Терещенківська вулиця

Зміст

1. План-схема розташування пам'яток

2. Експлікація

№ 3 Будинок 19–20 ст., в якому містилися наукові установи ВУАН–АН УРСР –НАН України, працювали і проживали відомі вчені
№ 5 Житловий будинок 1934, в якому проживали відомі письменники, вчені, державні, політичні діячі
№ 7 Житловий будинок кін. 1950-х рр., в якому проживав Лебедев С. І.
№ 9 Пам'ятник Рєпiну I.Ю 1984
№ 9, 9-А Садиба Терещенка Ф. А. кін. 19 ст., в якій містилися Генеральний секретаріат і Міністерства закордонних справ УНР, Української Держави і Директорії УНР, проживали і працювали родина Терещенків, відомі політичні, державні, культурно-громадські діячі
№ 11 Житловий будинок 1875—76, 1880—81, в якому проживали Афанасьев Є. І., Кржижановський Г. М., Черкунов М. Т.
№ 13, 15, 15-А Садиба Ханенків Б. І. та В. Н. кін. 19 - поч. 20 ст., в якій містились Українське науково-технічне товариство «Праця», канцелярія Українського народного університету, гірничий департамент Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави, Музей мистецтв ВУАН, проживали і працювали відомі діячі науки й культури, політичні та державні діячі
№ 17 Садиба 1875-79, в якій проживали Бородін О. П., Сахновські В. М. і Є. Н., було встановлено перший в Києві телефон
№ 21 Житловий будинок 1879, в якому проживав Драгомиров А. М.
№ 23 Житловий будинок, 2-а пол. 19 ст.
№ 25/10 Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому містився Український генеральний військовий штаб Армії УНР, проживали Горські А. О. і О. В., Зарецький В. І., Рогач І. А.

3. На вул. Терещенківський розташовано 15 об'єктів культурної спадщини, з яких 5 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Терещенківська вулиця, 19–20 ст. (архіт., іст., містобуд.)

Проходить по південно-східному схилу Старокиївського плато паралельно Хрещатій долині, з’єднує вул. Б. Хмельницького з вул. Л. Толстого, перетинає бульв. Т. Шевченка.

Мала назви – пл. Університетська (від збудованого у 1830-х рр. Університету св. Володимира), вул. Олексіївська, Ново-Олексіївська (1869– 1900), Терещенківська (1900–19) – на честь родини відомих цукропромисловців, доброчинців і колекціонерів Терещенків, життя та діяльність кількох поколінь якої тісно пов’язані з вулицею. Вони були власниками і мешканцями кількох садиб на ній: № 3, 5, 9, 13, 15, 17, в яких містилися контори їхніх підприємств, мистецькі колекції, що стали основою кількох найвідоміших українських музеїв, правління товариства, в яких вони відігравали провідну роль. У лютому 1919 вулиця носила ім'я Герцена Олександра Івановича (1812–70) – російського письменника, публіциста, філософа-матеріаліста; у 1919–55 – Чудновського Григорія Ісаковича (1890–1918) – учасника боротьби за владу Рад у Петрограді та Києві, у січні – лютому 1918 – комісара Києва з цивільного управління; у 1955–92 – Рєпіна Іллі Юхимовича (1844–1930) – художника, дійсного члена санкт-петербурзької Імператорської АМ (з 1893), її професора (1894–1907), члена Товариства передвижників (з 1878). Приїздив у Київ 1880 і 1882. Написав багато творів на українську тематику, приятелював з відомими діячами української культури. У Києві підтримував діяльність Рисувальної школи М. Мурашка. 1992 вулиці повернено назву Терещенківська.

До кін. 1830-х рр. місцевість являла собою малозаселену територію з одно-, двоповерховими будівлями, практично пустир. Вулицю прокладено відповідно до генерального плану міста 1837, розробленого арх. В. Беретті. Зведення в 1837–43 Університету св. Володимира за проектом арх. В. Беретті, однієї з найзначніших споруд того часу, визначило містобудівну систему навколишніх кварталів, а також якісно новий рівень забудови. Під час будівництва навчального закладу навколо нього був сформований новий район та сплановано низку вулиць – сучасні Л. Толстого, Володимирську, бульв. Т. Шевченка. Але й після відкриття університету велика площа перед ним була не упорядкована. На плані Києва 1861 вул. Олексіївська існувала лише на відрізку між сучасними вул. Б. Хмельницького і бульв. Т. Шевченка. Від первісної забудови тут збереглися флігель Першої Київської гімназії, зведений 1852 (нині № 4), первісний об’єм тепер перебудованого особняка 1842 (№ 3). 1871 вул. Олексіївську продовжено до вул. Шулявської, в результаті чого утворився фронтальний квартал зі східного боку пл. Університетської. Обабіч площі планувалося ще два невеликих квартали, відокремлені невеликим майданчиком з пам’ятником Миколі І. Фронтальний квартал, що виходив на вул. Ново-Єлизаветинську (тепер вул. Пушкінська) кілька разів переплановувався. 1871 його було розділено на 20 садиб, у 1872 – на 18, бічні квартали – на шість ділянок. В остаточному варіанті плану бічні квартали не розплановувались, їх територію відведено під паркову зону навколо університету. Фронтальний квартал поділено на 19 садиб, продаж яких з публічних торгів розпочався у 1872–74 за умовою забудови впродовж чотирьох років.

Новопрокладену вул. Олексіївську було віднесено, згідно з правилами розподілу вулиць на розряди, до 1-го розряду, тобто тут дозвлялося будувати на червоних лініях і на подвір’ях не менш, ніж двоповерхові, муровані, під бляшаною покрівлею споруди зі сходами з вогнетривких матеріалів.

Простір сучасної вулиці сформовано фронтами забудови трьох кварталів та парком ім. Т. Шевченка, що відіграє важливу роль в об’ємно-просторовій композиції вулиці (див. ст. 426). Забудова різновисока, сформована дво-, триповерховими особняками 2-ї пол. 19 ст. і багатоповерховими прибутковими будинками кін. 19 – поч. 20 ст. Архітектурним акцентом кварталу навпроти університету є масивний об’єм прибуткового будинку № 13, розташований на осі симетрії парку та головного корпусу університету.

Вулиця зберегла свій масштаб і пропорції, закладені при її створенні, та в цілому колорит київської забудови 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст.

В забудові вулиці брали участь відомі архітектори: П. Альошин (№ 2–2/13–15, 1-а третина 20 ст., 1940-і рр.), П. Андреев (№ 13, 1913–14), С. Григор'єв (№ 5, 1934), Р.-Ф. Мельцер (№ 15,1887–95), В. Ніколаєв (№ 9, 1877–84, у співавт. з А. Гуном; № 11, 1875–7б, 1880–81; № 17, 1875–78; № 23, 2-а пол.19 ст.), П.Спарро (№ 19 – 19-а, 1878– 79; № 21, 1879).

Пам’ятки архітектури – № 2 (класицизм), № 2–2/13–15, 9, 9-а, 11, 13, 15, 17, 23, 25/10 (історизм), № 5 (пізній конструктивізм).

Велику мистецьку цінність має оздоблення інтер’єрів особняка Ханенків (№ 15), створене С. Барбудо, П. Бойцовим, М. Врубелем, В. Котарбінським, Г. Макартом та іншими митцями. До пам’яток мистецтва належать також пам’ятники Т. Шевченкові у центрі парку (1939, ск. М. Манізер, арх. Є. Левінсон; див. ст. 426.1) та І. Рєпіну біля будинку Національного Київського музею російського мистецтва (1984, ск. О. Комов; див. ст. 401).

На вулиці проживали відомі представники науки і культури, громадські, політичні, державні діячі: в № 3 – підприємець, бельгійський консул Я. Гретер, засновниця і начальниця приватної жіночої гімназії і вечірніх Вищих жіночих курсів А.Жекуліна; в № 5 – письменник, акад. АН УРСР М. Бажан, мовознавець, акад. АН УРСР І. Білодід, письменник В. Большак, державний діяч УРСР К. Сухомлин, письменник, акад. ВУАН, державний і громадський діяч П. Тичина, диригент С. Турчак, державний і політичний діяч, акад. ВУАН, економіст О. Шліхтер; в № 7 – фізіолог рослин, акад. УАСГН С. Лебедев; у № 9 – підприємець і колекціонер Ф. Терещенко та його дружина Н. Терещенко (їхня мистецька збірка складає основу розміщеного тепер в їхній садибі Національного музею російського мистецтва), їхній син – авіаконструктор Ф. Терещенко; художник А. Середа; в № 11 – лікар, учений Є. Афанасьев, діяч більшовицької партії Г. Кржижановський, викладач Першої Київської гімназії, колекціонер М. Черкунов; в № 13 – інженер, автор проекту київського фунікулера А. Абрагамсон, провідні діячі ОУН О. Бойдуник і П. Войновський; в № 15 – подружжя Б. і В. Ханенків, відомих колекціонерів і громадських діячів; в № 16 – інженер і вчений у галузі залізничного транспорту О. Бородін, який вперше в Києві обладнав у цьому будинку телефонний зв'язок; лікар, громадський діяч В. Сахновський та його дружина Є. Сахновська – дочка підприємця Н. Терещенка; в № 21 – військовий і політичний діяч, генерал А. Драгомиров; в № 25/10 – журналіст І. Рогач; один з організаторів вітчизняного кіновиробництва О. Горський, його дочка А. Горська з чоловіком В. Зарецьким – художники, громадські діячі – шістдесятники.

В № 9 у 1917–19 містилися Генеральний секретаріат і Міністерства закордонних справ УНР, Української Держави і Директорії УНР, очолювані відомими політичними діячами – О. Шульгиним, В. Голубовичем, М. Любинським, Д. Дорошенком, В. Чехівським та ін. У № 25/10 в листопаді 1917 – квітні 1918 містився Український генеральний військовий штаб Армії УНР.

В № 13 у період Української революції діяло Українське науково-технічне товариство «Праця», яке разом з іншими українськими організаціями заснувало Український народний університет, надавши для його канцелярії, проведення зборів ради викладацького складу власне приміщення у цьому будинку. У діяльності товариства і навчального закладу брали участь О. Вілінський, І. Ганицький, О. Грушевський, П. Зайцев, Б. Кістяківський, М. Кравчук, І. Левин- ський, О. Лук'яненко, І. Огієнко, Г. Павлуцький, Ф. Сушицький, М. Туган-Барановський, К. Широцький, інші вчені та громадсько-політичні дячі. 1918 у цьому ж будинку функціонував гірничий департамент Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави.

В № 15 містився Музей мистецтв ВУАН, створений на основі мистецького зібрання Ханенків (пізніше – Музей західного і східного мистецтва, тепер повернено історичну назву та ім’я засновників – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), в якому працювали відомі вчені та діячі культури: І. Врона, О. Гіляров, Г. Лукомський, М. Макаренко, В. Овчинников.

В № 4 (первісно № 2) містилася 1892–1914 Міністерська жіноча гімназія, в якій викладали відомі діячі науки і культури; у 1917–18 – департамент позашкільної і дошкільної освіти Генерального секретарства – Міністерства народної освіти, очолюваний С. Русовою. З 1920-х рр. будинок належав ВУАН, як і добудований в кілька етапів новий корпус гімназії (тепер № 2– 2/13–15; див. ст. 269), в яких містилися численні наукові установи ВУАН – АН УРСР – НАН України (кілька академічних закладів функціонують тут і тепер), де працювали відомі вчені (деякі з них проживали за цими адресами).

В № 3 розміщувалися наукові установи ВУАН–АН УРСР–НАН України: Київський науково-дослідний інститут фізики (тепер Інститут фізики НАНУ); Інститут математики АН УРСР (діє у цьому будинку й тепер); Лабораторія металофізики АН УРСР (Інститут металофізики НАН України); Інститут ентомології та фітопатології АН УРСР (тепер Інститут захисту рослин УААН), в яких працювали відомі вчені, деякі з них і проживали у цьому будинку.

Не зберігся будинок № 5, в якому з 1875 проживав Н. Терещенко.

Вул. Терещенківська – одна з найбагатших за історико-культурним значенням комплексних пам’яток Києва.

5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Терещенківська, 3

Будинок 19–20 ст., в якому містилися наукові установи ВУАН–АН УРСР –НАН України, працювали і проживали відомі вчені

Перший власник – київський міщанин І. Алферов (Алаферов). 1848 садиба в сучасних межах перейшла у власність титулярного радника І. Іванова, 1890 – дворянина П. Головачова. На його замовлення того ж року за проектом арх. В. Ніколаєва зроблено прибудови до споруди, фасад декоровано у стилістиці історизму. 1898 садибу придбав відомий підприємець і доброчинець Н. Терещенко, за заповітом якого, складеним 1901, маєтність мала перейти у власність його сина І. Терещенка. По смерті діда і батька 1903 її успадкував М. Терещенко, який під час 1-ї світової війни жив у Петрограді. Останнім власником садиби до 1918 був купець 1-ї гільдії М. Зайцев (займав з родиною 12 кімнатну квартиру на другому поверсі).

У кін. 1920-х рр. споруду передано ВУАН, у 1930-х рр. двоповерхову, в плані Г-подібну будівлю надбудовано двома поверхами, 1956 до неї долучено чотириповерхову частину в тилу подвір'я, розташовану паралельно фасадній.

Будинок чотириповерховий, цегляний, тинькований, у плані П-подібний.

У кін. 19 – на поч. 20 ст. тут містилися контори Мартинівського Ф. Терещенка і Харківського цукрових заводів, цукрового заводу М. Зайцева, Акціонерного товариства «Київський машинобудівний завод Гретера, Криванека і К°», представництво бельгійського консула, посаду якого обіймав підприємець Я. Гретер (жив у цьому будинку) тощо. Частина приміщень здавалася внайм під житло. Мешканцями будинку на поч. 20 ст. були, зокрема, головна наглядачка Міністерської жіночої гімназії св. Ольги В. Грузевич-Нечай, засновниця і начальниця приватної жіночої гімназії і вечірніх Вищих жіночих курсів А. Жекуліна.

1930–41 та 1944–53 в будинку розміщувався Київський науково-дослідний інститут фізики, заснований 1929 на базі науково-дослідної кафедри фізики Наркомату освіти УСРР. З 1932 – в системі ВУАН. З 1936 – Інститут фізики АН УРСР (з 1994 – НАН України). 1941–44 під час Великої Вітчизняної війни входив до складу об'єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР. 1929–30 містився в КПІ, з 1953 – на просп. Науки, 46.

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1930–38 – перший директор інституту (з 1929) Гольдман Олександр Генріхович (1884–1971) – фізик, акад. ВУАН (з 1929), член Президії ВУАН (1931–38), засновник і керівник Київської науково-дослідної кафедри фізики (1922), на основі якої було утворено інститут. Одночасно керував експериментальним відділом, де було виконано ряд досліджень, що склали основу сучасних уявлень про електронні процеси на контакті метал–напівпровідник. Здійснені під керівництвом вченого експериментальні дослідження сірчистого срібла завершилися розробкою фотоелементів ФЕСС № 1, які тривалий час випускало дослідне виробництво інституту. Репресований 1938, реабілітований 1956. У 1959–71 працював у новому будинку інституту. 1930–53 – Борзяк Петро Григорович (1903–2000) – фізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1978). Працював в інституті з дня його заснування. Досліджував проблеми вакуумної, напівпровідникової та тонкоплівкової електроніки. Здійснив фундаментальні дослідження фотоелектронної і вторинної електронної емісії, виявив (1940) явища компенсації провідності і замороженої фотопровідності напівпровідників, екситонного поглинання світла в них (1952). 1953–2000 працював у новому будинку інституту.

1945–53 – Давидов Олександр Сергійович (1912–93) – фізик-теоретик, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1972), Герой Соціалістичної Праці (1982), директор Інституту теоретичної фізики АН УРСР (з 1973). Під час роботи у цьому будинку – старший науковий співробітник, згодом заступник директора Інституту фізики. Захистив докторську дисертацію, присвячену теоретичним проблемам поглинання світла в молекулярних кристалах. Класичними стали сформульовані ним основні положення теорії екситонів у молекулярних кристалах. Відкрив явище розщеплення невироджених молекулярних термів («давидівське розщеплення»), запровадив поняття деформуючих екситонів. У 1964–66 працював у новому будинку інституту завідувачем відділу теорії ядра.

1947–53 – Дейген Михайло Федорович (1918–77) – фізик-теоретик, чл.-кор. АН УРСР (з 1967), один із засновників 1960 Інституту напівпровідників АН УРСР (тепер Інститут фізики напівпровідників НАН України). Наукові праці присвячені теорії твердого тіла, фізиці напівпровідників, радіоспектроскопії. Досліджував проблеми електронної теорії кристалів, теорії електронного парамагнітного, подвійного електронно-ядерного й параелект- ричного резонансів. Запровадив поняття «деформаційний потенціал» та «конденсонний ефект» у теорію твердого тіла. 1953–60 працював у новому будинку інституту.

1939–41, 1944–53 – Лашкарьов Вадим Євгенович (1903–74) – фізик, акад. АН УРСР (з 1945), голова Відділу фізико-хімічних та математичних наук Ан УРСР (1946–48), член Президії АН УРСР (1948–52), один із засновників і перший директор Інституту напівпровідників АН УРСР (1960–70). Працював в Інституті фізики АН УРСР 1939– 60. В 1944 заснував і очолив відділ напівпровідників, де під його керівництвом у 1940–50-х рр. здійснені фундаментальні дослідження фотоелектричних і поверхневих явищ у напівпровідниках. Одночасно викладав у Київському університеті (1939–57). Відкрив існування в напівпровідниках р-п переходів, які широко використовуються в сучасній техніці, створив загальну теорію фото ЕРС у напівпровідниках, виконав цикл робіт з вивчення їх природи (1940–50-і рр.). Заснував наукову школу. 1953–62 працював у новому будинку інституту. 1944–56 мешкав у квартирі № 5 правого крила цього будинку.

1941, 1944 – поч. 1950-х рр. – Лейпунський Олександр Ілліч (1903–72) – фізик, акад. ВУАН (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1963). 1941–52 – завідувач відділу атомного ядра, 1944– 49 – директор інституту, де під його керівництвом розпочалися дослідження в галузі ядерної фізики. 1948 вперше в СРСР довів можливість розширеного відтворення ядерного пального в реакторах на швидких нейтронах і накреслив новий шлях розвитку атомної енергетики, що здобув світове визнання. Зробив значний внесок у створення зазначених реакторів. З поч. 1950-х рр. працював у Москві. Один з фундаторів ядерної фізики і техніки в СРСР. До переїзду в Москву на поч. 1950-х рр. проживав у квартирі № 7 в правому крилі будинку.

З 1944 у квартирі № 7, в 1980-х рр. – 1995 у квартирі № 2 мешкала його дружина Прихотько Антоніна Федорівна (1906–95) – фізик, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), Герой Соціалістичної Праці (1976), завідувач відділу (1944–88), директор Інституту фізики АН УРСР (1965–77), радник при його дирекції (з 1988). З 1953 працювала у новому будинку інституту.

1949–53 – Нємець Олег Федорович (1922–2002) – фізик, акад. АН УРСР (з 1978), заслужений діяч науки і техніки України (з 2002), професор Київського університету (з 1961), директор Інституту ядерних досліджень АН УРСР (1974–83), голова Наукової ради НАНУ з проблем «Ядерна фізика» (з 1997). Працював в Інституті фізики АН УРСР у 1949–70: інженер (1949– 51), аспірант (1951–54), науковий співробітник і вчений секретар (1954–58), завідувач відділу і заступник директора (1958–70). Один з провідних учених України у галузі ядерної фізики, досліджував процеси розсіювання нейтронів атомними ядрами й взаємодії дейтронів з ядрами. Вперше в СРСР створив мішень поляризованого гелію-3. Виявив немонотонну залежність перерізу розщеплення дейтронів від атомної маси (ефект Нємця). З 1953 продовжував працювати в будинку Інституту фізики на просп. Науки, 46; з 1970 – в Інституті ядерних досліджень на просп. Науки, 47.

1932–40, 1946–53 – Пасічник Митрофан Васильович (1912–96) – фізик, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), засновник і перший директор Інституту ядерних досліджень АН УРСР (1970–73). У період роботи в цьому будинку – завідувач відділу (з 1946), директор (1949–65) Інституту фізики. З 1946 очолював дослідження з проблем ядерної фізики. За роки його директорства в інституті було створено і введено у дію циклотрон У-120 (1953), експериментальний ядерний реактор ВВР-М (1960), електростатичний генератор ЕГ-5 (1964). Одночасно викладав у Київському університеті, завідувач кафедри (1947–61). Досліджував проблеми ядерної фізики та фізики реакторів, металофізики, історії та методології науки. Відкрив оболонкові й ізотоп-спінові ефекти при взаємодії нейтронів з ядрами. В 1953– 70 працював у новому будинку інституту.

1938–41, 1944–53 – Пекар Соломон Ісакович (1917–85) – фізик-теоретик, акад. АН УРСР (з 1961), один із засновників Інституту напівпровідників АН УРСР (1960). Працював в інституті фізики АН УРСР 1938–60, з 1944 – завідувач відділу теоретичної фізики. Одночасно – професор Київського університету (1944–76). Досліджував проблеми теорії твердого тіла. Розробив кількісну теорію випрямлювачів із запірними шарами (1939). Впровадив поняття поляронів як особливого типу квазічастинок – носіїв струму в іонних кристалах (1945–49), поняття деформаційного потенціалу (1952). Розвинув теорію домішкового поглинання світла (1950–53). 1953–62 працював у новому будинку інституту.

1951–53 – Снітко Олег В'ячеславович (1928–90) – фізик, акад. АН УРСР (з 1985), директор Інституту напівпровідників Ан УРСР (1970–90). Вивчав вплив адсорбції молекул і зовнішнього електронного поля на фотопровідність напівпровідників, установив його фізичний механізм. Створив нові методи обробки поверхні й нові типи приладів на основі поверхневих явищ. 1953–60 працював у новому будинку інституту.

1945–53 – Толпиго Кирило Борисович (1916–94) – фізик-теоретик, чл.-кор. АН УРСР (з 1965). Досліджував проблеми фізики твердого тіла. Перебудував теорію екситонних станів у напрямі повнішого врахування міжелектронної взаємодії. Виконав фундаментальні дослідження в галузі динамічної теорії кристалічних ґраток і кінетичної теорії напівпровідників. 1953–59 працював у новому будинку інституту.

1948–52 – Харкевич Олександр Олександрович (1904–65) – вчений у галузі технічної фізики і теорії інформації, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1964), організатор і директор Інституту проблем передачі інформації АН СРСР (1962). У зазначені роки – завідувач відділу Інституту фізики АН УРСР. Створив запам'ятовуючі пристрої для перших вітчизняних електронно-обчислювальних машин і верстатів з програмним управлінням. Досліджував проблеми технічної фізики, теоретичної і прикладної акустики, теорії поля, теорії нелінійних коливань, загальної теорії зв'язку, теорії інформації, кібернетики. Розробив теорію електроакустичних апаратів та п'єзоелектричних і магнітострикційних перетворювачів.

У цьому будинку також працювали відомі вчені, які з 1953 продовжували роботу в новому будинку Інституту фізики на просп. Науки, 46. У 1934– 38 – чл.-кор. АН УРСР Дяченко Вадим Євгенович (1896–1954), одночасно – співробітник Інституту математики АН УРСР (1934–54), що розміщувався у цьому ж будинку; у 1930–41, 1944– 53 – чл.-кор. АН УРСР Моргуліс Наум Давидович (1904–76); 1952–53 – акад. АН УРСР Шпак Марат Терентійович (1926–93), директор інституту (1970–87).

1939–41, 1944–50 та з 1966 в будинку розміщується Інститут математики АН УРСР (з 1994 – НАН України). Бере початок від заснованого у березні 1920 Математичного інституту УАН, який у жовтні того ж року було розділено на кілька інститутів (згодом – комісій) математичного профілю. 1934 на базі кафедр і відповідних комісій ВУАН: прикладної математики (керівник Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер) і математичної статистики (М. Кравчук) утворено Інститут математики ВУАН (директор Д. Граве).

1941–44 під час Великої Вітчизняної війни входив до складу об’єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР. З початку створення інститут не мав власного приміщення, його відділи розміщувалися в різних будинках, що належали ВУАН. Зокрема, 1935 закладу надано кілька кімнат у будинку на вул. Володимирській, 35; пізніше (до переїзду на вул. Чудновського, тепер вул. Терещенківська, 3) він розміщувався у будинку на вул. Володимирській, 54, з поч. 1950-х рр. до 1966 – на сучасному Майдані Незалежності, 6 (будинок не зберігся).

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1945–50 – Боголюбов Микола Миколайович (1909–92) – фізик-теоретик і математик, акад. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1979). Завідувач відділу асимптотичних методів і теорії ймовірності інституту (з 1943). Досліджував фундаментальні проблеми теорії нелінійних коливань, дав математичне обґрунтування асимптотичних методів, розвинув оригінальні методи динамічної теорії статистичної фізики. Наукові праці вченого з цієї проблематики відзначено Державною премією СРСР (1947). Одночасно працював у Київському університеті, Інституті будівельної механіки АН УРСР (тепер Інститут механіки ім. С. Тимошенка НАН України), а також у московських установах – університеті, Математичному інституті ім. В. Стеклова й Інституті хімічної фізики АН СРСР. 1950 переїхав до Москви. 1988 Президією АН України засновано премію ім. М. Боголюбова, з 1993 ім’я вченого носить Інститут теоретичної фізики НАНУ.

1945–50 – Гнєденко Борис Володимирович (1912–95) – математик, акад. АН УРСР (з 1948), почесний член Лондонського Королівського статистичного товариства (з 1968), почесний доктор Берлінського університету (з 1976). 1945–60 – завідувач відділу теорії ймовірності й математичної статистики, 1955–58 – директор інституту. Одночасно – голова Відділу фізико-математичних наук АН УРСР (1956–57), професор Львівського (1945–50) та Київського (1950–58) університетів. Відзначений премією ім. П. Чебишева АН СРСР (1950). Під час роботи в інституті завершив загальну теорію підсумовування незалежних випадкових величин, здійснив дослідження локальних граничних теорем й непараметричних задач статистики. 1956 з ініціативи вченого з Інституту електротехніки АН УРСР до Інституту математики переведено лабораторію з програмування й розпочато розробку проблем обчислювальної техніки та проектування універсальної ЕОМ «Київ», що було продовжене й завершене В. Глушковим. У кін. 1950-х рр. разом з М. Амосовим працював над проблемою використання можливостей обчислювальної техніки в медицині, зокрема у діагностиці серцевих захворювань. З 1960 жив у Москві.

1966–98 – Дзядик Владислав Кирилович (1919–98) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки і техніки України (з 1991). В інституті – з 1960, завідувач відділу теорії функцій у 1963–90, потім – радник при дирекції. Одночасно – завідувач кафедри Київського університету (з 1961). Відзначений премією ім. М. Крилова АН УРСР (1991). Побудував конструктивну теорію наближення функцій комплексного змінного та теорію наближення абсолютно монотонних функцій. Розробив апроксимаційний метод розв'язання диференціальних рівнянь. Працював на третьому поверсі в кімнаті № 301.

1939–41, 1944–50 – Дяченко Вадим Євгенович (1896–1954) – математик, чл.-кор. ВУАН (з 1934). В інституті працював у 1934–54. Одночасно у 1934– 38 – завідувач групи електронної оптики Інституту фізики АН УРСР, викладач, згодом професор Київського університету (1922–54). Наукові праці присвячені математичним методам теорії відносності, проблемам електронної оптики, теорії термоелементів, загальної механіки. Зробив значний внесок у розробку теорії рівнянь математичної фізики, теорію і конструювання обчислювальних пристроїв. Під його керівництвом у Києві було створено перші електроінтегратори, засновано лабораторію електромоделювання й обчислювальної техніки, розроблено і побудовано два електронні мікроскопи.

1947–50 – Ішлінський Олександр Юлійович (1913–2003) – вчений у галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), АН СРСР (з 1960), Герой Соціалістичної Праці (1960), Голова Всесоюзної ради науково-технічних товариств (з 1970), іноземний член Польської АН (з 1977) й Чехословацької АН (з 1977), чл.-кор. Мексиканської інженерної академії (з 1977), почесний член Міжнародної академії історії наук у Парижі (з 1981), почесний доктор наук Дрезденського технічного університету (з 1983). Працював в Інституті математики Ан УРСР у 1947–55 (потім до 1958 – за сумісництвом). Одночасно – професор механіко-математичного факультету Київського університету (1949–55). У цей період написав фундаментальні праці з теорії гіроскопічних приладів та інерціальної навігації, проблем керування балістичними ракетами. Після переїзду до Москви очолив Інститут механіки МДУ (1958– 59), пізніше – Інститут проблем механіки АН СРСР (1965–89, потім – почесний директор). Відзначений преміями Президії НАН України – ім. О. Динника (1981), ім. М. Лаврентьєва (2000). Один з авторів вітчизняних систем морського приладобудування, а також об'єктів космічної техніки; брав безпосередню участь у конструюванні та запусках перших радянських штучних супутників. Зробив значний внесок у розвиток механіки і математики в Україні, до останніх років життя підтримував тісні зв'язки з Інститутом математики, здійснюючи на громадських засадах керівництво низкою науково-дослідних тем.

1939–40, 1944–47 – Кільчевський Микола Олександрович (1909–79) – вчений у галузі механіки і математики, акад. АН УРСР (в 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1977). У цей час – докторант (1936–40), старший науковий співробітник (1944–47) інституту. Одночасно викладав у Київському авіаційному та Київському індустріальному інститутах (1933–41); завідував кафедрою теоретичної механіки КПІ (1944–61), професор Київського університету (1945–58). З 1959 – завідувач відділу Інституту механіки АН УРСР. Основні дослідження зазначеного періоду присвячені загальній механіці, теорії оболонок, статичним і динамічним контактним задачам теорії пружності, теорії удару, застосуванню інтегральних рівнянь. Розробив новий підхід до аналітичного опису процесів, що супроводжують динамічну контактну взаємодію твердих тіл.

1940–41, 1944–50 – Крейн Марко Григорович (1907–89) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), почесний іноземний член Американської академії мистецтв і наук. У зазначений період – завідувач відділу алгебри і функціонального аналізу інституту (до 1951), одночасно – професор Одеського інституту інженерів морського флоту (1944–54). Досліджував проблеми функціонального аналізу та його застосування. Створив в Україні одну з перших в СРСР наукових шкіл у цій галузі. Основоположне значення мали також його праці в галузі геометрії опуклих тіл.Працював на четвертому поверсі в кімнаті № 401. Пізніше жив в Одесі.

1974–2003 – Корнійчук Микола Павлович (1920–2003) – математик, акад. НАН України (з 1997), заслужений діяч науки і техніки України (з 2000). Завідувач відділу геометричної теорії функцій і типології (1974–89), відділу теорії наближень (1989–2001), головний науковий співробітник інституту (з 2001). Одночасно – професор Київського університету. Під час роботи у цьому будинку відзначений Державною премією України у галузі науки і техніки (1994), премією ім. М. Остроградського НАНУ (2000); президент Київського математичного товариства, заступник головного редактора «Українського математичного журналу». Провідний вітчизняний вчений у галузі теорії наближення функцій, засновник наукової школи. Розв'язав одну з найскладніших задач цієї теорії, відому як «проблема Фавара», що принесло вченому міжнародне визнання. Розробив принципово нові методи розв'язання екстремальних задач теорії наближення, вирішив низку складних проблем нелінійної та сплайн-апроксимації.

1939–41 і 1944–49 – Лаврентьєв Михайло Олексійович (1900–80) – вчений у галузі математики та механіки, акад. АН УРСР (з 1939), АН СРСР (з 1946), акад. Чехословацької АН (з 1957), почесний член Болгарської АН (з 1966), чл.-кор. АН НДР (у Берліні, з 1969), іноземний член Французької АН (з 1971), Герой Соціалістичної Праці (1967), віце-президент АН СРСР й засновник та голова її Сибірського відділення (1957–75). Під час роботи у цьому будинку – директор Інституту математики АН УРСР (1939–41 і 1945–48), потім завідувач відділу теорії функцій комплексного змінного (1948–49); одночасно завідувач відділу Математичного інституту ім. В. Стеклова у Москві (1937–60), віце-президент АН УРСР (1945–49). Відзначений Державними преміями СРСР за розробку варіаційно- геометричного методу розв'язання нелінійних задач у теорії диференціальних рівнянь з частинними похідними, що мали важливе значення для гідромеханіки й аеромеханіки (1946), і за теоретичні дослідження в галузі гідродинаміки (1949). Президія НАН України заснувала премію ім. М. Лаврентьєва (1997); Президія АН СРСР – премію і Золоту медаль ім. М. Лаврентьєва (1980).

Вивчав проблеми математики і механіки. Отримав важливі результати в дослідженні теорії функцій комплексного змінного, теорії конформних і квазіконформних відображень, теорії множин, загальної теорії функцій, теорії диференціальних рівнянь. Створив теорію спрямованого вибуху і розробив основні напрями її практичного застосування.

Працював на четвертому поверсі в кімнаті № 401. Після переїзду у Москву – директор Інституту механіки й обчислювальної техніки АН СРСР (1949–52), пізніше – Інституту гідродинаміки АН СРСР у Новосибірську (з 1957).

1939–41 і 1944–46 – Пфейффер Георгій Васильович (1872–1946) – математик, акад. УАН (з 1920), голова комісії чистої математики ВУАН (1921 –34). Завідувач відділу математичного аналізу (1934–46) Інституту математики, директор об'єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР (в евакуації 1941–44). Одночасно викладав у Київському університеті (з 1900, з 1909 – професор, з 1944 – завідувач кафедри диференціальних рівнянь). Створив особливий спосіб формального інтегрування різних типів диференціальних рівнянь з частинними похідними, узагальнив метод Якобі інтегрування диференціальних рівнянь першого порядку.

Працював на четвертому поверсі, тепер кімната № 414.

1939–41, 1944–50, 1966–75 – Ремез Євген Якович (1896–1975) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Старший науковий співробітник інституту (1935–75). Одночасно завідувач кафедри Київського педагогічного інституту (1933–55), професор Київського університету (1935–38). Досліджував проблеми конструктивної теорії функцій і наближеного аналізу, історії вітчизняної математики. Розробив загальні обчислювальні методи чебишевського наближення функцій. Довів теорему про метричну обмеженість поліномів. Створив загальний метод побудови операторних членів.

Працював на третьому поверсі в кімнаті № 302.

1939–41, 1944–50, 1966–71 – Соколов Юрій Дмитрович (1896–1971) – механік і математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). В Інституті математики – з 1934, з 1937 – завідувач відділу механіки, пізніше – диференціальних й інтегральних рівнянь (до 1971). Одночасно викладав у вузах Києва (1922–49). Досліджував проблеми небесної механіки, гідроаеромеханіки, теорії диференціальних рівнянь, теорії фільтрації. Розробив ефективний метод наближеного рішення диференціальних й інтегральних рівнянь, що набув широкого застосування в практичній механіці. Працював на другому поверсі в кімнаті № 223.

1945–50, 1966–78 – Фільчаков Павло Феодосійович (1916–78) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1976). В інституті – з 1945, 1960–78 – завідувач відділу прикладної математики. Одночасно – викладач, професор Київського інституту інженерів водного господарства (1956–59). Досліджував проблеми теорії функцій комплексної змінної, обчислювальної математики. Розв'язав низку важливих задач теорії фільтрації. Під його керівництвом було створено ряд моделей електроінтеграторів. Відзначений Державною премією УРСР (1970) за розробку методів математичного моделювання рівнянь еліптичного типу та їх впровадження в різні галузі народного господарства. Працював на четвертому поверсі в кімнаті № 431.

1966–97 – Фущич Вільгельм Ілліч (1936–97) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1988). В інституті – з 1963, з 1978 – завідувач відділу прикладних досліджень. Досліджував проблеми застосування теоретико-алгебраїчних методів у математичній фізиці. Розробив новий метод вивчення групових властивостей диференціальних рівнянь, що дало змогу побудувати багатопараметричні сімейства точних рішень багатомірних нелінійних рівнянь математичної фізики. Відзначений премією ім. М. Крилова АН УРСР (1987). Працював на другому поверсі в кімнаті № 220.

1966–87 – Черніков Сергій Миколайович (1912–87) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). У цей період – завідувач відділу алгебри (з 1965), одночасно – професор Київського педагогічного інституту. Досліджував проблеми лінійної алгебри і теорії груп. Побудував теорію локально розв'язуваних і локально нільпотентних груп, що визначила новий напрям у загальній теорії груп. Один з видів досліджених ним груп носить ім'я вченого (групи Чернікова). Відзначений премією ім. М. Крилова АН УРСР (1974) за цикл праць з систем лінійних нерівностей. Працював на другому поверсі в кімнаті № 213.

1939–41 – Штаєрман Ілля Якович (1891–1962) – математик і механік, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Працював в Інституті математики 1934–43, завідувач сектора прикладної механіки. Одночасно – викладач, завідувач кафедр КПІ (1918–41) й Київського університету (1930–41), заступник голови Відділу фізико-хімічних та математичних наук АН УРСР (1940–41). Досліджував проблеми теорії пружності, диференціальних рівнянь, прикладної математики. Зробив значний внесок в розробку теорії розрахунку тонкостінних оболонок й теорії тривкості арок при великих і малих прогинах. З 1943 жив у Москві.

1944–49 – Штокало Йосип Захарович (1897–1987) – математик, історик науки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1968), голова Президії Львівської філії АН УРСР (1949–56), почесний академік Міжнародної академії історії наук у Парижі (з 1978). Працював в Інституті математики в 1942–49, 1956–63. У 1946– 49 – заступник директора, з 1947 – завідувач відділу історії математики. Одночасно у 1944–51 і 1956–72 – завідувач кафедри Київського університету. З 1963 – в Інституті історії АН УРСР. Здійснював дослідження у галузі теорії лінійних диференціальних рівнянь з майже періодичними та квазіперіодичними коефіцієнтами, зокрема структури розв'язок та узагальнення символічного методу для цих рівнянь.

1945–65 – в будинку містилася Лабораторія металофізики АН УРСР, утворена 1945 на базі лабораторії кристалізації металів і сплавів Дніпропетровського фізико-технічного інституту, відділу металофізики Інституту чорної металургії АН УРСР та відділу дифузійних процесів Інституту фізики АН УРСР. 1955 реорганізована в Інститут металофізики АН УРСР (з 1994 – НАН України), який з 1996 носить ім'я акад. Г. Курдюмова. 1965 інститут переїхав на бульв. Академіка Вернадського, 36 (див. ст. 182).

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1945–51 – засновник і перший директор лабораторії Курдюмов Георгій В'ячеславович (1902–96) – металофізик, акад. АН УРСР (з 1939), акад. АН СРСР (з 1953), іноземний член АН НДР (з 1969), член Національної інженерної академії США (з 1977), Герой Соціалістичної Праці (1969). Одночасно у 1944–78 – директор Інституту металознавства та фізики металів Центрального НДІ чорної металургії у Москві, утвореного 1944 на базі реорганізації Дніпропетровського фізико- технічного інституту, член Президії АН УРСР (1939–48). У період роботи у цьому будинку вчений виконав класичні роботи з рентгенографічного вивчення процесів гартування і відпуску сталей, а також мартенситних перетворень, що дало змогу докорінно змінити уявлення про механізм їх перебігу. 1948 вперше виявив існування пружності кристалів мартенситу і термопружності фаз у твердому стані. За дослідження в галузі фізики фазових перетворень відзначений Державною премією СРСР (1949). Засновник наукової школи металофізиків. Пізніше постійно жив у Москві.

1945–54 – Данилов Віталій Іванович (1902–54) – фізик, акад. АН УРСР (з 1951). Керував відділами кристалізації в Лабораторії металофізики АН УРСР (1945–54) й одночасно – в Інституті металознавства та фізики металів ЦНДІ чорної металургії у Москві (1944–51), директор лабораторії у 1951–54. Засновник наукової школи фізиків у галузі рентгенографічного вивчення атомної будови рідин та теорії кристалізації. Працював над проблемами структури рідких металів і сплавів, переходу речовини з рідкого стану у твердий. Відзначений Державною премією СРСР (1950) за роботи з дослідження будови рідин і створення фізичних основ теорії модифікування.

1947–65 – Лесник Андрій Герасимович (1916–94) – металофізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1976). Завідувач відділу технології сплавів (з 1956). Досліджував проблеми термодинаміки сплавів і фізики магнітних явищ. Розробив статистичну теорію фазових перетворень у бінарних сплавах, створив магнітостатичну теорію наведеної магнітної анізотропії. З 1965 працював у новому будинку інституту на бульв. Академіка Вернадського, 36.

1956–65 – Немошкаленко Володимир Володимирович (1933–2002) – фізик, акад. АН УРСР (з 1982), заслужений діяч науки і техніки України (з 1991), заступник (з 1979), згодом – головний редактор журналу «Металлофизика и новейшие технологии», засновник і головний редактор журналу «Успіхи фізики металів» (2000–02). Працював в інституті у 1956–2002, обіймаючи посади інженера (1956–59), наукового співробітника (1959–63), завідувача відділу спектроскопії твердого тіла (з 1963, 1966 затверджений за конкурсом), заступника директора (1973–90), директора (1990–2002). Одночасно вчений секретар Фізико-математичного відділу 1960–63; заступник начальника (з 1963), начальник (з 1968) науково-організаційного відділу й керівник Сектора фізико-технічних і математичних наук АН УРСР (1963–68). Досліджував проблеми фізики твердого тіла, рентгенівської та електронної спектроскопії; засновник наукової школи у цій галузі. Одним з перших у світовій науці дослідив зміни в електронній структурі твердих тіл при переході: кристал – аморфний стан, виявив відновлені форми титану і кремнію в місячному реголіті.

З 1965 продовжував працювати в будинку інституту на бульв. Академіка Вернадського, 36.

У цьому будинку також працювали до переїзду інституту на бульв. Академіка Вернадського, 36 відомі вчені: 1955– 65 – акад. АН УРСР Гріднєв Віталій Никифорович (1908–90), директор інституту у 1955–85; 1951–65 – чл.-кор. АН УРСР Кривоглаз Михайло Олександрович (1929–88); 1953–65 – акад. АН УРСР Свєчников Василь Миколайович (1891–1981); 1950–65 – акад. АН УРСР Смирнов Адріан Анатолійович (1908–92).

З 1952 до 1962 в будинку розміщувався Інститут ентомології та фітопатології АН УРСР. Заснований 1946 (раніше містився на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15). З 1956 – Український науково-дослідний інститут захисту рослин Міністерства сільського господарства УРСР, з 1970 – у складі Південного відділення ВАСГНІЛ, з 1992 – Інститут захисту рослин УААН (з 1962 міститься на вул. Васильківській, 33).

В цьому будинку працювали відомі вчені.

1953–62 – Васильєв Вадим Петрович (1912–2003) – зоолог-ентомолог, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1973). В період роботи у цьому будинку – директор інституту (1953–79), потім – науковий консультант (до 1999). Досліджував проблеми захисту рослин від шкідників. Запропонував і науково обґрунтував районування системи заходів боротьби зі шкідниками плодових культур з урахуванням природних зон, розробив ефективні методи боротьби з буряковим довгоносиком.

1952–56 – Муравйов Володимир Павлович (1885–1963) – фітопатолог і селекціонер, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). Директор інституту (1950–52) і завідувач лабораторії фітопатології (з 1946). Наукові праці присвячені вивченню хвороб сільськогосподарських рослин, питанням селекції, підвищення стійкості рослин до захворювань. 1946–52 працював у приміщенні інституту на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15.

У цьому будинку також працював у 1952–56 чл.-кор. АН УРСР Звірозомб- Зубовський Євген Васильович (1890– 1967), в 1946–52 – у приміщенні інституту на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15; директор закладу 1949.

1953–58 в будинку розміщувався Інститут гірничої справи ім. М. Федорова АН УРСР (потім – Київський відділ інституту). Заснований 1934 як Інститут гірничої механіки ВУАН, з 1951 – Інститут гірничої справи ім. М. Федорова АН УРСР, з 1963 – Інститут гірничої механіки та технічної кібернетики Міністерства вугільної промисловості СРСР, з 1978 – Всесоюзний інститут гірничої механіки ім. М. Федорова. У 1934–38 й 1944–58 розміщувався у Києві, 1938– 41 – у Дніпропетровську, з 1958 – у Донецьку. В Києві в 1934–38 – на сучасній вул. Терещенківській, 2, 1944– 53 на сучасній вул. О. Гончара, 55-б.

У цьому будинку в інституті працювали і бували відомі вчені.

Кучеров Пантелеймон Степанович (1902–73) – вчений у галузі гірничої механіки, історії науки, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Під час роботи у цьому будинку – директор інституту (1945–57) й завідувач відділу гірничих машин (1945–58), голова правління Київського обласного відділення Науково-технічного гірничого товариства. Досліджував питання створення вітчизняних вугледобувних комбайнів, теорії різання вугілля, автоматизації врубових машин і вугледобувних комбайнів, розрахунку електромеханічних і електропневматичних відбійних молотків, історії розвитку гірничої науки в Україні. Під його керівництвом і за безпосередньою участю в інституті розроблялися наукові проблеми в галузі гірничого машинобудування.

Нестеров Павло Петрович (1903–78) – вчений у галузі гірничої механіки, чл.-кор. Ан УРСР (з 1948). Працював в інституті 1935–38 та 1948–63, очолював відділ механіки підйому (у Харкові). Одночасно з 1948 завідував кафедрою гірничої механіки Харківського гірничого інституту. Досліджував проблеми теорії і практики підйому руди, зокрема багатоканатного та інших видів підйому з глибоких шахт. Зробив значний внесок у теорію конструювання та технологію виробництва сталевих канатів.

Пак Вітольд Степанович (1888–1965) – вчений у галузі гірничої механіки, акад. АН УРСР (з 1951). Працював в інституті 1951–65, завідувач відділу гірничої механіки (у Донецьку) у 1951–61, потім – старший науковий співробітник. Одночасно – завідувач кафедри гірничої механіки Донецького гірничого інституту (1934–65), голова Донецького відділення республіканського товариства «Знання». Досліджував питання теорії і практики конструювання рудникових вентиляційних установок. Під керівництвом і за участю вченого було створено нові високоекономічні схеми шахтних відцентрових вентиляторів, що дало змогу вирішити проблеми провітрювання глибоких шахт Донбасу.

Пеньков Олександр Михайлович (1906–68) – вчений у галузі механіки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966). Працював в інституті 1941–48 й 1950–58. Одночасно викладав у київських вузах, зокрема Технологічному інституті харчової промисловості (тепер Національний університет харчових технологій) – у 1944–54, Інституті інженерів цивільної авіації (тепер Національний авіаційний університет), проректор у 1954–58. Досліджував проблеми динаміки і міцності гірничих машин. Під його керівництвом вперше в СРСР було здійснено науково-дослідні роботи, пов'язані із запуском, експлуатацією та реконструкцією унікальних споруджень транспортних мостів на відкритих вугільних розробках.

Терещенківська, 5

Житловий будинок 1934, в якому проживали відомі письменники, вчені, державні, політичні діячі

Чотириповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, у плані прямокутний. Складається з двох секцій, в яких запроектовано дво-, три-, чотирикімнатні квартири, що відзначаються раціональністю планування. Застосовано конструктивну систему поздовжніх стін із пласкими перекриттями. Дах чотирисхилий, вальмовий, бляшаний. Симетричну композицію чолового і тильного фасадів визначено планувальною структурою: об'єм сходових кліток з вертикальним заскленням разом з суміжними одновіконними пряслами оформлено як ризаліти, до яких з одного боку прилягають невеликі кутові балкони, а в середній частині фасаду довгий балкон четвертого поверху. Форма різних за пропорціями вікон і дверей прямокутна. Оздоблення чолового фасаду має графічний характер: білим кольором прокреслено рустування першого поверху та об'ємів сходових кліток, рамкове облямування прорізів з другого по четвертий поверх, декоративні архівольти над входами. Суто лінійне оздоблення доповнюють побілені підвіконні вставки з рослинним орнаментом на третьому і четвертому поверхах, декоративне панно на фризі центральної частини фасаду (ск. М. Гельман).

Споруда — цікавий зразок архітектурного вирішення житлового будинку в класицизуючих формах з характерною для 1930-х рр. монументалізацією образу.

У будинку проживали відомі письменники, вчені, державні, політичні діячі. 1944-83 у квартирі № 5 на третьому поверсі — Бажан Микола Платонович (1904-83) — поет, літературознавець, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), Герой Соціалістичної Праці (1974), державний, громадський діяч. У 1943-48 — заступник голови Ради Міністрів УРСР, 1953-59 — голова правління Спілки письменників України, 1958-83 — головний редактор Української Радянської Енциклопедії (з 1988 УРЕ носить ім'я М. Бажана; тепер Всекраїнське державне спеціалізоване видавництво «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана; міститься на вул. Б. Хмельницького, 51-а). 1959-66 — віце-президент Європейської спільності письменників. Обирався також членом ЦК КПУ, депутатом Верховних Рад УРСР і СРСР, секретарем правління Спілки письменників України. Під час проживання у цьому будинку випустив ряд поетичних збірок: «В дні війни», цикл «Київські етюди» (1945), «Англійські враження» (1948), «Біля Спаської вежі» (1952), «Міцкевич в Одесі» (1957), «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію», «Уманські спогади» (1972); «Карби», цикл «Нічні концерти» (1978); поеми «Політ крізь бурю» (1964), «Нічні роздуми старого майстра» (1976); книгу «Думи і спогади» (1982) та ін. Перекладав українською мовою поетичні твори грузинських, російських, польських та інших авторів; написав ряд публіцистичних і літературно-критичних книжок, спогадів про багатьох діячів культури.

3 ініціативи та під науковим керівництвом М. Бажана було підготовлено і видано Українську Радянську енциклопедію у 17-ти (1959-65) та у 12-ти (1977-85) томах, «Історію українського мистецтва» (1966-68, т. 1-6), «Енциклопедію кібернетики» (1973, т. 1-2), «Шевченківський словник» (1978, т. 1-2) тощо. Відзначений Державними преміями СРСР (1946, 1949) і УРСР (1971), Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1965), Ленінською премією (1982). Похований на Байковому цвинтарі. Раніше мешкав у Києві на сучасних вулицях Б. Хмельницького, 94 (1921-24) і 68 (1934-39); Хрещатику, 58 (1924-25); Великій Житомирській, 40/2 (1929-30); Шовковичній, 19 (1939-41).

1990-96 у квартирі діяв меморіальний музей М. Бажана на громадських засадах, очолюваний вдовою поета Н. Бажан (померла 1996), яка заповіла колекції державі. Тепер меморіальний музей-квартира — у складі Національного музею літератури України.

В липні 1957 - грудні 1974 в квартирі № 1 на першому поверсі — Білодід Іван Костянтинович (1906-81) — мовознавець, акад. АН УРСР (з 1957) та АН СРСР (з 1972), заслужений діяч науки УРСР (з 1966). У цей час займав посади міністра освіти УРСР (1957-62), директора Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР (з 1961, працював у ньому з 1946). В 1963-78 — віце- президент АН УРСР, 1964-81 — голова Українського комітету славістів. Відзначений Державною премією УРСР (1971).

Раніше мешкав на вул. Володимирській, 61/11, звідси переїхав на сучасну вул. О. Гончара, 41.

1973-88 у квартирі № 9 — Большак Василь Григорович (1922-88) — письменник, журналіст, член Спілки письменників України (з 1957). У 1972-79 — голова Держкіно УРСР, 1979-85 — головний редактор журналу «Український театр». В роки проживання у цьому будинку написав романи та повісті: «Геліос — бог сонця» (1974), «Не журіться, професоре» (1978), «Не проспати роси» (1982), «Осінь пахне медами» (1981), «Солодка нива» (1984), «Законна дружина» (1986) та ін. Окремі твори письменника перекладені російською, литовською, німецькою мовами. Похований на Байковому цвинтарі.

1934—38 у квартирі № 5 на третьому поверсі — Сухомлин Кирило Васильович (1886-1938) — державний, політичний діяч. З лютого 1932 — заступник голови Раднаркому УСРР, одночасно з лютого 1933 — голова ЦК КП(б)У, з липня 1935 — голова Держплану УСРР, нарком місцевої промисловості УСРР, у 1930-37 — член Політбюро ЦК КП(б)У. Репресований.

1944-67 у квартирі № 3 на другому поверсі — Тичина Павло Григорович (1891-1967) — поет, літературознавець, мовознавець, акад. ВУАН (з 1929), Герой Соціалістичної Праці (1967), державний, громадський діяч. У роки проживання у цьому будинку міністр освіти УРСР (1943-48), голова Верховної Ради УРСР (1953-59). Обирався членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР. У цей час видав ряд поетичних збірок: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Срібної ночі» (1964); книжки для дітей, зокрема «Дударик» (1950); спогади про діячів української культури. Був членом редколегії повних видань музичних творів В. Косенка, К. Стеценка (1950-60). Працював у галузі художнього перекладу, опублікував низку літературознавчих, мовознавчих, публіцистичних праць. Відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1962). Похований на Байковому цвинтарі.

Раніше мешкав у Києві на сучасних вулицях Горького, 107 і Б. Хмельницького, 68.

Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР, у січні 1980 тут відкрито літературно-меморіальний музей-квартиру П. Тичини, в якій відтворено меморіальні кабінет, бібліотеку, вітальню, спальню.

1980-88 у квартирі № 4 на другому поверсі — Турчак Стефан Васильович (1938-88) — диригент, народний артист СРСР (з 1977), Герой Соціалістичної Праці (1988). У ці роки головний диригент Київського державного академічного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка (1977-88), професор Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського (з 1986). Перший постановник балетів «Ольга» (1982) і «Прометей» (1986) Є. Станковича. Похований на Байковому цвинтарі. 1994 у Києві засновано Національний конкурс диригентів ім. С. Турчака.

1946-40 у квартирі № 6 на третьому поверсі — Шліхтер Олександр Григорович (1868-1940) — державний, політичний діяч, економіст, акад. ВУАН (з 1929). У ці роки — віце-президент ВУАН — АН УРСР (1931—38), голова Ради з вивчення продуктивних сил України АН УРСР (з 1934). Обирався членом ЦК КП(б)У і Президії ВУЦВК, кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У. Досліджував історію революційного руху, проблеми народного господарства України, зокрема питання використання енергетики, мінерально-сировинної бази тощо. Похований на Байковому цвинтарі. 1972 Президією АН УРСР засновано премію ім. О. Шліхтера. На фасаді будинку встановлено меморіальні дошки: 1959 — біла мармурова — О. Шліхтеру (арх. І. Шмульсон); 1971 — бронзова з барельєфним портретом П. Тичини (ск. А. Фуженко, арх. Т. Довженко); 1984 — бронзова з барельєфним портретом М. Бажана (ск. І. Макогон, арх. О. Стукалов); 1989 — бронзова з барельєфним портретом К. Сухомлина (ск. В. Проскуров, арх. Г. Урсатий); 1994 — бронзова з рельєфним зображенням ліри і нотного стану — С. Турчаку (ск. В. Сівко).

Терещенківська, 7

Житловий будинок кін. 1950-х рр., в якому проживав Лебедев С. І.

1959-89 у квартирі № 7 на четвертому поверсі проживав Лебедев Сергій Іванович (1902-89) — фізіолог рослин, акад. УАСГН (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1973), ректор Одеського університету (1953-59). У роки проживання в цьому будинку — віце-президент УАСГН (1959-62), ректор (1959-62), завідувач кафедри фізіології та біохімії рослин, керівник лабораторії фотосинтезу (1962-85) Української сільськогосподарської академії (тепер Національний аграрний університет). Член правління (з 1948), голова секції біологічних наук (з 1962) Республіканського товариства «Знання». Учасник 7-го Міжнародного біохімічного конгресу в Японії (1967), багатьох з'їздів, конференцій, симпозіумів.

Досліджував проблеми підвищення продуктивності фотосинтезу сільськогосподарських культур, структурної та біохімічної організації хлоропластів, пігментної системи. Переможець Всесоюзного конкурсу на кращий твір науково-популярної літератури, де була представлена його робота «Унікальний процес на Землі» (1968). Підготовлений ним підручник «Фізіологія рослин», що неодноразово перевидавався, був нагороджений дипломом пошани ВДНГ СРСР (1979).

1944-50 мешкав на вул. Л. Толстого, 11, квартира № 17, 1950-53 — на вул. Хрещатик, 15, квартира № 101.

Терещенківська, 9

Пам'ятник Рєпiну I.Ю 1984

Рєпін Ілля Юхимович (1844—1930) — художник, дійсний член санкт-петербурзької Імператорської АМ (з 1893), її професор (1894—1907), член Товариства передвижників (з 1878). Родом з України. 1867, 1876—77 жив у Чугуєві, 1880 і 1882 приїздив до Києва. Українська тематика знайшла відображення у багатьох творах митця, який приятелював з відомими діячами української культури, підтримував діяльність рисувальних шкіл у Києві (М. Мурашка), Харкові (М. Раєвської-Іванової), Одесі.

Бронзову постать митця на повний зріст встановлено на невисокому постаменті зі світло-сірого граніту, на чоловому боці якого стилізований під факсиміле підпис І. Рєпіна. Пам'ятник відтворює стан цілковитої захопленості митця творчим задумом. Водночас скульптор підкреслив його зібраність, внутрішню напругу. Цьому значною мірою сприяє манера ліплення. Опуклі об'єми криють у собі енергію пульсування думки. Проробляючи деталі, автор розраховував на сприйняття їх з близької відстані. Про це свідчить моделювання обличчя, досить деталізованого та конкретного, покликаного передати і риси зовнішності молодого Рєпіна, і його вдачу, і швидкоплинні переживання.

Терещенківська, 9, 9-А

Садиба Терещенка Ф. А. кін. 19 ст., в якій містилися Генеральний секретаріат і Міністерства закордонних справ УНР, Української Держави і Директорії УНР, проживали і працювали родина Терещенків, відомі політичні, державні, культурно-громадські діячі

Складається з особняка на червоній лінії забудови вулиці та службового флігеля на подвір’ї. 1874 ділянку придбав з публічних торгів інж.-арх. В. Чаплинський, 1877 переоформив її на дружину М. Т. Чаплинську, на замовлення якої 1878 за проектом арх. В. Ніколаєва зведено двоповерховий особняк. 21 травня 1880 власниця продала садибу підприємцю Ф. Терещенку, який вирішив розширити об’єм придбаного будинку для розміщення колекції картин й антикваріату. 1882 проект прибудови і внутрішнього оздоблення виконав акад. архітектури А. Гун. Будівництво здійснено 1882-84 під наглядом арх. В. Ніколаєва. До особняка прибудовано прямокутний у плані об’єм на червоній лінії вулиці, що поглинув правий ризаліт на чоловому фасаді, лівий ризаліт надбудовано, фасад декоровано у стилі неоампір. У спорудженні та оздобленні будинку брали участь санкт-петербурзькі підрядники Вебер, Лапін, Михайлов, Шрадер, фірма Г. Ботте та Ф. Мельцера, скульптори Шварц, худ. С. Садиков. 1884 за проектом арх. В. Ніколаєва з тилу прибудовано двоповерховий, у плані прямокутний об'єм з верхнім світлом, в якому було розміщено картинну галерею, оранжерею, зимовий сад. Після смерті Ф. Терещенка 1894 маєтність перейшла у власність його сина Федора, за умови довічного користування нею його дружиною Н. Терещенко. 1903 вдова придбала у нащадків лікаря, професора Київського університету Субботіна суміжну наріжну ділянку (тепер № 7/13). За проектом арх. В. Ніколаєва обидва домоволодіння оточили гратчастою огорожею. Родина Терещенків володіла ділянкою до 1918.

1919 у світловий ліхтар галереї влучив снаряд. У 1927-29 відремонтовано особняк, дах одного з флігелів, відновлено світловий ліхтар. 1957-58 у зв’язку з будівельними роботами на суміжній ділянці (№ 7/13) знято ковану огорожу подвір'я. Будинок дійшов до наших днів зі значними втратами на чоловому фасаді: не збереглися каріатиди портика головного входу роботи ск. А. Шварца, муровані огорожі балконів, парапет з декоративними триногами і пальметами. 2001 проведено ремонт і реставрацію фасадів.

Особняк, 1878, 1884, № 9

Дво-, триповерховий, мурований, у плані складної конфігурації, завершений багатосхилим дахом з бляшаною покрівлею та світловим ліхтарем. Планування мішаного типу з анфіладою парадних приміщень другого поверху вздовж чолового фасаду та житловими — у тильній частині будинку. Перекриття пласкі дерев'яні. Композиція оформленого у стилі неоампір чолового фасаду асиметрична. В лівій його частині збережено структуру фасаду первісного об'єму особняка з пристінним портиком входу. В добудові центрально розташований головний вхід підкреслено балконом другого поверху з металевою огорожею. Вікна другого поверху виділено пілястрами та верхніми фільонками з рельєфами на міфологічні теми; карниз великого виносу з модульйонами доповнено фризом з лев'ячими маскаронами. Аналогічно оздоблено надбудований високий аттик-фронтон бічного ризаліту. В міжповерховому поясі вміщено рельєф меандра, фасади тиньковано з розшивкою швів, цоколь облицьовано гранітними плитами. Інтер'єри відзначаються майстерним і вишуканим оздобленням. Кожна зала анфілади, що зберегла цілісність і урочистість, декорована в іншому стилі: необароко (будуар), неоренесанс (біла танцювальна зала), мавританський (кабінет, курильня). Збереглися: виконані за рисунками й шаблонами А. Гуна ліплені прикраси, каміни, дзеркала, огорожі парадних сходів, вітражі; дерев'яні деталі камінів, панелі, портали санкт-петербурзької меблевої фірми Ф. Мельцера; панно парадних сходів і розпис курильні роботи худ. С. Садикова. Особняк — один з найкращих зразків цивільної споруди доби історизму, що поєднує у собі житлові та виставкові приміщення.

Службовий флігельь, кін. 19 ст. № 9-А

У дворі, паралельно чоловому будинку. Містив стайню, екіпажну, льодовню, комори, приміщення для прислуги. Перепланований з добудовою вхідного тамбура. Оздоблення фасаду частково втрачено. Двоповерховий, мурований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Симетрію композиції чолового фасаду підкреслено двома бічними розкріповками, завершеними трикутними щипцями, отвір проїзду праворуч від центру. Вертикальні членування доповнюють пласкі лопатки обох поверхів. По горизонталі фасад членує профільований міжповерховий карниз, підкреслений поребриком. Віконні прорізи — прямокутні, на першому поверсі увінчані широкими горизонтальними сандриками.

Флігель — зразок господарської споруди у комплексі забудови міської садиби.

В особняку (№ 9) проживав Терещенко Федір Артемович (1832-94) — підприємець, співвласник родинної фірми «Товариство бурякоцукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», колекціонер, меценат, почесний громадянин Києва (з 1892). Гласний Київської міської думи (з 1883). Член Київського відділення Російського технічного товариства, почесний член Товариства землеробних колоній і ремісничих притулків, Товариства ден них дитячих притулків, Товариства опіки поранених і хворих воїнів, Товариства допомоги нужденним студентам Київського університету тощо. Жертвував значні кошти на їхні потреби. Побудував комплекс доброчинних закладів на вул. Нижній Вал, 49 (безкоштовні квартири, нічліжний і пологовий притулки), 1887 влаштував церкву св. Олександра Невського в приміщенні Другої Київської гімназії (сучасний бульв. Т. Шевченка, 18), почесним попечителем якої був з 1881. У 1888 входив до ініціативної групи, що висунула пропозицію заснувати міський музей, на зведення будинку якого пожертвував 25 тис. крб. Зібрав велику мистецьку колекцію творів вітчизняних художників, періодично відкривав її для вільного огляду. Помер 15 червня 1894, 17 червня відспіваний у Георгіївській церкві, перевезений до Глухова, де похований у родинному склепі Анастасіївської церкви, спорудженої коштом сім’ї Терещенків.

Його дружина Н. Терещенко також брала участь у доброчинній діяльності.

1915 приймала у цьому будинку російську імператрицю Марію Федорівну. їхня дочка Надія стала дружиною дипломата В. Муравйова-Апостола-Короб'їна, дочка Наталія — дружиною графа С. Уварова.

Син — Терещенко Федір Федорович (1888-1950) — авіатор, авіаконструктор. 1907-12 навчався на механічному відділенні Київського політехнічного інституту (не закінчив), член Київського товариства повітроплавання. 1910 придбав власний будинок на сучасній вул. М. Грушевського, 10 (не зберігся).

1909 в м. Червоне Бердичівського пов. Волинської губ. влаштував авіамайстерню та аеродром, де будував і випробовував аероплани. Модель аероплана «Терещенко-5», пропелери, фургон для перевезення апаратів, палатка-ангар були представлені на Всеросійській виставці 1913 в Києві. З цього ж року працював на замовлення Головного військово-технічного управління Генштабу. 1915 перевіз завод до Москви і продав акціонерному товариству «Дукс». 1916 виготовив у майстерні Київського політехнічного інституту літак нової конструкції «Терещенко-7», який після випробувань взяли на озброєння діючої армії.

Нащадки Ф. А. та Н. Терещенків у роки 1-ї світової війни влаштували в Києві власним коштом два лазарети, у т. ч. в цій садибі, два шпиталі, притулок для інвалідів. Після їхнього від'їзду до Англії мистецька колекція залишилася в особняку.

За даними на січень 1918, квартира з 17 кімнат на першому-третьому поверхах ще належала Н. Терещенко з родиною, дев'ять кімнат на першому-третьому поверхах займала контора нащадків Ф. Терещенка. Чотирикімнатна квартира № 2 на другому поверсі була реквізована під канцелярію і Обласний комітет з постачання поранених воїнів протезами, дев'ять кімнат на першому-третьому поверхах займали санітари лікарні Червоного Хреста.

У квартирі № 1, яка складалася з десяти кімнат на першому і другому поверхах, перебував Генеральний секретаріат міжнаціональних справ, створений за рішенням Комітету Української Центральної Ради від 15 червня 1917. Спочатку містився у будинку Педагогічного музею на вул. Володимирській, 57, пізніше — за цією адресою. З 15 липня 1917 мав назву Генеральний секретаріат охорони прав національних меншин, з 21 серпня — Генеральний секретаріат міжнародних справ, з 11 січня 1918 — Міністерство закордонних справ.

З 15 липня 1917 до 30 січня 1918 секретаріат і міністерство очолював Шульгин Олександр Якович (1889-1960) — історик, громадсько-політичний і державний діяч. Напередодні революції проживав у Петрограді, де 1915 закінчив історико-філологічний факультет університету, брав участь в українському русі, член ТУП. Після Лютневої революції 1917 увійшов до складу Української національної ради, яка делегувала його до УЦР. В березні переїхав до Києва. Член УПСФ, Малої Ради, з 15 червня 1917 — заступник генерального секретаря міжнаціональних справ. У вересні 1917 брав участь у з'їзді поневолених народів Росії, у жовтні — в козацькому з'їзді. Після проголошення УНР доклав зусиль до затвердження нового державно-правового статусу України, в галузі закордонної політики намагався досягти визнання УНР країнами Антанти. З його ініціативи підписано угоду з Чехо-Словаччиною про перебування її військових частин на території України. Був одним з авторів відповіді Генерального секретаріату на ультиматум більшовиків УЦР, підписав 5 грудня 1917 його ноту урядам республік, утворених на території Росії. Після відставки уряду В. Винниченка відмовився увійти до кабінету В. Голубовича. З 1921 — в еміграції в Парижі, займався громадсько-політичною та науковою діяльністю.

З лютого до 29 квітня 1918 посаду міністра обіймав Голубович Всеволод Олександрович (1885—1939) — інженер, політичний і державний діяч. Член УЦР та Малої Ради, ЦК УПСР, з 15 липня 1917 — генеральний секретар шляхів (секретарство містилося на сучасному бульв. Т. Шевченка, 34), з 30 жовтня 1917 — генеральний секретар торгу і промисловості (працював на сучасній вул. О. Гончара, 55-б). З лютого до 29 квітня 1918 очолював одночасно Раду народних міністрів УНР (працювала в готелі «Савой» на вул. Хрещатик, 38; будинок не зберігся). За Української Держави — в’язень Лук’янівської тюрми. У радянський час працював інженером-будівельником, 1931 заарештований у справі «Українського національного центру», загинув в Ярославській в’язниці.

24 березня-28 квітня 1918 керуючим міністерством був Любинський Микола Михайлович (1891-1938) — філолог, дипломат, громадсько-політичний діяч. Член УПСР, УЦР і Малої Ради, Ради народів, української делегації на мирних переговорах у Бересті-Литовському. Напередодні гетьманського перевороту 28 квітня заарештований, невдовзі звільнений. В радянський час науковий співробітник Інституту української наукової мови ВУАН, 1931 заарештований у справі «Українського національного центру», 1938 розстріляний.

Помічниками генерального секретаря, згодом міністра закордонних справ працювали: з 27 серпня 1917 — Зільберфарб (Базин) Мойсей Ісакович (1876-1934) — політичний діяч, член УЦР і Малої Ради від Єврейської об’єднаної соціалістичної партії, генеральний секретар єврейських справ (з 2 січня 1918), один із засновників і голова ЦК єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна Ліга» (1918-20); у липні-листопаді 1917 — Міцкевич Мечислав Казимирович (1879—?) — адвокат, політичний діяч, один із лідерів Польського націонал-демократичного централу, генеральний секретар, міністр польських справ (з 20 січня 1918), з жовтня 1917 — Одинець Дмитро Михайлович (1882-?) — історик права, політичний діяч, член Української трудової партії, міністр великоруських справ (з січня 1918).

У травні-листопаді 1918 в особняку працювало Міністерство закордонних справ Української Держави, яке очолював Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) — історик, публіцист, громадсько-політичний, державний діяч, член УЦР (1917-18), УПСФ. В червні- жовтні 1918 мешкав у цьому будинку. Був єдиним представником УПСФ в гетьманському уряді. Виступаючи посередником між П. Скоропадським та Українським національним союзом, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. Досяг значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. У жовтні 1918 вів переговори в Швейцарії з представниками країн Антанти про визнання суверенітету України і надання їй допомоги. За Директорії УНР — професор Кам’янець-Подільського державного українського університету, з 1920 — на еміграції, займався науковою діяльністю.

Серед працівників міністерства: товариш міністра — О. Палтов; члени Ради: О. Ейхельман, О. Карпинський, І. Красковський, М. Славинський та ін.; начальник канцелярії — І. Мирний. Директор департаменту загальних справ К. Лоський, віце-директор і начальник юридичного відділу — В. Оренчук; начальник загального відділу — В. Дьяконенко, бухгалтерсько-господарського — П. Рибко, архівно-літературного — Ф. Слюсаренко. Директор департаменту закордонних зв’язків — А. Яковлів, начальник політичного відділу — Г. Бєлянкін, консульського — Д. Андрієвський, преси — Н. Суровцева.

У грудні 1918 — лютому 1919, за Директорії УНР, в будинку також містилося Міністерство закордонних справ, утворене в складі Ради народних міністрів УНР 26 грудня 1918. Раду народних міністрів і водночас Міністерство закордонних справ очолював Чехівський Володимир Мойсейович (1876-1937) — громадсько-політичний, державний, церковний діяч, член УЦР від Одеси (1917-18), директор департаменту загальних справ Міністерства ісповідань Української Держави (1918), член УСДРП (до січня 1919), Українського революційного комітету, який готував антигетьманське повстання. За його участю був розроблений і затверджений 1 січня 1919 закон про автокефалію Української православної церкви. У січні 1919 брав участь у роботі Державної наради та Українського трудового конгресу. Пізніше — дорадник митрополита УАПЦ В. Липківського, голова ідеологічної комісії УАПЦ, працював в Історично-філологічному відділі ВУАН, медичному та політехнічному інститутах. 1929 заарештований у справі СВУ, відбував покарання на Соловках, розстріляний.

У серпні-грудні 1919 в садибі перебував штаб групи військ київського напрямку Збройних сил Півдня Росії, якою командував генерал від кавалерії, головнокомандувач Київської області А. Драгомиров; у січні-лютому 1920 — штаб 44-ї стрілецької дивізії Червоної армії, яку очолював І. Дубовий, у травні-червні 1920 — польська кулеметна рота, пізніше — політвідділ штабу тилу 12-ї армії і ревтрибунал 14-го корпусу Червоної армії.

Впродовж революції мистецькі колекції Ф. Терещенка залишалися в особняку. На поч. 1921 створено спеціальну комісію з відбору матеріалів в націоналізованих збірках і організації в особняку картинної галереї. Зібрання Ф. Терещенка було поповнено колекціями Н. та І. Терещенків, О. Гансена.

7 листопада 1922 тут відкрито першу в місті картинну галерею творів російської школи живопису з художньо-промисловим відділом. З 1 січня 1927 при ній діяла реставраційна майстерня. 1934 галерею включили до складу єдиного Державного художнього музею, з 1936 — Київський державний музей російського мистецтва.

У 1-й пол. 1920-х рр. в особняку проживав Середа Антін Хомич (1890-1961) — художник-графік (представник школи Г. Нарбута), мистецтвознавець, громадсько-культурний діяч, викладач Київського художнього інституту (з 1934), професор (з 1946), керівник сектора народного мистецтва Академії архітектури УРСР (1944-46). У роки проживання в цьому будинку керував відділом художньої промисловості Київської картинної галереї (1922-29), одним з організаторів якої він був, очолював секцію монументальних пам’яток Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (1921-22), працював у ВУАН: в секції мистецтв Археологічної комісії (з 1921), ВУАК (з 1924). Член секції мистецтв Українського наукового товариства в Києві (з 1921 — її секретар). Брав участь у поверненні в Україну з РСФРР художніх цінностей, вилучених з Києво-Печерської лаври та Софійського монастиря (1922), член комісії з їх дослідження (1923). У 1920-24 викладав курс художньо-промислового мистецтва в Київському архітектурному інституті, ініціатор створення та організатор поліграфічного факультету Київського художнього інституту, його перший декан (1924-29). Досліджував українське народне мистецтво, питання теорії та практики книжкової справи.

1930—34 відділом гравюри галереї завідувала Кульженко Поліна Аркадіївна (1891-1982) — актриса, мистецтвознавець, дружина видавця В. Кульженка. Випускниця кафедри мистецтвознавства Київського археологічного інституту (1924). Одночасно з 1 вересня 1931 до 1941 працювала на кафедрі теорії мистецтв Київського художнього інституту, доцент (з 1935). У 1940-41 — вчений консультант Київської картинної галереї, проводила заняття з аспірантами київських музеїв і художнього інституту, одночасно викладала в університеті (з 1935). 1 жовтня 1941 Київська міська управа призначила її директором цього музею. Напередодні нацистської окупації Києва фонди музею частково було евакуйовано. З січня 1942 музей підпорядковано Генералкомісаріату, згодом — Управлінню архівів, музеїв і бібліотек при рейхскомісаріаті. Він вважався на консервації, відвідання дозволялося лише за перепустками, співробітники побудували експозицію, займалися науковою роботою. За наказом німецького командування колекції було підготовлено до вивезення, частину творів мистецтва музейники заховали в потаємних місцях будинку, де містилася галерея. У вересні 1943 П. Кульженко супроводжувала музейні речі до Кам'янця-Подільського, у листопаді 1944 — до Кенігсберга. Пізніше повернулася до Києва, 1946 заарештована, до 1956 перебувала в ув'язненні в Ярославській обл., по звільненні жила в Костромі.

Флігель в радянський час використовувався як гуртожиток майстерні автодорожного технікуму, 1932 переданий науково-дослідному інституту вугілля.

1984 праворуч від входу до музею встановлено пам'ятник І. Рєпіну (ск. О. Комов).

2000 на фасаді особняка встановлено меморіальну гранітну дошку О. Шульгину з анотаційним написом.

Тепер у садибі — Національний музей російського мистецтва і Український реставраційний центр.

Терещенківська, 11

Житловий будинок 1875—76, 1880—81, в якому проживали Афанасьев Є. І., Кржижановський Г. М., Черкунов М. Т.

1875-76 на його замовлення за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва зведено первісний триповерховий об’єм, з боку подвір’я — триповерхову прибудову для двох кухонь і санвузлів. У підвалі було влаштовано комори і три житлові кімнати. На першому поверсі — дві шестикімнатні квартири з передпокоями, кухнями, ватерклозетами, на другому — одинадцять кімнат, два передпокої, коридор, кухню, ватерклозет, на третьому — дві шестикімнатні квартири з передпокоями, кухнями, коридорами, ватерклозетами. На чоловому фасаді було три балкони з ґратчастою огорожею, на тильному — один з дерев'яною балюстрадою. Разом з будинком на подвір’ї спорудили одноповерховий мурований флігель (не зберігся), в якому містилися дві пральні, три каретні сараї, три стайні на дев’ять коней, у підвалі — дровники, під дахом — сінник і сушильня для білизни. 1880-81 за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва на межі з садибою № 9 збудовано чотириповерховий з підвалом, у плані Г-подібний мурований флігель з чоловим триповерховим фасадом на червоній лінії забудови вулиці, що прилягав до первісного будинку. Тоді ж з боку садиби № 13 зроблено прибудову з арковим проїздом та двокімнатною антресоллю. У підвалі флігеля розміщено двірницьку та дві великі груби з відведеними до всіх приміщень будинку калориферами. Парадний вхід влаштовано з вулиці. Парадні сходи — гранітні, сходові майданчики — мозаїчні, чорні сходи — дерев’яні. На кожному поверсі у вуличному крилі — три квартири з чотирма кімнатами, передпокоєм і однією прохідною темною кімнатою. В мезоніні — три кімнати, один передпокій, одне прохідне приміщення. У дворовому крилі на кожному поверсі при одному коридорі чотири номери для квартир (загалом — 16), у кожному номері — дві кімнати, два передпокої. З другого поверху дерев’яні сходи вели на подвір’я у дерев’яну альтанку з бляшаною покрівлею, під якою містилася льодовня. На чоловому фасаді всього будинку було шість балконів з ґратчастою огорожею, на дворовому — один балкон на дерев’яних стовпах. Подвір’я було забруковано, ділянку обнесено цегляною огорожею. До будинку проведено водогін, газове освітлення.

До 1917 домоволодіння належало родині Є. Афанасьева, після смерті якого власницею стала вдова Н. Афанасьева, пізніше дочки — В. Тарновська, О. Мерклінг. 1918 маєток перебував у віданні Київського окружного страхового товариства. 1937 будинок надбудовано четвертим поверхом. Чотириповерховий з підвалом, мурований, у плані послідовно складається з Г-подібної, Т-подібної та прямокутної частин, завершений багатосхилим дахом. Планування коридорного типу. Перекриття підвалу — склепінчасті, поверхів — пласкі.

Чоловий фасад, що має шестидільну асиметричну композицію, оформлено у стилі неоренесанс. П'ять його прясел на три віконні осі, кожне доповнене одноосьовою вставкою праворуч з арковим отвором проїзду. Друге і четверте прясла виділено розкріповками, завершено аттиками-парапетами, розчленовано бічними та міжвіконними рустованими лопатками другого=четвертого поверхів. По вертикалі фасад членують профільований карниз першого поверху, гурти під вікнами другого та між третім і четвертим поверхами, вінцевий карниз незначного виносу, триуступчастий цоколь. Фасадну стіну в межах першого, третього, п'ятого прясел по всій висоті горизонтально рустовано, на рівні першого поверху оброблено високорельєфною рустикою. Прямокутні віконні прорізи облямовано заглибленими лиштвами; на другому поверсі увінчано горизонтальними та лучковими сандриками, що чергуються; на першому, третьому і четвертому — замковими каменями.

Будинок — зразок поетапно сформованого цілісного фронту забудови садиби.

1876-97 тут проживав Афанасьев Євген Іванович (1837-97) — лікар-терапевт, доктор медицини (з 1869). У 1870-85 — приват-доцент медичного факультету Київського університету, першим читав повний курс лікарської діагностики, понадштатний професор (до 1896), завідувач кафедри окремої патології і терапії (1893). Один з організаторів Товариства боротьби із заразними хворобами, голова комісії з розробки положення про Бактеріологічний інститут. Гласний Київської міської думи (з 1879). З його ініціативи побудовано безкоштовну лікарню для чорноробів (сучасна вул. Чорновола, 28/1, тепер Національна дитяча спеціалізована лікарня «Охматдит»), членом комітету якої був у 1894-97, міську каналізацію. Велику підтримку надавав Київському товариству нічних лікарських чергувань — попереднику швидкої допомоги. Похований у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі.

1903-05 у квартирі № 16 на третьому поверсі мешкав з дружиною Кржижановський Гліб Максиміліанович (1872-1957) — політичний і державний діяч, учений-енергетик, акад. АН СРСР і ВуАН (з 1929), Герой Соціалістичної Праці (1957). У липні 1903 як член Російського бюро ЦК РСДРП приїхав із Самари до Києва. Офіційно працював в Управлінні Південно-Західної залізниці завідувачем лабораторії з випробовування будівельних матеріалів. Входив до складу Організаційного комітету зі скликання ІІ-го з’їзду РСДРП, на якому обраний членом ЦК партії. Підтримував зв’язки з місцевими соціал-демократичними організаціями в Російській імперії, займався питаннями транспортування нелегальної літератури з-за кордону, листувався з редакцією газети «Искра». Разом з членами ЦК М. Ессен, Р. Землячкою, Ф. Ленгніком, В. Носковим, котрі приїздили до Києва, та Ульяновими, які жили у цей час в місті, проводив організаційно-технічну роботу, входив до складу Виконавчого комітету ЦК РСДРП (б). Листи на його ім’я надсилалися на конспіративні адреси лікарень М. Жука (сучасна вул. Саксаганського, 122/37, будинок знесено), Й. Зайцева (вул. Фрунзе, 61-63) та ін. У лютому 1905 Г. Кржижановський був головою страйкового комітету службовців Управління Південно-Західної залізниці. У цей час на його квартирі відбулася нарада, на якій було засновано групу «Вперед». В ній взяли участь В. Вакар, М. Лядов (Мандельштам), О. Шліхтер та ін. У кін. 1905 виїхав до Санкт-Петербурга.

В 1880-х рр. у квартирі № 16 жив доктор Б. Мандельштам — далекий родич поета О. Мандельштама.

1903—05 в будинку жив Черкунов Микола Трохимович (1844-1905) — педагог, колекціонер. В 1870-1905 викладав географію у Першій Київській гімназії, в якій користувався великим авторитетом (згадується в спогадах її вихованця, письменника К. Паустовського). Зібрав багату збірку зразків флори, фауни, мінералів, карт, ремісничих виробів різних країн, загалом понад 4 тис. одиниць. Колекції зберігалися в цій квартирі, були доступні для відвідування. Тут збиралися його учні, приходили знайомі, які цікавилися зібранням. Серед них — відомий історик, громадський і державний діяч М. Грушевський, що зафіксовано в його споминах.

М. Черкунов входив до складу комітету Педагогічного музею Київського навчального округу, заснованого 1901. Музей відкрили 1902 у найманому приміщенні на сучасній вул. Б. Хмельницького, 51-а. Автор кількох підручників. Зі смертю М. Черкунова колекції було передано Педагогічному музею. Раніше мешкав на сучасному бульв. Т. Шевченка, 13 (будинок не зберігся).

1970 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Г. Кржижановського (ск. К. Кузнецов, арх. В. Гнєздилов). Тепер частину приміщень займають Український реставраційний центр, Головне управління капітального будівництва (ГОЛОВУКБ), Головне управління промислової політики.

Терещенківська, 13, 15, 15-А

Садиба Ханенків Б. І. та В. Н. кін. 19 - поч. 20 ст., в якій містились Українське науково-технічне товариство «Праця», канцелярія Українського народного університету, гірничий департамент Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави, Музей мистецтв ВУАН, проживали і працювали відомі діячі науки й культури, політичні та державні діячі

Складається з колишнього особняка з дворовим флігелем (№ 15, 15-а) та прибуткового будинку (№ 13) на червоній лінії забудови вулиці. Первісно територія будинку № 15 разом із суміжним № 17 становили єдину земельну ділянку, яку 1875 придбала з публічних торгів дружина капітана А. Сулимовська. 1878 за її бажанням на південній частині ділянки зведено будинок № 17 (див. ст. 518.8), а незабудовану північну половину (№ 15) продано через борги 6 березня 1882 підприємцю Н. Терещенку. На замовлення останнього 1887-88 тут споруджено особняк (згодом добудований та оздоблений), 1887-91 — двоповерховий мурований флігель та одноповерхові муровані служби, що не збереглися (стайня, каретна, льодовня тощо). У жовтні 1888 Н. Терещенко продав особняк з надвірними будівлями родині своєї старшої дочки Варвари, в заміжжі Ханенко.

Сусідня ділянка № 13 з грудня 1874 належала колезькому секретареві П. Липко-Парафієвському, який 1876-78 звів на ній за проектом арх. В. Ніколаєва триповерховий житловий будинок у неоросійському стилі (не зберігся). Будинок разом із землею в грудні 1888 придбав на публічних торгах Н. Терещенко, а у лютому 1903 заповів нерухомість своїй дочці О. Терещенко. З думкою про розширення приміщень для приватної художньої колекції, що була зібрана в особняку № 15, Б. Ханенко викупив 21 червня 1913 садибу № 13 та оформив дарчу на володіння нею в липні того ж року на свою дружину В. Ханенко. 1913-14 на місці триповерхового тут зведено шестиповерховий прибутковий будинок, що з'єднувався на другому поверсі з приміщеннями особняка.

Особняк, 1887-91 № 15

На червоній лінії забудови вулиці. Автором проекту вважається санкт-петербурзький арх. Р.-Ф. Мельцер. У проектуванні брав участь московський арх. П. Бойцов (збереглися підписані ним ескізи інтер'єрів). Ймовірно, у будівництві брав участь міський арх. В. Ніколаєв, за проектами якого побудовано ряд сусідніх будинків. Перший поверх мав службове призначення, його праве крило відведено під бібліотеку, кімнати третього поверху були житлові. Для розміщення великого зібрання творів мистецтва й антикваріату подружжя Б. і В. Ханенків призначили другий поверх. У роботах з оздоблення інтер'єрів у 1885-95 брав участь арх. П. Бойцов. Було використано твори відомих художників: С. Барбудо, В. Котарбінського, Г. Макарта та ін. Санкт-петербурзь- ка фірма Р.-Ф. Мельцера виконала опоряджувальні роботи.

13 квітня 1891. Н. Терещенко подарував В. Ханенко для розширення її особняка невелику, вільну від забудови територію на місці сучасної садиби № 13. Того ж року на ній було споруджено двоповерхову прибудову до особняка за проектом арх. О. Кривошеєва. Архітектура прибудованого об’єму стилістично узгоджена з архітектурою особняка, хоч і порушила первісну симетрію чолового фасаду.

1914 після спланування вулиці дещо змінено пропорції будинку внаслідок зниження рівня земної поверхні на 1,5 м і утворення глухого цокольного поверху, облицьованого гранітними плитами. Перед входом влаштовано пандус, замінений 1924 на ґанок. 1923 проведено ремонт, зокрема закладено двері, що сполучали будинки № 13 і № 15, під авторським наглядом арх. В. Осьмака усунено деформацію балок, які підтримують світловий ліхтар. 1925 переплановано деякі приміщення. Особняк був зруйнований на третину під час Великої Вітчизняної війни. На поч. 1945 здійснено капітальний ремонт. Пізніше інтер’єр зазнав значних втрат: не збереглися каміни, різьблений декор, частина тканин шпалер в оздобленні стін, освітлювальна арматура, меблі, приміщення перефарбовано. 1951-55 проведено ремонтні роботи Республіканськими науково-реставраційними виробничими майстернями. 1966-67 на торцях будинку виконано мозаїки (худ. В. Овчинников). 1990-98 Київське міське спеціальне науково-реставраційне управління здійснило ремонт і реставрацію споруди (автори проекту — архітектори І. Малакова, Г. Сапожникова, мистецтвознавець М. Кадомська).

Під час останньої реставрації заін’єктовано розчин у тріщини в стінах, замінено конструкції даху й світлові ліхтарі, перекриття підсилено металевими балками, у вестибюлі влаштовано гранітну підлогу, реставровано паркет, різьблені оздоблення дзеркала й каміна, живописне полотно в його композиції, ліворуч від вестибюля обладнано гардероб, касу, бюро замовлення екскурсій, в колишній кабінет господаря повернено грубу, що збереглась у фондах. Відновлено кольорове вирішення центральної зали, парадних сходів, поновлено розпис плафона сходової клітки, повернено на первісні місця торшери зберігалися в фондах, відновлено кулясті світильники на кронштейнах балконів, реставровано електроосвітлювальні прилади, замінено застаріле люмінісцентне освітлення. Відновлено шпалери на стінах приміщень за зразком збережених і за старими світлинами інтер’єрів будинку (зокрема, для Червоної вітальні, Золотого кабінету). Реставровано дерев’яний декор стель, панелей та шаф. У приміщенні їдальні реставровано вітражі, замість первісних дерев’яних панелей стіни оббито шпалерами з тканини. На фасаді відновлено ліплений картуш з гербом Ханенків, ґанок з двобічними гранітними сходами, балюстраду огородження даху. Перекладено склепіння брами проїзду. Нові гранітні деталі ґанку і цоколю поліровано.

Двоповерховий з боку вулиці, триповерховий у дворі, на цокольному поверсі, мурований, тинькований, у плані складної конфігурації: з прибудовою до чолового об'єму з боку двору і тильним ризалітом. Дах багатосхилий по дерев'яних кроквах, зі світловим ліхтарем, покрівля бляшана. Планування анфіладного (на другому поверсі) і коридорного типів. Має три входи: з вулиці — парадний, з подвір’я — в підвал і на перший поверх по зовнішніх сходах. На правому фланзі влаштовано проїзд на подвір’я з ажурними металевими стулками воріт. Перекриття пласкі дерев'яні, підсилені металевими балками. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Перший поверх рустовано. Обрамлені профільованими лиштвами віконні прорізи з півциркульними перемичками — у пласких прямокутних нішах. Пристінний портик головного входу прикрашено ліпленням у тимпані лучкового фронтону. В рішенні ритмічно членованого тричвертєвими коринфськими колонами другого поверху підкреслено його зальний, парадний характер. Розміри фланкованих іонічними колонками високих аркових отворів візуально збільшено оригінальними підвіконними балюстрадами. Вікна завершено профільованими архівольтами з рельєфними замковими каменями. Широкий фриз розчленовано по осях колон зворотними кронштейнами. В декоративних фільонках між кронштейнами вміщено ліплені гірлянди. Між здвоєними півциркульними вікнами другого поверху — відновлений ліплений герб роду Ханенків у вигляді трьох башт у картуші. Чоловий фасад увінчує балюстрада. Дворові торцеві фасади прикрашено мозаїкою.

Інтер'єр вестибюля вирішений у стилі італійського Відродження, мотиви бароко простежуються в оформленні вишуканих парадних сходів з дерев'яним різьбленим поруччям вздовж ламаного прогону, у формах портика з крученими колонами і складною лінією арок. Інтер'єри парадного другого поверху, де було розміщено художні твори, вирішено як анфіладу з шести зал. Центром композиції є зала-галерея — найвище приміщення з балконом по периметру і світловим ліхтарем на стелі. В оформленні кожної зали, що відтворює певну стильову епоху, використано дерево, тканини, живопис.

Велика вітальня

У Великій вітальні (тепер зала «Мистецтво середніх віків та італійського Відродження») було відтворено атмосферу приймальних готичних зал середньовіччя. До комплексу її оздоблення входять камін в ніші, стіни обшито деревом і затягнено тканиною, стеля має балкову конструкцію, стрілчасті декоративні арки оформлено готичною орнаментикою.

Зелена вітальня

Червону вітальню, в якій втілено принципи еклекики, прикрашають живописний плафон «Амури, які бавляться» — пензля віденського худ. Г. Макарта і живописний фриз роботи В. Котарбінського — алегорії на теми Стародавнього Єгипту, Греції, Риму, Індії. Тут експонувалося мистецтво доби італійського Відродження (тепер зала «Мистецтво Італії 16 ст.»). В Золотому кабінеті (тепер зала «Мистецтво Франції 18 ст. у стилі рококо») відтворено інтер'єр, притаманний мистецтву Франції серед. 18 ст. доби рококо. В ньому розміщено брюссельські гобелени 18 ст., камін, живописний плафон «Битва Дон Кіхота з вітряками», центральну частину якого розписав іспанський худ. С. Барбудо. Виявлений в ньому напис «12 травня 1895», ймовірно, зафіксував час закінчення робіт.

Золотий кабінет

Інтер'єр Кабінету карельської берези, вирішений у традиціях російського побуту поч. 19 ст. (не зберігся). Тут була робоча кімната Б. Ханенка (тепер зала «Мистецтво Франції 17-18 ст.»). Не зберігся й інтер'єр Дельфтської, або Голландської їдальні (тепер зала «Мистецтво Іспанії 19 ст.»), розроблений арх. П. Бойцовим. Тут стояв камін, стіни було зашито панелями з шафами-буфетами з відкритими полицями, на яких експонувалися вироби дельфтської мануфактури, китайська порцеляна, в центрі — великий дубовий стіл з масивними стільцями, на вікнах — вітражне засклення. У цій залі зберігся герб власника будинку на стелі, виконаний 1889 М. Врубелем, і трафаретні геральдичні зображення левів, орлів, драконів. Під час останньої реставрації під зображеннями драконів виявлено квітковий орнамент, близький до розписів М. Врубеля у Володимирському соборі. Фрагмент орнаменту, закритого до 1990-х рр., розчищено для показу. В усіх залах за Ханенків було встановлено вітрини з колекціями, меблеві гарнітури, на стінах парадних сходів експонувалася середньовічна зброя. В залі-галереї була представлена збірка творів майстрів північних шкіл (тепер зала «Мистецтво Нідерландів, Фландрії та Голландії 15-17 ст.»).

Червона вітальня

Будинок — яскравий зразок міської забудови доби історизму, за якістю і збереженістю інтер'єрів — унікальна споруда 2-ї пол. 19 ст.

Прибутковий будинок, 1913-14 № 13

На червоній лінії забудови вулиці. Відіграє важливу містобудівну роль в архітектурному оточенні парку ім. Т. Шевченка. Автором проекту одні дослідники вважають арх. П. Андреева, інші — Р.-Ф. Мельцера. На рівні другого поверху був з’єднаний отвором проходу з особняком (№ 15). 1916 у підвалі було дев’ять квартир, котельня; на першому поверсі — шість квартир, два гаража; на другому-шостому — по шість квартир. Перекриття цокольного напівповерху — бетонні, верхніх поверхів — по металевих балках; двоє парадних сходів — мармурові, чотири — гранітні. Фасади тиньковано, оздоблено природним і штучним каменем.

19 квартир другого поверху залишалися незаселеними, у квартирі № 2 містилася головна контора музею. Всі інші 50 квартир верхніх поверхів здавалися внайм різним організаціям і приватним особам: земському суду, польському товариству взаємодопомоги тощо. 1919 будинок націоналізовано, 1922 передано в оренду житло кооперативу. Під час Великої Вітчизняної війни зруйнований більш, ніж на половину від загального об'єму. 1946-47 реконструйований на замовлення Південно-Західного округу заліниць. Під час відновлювальних робіт чоловий фасад оздоблено наново, дворові зберегли первісне оформлення, квартири переплановано на комунальні. Шестиповерховий на цокольному поверсі, з підвалом, мурований, тинькований, у плані являє каре з двома симетричними тильними Г-подібними крилами, які утворюють простір другого двору. Проїзд на подвір'я влаштовано у центрі чолового фасаду та в лівій частині тильного корпусу. Планування багатосекційне, з двома сходовими клітками у головному об'ємі, двома — у кожному з бічних корпусів, однією — в тильній секції. Дах багатосхилий, перекриття пласкі. Фасади оформлено в стилі неокласицизм з використанням елементів модерну. Композиція чолового фасаду симетрична. Арковий отвір проїзду на центральній осі заввишки у два поверхи виділено рустованим архівольтом із замковим каменем, фланковано гранітними двоколонними доричними портиками входів. Стіни проїзду розчленовано здвоєними пілястрами доричного ордера. Цокольний та перший поверхи оформлено гранітною рустикою, верхні поверхи тиньковано у вигляді плит з розшивкою швів. Балкони з масивними балюстрадами спираються на кронштейни, декоровані листям аканта і пальметами. На рівні третього поверху замкові камені вікон оздоблено ліпленими антропоморфними маскаронами. На рівні шостого поверху в міжвіконних простінках вмонтовано 14 барельєфних зображень супутників Бахуса — оголених юнаків з гронами винограду та плодів у руках, які утворюють своєрідний фриз під профільованим карнизом. Завершує фасад балюстрада. На дворових фасадах сходові клітки виділено невеликими ризалітами (на головному корпусі ризаліт у плані півкруглий). Вхід до тильного корпусу оформлено невеликим тригранним тамбуром, фланкованим здвоєними пілястрами. На рівні другого поверху, по периметру двору, над профільованим міжповерховим карнизом у міжвіконних простінках — рельєфні зображення декоративних античних ваз.

Збереглися інтер'єри вхідних приміщень, ліплений рослинний орнамент розеток плафонів в окремих житлових кімнатах. Чоловий правий вхід має невеликий прямокутний тамбур, оздоблений сандриком на кронштейнах, прикрашених горельєфними композиціями зі стилізованих зображень чоловічих голів і пальмет. Над сандриком, на тлі тамбура — рельєфна фігура юнака, права рука якого простягнена до полум'я, що здіймається над жертовником у вигляді канелюрованої колони. На стінах по периметру вестибюля — стрічковий фриз хвилеподібного візерунка. Шахту ліфта фланковано настінними композиціями з декоративних ваз. Площини стін міжповерхових сходових майданчиків прикрашено дзеркалами, на тлі яких — вставки з гірлянд та квітів (рисунок гірлянд різний на кожному поверсі). Над входами у квартири всіх поверхів — картуші з номерами. Збереглися первісне заповнення віконних і дверних отворів вестибюля та першого поверху, поруччя й рисунок ґрат. Аналогічно, але більш спрощено оформлено вхідні приміщення тильного корпусу: внутрішній дерев'яний тамбур столярної роботи, стіни вестибюуля декоровано хвилеподібним стрічковим орнаментом. Вестибюлі бічних секцій оздоблення не мають.

Споруда — цікавий зразок великого прибуткового будинку, який забезпечив інтенсивне використання площі садибної ділянки.

Флігель, 1887-91 № 15-А

У другому ряді забудови ділянки, паралельно червоній лінії вулиці.

Двоповерховий, мурований, у плані прямокутний, завершений двосхилим дахом з бляшаною покрівлею. Планування коридорного типу. Перекриття пласкі дерев'яні.

Композиція чолового фасаду на дев'ять віконних осей симетрична. Центральну вісь з отвором входу та віконними прорізами сходової клітки підкреслено розкріповкою й здвоєними вузькими верхніми вікнами. По вертикалі фасад членує міжповерховий карниз і фризова смуга з двох поличок над прямокутними прорізами другого поверху.

З 1888 в особняку (№ 15) проживало подружжя Ханенків. Ханенко Богдан Іванович (1849-1917) — підприємець, колекціонер, меценат, громадський діяч, почесний член санкт-петербурзької Імператорської АН (з 1910). У роки проживання в цьому будинку відігравав значну роль у розвитку економічного життя країни і Києва: займався облаштуванням зразкового господарства у власних маєтках, був засновником і головою Південно-Російського товариства заохочення землеробства й сільської промисловості в Києві (з 1892, на поч. 20 ст. — член його правління), головою правління Товариства буряко-цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків (з 1896), членом правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків (з 1897), головою Київського комітету торгівлі й мануфактури (з 1905), на поч. 20 ст. — фундатором Київського товариства сільського господарства, членом Київського біржового комітету, рад кількох банків та інших комерційних установ міста. З 1906 — член Державної ради від промисловців. З ім’ям Б. Ханенка пов’язаний розвиток комерційної освіти в Києві. Він обирався головою Опікунської ради торговельної школи Товариства поширення комерційної освіти (1896-99), почесним членом (з 1900), головою (1907-10) й почесним головою (з 1911) цього товариства, був членом Комітету безкоштовної лікарні для чорноробів і Київського комітету Православного місіонерського товариства при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, брав участь у розробці програми Київського політехнічного інституту. Жертвував значні кошти на доброчинні справи. Багато сил та енергії віддавав культурно-громадській діяльності. Як віце-голова Київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1897), був одним із засновників 1899 Міського музею (з 1904 — Київський художньо-промисловий і науковий музей), з 1902 — голова правління товариства, у 1909-17 — комітету, який керував діяльністю музею. Б. Ханенко зробив значний грошовий внесок на спорудження його будинку, подарував археологічну колекцію — понад 3 тис. одиниць, заповів музею свої капітали. Фінансував і брав участь у проведенні археологічних розкопок, результати яких опублікував у шести випусках «Старожитностей Наддніпрянщини» (1899-1907). Був членом Імператорської археологічної комісії (з 1905), Історичного товариства Нестора-літописця при Київському університеті й ряду інших наукових і мистецьких громадських інституцій.

Його дружина Ханенко Варвара Николівна (1852-1922) — культурно-громадська діячка, дочка відомого цукрозаводчика й доброчинця Н. Терещенка. У період проживання в цьому будинку активно займалася просвітницькою діяльністю, сприяла розвитку народних художніх промислів. Заснувала і фінансувала училище для сільських дітей у власному маєтку на Черкащині, організувала ряд майстерень у сільській місцевості, які виготовляли вироби в традиціях українського декоративно-ужиткового мистецтва. Найвідоміша з них — навчально-ткацька майстерня в с. Оленівка Васильківського пов. Київської губ. З огляду на заслуги В. Ханенко у популяризації та підтримці народного мистецтва її обрали головою комісії Міського музею з організації першої у Південно-Західному краї виставки кустарних виробів, що відбулася 1906. У 1907 виступила одним з ініціаторів утворення й діяльним членом Київського кустарного товариства. На Всеросійській виставці 1913 в Києві, головою експертної ради якої був Б. Ханенко, влаштувала окремий павільйон, де було представлено продукцію шести кустарних майстерень, заснованих і утримуваних нею. Пізніше В. Ханенко передала ці майстерні Київському губернському земству. Велику увагу подружжя Ханенків приділяло колекціонуванню пам'яток, для розміщення яких придбало та оформило особняк. До складу їхнього приватного зібрання входили переважно твори західноєвропейського мистецтва (бл. 400 живописних полотен, понад 8 тис. гравюр, скульптура, мініатюра, порцеляна, кахлі, тканини, стародавні меблі, зброя), бл. 700 пам'яток з Близького і Далекого Сходу, цінні зразки російського іконопису, понад 300 виробів із срібла (переважно візантійські та давньоруські великокняжі). 1908 після демонстрації частини колекцій на виставці у Санкт-Петербурзі музей за загальним художнім рівнем пам'яток і наявністю шедеврів світового значення та за повнотою відображення окремих художніх шкіл і напрямів визнано одним з найкращих нових приватних в Російській імперії. Збірка Ханенків була широко відомою за межами країни. Пам’ятки експонувалися переважно на другому поверсі особняка. Матеріали зібрання зафіксовані його власниками в каталогах (1896, 1899), репродуковані в альбомі автотипій картин нідерландської, фламандської і голландської шкіл (1911-13).

Початок 1-ї світової війни завадив планам подружжя з організації публічного музею. 1915 частину колекції евакуйовано і здано на зберігання до Російського історичного музею в Москві, ще одна частина зберігалася в петроградській квартирі Ханенків. По смерті Б. Ханенка у травні 1917, який заповів передати свої збірки Києву для організації загальнодоступного міського музею, вони перейшли у власність його дружини. Того ж року В. Ханенко перевезла до Києва частину творів, що зберігались у Петрограді, та залучила до описання і систематизації матеріалів мистецтвознавця Г. Лукомського. 1918 рішуче відхилила пропозицію німецького командування вивезти пам’ятки до Німеччини й 15 грудня склала дарчу на передання зібрання до УАН. Декретом РнК УСРР від 23 червня 1919 зібрання Ханенків націоналізовано, В. Ханенко переселено у три кімнати на антресольному поверсі особняка, включено до складу Комісії зі створення музею, що отримав назву Другого державного музею у підпорядкуванні ВУКОПМИСу й у травні відкритий для відвідування. Під час окупації міста групою військ Збройних сил Півдня Росії В. Ханенко знову стала власницею зібрання. 1921 музей перейшов у відання Академії наук, одержавши згодом назву «Музей мистецтв ВУАН ім. Б. І. та В. Н. Ханенків». Власницю включили до складу його комітету. У травні 1922 В. Ханенко померла (похована поряд з чоловіком у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі; див. ст. 68.14). У грудні 1923 за рішенням Головполітпросвіти прізвища засновників вилучено з назви закладу «у зв’язку з відсутністю революційних заслуг, пов’язаних із служінням пролетарській культурі». Фонди музею поповнили іншими колекціями, зокрема 1925-26 — збіркою картин В. Щавинського, та за рахунок перерозподілу державних музейних фондів; перебудували експозицію. 1934 заклад об’єднано з Київською картинною галереєю (тепер Національний державний музей російського мистецтва) в єдиний Державний художній музей. 1936 перетворено на самостійний заклад — Київський державний музей західного та східного мистецтва. У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 найціннішу частину колекцій евакуйовано, частина залишилась у Києві. За німецької влади музей відновив діяльність, підпорядковувався спочатку Генералкомісаріату, згодом — Управлінню архівів, музеїв і бібліотек при рейхскомісаріаті. До Німеччини з музею було вивезено 473 картини західноєвропейських майстрів 14-19 ст., предмети ужиткового мистецтва, значну кількість графічних творів. 16 вересня 1944 першим серед музеїв міст СРСР, окупованих нацистами, відкрив для відвідування тимчасову експозицію з творів, що залишилися в підвалі особняка, у жовтні 1945 — постійну експозицію.

З музеєм і цим особняком пов’язана діяльність багатьох відомих українських вчених, мистецтвознавців, діячів культури. У роботі комісії з прийому й упорядкування колекцій Ханенків 1919 брали участь акад. УАН М. Біляшівський, історик мистецтва акад. О. Новицький, ректор Української державної АМ Г. Нарбут, мистецтвознавець М. Прахов. В організованому того ж року Комітеті музею працювали також архітектори П. Альошин і Б. Реріх. До складу утвореного ВУАН 1921 Музейного комітету входили академіки Ф. Шміт (голова), М. Біляшівський, М. Василенко, художник М. Бойчук, історик і мистецтвознавець Д. Щербаківський та ін.

1919 першим ученим хранителем музею був Лукомський Георгій Крискентійович (1884-1952) — мистецтвознавець, архітектор, художник. Автор праць з історії архітектури України. Брав участь у прийомі та впорядкуванні колекцій Ханенків, організації на його основі державного музею. На поч. 1920-х рр. емігрував до Франції, де опублікував низку праць про музей та його засновників.

1920-24 першим директором музею був Макаренко Микола Омелянович (1877-1938) — історик, археолог, мистецтвознавець, пам’яткоохоронець. У лютому 1919 брав участь у роботі комісії зі створення Другого державного музею на основі зібрання Ханенків. 1921 доклав багато зусиль до розшуку і повернення в музей частини колекції, евакуйованої до Москви. Підготував перший путівник по експозиції музею (1924). Одночасно у цей період керував секцією Київського ГУБКОПМИСу, заступник голови Комітету охорони старовини і мистецтва при УАН (1920), голова новоутвореного Археологічного комітету вУАН (1-26 лютого 1921), брав активну участь у діяльності організованої при ньому Софійській комісії (з 1921). Здійснював археологічні розкопки й архітектурно-археологічні дослідження Спаського собору в Чернігові (1923), городища Монастирище в Ромнах (1924) тощо. У 1920-30-х рр. зазнав переслідувань з боку радянської влади. У вересні 1925 виселений з квартири у будинку музею у зв'язку з перебуванням під слідством. 1933 єдиний з членів комісії не підписав акт про знищення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, 1934 й 1936 заарештований, висланий у Казань, 1937 ув’язнений вдруге в Томську, 1938 розстріляний.

Надалі директорами музею були відомі діячі культури.

1924-29 — Врона Іван Іванович (1887-1970) — кандидат мистецтвознавства (з 1947), заслужений працівник культури УРСР (з 1968). З 1924 — виконувач обов'язків, 1925-29 — директор музею. Одночасно у цей період ректор (1924-30), викладач (1930-33) Київського художнього інституту, засновник і керівник Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ, 1925-30), голова Вищої кінорепертуар- ної комісії при Наркомосі УСРР (1926-30). Репресований 1933, звільнений 1936. Реабілітований 1943. Досліджував українське образотворче мистецтво.

1941-43 під час німецької окупації Києва — Гіляров Сергій Олексійович (1887-1946) — мистецтвознавець. Працював у музеї 1923-45 (з перервою у 1933-36), учений секретар, заступник директора і хранитель, керівник аспірантури при музеї (з 1926). Одночасно викладав у київських інститутах: археологічному (1918-24), художньому (1924-45), театральному (1930-34), кінематографічному (1930-і рр.), інженерно-будівельному (1934-45); очолював Київську музейну групу при Управлінні у справах мистецтв УРСР (1943-44). Зробив значний внесок у поповнення, наукову обробку і систематизацію музейного зібрання. Автор каталогів музею (1927, 1931). Неодноразово виступав за повернення з Росії пам'яток українського походження (1918), проти руйнування шедеврів церковної архітектури, розпродажу і вивезення пам'яток музейного зібрання за межі України. 1933 заарештований, перебував під слідством за «антирадянську діяльність», 1936 відновлений на роботі у музеї. З 1942 — член ученої ради Музею-архіву переходової доби, де з його ініціативи було організовано виставку «Руйнування більшовиками пам'яток культури Києва» (липень 1942). 1943 відмовився виконувати наказ німецького командування про виїзд до Німеччини. 1945 заарештований органами НКВС, помер під час слідства в Лук'янівській в'язниці в Києві.

1936-78 — Овчинников Василь Федорович (1907-78) — художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). Зробив значний внесок у розбудову музею, евакуацію найцінніших музейних колекцій з початком Великої Вітчизняної війни. Під його керівництвом після звільнення Києва заклад першим серед музеїв міст СРСР, окупованих нацистами, 16 вересня 1944 відновив свою діяльність. За загальною редакцією В. Овчинникова вийшла низка видань музею: «Каталог західноєвропейського живопису і скульптури»(1961), «Альбом західноєвропейського живопису» (1964). Під час роботи в музеї написав низку живописних і графічних творів (серії «З іскри — полум'я», «Окупанти у Києві», «Материнство», «Космос» та ін.), працював у жанрі монументальної керамічної мозаїки. Послідовник принципів українського монументального живопису 1920-30-х рр. (бойчукістів), не раз піддавався критиці з боку представників офіційного мистецтва. Позбавлений державних замовлень, власним коштом виклав на торцях будинків, розташованих на подвір'ї, керамічні панно: «Будьонівець», «Серце Данко» (обидва — 1963), «Українська мадонна» (1964) та ін.

В різні роки у приміщенні музею і флігелі, розташованому на подвір'ї, жили І. Врона, С. Гіляров, М. Макаренко, В. Овчинников та інші співробітники музею.

У кін. 1999 повернено історичну назву — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Тепер в його фондах налічується бл. 25 тис. пам'яток країн Західної Європи, Америки, Близького й Далекого Сходу. Це — найбільше й найцінніше в Україні зібрання зарубіжного мистецтва. Музею передано також сусідній будинок № 17.

1903-06 в будинку № 13 проживав Абрагамсон Артур Адольфович (1854-1924) — інженер, громадський діяч. З 1897 — перший помічник і заступник начальника, з 1904 — начальник служби шляхів і споруд Управління Південно-Західної залізниці. Голова правління Київського товариства каналізації, член правління акціонерного товариства «Київська міська залізниця», голова механіко-будівельного відділу Київського відділення Російського технічного товариства, один із засновників Київського товариства швидкої медичної допомоги. Викладав у Київській школі десятників, на спеціальних вечірніх курсах для службовців Південно-Заідної залізниці. Співзасновник (1882), головний редактор технічного наукового журналу «Инженер» (1898-1905).

За його проектами в Києві споруджено в 1902-05 Михайлівський механічний підйом (фунікулер), кілька житлових будинків (не збереглися). Досліджував проблеми міської каналізації, опублікував кілька теоретичних статей з цієї тематики, виступав з доповідями на Російських водопровідних з'їздах. Пізніше мешкав на вул. Володимирській, 48.

З 1910-х рр. служив на Північній залізниці в Москві.

1917-18 у квартирі № 27 будинку № 13 на четвертому поверсі у дворі містилося Українське науково-технічне товариство «Праця», засноване 7 березня 1917. Ставило за мету вивчення економіки України, розробку перспективних планів її розвитку, підготовку кадрів. Функціонувало на приватні та громадські пожертви. Відкрило вечірні загальноосвітні курси для робітників у Лук'янівському народному будинку, разом з членами Українського наукового товариства, київського товариства «Просвіта», кооперативних організацій у липні 1917 створило комісію, яка здійснила підготовчі роботи з організації Українського народного університету — вищого навчального закладу з метою підготовки наукових кадрів для українізації освіти. До навчального закладу приймалися юнаки й дівчата віком не менше 16 років, які закінчили шість класів гімназії, учительський інститут або семінарію. Курс навчання — три роки, на підготовчому відділенні за програмою середніх класів гімназії — один-два роки. Вступ був вільний. Формування викладацького складу розпочалось у серпні 1917. Відкриття навчального закладу відбулося 5 жовтня на вул. Володимирській, 57 у приміщенні Педагогічного музею, де працювала УЦР, заняття проходили у вечірню зміну в Університеті св. Володимира на вул. Володимирськый, 60. У жовтні до університету записалося 1370 осіб. Програма вузу відповідала навчальним планам державних університетів. Він мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридичний факультети, підготовче відділення. У будинку на вул. Терещенківській, 13 в приміщенні товариства «Праця» містилася канцелярія університету, відбувалися збори ради професорів і лекторів. У серпні 1918 Український народний університет перетворено на Київський державний український університет, який містився в приміщенні колишнього Миколаївського артилерійського училища на сучасному просп. Повітрофлотському, 28.

В організації та діяльності товариства «Праця» й університету брали участь відомі вчені та громадсько-політичні діячі.

Вілінський Олександр Валер'янович (1872-1928) — інженер, вчений-механік, громадський діяч, один із засновників товариства «Праця». Член Українського наукового товариства, товариства «Просвіта», Українського клубу, Української Центральної Ради, виконкому Ради об'єднаних громадських організацій Київщини. Директор майстерень Всеросійського союзу міст у Києві (з 1916), директор департаменту професійної освіти Генерального секретаріату освіти (з грудня 1917). За Української Держави служив у Міністерстві освіти, з жовтня 1918 — генеральний консул в Цюриху. Емігрував.

Ганицький Іван Михайлович — математик, один із засновників товариства «Праця», ректор і професор Українського народного і Київського державного українського університетів, товариш генерального секретаря торгу і промисловості УНР.

Грушевський Олександр Сергійович (1877-1943) — історик, профессор Українського народного і Київського державного українського університетів. Брат М. Грушевського. Пізніше працював у ВУАН. Репресований.

Зайцев Павло Іванович (1886-1965) — літературознавець, письменник, громадський діяч, начальник канцелярії Генерального секретаріату освіти (з вересня 1917), директор департаменту загальних справ Міністерства освіти УНР і Української Держави, засновник часопису «Наше минуле» (1918). Викладав в Українському народному університеті, а також в Українській педагогічній академії, Другій Київській українській гімназії. Емігрував.

Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович (1868-1920) — правознавець, акад. УАН (з 1919), професор Українського народного університету.

Кравчук Михайло Пилипович (1892-1942) — математик, акад. ВУАН (з 1929). Один з організаторів, доцент Українського народного і Київського державного українського університетів. Репресований.

Левинський Іван Іванович (1851—1919) — архітектор, професор Львівського політехнічного інституту, один із засновників товариства «Праця».

Лук'яненко Олександр Митрофанович (1879-1974) — мовознавець, один із засновників, професор Українського народного і Київського державного українського університетів.

Огієнко Іван Іванович (1882-1972) — мовознавець, історик, церковний і громадський діяч. Член УПСР. Один із засновників Українського народного університету в Києві. Перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (1918), міністр освіти (1919), ісповідань (1919-20) уряду УНР, голова Української греко-католицької церкви в Канаді (з 1952).

Павлуцький Григорій Григорович (1861-1924) — мистецтвознавець, професор Українського народного і Київського державного українського університетів, декан історико-філологічного факультету державного університету, один із засновників Української державної академії мистецтв.

Сушицький Феоктист Петрович (1883-1920) — літературознавець, професор Українського народного і Київського державного українського університетів, ректор останнього (з жовтня 1918), професор Української науково-педагогічної академії.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865—1919) — економіст, політичний діяч, акад. УАН (з 1918). Член УПСР, у серпні-грудні 1917 — генеральний секретар фінансів, виконувач обов'язків генерального секретаря торгу і промисловості (з жовтня). Декан юридичного факультету Українського народного та Київського державного українького університетів, один із засновників УАН.

Широцький Костянтин Віталійович (1886-1919) — мистецтвознавець, професор Українського народного і Київського державного українського університетів, член секції охорони пам'яток Генерального секретаріату освіти.

Терещенківська, 17

Садиба 1875-79, в якій проживали Бородін О. П., Сахновські В. М. і Є. Н., було встановлено перший в Києві телефон

В ньому було двоє парадних і одні чорні гранітні сходи, вимощені мармуровими плитками коридор і сходові майданчики. У підвалі — три кімнати і шість окремих комор з коридорами, на першому поверсі — маленька кімната для швейцара під парадними сходами і шість кімнат, на другому-третьому — вісім, в мезоніні — чотири. На кожному поверсі було також по дві кухні з кахляними грубами і чавунними котлами, в мезоніні — мармурова ванна, ватерклозет, кахляна груба з мідним котлом. Чоловий фасад завершувала металева балюстрада (втрачена). 1878-79 у тилу садиби споруджено двоповерховий цегляний флігель (№ 17-б) за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва з першим господарським і другим житловим поверхами. 1880 перший поверх перебудовано на житловий. На кожному поверсі — по шість кімнат, передпокої, господарські й службові приміщення, гранітні парадні сходи. Ділянку було обнесено дерев'яним парканом. Обидва будинки використовувались як прибуткові. 6 березня 1882 А. Сулимовська продала домоволодіння відомому підприємцю й меценату Н. Терещенку, який 1887-88 на вільному місці побудував двоповерхові особняк і флігель (тепер ділянка № 15). 1888 Н. Терещенко розділив садибу та продав № 15 своїй дочці В. Ханенко, а № 17 заповів 1900 іншій дочці Є. Сахновській, яка проживала тут з родиною. На той час до двоповерхового флігеля № 17-б прилягали одноповерхові служби (№ 17-в), упродовж межі з садибою № 15 розташовувався одноповерховий флігель (№ 17-г). Інші приміщення здавалися внайм. Після вертикального спланування вулиці 1914 на чоловому фасаді головного будинку утворився високий глухий цокольний поверх. 15 жовтня 1919 садибу придбав С. Пістряк, який став її останнім приватним власником. Після націоналізації споруди використовувалися як житлові. У 2-й пол. 1930-х рр. прорізано прямокутні вікна цокольного поверху головного будинку (№ 17), колишні служби (№ 17-в) надбудовано поверхом, знесено господарську будівлю (№ 17-г) та на її місці зведено наявний мурований двоповерховий будинок, що не має архітектурної цінності. 1986 головний будинок передано Київському музею західного і східного мистецтва, 2001 проведено ремонтно-реставраційні роботи.

Головний будинок, 1875-78, № 17

На червоній лінії забудови вулиці. Триповерховий на цокольному поверсі, з підвалом і тильним мезоніном, мурований, тинькований, у плані Т-подібний, завершений багатосхилим дахом по дерев'яних кроквах з хвилястою шиферною покрівлею. Планування мішаного типу з анфіладою приміщень вздовж чолового фасаду. Перекриття пласкі, дерев'яні, підсилені металевими балками.

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Головну вісь акцентовано центральною розкріповкою, фігурним аттиком, високим ґанком, чавунним балконом-навісом другого поверху на витих колонках з ажурною огорожею. Симетрію композиції порушує розташований праворуч від центру лучковий отвір проїзду у двір. Архітектурний декор змодельовано в цеглі. Здвоєні півциркульні вікна першого поверху обрамлено рустованими лиштвами, третього — вузьким облямуванням. Вікна найбільш репрезентативного другого поверху мають форму біфоріїв з колонками коринфського ордера та горельєфними зображеннями чоловічих голів у круглих медальйонах, вписаних у широку рустовану арку. Простінки вікон другого і третього поверхів декорують здвоєні пілястри з коринфськими капітелями; кронштейни вінцевого карниза прикрашено ліпленням.

В інтер’єрі збереглися первісні двері, груби, набірний паркет.

Архітектура фасаду будинку органічно вписана в ансамбль фронтальної забудови вулиці.

Флігель, 1878-79, № 17-Б

Двоповерховий на цокольному поверсі, мурований, у плані прямокутний. Дах трисхилий з бляшаною покрівлею. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі дерев'яні.

Фасад симетричний відносно центральної осі, по вертикалі розчленований центральною та двома бічними розкріповками на одну віконну вісь, по горизонталі — підвіконним гуртом і міжповерховим карнизом, уступчастим вінцевим карнизом.

Споруда — історична складова комплексу забудови міської садиби.

1877—84 в будинку № 17 проживав Бородін Олександр Парфенійович (1848-98) — інженер, учений у галузі залізничного транспорту. Закінчив технологічний (1870) та шляхів сполучення (1872) інститути у Санкт-Петербурзі, працював інженером, керуючим Рязько-Вяземської залізниці. 1877 — керуючий Києво-Брестської залізниці. Під час російсько-турецької війни 1877-78 брав участь в організації мобілізаційного перевезення військ залізницею у зимовий час (вперше у практиці воєнних дій), на ділянці Унгени -Ясси створив перевантажувальний район для передачі вагонів і вантажів з залізниць Росії на залізниці Румунії, які мали різні розміри колії, утеплив усі вагони тощо. З 1878 — керуючий Південно-Західної залізниці, 1879-89 — головний інженер служби рухомого складу, тяги та майстерень залізниці, пізніше — знов керуючий. Вдосконалив на ній систему водопостачання, здійснив централізацію та механізацію ремонту рухомого складу.

Основоположник локомотивної науки в Російській імперії. При Київських головних залізничних майстернях відкрив хімічну (1879) та механічну (1883) лабораторії, в яких вперше в країні проводив дослідження складу води, мастила та інших матеріалів. Впровадив статистичний облік усіх пошкоджень рухомого складу в процесі експлуатації, систему преміювання робітників служби за економію експлуатаційних витрат.

1881 на базі майстерень створив першу в світі паровозодослідницьку станцію. Розробив і 1885 побудував новий потужний тип паротягу системи «тандем-компаунд», який з 1889 експлуатувався на залізницях США та інших країн. За цей винахід нагороджений медаллю Товариства цивільних інженерів у Парижі. Брав активну участь у діяльності Київського відділення Російського технічного товариства, сприяв заснуванню в Києві журналу «Инженер» (виходив 1882-1917), був його постійним автором, редактором відділу «Механіка і механічна технологія», з 1885 — головний редактор і видавець. 1878 з ініціативи О. Бородіна в Головних залізничних майстернях встановлено перші в місті чотири електричні ліхтарі. 1880 також вперше в Києві обладнав у цьому будинку телефонний зв’язок з першого поверху на другий. Телефонний апарат демонструвався членам технічного товариства під час засідання, що відбулося на квартирі О. Бородіна. З 1891 — почесний член Російського технічного товариства, яке заснувало медаль ім. О. Бородіна за найкращі винаходи і дослідження у залізничній справі.

До 1917 в будинку проживав Сахновський Володимир Микитович (1855-1917) — лікар, доктор медицини, громадський діяч. Його дружина Єфросинія Николівна — дочка підприємця, мецената, колекціонера Н. Терещенка. Разом з родиною займав чотири квартири на першому, третьому і четвертому поверхах. Був гласним Київського губернського земського зібрання (васильківський повітовий предводитель дворянства), одним із засновників і членом першого складу правління Товариства швидкої медичної допомоги в Києві, членом комітету лікарні для чорноробів (його членом була також Є. Сахновська), збудованої коштом Н. Терещенка, Товариства боротьби з дитячою смертністю, Київського місцевого правління Російського товариства Червоного Хреста.

На поч. 20 ст. у квартирі В. Сахновського містилося правління очолюваного ним Київського відділення допоміжної медичної комісії, до складу якого входили відомі лікарі: С. Томашевський (товариш голови), М. Оболонський, І. Скворцов. До поч. 1890-х рр. мешкав на вул. Михайлівській, 21.

Невелике мистецьке зібрання Сахновських у 1920-х рр. увійшло до складу Музею мистецтв ВУАН.

Тепер будинок належить Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків.

Терещенківська, 21

Житловий будинок 1879, в якому проживав Драгомиров А. М.

У кін. 1917 — на поч. 1918 у семикімнатній квартирі № 3 на другому поверсі будинку проживав Драгомиров Абрам Михайлович (1868-1955) — військовий, політичний діяч, генерал від кавалерії (з 1916), син відомого російського військового і державного діяча, Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора у 1898-1903 М. Драгомирова. В квітні-травні 1917 — головнокомандувач армій Південного фронту, звільнений у відставку за опір політиці демократизації армії Тимчасового уряду.

Під час перебування в Києві разом з А. Савенком, В. Шульгіним та іншими відомими політичними діячами входив до позапартійного блоку російських виборців, від якого вони висувалися кандидатами по Київському виборчому округу на виборах до Всеросійських установчих зборів в листопаді 1917 (не обрані). 1918 допомагав генералу М. Алексєєву у формуванні Добровольчої армії, помічник головнокомандувача, голова Особливої наради при ньому. В 1919 — головнокомандувач Київської області і командувач групи військ київського напряму Збройних сил півдня Росії. Емігрував.

Терещенківська, 23

Житловий будинок, 2-а пол. 19 ст.

Первісно двоповерховий з фасадом у стилі класицизм. У кін. 19 ст. реконструйований з добудовою лівого крила і надбудовою третього поверху, ошатнішим опорядженням фасаду. В кін. 19 - на поч. 20 ст. належав родині купця 1-ї гільдії, власника млина на Подолі Я. Кельбера. В радянський час націоналізований, згодом пристосований під медичні заклади, інтер'єри реконструйовано. На подвір'ї зберігся флігель садиби (не має архітектурно- історичної цінності).

Триповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Вхід влаштовано на тильному фасаді, на лівому фланзі — проїзд у двір. Перекриття пласкі, дах вальмовий під бляхою. Первісне внутрішнє планування не збереглося. Зовнішнє оздоблення виконане у ренесансно-бароковій стилістиці.

Композицію десятивіконного чолового фасаду вирішено за триосьовою схемою, симетрію якої дещо порушує наявність на правому краї зайвого одновіконного прясла. Осі означено розкріповками — центральною тривіконною та бічними одновіконними, що на першому поверсі підкреслені фільончастими лопатками, на другому — пілястрами, на третьому — тричвертєвими канелюрованими колонами коринфського ордера. Пілястри другого поверху центральної кріповки увінчано капітелями у вигляді жіночих голівок. Горизонтальні поповерхові членування відзначаються класичними архітектурними обломами, вінцевий карниз у розкріповках збагачено модульйонами, прикрашеними акантом. На першому-другому поверхах простінки рустовано, вікна в різноманітних лиштвах прямокутні. Аркові (у розкріповках) і прямокутні прорізи третього поверху акцентовано масивними замковими каменями у формі кронштейнів. Архітектурний декор доповнюють численні ліплені деталі. Спрощений дворовий фасад розкреслено поповерховими гуртами.

Будинок — характерний зразок житла заможних власників, важлива ланка цілісної історичної забудови вулиці. Тепер тут міститься районна дитяча клінічна лікарня № 6 і кафедра педіатрії Національного медичного інституту ім. О. Богомольця.

Терещенківська, 25/10

Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому містився Український генеральний військовий штаб Армії УНР, проживали Горські А. О. і О. В., Зарецький В. І., Рогач І. А.

Зведений 1879 за проектом інж. М. Максимовича, 1899 надбудований одним поверхом із збереженням стилю опорядження фасадів за проектом інж. Л. Городецького. Використовувався як житловий з торговельними приміщеннями. У 1970-х рр. реконструйований, з боку подвір'я надбудовано мансарду. Триповерховий з боку вул. Терещенківської, чотириповерховий з боку вул. Л. Толстого, з підвалом, цегляний, у плані Г-подібний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень та входами з боку двору. Перекриття пласкі, залізобетонні. Дах вальмовий, бляшаний.

Вирішений у цегляному стилі з елементами російської архітектури 16-17 ст. Вуличні фасади оформлені рівнозначно. Роль композиційного акценту відіграє зрізане наріжжя з еркером другого поверху та вінцевим аттиком з кілеподібним завершенням вище півциркульного віконця. Еркер над віконцем спирається на з'єднані лучковою перемичкою ступінчасті кронштейни та завершується рядком з кілеподібних кокошників. Ярусна архітектоніка фасадів підкреслена міжповерховими гуртами і карнизами. Цоколь та нижній поверх з боку вул. Л. Толстого мають гладенькі стіни з прямокутними прорізами. Перший (з боку вул. Терещенківської) та другий (з боку вул. Л. Толстого) поверхи декоровано дощаним рустом поміж лучковими вікнами. В центрі фасаду з боку вул. Терещенківської — півциркульне вікно з рустованим архівольтом (вірогідно, зроблено на місці первісного отвору входу). Найпишніше оздоблені другий - третій поверхи, відзначаються розвиненим обрамленням прямокутних вікон, утвореним з муфтованих напівколонок, трикутних сандриків з довгими раменами та фігурних підвіконних фартушків. Площинне оздоблення верхнього поверху складається з фільончастих лопаток, контурних лиштв прямокутних вікон, широкого аркатурного фриза та зубчиків під вінцевим карнизом.

Споруда акцентує ріг історичної забудови вулиць.

У листопаді 1917 — квітні 1918 (з перервою) в будинку містився Український генеральний військовий штаб Армії УНР, утворений 29 листопада 1917. Складався з двох відділів — генеральних квартирмейстерств — оперативного й організації армії.

До лютого 1918 Генштаб очолював Бобровський Борис Павлович (1868-1918) — генерал-майор російської армії, генерал-поручик Армії УНР; випускник Полтавського кадетського корпусу (1885), Першого Павловського військового училища (1886), Імператорської військової академії у Санкт- Петербурзі (1893), начальник штабу Двінського військового округу під час Першої світової війни, організатор і керівник Української військової громади в Двінську (1917).

Керував розробкою проекту організації Армії УНР, її структури, законів про постійне військо, його статутів, одностроїв та ін. Під час захоплення Києва більшовицьким військом на чолі з М. Муравйовим на початку лютого потрапив у полон, розстріляний.

У березні-квітні 1918 начальником Генштабу був Сливинський Олександр Володимирович (1886-1956) — військовий, громадський діяч; старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу (1916), штаб-офіцер штабу командувача Румунського фронту (1917), підполковник російської армії, учасник українізації російських частин на фронті, делегат І і II Всеукраїнських військових з'їздів, член Українського військового генерального комітету (1917), заступник начальника Українського генерального військового штабу (з листопада 1917), полковник Армії УНР, начальник Генерального штабу Армії Української Держави (1918). Емігрував.

На посаді заступника начальника Генштабу розробив план організації української регулярної армії з кадрів частин Південно-Західного та Румунського фронтів, які перебували на території України. На посаді начальника Генштабу здійснив його реорганізацію, продовжив роботу зі створення регулярної української армії.

У жовтні-грудні 1941 у квартирі № 3 будинку жив Рогач Іван Андрійович (1913-42) — журналіст, учасник молодіжного руху в Прикарпатській Україні, редактор єдиної щоденної української газети в Закарпатті «Нова свобода» (1938), особистий секретар прем'єр-міністра Карпатської України А. Волошина (1938-39). Член Організації українських націоналістів, з похідними групами якої прибув у Наддніпрянську Україну. У вересні-листопаді 1941 редагував щоденну газету «Українське слово», редакція якої містилася на сучасній вул. Воровського, 24 (див. ст. 75.11).

12 грудня заарештований гестапо з іншими співробітниками газети, 21 лютого 1942 розстріляний у Бабиному Яру разом з іншими учасниками націоналістичного підпілля.

З кін. 1943 (або поч. 1944) до 1953 у квартирі № 6 на третьому поверсі проживав Горський Олександр Валентинович (1898-1983) — один з організаторів вітчизняного кіновиробництва. У ці роки — директор Київської кіностудії художніх фільмів, у 1953-61 — Одеської кіностудії.

Тут мешкала до кінця життя разом з рідними Горська Алла Олександрівна (1929-70) — художниця, громадська діячка. У роки проживання в цьому будинку закінчила Республіканську середню художню школу, 1954 — Київський художній інститут (учениця С. Григор'єва). Автор багатьох станкових художніх творів: «Прип'ять», «Абетка», «Хліб» (усі — 1960-і рр.), малюнків: «Автопортрет» (1961), «Мати» (1963), «Село» (1962-63), портретів А. Петрицького, В. Симоненка, Т. Шевченка та ін. 1964 виконала вітраж у фойє Київського університету «Шевченко. Мати» (у співавт.), який був відразу знищений за розпорядженням університетського керівництва з «ідеологічних» міркувань. 1952 одружилася з Зарецьким Віктором Івановичем (1925-90) — художником, громадським діячем. 1953 закінчив Київський художній інститут (учень С. Григор'єва). Автор картин «Шахтарі. Зміна» (1956), «Спекотний день» (1957), «Дівчата» (1962), «Оля» (1969), декоративного оздоблення середньої школи № 5 у Донецьку (1965-66, у співавт.). Як художники- монументалісти А. Горська і В. Зарецький працювали разом над створенням мозаїчного панно «Прапор Перемоги» в Краснодонському меморіалі «Молода гвардія» (1968-70, у співавт.), мозаїчної композиції на фасаді ресторану «Вітряк» (1967).

Громадська діяльність А. Горської відіграла значну роль у формуванні нової генерації українських інтелектуалів. Разом з І. Світличним, В. Симоненком, В. Стусом та іншими стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді — культурно-мистецького осередку, що діяв у Києві в 1962-64. З цим клубом пов'язані біографії багатьох сучасних діячів національної культури. Деякий час його очолював В. Зарецький, не раз члени клубу збиралися у цій квартирі. При клубі діяли театральна студія, де А. Горська очолювала сценографічну майстерню. Художниця та її оточення обстоювали у суспільному житті погляди, незалежні від офіційних, брали участь у акціях протесту проти політичних репресій, морально й матеріально підтримували політв'язнів та членів їхніх родин. Через це А. Горська зазнавала переслідувань з боку радянських державних органів. Двічі її було виключено зі Спілки художників України. 28 листопада 1970 А. Горська трагічно загинула у Василькові за нез'ясованих обставин. Похована на Берковецькому цвинтарі у Києві.

Після від'їзду О. Горського до Одеси за подружжям залишилася частина квартири — дві кімнати (тепер реконструйовані), звернені в бік парку ім. Т. Шевченка. Вони мали також окрему майстерню на вул. Академіка Філатова, 10 В. Зарецький мешкав пізніше на вул. Воровського, 14, квартира № 16.

27 листопада 1995 на фасаді будинку з боку вул. Терещенківської встановлено меморіальну дошку з габро з бронзовим барельєфним портретом А. Горської (ск. Б. Довгань, арх. Ф. Юр'єв). Тепер будівлі № 23-25/10 займають районна дитяча клінічна лікарня № 6, кафедра педіатрії Національного медичного інституту ім. О. Богомольця, у цокольному поверсі № 25/10 з боку вул. Л. Толстого — аптека.

Поиск

E-mail: Kyiv.Heritage.Guide@gmail.com