН УРСР засновано премію ім. О. Динника.
Савін Гурій Миколайович (1907-1975) - учений в галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966), віце-президент АН УРСР і голова Ради з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР (1952-1957). З 1957 — завідувач відділу інституту, одночасно 1958 - 1959 — його директор. У цей же період — професор Київського університету. Наукові праці присвячено механіці суцільного середовища. Важливе значення мають його дослідження в галузі гірського тиску та динамічної теорії розрахунку шахтних канатів.
1966 - 1970 в будинку розміщувався Інститут теоретичної фізики АН УРСР. Створений 1966, з 1993 - ім. М. Боголюбова. Тепер розташований на вул. Метрологічній, 14-б.
Організатором і першим директором (1966 - 1973) інституту був Боголюбов Микола Миколайович (1909-1992) - фізик-теоретик і математик, акад. АН УРСР (з 1948) і АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978). Одночасно у 1965-1989 директор Об'єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні. Основні наукові праці з проблем статичної фізики, квантової теорії поля, теорії елементарних частинок, математичної фізики, нелінійної механіки, наближених методів математичного аналізу. Засновник наукових шкіл у Києві, Москві, Дубні. Почесний член багатьох академій наук. 1988 Президією АН УРСР засновано премію ім. М. Боголюбова.
1966 - 1970 в цьому будинку також працював завідувачем відділу інституту акад. АН УРСР Давидов Олександр Сергійович (1912-1993) - директор інституту з 1973 (в будинку на вул. Метрологічній, 14-б).
1939-1941, 1944-1947 тут розташовувався філіал Харківського інституту енергетики АН УРСР, на базі якого 1947 створено інститути електротехніки і теплоенергетики. Останній реорганізовано 1964 в Інститут технічної теплофізики АН УРСР, що містився на четвертому поверсі. Того ж року переїхав на вул. Желябова, 2-а.
1941 та 1944-1955 тут працював Швець Іван Трохимович (1901-1983) - вчений у галузі теплоенергетики, акад. АН УРСР (з 1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1959), ректор Київського університету (1955-1969), акад.- секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики АН УРСР (1970-1978). Під час роботи в цьому будинку - директор філіалу (1941-1947), потім Інституту теплоенергетики (1947-1952 і 1954-1955), одночасно - головний учений секретар Президії АН УРСР (1950-1953). Наукові праці присвячено питанням загальної теплотехніки, аеро- газодинаміки, вивченню енергоресурсів України.
У цьому будинку також працювали:
1951-1964 — чл.-кор. АН УРСР Геращенко Олег Аркадійович (1925-1992) - директор інституту у 1973-1982; у 1950-1964 — акад. АН УРСР Дибан Євген Павлович (1925-1996) - з 1964 завідувач відділу; 1949-1964 — акад. АН УРСР Кремньов Олег Олександрович (1919–1987) - з 1956 завідувач відділу, з 1969 — керівник відділення і заступник директора інституту; у 1939-1964 - акад. АН УРСР Толубинський Всеволод Іванович (1904-1988) - у 1939-1941 та 1944-1947 - завідувач відділу філіалу, 1946-1953 - Інституту теплоенергетики, 1953-1954 і 1963-1972 - директор цього закладу; у 1958-1964 - акад. АН УРСР Щербань Олександр Назарович (1906-1992) - завідувач відділу (до 1987). З 1964 ці вчені працювали у новому будинку інституту на вул. Желябова, 2-а.
З 1969 в будівлі розміщується Інститут геологічних наук НАН України (створений 1926). Спочатку містився на бульв. Т. Шевченка, 14, з 1927 - на вул. Володимирській, 44, з 1938 - на вул. Б. Хмельницького, 15. Тут працювали:
1969-1982 - Бабинець Андрій Євтихійо вич (1911-1982) — гідрогеолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). В Інституті з 1935. З 1961 очолював сектор гідрогеології та інженерної геології. Відзначений премією ім. В. Вернадського (1985, посмертно). Наукові праці присвячено теоретичній і регіональній гідрогеології та морській геології. Досліджував умови формування підземних вод, вивчав донні відкладення, мінеральні й термальні води республіки. Кабінет ученого містився на другому поверсі двоповерхового цегляного флігеля, розташованого на подвір’ї будинку. 1969-1986 - Бондарчук Володимир Гаврилович (1905-1993) - геолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970). В інституті з 1953, у 1953-1963 - директор, 1963-1986 - завідувач відділу. Лауреат Державної премії УРСР (1976). Наукові праці в галузі регіональної геології, тектоніки, геоморфології, прикладної і теоретичної геології. Розробив концепцію тектоорогенії, гіпотезу тектоно-вулканічного, острівного походження й акреції земної кори. Відділ, в якому працював учений, містився на другому поверсі.
1969-1971 - Лазаренко Євген Костянтинович (1912-1979) - геолог-мінералог, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1961). 1969-1971 директор інституту. Одночасно керував створеним ним відділом регіональної та генетичної мінералогії. З 1970 - президент Українського мінералогічного товариства, з 1971 - віце-президент Всесоюзного мінералогічного товариства. З 1971 - завідувач відділу Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР (тепер — Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України). Основні праці вченого присвячено питанням загальної і регіональної мінералогії та генезису родовищ корисних копалин України й Уралу. Розробив нову класифікацію і номенклатуру мінералів глин. Під його керівництвом відкрито нові мінералогічні види - донбасит і терасовит. Кабінет ученого розташовувався на третьому поверсі будівлі в її центральній частині.
1969-1982 - Порфир'єв Володимир Борисович (1899-1982) — геолог, акад. АН УРСР (з 1957). В інституті з 1938; 1963-1968 - його директор. З 1968 - завідувач відділу геології та генезису нафтових і газових родовищ. Лауреат Державної премії УРСР (1971), премії ім. В. Вернадського АН УРСР (1980). Займався питаннями геології та геохімії паливних корисних копалин. Вивчав нафтоносність України (Дніпровсько-Донецька западина, Карпати й Прикарпаття). Автор теорії про неорганічне походження нафти та походження озокериту, розробляв узагальнену теорію формування різних видів викопного вугілля, дав обґрунтування практичному використанню менілітових сланців. Займав кабінет № 406 у лівому крилі будівлі на четвертому поверсі. Тепер у ньому - меморіальний кабінет ученого.
1976 на фасаді будинку встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом С. Лебедєва (ск. М. Вронський, арх. І. Мезенцев), 1992 — бронзову меморіальну дошку з скульптурним портретом В. Порфир'єва (ск. О. Скобликов, арх. К. Сидоров).
Вищі жіночі курси 1914, де працювали відомі вчені
На червоній лінії забудови, на розі вулиць О. Гончара і М. Коцюбинського. Зведено на місці засипаного Святославського яру для Вищих жіночих курсів, які займали це приміщення до 1920. Ділянку під їхнє спорудження відведено 1910 за постановою Міської думи. Автор проекту арх. О. Кобелєв.
Чотириповерховий, цегляний, у плані Г-подібний, з ризалітами. Головний фасад звернений до скверу на вул. М. Коцюбинського. Використовуючи традиції російської класичної школи, архітектор вирішив об'ємно-планувальну структуру будівлі простими монументальними засобами. Композиція головного фасаду осьова. Головну вісь зі входом підкреслено доричним портиком і слабковираженим у плані ризалітом із тричвертєвими колонами іонічного ордера і трикутним фронтоном.
Завершує центральну частину потужний четверик із напівсферичною банею. Бічні крила споруди оформлено заокругленими ризалітами, увінчаними аттиковими парапетами. Архітектурний декор фасадів цегляний і ліпний, з класичними барельєфами. Первісне коридорне планування з великими залами-аудиторіями та оздоблення інтер'єрів у цілому збереглися.
Вищі жіночі курси у Києві засновано 1877 з ініціативи професорів університету св.Володимира (1888-1906 були закриті). До 1914 розміщувалися на вул. Фундуклеївській, 51 (нині вул. Б. Хмельницького). Курси надавали вищу освіту жінкам усіх станів, готуючи їх до педагогічної діяльності. Мали юридичне, історико-філологічне, фізико-математичне, економічно - комерційне відділення; при них діяли музей старожитностей і товарознавства, кабінет мистецтв, бібліотеки.
Історико-філологічне відділення видавало журнал «Мінерва» (з 1913), в якому друкувалися кращі твори слухачок. З 1913 диплом курсів дорівнювався університетському. У різний час на них навчалося до 5060 жінок. У період 1-ї світової війни, з жовтня 1915 до літа 1916, курси було евакуйовано до Саратова.
У цьому будинку на курсах працювали відомі вчені: історики О. Гіляров, С. Голубєв, Н. Полонська-Василенко (закінчила курси 1911); історик, фольклорист, етнограф М. Довнар- Запольський; історики, археологи М. Василенко, В. Данилевич, В. Козловська (1914 закінчила курси), Ю. Кулаковський (до 1919); фольклорист, літературознавець, етнограф А. Лобода; літературознавці й педагоги В. і С. Маслови; філолог, перекладач І.Шаровольський; мовознавці М. Грунський і В. Розов (до 1916); мистецтвознавець Г. Павлуцький; психолог і педагог С. Ананьїн; ботанік і мікробіолог М. Холодний (з 1915); фізіолог В. Чаговець; економіст і статистик К. Воблий; астроном Р. Фогель; геологи і петрографи П. Армашевський (до 1919) та В. Лучицький; геолог М. Андрусов; хімік-органік С. Реформатський; математики Б. Букрєєв і Д. Граве; фізик Л. Кордиш; фізик і метеоролог Й. Косоногов та ін.
З 1913 студенткою юридичного відділення курсів була Мансурова Цецілія Львівна (справж.— Воллерштейн; 1896–1976 - актриса, народна артистка СРСР (з 1971). Після 1916 переїхала до Москви, де стала провідною актрисою театру ім. Є. Вахтангова.
1920 курси було закрито. У довоєнні роки будинок займав Ветеринарно - зоотехнічний інститут. В інституті у різний час працювали відомі вчені: анатом В. Касьяненко, біохімік С. Кравченко, математик М. Кравчук, патологоанатом П. Кучеренко, ботанік О. Соколовський, фізіолог В. Чаговець, гістолог О. Черняхівський, фармаколог Г. Шкавера.
У повоєнний час будинок належав Київському військовому округу.
Нині тут міститься Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи.
Садиба Лапинського М. М., 1909 р.
Ділянку на крутому рельєфі, що належала Ф. Галецькій, 1904 придбав лікар М. Лапинський, раніше ставши власником суміжної садиби на вул. Бульварно-Кудрявській, 27 (нині вул. Воровського), в якій він проживав. Об'ємно-просторова композиція забудови навіяна образами середньовічної фортечної архітектури в готичному стилі. Це детально розроблений та замкнений архітектурний ансамбль, що складається з семиповерхового, на напівпідвалі будинку, віднесеного від червоної лінії вулиці, до якого перекинуто місток на рівні другого поверху. Простір перед спорудою забудовано одноповерховими службами (колишні льодовня, пральня, сараї), дах яких слугував двором-садом для мешканців будинку. З вулиці до будинку, через великий перепад висот, ведуть кам'яні сходи, що огинають витончену камерну будівлю — колишню двірницьку — з круглою дозорною вежею. Всі малі архітектурні форми комплексу (підпірні стіни, глухі та наскрізні парапети) викладено з жовтої київської цегли. Вони організують підходи до будинку, складаючи з ним єдине ціле. Основним елементом садиби є семиповерховий, з напівпідвалом, цегляний, Т-подібний у плані, односекційний, з двома квартирами на поверсі (в кожній по сім кімнат) прибутковий будинок з двома ліфтами. Первісне планування квартир анфіладне. Композиція чолового фасаду симетрично-осьова. Бічні осі підкреслено ризалітами, увінчаними щипцями з пінаклями. Усі житлові кімнати було обклеєно шпалерами, підлоги викладено дубовим паркетом, стелі розписано водяними клейовими фарбами.
Декоративне оздоблення фасадів та інтер'єрів усіх споруд має значні втрати.
Завдяки чудовому використанню гористого рельєфу, пластичній насиченості та загальній архітектурній гармонії ансамбль садиби органічно включений в містобудівну композицію вулиці. Комплекс будівель на вул. О. Гончара, 60 — явище виняткове для рядової забудови Києва поч. 20 ст..
Житловий будинок 1910 - 1911 рр., в якому містився Київський учительський інститут
На червоній лінії забудови, із значним схилом вздовж вулиці. Зведений на території великої садиби між теперішніми вулицями О. Гончара та Б. Хмельницького як прибутковий будинок на замовлення домовласника І.Верисоцького за проектом арх. К. Сроковського у стилі модерн. П'ятиповерховий, цегляний, тинькований, частково пофарбований по цеглі, з підвалом та мансардою.
У плані складається з об'єму у вигляді трапеції по фронту вулиці та розвинутої прибудови з боку подвір'я. На першому - п'ятому поверхах містилися по дві великих квартири, до кожної з яких вели головні сходи від парадного входу з вулиці та чорні - з надвірної прибудови. Раціональне планування квартир має чіткий поділ на парадно-житлову та службову зони. Помітними елементами в складній композиції фасаду є два гранчастих еркери на рівні другого-четвертого поверхів, які завершуються балконами з бетонною огорожею. Вертикальну вісь лівого флангу акцентовано аттиковим поверхом. У будинку вільне розташування віконних прорізів з оригінальним різьбленням столярки та заскленням. В оздобленні фасаду застосовано керамічну плитку та щебеневе покриття.
З 1911 приміщення першого - третього і частково четвертого поверхів орендував Київський учительський інститут, що готував викладачів початкових шкіл. Існував у 1909-1920. При інституті діяло зразкове початкове училище. Директором був педагог К. Щербина — член правління Товариства сприяння початковій освіті та віце-голова Фізико-математичного товариства при університеті. Гімнастику викладав Анохін Олександр Костянтинович - лікар та діяч спорту, голова оргкомітету Київської олімпіади 1913.
У радянський час тут розміщувалися навчальні та наукові заклади. Зокрема, у 1920-30-х рр. тут містився Київський державний фармацевтичний технікум, в якому викладали ботанік М. Кащенко (акад. УАН з 1918), хімік Я. Фіалков (чл.-кор. АН УРСР з 1945). Нині у будинку Український інститут громадського здоров'я МОЗ України.
Житловий будинок, 1909-1910 рр., за проектом арх. П. Альошина
На червоній лінії забудови вулиці.
Садибу придбав 1905 київський підрядчик Ф. Альошин у спадкоємців Й. Герстофа - власника фірми мармурових виробів.
Будинок споруджений у стилі модерн за проектом арх. П. Альошина (одна з перших робіт майстра).
Структура споруди характерна для комфортабельних прибуткових будинків: житловий напівпідвал, на першому поверсі - магазини, на верхніх - по дві семикімнатні квартири з кухнями, ванними, коморами, вестибюлями, гардеробними та буфетними. У мансарді під горищем було приміщення креслярні (1939 мансардний поверх з боку подвір'я надбудовано).
Шестиповерховий, з напівпідвалом, цегляний, у плані Т-подібний, з проїздом на подвір'я. Симетричний головний фасад членується по вертикалі на три яруси, на яких облицювання гранітом та штучним каменем змінюється цегляною кладкою і завершується декоративним майоліковим панно. Архітектуру фасаду дещо викривлено: розібрано еркери, змінено форму балконів та збільшено їхню кількість, ліквідовано парапет, що складався з чотирьох майолікових ваз бірюзового кольору.
Під час капітального ремонту 1971-1973 пічне опалення замінено центральним, зроблено перепланування, внаслідок чого втрачено первісне оздоблення приміщень, кахляні груби, дубові панелі, ліплення. У вхідному тамбурі збереглося ліплення кесонованої стелі, на стінах тамбура і вестибюля - дерев'яні фільончасті панелі. Будинок становить інтерес тенденцією максимального виявлення декоративних можливостей будівельних матеріалів.
Житловий будинок, в якому проживав Якубський Б. В. 1898-1899 рр.
Займає наріжну частину кварталу на перетині вулиць О.Гончара і Тургенєвської. Збудований за проектом арх. А. Краусса. Чотириповерховий, цегляний. Складається з чотирьох житлових секцій. Фасад вирішено у стилі неоренесанс із застосуванням напівколон корінфського ордера в оформленні третього - четвертого поверхів.
У 1920-х рр. у квартирі № 28 проживав Якубський Борис Володимирович (1889-1944) - літературознавець, професор Київського університету, одночасно викладач Вищого музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка; співробітник Комісії новітнього письменства ВУАН. Один із основоположників соціологічного методу в українському літературознавстві. Автор праць «Наука віршування» (1922), «Соціологічний метод у письменстві» (1923). За його загальною редакцією у «Книгоспілці» вийшло 12 томів «Творів» Лесі Українки (1927-1930). М. Зеров присвятив йому вірш «Аристарх» (1923), а також два вірші російською мовою з циклу «Баришівка». За часів фашистської окупації перебував у Києві, публікувався у газеті «Нове українське слово». Був репресований.