Хрещатик вулиця

Зміст

1. План-схема розташування пам'яток

Хрещ схема

2. Експлікація

№ 6 Житловий та офісний будинок (Будинок трестів), 1911-12, 1927-28
№ 8 Київське відділення Санкт-Петербурзького (Петроградського) облікового і позичкового банку, 1914-16
№ 10 Київське відділення Волзько-Камського комерційного банку, 1912-14
№ 12 Житловий будинок 19–20 ст., в якому проживав Оглоблін М. Я., містилися редакція і бюро «Записок Киевского отделения Императорского Русского технического общества по свеклосахарной промышленности», редакція журналу «Инженер»
№ 13-17 Комплекс житлових будинків, в якому проживали відомі діячі науки і культури
№ 15 Пасаж 1913–14, 1946–55, в якому проживали відомі діячі науки і культури (первісно мав № 24, після 1898 – № 25)
№ 21 Житловий будинок 1953–54, в якому проживала Чавдар Є. І.
№ 22 Головпоштамт, 1952—58
№ 23-25-27 Комплекс житлових будинків 1951–54, в якому проживали відомі діячі культури і науки
№ 24 Адміністративний будинок, 1953-55
№ 26 Радіотелецентр, 1949–50
№ 28/2 Будинок Міністерства культури УРСР, 1956—58
№ 29/1 Житловий будинок 1951 – 56, в якому проживав Тимохін В. І.
№ 30/1 Будинок Міністерства лісового господарства УРСР, 1953
№ 32 Будинок Київського відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку 1913—15, в якому містилося Головне архітектурно-планувальне управління Києва, де працювали відомі архітектори
№ 34 Адміністративний будинок, 1956
№ 36 Виконком Київської міської ради, 1952—57
№ 38/2 Універмаг Наркомвнуторгу (нині Центральний універмаг)
№ 42 Житловий будинок, 1895-96
№ 44 Садиба кін. 19 ст., в якій містилися Зуболікарська школа докторів Головчинера Л. С., Лур'є І. І. та зубного лікаря Головчинер З. С., Видавниче товариство «Друкарь», Єврейський народний університет, Центральне бюро Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), працювали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя
№ 46 Житловий будинок, 1872-74
№ 48 Житловий будинок, 1880
№ 50 Садиба, 1880–82. До зміни нумерації на Хрещатику мала № 56. У межах кварталу, забудованого у 2-й пол. – на поч. 20 ст.
№ 52 Житловий будинок 1875–78, в якому містилися склад-магазин і фабрика музичних інструментів Ї́ндржиха (Ге́нрих-Ігна́тій Ігна́тійович) Ї́ндржишека, перший у Києві постійний «Художній салон», Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, в яких працювали і навчалися відомі діячі культури, проживав Бажан М. П.
Станція метро «Хрещатик», 1960

3. На вул. Хрещатик розташовано 31 об'єкт культурної спадщини (перелік по районам міста)

Перелік Хрещ с1

Перелік Хрещ с2

Перелік Хрещ с3

4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Хрещатик вулиця, 18-21 ст.(археол., архіт., іст., мист., містобуд.)

Вулиця, яка є своєрідним символом Києва, має протяжність бл. 1200 м, шир. — 72 м. 1834—69 мала назву Хрещатик, яку офіційно затверджено 1869. 1923-37 — вул. Воровського. До вулиці прилучаються Володимирський узвіз, вулиці М. Грушевського, Інститутська, Трьохсвятительська, Архітектора Городецького, Прорізна, Лютеранська, Б. Хмельницького, бульв. Т. Шевченка, перетинається трьома площами — Європейською, Майданом Незалежності та Бессарабською.

Прокладена в долині між Печерським і Старокиївським пагорбами, в місцях природних відступів рельєфу утворює три площі — трикутну в плані Європейську (раніше мала назви Кінна, Театральна, Європейська, Царська, ім. ІІІ Інтернаціоналу, Сталіна, Ленінсько то комсомолу); Майдан Незалежності (попередні назви площі — Козине болото, Хрещатицька, Думська, Радянська, Калініна, Жовтневої революції) і пл. Бессарабська (Басейна, Б. Хмельницького). У давнину на Хрещатику було місце полювання киян, де вони розставляли ловчі сіті (перевісища). В 11 ст. в районі Майдану Незалежності проходили оборонні укріплення Верхнього міста з Лядською (пізніше — Печерською) брамою (археологічні залишки воріт експонуються в підземному переході). Звідси Іванівська дорота вела на Печерськ. У документах 17 ст. долина мала назву Хрещатої, тому що її перетинали (перехрещували) яри; по ній вздовж невеликого струмка — притоки р. Либідь — йшла стародавня дорога на Васильків. Заселення долини почалося з 2-ї пол. ст. й активізувалося в зв'язку з пожежею на Подолі в 1811. Забудова починалася від Старого міста, в 1800 досягала сучасної вул. Прорізної, 1830 — пл. Бессарабської. У пропозиціях щодо розвитку Києва першого київського міського архітектора А. Меленського вулиця вперше намічена як центральна магістраль, що зв'язує Старе місто, Поділ і Печерськ. За його проектом 1802-05 на місці сучасного Українського дому було споруджено дерев'яний будинок першого міського театру (розібраний 1856, на його місці споруджено готель «Європейський» за проектом арх. В. Беретті), після чого вулиця одержала назву Театральна. Остаточних контурів набула в генеральному плані Києва 1837 (архітектори В. Беретті, Л. Станзані, інж. Л. Шмигельський). Істотний вплив на її заселення мало будівництво Київської фортеці на Печерську (1830—50-і рр.), жителі якого примусово виселялися в інші райони міста.

У серед. 19 ст. по периметру Хрещатика розташовувались малоповерхові будинки в стилі класицизм, побудовані за типовими проектами і запроектовані архітекторами В. і О. Беретті, А. Геккером, А. Меленським, М. Самоновим, Л. Станзані та ін. Забудова мала садибний характер, її щільність не перевищувала 20 відсотків. Велику роль у формуванні обличчя вулиці відігравали масиви зелених насаджень (особливо з боку Липок) і споруди другого плану (Інститут шляхетних дівчат, Сулимівка, Олександрівський костьол, Свято-Михайлівський Золотоверхий і Софійський монастирі, Присутствені місця та ін.). У центрі сучасної пл. Європейської розташовувався фонтан «Іван», на Майдані Незалежності — торговельна площа і стара пошта, що містилася з 1849 в ампірному будинку поміщика О. Головинського (зруйнований 1914, на цьому місці тепер Головпоштамт), на пл. Бессарабській — міська застава з шлагбаумом і заїздами.

Найяскравіші споруди Хрещатика, які ставили його в рівень з центрами багатьох європейських міст, таких, як Краків, Варшава, Дрезден, належали до другого періоду існування вулиці, а саме — до кін. 19 — поч. 20 ст., коли щільність забудови досягла 70-75 відсотків.

У 1860-х рр. вулицю вкрито бруківкою, яку 1904 замінено гранітною шашкою. Серединою вулиці протікав струмок, замкнений 1888 в підземну трубу, що частково відводила воду до яру в районі Бессарабки. До 1870-х рр. освітлення здійснювалося гасовими ліхтарями, згодом — газовими, з 1900 — електричними. 1892 вздовж вулиці прокладено дві колії парового, згодом — електричного трамваю (колії розібрано 1936).

Вул. Хрещатик йшла від Царського саду і Царської площі, що розпочиналася будинком Купецького зібрання (тепер Національна філармонія України) з розташованим праворуч від будинку пам'ятником Олександру ІІ (1911, ск. Е. Ксименес; зруйнований 1919) і закінчувалася спорудою головного київського ринку — Бессарабського (див. ст. 9). На вулиці розміщувалися різні губернські й адміністративні установи, головний поштамт і телеграф, найкращі крамниці, готелі, кінотеатри, клуби й видавництва, сім споруд най-важливіших київських банків того часу. Забудований багатоповерховими спорудами в формах історизму та модерну, декорованими найрізноманітнішими металевими деталями, ліпленням, дзеркальними вітринами, Хрещатик став найбільш репрезентативною частиною міста.

У функціональному відношенні найважливішою спорудою була Міська дума, з побудовою якої (1876) центр адміністративного управління Києвом перемістився з Подолу на Хрещатик. Триповерхова з годинниковою вежею, підковоподібна в плані будівля Думи в стилі необароко стояла посередині Хрещатицької площі (тепер — Майдан Незалежності). Вона вважалася найкращою роботою київського міського арх. О. Шіле (зруйнована під час Великої Вітчизняної війни). Перед південним фасадом Думи 1913 було встановлено пам'ятник голові Ради міністрів Російської імперії П. Столипіну (ск. Е. Ксименес).

У розбудові Хрещатика кін. 19 — поч.20 ст. брали участь майже всі київські архітектори, а також кілька провідних архітекторів із Росії. Загалом по фронту вулиці споруджено 53 будинки (№ 2-58 — на парному боці, № 1-47 — на непарному). Серед тих, що не збереглися до наших часів, слід відзначити такі: прибутковий будинок композитора Д. Агренєва-Слов'янського з великою концертною залою на другому поверсі (№ 1/2), побудований за проектом арх. М. Казанського 1891 в неоросійському стилі. Чотириповерхова цегляна споруда відзначалася виразним силуетом, підкресленим декоративною наріжною вежею, і пишно оздобленими фасадами, які нагадували теремні палати 17—18 ст. Власник будівлі, композитор Д. Агренєв-Слов'янський, автор відомої пісні «Прощання слов'янки», мріяв про «Слов'янський двір» з концертною залою на 50 тис. осіб, більшою, ніж Міланська «La Scala».

Будинок Київської біржі (№ 13) був зведений 1882 за проектом арх. Г. Шлейфера в стилі пізнього ренесансу. Двоповерхова цегляна споруда виділялася великими вікнами другого поверху з півциркульними перемичками, де була велика зала.

Автором великого чотириповерхового будинку Російського страхового товариства в стилі неоренесанс, що містився на розі з вул. Прорізною (№ 28), був відомий київський арх. В. Городецький. На розі з пл. Бессарабською стояв триповерховий готель «Національ» (№ 29) з оригінальними прямокутними вежами заввишки в поверх з боку Хрещатика. Збудований на місці попереднього готелю В. Беретті на межі 19—20 ст. в стилі неоренесанс за проектом міського арх. В. Ніколаєва. Був відомий в місті інтер'єрами в «неоукраїнському стилі».

У 1917 знесено пам'ятник П. Столипіну, замість якого встановлено погруддя К. Марксу у формах кубізму (1919 — з гіпсу, 1922 — з тривкого матеріалу, 1933 — знесено). На Хрещатику (№ 5) зведено конструктивістський Будинок державних установ (архітектори Л. Горелик, М. Шехонін), з 1934 у реконструйованому арх. М. Шехоніним будинку № 15 розміщено радіотеатр (обидва будинки не збереглись).

У першому радянському генплані міста, розробленому й ухваленому 1934-36 (керівник — арх. П. Хаустов), Хрещатик зберігав значення центральної вулиці Києва. В ході його реконструкції було споруджено Універмаг Наркомвнуторгу (1935-38, архітектори Л. Мецоян, Д. Фрідман); Поштамт (1936-41, архітектори В. Осьмак, С. Германович); Будинок Оборони (1936-38, архітектори Л. Бірюкович, М. Грицай) (останні два не збереглись).

Під час Великої Вітчизняної війни було зруйновано майже всі будинки вулиці (крім кварталу між вул. Б. Хмельницького і бульв. Т. Шевченка). Тривалий час вважалося, що будівлі вулиці і прилеглих районів були знищені німецькими окупантами, проте, починаючи з 1960-х рр., з'ясувалося, що руйнування завдані внаслідок вибуху мін, закладених під час відступу радянських військ. Хрещатик відновлено й реконструйовано впродовж 1948-57. Київ був звільнений у листопаді 1943, а вже 22 червня 1944 оголошено всесоюзний конкурс на проект створення архітектурного ансамблю центральної вулиці Києва. До кінця року одержано 22 творчі пропозиції. У конкурсі взяли участь відомі російські та українські архітектори. Більшість архітекторів уявляла Хрещатик як вулицю-коридор із системою площ, над якою в різних місцях мали бути перекинуті транспортні віадуки. Вони мали забезпечити, з одного боку, зручні зв'язки Печерська з Верхнім містом, з другого — максимально звільнити від транспорту центральну магістраль. Крім системи площ, у різних місцях передбачалося спорудження висотних будинків, щоб акцентувати найважливіші планувальні вузли. 1946 на початку бульв. Т. Шевченка з боку пл. Бессарабської встановлено пам'ятник В. Леніну (ск. С. Меркуров, архітектори О. Власов, В. Єлізаров) (див. ст. 382).

Відновлення й реконструкцію вулиці було проведено на основі проекту, відібраного в результаті трьох турів відкритого конкурсу. Авторська група, якій доручено реалізацію проекту (архітектори О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, О. Заваров, О. Малиновський, Б. Приймак, інженери І. Скачков, В. Реп'ях), творчо використала закладені в премійованих конкурсних проектах ідеї авторських груп О. Тація (контрастне зіставлення суцільного фронту забудови і розривів із розкриттям схилів), В. Заболотного (використання декору барокових форм), В. Новикова (асиметричний профіль з бульваром).

Хрещатик отримав чітке зонування (непарний бік — житлові споруди, парний — громадські будівлі з магазинами на першому поверсі). Оригінальність ансамблю ґрунтувалася на створенні простору, що «пульсує», який тепер сприймається не як задум архітекторів, а як природний зв'язок з ландшафтом. На початку Хрещатика біля пл. Європейської його ширина (бл. 40 м) була чітко обмежена ще довоєнними червоними лініями забудови (тепер на непарному боці знесено будинок № 5, що робив вулицю вужчою). Потім вулиця розширюється до 70—100 м і набуває характерний тільки для неї асиметричний профіль з бульваром біля житлових будинків, який збагачується розкриттям схилів у просвітах між спорудами, і закінчується на пл. Бессарабській. Бульвар, не лише красивий, а й зручний, є чудовим місцем відпочинку.

Найвиразніші просторові композиції створено на пл. Калініна (тепер - Майдан Незалежності) з перспективним розкриттям висотного готелю «Москва» (тепер — «Україна») та навпроти вул. Леніна (тепер Б. Хмельницького), де поміж двох баштоподібних будинків № 25—27 прокладено по схилах гранітні сходи до розташованого на верхній терасі 14-поверхового будинку № 25. Натомість вихід вул. Енгельса (тепер Лютеранська) було перекрито будинком № 21 з облаштуванням у ньому наскрізного проїзду.

Під час будівництва вперше у вітчизняній практиці були використані конструктивні рішення, які потім поширилися не тільки на будовах України, але й за її межами. Це унікальні фундаментні колодязі з залізобетонних кілець (інж. І. Скачков), неповний збірно-монолітний каркас, збірні залізобетонні марші сходів і майданчиків, блоки сміттєпроводів, армокерамічні панелі перекриттів, облицювальна кераміка різних конструктивних систем. Повоєнна забудова Хрещатика є видатним явищем в розвитку архітектури України. їй притаманна ансамблевість, створена на основі використання класичних архітектурних мотивів і форм, єдності оздоблювальних матеріалів — світлої керамічної плитки і різнокольорового граніту. В художньому образі ансамблю найшов відображення пафос перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. За первісними проектами будинки № 13, 15, 17, 24, 25, 27 та інші прикрашалися статуарною скульптурою, від якої відмовилися у зв'язку з урядовою постановою 1955 про боротьбу з надмірностями в архітектурі. Пізніші споруди — готель «Дніпро» (№ 1, 1956—64, архітектори В. Єлізаров, І. Чмутіна), будинок Української кооперативної спілки (№ 7—11, 57, архітектори В. Заболотний, І. Чмутіна), наземний павільйон станції метро «Хрещатик» (№ 19, 1960, архітектори А. Добровольський, В. Єлі- заров та ін.) вирішено у стриманих раціональних формах.

Провідне місце на Хрещатику займає тричі реконструйований в післявоєнний час Майдан Незалежності (1935— 77 — пл. Калініна, 1977—91 — пл. Жовтневої революції). Офіційна його частина прилягає до готелю «Москва» (тепер — «Україна»). 1977 тут було зве-дено монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції (скульптори В. Бородай, В. Зноба, І. Зноба, архітектори О. Малиновський, М. Скибиць- кий), демонтований 12 вересня 1991. У цій частині площі традиційно встановлюється новорічна ялинка, проводяться народні гуляння і фестивалі. Після реконструкції 1976—81 (архітектори О. Комаровський, Г. Кульчиць- кий, В. Шарапов, О. Зибін, інженери В. Коваль, Ю. Лотоцький) на протилежному боці площі було розплановано зону відпочинку біля семи фонтанів, головний з яких мав світломузичні ефекти й отримав назву «Дружби народів» (ліквідований 2001). На північ від фонтану завершено формування ансамблю забудови півкруглої частини площі зі знесенням старого будинку, в якому 1859 зупинявся Т. Шевченко. На місці будинку Л.-М. Понятовського, де колись містилося губернське дворянське зібрання, зведено Будинок профспілок із наріжною годинниковою вежею (№ 18/2, 1975—80, архітектори О. Малиновський, О. Комаровський). Його чіткі геометризовані форми з елементами класичних ремінісценцій притаманні також архітектурі Музею В. Леніна (тепер Український дім), побудованого 1978—80 (арх. В. Гопкало та ін.) на місці колишнього готелю «Європейський» . Після появи цих провідних споруд здійснено часткову реконструкцію кварталу між вул. Трьохсвятительською й Майданом Незалежності. Тут на місці розібраної попередньої забудови в 1985—86 постали будинок № 4 і готель «Хрещатик» (№ 14—16, арх. Л. Філен- ко), які вирішено за схожими принципами архітектурного формоутворення. Останні зміни в забудові Хрещатика пов'язані з реконструкцією Майдану Незалежності в 2001—02.

Архітектурне обличчя сучасного Хрещатика являє собою органічне сполучення цінних в історико-архітектур- ному відношенні споруд 19—20 ст.

пл. Європейська № 1 — Український дім — колишній Київський філіал Центрального музею В. Леніна (1982; архітектори В. Гопкало, В. Гречина, В. Коломієць, Л. Філенко, інженери В. Коваль, Л. Линович);
№ 6 — житловий та офісний будинок (Будинок трестів; архітектори И. Зекцер і Д. Торов, пізній модерн);
№ 8 — Київське відділення Санкт-Петербурзького (Петроградського) облікового і позичкового банку (архітектори П. Андрєєв, Л. Бенуа, неоампір);
№ 10 (архітектори П. Андрєєв, Л. Бенуа, ск. В. Кузнецов, неоампір);
№ 13/2 і 17 — комплекс житлових будинків (архітектори О. Власов, А. Добровольський, Б. Приймак за участю архітекторів О. Малиновського, Р. Балабан, радянський ретроспек- тивізм);
пасаж — № 15 (арх. П. Андрєєв, неокласицизм; реконструкція за проектами архітекторів О. Власова, А. Добровольського, А. Малиновського, Б. Приймака, В. Созанського);
станція метро «Хрещатик» 1960;
№ 21 — житловий будинок (архітектори О. Власов, А. Добровольський, В. Со- занський, радянський ретроспективізм);
№ 22 — Головпоштамт (архітектори Б. Ладний, Б. Приймак, Г. Слуць- кий, З. Хлєбнікова);
№ 23, 25, 27 — комплекс житлових будинків (архітектори О. Власов, А. Добровольський, О. Малиновський, П. Петрушенко);
№ 24 — адміністративний будинок (архітектори В. Єлізаров, Л. Куликов, М. Шило); № 26 — будинок радіотелецентру (арх. Єлізаров);
№ 28/2 — будинок Міністерства культури УРСР (арх. В. Созанський);
№ 29/1 — житловий будинок (архітектори А. Добровольський, В. Ладний, О. Лінович, Б. Приймак);
№ 30/1 будинок Міністерства лісового господарства УРСР (архітектори О. Власов, О. Заваров);
№ 32 — будинок Київського відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку (арх. Ф. Лідваль, ск. В. Кузнецов, неоренесанс);
№ 34 — адміністративний будинок (архітектори О. Власов, О. Заваров, В. Шарапов); № 36 — будинок виконкому Київської міської ради (архітектори О. Власов, О. Заваров, О. Малиновський);
№ 38/2 — Універмаг Наркомвну-торгу (архітектори Л. Мецоян, Д. Фрідман);
№ 40/1 — готель «Кане» (арх. В. Ніколаєв, історизм);
№ 42 — житловий будинок (арх. О. Кривошеєв, історизм);
№ 44 — житловий будинок (архітектори Г. Шлейфер, А.-Ф. Краусс, історизм);
№ 46 — житловий будинок (арх. О. Шіле, історизм);
№ 48 — житловий будинок (історизм);
№ 50, 50-б, 50-в — садиба (арх. О. Хойнацький, історизм);
№ 52 — житловий будинок (архітектори О. Гросс, В. Ніколаєв, історизм); готель «Москва» на Майдані Незалежності (тепер «Україна»; архітектори А. Добровольський, А. Косенко, А. Ми- лецький, Б. Приймак, В. Созанський, інженери Л. Лінович та О. Печенов).
Завершує Хрещатик Бессарабський критий ринок (1912).

Пам'ятки історії

№ 8 — працював відомий кооперативний і державний діяч Д. Коліух;
№ 12 — проживав книготор- говець М. Оглоблін, містилися редакція і бюро «Записок Киевского отделения Императорского Русского технического общества по свеклосахарной проми- шленности», редакція журналу «Инженер», з якими співпрацювали відомі вчені, інженери, підприємці;
№ 13 — проживали художник С. Григор'єв, актор В. Добровольський, вчені В. Пере- сипкін, М. Стариков і О. Щербань;
№ 15 — співаки П. Білинник, Б. Гмиря, М. Гришко, композитор Г. Жуковський, актриса О. Кусенко, фізіолог рослин С. Лебедєв, терапевт А. Міхнь- ов, письменник В. Некрасов, поет І. Не- хода, філософ Д. Острянин, учений в галузі гідротехніки Б. Пишкін, фізико- хімік В. Ройтер, кінорежисер С. Юткевич;
№ 17 — проживали архітектор А. Добровольський, диригент В. Піра- дов;
№ 21 — оперна співачка Є. Чавдар; в № 23 — академіки АН УРСР Г. Савін і О. Щербань; в
№ 25 — актор В. Дальський, співак, композитор, письменник Козак, архітектор О. Малиновський;
в № 27 — актор, режисер Ю. Лавров, академік АН УРСР І. Федорченко;
в № 29 — оперний співак В. Тимохін;
в № 32 працювали керуючий Київським відділенням Російського для зовнішньої торгівлі банком, діяч Української Центральної Ради А. Добрий, головні архітектори Києва А. Добровольський, І. Іванов, Б. Приймак; в № 40/1 у готелі «Кане» проживали художник М. Врубель, майбутній гетьман України П. Скоропадський.
У садибі № 44 містилися Зуболікарська школа лікарів Л. Головчинера, І. Лур'є та зубного лікаря З. Головчинер, Видавниче товариство «Друкарь», Єврейський народний університет, Центральне бюро Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), працювали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя.
У № 52 містилися склад-магазин і фабрика музичних інструментів Г.-І. Іїндр- жишека, перший у Києві постійний «Художній салон», Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, в яких працювали і навчалися відомі діячі культури; проживав письменник М. Бажан. До появи споруди стаціонарного цирку П. Крутикова на сучасній вул. Архітектора Городецького (1903, не зберігся) сучасний Майдан Незалежності був головним «цирковим місцем» Києва. Тут будувалися тимчасові дерев'яні павільйони, в яких гастролювали відомі циркові трупи. Вистави відбувались і на пл. Бессарабській.

24 липня 1990 перед будинком Київської міської ради народних депутатів (№ 36) було вперше піднято національний синьо-жовтий прапор.

2004 в пасажі (№ 15) встановлено пам'ятник відомому київському архітектору В. Городецькому (скульптори В. Щур, В. Сівко, арх. В. Скульський).

У кін. 20 — на поч. 21 ст. набув нового обличчя Майдан Незалежності. 2001 тут з'явилися монумент на честь проголошення Незалежності України, пам'ятник легендарним засновникам Києва (обидва — ск. А. Кущ, архітектори — С. Бабушкін, О. Комаровський, Р. Кухаренко, О. Стукалов), пам'ятний знак «Козак Мамай» (скульптори В. Зноба, М. Зноба).

Значну частину історико-культурної спадщини втрачено

№ 1 — прибутковий будинок співака і хорового диригента Д. Агренєва-Слов'янського, який мріяв створити «Слов'янський двір», пропагував українську музику, підтримував творчі стосунки з композитором М. Лисенком, давав зі своїм хором концерти в Києві. За нового власника будинку (з 1897) тут містилися серед інших Комерційний клуб, Польське громадське зібрання «Огниво», Новий польський театр (1918). У лютому 1914 тут провів три сеанси одночасної гри з кращими шахістами міста чемпіон світу з шахів Х.-Р. Касабланка. У радянський час — клуб «Рад- робітник», Будинок оборони ім. М. Фрунзе. Тепер на цьому місці — готель «Дніпро» (1956—64).
№ 2 — у 1920-рр. діяли американські організації допомоги «Ара» і «Джойнт». № 3 — містилася Музично-драматична школа М. Лєсневич-Носової, в якій викладали відомі діячі культури.
№ 4 — розташовувалася майстерня (1879—89), з якої виросла знаменита фабрика ювелірних і золотих виробів И. Маршака (проживав у будинку № 5 на цій же вулиці), що містилася пізніше в № 8, 1895—1918 — знову за цією адресою. Тут же працював і фірмовий магазин.
№ 7 — діяло правління Київського то- (частини тексту не вистачає, також в оригіналі (стор. 1826)
№ 13 — біржа, де в 1920-х рр. містився Клуб інженерів і техніків, в 1930-х рр. Київська міська рада.
№ 14 — будинок представника старовинного козацького розу А. Миклашевського (1840-і рр., арх. О. Беретті), в якому на поч. 20 ст. містився спортклуб.
№15 — Дворянський клуб (зимове приміщення, літнє — в № 29)); 1901 — діяло Київське літературно-артистичне товариство, яке влаштувало в цей час творчі ювілеї М. Лисенка, О. Косач (Олени Пчілки), І. Нечуя-Ле- вицького; 1906—11 діяв «Малий театр» (з 1910 — театр-кабаре «Сатирикон») О. Крамського, який не мав постійної трупи, а надавав свою сцену вітчизняним і зарубіжним драматичним і музичним колективам (зокрема, українській трупі Д. Гайдамаки), а також для сольних виступів, лекцій, вечорів. Будинок зажив популярності у киян і через те, що на першому поверсі в ньому містилися кафе-кондитерська і фабрика какао, шоколаду й цукерок швейцарського підданого Б. Семадені (з 1880-х до 1920-х рр., раніше — в № 25).
№ 16 — будинок Л.-М. Понятовського (1851), пізніше будинок Київського губернського дворянського зібрання, в приміщеннях якого також діяли Дворянська опіка, канцелярія повітового предводителя дворянства, статистичний комітет, Міська публічна бібліотека (1866—91, потім переведена в будинок Міської думи — № 18).
№ 18 — Будинок Київської міської думи й управи (споруджений 1876), які після затвердження «Городового положення» (1870) стали головними органами міського самоврядування (до 1830-х рр. ці функції виконував магістрат, розташований на Подолі). Членів (гласних) Думи налічувалося до 80 осіб, керував нею та управою міський голова. Дума, яка працювала в цьому будинку 1878—вирішувала всі питання, пов'язані з життям міста. З 1891 тут містилася Міська публічна бібліотека (до побудови для неї 1911 спеціального будинку на сучасній вул. М. Грушевського, 1; див. ст. 89.13). На першому поверсі Думи було 16 магазинів, серед яких і магазин «сухого варення» родини Балабух (1876—88), який пізніше працював у № 25, ще один відкрився 1891 в № 31, потім переведений в № 22. Із встановленням радянської влади тут містилися Київський губком КП(б)У, губком КСМУ, губвиконком, після — окружні й міські партійні та адміністративні органи, з 1934 — міськком і обком КП(б)У.
№ 22 — клуб Георгіївських кавалерів; Гранд-готель; тут певний час діяла школа-майстерня друкарської справи, заснована 1903 на благодійні пожертви, найбільшою серед яких був внесок Н. Терещенка — 10 тис. крб., яка проіснувала до 1920-х рр. Одним із фундаторів школи був відомий видавець В. Кульженко. У 1920-х рр. тут розмістилися товариства «Геть неписьменність!» і «Друзі дітей».
№ 25 — працювало фотоательє видатного майстра Ф. де Мезера, який був відзначений медалями російських та зарубіжних виставок, підготував кілька альбомів та сотні фотографій Києва. За цією адресою ательє містилося 1865— пізніше — в № 27.
№ 28 — ательє відомого фотографа-художника Г. Лазовського, у 1920-х рр. Інститут фотографії, проректором якого був В. Кульженко.
№ 29 — до кін. 19 ст. тут стояла будівля власного готелю В. Беретті, де навесні 1846 зупинявся Т. Шевченко, на протилежному боці (№ 60/2) проживав у 1844—47 професор М. Костомаров, у якого бували Т. Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського братства.
У спорудженому на його місці новому будинку містилися клуб Товариства мистецтва і літератури, музичний магазин Ідзиковських, які з 1896 володіли й магазином в № 35, де торгували виданими їхньою фірмою творами українських композиторів, зокрема М. Лисенка, книгами з різних галузей, теоретичними посібниками тощо; при магазині в № 29 діяла їхня приватна бібліотека, відкрита 1873. У 50-річному ювілеї фірми у грудні 1908 брав участь М. Лисенко. 1916—20 тут діяв Театр легкої комедії «Пел-Мел» (1917 — Театр легкої комедії та оперети), який був театром малих форм і жанрів, зокрема у жовтні 1918 виступав гуморист А. Аверченко.
№ 36 — 1918 у приміщенні кінотеатру «Новий театр», що містився в цьому будинку, було відкрито студію екранного мистецтва та знімальний павільйон Товариства «Художній екран» (голова Ю. Давидов), з якими пов'язані життя та діяльність відомих діячів культури; у 1930-х рр. тут містився Інститут кінематографії.
№ 38 — готель «Савой», в якому містився знаменитий в місті кінотеатр Шанцера, в його кіностудії «Експрес» працював фотографом оператор Добржанський, який зняв репортаж про перепоховання на Аскольдовій могилі останків юнаків, загиблих у січні 1918 під станцією Крути; 1917 в будинку працював Генеральний секретаріат.
1922—23 у будинках № 38 і 29 містилося правління театру «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом, в № 38 — літературна студія театру та створений при ньому театральний музей (керівник —В. Василько).
№ 40 — діяла відома друкарня П. Барського; фотоательє, потім ілюзіон фотографа і першого українського кінооператора М. Козловського, де він показував відзняті фільми.
№ 41 — Військовий клуб, частину його приміщень займали книгарня видавця Ф. Йогансона, який в 1870-х рр. видав твори І. Котляревського українською мовою; фотоательє майстра Д. Маркова.
№ 43 — містилися ательє фотомайстра М. Уземського; 1914—20 — Інтимний театр під керівництвом Д. Гутмана, в якому виступали і гастролювали відомі театральні трупи, музичні групи, діячі культури (зокрема, О. Вертинський, Л. Утьосов, В. Холодна).
У приміщенні Інтимного театру показав свої перші вистави Київський театр юного глядача (1924), якому 1925 передали Малий театр (№ 36), де він відкрився як державний театр і працював 1926—34.
1924-26 в № 43 містився Театр інтермедії і сатири, в якому у грудні 1925 і січні 1926 дав три вистави український театр за участю П. Саксаганського.
1926—28 в № 43 працював Театр «Кунст-Вінкль» («Куточок мистецтва») ім. А. Гольдфадена; з 1929 — Київський єврейський державний театр, який 41 давав вистави у приміщенні колишнього театру «Пел-Мел» (№ 29).

Сьогодні Хрещатик, як і раніше, зберігає головну функцію — адміністративного й ділового центру столиці України.

5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Хрещатик

Хрещ 19 метро

Станція метро «Хрещатик», 1960

Наземний вестибуль влаштовано у першому поверсі будинку кол. ресторану «Метро». Касову залу облицьовано однотонними коричневими керамічними плитками. Кругла у плані ескалаторна зала перекрита банею. Стіни облицьовано кольоровими керамічними полив'яними плитками, малюнок оздоблення нагадує народні килими чи плахти. Яскравий килим стіни контрастно поєднується з білою банею, ледь розчленованою концентричними тягами.

Підземний вестибуль, крім виходу на Хрещатик, має вихід на вулиці Інститутську і Архітектора Городецького і зв'язаний двома переходами із ст. «Майдан Незалежності».

Підземний вестибуль має в основі пілонну конструкцію. Пілони облицьовано білим мармуром, у середній частині яких містяться оригінальні за малюнком майолікові панно (арх. М. Коломієць, худ. О. Грудзинська), що також нагадують килими. Карниз та вентиляційні ґрати з анотованого під золото алюмінію. Підлога з плит темно-сірого граніту. Освітлюється закарнизними світильниками. Виразність станції підкреслюється поєднанням світлого склепіння пілонів з яскравим панно, яке зроблено в двох варіантах золотисто-червоній гамі у середній наві та золотисто-жовтій — у тунелях колій.

Хрещатик, 6

Житловий та офісний будинок (Будинок трестів), 1911–12, 1927–28

Першим власником цього земельного наділу в 1810 – 40-х рр. була родина міщан Галкіних. 1818 Х. Галкін придбав у дворянки Ф. Самосадової ділянку на розі вулиць Хрещатик й Трьохсвятительська. У 1840-х рр. власниками маєтку були Д. Галкін та його дружина М. Галкіна. 1853 М. Галкіна продала садибу з дерев'яним будинком керченському купцю 1-ї гільдії К. Хавалкіну (Ховалкіну). Того ж року новий власник купив у міста незручні для забудови верхні, прилеглі до його садиби землі на вулицях Трьохсвятительська й Костьольна. На той час це були невпорядковані схили із залишками давніх фортечних валів, знищених під час будівництва костьолу. Місто віддало К. Хавалкіну їх дуже дешево за умови утримання схилів у належному стані. 1854 він спорудив у садибі новий цегляний будинок, 1863 – цегляний двоповерховий будинок.

Станом на 1868 в садибі розташовувалися: двоповерховий з мезоніном цегляний житловий будинок на вул. Хрещатик, двоповерховий з мезоніном житловий будинок і цегляна будівля зі стайнями та флігелі на вул. Костьольна.

Частину садиби пл. 649 кв. сажнів, що відповідає сучасним межам ділянки № 6, за купчими 1869 та 1873 придбав купець 2-ї гільдії Ф. Кейль. Інші частини садиби К. Хавалкіна також були продані різним власникам.

1874 Ф. Кейль отримав дозвіл на будівництво нового фасадного будинку на Хрещатику. Проект триповерхового будинку розробив арх. Р. Тустановський. Симетричний за композицією головний фасад з двома розкріповками з фігурними аттиками мав неоренесансне декорування. Периметральна забудова (господарські флігелі, майстерня та кузня, сараї тощо) за фасадними будівлями утворювала два подвір'я. За духовним заповітом Ф. Кейля 1887 майно перейшло до його дружини Л. Кейль (у другому шлюбі – Цибанова) та дітей. Будівельні роботи з цього часу до початку 1910-х рр. на ділянці не проводилися. За купчою майно нащадків Кейля було продане потомственому почесному громадянину, сину відомого цукрозаводчика І. Заксу. На його замовлення на місці розібраних старих будівель 1911–12 зведено цей житловий та офісний прибутковий будинок за проектом інж. Й. Зекцера та арх. Д. Торова.

Будинок був одним з найвищих на Хрещатику, являв собою новий для свого часу тип висотної споруди. У підвальному поверсі містилися чотири склади для магазинів, на першому – чотири магазини, на другому – дві квартири (по шість кімнат), на третьому – три квартири, на четвертому–сьомому поверхах – дві квартири (по сім кімнат), в мансарді – пральня. В будівлі був водогін та каналізація. Головний фасад був облицьований полірованим гранітом на висоту двох поверхів, інтер'єри мали багате декорування. Велика Т-подібна у плані секція з квартирами значної площі (бл. 250 кв. м) мала зонування на парадну частину з великими житловими приміщеннями (зали, вітальні, кабінети тощо), звернену до вулиці, та службову, звернену на подвір'я, де містилися кухні, кімнати для прислуги, санвузли; торцеві кімнати з балконами в бік подвір'я, вірогідно, призначалися для спалень. У ризаліті, по осі симетрії було влаштовано ліфтову шахту; чорні сходи з ризаліту виходили у двір.

Чолові приміщення першого поверху являли собою зали (пл. бл. 200 кв. м) з двома стовпами-опорами по центру. 1918 в будинку І. Закса, окрім квартир, містилися: Тульсько-Черкаське товариство цукрових заводів, контора Другого Російського страхового товариства, Київське відділення Російського торгово-промислового банку, кілька майстерень. Окрім того, в 1910-х рр. у садибі містились: контора чавунно-ливарних заводів, Київське відділення Торгового дому братів Романових, представництво акціонерного товариства машинобудівних заводів у Москві, торгово- промислова фірма Вайнштейна, комісійна контора з торгівліцукром І. Ба- бушкіна, акціонерне товариство Варшавських меблевих тканин та ковдр. Серед магазинів – тютюнові братів Коген та «Оттоман», аптека Р. Келлер, магазини одягу.

Випадіння дати будівля згоріла, 1927–28 відбудована за проектом архітекторів І. Когана та М. Анічкіна.

Стала відома як Будинок трестів. Після реконструкції первісне планування було дещо змінене. Тоді аттик прикрасив барельєф – репліка з твору відомого бельгійського скульптора К. Меньє «Тріумф праці». Вперше в архітектурі Києва в монументальній скульптурі було відображено тему праці й образ робітника.
Фрагмент оздоблення фасаду:

У передвоєнні роки тут розташовувалися Фарфоро-фаянсовий трест, «Тютюн-трест», «Спиртотрест», «Шкіртрест», «Дунсукно», відділи банків. Семиповерховий з підвалами, цегляний, тинькований фактурним цементним тиньком під камінь, перші два поверхи облицьовано сірим гранітом, у плані наближений до квадрата, з центральним сходово-ліфтовим вузлом. Основу конструкції складають внутрішні залізобетонні каркас і перекриття. Розміщення поповерхово різних за призначенням і об'ємом приміщень відбито в структурі фасаду (великі прорізи в перших поверхах, дрібніші – у верхніх).

Оформлений в стилі пізній модерн. Симетрична п'ятидільна композиція головного фасаду утворена трьома стіновими розкріповками, що підкреслюють вертикальність композиції та виражають тектоніку каркаса. Бічні – акцентовано еркерами незначного виносу на рівні третього–п'ятого поверхів, центральну – масивними широкими, на чотири віконні прорізи балконами на третьому та п'ятому поверхах та чотирма оригінальними, півциркульними в перетині балкончиками сьомого поверху. Розкріповки продовжено над карнизом площинами щипців з фігура- тивними рельєфами. Великі стінові площини фасаду з рівномірним ритмом різновеликих вікон декоровано рельєфними орнаментальними вставками (у надвіконних фільонках, фризових смугах, лопатках), в яких використано стилізовані класицистичні мотиви – пальмети, гірлянди тощо. Балюстраду балкона третього поверху доповнено фігурами грифонів.

Споруда – яскравий зразок багатофункціонального прибуткового будинку доби пізнього модерну.

Хрещатик, 8

Київське відділення Санкт-Петербурзького (Петроградського) облікового і позичкового банку, 1914–16

З часу формування в 1840-х рр. ділянка мала наскрізне, у двох рівнях розташування між вулицями Хрещатик та Костьольною. Ця її особливість зумовила поетапне формування забудови. Першою була освоєна частина садиби, що виходила на вул. Хрещатик, тоді як верхня ділянка на вул. Костьольній довгий час залишалась вільною. У 1850-х рр. садиба належала поміщику З. Головинському, її забудова складалася переважно з дерев'яних малоповерхових споруд, які групувалися в частині, що виходила на Хрещатик. По лінії забудови Хрещатика існував двоповерховий цегляний житловий будинок. За купчою від 15 березня 1876 ділянку придбав бельгійський підданий, київський купець 2-ї гільдії К. Па-стель, який мав на Хрещатику кілька прибуткових будинків. У будинку № 8 були мебльовані кімнати і готель «Англія». В кін. 1890-х – на поч. 1900-х рр. у ньому зупинявся під час приїздів до Києва письменник М. Коцюбинський. Впродовж 1870-х рр. власник повністю оновив забудову. За проектом 1875 арх. В. Ніколаєва двоповерховий цегляний об'єм по лінії Хрещатика було надбудовано двома поверхами. Головний симетричний, з центральним проїздом фасад цієї П-подібної у плані споруди було декоровано у неоренесансних формах, у нижніх відображена стилістика пізнього класицизму. 1879 В. Ніколаєв виконав також проекти триповерхового житлового будинку та флігеля для садиби К. Пастеля. Частина території від вул. Костьольної залишалася вільною від забудови, що обумовлювалося значним перепадом рельєфу в бік Хрещатика та вузькою лицьовою частиною ділянки на вул. Костьольній. Розташовані кареподібно споруди садиби утворювали два замкнені подвір'я: перша, близька за формою до квадрата, – між глаголями фасадного будинку та дворовим флігелем, друга, вузька, – між флігелями в глибині подвір'я.

На поч. 1910-х рр. садиба перейшла у власність київського купця ї гільдії, цукропромисловця Е. Манова.

В квітні 1913 правління Санкт-Петербурзького облікового і позичкового банку (Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного банку) уклало угоду з домовласником на продаж цієї ділянки. Забудову 1870-х рр. того ж року зруйнували для спорудження шес-типоверхового будинку Київського відділення банку. Садибу було поділено на дві частини, одну з них під № 8-а придбав для спорудження власного будинку Волзько-Камський банк (тепер № 10). Автори проекту обох банківських споруд, зведених майже одночасно, – санкт-петербурзькі архітектори П. Андреев і Л. Бенуа. Це обумовило схожість об'ємно-просторового та композиційно-стильового вирішення обох будівель, які разом з конторським будинком на вул. Хрещатик, 6 сформували щільний висотний фронт нового масштабу забудови вулиці. Відрізняючись фасадами, обидва банки були запроектовані як єдина планово-просторова структура зі спільним внутрішнім двором та проїздом на подвір'я.

Г-подібна конфігурація плану кожного з банків утворена різновисокими, зблокованими корпусами, розвиваючись вглиб вузької ділянки. Підрядчик будівельних робіт на вул. Хрещатик, 8 – київська будівельна контора Л. Гінз- бурга. Ліплені роботи на фасаді і в інтер'єрі виконав ск. М. Круль у кін. 1915 – на поч. 1916. У квітні 1916 Київське відділення, яке орендувало раніше приміщення на вул. Хрещатик, (будинок не зберігся) переїхало у новий власний будинок. На першому його поверсі містилися магазини, на верхніх поверхах – банківські й житлові приміщення. Шестиповерховий з підвалом, цегляний, тинькований цементним розчином під природний камінь, два перші поверхи облицьовано гранітом. Паралельно лінії вулиці розташовані великі зальні приміщення. Основна фасадна частина у плані близька до квадрата. Шестиповерховий об'єм має парадний сходовий вузол, чорні сходи у двір та ліфтову шахту. У перпендикулярному до фасадного дворовому півтораповерховому двосвітному об'ємі з високими арковими вікнами міститься операційна зала. Цей корпус у свою чергу сполучається з тильним дворовим корпусом. Перекриття залізобетонні, над залою покрівля по металевих фермах. Фасади оформлено в стилі неоампір, який поширився у забудові Києва з кін. 1900-х рр.

Вузький симетричний головний фасад банку має класичний розподіл на цокольну, основну та вінцеву частини. Вітринні вікна двох нижніх поверхів об'єднані широкими, облицьованими гранітом стіновими площинами, які у другому поверсі переходять в аркові завершення віконних прорізів. Центральну частину фасаду (третій–п'ятий поверхи) оформлено пілястровим портиком композитного ордера, завершеним декоративним карнизом великого виносу по лінії міжповерхового карниза. Над ним, у нішах між вікнами шостого поверху, розміщено декоративні вази з гірляндами. Над вінцевим профільованим карнизом – аттикова стінка.

В загальному малюнку фасаду підкреслено вікна третього поверху з трикутними, у вигляді фронтонів, сандриками на декоративних консолях та декоративною балюстрадою у підвіконних площинах. В цілому головний фасад відрізняється чистотою неокласичної стилізації та пропорцій, виразністю моделювання деталей. Звернений у бік подвір'я фасад корпусу операційної зали має великі, з півциркульними завершеннями вікна з профільованими архівольтами. Тильний корпус вирішено раціоналістично, без будь-яких декоративних елементів. В інтер'єрі фасадного корпусу банку збереглись автентичне декорування парадного сходового вузла: металева решітка класицистичного малюнка з мо-тивами гірлянд та «хвилі, що набігає». Декорування інтер'єрів у цілому поновлене у післявоєнний період.

У забудові Києва споруда є одним з кращих зразків неокласицизму петербурзької архітектурної школи та досить рідкісним зразком банківської споруди в комплексі житлових та торговельних приміщень.

Київське відділення Санкт-Петербурзького (Петроградського) облікового і позичкового банку (за іншими джерелами – Міжнародний комерційний) відкрито 1874. Банк належав до фінан-сово-кредитних установ, які здійснювали рух позичкового капіталу, забезпечуючи акумуляцію тимчасово вільних заощаджень і прибутків, передачу їх у вигляді позичок населенню, державним установам, підприємцям під заставу нерухомості, товарів, цінних па-перів, оплату за акціями, прийом вкладів; займався комісійним продажем цукру. Був підпорядкований Міністерству фінансів Російської імперії. Націоналізований 1919.
Впродовж 20 ст. у будинку містилися різні установи, магазини й контори. Київське відділення Петроградського банку займало 1918 дев'ять кімнат на першому та другому поверхах: прий-мальня, контора, кабінет управителя, операційна зала. На третьому–шосто- му поверхах були також житлові кімнати службовців банку (з вікнами на подвір'я). Квартира управителя будинку і контора містилися на шостому поверсі. Керував банком у цьому приміщенні В. Мозерт – гласний Київської міської думи, почесний член Київського губернського опікування дитячих притулків, консул Норвегії в Києві в 1915–18.
Перший поверх і підвал займав магазин російського акціонерного товариства «Л. М. Еріксон і К°», контора якого містилася на п'ятому поверсі. Фірма виробляла телефонні, телеграфні та сигналізаційні апарати, вимірювальні прилади тощо. 1914–15 монтажне бюро АТ здійснило установку нової міської телефонної станції в Києві.

За даними 1918, на третьому – четвертому поверхах була контора Всеросійського земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, на шостому – контора Київського обласного комітету Всеросійського союзу міст.

У 1920-х рр. в будинку містилися державні установи: Київський сільгосп- банк, заснований 1923; Київський окружний сільськогосподарський кредитовий кооперативний союз, який надавав довгострокові кредити сільськогосподарським кооперативам, постачав їм машини, устаткування, здійснював збут сільськогосподарської продукції, операції страхування тощо.

Справами Кредитсоюзу керувало правління, до складу якого входив Коліух Дмитро Вікторович (1880–1937) – кооперативний діяч, один з організаторів української споживчої кооперації, голова правління Дніпросоюзу (1917– 20), міністр харчової промисловості УНР (січень–квітень 1918), заступник голови Вукоопспілки і голова Кооппта- ху (з 1920), директор Укрзовнішторгу. 1931 заарештований у справі т. зв. Українського національного центру, помер на засланні.

У довоєнний час тут діяли також Товариство допомоги нужденним дітям, Об'єднання червоних директорів, трудова школа № 25. В 1950-х – на поч. 1960-х рр. у будинку функціонувало Відділення Зовнішторгбанку СРСР. З проголошенням незалежності України Державний експортно-імпортний банк України («Укрексімбанк»), який 1998 переїхав у інше приміщення. Потім – банк «Хрещатик».

Хрещатик, 10

Київське відділення Волзько-Камського комерційного банку, 1912–14

Цей будинок зведено в стилі неоампір за проектом і під наглядом архітекторів П. Андреева і Л. Бенуа. Скульптурне оздоблення фасадів виконав худ. В. Кузнецов. Будинок шестиповерховий, цегляний, тинькований цементним тиньком під камінь, у плані – видовжений углиб кварталу прямокутник. Об'ємно-планувальне рішення зумовлене вузькою ділянкою: фасадна частина багатоповерхова, операційна зала винесена у двоповерхову дворову прибудову та перекрита світловим ліхтарем по металевих фермах.

Композиція фасаду підкреслено вертикальна у трьох ярусах. Перші два поверхи виділено рустами та арковими бічними прорізами. На третьому-п'ятому поверхах – пілястри коринфського ордера. Аттиковий шостий поверх відокремлено карнизом та увінчано фронтоном. До композиції фасаду активно включено декоративні скульптурні твори В. Кузнецова: барельєфи, що символізують торгівлю та промисловість.

Оздоблення інтер'єрів не збереглось.

Будинок – один з небагатьох збережених творів відомого київського архітектора. Волзько-Камський банк, заснований 1870 у Санкт-Петербурзі, патронував підприємства нафтової, борошномельної промисловості, транспортні кампанії, страхові товариства та ін. Один з найбільших банків Російської імперії мав 61 філіал. У радянський час націоналізований. Будинок використовувався фінансовими, адміністративними установами.

Хрещатик, 12

Житловий будинок 19–20 ст., в якому проживав Оглоблін М. Я., містилися редакція і бюро «Записок Киевского отделения Императорского Русского технического общества по свеклосахарной промышленности», редакція журналу «Инженер»

Первісно мав № 10. Шестиповерховий, з мансардою. У значно зміненому вигляді становить єдиний збережений зразок ранньої забудови Хрещатика 1840-х рр. Його первісний двоповерховий об'єм зведено в кін. 1840-х рр. Особливістю розташування садиби було її первісне наскрізне положення між вулицями Хрещатик та Костьольна. Її верхня межа на підйомі рельєфу припадала на вигин траси вул. Костьольної біля початку її бульварної частини. У кін. 1840-х рр. ділянка належала купцю Г. Фінке, який був в цей період київським міським головою. Вірогідно, він був замовником будівництва фасадного двоповерхового будинку, що існував вже 1849.

3 1860 власниками садиби були почесні громадяни, брати С., М. та М. Широкови. На їхній ділянці розташовувалися: триповерховий цегляний житловий будинок по лінії вул. Хрещатик, двоповерховий цегляний флігель, двоповерхові цегляні житлові та нежитлові дворові служби. У замкненому подвір'ї був колодязь, верхня – нагірна частина садиби з боку вул. Костьольної була вільною від забудови.

1880 садиба відійшла київському купцю М. Оглобліну, відомому київському власнику книжкових магазинів. До кін. 1910-х рр. майно належало його родині. Садиба, маючи наскрізне розташування, містила забудову лише на половині площі, з боку Хрещатика. В частині садиби з боку Костьольної існував сад з двома альтанками. 1887–88 за проектами арх. А.-Ф. Краусса в садибі були споруджені триповерхова цегляна прибудова між фасадним будинком і дворовим флігелем та двоповерхова цегляна прибудова між ними. Перша прибудова являла типовий зразок односекційного житлового флігеля з квартирами малої площі, декорованого у цегляному стилі. Водночас А.-Ф. Краусс розробив проект переоформлення чолового фасаду в неоренесансних формах та перебудови третього поверху головного будинку. Креслення 1887 являє «одягнений» у неоренесансний декор чоловий фасад, доповнений підвіконними фільонками та численним ліпленим декором, членований лопатками, рустом. Цей проект був повністю реалізований. В результаті переоформлення споруда набула характерну для масової забудови Києва кін. 19 ст. неоренесансну стилістику з дещо дрібними формами декорування. Перший поверх фасадного будинку з проїздом на подвір'я був відведений для чотирьох магазинів, другий займала одна велика шестикімнатна квартира.

Рішення про надбудову споруди двома поверхами було ухвалено 1955. Замовник будівництва та забудовник – Державний проектний інститут «Променергопроект». Автори проекту надбудови – арх. Е. Білоцерківський, інж.- конструктор С. Епельбаум. Проектним завданням на надбудову і реконструкцію адміністративного будинку «Променергопроект» передбачалися заміна старих перекриттів на збірні залізобетонні плити по металевих прогонах, переоформлення чолового фасаду (розчищення стіни від старого декору та облицювання цоколю гранітом, стін – керамічною плиткою), влаштування центрального опалення тощо. Роботи з надбудови було розпочато 1959, завершено в грудні 1961.

У новому вирішенні чолового фасаду збережені первісна композиційна основа та певною мірою загальна класицистична орієнтація, виявлена у спрощених трикутних сандриках четвертого поверху та масивному вінцевому карнизі з рядом консолей.

2000–03 надбудовано шостий-сьомий поверхи.

1880–1911 в будинку проживав Оглоблін Микола Якович (1840–1911) – купець, книготорговець. 1858–77 працював прикажчиком у книгарні відомого київського книгопродавця С. Літова, який 1876, за рік до своєї смерті, передав йому юридично оформленим актом власну книгарню на вул. Хрещатик, 33 (будинок не зберігся). На той час у ній налічувалося бл. 200 тис. томів. Згодом М. Оглоблін розширив справу, ставши власником ще одного магазину на сучасній вул. Сагайдачного, видавцем, комісіонером київського Університету св. Володимира, Київської духовної академії, Імператорської Санкт-Петербурзької АН, Державної друкарні й управління Московської синодальної друкарні. Книготоргівля М. Оглобліна стала найбільшою та найавторитетнішою фірмою Російської держави. Був церковним старостою Фундуклеївської жіночої гімназії.

1895–1913 в будинку містилися редакція і бюро «Записок Киевского отделения Императорского Русского технического общества по свеклосахарной промышленности». Журнал виходив 1871–1917. Зважаючи на значний розвиток бурякоцукрової промисловості в Київській губернії, редакція видання визначила за мету об'єднання розрізнених спеціалістів бурякоцукрової та інших, близьких до неї галузей промисловості і техніки. Журнал мав сприяти поширенню фахового досвіду і розвитку технічних знань і в результаті – справі вдосконалення промисловості краю. Періодичність видання: 1871–81 – 4–6 номерів на рік (1878–81 двічі на місяць друкувався додаток – «Технический листок»), 1882–1903 – номера, 1904–17 – 12 номерів на рік. Рубрики: урядові розпорядження і постанови; протоколи загальних зборів Київського відділення ІРТТ, засідань його ради, комісій, звіти про діяльність; оригінальні дослідження і перекладені статті, вісті, замітки, кореспонденції, що стосуються бурякоцукрової промисловості (розведення буряка, обробка ґрунту, система рільництва, будівництво заводів, способи виробництва, питання щодо механіки й хімії, економіки виробництва і торгівлі); огляд цукрової промисловості в державі та зарубіжних країнах, новини цукрового виробництва, хід роботи на бурякоцукрових заводах, торгівля цукром, огляд російської та іноземної літератури з цукрового виробництва, статистичні відомості про бурякоцукрову промисловість, відомості про посів, урожай, постачання буряка, обороти цукрових і рафінадних заводів, запаси цукрової продукції на виробництві і в торгівлі, експорт цукру; критика й бібліографія; метеорологічні спостереження тощо. Редактори видання: 1871–72 – професор хімії Київського університету і перший голова Київського відділення ІРТТ П. Алексєєв, 1879–89 – магістр фармації і хімії університету Т. Лоначевський-Петруняка, 1889–1905 – професор товарознавства Вищих жіночих курсів Л. Лунд, 1905–06 – І. Слабошевич, з 1906 – інж.-технолог М. Овсянников.

У «Записках» друкувалися відомі інженери, вчені, педагоги, підприємці. Серед них: інженер А. Абрагамсон, керуючий Південно-Західною залізницею, основоположник локомотивної науки в Російській імперії О. Бородін, інженер-технолог і цукрозаводчик В. Симирен- ко, етнограф П. Чубинський, професори університету – хімік М. Бунге, ботанік І. Борщов, геолог П. Тутковський та ін.

З 1913 редакція містилася на сучасній вул. О. Гончара, 55-б у власному будинку Київського відділення ІРТТ.

1907–13 в будинку містилася редакція журналу «Инженер», який видавався 1882–1917. Адреси редакції (за сучасними назвами вулиць): 1882 – ріг вулиць Володимирської і Л. Толстого, пізніше – Горького, 20, 1883–88 – вул. Горького, 22, 1888 – вул. Горького, 15, 1888–90 – вул. Саксаганського, 46, до 1898 – вул. Б. Хмельницького, 17, 1898–1906 – вул. Б. Хмельницького, 21 (усі будинки не збереглися), 1913–17 – вул. О. Гончара, 55-б.

Щомісячний журнал, присвячений залізничній та будівельній техніці, був заснований 1882 року інженером, ученим у галузі залізничного транспорту О. Бородіним, інженерами А. Абрагамсоном, Д. Волковим і Н. Демчинським. Його поява була викликана тим, що Київ був одним із найбільших у Російській імперії інженерних центрів, тут містилось Управління Південно-Західної залізниці. Видання було власністю засновників, існувало виключно на кошти від передплати і реклами, мало незалежний статус. Праця редактора, видавця, редакційного комітету не оплачувалася. Головна мета видання – детальне інформування про новинки техніки та публікації в профільних журналах. Програма: залізниці, будівельна справа в цілому, механіка і механічна технологія, електроніка, міське технічне господарство, шосе, водні сполучення, порти; пізніше додалися повітроплавання, автомобілі, трамваї, парові машини, котли, спротив і випробування матеріалів. Рубрики: урядові розпорядження, хроніка, огляд журналів, статистика, учені товариства, виставки, технічні з'їзди, бібліографія, нові книги, запитання і відповіді, листи в редакцію, склад управлінь залізниць.

Відповідальні редактори: 1882–85 – Н. Демчинський, 1885–98 – О. Бородін, 1898–1905 – А. Абрагамсон, М. Філоненко, 1906–17 – А. Абрагамсон. Видавці: 1882–89 – Д. Волков, 1889– 98 – О. Бородін, 1898–1907 – А. Бородіна, 1907–17 – Київське відділення Імператорського Російського технічного товариства.

Серед авторів журналу були відомі інженери, конструктори, архітектори, будівельники, вчені. Серед них (крім редакторів): М. Авенаріус, М. Бєлелюбський, С. Вітте, Ф. Гешвенд, О. Гілевич, В. Городецький, В. Кирпичов, О. Кобелєв, І. Лільє, Є. Патон, О. Радціг, Д. Рузький та багато ін.

Хрещатик, 13-17

Комплекс житлових будинків, в якому проживали відомі діячі науки і культури

Утворюють глибокий курдонер перед входом до пасажу.

Цегляні, перекриття над підвалом, другим, шостим, восьмим поверхами залізобетонні, на інших поверхах – з армокерамічних балок. Дахи вальмові з червоної черепиці, фасади з усіх боків облицьовано світлою керамічною плиткою з рельєфною поверхнею. Планування секційне, в секціях містяться одно-, дво- та трикімнатні квартири. Будівлі, вирішені в формах радянського ретроспективізму, вирізняються насиченою архітектурною пластикою, великим розмаїттям оздоблювальних матеріалів (кераміка, сірий граніт).

Хрещатик, № 13/2

Провідним є будинок № 13/2, що акцентує ріг вулиць Хрещатик та Архітектора Городецького. Він складається з двох різновеликих об'ємів (восьми- та семиповерхового), у плані прямокутних, зміщених один відносно одного. Наріжний вищий об'єм увінчаний трикутними півфронтонами, наріжними фігурними обелісками та шпилем, унизу декорований арками з вікнами двоярусного наріжного приміщення, де традиційно міститься перукарня. Оформлені по периметру фасади мають ярусне членування. Нижній торговельний ярус з великими вітринами з боку Хрещатика завершено видовженим балконом, оброблено грубоколотим гранітом, другий ярус, що об'єднує другий–п'ятий поверхи, відокремлено карнизом значного виносу, на якому по периметру споруди влаштовано балкон. Основним елементом оформлення верхнього ярусу є тричвертєві колони, облицьовані орнаментальними керамічними кахлями. На рівні парапету вони завершуються декоративними керамічними шишками. Горищні вікна прикрашено високими фігурними фронтонами барокового характеру. Фасад завершує складно про-мальований карниз.

Значно коротший, Г-подібний у плані будинок № 17 має аналогічне оформлення чолового фасаду. З боку курдо- нера перед входом у пасаж до торців обох будинків прилягають двоярусні аркові лоджії, що призначалися для літніх кафе (тепер – засклені).

Хрещатик, № 17

Серед післявоєнної забудови Хрещатика будівлі виділяються насиченістю та своєрідністю архітектурного декору, виразністю силуетного рішення.

У будинку № 13/2 проживали відомі діячі науки і культури.

1978 у квартирі № 11 – Григор'єв Сергій Олексійович (1910–88) – живописець і графік, педагог, народний художник УРСР (з 1951) і СРСР (з 1974), дійсний член АМ СРСР (з 1958). У 1947–60 – професор Київського художнього інституту. У цей період ним були написані портрети А. Малишка, П. Панча (обидва – 1967), М. Бажана (1976), картини «За Батьківщину», «Мати» (1970), пейзажі та ін. Його дружина Григор'єва Любов Гнатівна (Стелецька; 1910–91) – графік і живописець. Працювала над ілюстраціями та оформленням дитячих книжок: «Угорські народні казки» (1960), «Червона шапочка» Ш. Перро (1961), «Японські народні казки» (1964), «Перший крок» Н. Забіли (1968), «Журавель-журавлик» А. Малишка (1970) та ін. Пізніше подружжя проживало на вул. Пушкінській, 8 і 20.

1984 у квартирі № 58 – Добровольський Віктор Миколайович (1906– 1984) актор, народний артист СРСР. До 1964 працював у Київському академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка, 1964–84 – у Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Створив понад 100 значних сценічних образів сучасного і класичного репертуару. Серед них: Михайло Гурман («Украдене щастя» І. Франка), Свічка («Свіччине весілля» І. Кочерги), Городничий («Ревізор» М. Гоголя), Барсеньєв («Розлом» Б. Лавреньова), Агабо Бочварадзе («Поки гарба не перекинулась» О. Іоселіані), Литвинов («На дикому березі» Б. Польового), Макбет («Макбет» В. Шекспіра) та ін. Працював також у кіно, знявся в понад 30 фільмах, зокрема «Украдене щастя», «В степах України» (обидва – 1952), «Триста років тому» (1956), «Сейм виходить із берегів» (1962), «Гра без правил» (1965). Виступав і як режисер радіовистав. Брав участь у громадському театральному житті. Був членом правління Українського театрального товариства, членом президії Республіканського комітету профспілок працівників культури, віце-президентом театральної секції Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами.

Відзначений Державною премією СРСР (1951), Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1983).

1954–2004 у квартирі № 30 – Пересипкін Володимир Федорович (1914– 2004) – вчений у галузі фітопатології та імунітету рослин, чл.-кор. ВАСГНІЛ (з 1966), акад. УААН (з 1990), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), директор Уманського (1946–52) і Київського (1952–54) сільськогосподарських інститутів.

Під час проживання в цьому будинку ректор (1954, 1962–68), проректор з навчальної роботи (1957–59) УСГА та завідувач кафедри ентомології і фітопатології (згодом – захисту рослин) КСГІ, УСГА у 1952–87 (з перервами), потім – професор кафедри, консультант; заступник міністра сільського господарства УРСР (1961–62), головний вчений секретар ВАСГНІЛ (1968–72) і голова її Південного відділення (1969–72). Одночасно – завідувач відділу фітопатології Українського НДІ захисту рослин (1960–61), ініціатор видання і відповідальний редактор «Української сільськогосподарської енциклопедії» (1970–72). Відзначений Державною премією УРСР (1982).

Досліджував проблеми імунітету сільськогосподарських рослин, хімічних засобів боротьби з їх хворобами; вивів низку нових сортів пшениці.

1961 у квартирі № 44 – Стариков Микола Антонович (1897–1961) – вчений у галузі гірничої справи, акад. АН УРСР (з 1951).

У зазначені роки завідував відділом (1952–58), потім – лабораторією (1958–61) Інституту гірничої справи ім. М. Федорова Ан УРСР (у 1953–63 розміщувався на вул. Терещенківській, 3). Брав активну участь у роботі Науково-технічного товариства гірників й Товариства з поширення політичних і наукових знань.

Працював над проблемами виявлення і розробки рудних родовищ на великих глибинах. Під його керівництвом були здійснені дослідження з винайдення раціональних систем розробки залізорудних родовищ Криворізького басейну, аналіз їх металургійної цінності.

1959 у квартирі № 53 – Щербань Олександр Назарович (1906–62) – вчений у галузі гірничої теплофізики, акад. АН УрСр (з 1957), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966), за-ступник директора Інституту гірничої справи ім. М. Федорова АН УРСР (1949–53), заступник голови Ради міністрів УРСР і голова Державного комітету Ради міністрів УРСР з координації науково-дослідних робіт (1961 – 65), голова Міжнародного бюро з гірничої теплофізики Міжнародного організаційного комітету Всесвітнього гірничого конгресу (з 1977).

В період проживання у цьому будинку головний учений секретар Президії АН УРСР (1953–57), віце-президент АН УРСР (1957–62). Одночасно продовжував працювати в Інституті гірничої справи ім. М. Федорова (до 1958).

Основоположник розвитку в Україні нової галузі науки – гірничої теплофізики, фундатор наукової школи. У 1950-х рр. працював над ґрунтовними монографіями, присвяченими проблемам виявлення і контролю метану в шахтах і промислових спорудах (1955), розробці наукових засад розрахунку і регулювання теплового режиму глибоких шахт (1959–60) та ін.

Пізніше мешкав на вул. Прорізній, 10; бульв. Дружби Народів, 10-а; вул. Банковій, 1/10.

В будинку № 17 проживали відомі діячі культури.

1988 – у квартирі № 27 – Добровольський Анатолій Володимирович (1910–88) – архітектор, педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР (з 1945), Академії архітектури СРСР (з 1950), Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1950) та АМ СРСР (з 1979), заслужений будівельник УРСР (з 1962). У листопаді 1950 – грудні 1955 головний архітектор Києва, 1956– 65 – віце-президент Академії будівництва та архітектури УРСР, 1965– 88 – професор Київського художнього інституту. Один із авторів проекту забудови Хрещатика (1947–53), комплексу споруд Інституту фізики АН УРСР (1951–53), готелю «Москва» (1959), станцій Київського метрополітену «Хрещатик», «Вокзальна» (обидві – 1960), «Завод "Більшовик"» (1963, тепер «Шулявська»), кінотеатру «Україна» (1964), аеропорту «Бориспіль» (1959), Московського мосту через Дніпро (1976), Будинку художника (1975–78) та інших споруд у Києві. Лауреат Державної премії СРСР (1950, 1951).

1954 в квартирі № 13 – Пірадов Володимир Йосипович (1892–1954) – оперний диригент, педагог, народний артист Казахської РСР (з 1943) і УРСР (з 1947). В роки проживання в цьому будинку – головний диригент Державного академічного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка (з 1950), в якому працював з 1936. Володів винятковою музичністю, відмінною диригентською технікою. Диригував операми «Іван Сусанін» («Життя за царя», її постановник у 1939) М. Глінки, «Царева наречена» М. Римського-Корсакова, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Аїда» Дж. Верді, «Борис Годунов» М. Мусоргського та ін. У цей період поставив оперу «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (1951 – перша редакція, 1953 – друга). Творчу діяльність поєднував з педагогічною: працював на кафедрі оперної підготовки Київської консерваторів (з 1936, з 1941 – професор).

1989 на колоні будинку № 13/2 з боку пасажу встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом В. Добровольського (ск. А. Фуженко, арх. Т. Довженко).

Тепер перші поверхи будинків займають торговельні заклади.

Хрещатик, 15

Пасаж 1913–14, 1946–55, в якому проживали відомі діячі науки і культури (первісно мав № 24, після 1898 – № 25)

Першим відомим власником ділянки був дворянин Ш. Крукович, майно якого купив М. Головінський. 1834 у його спадкоємців садибу придбав П. Васьковський. На ділянці існувала розріджена малоповерхова забудова. У 1850-х рр. вона належала ніжинському греку, поміщику Д. Савицькому. Первісна площа садиби була збільшена власником за рахунок приєднання землі з тилу ділянки від сусідньої садиби жандармського полку. Вже 1858 у садибі існував фасадний цегляний двоповерховий будинок з проїздом по центру. За купчою 1869 ділянка перейшла до швейцарського підданого, київського купця 2-ї гільдії, кондитера М. Штіфлера, який володів нею до своєї смерті в 1895. До 1900 власником майна залишався його син А. Штіфлер.

1871 М. Штіфлер розпочав будівельні роботи в садибі. Із трьох розташованих тут раніше будинків, що виходили на червону лінію забудови Хрещатика, 1875 було утворено трипо-верхову будівлю з двома триповерховими дворовими крилами (автор проекту – арх. О. Шіле). За проектом симетричний головний фасад був стилізований у формах ренесансного палаццо. Рівномірний ритм фасаду формував ряд аркових півциркульних вікон, розділених пілястрами. 1898 будинок був надбудований за проектом архітектора О. Кривошеєва. Четвертий поверх повністю повторював стилістику більш раннього об'єму крила подовжили у глибину ділянки. Проект триповерхових прибудов виконав технік-будівничий А.-Ф. Краусс, він же вів керівництво будівельними роботами. В результаті забудова садиби набула П-подібної в плані форми і досягла межі саду Ф. Мерінга. Формуючись безсистемно впродовж 1850– 80-х рр., вона не становила єдиного архітектурного комплексу.

В будинку М. Штіфлера в 1880-х рр. містилася кондитерська найвідомішого київського кондитера Б. Семадені, який сам жив у садибі певний час.

Наступний розвиток садиби тісно пов'язаний з розплануванням сусідньої садиби Мерінгів. Ця територія являла собою парк з алеями, оранжереями, ставком та парковими спорудами. Після розпланування саду 1898 велику садибу А. Штіфлера разом із суміжною ділянкою відомого київського будівельного підрядника Л. Гінзбурга, яка виходила на вул. Мерінгівську (сучасна вул. Заньковецької, 4), планувалося перетворити на вулицю, а частину двору перекрити скляним дахом (не здійснено, проект розробив арх. О. Кривошеєв за участю будівельної контори Л. Гінзбурга).

На поч. ХХ ст. фасад чотириповерхового будинку на Хрещатику переоформлено у зв'язку з влаштуванням тут кінотеатру «Експрес». Внаслідок при збереженні загальної композиційної структури будинок отримав оригінальні модернізовані необарокові форми декору. Аркові вікна двох верхніх поверхів, об'єднані пілястрами, було обрамлено пишно декорованими лиштвами. Площини стін під трьома високими фігурними фронтонами доповнювали кадуцеї – символи античного бога торгівлі Меркурія (Гермеса), а модифіковані фронтони вигнутих абрисів були акцентовані жіночими маскаронами. Розірвані карнизи, що завершували бічні і центральний ризаліти, підтримувалися барельєфами драконів.

1900 садиби А. Штіфлера і Л. Гінзбурга, де до того часу проживало бл. 700 мешканців, придбала страхова компанія «Росія» за 1 млн. 375 тис. крб. Як великий землевласник, маючи нерухомість і землю в багатьох містах Росії, компанія запланувала в Києві масштабне будівництво свого прибуткового будинку-пасажу з торговельними, конторськими і складськими приміщеннями. Трохи раніше, на межі 19–20 ст. вона спорудила прибутковий будинок з готелем на розі вулиць Хрещатик і Прорізної. Проект торговельного і кон-торського дому «Росія» був замовлений відомому петербурзькому арх. П. Андреєву. Вузька садиба між паралельними вулицями зумовила вибір планувального рішення будинку. Ідея створення вулиці між Хрещатиком і Мерінгівською була реалізована у формі будинку-пасажу з наскрізним проходом. Перед будівництвом пасажу було зруйновано всі дворові будівлі в обох садибах. Будівельні роботи розпочалися влітку 1913 з боку вул. Мерінгівської, 1914 зведено об'єм на цій вулиці, 1915 закінчено бічні корпуси. Але проект П. Андрєєва був реалізований лише частково: не виконано фасадної частини на Хрещатику: будівництву перешкодила 1-а світова війна.

1936 було заплановано реконструкцію пасажу для розміщення великого магазину «Дитячий світ». Перед пасажем, з боку Хрещатика архітектори Другої архітектурно-художньої майстерні Міськради В. Бульйон і О. Лінецький запроектували круглий майданчик, який сполучав вхід до пасажного двору з головним входом з вулиці. В арках, що оточували майданчик, планувалося розмістити 14 магазинів-кіосків, у центрі – фонтан, оточений скульптурами, зеленню й квітами. У серед. 1937 тут уже функціонували магазини «Дитячого світу», але масштабні будівельні роботи були призупинені через нестачу будівельних матеріалів. Роботи з пробивання наскрізного проходу крізь пасаж запізнювалися, не були закінчені двір, аркада в передній частині двору, вхід до «Дитячого світу» з боку Хрещатика. У повному об'ємі проект реалізований не був. Торговельна мережа пасажу була пристосована для найрізноманітніших потреб дітей. Тут мали зосереджуватися всі види торгівлі дитячими товарами, а також розміщуватися деякі виховні установи, педагогічна консультація, кафе-кондитерська, дитяча перукарня тощо. Інтер'єри мали прикрашати художній розпис стін на теми дитячого життя і казкового світу, скульптури, барельєфи, фризи і панно, макети, дитячі меблі тощо.

У листопаді 1941 споруда зазнала значних пошкоджень. У 1940–50-х рр. під час відбудови Хрещатика старі корпуси будинку були відновлені, за новим проектом (1949) виконано фасадну частину на вул. Хрещатик. Її автори – архітектори О. Власов, А. Добровольський, А. Малиновський, Б. Приймак, В. Созанський (майстерня № 6 Державних архітектурних майстерень Управління у справах архітектури м. Києва, сучасний АТ «Київпроект»). У новому проекті було втілено первісну авторську ідею аркового проїзду з наскрізним розкриттям перспективи проїзду та вул. Заньковецької через другий проїзд – арку. На круглих гранітних півколонах-постаментах, що фланкують арку, було встановлено скульптурні групи. Праворуч від входу розміщувалося зображення колгоспниці і колгоспника зі снопом. Ліворуч – фігури двох робітників-метробудівців з рейкою. Автори – скульптори М. Вронський та О. Олійник отримали за ці твори Державну премію СРСР (1951). Скульптури знято 1998.

За одним із проектів, що не був реалізований, двоповерхові аркади бічних фасадів будинків № 13–17, що виходять до пасажу, мали прикрашати чотири монументальні алегоричні скульптури. Магазини пасажу, згідно з проектом 1949, зберегли довоєнне призначення (комплекс «Дитячий світ»). Внутрішні і зовнішні стіни перших поверхів (півциркульні площини над вікнами) були оздоблені декоративними панно, зокрема, в магазині дитячої книги – на теми казок О. Пушкіна. Аналогічно була оформлена зразкова дитяча перукарня.

П'ятиповерховий об'єм з боку вул. Заньковецької та зовнішні фасади відновлено у формах 1914 з незначними змінами та доповненнями. Проект відновлення виконаний 1947 Державними архітектурними майстернями (арх. І. Коген). Роботи з його реконструкції завершено 1950. Роботи велися на замовлення тресту «Укрзаготбуд» Міністерства заготівель СРСР. У цілому, реконструкція і добудова пасажу, які тривали 1946–55, зберегли єдину неокласицистичну стильову основу його фасадів. Нова парадна вхідна частина в стильовому відношенні була орієнтована на ансамбль Хрещатика 1950-х рр., невід'ємною складовою якого вона стала. Спільні класичні витоки неокласицизму 1910-х рр. та «радянського ампіру» 1940–50-х рр. зумовили досить гармонійне поєднання цих стильових напрямів в одній споруді.

Будинок п'яти-, шестиповерховий (верхній поверх надбудовано) з підвалом, цегляний, тинькований, головними фасадами звернений в бік проїзду. Споруда являє собою тип відкритого пасажу з двох паралельних корпусів, з'єднаних торцевими об'ємами з арковими проїздами. Під всім будинком міститься великий підвал, який у двох третинах свого об'єму від вул. Хрещатик виходить за межі корпусів і пролягає також під проїздом. Розвинена мережа підвальних приміщень первісно призначалася для складів, торговельних закладів, майстерень, пралень та інших служб. У перших поверхах були торговельні зали, у верхніх, з секційним плануванням, – житло.

Фасади виконано у формах неокласицизму, одного з напрямів архітектури модерну. Головні фасади з боку проїзду складаються з кількох композиційно завершених частин. Центр близького до Хрещатика об'єму фланковано двома прямокутними ризалітами, між якими по першому – п'ятому поверхах розміщено пілястри коринфського ордера, п'ятий поверх завершує плаский ступінчастий щипець. Об'єм, прилеглий до вул. Заньковецької, має тридільну симетричну структуру фасаду, центр якого акцентовано розкріповкою з трикутним щипцем та великою півциркульною нішею над вікнами п'ятого поверху. Бічні частини розчленовано еркерами гранчастої форми з балконами. Фасади об'єднано міжповерховими гуртами та дощаним рустуванням перших поверхів. Торговельні приміщення виділено ве-ликими арковими прорізами-вітринами. Строгі, геометрично чіткі форми пасажу характерні для неокласицизму, що увібрав у себе також риси сучасного йому раціонального напряму модерну. Виразну гладеньку поверхню стін доповнено акцентними рельєфними вставками-маскаронами, гірляндами, фігурними композиціями, в яких стилізовано класицистичну іконографію.

Цементі рельєфи, що прикрашають пасаж, є зразком досконалого синтезу скульптури з архітектурними формами. Водночас, окремі композиції мають і самостійну мистецьку цінність. Рельєфи виконано на теми античної міфології в характерній стилістиці неокласицизму. Це, зокрема, сцени діонісійських процесій з купідонами та Діонісом в образі дитини на леві, парні групи – Венера і Марс та Нептун з німфою і дельфіном, окремі символічні вставки із зображеннями орла (символ Зевса), амурів, сов (символ богині мудрості Афіни), рогів достатку тощо. Вони виконані у поширеній в 1890–1910-х рр. імпресіоністичній манері й ефективно контрастують з великими стіновими площинами фасадів пасажу. Бічний фасад, звернений до скверу на вул. Архітектора Городецького, на рівні третього-п'ятого поверхів виділено колонадою коринфського ордера. В цілому форми фасадів вирізняються геометричною чіткістю і раціоналізмом.

Монументально трактовану головну арку пасажу заввишки у три поверхи вирішено у характерних формах т. зв. радянського ампіру (радянського бароко). У декорі фасадів застосовано високе рустування колотим натуральним каменем, профільовані карнизи, ліплення. Двоповерхові об'єми обабіч входу з відкритими терасами утворюють курдонер.

Садиба № 15 на вул. Хрещатик – унікальний для Києва зразок містобудівної структури, послідовний розвиток якої простежується за період століття: з серед. 1850-х рр. Заслуговує на увагу й те, що форма чолового будинку з центральним проїздом на подвір'я, яка знайшла своє яскраве втілення і остаточний розвиток у типі пасажу, була закладена ще у двоповерховому будинку 1850-х рр., який залишався основою для пізніших добудов.

У будинку проживали відомі діячі науки і культури.

З листопада 1950 до жовтня 1998 в квартирі № 94 – Білинник Петро Сергійович (1906–98) – співак (ліричний тенор), народний артист СРСР (з 1954). У 1942–60 працював у Державному академічному театрі опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка. Партії: Петро, Левко, Еол в операх М. Лисенка «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Енеїда»; Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Ленський («Євгеній Онєгін» П. Чайковського) та ін. Відомий як виконавець народних пісень у концертах Державної заслуженої хорової капели «Думка» і Державної заслуженої капели бандуристів.

1969 в квартирі № 33 на третьому поверсі правого крила – Гмиря Борис Романович (1903–69) – співак (бас), народний артист СРСР (з 1951). У ці роки – соліст Державного академіч-ного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка (працював у ньому 41 і 1944–61). Володів голосом широкого діапазону, легкого оксамитового тембру.

Один з провідних майстрів оперного мистецтва країни. В його репертуарі було 37 оперних партій вітчизняної і зарубіжної класики, радянських композиторів. Серед них: Тарас Бульба (однойменна опера М. Лисенка), Трохим («Наймичка» М. Вериківського; 1964 знявся в однойменному фільмі на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка), Сусанін [«Іван Сусанін» («Життя за царя») М. Глінки], Борис («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), Мефістофель («Фауст» Ш. Гуно), Дон Базіліо («Севільський цирульник» Дж. Россіні) та ін. Вперше виконав партії Кривоноса («Богдан Хмельницький» К. Данькевича, 1951), Валька і Тихона («Молода гвардія» і «Зоря над Двіною» Ю. Мейтуса, 1955), Рущака («Милана» Г. Майбороди, 1957). Був тонким інтерпретатором камерної і народної музики. До концертного репертуару митця входило понад 500 творів світової вокальної класики та українських народних пісень. В останні роки життя багато гастролював по Радянському Союзу, Чехословаччині, Болгарії і Польщі (1956), Китаю. За концертно-виконавську діяльність відзначений Державною премією УРСР (1952).У квартирі створено меморіальний музей Б. Гмирі на громадських засадах.

1973 в квартирі № 30 на третьому поверсі правого корпусу – Гришко Михайло Степанович (1901–73) – співак (баритон), народний артист СРСР (з 1950). У роки проживання в цьому будинку – соліст Державного академічного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка, в якому працював 1936–41 і 1944–60. Володів рідкісним за красою і силою голосом. Один із провідних майстрів українського оперного мистецтва. В оперному репертуарі співака були партії: Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Грязной, Мізгир («Царева наречена» і «Снігуронька» М. Римського-Корсакова), Остап, Микола («Тарас Бульба» і «Наталка Полтавка» М. Лисенка), князь Ігор (однойменна опера О. Бородіна), Демон (однойменна опера А. Рубінштейна), Євгеній Онєгін, Томський, Мазепа («Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського), Невідомий («Аскольдова могила» О. Верстовського), Яго, Жермон, Ренато, Ріголетто («Отелло», «Травіата», «Бал-маскарад», «Ріголетто» Дж. Верді), Ескамільйо («Кармен» Ж. Бізе) та ін. Був першим виконавцем партії Шибака в опері «Милана» Г. Майбороди, Богдана Хмельницького в однойменній опері К. Данькевича. Виступав як концертний співак, виконував романси українських, російських, зарубіжних композиторів, народні пісні.

1976 в квартирі № 2 на третьому поверсі – Жуковський Герман Леонтійович (1913–76) – композитор, народний артист УРСР (з 1973), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1958). У 1958 викладав музично-теоретичні дисципліни в Київській консерваторії. Автор творів переважно великих форм: опер, балетів, музики для симфонічних оркестрів, хорів, а також для кінофільмів. Під час проживання в цьому будинку написав опери: «Від щирого серця» (1951), «Перша весна» (1960), «Один крок до любові» (1970), монооперу «Дружина солдата» (1967); балети: «Ростислава» (1956), «Лісова пісня» (1961), «Дівчина і Смерть» (1971); кан-тату «Дніпро шумить» (1957); хорову симфонію «Живи і пам'ятай» (1976) та ін. твори. Відзначений Державною премією СРСР (1950).

1997 у квартирі № 129 – Кусенко Ольга Яківна (1919–97) – актриса, народна артистка СРСР (з 1967); випускниця Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1941). Артистка Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка (з 1944).

Актриса психологічного плану, правдиво і глибоко розкривала внутрішній світ своїх героїнь, відтворювала живі, яскраві характери. Створила цілу галерею образів як сучасниць, так і героїнь класичних творів. Серед них: Олена («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького; 1951), Наташа («Дніпрові зорі» Я. Баша; 1952), Маруся («Житейське море» І. Карпенка-Карого; 1953), Катерина («Крила» О. Корнійчука; 1954), Бикова («Персональна справа» О. Штейна; 1955), Маруся («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), Анна («Украдене щастя» І. Франка; обидві – 1956), Регана («Король Лір» В. Шекспіра; 1959), Меланка («Свіччине весілля» І. Кочерги; Неля («Острів твоєї мрії» М. Зарудного; 1963), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра; 1964), Еврідіка («Антігона» Софокла; 1966), Софія Марківна («Старий» М. Горького; 1968), Андромаха («Кассандра» Лесі Українки), Інгігерда («Ярослав Мудрий» І. Кочерги; обидві – 1970), Ольга («Лавровий вінок» Л. Дмитерка; 1973), Наталія («...І змовкли птахи» І. Шамякіна; 1978), Федеївна Матільда («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі; 1981), Зінаїда Петрівна («Сімейний детектив» Л. Синельникова; 1990).

Мала прекрасний голос, записала багато творів у фонд Українського радіо. Одночасно – голова правління Українського театрального товариства (1973– 87). Відзначена Державною премією СРСР (1951), премією ім. М. Заньковецької (1997; посмертно).

1950–53 в квартирі № 101 – Лебедев Сергій Іванович (1902–89) – фізіолог рослин, дійсний член УАСГН (з 1957), її віце-президент (1959–62), заслужений діяч науки УРСР (з 1973), ректор Одеського університету (1953–59), ректор Української сільськогосподарської академії (1959–62). Під час проживання в цьому будинку – завідувач відділу фізіології рослин Інституту ботаніки АН УРСР, одночасно в 1952– 53 – учений секретар Президії АН УРСР.

1950–70 в квартирі № 108 на третьому поверсі лівого корпусу – Михньов Анатолій Львович (1909–70) – терапевт, заслужений діяч науки УРСР (з 1958). З 1919 – професор Українського НДІ клінічної медицини, 1952–70 – його директор. Очолював кардіологічний комітет МОЗ УРСР. Досліджував проблеми обміну речовин при захворюваннях печінки, проблеми ревматизму та інші наукові напрями медицини, визначені фундатором інституту М. Стражеском.

1950–74 в квартирі № 10 на третьому поверсі – Некрасов Віктор Платонович (1911–87) – прозаїк і драматург. Одним із перших розповів у своїх творах правду про Велику Вітчизняну війну 1941–45, учасником якої він був. За своєю першою повістю «В окопах Сталінграда» (1946; 1947 відзначена Державною премією СРСР) написав сценарій кінофільму «Солдати» (1957, «Ленфільм»); за мотивами його повісті «У рідному місті» (1954) знято кінофільм «Місто запалює вогні» (1958, «Ленфільм»). Під час проживання у цьому будинку опублікував збірку нарисів «Перше знайомство» (1960), повісті «Кіра Георгіївна» (1961), «В житті та листах» (1971), збірки оповідань «Вася Конаков» (1961) і «Друга ніч» (1965) та інші твори.

Книжки письменника – чесна проза, що ламає стереотипи про людину на війні, про важке повернення фронтовиків до мирного життя, сталінські репресії та життя людей в інших країнах. Письменник протестував проти гонінь на українську мову та культуру, проти ув'язнення та видворення з країни інакомислячих, виступав за створення меморіалу загиблим у Бабиному Яру. На поч. 1960-х рр. почалася кампанія переслідування, на поч. 1970х рр. його виключили з лав КПРС, потім – із Спілки письменників і Спілки кінематографістів, припинили друкувати твори, розсипали набір двотомника. У квартирі провели обшук, вилучили весь архів. 1974 В. Некрасов виїхав з України – спочатку до Швейцарії, звідти – до Франції. 1979 його позбавили радянського громадянства. Помер у Парижі.

1963 в квартирі № 124 на третьому поверсі лівого крила – Нехода Іван Іванович (1910–63) – поет. Працював головним редактором видавництва «Молодь», відповідальним редактором журналу «Піонерія», завідувачем літературної частини Театру юного глядача в Києві. З 1958 – голова Кримського філіалу Спілки письменників України. Очолював комісію дитячої літератури Спілки письменників України. Автор понад 60 поетичних збірок. У період проживання в цьому будинку було опубліковано такі книжки поета: «Повість про моїх друзів» (1952), «Хлопчаки з нашої вулиці» (1953), «Дума про дружбу» (1954), «Весняні каруселі», «Вибране», «Пам'ять про французьку землю», «Хто сіє вітер» (1959), «Тобі, кохана» (1960) та ін.

1988 у квартирі № 105 – Острянин Данило Хомич (1906–88) – філософ, чл.-кор. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1973). Працював в Інституті філософії АН УРСР: директор (1952–62), завідувач відділу історії філософської і суспільної думки на Україні (1962–63). У Київському державному університеті ім. Т. Шевченка: завідувач кафедри філософії гуманітарних факультетів (1963–69), завідувач кафедри історії філософії (1969–78), професор-консультант (з 1978). Автор бл. 250 наукових праць у галузі історії філософської думки, філософії природознавства. Зачинатель розробки філософської спадщини українського народу від часів Київської Русі. Під керівництвом та за участю вченого підготовлено «Нарис історії філософії на Україні» (1966). Досліджував світогляд видатних діячів вітчизняної науки і техніки.

1970 у квартирі № 85 – Пишкін Борис Андрійович (1893–1970) – вчений у галузі гідротехніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). У роки проживання за цією адресою – завідувач відділу Інституту гідромеханіки АН УРСР (1948–70). Одночасно – професор Київського гідромеліоративного інституту (1948–60), завідувач кафедри Київського державного університету ім. Т. Шевченка (з 1962, працював з 1961).
Створив новий напрям у гідротехніці – динаміку берегів і водосховищ. Автор понад 200 наукових праць, присвячених конструкціям і розрахунку гідротехнічних споруд, питанням дії вітрових хвиль на гідротехнічні споруди і береги, методиці розрахунку інженерного захисту берегів водосховищ і морів від розмивання і затоплення, перетворення гідравлічної структури потоку. Вперше у світі дослідив залежність для визначення висоти накату на укоси складного обрису. Вперше визначив залежність відбиття хвиль від їх крутизни і нахилу укосу гідротехнічних споруд. За його рекомендаціями побудовані берегозахисні та інші гідротехнічні споруди на річках та морях.

56 у квартирі № 4 – Ройтер Володимир Андрійович (1903–73) – фізико-хімік, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), один із засновників макрокінетики. У цей період працював в Інституті фізичної хімії ім. Л. Писаржевського (з 1929; див ст. 198).

1918–19 – Юткевич Сергій Йосипович (1904–85) – кінорежисер, художник, теоретик кіно, народний артист СРСР (з 1962), Герой Соціалістичної Праці (1974). Жив у цьому будинку ра-зом з батьками. Продовжував заняття живописом і театральним мистецтвом. Навчався у художній школі театральної художниці О. Екстер. Працював асистентом режисера у Другому Державному драматичному театрі УСРР ім. В. Леніна (колишній театр «Соловцов»). Разом з майбутніми відомими кінорежисером Г. Козінцевим та драматургом О. Каплером давав лялькові вистави в клубах і на вулицях міста. 1919 вони створили сатиричний театр «Арлекін», де С. Юткевич був режисером, художником і актором. Театр, що проіснував кілька місяців, давав вистави у стилі народного балагану. З 1924 працював на кіностудіях Москви і Ленінграда, удостоєний за свої фільми Державної премії СРСР (1941, 1947, 1967, 1983).

На фасаді будинку встановлено бронзові меморіальні дошки з барельєфними портретами Б. Гмирі (1973; ск. І. Кавалерідзе, арх. В. Гнєздилов), М. Гришка (1981; ск. М. Рапай, арх. А. Ігнащенко), А. Михньова (1972; ск. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко), В. Некрасова (1990; скульптори В. Селібер, І. Вайнер, арх. В. Романов), І. Неходи (1972; ск. К. Кузнецов, арх. В. Гнєздилов).

Хрещатик, 21

Житловий будинок 1953–54, в якому проживала Чавдар Є. І.

Історія садиби № 29 простежується з 1830-х рр., коли останній київський війт Г. Киселівський купив 1834 вільну від забудови ділянку в новоспланованому кварталі у домовласника Стршалковського. 1836 зведено двоповерховий цегляний будинок, який здано в оренду Другій губернській гімназії. В садибі містилися будівлі жандармської команди та кінно-поштової станції. 1841 Г. Киселівський помер. За заповітом 1838, він залишив все рухоме і нерухоме майно своїм синам І. та М. Киселівським, які продовжили будівництво.

1864 І. Кисилевський заповів свою садибу племінниці, дружині дійсного статського радника О.Поповій, яка придбала з публічних торгів прилеглу ділянку у жандармського полку, де згодом влаштувала публічний сад з альтанками для відпочинку, фотографічним павільйоном, мінівокзалом для екіпажів, музичною і співочою естрадами, кегельбаном тощо. 1879 в О. Попової ділянку купив потомствений почесний громадянин М. Попов. У кін. 19 ст. родина Попових володіла садибою, що майже доходила до сучасної вул. М. Заньковецької (тоді – Мерінгівська). Кожні кілька років на ній з'являлася нова або добудовувалася стара споруда. 1880 М. Попов перебудував чоловий наріжний будинок за проектом арх. В. Ніколаєва у стилістиці неоренесансу (зберігався до Великої Вітчизняної війни).

В садибі № 29/1 в одноповерховому будинку на червоній лінії вулиці містилася відома приватна бібліотека В. Ідзиковського, в якій зберігалося до 100 тис. книжок. Тут же були книжковий і музичний магазини. Одне з приміщень займав Дворянський клуб. Протилежну наріжну ділянку на вул. Лютеранській № 31/2 у 1834 отримав генерал-майор запасу Брінкен. Наступним власником садиби був купець А. Мірчі, який 1873 розпочав будівництво цегляного двоповерхового, прямокутного в плані будинку з досить цікавим фасадом. В його стриманому декоруванні було використано мотиви романської архітек-тури. 1875 ділянку придбав купець М. Біск з дружиною. За його заповітом майно успадкував син – С. Біск. У будинках садиби № 31/2 на Хрещатику містилися готель «Універсал», хромолітографія А. Нахмановича, кофейня «Кафе-Палас», у 1910-х рр. – різні кінотеатри.

У радянський час забудова обох садиб зазнала значних змін. 1941 на місці фасадного будинку в садибі № 29/1 розпочалося спорудження великого п'ятиповерхового житлового будинку за проектом арх. Й. Каракіса (згорів у 1941).

1948 територію обох садиб з боку Хрещатика відведено для спорудження будинку для робітників Київського метробуду Міністерства шляхів сполучення. За першими варіантами проекту (1949, 1950) він складався з двох окремих корпусів, з'єднаних невисокою аркою, яка вела на вул. Енгельса (Лютеранську). Особливістю варіанту 1950 була наявність скульптури та рясного керамічного декору на чоловому фасаді, що було характерним для первісного етапу проектування Хрещатика.

В наступному проекті 1951 будинок № 21 представлено вже як цілісну споруду з наскрізним арковим проходом на вул. Лютеранську. В результаті обговорення проекту комісія запропонувала збільшити висоту центральної арки на один поверх (первісно її висота дорівнювала трьом поверхам), спростити декоративне оздоблення, замінити колони на чоловому фасаді на пілястри та пілони. Був перероблений й дворовий фасад. Семиповерховий, цегляний, у плані П-подібний, шестисекційний. Оформлений у стилі радянський ретроспективізм. Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий з черепичною покрівлею. Велика і малі бічні арки, що організовують вихід на вул. Люте-ранську, розділяють споруду завдовжки 140 м на дві частини – чотирисекційну праву і двосекційну ліву. Рядові і торцеві секції складаються з трьох двокімнатних квартир, які згруповані навколо тримаршових сходів з ліфтом, обернених до дворового фасаду. Поверхню склепіння центральної арки, яка займає за висотою чотири поверхи, прикрашено кесонами з гіпсовими розетками. Відступну площину над аркою акцентує пара півциркульних лоджій з елементами ордерної системи – пілястрами, архівольтами, балюстрадами, що виділяються на кольоровому тлі внутрішніх стін. Тектоніка фасаду організована за принципом триярусності.

Перший торговельний поверх, що відповідає першому ярусу, значно виступає в бік вулиці відносно верхнього об'єму і завершується терасою, огородженою бетонною балюстрадою. Його стіни трактуються як цоколь, облицьований грубоколотим сірим гранітом. Облицьовані світлою керамічною плиткою, верхні два яруси поділяються невисоким гуртом незначного виступу. Вінцевий карниз вирізняється багатством форм і розмаїттям елементів. Головні вертикальні акценти три групи потрійних лоджій з внут-рішнім пофарбуванням, які створюють великі ритмічні членування. Прорізи першого торговельного поверху оформлено як вітрини. Для оздоблення стін чолових фасадів використано просту і рельєфну художню кераміку.

Первісні інтер'єри частково збереглися в розташованому на першому поверсі ювелірному магазині. В приміщенні основна увага приділяється стелі, яка поділена на дрібні кесони, прикрашені пишним ліпленням.

Будинок – невід'ємна складова післявоєнної забудови Хрещатика.

1955–89 в квартирі № 105 будинку проживала Чавдар Єлизавета Іванівна (1925–89) – оперно-камерна співачка (лірико-колоратурне сопрано), педагог, народна артистка УРСР (з 1951) і СРСР (з 1952). Володіла інструментально чистим голосом красивого тембру з широкою кантиленою, рівним в усіх регістрах. Мала прекрасні музичні і сценічні здібності. В роки проживання у цьому будинку – солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (до 1973), в якому створила цілу галерею образів класичного й сучасного репертуару. Серед них: Марильця, Венера («Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка); Людмила, Антоніда [«Руслан і Людмила», «Іван Сусанін», («Життя за царя») М. Глінки]; Марфа, Царівна Лебідь («Царева наречена», «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова); Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні); Мюзетта («Богема» Дж. Пуччіні); Йолан, Оксана («Милана», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди); Лючія («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті) та ін. Поряд з оперними аріями, як камерна співачка, виконувала твори вітчизняних та зарубіжних композиторів (у т. ч. романси А. Кос-Анатольського, М. Лисенка, М. Римського-Корсакова, К. Стеценка), українські народні пісні «Гандзя», «Дощик», «Повій, вітре, на Вкраїну» та ін. Гастролювала в багатьох містах СРСР, за кордоном (у Греції, Канаді, Норвегії, Китаї, Індії та ін.). 1968–88 – викладач, 1970–85 – завідувач кафедри сольного співу, з 1979 – професор Київської консерваторії.

Раніше проживала на вул. Архітектора Городецького, 11, квартира № 21. 1954 на першому поверсі будинку було влаштовано магазин ювелірних виробів, який існує до нашого часу (тепер – «Перлина»).

Хрещатик, 22

Головпоштамт, 1952—58

1914 розпочали спорудження нового поштамту, але будівництво призупинила 1-а світова війна. Новий поштамт зведено 1936—41 за проектом архітекторів В. Осьмака і С. Германовича, зруйнований 1941 внаслідок вибуху. Сучасний будинок спроектовано архітекторами В. Ладним, Б. Приймаком, Г. Слуцьким, З. Хлєбниковою. У серпні 1989 зава-лився портик головного входу, під уламками якого загинуло 13 перехожих. Відновлений у 1990-х рр. з одночасною реконструкцією інтер'єрів першого поверху.

Семиповерховий з напівповерхом, цегляний, у плані Г-подібний, з розташованими під прямим кутом довгими крилами (бл. 80 м), з яких те, що з боку Хрещатика, має в плані ледь помітний дугоподібний абрис, інше, призматичне, акцентовано на наріжжі портиком головного входу з боку площі. Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий бляшаний. Внутрішнє розпланування коридорного типу, на першому поверсі — зального. Чолові фасади облицьовані світлою, П-подібною в перетині, великогабаритною керамічною плиткою типу «МК», архітектурні деталі (кронштейни карниза, капітелі, профільовані гурти тощо) виконано за малюнками-шаблонами архітекторів на київському заводі «Керамік». Цоколь, обрамлення вікон і дверей першого поверху виконано з темно-сірого колотого та полірованого граніту.

Архітектура фасадів поєднує у собі суворість класичних пропорцій з мальовничістю і пластикою форм, що властиві українському бароко. Композиція фасадів ярусно-ритмічна. Пластичне членування площин здійснено за рахунок використання пілястр: коринфських — на верхньому ярусі (п'ятий—сьомий поверхи) і тосканських — на нижньому. Частий ритм пілястр виділяє вертикальні ряди подвійних прямокутних вікон з імпостами-пілястрочками. Горизонтальні членування підкреслено рустованим цоколем, класицистичним гранітним облямуванням прорізів першого поверху, лучковим завершенням вікон четвертого поверху, великим вінцевим карнизом з кронштейнами і парапетом (останній тепер не існує). Горизонтальному розподілу фасадних площин відповідає двоярусна композиція виступного трипрогінного портика головного входу. Підпірні елементи портика у формі пілонів з коринфськими капітелями на нижньому ярусі несуть півциркульні арки, на другому — архітравне перекриття. Окрасою портика є вінцевий бароковий фронтончик із картушем. Потрійний вхід у вестибюль в глибині портика оформлено порталом з полірованого граніту, що складається з пілястр і півколон тосканського ордера, завершених карнизом. Міжвіконня над карнизом декоровано вставками з керамічним рельєфом рослинного характеру. Всі інші входи, як і вітринні прорізи першого поверху, облямовано профільованими лиштвами з прямими сандриками, виконаними з полірованого граніту.

Оформлення вестибюля і зал загального користування має урочистий характер. Проміжним опорам пласких перекриттів надано форму колон і пілонів зі стилізованими капітелями. Різновеликі кесони стель, що утворені несучими балками, декоровано ліпленими розетками та смужками орнаменту, підлоги викладено з двоколірного граніту. Під час ремонту 1990-х рр. стіни зал і опори облицьовано плиткою під білий мармур, упродовж внутрішніх стін зал № 2, 3, 5 влаштовано другий ярус у вигляді балкону. Вхід із вестибюля до великої операційної зали № 1 прикрашено майоліковим панно на орнітоморфні мотиви.
Тепер у будинку містяться Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта», Міністерство транспорту та зв'язку України, Державний департамент з питань зв'язку та інформації.

Хрещатик, 23-25-27

Комплекс житлових будинків 1951–54, в якому проживали відомі діячі культури і науки

Будинки № 23, 27 споруджено 1951–54 за проектом архітекторів О. Власова, О. Малиновського, будинок № 25 – 1953–54 за проектом А. Добровольського, О. Малиновського, П. Петрушенка.

Хрещатик, № 23

Хрещатик, № 27

Ансамбль вирізняється динамічністю просторової центрально-осьової композиції, в якій активним елементом виступають гранітні широкі сходи, підпірні стіни, тераси, фонтан, художній метал у вигляді п'ятиріжкових світильників, вазонів та огорож терас і сходів. З боку вул. Хрещатик у підпірну стіну вбудовано приміщення кафе. Цегляні будинки з пласким залізобетонним і армоцементним перекриттям, як і інші нові споруди повоєнного Хрещатика, облицьовано світлою керамічною плиткою і червоним гранітом (нижні по-верхи). Вкрито вальмовими дахами з черепичною та бляшаною покрівлею (№ 25). В архітектурі ансамблю, побудованого за класичними принципами, простежуються пошуки художньої самобутності, заснованої на поєднанні раціональної структури будівель із стилізаторством та декоративізмом зовнішніх форм.

Призматичні за об'ємом цегляні одинадцятиповерхові (верхній поверх – аттиковий), 48-квартирні будинки № 23 і 27 ідентичні за плануванням, покриті високими черепичними дахами. В їх основі лежить житлова секція з шістьма дво- та трикімнатними квартирами на поверсі.

Композиція фасадів триярусна, ритмічна. Перший ярус, що включає два нижні поверхи, в яких розміщені магазини, значно виступає по периметру споруди відносно основного об'єму. Облицьований з боку вулиці грубоколотим гранітом, із тилу – тинькуванням під дощаний руст. Другий і третій яруси облицьовані навкруги гладенькими керамічними плитками. Зрізані наріжжя другого ярусу містять виразні гранчасті еркери, обкладені рельєфними кахлями. Десяті поверхи завершують потужні карнизи з керамічних блоків, над якими проходить парапет кругових балконів аттикового поверху. Інтер'єри магазинів, які зберегли, в основному, свій первісний вигляд, являють інтерес як зразок архітектурного рішення 1950-х рр. Двері в магазини оформлені решітками художнього литва.

Хрещатик, № 25

Провідною будівлею в ансамблі є висотний будинок № 25, що має прямокутної форми план, ускладнений центральними і фланговими ризалітами. Складається з трьох різновисоких (9 і 13 поверхів) секцій, які включають три-, дво- та однокімнатні квартири. Пірамідальний за композицією, симетричний, з підвищеним центральним об'ємом (13 поверхів), завершеним півкруглим фронтоном, вінцевою квадратною у плані вежею з аркадами та шпилем. У тектоніці чолового фасаду переважають вертикальні членування. Центральний і бічні ризаліти підкреслено смугами лоджій з арковим та архітравним перекриттям, внутрішнім пофарбуванням у теракотовий колір. Верхні яруси ризалітів над карнизним гуртом оформлено пілястрами та колонками (у бічних лоджіях) коринфського ордера. Вхід у кінотеатр по осі фасаду вирішено у вигляді гранітного рамкового порталу, завершеного півциркульним сандриком з тондо та датою побудови «1954». Облицьований плиткою тильний фасад містить ряди балконів. Будівлю увінчує керамічний карниз складного профілю, парапет і фігурні обеліски на наріжжях висотного об'єму.

Ансамбль – один із значних містобудівних акцентів у забудові Хрещатика, що найповніше втілює пафос його повоєнного відродження.

У будинках проживали відомі діячі культури.

1965–82 в будинку № 25 у квартирі № 64, 1982–92 – у квартирі № 43 – Дальський Володимир Михайлович (справж. – Нестеренко; 1912–98) – актор, народний артист СРСР (з 1960). На сцені – з 1931, працював у багатьох театрах України, знімався в кіно. 1957–90 – актор Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка.

Мав яскравий комедійний дар, його сценічні образи відзначало психологічно заглиблене трактування ролі. У період проживання за цією адресою зіграв у театрі десятки ролей. Серед них: Євген Дибенко («Правда і кривда» М. Стельмаха), Черчілль («Зупиніться!» І. Рачади; обидві – 1965), Ступай-Ступаненко («Патетична соната» М. Куліша), Василь Крим («Калиновий гай» Корнійчука; обидві – 1966), Мартин Боруля («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Степан Моргун («Мої друзі» О. Корнійчука, обидві – 1967), Дрейлінг («Коли мертві оживають» Рачади), Пропотєй («Єгор Буличов та інші» М. Горького), Лепорелло («Кам'яний гість» О. Пушкіна), Іван Непокритий («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького), Труффальдіно («Слуга двом панам» К. Гольдоні), Сват («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського; всі – 1968), Очерет («Вірність» М. Зарудного, 1970), Слуга (Санчо Панса) («Людина з Ламанчі» Д. Вассермана, Д. Деріона), Крамарюк («Житейське море» І. Карпенка-Каро- го; обидві – 1971), Курослєпов («Гаряче серце» О. Островського, 1972), Павел Петков («Шоколадний солдатик» Б. Шоу, 1974), Воротар («Макбет» В. Шекспіра, 1978), Телєгін («Дядя Ваня» А. Чехова), Тартаковський («Поєдинок» Л. Синельникова, обидві – пропуск року), Боцман Бухта («Загибель ескадри» О. Корнійчука), Веллуто («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, обидві – пропуск року); Пустаревич («Павлинка» Я. Ко- ласа, обидві – 1982), Винник («Майська ніч» М. Старицького (за М. Гоголем), Свистиков («Тіні» М. Салтикова-Щедріна; обидві – 1986), Анхіз («Енеїда» (за І. Котляревським), 1990]. Раніше мешкав на Повітрофлотському шосе, 56, квартира № 24; пізніше – на вул. Городській, 1.

Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971).

1955–93 в будинку № 25, квартира № 15 на п'ятому поверсі – Козак Сергій Давидович (1921–93) – співак (баритон), композитор, письменник, народний артист УРСР (з 1960), член Спілки письменників України (з 1985). У 1950–81 – соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, де створив на сцені понад 50 образів. Серед них: Ріголетто (однойменна опера Дж. Верді), Грязной («Царевна наречена» М. Римського-Корсакова), Ігор («Князь Ігор» О. Бородіна), Остап, Еней («Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка), Тарас Шевченко (однойменна опера Г. Майбороди) та ін.

1960–73 очолював Українське музично-хорове товариство. З його ініціативи було створено відомі нині колективи: Національний оркестр народних інструментів, Державну чоловічу хорову капелу ім. Л. Ревуцького, камерний хор. 1982–92 вів клас вокалу в Київ-ській консерваторії, професор, у 1987 – одночасно художній керівник Київської державної філармонії. Завдяки йому вперше зі сцени пролунав «Запорозький марш».

Автор віршованих повістей «Земле моя, доле моя» (1963), «Горинь» (1971), «Пісня серед грому» (1985); художньо-документальних повістей «Михайло Гришко» 1978), «Григорій Верьовка»; повісті «Я не спав, мамо» (1980); збірки есе «Шляхи побратимства».

Автор пісень (зокрема, «Берізка»), романсів і хорової кантати на вірші П. Воронька, А. Малишка, Б. Олійника, М. Рильського та ін.

1980 у будинку № 27, квартира № 33 на дев'ятому поверсі – Лавров Юрій Сергійович (1905–80) – актор, режисер, народний артист СРСР (з 1960). Зіграв понад 200 ролей у театрі та 40 у кіно, поставив 60 спектаклів. 1968 працював у Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, у 1965–67 – в. о. головного режисера. З перших днів Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 грав у театрі Південно-Західного фронту, брав участь у виступах фронтових бригад. В театрі ім. Лесі Українки створив галерею образів широкого діапазону, був одним з перших виконавців на російській сцені ролі Мусія Копистки у п'єсі «97» М. Куліша. Під час проживання в цьому будинку зіграв у театрі ролі: Шмигельський («Місяць у селі» І. Тургенева), Лоренцо («Ромео і Джульетта» В. Шекспіра; обидві –1954), Вершинін («Три сестри» А. Чехова), Аверін («У добрий час» В. Розова; обидві – 1955), Вагін («Діти сонця» М. Горького), Адмірал («Загибель ескадри» О. Корнійчука; обидві – пропуск, Годвінсон («У пущі» Лесі Українки), Ласточкін («Світанок над морем» М. Суходольського; обидві – 1957), Карпо Салай, Антон Майєр («Пісня під зорями», «Київський зошит» В. Собка), Бережний («Соло на флейті» І. Мики- тенка), Пеклеванов («Панцерник № 1469» В. Іванова; усі – 1959); Іван Коломійцев («Останні» М. Горького, 1960), Поставничев («Друзі і роки» Л. Зоріна), Сатін («На дні» М. Горького, 1963), Салтиков («Останні дні» М. Булгакова, 1974) та ін.

1928–68 паралельно з роботою в театрі знімався в кіно. У зазначені роки зіграв у фільмах: «Про це забувати не можна», «Тривожна молодість» (обидва – 1954), «Багаття безсмертя», «Шляхи і долі» (обидва – 1955), «300 років тому», «Діти сонця» (обидва – 1956), «Олекса Довбуш» (1959), «Казка про Мальчиша Кибальчиша» (1964), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Поштовий роман», «Серце Бонівура» (обидва – 1969), «Віра, Надія, Любов» (1972), «Прощайте, фараони» (1974), «Спокутування чужих гріхів» (1978) та ін.
1965 – художній керівник драмстудії київського Будинку вчених. 1965 обраний заступником голови Президії Українського театрального товариства.

1955–76 в будинку № 25, квартира № 85 – Малиновський Олександр Іванович (1915–76) – архітектор. Один з авторів генерального плану відбудови Хрещатика в повоєнні роки (1948–56). За його проектами споруджено будинок Київської міськради (вул. Хрещатик, 36; 1952–57); житлові будинки на вул. Червоноармійській, 6 (1952), № 36; станцію метрополітену «Більшовик» (тепер «Шулявська», 1963), Київський аеровокзал «Бориспіль» (1965), будинок Укрпрофради (вул. Хрещатик, 14; 1978), науково-освітній центр товариства «Знання» (вул. Червоноармій- ська, 57/3; 1980), всі – у співавт.

У будинках також проживали академіки АН УРСР:

у 1-й пол. 1950-х рр. в № 23 у квартирі № 42 – механік Г. Савін; 1953–60 – в № 27 у квартирі № 22 – учений в галузі металознавства і порошкової металургії І. Федорченко; у 1950-х рр. – в № 23 у квартирі № 42 учений в галузі гірничої теплофізики О. Щербань. Пізніше всі вони мешкали на вул. Прорізній, 10.

На фасаді будинку № 27 встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Ю. Лаврова (ск. Т. Довженко, арх. В. Клоков); 1999 на фасаді будинку № 25 – бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом С. Козака (ск. М. Перепелиця, арх. В. Гнєздилов).

Хрещатик, 24

Адміністративний будинок, 1953-55

Зайняв територію історичної садиби № 24 і частково — № 22. Остання разом із ділянкою № 20 (на місці сучасного Головпоштамту) з 1-ї пол. 19 ст. належала родині Ейсманів. Найвідомішим її представником був Г. Ейсман, міський громадський діяч, який 1872—73 обіймав посаду міського голови. Садиба № 24 належала поміщику О. Головинському, який 1797 побудував двоповерховий особняк у стилі класицизм. 1829 у садибі містився шпиталь для полонених турків, 1830 — інтендантство, з 1849 — Київська поштова контора.

Це був один із перших цегляних будинків на Хрещатику. Перед колонним портиком головного фасаду був неглибокий курдонер, утворений бічними флігелями. Центральну двоповерхову будівлю займали перша державна телефонна станція, яка почала діяти 1886, і комутатор ручного обслуговування на номерів. 1891 тут встановили один з п'яти перших таксофонів Києва. В бічних крилах приймали та видавали кореспонденцію, грошові перекази. Питання про розширення пошти виникло в період економічного піднесення наприкінці 19 ст. 1898 пропонувалося виділити нову ділянку для зведення спеціалізованої споруди. 1908 Київська міська дума ухвалила рішення про будівництво київської центральної пошти на старому місці. Роботи розпочалися 1912 під керівництвом арх. О. Кобелєва. Влітку 1914 споруджено дворовий чотириповерховий корпус, у якому розмістили операційні зали і телефонну станцію. 1917 будівництво призупинено. У незакінченому вигляді забудова садиби залишалася до 1930-х рр. Арх. М. Петі 1934 виконав проект нового фасадного будинку, а спорудження його здійснено 1935—36 за проектом архіткторів В. Осьмака і С. Германовича з одночасною надбудовою сусіднього будинку «Гранд-готелю» (архітектори П. Альошин, О. Колесниченко). Крім головної пошти, тут розмістили Наркомат зв'язку та обласне управління зв'язку і назвали будівлю Палацом зв'язку. Проект опорядження інтер'єрів розробив арх. П. Савич. вестибюль на першому поверсі по всьому периметру стін був оздоблений скульптурним фризом-барельєфом на тему «Зв'язок в СРСР в усіх його видах», починаючи від пошти на верблюдах та оленях і закінчуючи голубиною та авіаційною поштою.

П'ятиповерховий, розчленований лопатками фасад завершувався гербом УРСР. У вересні 1941 будинки № 22—26 згоріли. Сучасний адміністративний будинок № 24 споруджено за участю фахівців архітектурної майстерні № 7 інституту «Київпроект» за проектом архітекторів Л. Куликова, В. Єлізарова та М. Шило. За одним з ескізних варіантів на парапеті планувалося встановити великомасштабний герб Української РСР та кілька великих скульптур, за іншим — фігуру В. Леніна в проїзді на подвір'я (від скульптури відмовилися). Споруда призначалася для Міністерства вугільної промисловості УРСР («Головукрвугілля»), з 1958 була зайнята Міністерством промислових будматеріалів УРСР, у 1970— 80-х рр. — Міністерством агропромислового комплексу України. 1960 в одному з вестибюлів ліворуч від проїзду облаштовано магазин «Мистецтво». Семиповерховий, цегляний, у плані П-подібний, з невеликими тильними ризалітами і центральним проїздом на подвір'я. Перекриття пласкі залізобетонні, над проїздом — циліндричне склепіння, дах вальмовий бляшаний. На першому—другому поверхах з боку вулиці розташовано низку зальних приміщень, на верхніх поверхах — традиційне для адміністративних споруд коридорне планування. Чоловий фасад, виконаний у стилістиці радянського ретроспективізму, на нижньому ярусі (три нижні поверхи) облицьовано рожевим гранітом, на верхньому — світлою керамічною плиткою.

В архітектурному вирішенні привертає увагу масивний нижній ярус, оформлений великими арками, рустом з грубоколотою поверхнею з граніту, ренесансними порталами з трикутними і прямими сандриками, що спираються на рустовані півколони та пілястри римсько-доричного ордера. Наскрізний проїзд разом з бічними проходами (останні тепер закладено) у вигляді трьох найбільших на фасаді півциркульних арок заввишки у три поверхи. Склепіння над проїздом декоровано кесонами, простінки між арками з боку вулиці — півкруглими в плані нішами, оздобленими чоловими портиками. Контрастний по відношенню до нижнього верхній ярус (четвертий—сьомий поверхи) відзначається чітким вертикальним ритмом простіночних пілястр з оригінальними керамічними капітелями. Серед простих прямокутних прорізів на шостому поверсі виділяються п'ять видовжених аркових вікон зали засідань, розміщеної по осі проїзду. Завершується будинок гладеньким фризом, масивним карнизом зі стилізованими модульйонами. Дворовий фасад має розкреслену на два яруси цегляну побілену поверхню без оздоб, цоколь тиньковано під дощаний руст. Споруда — невід'ємна частина ефектного комплексу адміністративних будівель, вигнутих дугою, які надають забудові Хрещатика неповторного вигляду.

На двох перших поверхах будинку містилися магазини «Мистецтво» і «Ноти». У них проводилися презентації видань, зустрічі з відомими діячами культури. У магазині «Ноти» стояв білий рояль, тут українські композитори І. Шамо, П. і Г. Майбороди, поет А. Малишко робили незабутні презентації своїх творів. У магазині «Мистецтво» мистецтвознавці Г. Логвин і П. Білецький репрезентували свої монографічні видання «Софія Київська», «По Україні», «Український портрет». Ці магазини були добре знаними культурними осередками.

У 2000 у будинку розміщено Міністерство агропромислового комплексу України, реорганізоване на Міністерство аграрної політики України. Тепер на перших двох поверхах будинку відкрито ресторан, розміщено продуктовий магазин, аптеку та інші торговельні заклади.

Хрещатик, 26

Хр 26

Радіотелецентр, 1949–50

Роботи розпочалися 1949. Первісно перед фасадом з боку Хрещатика передбачався курдонер. Замість нього створено наскрізний проїзд в адміністративному будинку № 24. 1963 будинок радіотелецентру розширено внаслідок прилучення тильного корпусу, зведеного 1954 з боку вул. Б. Грінченка, 11 для декораційних майстерень. Таким чином майстерні та телецентр було об'єднано в єдиний комплекс. Для цього в будинку майстерень було закрито частину вікон та надбудовано один поверх для розміщення зали прослуховування. У цокольному поверсі вставки розмістили фонотеку. Чотириповерховий на високому цокольному поверсі, цегляний, облицьований вапняком у чоловій частині. Прямокутний у плані, з трьома ризалітами – центральним і бічними. Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий бляшаний. Внутрішнє планування коридорного типу.

Вирішений у формах ретроспективізму, орієнтованого на стиль бароко. Симетричний двоярусний чоловий фасад по всій висоті членовано великими тричвертєвими колонами, які підтримують розвинений карниз з парапетом (балюстрадне огородження парапету не збереглося). Втрачено також вінцевий фігурний фронтон центрального ризаліту, що акцентував вісь головного входу. Нижній ярус (перший – другий поверхи) оформлено лучковими арками – у вигляді обмеженої ризалітами відкритої лоджії-галереї та глухих на бічних площинах. Нішу головного входу перекрито архітравом, що спирається по краях на коринфські колони. Поверхню архітрава прикрашено рослинним орнаментом. Розташовані над лоджією прясла другого ярусу містять спарені вікна, оздоблені малими пілястрами й фільончастими підвіконнями (з псевдобалясинами на третьому поверсі). У центральному ризаліті над входом – великий прямокутний проріз з вітражним заскленням. Тридільні бічні ризаліти прорізано вікнами в межах середнього прясла. Наріжні частини, прилеглі до чолового фасаду, декоровано, дворові фасадні площини позбавлені архітектурного декору.

Будинок – важливий елемент післявоєнної забудови Хрещатика.

Значну частину будинку займає Національна радіокомпанія України, яка веде свою історію від 16 листопада 1924, коли в тодішній столиці Україні Харкові з малопотужного передавача, сигнал якого виходив за межі міста, прозвучав і був прийнятий у міських клубах концерт державного музичного квартету ім. Ж.-Б. Вільома. Наступного року збудовано потужні радіостанції в Харкові та Києві. 1927 радіомовлення було організовано в Дніпропетровську, Сталіно (тепер Донецьк), Одесі та інших містах. Становленню і популяризації радіомовлення сприяли державна організація «Акціонерне товариство для широкого мовлення по радіо», інші товариства та масове радіоаматорство. В 1930-ті рр. в Україні розгорнулася радіофікація міст і сіл. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–45 радіомовлення зробило значний внесок у мобілізацію українців на розгром німецьких окупантів. Зокрема, Радіостанція ім. Т. Шевченка, що діяла в Саратові (тепер РФ) з листопада 1941, спрямовувала передачі на населення окупованої УРСР, евакуйованих у радянський тил українських трудівників, партизанів та воїнів Червоної армії. Працювали в радіостанції письменники Я. Галан, Т. Масенко, М. Нагнибіда, С. Олійник, Л. Панч, О. Ющенко та ін., в передачах виступали керівники республіки, робітники, воїни-українці, партизани, діячі науки і культури, письменники Остап Вишня, О. Довженко, О. Корнійчук, А. Малишко, М. Рильський, П. Тичина та ін. 1944 у зв'язку з визволенням України радіостанція припинила роботу.

Національне радіомовлення посідає провідне місце серед електронних засобів масової інформації країни як за масштабами охоплення аудиторії, так і за обсягами мовлення. Основні жанри її мовлення: інформація, репортажі, радіозамальовки, музичні композиції, радіобесіди, театр перед мікрофоном, радіофільм; найпоширеніші форми – радіовипуск, радіожурнал, радіопереклик, театр перед мікрофоном. Проводиться пряма трансляція важливих громадських і політичних подій, літературних, музичних творів зі студій і при-міщень, що мають стаціонарне радіоустаткування, а також із площ, стадіонів, із театральних, громадських, державних зал за допомогою пересувних установок. 24 серпня 1991 Українське телебачення і радіо цілу добу вели пряму трансляцію пленарного засідання сесії Верховної Ради УРСР, на якій ухвалено історичний «Акт проголошення незалежності України». Розподіл діапазонів радіохвиль і час роботи встановлюється регламентом радіозв'язку. Національна радіокомпанія України мовить години на добу трьома внутрішніми каналами та ще одним – на зарубіжну аудиторію (Всесвітня служба радіомовлення України).

Перша програма складається з інформаційно-музичних блоків, інформаційних програм і випусків, що висвітлюють найважливіші події в Україні та за кордоном, передач на громадсько-політичні, соціально-економічні теми, літературно-художніх, музичних програм, передач для дітей та юнацтва. Друга – «Промінь» – інформаційно-музичний молодіжний канал, який висвітлює широке коло юнацьких проблем, подає широкий спектр музичних та розважальних передач. Третя програма – Радіо «Культура» (нова назва «Українське Радіо "Культура"». Канал духовного відродження»), спрямована на створення в українському радіопросторі своєрідного середовища високої духовної культури із залученням до нього масової аудиторії слухачів. Всесвітня служба «Радіо Україна» знайомить зарубіжного слухача з усіма аспектами життя в Україні, служить задо-воленню інформаційних потреб української діаспори та піднесенню міжнародного авторитету української держави, поширює передачі іномовлення українською, англійською, німецькою мовами на коротких хвилях і в режимі прямого ефіру (Real Audio) в інтернеті та румунською мовою – на середніх хвилях. Програмна концепція Українського радіо зорієнтована на утвердження серед слухачів високих духовних ідеалів, патріотичних почуттів, поваги до державної мови, історії та культури, формування державних світоглядних позицій.

Національною радіокомпанією засновано власні художні колективи, які належать до музичної еліти України і мають велику творчу біографію: Симфонічний оркестр (1931), Оркестр народної та популярної музики (1931), Хор ім. П. Майбороди (1933), Великий дитячий хор (1980). Вони об'єднані в мистецький комплекс «Музика» при НДКУ, володіють потужною матеріальною базою, зокрема, студією звукозапису. Штат Симфонічного оркестру налічує 82 музиканти. За сім десятиліть Хор ім. П. Майбороди (55 артистів) збагатив творчий доробок записами оперно-симфонічних, кантатно-ораторних творів, серед яких ораторії «Страсті за Іоанном» Й.-С. Баха, «Створення світу» Й. Гайдна, «Реквієм» В.-А. Моцарта, Дев'ята симфонія Л. ван Бетховена, «Магніфікат» А. Вівальді, «Реквієм» Дж. Верді, «Меси» Ф. Шуберта, «Німецький реквієм» Й. Брамса, «Стабат матер» Д. Россіні, опери М. Лисенка «Утоплена», «Русалчині муки» М. Леонтовича, опера-ораторія В. Губаренка «Згадаймо, братіє моя...», кантата-симфонія С. Людкевича «Кавказ» та ін. До фонду радіо записано твори української хорової спадщини – хорові концерти Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, М. Вериківського, М. Концевича, О. Кошиця, Д. Січинського, К. Стеценка. Живим звуком літопису музичного мистецтва стали записані хором тисячі перлин кантатно-ораторного, пісенно-хорового жанрів, обробок українських народних пісень, створених композиторами Л. Ревуцьким, Б. Лятошинським, К. Данькевичем, Г. Майбородою, П. Майбородою, І. Шамо, О. Білашем, Ю. Мейтусом, Є. Станковичем. Хор здійснює активну концертну діяльність, постійний учасник фестивалів «КиївМузикФест» та «Музичні прем'єри сезону».

Оркестр народної та популярної музики (34 музиканти) за 75 років творчої діяльності набув оригінального звучання, став одним з провідних музичних колективів України. У його мистецькому арсеналі – українські народні інструменти, народна пісня та інстру-ментальна музика. Відновлення виконавських традицій на призабутих народних інструментах – одна з яскравих граней праці оркестру. Репертуар колективу спирається на твори засновників української професійної музики С. Гулака-Артемовського, М. Завадського, М. Лисенка, Я. Лопатинського, О. Нижанківського. У фонотеці Україн-ського радіо зберігаються записи оркестру з корифеями української опери: З. Гайдай, Б. Гмирею, І. Паторжинським, М. Литвиненко-Вольгемут, Л. Руденко. Яскраве звучання оркестру приваблюють визначних співаків України, увагу Європейської телерадіомовної спілки.

Великий дитячий хор (60 співаків) складається з двох вікових груп: молодшої – від 6 до 10 років та старшої – від 11 до 16. За роки свого існування ним поповнено фонотеку радіозаписів творів сучасних українських композиторів та провідних співаків, україн-ських народних пісень в обробці основоположників національної музики та представлено зарубіжну класику – Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель, Д. Перголезі, С. Рахманінов, К. Ф. Л. Деліб, Д. Мур, С. Ратнер, Ш.-К. Сен-Санс, Г. Форе та ін. Дитячий хор виступає в найкращих концертних залах Києва: Національній філармонії, Національному палаці «Україна», Національній опері України ім. Т. Шевченка, в авторських концертах композиторів, творчих письменницьких вечорах, щорічних новорічних виставах, культурно-мистецьких заходах столиці України, акціях «Людина року», «Золота фортуна». На Українському радіо існує радіофонд, до якого увійшли понад 100 тис. фонограм, які становлять вагому частку національного культурного надбання.

Колектив радіокомпанії налічує бл. 1,5 тис. спеціалістів, які впроваджують сучасні цифрові технології, що сприяє високій конкурентоздатності радіопрограм. Національна радіокомпанія України – член Європейської мовної спілки (з травня 1995) – забезпечує присутність радіопередач, підготовлених Українським радіо у програмах провідних радіокомпаній Європи.

Початком телевізійного мовлення в Україні вважається 1939, коли у Києві на основі «механічного ТБ» («диск Ніпкова») із студії, обладнаної в Будинку Українського радіо, спалахнули віконця (маленькі екрани) розташованих поблизу телевізорів.

26 червня 1946 утворено Європейську організацію радіомовлення і телебачення – першу міжнародну організацію електронних ЗМІ і цього самого року до неї увійшла Україна. У будинку на вул. Хрещатик, 26, поряд з яким було зведено тригранну телевізійну вежу – основний компонент радіотелевізійного передавального комплексу, практично започаткувалося українське телебачення.

Через п'ять місяців після закінчення Великої Вітчизняної війни було ухвалено постанову уряду СРСР «Про заходи щодо розвитку телебачення», де передбачалася чергова реконструкція Московського телецентру. В ній також йшлося про будівництво телецентрів у Києві та Ленінграді. Спорудження Київського телецентру розпочалося 1949. Місце для розташування телецентру і вежі при ньому було вибрано особисто тодішнім керівником України М. Хрущовим. Для будівництва було виділено 43 млн. руб. Зведення першої черги телецентру велося прискорено. Гальмувала ділянка: центр столиці, крутий схил, руїни капітальних будівель дореволюційних часів. Будівельники працювали в дві-три зміни: вручну копали майже 20-метрової глибини котлован для фундаменту вежі, яку було зведено менш ніж за два роки. Водночас поблизу вул. Малопідвальної на невеличкій ділянці було споруджено технічний будинок, двоярусний басейн спецохолодження, потужну трансформаторну підстанцію та ін. Устаткували вежу верхолази антенно-фідерної групи. У зв'язку з ускладненням міжнародної обстановки й припиненням поставок американського обладнання на телецентрі було використано вітчизняне устаткування. Тут вперше створювалося за стандартом, розробленим в роки війни, розгортання зображення на 625 рядків, яке згодом було прийнято в більшості країн світу. У грудні 1950 до роботи приступили апаратно-студійний комплекс та ультракороткохвильова радіостанція (керівники – інженери Б. Вольський, Ю. Омельченко). В квітні 1951 монтаж обладнання виконала змішана бригада монтажників з Ленінграда і київських зв'язківців. Запустити об'єкт було вирішено до 7 листопада 1951, останню перевірку обладнання зроблено о 16-й годині 5 листопада: на екранах з'явився як проба популярний тоді фільм «Алітет іде в гори».

6 листопада відбулася перша офіційна передача – демонструвалася «революційна» художня кінострічка «Велика заграва». 7 листопада було здійснено першу в країні трансляцію наживо військового параду на Хрещатику. На цей час у Києві було 662 телевізійні приймачі – КВН-49.

На Подолі було відкрито першу спеціалізовану майстерню (вул. Ярославська, 32), яка реєструвала і підключала телевізори. Реєстрація телевізорів була обов'язковою (абонент щомісяця сплачував 10 крб.), цей податок було відмінено в період грошової реформи на поч. 1960-х рр.

Повне введення до ладу збудованого телецентру було здійснено через рік. Трансляції відбувалися 1,5–2 години двічі на тиждень, в основному художніх і документальних фільмів. Спочатку передавалась одна програма, а коли на тригранній вежі змонтували ще одну антену (1962), телецентр став транслювати передачі двома каналами. У 2-й пол. 1951 з'явилися триканальні телепередачі. В січні 1952 в Києві і області було понад 1,5 тис. власників телевізорів. Було відкрито перше спеціалізоване телевізійне ательє на розі вулиць Л. Толстого і Горького. Згідно з офіційною статистикою, на червень Київську телестанцію приймали 7 тис. телевізійних точок, в т. ч. 6,6 тис. в Києві і 500 в області. З весни 1954 стали діяти пересувні телевізійні станції – першу трансляцію зроблено з приміщення театру опери та балету ім. Т. Шевченка. 1960 встановлено радіорелейний зв'язок з Москвою, з 1969 у Києві з'явилися кольорові телепередачі. В кін. 1967 в Україні відкрито бл. 150 телевізійних ательє з ремонту телеприймачів, яких на цей час було понад 4 млн.

Слідом за Київською 1955 стала до ладу друга в республіці студія телебачення в Харкові. Розгорнулася бурхлива телефікація України: міста Сталіно (тепер Донецьк), Дніпропетровськ, Одеса, Ужгород, Львів, Ялта – мали свої телецентри; Чернігів, Запоріжжя, Ворошиловград (тепер Луганськ) і Кривий Ріг – ретрансляційні станції і т. д. 1992–94 було відкрито десять нових державних телестудій, зокрема у Вінниці, Полтаві, Тернополі, Хмельницькому, Черкасах, Севастополі.

Зі збільшенням кількості програм та появою кольорового телебачення постала проблема створення в столиці потужної телепередавальної станції, яка забезпечила б телебаченням досі не охоплену вежею на Хрещатику площу в радіусі 150–170 км від Києва. Від неї хвилі розходилися на 50–60 км, сигнал був слабкий. Масивна конструкція в центрі міста ставала дедалі небезпечною, після 22 років служби її було демонтовано. 1973 на Сирці стала до ладу потужніша вежа (див. ст. 515). Проект нового передавального комплексу розробив київський інститут «Діпрозв'язок».

Всі види праці на терені комунікацій підлягають ліцензуванню; ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, яка видається спеціальною державною установою – Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, якою 1 січня 2004 зареєстровано 1100 телерадіостанцій усіх форм власності, з яких 30 державних. Використовується за первісним призначенням. У ньому розташовано Державний комітет телебачення і радіомовлення України (частина служб), Національний радіокомітет України, Київська державна регіональна теле-радіокомпанія.

Хрещатик, 28/2

Будинок Міністерства культури УРСР, 1956—58

Восьмиповерховий, цегляний, у плані Г-подібний, з головним входом з боку вул.

Прорізної і окремими входами до торговельних приміщень першого поверху з боку Хрещатика. Конструкції - несучі стіни, фундаменти стрічкові, перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий бляшаний. Система планування коридорна. Основний вузол вертикальних зв'язків складається з ліфту і двомаршових сходів. В оформленні чолових фасадів використано елементи класичної архітектурної спадщини. Облицьовані світлою керамічною плиткою гладенькі фасадні площини на висоті третього поверху розділено потужним профільованим гуртом. Рівень вінцевого карниза, що спирається на стилізовані модульйони прямокутного абрису, збігається з лінією карнизу суміжного будинку № 24. На тлі світлих площин виділяються облицювання цоколю, класичні лиштви з прямими сандриками прорізів першого поверху й облямування головного входу, зроблені з сіро-рожевого граніту. Всі інші вікна прямокутної форми, позбавлені будь-якого облямування. Наріжжя будинку підкреслено широкою лопаткою з карнизним завершенням. Трипрогінний портик входу з верхньою терасою, що виступає в бік вул. Прорізної, підноситься до рівня гурту. Складається з двох колон, фланкованих своєрідними антами, в яких по боках прорізано високі аркові отвори. Стрункі колони увінчано стилізованими лотосоподібними капітелями з ехінами, прикрашеними іоніками. Високі шийки колон декоровано пишними квітучими стеблами з закрутами, що нагадують традиційний український орнамент. На капітелі колон спираються високі кубоподібні абаки, які підтримують вінцевий антаблемент портика, що включає гладенький фриз і карниз у вигляді витонченого кіматія. Терасу над портиком огороджено балюстрадою. В глибині портика по центральній осі бічного фасаду розташовано облямовану гранітом двоярусну аркову нішу з головним входом до будинку. В п'ятому поверсі по осі входу влаштовано балкон. Портик спирається на стереобат у вигляді широких сходів, що виходять на три боки. вестибюль з гранітною підлогою та інші приміщення позбавлені архітектурного декору.

Дворовий цегляний фасад членовано прямокутними прорізами та простим гуртом вище третього поверху.

Разом з будинком на вул. Хрещатик, 30/1 відіграє роль своєрідних пропілей на в'їзді на вул. Прорізну.

Тепер — адміністративний будинок Державного комітету телебачення та радіомовлення України, де міститься також Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Хрещатик, 29/1

Житловий будинок 1951 – 56, в якому проживав Тимохін В. І.

Садибою № 45 з 2-ї пол. 19 ст. і приблизно до 1919 володіла родина Неєзе. В їхній садибі весь цей час зберігався двоповерховий будинок, зведений у 2-й пол. 19 ст. Власники наріжної садиби № 47 навпроти Бессарабського ринку, навпаки, не раз змінювалися.

У 1840-х рр. на розі вул. Хрещатик і пл. Бессарабської існувала двоповерхова споруда з невеличким готелем, що належала відомому київському арх. В. Беретті, який побудував най-кращі на свій час архітектурні споруди Києва. Він був і автором проекту свого будинку. Є дані про те, що 1845 в цьому готелі мешкав відомий український історик М. Костомаров, а 1846 зупинявся Т. Шевченко.

1874 на місці старого було зведено триповерховий будинок, який одразу ж став одним з акцентів у навколишній забудові кін. 19 – поч. 20 ст. завдяки оригінальним вежоподібним поверхам, що завершували наріжжя будинку й бічні ризаліти. Автором проекту був арх. В. Ніколаєв, який вирішив чолові фасади споруди в стилістиці історизму. В цьому будинку був один з найвідоміших у Києві готелів – «Національ» («Стапіі-Ноіеі-Наїіопаї» не розпізнано), а також містилися численні магазини і ломбард. Ця садиба цікава й тим, що тривалий час майном володів підприємець М. Дегтерьов – один з найвідоміших у Києві благодійників.

Сучасний житловий будинок зведено в ході повоєнної реконструкції Хрещатика за проектом архітекторів А. Добровольського, В. Ладного, О. Линовича, Б. Приймака.
Існувало кілька проектів будинку, виконаних різними авторами. За одним з варіантів фасади мала прикрасити монументальна скульптура (наприклад, «Робітник і колгоспниця»). Споруду було зведено у спрощеному вигляді (без скульптури та пишних фронтонів) тому, що завершення будівництва припало на перехідний період у розвитку вітчизняної архітектури, пов'язаний з усуненням надмірностей в проектуванні та будівництві.

Восьмиповерховий, цегляний, в плані прямокутний. Два перші поверхи пристосовано під магазин та кінотеатр, інші – житлові. Входи до під'їздів розміщено з боку двору. Чолові площини першого і другого виступних поверхів обкладено блоками колотого граніту й завершено терасою-балконом з балюстрадою, верхні поверхи облицьовано світлою керамічною плиткою. Орнаментальні керамічні деталі оздоблення виготовлено серійно за авторським рисунком. Фасади будинку мають тридільне горизонтальне членування. Масивний вінцевий карниз вирішено у вигляді полички, декорованої рельєфним орнаментом, в якому чергуються розетки з акантового листя. Карниз спирається на прямокутні в перетині модульйони, декоровані пояском намиста та капітеллю з овами. Модульйони чергуються з підвісками-шишками. Парапет на даху утворено рядом прямокутних у перетині стовпчиків з простим поруччям. Між шостим і сьомим поверхами розташовано широку карнизну розкріповку, утворену орнаментом з ов, пояском модульйонів та орнаментом з мотивом акантового листя й квітки. Вхід у кінотеатр оформлено у вигляді наріжної лоджії з чотиригранними, перекритими масивною балкою, пілонами. Вікна першого поверху вітринні, вирішені у вигляді великих лучкових прорізів з тристулковим вітражним заповненням. Імпости рам декоровано гірляндами. Руст міжвіконь виконано у вигляді пілястрів з доричними капітелями. Невисокий цоколь і вал під вікнами облицьовано полірованим гранітом.

Вертикальні членування фасадів визначають смуги балконів та прямокутні у плані еркери, розташовані на четвертому – п'ятому поверхах, об'єми яких спираються на масивні кронштейни, прикрашені акантовим листям і волютами. Низ еркерів декоровано профі-льованими карнизами та гірляндою, простінки між вікнами, міжповерхові простінки – керамічними рельєфними плитками, декорованими рослинними мотивами соняшника, листя аканта й волютоподібних закруток. Еркер увінчано карнизом з мотивом акантового листя та пояском модульйонів. Дах кожного еркера є майданчиком балкона сьомого поверху. Огорожа балкона ажурна, виконана з волютоподібно вигнутих стрижнів.

У деяких під'їздах з боку подвір'я збереглася частина внутрішнього столярного облаштування тамбура: проста профільована лиштва, фільончаста засклена стулка дверей та засклена фрамуга. Плафони в холах під'їздів оздоблено бордюром з мотивом акантового листя та карнизом з мотивом, у центрі плафонів містяться гіпсові розетки – тондо. В під'їздах збереглися також сходи з ажурними Тратами, рисунок яких утворено круглими в перетині стрижнями, прикрашеними в середній частині декоративним елементом з двох пучків листя аканта, розташованих у дзеркальному відображенні один до одного. Верхній кінець стрижня декоровано опуклою деталлю з акантовим листям.

Стіни й стелі торговельних зал колишнього магазину меблів, пізніше – магазину парфумів «Болгарська троянда» (сучасна «Мрія») донедавна прикрашав ліплений гіпсовий декор (розетки, кесоновані плафони, гірлянди квітів тощо), виконаний в класицистичній стилістиці, характерній для архітектури повоєнного періоду.

Будинок – невід'ємний елемент історико-архітектурного середовища вулиці, відіграє роль важливого акценту в її забудові.

63 в квартирі № 10, 1968–83 в квартирі № 62 будинку проживав Тимохін Володимир Ілліч (І929–99) – оперний та концертно-камерний співак (лірико-драматичний тенор), педагог, народний артист УРСР (з 1965), випускник Київської консерваторії (1975), Лауреат Всесоюзного і VI Всесвітнього фестивалів молоді та студентів у Москві (1957, золота і срібна медалі) та Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (1958, друга премія). В 1956–78 – соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. 1978–87 – соліст Укрконцерту. Роботу в театрі й Укрконцерті поєднував з педагогічною діяльністю. З 1976 – викладач, з 1989 – доцент, з 1991 – професор Київської консерваторії.

Володів сильним голосом красивого тембру, повного діапазону, рівним у всіх регістрах. Підготував і виконав цілий ряд провідних партій тенорового репертуару в київському театрі, серед яких: Андрій («Тарас Бульба» М. Лисенка), Всеслав («Аскольдова могила» О. Верстовського), Ленський («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Лоенгрін (однойменна опера Р. Вагнера), Едгар («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті).

Багато працював над концертною програмою. В репертуарі співака були оперні арії і романси, народні та сучасні пісні. Не раз репрезентував вокальне мистецтво у багатьох республіках СРСР, за кордоном. Багато виступав по радіо і телебаченню.

Хрещатик, 30/1

Будинок Міністерства лісового господарства УРСР, 1953

П'ятиповерховий, цегляний, у плані Г-подібний, облицьований світло-вохристими гладенькими й рельєфними керамічними плитками кількох видів і типорозмірів, виготовленими за авторськими шаблонами. Цоколь оброблено грубоколотим гранітом. Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий під бляхою. Система розпланування — коридорного типу. З боку Хрещатика — торговельна зала, яку довгий час займав популярний книжковий магазин «Дружба». Оформлений у своєрідно трактованих формах класичної архітектури. У вирішенні двох чолових фасадів основним архітектурним мотивом є ритмічно розташовані вертикальні групи широких тридільних вікон, які за допомогою опуклого валу із спіралеподібним рослинним орнаментом виділено як стрункі декоративні арки. Між арками під карнизом вписано тондо-розетки. Горизонтальні членування визначаються рельєфними керамічними вставками у підвіконнях другого—п'ятого поверхів, розвиненим вінцевим карнизом з зубцями й орнаментованим кіматієм, парапетом у вигляді балюстради. Завершеність композиції кожного з фасадів досягається встановленням на наріжжях могутніх тричвертєвих колон на всю висоту будівлі, обкладених рельєфною плиткою з мотивом кола. Фасад вздовж вул. Хрещатик не має виступних елементів. Аркове завершення вікон на п'ятому поверсі перегукується з формою вікон прилеглого старого будинку № 32. Інші прорізи прямокутні. Вхід до магазину на першому поверсі з боку Хрещатика розміщено по центру площини фасаду. Вхід у міністерство з боку вул. Прорізної виділено своєрідним за формою виступним трипрогінним портиком з верхнім балконом, що спирається на пілони з коринфськими капітелями. Отвір входу обрамлено пишним рослинним орнаментом, угорі — рельєфним керамічним панно з зображенням рогів достатку. Центральну вісь входу зафіксовано східчастим фронтоном, прикрашеним геральдичним картушем із зображенням сонця.

Вестибюль міністерства прикрашає кесонована стеля з центральною розеткою та дерев'яні, оздоблені різьбленим орнаментом двері. У торговельній залі магазину, розташованій на першому поверсі, основну увагу приділено оформленню стелі, поділеної виступними балками на кесони різного розміру, її периметр обведено декоративним ліпленим поясом. У центрі найбільших з них розміщено ліплені розетки. На пілонах первісно були тондо з барельєфами Ф. Енгельса, К. Маркса та В. Леніна.

Дворовий цегляний фасад має утилітарний характер.

Оригінальна архітектура будинку — яскравий зразок стилістичного напряму 1950-х рр., що отримав назву «прикрашання».

Хрещатик, 32

Будинок Київського відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку 1913—15, в якому містилося Головне архітектурно-планувальне управління Києва, де працювали відомі архітектори

1908 року цю садибу викупив для свого Київського відділення Російський для зовнішньої торгівлі банк, заснований в Санкт-Петербурзі 1871. Раніше відділення містилося на вул. Хрещатик, 28/2. Його нове приміщення споруджено за проектом і під керівництвом санкт-петербурзького академіка архітектури Ф. Лідваля, оздоблювальні роботи виконав санкт-петербурзький художник-скульптор В. Кузнецов. Установа, для якої зводилася ця незвична споруда, користувалася нею недовго, оскільки будівництво завершилося вже під час 1-ї світової війни. Будинок був третьою банківською спорудою на Хрещатику. Збільшення банків було викликане зростанням оберту капіталів на основі, передусім, збуту цукру та загальним економічним піднесенням у найбільш економічно розвиненій частині Російської імперії — в Україні. Станом на 1914 в Києві діяло 15 відділень банків, 18 товариств взаємного кредиту, кредитних кас, ощадно-позичкових товариств та дев'ять банківських контор. У кін. 1917 в Києві налічувалося вже 35 банків та їхніх філій. Тут, у Російському для зовнішньої торгівлі та Санкт-Петербурзькому міжнародному комерційному банках було зосереджено 90 відсотків операцій з експорту українського цукру. 1912 тільки т. зв. Південно-Західний край, тобто Київська, Подільська та Волинська губернії виробили 61,6 млн. пудів, або майже 1 млн. т цукру, що становило до 55 відсотків загальноімперського виробітку, а частка всієї України становила 90 відсотків. Арх. Ф. Лідваль майстерно надав будівлі банку на Хрещатику, 32 належної репрезентативності. На першому поверсі містилися крамниці.

Декретом більшовицького Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 22 січня 1919 всі приватні кредитові заклади в Києві було націоналізовано. В 1920-х рр. у цьому будинку містився Київський окрфінвідділ, після переїзду столиці з Харкова до Києва — Наркомат фінансів УСРР — УРСР, республіканська контора Держстраху, обласний та міський фінвідділи. 24 вересня 1941, через п'ять днів після вступу до столиці підрозділів німецької 6-ї армії, почали вибухати міни, заздалегідь закладені агентами НКВС. Злетіли в повітря сусідні з колишнім банком наріжні будинки на Хрещатику, 28/2 та 30/1. Запалав і банк. Внаслідок пожежі було втрачено гранітне облицювання перемичок та маскарони, оздоби в підвіконнях тощо. Неушкодженими залишилися тільки картуш над парадними дверима та маскарон над брамою. 1950 споруду відбудовано, операційну залу перебудовано на триповерховий службовий корпус зі скляним ліхтарем над центральною частиною верхнього поверху. Тут розмістилися установи Київської міської ради — Управління головного архітектора міста та проектний інститут «Київпроект». Приміщення першого поверху так само слугували крамницями. Видовжена вглиб ділянка забудови обмежила розміри фасаду до п'яти віконних осей, планування будинку, відповідно до його функціонального призначення, також дістало розвиток углиб садиби. Об'ємно-просторова структура симетричної, Т-подібної в плані будівлі продиктована функціональними потребами і складалася з трьох частин: фасадного п'ятиповерхового на склепінчастому підвалі представницького корпусу, високої, на півповерсі операційної зали (тепер триповерховий корпус зі скляним ліхтарем) та п'ятиповерхового службового корпусу в кінці ділянки. Всі три об'єми з'єднувалися один з одним. Стіни виконано з цегли, перекриття залізобетонні пласкі по балках, у підвалах — склепінчасті, над операційною залою — підвісний плафон з верхнім світлом. Широкі тримаршові парадні сходи сполучають вестибюль та хол другого поверху з операційною залою.

Виразний чоловий фасад, звернений на вул. Хрещатик, виконано на основі перероблених у модернізованому трактуванні форм італійського (флорентійського) ренесансу. Особливості фасаду надало облицювання всієї поверхні чотирьох поверхів рустованим, сірим з рожевою прожилкою шведським гранітом. У замкових каменях вітрин та брами вміщено маскарони, портал парадного входу облямовано стилізованими гірляндами і завершено великим картушем, де раніше накладними літерами було вміщено назву банку. Дещо дрібніше розроблено вертикальні композиції у простінках другого—четвертого поверхів — з вазами, медальйонами, гірляндами й фестонами, алегоричними постатями й профілями. П'ятий поверх розкрито вікнами на подвір'я, а фасадна частина має мансардні вікна, сховані за високим парапетом-балюстрадою. Завершує композицію ще один картуш, обабіч котрого напівлежать кремезні фігури, тримаючи «роги достатку». Вони символізують торгівлю і мореплавство.

Вдало знайдений масштаб споруди, образне вирішення фасаду, а також висока якість прорисовки архітектурних і скульптурних елементів ставлять будинок у ряд кращих зразків дореволюційної забудови головної артерії міста — Хрещатика.

Керуючим Київським відділенням Російського для зовнішньої торгівлі банком був Добрий Абрам Юрійович — віце-голова Південно-Західного відділення Російської експортної палати, член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків. 1918 — член фінансової комісії УНР, вів переговори з німецьким командуванням про умови торговельного договору та власні операції щодо цукрових заводів. Це стало причиною його арешту, що викликало протест німецького командування. Звільнений з в'язниці після приходу до влади гетьмана Й. Скоропадського. Архітектурне управління м. Києва очолювали відомі архітектори.

У листопаді 1950 — грудні 1955 — Добровольський Анатолій Володимирович (1910—88) — дійсний член Академії архітектури УРСР (з 1945), Академії архітектури СРСР (з 1950), Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1950), Академії мистецтв СРСР (з 1979), заслужений будівельник УРСР (з 1962), віце-президент Академії будівництва та архітектури УРСР (1956—65), професор Київського художнього інституту (1965—88), автор численних громадських і житлових споруд в Україні.

У роки праці в цьому будинку — начальник Архітектурно-розпланувального управління м. Києва, головний архітектор міста. 1950—55 за проектом, розробленим за його участю групою архітекторів (О. Власов — керівник, В. Єлізаров, О. Заваров, О. Малиновський, Б. Приймак) було здійснено забудову Хрещатика. Відзначений двома Державними преміями СРСР: 1950 — за розробку технології та організацію масового виробництва і впровадження у будівництво порожнистої кераміки; 1951 — за архітектуру гуртожитку гірничодобувного технікуму на вул. Володимирській, 69 (1950, у співавт. з архітекторами В. Гопкалом та А. Косенком). Автор монографії, присвяченої проектуванню і застосуванню архітектурної кераміки в забудові Києва (1951).

Грудень 1955 — квітень 1973 — Приймак Борис Іванович (1909—96) — народний архітектор СРСР (з 1970), заслужений будівельник УРСР (з 1965), лауреат Премії Ради міністрів СРСР , професор, керівник навчально-творчої архітектурної майстерні Київського художнього інституту (1973— 96), почесний професор Української академії мистецтва (з 1993).

У роки праці в цьому будинку — начальник Архітектурно-планувального управління м. Києва, головний архітектор міста. Один із авторів розпланування і забудови Хрещатика (1947—61), на якому за його проектами (у співавт.) споруджено Головпоштамт (1952—58), готель «Москва» (тепер «Україна», 61), а також станцій Київського метрополітену «Завод «Більшовик» (тепер «Шулявська», 1962—63), «Жовтнева» (тепер «Берестейська», 1967—69), «Нивки» (1969) і «Червона площа» (тепер «Контрактова площа», 1971) (всі — у співавт.) та ін.

Січень 1974 — серпень 1980 — Іванов Ігор Миколайович (1928—80) — чл.-кор. Академії мистецтв СРСР (з 1979), заслужений архітектор УРСР (з 1973).

У роки праці в цьому будинку — начальник Головного архітектурно-планувального управління м. Києва, головний архітектор міста. Співавтор проектів корпусів медичного інституту в Кишиневі (1976), розпланування житлового масиву «Оболонь» в Києві (з 1977), готелю «Інтурист» у Харкові, палацу культури в м. Комсомольську (обидва — 1978), санаторіїв «Чорноморський» і «Дніпро» (Гаспра) в Ялті, монументу партизанської слави в Житомирі, пам'ятника М. Гоголю в Києві (всі — 1979), реконструкції площі Жовтневої революції в Києві (тепер — Майдан Незалежності, 1976—82), готелю «Козацький» та житлових будинків на цій площі (1976—82), палацу культури в Сумах (1980) тощо.

Тепер у будинку міститься Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища Київської міської державної адміністрації, на першому поверсі — магазини.

Хрещатик, 34

Адміністративний будинок, 1956

Споруджений за проектом архітекторів О. Власова, О. Заварова і В. Шарапова. Сучасні будинки № 34 і 36 зведено на місці зруйнованих 1941 дореволюційних споруд. Садибу під № 34 купив 1863 київський купець 1-ї гільдії М. Богодиця. Її територія пл. 1053 кв. сажнів тягнулася до вул. "Ново-Єлизаветинської"(сучасна вул. Пушкінська), де мала № 5 (тому в архівних документах згадується під № 34/5). 1884 з публічних торгів садибу придбав київський купець Й. Ждановський, після смерті якого з 1898 власником став його син — титулярний радник В. Ждановський. 1916 ділянку придбав купець І. Гепнер.

Будинок № 34 був відомий в Києві як «пасаж Ждановського», хоча і не належав до класичного типу пасажу. До 1870 на червону лінію вулиці виходив типовий двоповерховий дерев'яно-цегляний будинок 1850—60-х рр., на подвір'ї стояло кілька флігелів. 1880 забудова була вже організована за типом пасажу, розімкнуті бічні крила якого утворювали паралельно розташовані цегляні триповерхові будинки з магазинами із дзеркальними вікнами на перших поверхах. Найстаріший об'єм у тилу пасажу (розташовувався паралельно червоній лінії вул. Хрещатик) було зведено як двоповерховий за проектом арх. О. Беретті. 1871 надбудований двома поверхами, 1879 — ще одним. Вірогідно, це була одна з найбільш ранніх п'ятиповерхових споруд у Києві (з боку вул. Пушкінської внаслідок падіння рельєфу мала лише два поверхи і напівпідвал). 1900 на місці двох триповерхових флігелів за проектом арх. В. Ніколаєва розпочалося будівництво чотириповерхового, П-подібного в плані прибуткового будинку з боку вул. Пушкінської з другим на ділянці замкненим подвір'ям (тепер окрема будівля, див. ст. 459.9). У пасажі з боку Хрещатика містилися: закусочна, мануфактурний магазин, магазин гумових виробів, Друга київська артіль офіціантів, галерея, магазин взуття, пральня, контора і склад «Каучук» тощо. Після серії вибухів 1941 від споруд пасажу залишилися лише стіни. Проект нової забудови комплексу міськради на Хрещатику № 34—36 розробляла архітектурна майстерня № 1 «Київпроекту» (архітектори О. Власов, О. Заваров). Перший варіант проекту датується 1948, другий 1949. Ними передбачалося зведення на ділянці № 34 бічного крила будинку міськради. За одним з варіантів, це крило призначалося для міського РАЦСу, з'єднувалося з центральним будинком міськради півкруглим у плані об'ємом.

Реалізовано спрощений варіант архітектурного вирішення, за яким будинок № 34, спроектований для двох міністерств (вищої та середньої спеціальної освіти і лісової та деревообробної промисловості), сполучено з будинком міськради пониженою прямокутною вставкою. Два нижні поверхи під міністерствами відведено під магазин «Фарфор-фаянс», відкритий 1957.

Семиповерховий з підвалами, цегляний, у плані Г-подібний. У підвалах було передбачено бомбосховище. Вхід до міністерств влаштовано з боку курдонера, вхід у магазин — з боку вул. Хрещатик.

Внутрішнє планування — двобічно-коридорного типу. Парадні приміщення та актова зала на сьомому поверсі запроектовані у вуличному ряді приміщень; службові та допоміжні приміщення винесено у дворовий ряд. Вертикальні комунікації забезпечують дві ідентичні тримаршові сходові клітки (по центру та у торці споруди), а також два (нині — три) пасажирські ліфти, які розміщено у центрі споруди. Великогабаритні торговельні зали двоярусного магазину було обладнано окремими тримаршовими сходами. Перекриття залізобетонні, покрівля з оцинкованого заліза. Парадно оформлені чоловий та звернений до курдонера бічний фасади вирішено в традиціях класицизму. Два нижні поверхи трактовано як цоколь з карнизним завершенням, облицьований рваним гранітом. Основна площина фасадів облицьована порожнистими керамічними блоками типу МК («Москва — Київ»), розчленована на третьому—сьомому поверхах широкими пілястрами зі стилізованими капітелями. Будівлю увінчано багатопрофільним карнизом на модульйонах з ліпленим рослинним орнаментом, між якими розміщено розетки.

Вхід до міністерств фіксує середню частину бічного фасаду, вхід у магазин — крайню бічну частину чолового фасаду. Ідентичні прямокутні за формою портали входів з прямими сандриками виконано з полірованого граніту, який застосовано також в обрамленні великих півциркульних вікон-вітрин першого поверху. Прямокутні за формою подвійні вікна другого—сьомого поверхів мають імпости у вигляді малих пілястр, на п'ятому поверсі їх завершено декоративним лучковим сандриком. Виразний картуш у формі сувою, що символізує міністерство освіти, прикрашає наріжжя між п'ятим—шостим поверхами. Пластику фасадів збагачено дентикулами, вінками, гірляндами з ліпленого рослинного орнаменту тощо. Архітектурна пластика дворових цегляних фасадів складається з ярусних гуртів, карниза, сухариків, поребрика, облямування люкарень тощо.

Інтер'єри вестибюля головного входу до міністерств та актової зали прикрашено кесоновими стелями з ліпленим орнаментом п'яти видів, розетками, колонами, пілястрами, люстрами у формах «ретроспективізму». Ліфтові холи та коридори оформлено колонами, профільованими карнизами з ліпленим рослинним орнаментом, рельєфними стіновими панелями. Схоже первісне оздоблення інтер'єрів магазину збереглося лише частково.

Адміністративний будинок є невід'ємною складовою частиною ансамблю Хрещатика, маючи при цьому своє індивідуальне архітектурне обличчя внаслідок професійного використання синтезу мистецтв та багатої палітри композиційно-художніх прийомів. Тепер будівлю займають Енергетична компанія України, Національна акціонерна компанія, Генеральна виконавча дирекція Українського союзу промисловців та підприємців, Вища атестаційна комісія України, Дитячий фонд України.

Хрещатик, 36

Виконком Київської міської ради, 1952-57

До революції на цьому місці розташовувався один з найкращих кінотеатрів у Росії на 1100 місць, що належав А. Шанцеру (побудований під наглядом арх. В. Рикова на місці попередньої забудови, зруйнований 1941). За первісним проектом повоєнного відновлення забудови (1948— 49, архітектори О. Власов, О. Заваров) будинок міськради мав бути висотним (22 поверхи) з уступчастим силуетом і вінцевим шпилем, прикрашеним символічними скульптурними зображеннями робітників і колгоспників. За одним з проектних варіантів у курдонері перед входом передбачався фонтан, за іншим — постійна урядова трибуна. Реалізований у вигляді призматичного об'єму, поєднаного з фланговими спорудами курдонера симетричними пониженими вставками з великими арковими проїздами у внутрішньоквартальний простір.

Цегляний, у плані Т-подібний, складається з десятиповерхового основного об'єму (верхній поверх з невеликими вікнами розташовано на рівні фриза) та триповерхового дворового, поєднаних між собою двоповерховою вставкою. Особливої урочистості загальній симетричній композиції надають бічні перехідні об'єми заввишки у шість поверхів з арками проїзду. На четвертому поверсі облаштовано сесійну залу, на трьох верхніх — коридорна система планування. У дворовому корпусі над закладами харчування влаштовано колонну залу засідань на 1200 місць. Перекриття збірні із залізобетонних панелей. Двосвітну залу засідань перекрито металевими фермами з пласкою підвісною стелею. В основному корпусі застосовано внутрішній збірний залізобетонний каркас. Зв'язок між поверхами забезпечують кілька сходових кліток та ліфтових шахт.

Архітектурне оформлення виконано у традиціях класицизму. Чоловий фасад має виразну пластику, побудовану на основі ордерної системи. Перші три поверхи трактуються як цоколь, облицьований рваним гранітом. Верхнє поле стіни з прямокутними прорізами облицьоване спеціально виготовленими керамічними блоками кольору світлої вохри, розчленовано частим ритмом великих пілястр своєрідно трактованого ордера. Будівлю завершує розвинений, складно промальований карниз з модульйонами.

Основним акцентом у композиції чолового фасаду є центральний вхід, підкреслений трьома високими арковими нішами, в які вбудовано двері. Перед входом — гранітні східці та дві тумби із флагштоками. Масив чолового фасаду відмежовується від прилеглої забудови півциркульними арками проїздів заввишки у три поверхи і завширшки 10,5 м, які обрамлено гранітним рустом. Облицьовану керамікою триповерхову площину стіни над проїздом членовано тричвертєвими колонами зі стилізованими капітелями. У майоліковому заповненні кесонів на циліндричному склепінні проїздів та на металевих стулках воріт застосовано радянську символіку (серп і молот, п'ятикутні зірки). У вирішенні інтер'єрів привертає увагу оформлення вестибюля, фойє, зали засідань на другому поверсі, об'єднаних в єдиний перетікаючий простір парадними широкими тримаршовими сходами. їх оздоблено скромним ліпленням у класицистичних традиціях, елементами ордера (зала засідань), штучним каменем тощо. Весь архітектурно-художній лад створює урочистий образ адміністративної будівлі.

З прийняттям Декларації про Державний суверенітет України на засіданнях Київської ради народних депутатів у липні 1990 розгорнулися гострі дебати щодо прийняття рішення про використання національної символіки (синьо-жовтий прапор, герб — тризуб і гімн «Ще не вмерла Україна»). Під будинком вирував натовп учасників мітингу, які вимагали ухвалення рішення про національну символіку. 24 липня 1990 о 19 годині під спів молебну і бурхливі оплески тисяч присутніх за рішенням президії Київської міської ради народних депутатів на лівому флагштоку перед будинком Ради поряд з державним прапором УРСР було вперше піднято національний синьо-жовтий прапор. Це мало велике духовне та політичне значення в побудові незалежної української держави, адже Державний прапор — один з трьох офіційних державних символів, що символізують суверенітет держави. Прапор було освячено у соборі Святої Софії в Києві єпископом УАПЦ Володимиром (Романюком). Над будинком Верховної Ради України такий прапор було піднято через рік — 4 вересня 1991. Національний прапор затверджено Державним прапором України Постановою Верховної Ради України від 28 січня 1992. 6 липня 2000 Київська міська рада ухвалила рішення про щорічне відзначення 24 липня Дня українського національного прапора в столиці України. Офіційно День українського прапора як державне свято був встановлений Президентом України лише в серпні 2004. Він святкується щорічно 23 серпня.

Хрещатик, 38/2

Універмаг Наркомвнуторгу (нині Центральний універмаг)

Останнім власником садиби № 42 на Хрещатику був відомий австрійський комерсант, кінопідприємець А. Шанцер, власник кількох кінотеатрів у центрі міста. Забудова садиби складалася з цегляного триповерхового нежитлового будинку, в якому містилися, зокрема, німецький клуб, концертна зала, склади, клуб товариства кадрових офіцерів; цегляного флігеля на подвір'ї та одноповерхового флігеля, в якому розміщувалися друкарня «Криниця», склад кінофільмів тощо. Наріжна ділянка № 44/2 з серед. 19 ст. (1850–60-і рр.) належала А. Шедель, дружині іноземного підданого. Основна частина цієї щільно забудованої Г-подібної в плані садиби простягалася вздовж вул. Фундуклеївської до сучасного будинку № 6.

1882–83 на вул. Фундуклеївській планувалося звести чотириповерховий цегляний буди-нок, проект якого виконав арх. В. Сичугов. За проектом – це Г-подібна в плані споруда, декорована у спрощених неоренесансних формах. Наріжну садибу А. Шедель продала київському купцю та благодійнику Я. Бернеру. Перший поверх будинку займали у 1910-х рр. винятково магазини. В частині приміщень містився готель «Невський», у частині – приватний історичний та науково-анатомічний музей, перукарня тощо. Розміщений в зоні найвищої в місті торговельно-комерційної активності прибутковий будинок А. Шедель являв собою типовий для капіталістичного міста різновид поліфункціональної прибуткової споруди. Після націоналізації приватного майна у 1920-х рр. у будинку № 44/2 розміщувалися численні установи та організації, магазини, частина приміщень була житловою. Окремі приміщення третього та четвертого поверхів займала трудова школа № 52. Будівлю знесено у кін. 1920-х рр. Певний час місце лишалося незабудованим.

1931 за проектом Київської філії Головпроекту на наріжній ділянці розгорнулося будівництво т. зв. «Будинку установ № 2». Його проект виконали 1930 архітектори Київголовпроекту у характерних конструктивістських формах. Виразна лаконічна об'ємно-просторова композиція споруди являла собою два зблоковані під прямим кутом контрастні різновисокі об'єми – семиповерховий на вул. Леніна (тепер Б. Хмельницького) із заокругленою баштоподібною наріжною частиною, яка була «врізана» у прямокутний зальний засклений об'єм на вул. Воровського (тепер Хрещатик). 1933 планувалося перепрофілювати будинок установ на житловий. При цьому було вирішено поділити будівлю на два окремі корпуси на вулицях Леніна і Воровського. Першою чергою будівництва визначили житловий будинок на вул. Воровського, який мали ввести в експлуатацію 1934. Але ця програма не була реалізована.

Після перенесення 1934 столиці України з Харкова до Києва і зміни статусу міста виникла потреба у додаткових службових приміщеннях для установ і організацій республіканського рівня. Тому роботи зі зведення Будинку установ було відновлено, але функцію споруди змінено – в ній планували розмістити державні видавництва України. Відповідно будівля одержала назву «Будинок книги». Проект був майже повністю реалізований споруда була доведена до даху. Проте, керівництво республіки визнало за доцільне втретє перепрофілювати будівлю, пристосувавши її для великого універсального торговельного закладу. Водночас було піддано критиці архітектурні форми «Будинку книги». Зазначалося, що будинок, «врізуючись рогом у тротуар, заважає рухові і створює скупченість на місці перетину двох основних магістралей міста». Вже майже доведену до завершення будівлю вирішили реконструювати. 16 грудня 1934 на нараді у голови Київміськради було розглянуто питання реконструкції будинку під універмаг за проектом, розробленим архітекторами Другої державної проектної майстерні Московської ради депутатів трудящих Л. Мецояном та Д. Фрідманом під керівництвом акад. архітектури О. Щусєва. До проекту було висловлено ряд критичних зауважень. Другий ескізний проект переоформлення «Будинку книги» виконали київські архітектори Й. Каракіс, Л. Киселевич і М. Холостенко. Цей проект передбачав створення лише одного головного фасаду у бік вул. Воровського, який на рівні першого-другого поверхів членувався пілонами, завершеними алегоричними скульптурами. Проект також був відхилений як такий, що не відповідав поставленим завданням. Постановою РНК УСРР від січня 1935 земельну ділянку на розі вулиць передано для спорудження універмагу Вукоопспілки. Будівництво мало розпочатися не пізніше 1 січня 1936. Водночас постановою Київської міської ради від 19 березня 1935 був затверджений до виконання перероблений проект універмагу Д. Фрідмана та Л. Мецояна.

Колізії навколо проектного рішення будинку, які призвели до безпрецедентного знесення майже закінченої семиповерхової споруди, були обумовлені значною мірою змінами у стильовому розвитку радянської архітектури та її ідейно-смисловому наповненні. Первісне конструктивістське рішення визнано недосконалим, тоді як наступні проекти, виконані на ордерній основі у формах т. зв. сталінського ампіру, більше відповідали новій образності архітектури передвоєнної доби. Архітектори Д. Фрідман та Л. Мецоян створили кілька варіантів проекту універмагу. Перший з них мав зрізану на даху частину та фасади, оформлені великим ордером на всю висоту будівлі. Він являв парадне розв'язання важливого містобудівного вузла завдяки чіткості симетрично-осьової композиції, монументально трактованим великомасштабним ордерним формам, членуванню головного входу скульптурною композицією. Другий варіант проекту зберіг ту саму планово-просторову схему, але в ньому замість колон використано пілястри, що створює в цілому більш стриманий ефект. Зруйнувавши новий будинок, міська влада залишила поряд будинок друкарні на Хрещатику, 42. В результаті цього довелось переробляти проект майстерні академіка О. Щусєва і «стиснути будівлю». Під універмаг відвели обмежену територію – лише частину наріжної ділянки, в результаті чого споруда була позбавлена підсобних приміщень.

Новий універсальний торговельний заклад на Хрещатику на той час був уже третім великим універмагом на центральній вулиці (після Бессарабського критого ринку та універсального магазину в будинку № 31). Проектом визначалися такі техніко-економічні показники нового універмагу: пл. торговельних приміщень – 5570 кв. м, складів – 3200 кв. м, об'єм – 63,8 тис. куб. м, персонал – 500 працівників, щомісячний товарообіг – 8 млн. крб., кількість покупців щоденно – бл. 15 тис.

Введення споруди в експлуатацію планувалося на 1 січня 1936. На цей час об'єкт будівництва знову змінив своє відомче підпорядкування, ставши підрозділом Наркомату торгівлі СРСР. Остаточне відкриття універмагу було приурочено до жовтневих свят 1938. Новозведений будинок зайняв домінантне положення у комплексі забудови передвоєнного Хрещатика як з огляду самого місця розташування на розі двох центральних київських магістралей, так і завдяки монументально вирішеній баштоподібній наріжній частині. Семиповерховий будинок мав первісно симетричну планувально-просторову композицію, складаючись з двох, поставлених під прямим кутом корпусів. Зрізана наріжна частина з головним входом створює додатковий простір для руху на перетині вулиць. Виділена композиційно наріжна частина, підвищена над обома корпусами, має форму прямокутної призми, членованої у вертикальному напрямку пілонами та вікнами. Вона завершена двома кубоподібними об'ємами, поставленими бічними площинами під кутом до вулиці. Кути центральної башти первісно мали ліхтарі вертикальної форми, що надавали ефектне акцентування загальному силуету споруди (демонтовані під час реконструкції будинку 1958–60).

Під час Великої Вітчизняної війни 1941 Центральний універмаг горів. Планом повоєнної реконструкції Хрещатика було передбачено його відновлення і включення до нового ансамблю вулиці як важливого формотворчого елемента.

1960 споруду добудовано з боку вул. Хрещатик за проектом архітекторів І. Гомоляки та В. Жоги. У такий спосіб були істотно розширені торговельні площі. В результаті реконструкції було змінено оформлення двох верхніх поверхів головних та дворового фасадів. Масштабні ремонтні роботи проведено у 1980-х рр. 1979 затверджено проект капітального ремонту ЦУМу (керівник проекту – арх. І. Гомоляка). Проект передбачав зберегти основне архітектурне вирішення інтер'єрів магазину з додатковими оздоблювальними роботами (облицювання колон ескалаторів і сходів білими мармуровими плитами, гранітом – сходових маршів, заміна мозаїчних підлог тощо). Перепланування торговельних зал мало здійснюватися з урахуванням «прогресивної форми торгівлі» з поділом поверхів за окремими видами товарів (для жінок, чоловіків, дітей тощо). З боку подвір'я було зроблено двоповерхову прибудову. Торговельна площа універмагу збільшилася до 9 тис. кв. м. 1960-го тут встановили ескалатори, що було новинкою для Києва. На фасаді прочищено гранітні плити, пофарбовано всі тиньковані частини фасаду в червоний колір відповідно до кольору омелянівського граніту, яким були облицьовані фасади.

Конструктивна схема будинку складається з семиярусної двопрогінної залізобетонної рами (6,0 і 12,0 м), що має цегляне заповнення, облицювання – з червоного полірованого граніту. Вирішений у конструктивістських формах з характерним для них лаконізмом та виявленням конструктивної схеми на фасадах. Бічні корпуси мають членування на цокольну (перший поверх), основну (другий – п'ятий поверхи) та вінцеву (шостий-сьомий поверхи) частини. Фасади розчленовано пілонами (стояки рам), які стоять на невисокому цоколі і сягають шостого поверху, де завершуються розвиненим профільованим карнизом. Масив у два поверхи над карнизом з невеликим квадратним віконцем являє собою антаблемент, яким декоровано підйом односхилого даху. Прогони між пілонами заповнено вишуканими гранчастими вікнами-еркерами, які вдало пов'язані з гранчастою, оригінального профілю формою пілонів.

Головний вхід у наріжній частині складався з чотирьох прямокутних прорізів з вікнами над ними. Первісні заповнення були двостулкові, простої форми, із заскленням центрального поля кожної із стулок. Первісно вхід фланкували два ліхтарі вишуканої форми у вигляді колони на масивному п'єдесталі, увінчаної квадратною в перетині ступінчастою капітеллю з кулеподібним плафоном на ній. Планова структура універмагу відзначалася раціоналізмом побудови, відображаючи використану конструктивну схему. Торговельні зали поділено пілонами на нерівні прогони. Окрім головних та бічних сходів, у будинку первісно існували чотири підйомники для відвідувачів. Тут були передбачені додаткові послуги для покупців.

В 2010-х виконана реконструкція будівлі.

За своїми стильовими характеристиками будинок універмагу виділяється у забудові Хрещатика 1940–50-х рр., контрастуючи з формами т. зв. сталінського ампіру, що домінують тут. В архітектурному середовищі Києва він є рідкісним зразком громадської споруди у стилі конструктивізм.

Хрещатик, 42

Житловий будинок, 1895-96

1894 садибу орендував на 12 років, з 1908 викупив відомий в Києві підприємець В. Детерінг. 1914, з початком 1-ї світової війни, майно було секвестровано, оскільки власник був підданим Німеччини. Первісно в садибі вздовж вулиці стояли дерев'яний двоповерховий на кам'яному півповерсі будинок, зведений за типовим проектом № 3 та дерев'яний одноповерховий будинок, у дворі — дерев'яні господарські споруди. 1874 арх. О. Шіле розробив проект перебудови двоповерхового будинку зі знесенням одноповерхового. За проектом будинок набував ренесансних рис і більш репрезентативного вигляду. 1894 домовласниця О. Дьякова отримала дозвіл на спорудження в своїй садибі нового чотириповерхового цегляного будинку за проектом арх. О. Кривошеєва, який спочатку вів будівельний нагляд (з листопада 1894 нагляд перейшов до арх. І. Ніколаєва). Роботи розпочались у квітні 1895. В цей час майно вже орендував В. Детерінг, який в орендній угоді зобов'язався звести запланований будинок. Але проект арх. О. Кривошеєва було реалізовано у зміненому вигляді.

Перший поверх нового будинку займали чотири магази-и, ресторан, на другому-третьому – розміщувалися по дві п'яти- і шестикімнатні квартири, на четвертому – чотири квартири. Одночасно з фасадним будинком зведено триповерховий флігель. Існував також одноповерховий флігель з кегельбаном при ньому. Посередині заасфальтованого двору було зроблено цементний басейн, навколо якого розбито сад з двома терасами.

1941 будинок сильно постраждав від пожежі. Після війни відновлений разом з будинками № 40/1 та № 44—52.

Чотириповерховий з підвалом, на цегляному стрічковому фундаменті, цегляний, тинькований, у плані трапецієподібний, з прилеглим периметрально забудованим внутрішнім двором, на який ведуть два проїзди (дворова забудова не має архітектурної цінності). Перекриття дерев'яні, покрівля бляшана.

Чоловий фасад вирішено в дусі еклектики, з елементами ренесансу й бароко. Композиція чолового фасаду симетрично-осьова, п'ятидільна. Вертикальне членування фасаду підкреслено рустованими лопатками. Насиченість архітектурного декору зростає знизу догори. Фасад завершено масивним карнизом з модульйонами та прямокутною аттиковою стінкою. Стінку увінчувала баня зі шпилем, втрачена під час пожежі і не відновлена. Центральну розкріповку завершено криволінійним фігурним щипцем та виділено вертикальною нішею-екседрою. Первісне оздоблення інтер'єрів не збереглося. Планування приміщень змінено.

Будинок — типовий зразок багатофункціональної забудови Хрещатика кін. 19 ст.

Хрещатик, 44

Садиба кін. 19 ст., в якій містилися Зуболікарська школа докторів Головчинера Л. С., Лур'є І. І. та зубного лікаря Головчинер З. С., Видавниче товариство «Друкарь», Єврейський народний університет, Центральне бюро Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), працювали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя

До війни мала № 50. У суцільному ряді забудови вулиці. Складається з головного будинку на червоній лінії забудови та двох тильних флігелів, що утворюють вузький двір, замкнений третім флігелем. (Флігелі належать до фонової забудови).

Головний будинок, 1883

Споруджено за проектом арх. Г. Шлейфера як прибутковий. 1899 реконструйовано і надбудовано верхнім поверхом за проектом арх. А.-Ф. Краусса. У кін. 19 ст. тут розміщувався готель «Франкфурт». Перший і половина другого поверху були відведені під торговельні зали. На даху була (нині втрачена) невелика баня, розташована по центральній осі будівлі. Після революції будівля експлуатувалась як житлова, частину приміщень займали магазини й установи. 1988 проведено капітальний ремонт з переплануванням.

Чотириповерховий з підвалом наскрізним проїздом у двір, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Планування коридорне. Дах бляшаний.

Пластичний декор помпезного чолового фасаду є яскравим зразком еклектики. Тут використано мотиви й цитати з найрізноманітніших стилів та напрямів: барокові картуші й розірвані фронтони, мушлі та химерні закрутки балконних огорож у дусі рококо, елементи ордера, мотив аркади, меандровий фриз, характерний для стилю неогрек тощо. Все це об'єднано ренесансним принципом чіткого ярусного членування і симетрії фасаду. Горизонтальні ряди віконних прорізів (аркової та прямокутної форми) підкреслені міжповерховими гуртами, що перетинаються виступами двох розкріповок, увінчаних, як і центральна частина, фігурними аттиками. Місця перетину закріплено балконами, вертикальну спрямованість розкріповок підсилено лопатками, пілястрами і півколонами, що фланкують вікна другого – четвертого поверхів. В інтер'єрі зберігся ліплений декор (меандрові фризи, рослинний орнамент), грати сходових огорож.

Будинок – характерна пам'ятка архітектури періоду еклектики.

На поч. 20 ст. в садибі містилася Зуболікарська школа докторів Л. Головчинера, І. Лур'є та зубного лікаря З. Головчинер. Школою завідував доктор медицини С. Лур'є. В ній працювали відомі лікарі та вчені, професори медичного факультету Університету св. Володимира: завідувач кафедри патологічної анатомії В. Високович (голова опікунської ради), завідувач кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії П. Морозов. Випускала зубних лікарів (у дорадянський час їх готували лише приватні школи). 1918 школу було закрито, підготовку спеціалістів з зуболікування передали медичному факультету університету.

У серпні 1919 на матеріальній базі цієї школи було створено шляхом об'єднання трьох приватних зуболікарських шкіл міста Київський одонтологічний інститут. Ініціатори й організатори його створення – професори університету Л. Білейкін і К. Тарасов. У жовтні інститут увійшов як одонтологічний факультет до складу Київського медичного інституту. Головною клінічною базою спеціальних факультетських кафедр була одонтологічна поліклініка, яка містилася за цією адресою. 1930 факультет перейменовано на стоматологічний, 1931 його перетворено на окремий Київський стоматологічний інститут, що містився на сучасній вул. Артема, 44, але він продовжив використовувати до початку війни і цю клінічну базу.

Першим керівником інституту і деканом одонтологічного факультету (1919–28), а також завідувачем кафедри ортодонтії та зубного протезування (1920–31) був К. Тарасов. Кафедрами завідували також відомі лікарі і вчені: консервативного зуболікування (1919– 27) і терапевтичної стоматології (1931 – 45) – Л. Білейкін; загальної дентіатрії (1919–27) і лікувально-профілактичної стоматології (1927–31) – Г. Бурвассер; оперативного зуболікування (1920– 31) – М. Шапіро.

1924 у садибі містилося видавниче товариство «Друкарь», засноване 1917 у Петрограді. Цього ж року видавництво разом з друкарнею і книгарнею переїхало до Києва й розмістилося в цій садибі.

Директор видавництва – історик, мистецтвознавець, професор Київського художнього інституту П. Балицький, редактор – літературознавець, шевченкознавець, громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради П. Зайцев.

Видавництво випускало твори красного письменства, наукову літературу з мовознавства, мистецтвознавства та історії, підручники для шкіл, політичні видання тощо. 1917 ще у Петрограді побачили світ «Кобзар» Т. Шевченка, «Розмова про мову» Є. Чикаленка, «Україна та українці» П. Стебницького, «Програма Української радикально-деократичної партії», «Робітничі пісні» та ін. У Києві вийшли 1918: «Колядки», перший том «Творів» Лесі Українки, «Український правописний словничок з короткими правилами правопису» Г. Голоскевича, «Як жив український народ. Коротка історія України» Б. Грінченка, «Оксана. Перше кохання Шевченка» П. Зайцева, «По рідному краю (Дорожні враження і замітки)» Д. Дорошенка, «Початкова географія» С. Русової та ін.; 1919: «П'ятнадцять лекцій з історії України» П. Клепатського, «Шість казочок» М. Коцюбинсь-кого, «Московсько-український словничок» В. Леонтовича, «Нарис економічної географії України» В. Садовського та ін.; 1920: «М. І. Костомаров. Його громадська і літературна діяльність» Д. Дорошенка, «Антологія римської поезії» М. Зерова, «Vita nova. – Критичні нариси: П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський» А. Ніковського, збірки поезій П. Тичини – «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Сонячні кларнети» тощо. Періодично друкувалися випуски технічної термінології, прийнятої технічно-терміно-логічною комісією при департаменті професійної освіти Міністерства народної освіти УНР та Української держави. Видавництво підготувало до друку Повне зібрання творів Лесі Українки (т. 1–7), але змогло випустити тільки 1-й том (вийшов у світ в січні 1919); готувало до друку художнє видання «Український старовинний портрет» у 2-х томах за редакцією М. Біляшівського, В. Модзалевського, Г. Нарбута і Д. Щербаківського; прид-бало у Г. Нарбута українську абетку, зразки якої експонувалися на виставці праць професорів України 1917; закінчувало видання «Українське вбрання XVIII століття»; намітило серію книжок з історії з п'яти циклів: Схід, Греція, Рим, Новий Світ, Україна, обсягом 7 тис. сторінок; випустило у Лейпцигу серію листівок «Сучасні українські художники (Г. Нарбут; Г. Золотов, М. Бурачек, Ю. Михайлів, Н. Онаць- кий, П. Холодний)», але через розруху на транспорті не змогло доставити їх до Києва; придбало у художника Г. Світлицького дві картини «Українські місячні ночі»; купило авторське право на видання театральних творів українського драматурга і театрального діяча В. Товстоноса і видрукувало кілька його книжок (1918). Видавництво придбало у власність дві книги М. Вороного – «У сяйві мрій» та «За брамою раю», монографію акад. О. Левицького «Нариси народного життя в Україні другої половини XVII століття», перекладену автором українською мовою з російського видання 1902. Видавництво «Друкарь» в останні роки існування (1922–24) випускало значно меншу кількість літератури, ніж в роки піднесення за часів Української революції. З останніх книжок: О. Шахматов, А. Кримський «Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської старо-україн- щини ХІ–XVIII століть» (1922, наклад – 6,5 тис. примірників); В. Атаманюк «Нова єврейська поезія. Антологія» (1923, 2 тис. примірників); «Збірник найкращих українських пісень» (1923, вид. 2-е, 5 тис. примірників); О. Стешенко «Рідні колоски. Читанка для трудових шкіл» (1923, ч. 1, вид. 3-є. Ілюстрації Г. Світлицького). Було видано кілька книжок з питань юридичних та державного управління. За сім років існування видавництво випустило понад 50 книжок. Більшість їх не перевидавалась і стала бібліографічною рідкістю. Своєю діяльністю видавництво зробило великий внесок у розвиток української культури.

Великою заслугою видавництва є випуск журналу історії, літератури і культури «Наше минуле», що виходив 1918-1919. Побачили світ № 1–5 (№ 1 – 3 – у 1918, № 1/2 – 1919). Редактор – П. Зайцев. Обкладинку часопису виконав худ. Г. Нарбут. Мав рубрики: архів літературний, архів історичний, полиця антиквара-бібліофіла, рецензії, огляди, хроніка, бібліографія, некрологи, ілюстрації, листи до редакції. Друкувалися статті, розвідки, архівні матеріали з історії України, історії української літератури, мемуари, листування тощо. Журнал об'єднав навколо себе цвіт української творчої інтелігенції. Серед його авторів: Д. Багалій, Д. Дорошенко, Ф. Ернст, С. Єфремов, П. Зайцев, М. Зеров, О. Левицький, В. Міяковський, В. Модзалевський, В. Прокопович, І. Свєнцицький, О. Сластіон, П. Стебницький, М. Сумцов, М. Туган-Барановський, П. Филипович, К. Широцький та ін.

1918 у приміщенні зуболікарської школи лікарів Л. і З. Головчинерів та І. Лур'є, що містилася в садибі, працював Єврейський народний університет – перший вищий єврейський навчальний заклад на території не лише України, а й колишньої Російської ім-перії. Ініціатором його створення виступила єврейська культурно-просвітницька організація «Культурна ліга». Відкриття вузу відбулося 9 червня 1918 в аудиторії № 14 Університету св. Володимира. Статут університету був затверджений у жовтні 1918 комісією у справах вищих навчальних закладів, яку очолював акад. В. Вернадський. Університет складався з трьох факультетів (груп): природничо-математичного, гуманітарного і єврейських знань. Термін навчання – два роки, мова викладання – ідиш; плата за навчання – 100 крб. на рік. У 1918 тут навчалося 183 студенти. Пізніше лекції проводилися в приміщенні Четвертої гімназії (сучасна вул. Червоноармійська, 96) і на вул. Хрещатик, 34 (будинок не зберігся). У кін. 1920 навчальний заклад був закритий радянською владою. Заняття розпочались у цьому приміщенні 9 листопада. Ректором університету впродовж його існування (1918– 20) був Зільберфарб Мойше (Мойсей Ісакович; 1874–1934) – політичний і громадський діяч, член ЦК «Культурної Ліги», Української Центральної Ради, міністр з єврейських справ УНР, один із засновників Соціалістичної єврейської робітничої партії (СЄРП). 1921 емігрував.

1931 у садибі містилося Центральне бюро Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) – творчого об'єднання художників, скульпторів, архітекторів, керамістів та інших митців. Виступала за консолідацію активних художніх сил і створення мистецтва у довершених формах, відповідних класовій ідеології пролетаріату, за рівноцінність ужиткових і образотворчих мистецтв. Відстоюючи національну своєрідність українського мистецтва, провідні діячі АРМУ на чолі з ідейним лідером М. Бойчуком закликали використовувати кращі надбання давньоруського та світового мистецтва, відійти від місцевого провінціалізму. Очолював АРМУ мистецтвознавець, ректор Київського художнього інституту і директор Музею мистецтв ВУАН І. Врона. Голова Центрального бюро – скульптор, професор Київського художнього інституту Б. Кратко, секретар – худ. Є. Холостенко. АРМУ організувала три республіканські з'їзди (1926, 1929, 1930), виставки творів своїх членів у Дніпропетровську (1926–27), Києві, Умані, Одесі (усі – 1927), рес-публіканську виставку в Харкові (1927), виставку гравюри та малюнка художників Вірменії, Білорусі, Грузії, Росії, України (1928, Київ), брала участь у республіканських та союзних виставках. Діяльність АРМУ сприяла пожвавленню творчих контактів з художниками інших республік та країн. Серед членів асоціації були відомі митці: К. Гвоздик, О. Довгаль, В. Єрмилов, В. Касіян, С. Йалепинська-Бойчук, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, В. Седляр та ін. Мала філії у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Артемівську. 1927 група художників вийшла з АРМУ і створила Об'єднання сучасних митців України (ОСМУ), 1930 інша група заснувала об'єднання «Жовтень», деякі члени якого 1931 разом з членами АРМУ організували Всеукраїнську асоціацію пролетарських художників (ВУАпХ). 1932 АРМУ, як і решту творчих організацій було ліквідовано рішенням ЦК ВКП(б).

Тепер у садибі містяться кілька головних управлінь Київської міської держадміністрації.

Хрещатик, 46

Житловий будинок, 1872-74

Триповерховий, цегляний, тинькований, у плані П-подібний, з асиметрично розташованим арковим проїздом на подвір'я. До торця основного видовженого корпусу прилягає додатковий корпус – вставка на тривіконні осі. Дах двоскатний, бляшаний. Планування коридорне.

Оформлений у стилі неоренесанс. Композиція чолового фасаду симетрична, п'ятидільна, ґрунтується на поступовому наростанні кількості осей віконних прорізів (від бічних частин) до центру. Чоловий фасад на рівні другого-третього поверхів розчленований по вертикалі пілястрами, між якими знаходяться прямокутні вікна, декоровані різноманітними сандриками (пласкої, трикутної, лучкової форми), замковими каменями та ліпленням. Центральну частину виділено невеликим виступом ризаліту, завершеного розвиненим аттиком з лучковим фронтоном і півциркульним вікном. У пластичному формленні фасаду дотримано ярусного принципу розміщення декору. Звис карниза оформлено часто поставленими декоративними кронштейнами. Разом з іншими будинками кін. 19 ст., що збереглись у кварталі, споруда репрезентує давню забудову Хрещатика, є цікавим зразком житлової споруди Києва того часу.

Хрещатик, 48

Житловий будинок, 1880

Споруджено на замовлення швейцарця за походженням, купця Ц. Верле (жив у Києві з кін. 1850-х рр., мав також будинки на розі вулиць Хрещатик і сучасної М. Грушевського, де тепер готель «Дніпро», та на розі вулиць Хрещатик і Трьохсвятительської).

Триповерховий на підвалі, цегляний, тинькований, у плані близький до прямокутного. Перекриття дерев'яні. Дах бляшаний. Планування односекційне, не раз змінювалось.

Композиція чолового фасаду симетрично-осьова. Центральну вісь, де розташований прямокутний отвір проїзду у двір, виділено незначним ризалітом і завершено аттиком з лучковим фронтоном і півциркульним вікном. Пластичне вирішення чолового фасаду спирається на використання мотивів неоренесансу. Його площину прорізують симетрично розташовані прямокутні вікна в обрамленні простих лиштв. На другому поверсі над вікнами вміщено сандрики у вигляді поличок, на третьому – простінки між вікнами декоровано ліпленими рослинними гірляндами. В центральному ризаліті влаштовано балкони з ажурними металевими ґратами, в малюнок яких включено ініціали домовласника – літери «Ц.В.». Розвинутий фриз декоровано дощаними тригліфами. Карниз спрощений, у вигляді полички.

Разом з іншими будинками кін. 19 ст. споруда репрезентує давню забудову Хрещатика.

Будинок — зразок архітектури доби історизму в житловій забудові міста.

Хрещатик, 50

Садиба, 1880–82. До зміни нумерації на Хрещатику мала № 56. У межах кварталу, забудованого у 2-й пол. – на поч. 20 ст.

1876 ділянку купив почесний громадянин Києва М. Барський, представник відомої в Києві родини, якій належало кілька домоволодінь у місті. Григоровичі-Барські (Барські) були потомственими дворянами, до роду яких належав і відомий український архітектор доби бароко І. Григорович-Барський. Станом на 1878 в садибі містилась одноповерхова цегляна крамниця з дерев'яною житловою прибудовою. Наявна забудова зведена за проектом та під наглядом арх. О. Хойнацького. В 1890– 1910-х рр. садибою володів купець 2-ї гільдії М. Аристархов, який торгував у Києві м'ясними товарами. Останнім власником було подружжя А. та Х. Рудзицьких.

Головний будинок, 1881–82 № 50

За першим варіантом проекту (1879) передбачалося зведення двоповерхового, Г-подібного в плані неоренесансного будинку особнякового типу з магазинами на першому поверсі та житловими приміщеннями на другому. Наступний проект 1880 триповерхового будинку вирішено більш репрезентативно, з активним використанням русту на чоловому фасаді. Реалізовано проект чотириповерхового будинку, розроблений О. Хойнацьким 1881. Будівництво закінчено 1882.

Елементи скульптурного керамічного декору фасаду виконала київська фабрика І. Андржейовського. Будинок складався з одноквартирної житлової секції, на першому поверсі якої містилися магазини і проїзд на подвір'я. Стіни вхідного вузла з парадними гранітно-мозаїчними сходами мали олійне пофарбування, розкішне декорування стель. Шестикімнатні квартири з помешканнями для прислуги мали дубову паркетну підлогу, ліплені пофарбовані стелі, ванні кімнати, ватерклозети, груби із закордонних кахель з чавунними дверцятами тощо.

В радянський час внутрішнє планування на всіх поверхах будинку змінено. Втрачено опорядження сходового вузла та частини житлових приміщень, а також декоративні елементи чолового фасаду – скульптуру на одному з балконів, вази над аттиками, заповнення дверних та віконних прорізів тощо. 2002–03 на замовлення «Арго-Трейдинг» ЛТД проведено реставрацію чолового фасаду та надбудовано мансарду. Проектувальник – творча архітектурна «Майстерня Г. Духовичного». Відновлено скульптурні елементи декору, рустування на першому поверсі. Чотириповерховий з підвалом і мансардою, цегляний, тинькований, у плані близький до прямокутника. На першому поверсі, між симетрично розташованими в бічних розкріповках входом і проїздом – торговельні зали. Перекриття дерев'яні, покрівля бляшана. Планування – одноквартирне на кожному поверсі, з коридорним сполученням. Чоловий фасад вирішено як стилізоване ренесансне палаццо, симетрична композиція якого підкреслена двома бічними еркерами на другому поверсі, завершеними терасними балконами. Архітектурне оформлення побудовано на поєднанні горизонтальних і вертикальних членувань. Виступи розкріпо- вок, що фланкують основну площину стіни, підкреслюють бічні осі та задають рух по вертикалі. Йому протиставлений чіткий ритм горизонталей міжповерхових гуртів, якими виділяються три яруси (магазини, другий–третій та четвертий поверхи). Вінцевий карниз здається масивнішим через часто поставлені декоративні кронштейни. Лиштви вікон другого та третього поверхів доповнено сандриками у вигляді фронтонів – сегментних на другому та трикутних на третьому поверхах. Понижені приміщення четвертого поверху освітлюють півциркульні вікна, фланковані у простінках канельованими лопатками. Бічні осі над карнизом акцентовані аттиками-балюстрадами. На парапетах балконів передбачено місця для встановлення круглої скульптури (чотири фігури). В цілому вирі-шення фасаду вирізняється чистотою стилізації та композиційною довершеністю. Дворовий фасад вирішено у цегляному стилі з використанням модельованих у цеглі простих геометричних деталей на тлі відритої цегляної кладки. Є характерним зразком прибуткового будинку у стилі неоренесанс з квартирами великої площі.

Флігель житловий, 1880–81 № 50-Б

У другому ряді забудови. Триповерховий з підвалом, цегляний, побудований у вигляді Т-подібної в плані секції з центральним розташуванням головного та дворового сходових вузлів. Симетрична композиція чолового фасаду утворена центральною розкріповкою, що акцентує сходову вісь, підкреслену гострим трикутним щипцем над вікном третього поверху. Лаконічний декор чолового фасаду модельований з цегли: гурт між першим та другим поверхами виділено рядами сухариків та поребрика, вінцевий карниз – спрощеними стилізованими кронштейнами; надвіконні частини третього поверху доповнено декоративним муруванням, що імітує сандрики. В цілому форми чолового фасаду повністю відповідають проектному рішенню 1880.

Флігель господарсько-житловий № 50-В

Триповерховий, цегляний, у плані прямокутний. Первісно мав симетричне вирішення чолового фасаду з підвищеною над першим господарським поверхом п'ятивіконною житловою частиною з центральним балконом. Приблизно на поч. ХХ ст. центральний об'єм споруди надбудовано третім поверхом, змінено форму широких лучкових прорізів першого поверху. Фасад розчленовано рустованими лопатками. Первісний вінцевий карниз та сандрики вікон другого поверху декоровано зубчастим муруванням. Третій поверх з двома бічними балконами позбавлений декору.

Садиба – зразок комплексної житлової забудови Києва доби історизму.

Хрещатик, 52

Житловий будинок 1875–78, в якому містилися склад-магазин і фабрика музичних інструментів Ї́ндржиха (Ге́нрих-Ігна́тій Ігна́тійович) Ї́ндржишека, перший у Києві постійний «Художній салон», Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, в яких працювали і навчалися відомі діячі культури, проживав Бажан М. П.

Споруджено за проектом архітекторів О. Гросса та В. Ніколаєва як прибутковий будинок. Проект реалізовано лише частково. Помпезна, вирішена в бароково-ренесансних формах будівля проектувалась як наріжна на перетині вул. Хрещатик і бульв. Бібіковського (тепер – Т. Шевченка) та виходила на пл. Бессарабську, до якої, за проектом, був звернений центральний, пишно декорований вхід. Триповерховий об'єм з торговельними приміщеннями на підвищеному першому поверсі композиційно членувався на дев'ять частин, позначених на фасаді. Кожна частина, увінчана аттиком, включала п'ять віконних прорізів у верхніх поверхах і дві вітрини, що фланкували вхід, – у нижньому. У складному за конфігурацією плані передбачалася наявність двох квадратних внутрішніх двориків.

У реалізованому вигляді композиційне рішення втратило логічну завершеність, тому що було побудовано лише фрагмент будівлі з боку вул. Хрещатик. Високий перший поверх поділено на два, втрачено завершення аттиків, добудовано четвертий поверх. Чотириповерховий з підвалом, на бутовому фундаменті, цегляний, тинькований, у плані близький до прямокутного. Планування – коридорне. Перекриття дерев'яні, покрівля бляшана.

Вирішення фасаду в цілому відповідає проектному задуму. Кожна композиційна частина та його центральна вісь виділені пілястрами й акцентовані аттиками, фасад розчленовано на яруси горизонтальними поясами розвинених міжповерхових карнизів. Пишне пластичне оздоблення фасаду викликає асоціації з бароко.

Будинок – цінний зразок житлової споруди доби історизму. Використовувався як прибутковий, приміщення здавали в оренду. Деякий час у будинку містилися казарми, домова церква Херсонського піхотного полку, на поч. 20 ст. на другому поверсі було обладнано сінематограф.

1885–1908 у будинку містилися найбільший у Києві магазин-склад «Депо», майстерня і фабрика музичних інструментів Їндржишека Генріха-Ігнатія Ігнатійовича – підприємця, купця 2-ї гільдії. Був членом Київської міської думи, головою Чеського доброчинного і просвітницького товариства ім. Я.-А. Каменського. 1882 почав торгувати музичними інструментами, 1885 заснував майстерню з лагодження музичних інструментів і виготовлення різноманітних струнних інструментів балалайок, скрипок, віолончелей, гітар тощо, з 1887 – ручних гармонік, пізніше – плют- і фісгармоній. Попит на останні був великий, оскільки у церковнопарафіяльних школах і народних училищах було впроваджено обов'язкове навчання співу. За їх виготовлення купець був нагороджений медаллю на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді (1895) і малою срібною ме-даллю на Київській сільськогосподарській і промисловій виставці (1897). У кін. 19 ст. фабрика мала відділення в Тулі та Баку. 1902 Г.-І. Їндржишек відкрив у магазині нотний відділ. У серпні 1908 магазин було закрито, через рік відкрито на вул. Хрещатик, 41 (будинок не зберігся). 1911 Г.-І. Їндржишек виступив співзасновником товариства для виробництва платівок «Екстрафон» на фабриці, побудованій в Києві на Шулявці 1910–11 (сучасна вул. Смоленська, 31/33; не збереглася). Перша записана і виготовлена в Україні грамплатівка з'явилась у листопаді 1911, рівно через рік фабрика випустила платівку з українськими піснями, у т. ч. на слова Т. Шевченка. Поступово підприємство стало найбільшим у своїй галузі в Російській імперії, воно випускало під час 1-ї світової війни бл. 500 тис. платівок на рік. Остання згадка про фабрику належить до жовтня 1919, коли власник застрахував її.

4–30 листопада 1908 у приміщенні колишнього магазину Г.-І. Їндржишека відбулася виставка картин сучасних російських художників «Ланка» (групи «Вінок» та «Золоте руно»), яку влаштувала художниця О. Екстер за участю М. Кульбіна. В експозиції були представлені твори російських художників-модерністів: В. Бурлюка, Н. Гончарової, О. Екстер, М. Ларіонова, А. Лентулова, О. Матвєєва. О. Екстер запросила до участі в ній українських художників – Є. Агафонова, В. Баранова-Россіне, О. Богомазова, К. Костенка, Є. Прибильську. Крім картин, експонувалися меблі, годинники, вишивка. Кожен відвідувач разом з каталогом одержував брошуру «Голос імпресіоніста – на захист живопису». 16 листопада в приміщенні виставки відбувся «Вечір сучасної лірики (вірші, проза, музика)» у виконанні авторів, після закриття – аукціон творів.

1914 у будинку відкрився перший в Києві постійно діючий «Художній салон», в якому мали експонуватися виставки вітчизняного і зарубіжного мистецтва. Перша виставка, що експонувалася до березня, репрезентувала твори українських і польських митців: М. Бурачека, В. Галімського, В. Кричевського, В. Коссака, Я. Маль- чевського, В. Маслянникова, І. Селезньова, Я.-Г. Станіславського та ін. Наступна виставка – одного з найбільших художніх об'єднань поч. 20 ст. «Союзу російських художників» представляла твори А. Архипова, І.Бродського, А. Васнецова, А. Голубкіної, М. Клодта, С. Коньонкова, К. Ко- ровіна, М. Мурашка і А. Рилова.

З 1904 у будинку містився Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, створений на основі Музично-драматичної школи М. Лисенка (заснована 1904, з 1913 – ім. М. Лисенка). Спочатку навчальний заклад діяв на сучасній вул. Ярославів Вал, 15 (будинок не зберігся), 1918 школу перетворено на інститут, 1920 переведено на вул. Володимирську, 45, 1921 у цей будинок переведено драматичне відділення – всю установу.

Готував музикантів-виконавців, педагогів, керівників професійних і самодіяльних музичних колективів. 1928 інститут об'єднали з музичним технікумом (створений 1925 на базі консерваторів), він дістав назву Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка і став єдиним в Києві вищим навчальним закладом музично-драматичного профілю.

Станом на 1928 інститут мав три факультети. Інструкторсько-педагогічний готував композиторів, співаків, піаністів, скрипалів, віолончелістів і контрабасистів, музикантів-виконавців на всіх інструментах симфонічного оркестру, викладачів музично-теоретичних дисциплін, історії музики, етнографії, музикознавців, робітників музичної преси, керівників музвиховання для дитячих садків і будинків, трудових шкіл (більшість фахівців готувалися як педагоги-виконавці). Диригентський мав відділи диригентів-хормейстерів і диригентів симфонічного оркестру. Факультет драми готував режисерів професійних, клубних і сільбудівських театрів та педагогів для драматичних студій і технікумів. При інституті діяли дворічні курси диригентів духових оркестрів (військових і клубних) і сім лабораторій: вокальна, фортепіанної гри, смичкових інструментів, хорова, театр читця, музичного виховання дітей, художнього слова. Термін навчання – чотири роки, на хормейстерському й оркестрово-духовому відділенні – три роки.

У 1922-23 навчальному році у приміщенні інституту під керівництвом Леся Курбаса працювала група акторів, на базі якої було створено Мистецьке об'єднання «Березіль» і київську студію «Березіль». Контингент учнів цієї студії повністю склався зі студентів старших курсів драматичного факультету. Незабаром весь педагогічний склад студії «Березіль» було запрошено у штат інституту, український відділ драматичного факультету очолив Лесь Курбас.

У цьому приміщенні в інституті працювали відомі діячі культури.

1934 – Беклемішев Григорій Миколайович (1881–1935) – піаніст, педагог, заслужений професор УСРР (з 1926). В інституті викладав історію музики, практику фортепіанної гри.

1930 – Бердяєв Валеріан Валеріанович (1885–1956) – диригент, педагог; диригент Маріїнського театру (з 1908), опери Народного дому в Санкт-Петербурзі (з 1913), оперний (з 1916) і симфонічний (з 1918) диригент у Харкові, диригент симфонічного оркестру ім. М. Лисенка та оркестру оперного театру в Києві (з 1919), головний диригент симфонічного оркестру Ленінградської філармонії (1924–25), Одеської державної опери (1926–27), Київської державної академічної опери (1927–28). З 1930 жив у Польщі. У цьому інституті викладав техніку диригування, оркестровий ансамбль, професор.

1921–34 – Бертьє Давид Соломонович (справж. – Ліфшиць; 1882–1950) – скрипаль, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1938), заслужений професор УСРР (з 1932), директор симфонічного оркестру Київської консерваторії (1939–41). В інституті працював з 1918, професор, викладав практику смичкової гри і смичкового ансамблю.

1925 – Буцький Анатолій Костянтинович (1892–1965) – музикознавець, композитор, педагог, викладач (з 1925), професор (з 1935) Ленінградської консерваторії. Випускник Музично-драматичної школи М. Лисенка, один з організаторів цього інституту в 1918, його викладач з 1920, директор інституту в 1920–24, вів класи композиції і фортепіано.

1928 – Вериківський Михайло Іванович (1896–1962) – композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944); співзасновник, член правління і голова Товариства ім. М. Леонтови- ча (1921–28), диригент Київського (1926–28) і Харківського (1928–35) театрів опери та балету, викладач Київської консерваторії (1935–60, професор з 1946). У цьому інституті викладав техніку диригування, професор.

1925–34 – Вільконський Стефан (Станіслав) Владиславович (1870–1963) – віолончеліст, педагог, заслужений артист УРСР (з 1950), викладач (з 1934) і професор (з 1945) Київської консерваторії. Викладав у цьому інституті струнний ансамбль, професор.

1921–30 – Вольська Надія Василівна (1871 – після 1930) – піаністка, викладач і концертмейстер Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1911). Викладала в інституті практику фортепіанної гри, акомпанемент (з 1918).

У 1920-х рр. – Вольф-Ізраель Михайло Олександрович (1870–1934) – скрипаль, диригент, педагог; концертмейстер оркестру Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі (1890–1912), концертмейстер оркестру і диригент Київської державної академічної опери (з серед. 1920-х рр.), художній керівник струнного квартету при Всеукраїнському товаристві революційних музикантів (1926–32). Викладав у цьому інституті практику струнної гри.

1928 – Вонсовська Олена Миколаївна (1858–1942) – скрипачка, педагог, викладач Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1904), директор школи (1912–15), її викладач (до 1918), перша виконавиця багатьох скрипкових творів М. Лисенка, з яким разом концертувала. В інституті працювала з 1918. З 1928 жила в Ленінграді.

1933 – Гаєвський Григорій Парфе- нович (1872–1933) – режисер, театральний художник; режисер київських театрів: «Соловцов» (1907–08, 1911 – 12), Українського національного (1917–18), Другого ім. Леніна (1919), Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (1920). Викладав у цьому інституті механіку сцени, режисуру, професор.

1934 – Гозенпуд Матвій Якимович (1903–61) – композитор, піаніст, педагог, професор Київської (1935–49), Алма-Атинської (1951–52) та Новосибірської (1953–61) консерваторій. Викладав у цьому інституті практику фортепіанної гри.

1930–34 – Городовенко Нестор Феофанович (1885–1964) – хоровий диригент, педагог, заслужений артист Республіки (з 1926); художній керівник і головний диригент капели «Думка» (1920–36), диригент Українського ансамблю пісні й танцю (1937–42), Української народної хорової капели (1942–43), хору ім. М. Леонтовича у Львові (1943–44), керівник українського хору в Монреалі (Канада; з 1949). У цьому інституті керував диригентським відділенням.

1934 – Грінченко Микола Олексійович (1888–1942) – мистецтвознавець, фольклорист, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1941), професор Київської консерваторії (1934–37), науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УРСР (з пропуск в тексті, директор Інституту народної творчості і мистецтв (1942, тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського). Викладав в інституті музетнографію хору, історію музики, професор, директор (1924–28), звільнений з посади і заарештований з політичних причин, згодом звільнений.

Бл. 1921–24 – Дейч Олександр Йосипович (1893–1972) – письменник, літературознавець, театрознавець, критик; редактор журналу «Куранты» (1918–19, Київ). Працював у цьому інституті лектором.

У 1920-х рр. – Долина Павло Трохимович (1888–1955) – актор, режисер Молодого театру (1918–19), «Кийдрамте» (1920–21), «Березоля» (1922–27), працював на Одеській кінофабриці (1925–29), в «Українфільмі» (1929–40), директор Київського музею театрального мистецтва. 1924 – декан драматичного факультету цього інституту.

1934 – Євтушенко Дометій Гурійович (1893–1983) – вокальний педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943); професор Київської консерваторів (з 1939). Випускник цього інституту (1927).

1930 – Золотарьов Василь Андрійович (справж. – Куюмжі; 1872–1964) – композитор, педагог, народний артист БРСР (з 1949), викладач Московської (1909–18, з 1918 – професор), Кубанської (1920–24), Мінської (1933– 41) консерваторій. Викладав у цьому інституті гармонію, теоретичні композиції, контрапункт, професор.

1928 – Ігнатович Гнат Гнатович (1898–1978) – режисер, актор, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1960); актор театру «Березіль» (1922– 25), Київської кіностудії художніх фільмів (1934–46), головний режисер Закарпатського українського музично-драматичного театру в м. Ужгород (1946–63, з перервою), викладач Харківського музичного-драматичного інституту (1928–34). У цьому інституті – викладач системи, декан факультету драми (1924–25), професор.

1926 – Інкіжинов Валерій Іванович (1895–1973) – актор, режисер кіностудій «Пролеткино», «Совкино», «Востоккино», театру «Березіль» у Харкові (1926–30). 1931 емігрував у Францію, кіноактор. Викладав акторську майстерність.

1934 – Косенко Віктор Степанович (1896–1938) – композитор, піаніст, педагог, професор Київської консерваторів (1934–38). З 1932 – професор інституту.

1926 – Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович; 1887–1937) – режисер, актор, теоретик театру, драматург, перекладач, народний артист Республіки (з 1925); засновник трупи «Тернопільські театральні вечори» (1915– 16), Молодого театру в Києві (1916–19), Київського драматичного театру («Кийдрамте», 1920–21), театру «Березіль» (1922, його художній керівник до 1933; з 1935 – Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка). Репресований, розстріляний на Соловках. Керував українським відділом драматичного факультету, викладав акторську майстерність.

У 1920-х рр. – Лисенко Мар'яна Миколаївна (1887 – 1946) – музикант. Дочка М. Лисенка. Викладала практику фортепіанної гри.

1934 – Луфер Абрам Михайлович (1905–48) – піаніст, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1947), директор (1934–41, 1944–48) і професор (з 1935) Київської консерваторії. Закінчив цей інститут 1928.

1934 – Любомирський Григорій Львович (1865–1937) – музикознавець, композитор, педагог, викладач теорії музики і композиції Музично-драматичної школи М. Лисенка (1904–18), професор Київської консерваторів (1934–37). Професор цього інституту з 1918, викладав аналіз музичних форм та голосів.

1925–34 – Лятошинський Борис Миколайович (1895–1968) – композитор, педагог, народний артист УРСР (з 1968); професор Київської (з 1935) і Московської (1935–38 і 1941–44) консерваторій. У цьому інституті викладав інструментовку, аналіз музичних форм, гармонію, професор.

1926 – Мар'яненко Іван Олександрович (справж. – Петлішенко; 1878– 1962) – актор, режисер, педагог, народний артист СРСР (з 1944); актор труп М. Кропивницького (1885–88), О. Суслова (1899–1906), Ф. Волика (1903–04), Театру М. Садовського (1907– 14), керівник «Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського під орудою І. Мар'яненка» (1915–16), директор і режисер Українського національного театру (1917–18), актор Державного драматичного театру (1918), комісар Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (1919–23), актор театру «Березіль» (з 1923, з 1926 – в Харкові, з 1935 – Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка, працював у ньому до 1958), викладач Харківського музично-драма-тичного інституту (1944–61, з 1946 – професор). Викладав у Музично-драматичній школі М. Лисенка (з 1907, з перервами) і створеному на її основі інституті (з 1918) акторську майстерність.

1926 – Меллер Вадим Георгійович (1884–1962) – художник театру, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1942); головний художник театру «Березіль» та створеного на його основі Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1922–46), Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (1953–59). Викладав у цьому інституті художнє оформлення вистав.

1921–34 – Муравйова Олена Олександрівна (справж. – Апостол-Кегич; 1867–1939) – оперна співачка (сопрано), педагог; солістка Великого театру у Москві (1890–1901), викладач сольного та оперного співу (1906–18), професор (з 1917) Музично-драматичної школи М. Лисенка, професор Київської консерваторії (з 1934). У цьому інституті працювала з 1918, викладала вокальне виконання, професор.

У 1920-х рр. – Опришко Микола Васильович (1898–1941) – диригент-хормейстер, бандурист; учасник (з 1928), художній керівник (1930–33) Київської капели бандуристів, засновник і керівник ансамблю бандуристів Київського радіоцентру (1935–36), ансамблю народної пісні при Донецькій філармонії (з 1938). Закінчив цей інститут, викладав у ньо-му гру на бандурі.

1934 – Орлов Олександр Якович (1873–1948) – диригент, народний артист РРФСР (з 1945); диригент київської опери (1925–29; 1828–29 – головний диригент), головний диригент Великого симфонічного оркестру Всесоюзного радіо (з 1930, у Москві). 1921–32 – Ревуцький Дмитро Миколайович (1881 –1941) – музикознавець, фольклорист, історик культури, перекладач, музичний діяч, один із засновників Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918), всеукраїнського Музичного товариства ім. М. Леонтовича (1921), етнографічно-фольклорної комісії і кабінету музичної етнографії при ВУАН (1922), старший науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УСРР (з 1936, тепер – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). В цьому інституті працював з 1918, викладав історію пісні, хорову і вокальну дикцію, професор. Звільнений за звинуваченням у націоналізмі.

1934 – Ревуцький Лев Миколайович (1889–1977) – композитор, педагог, народний артист УРСР (з 1942) і СРСР (з 1944), акад. АН УРСР (з 1957), Герой Соціалістичної Праці (1969), випускник Музично-драматичної школи М. Лисенка (1916), викладач (з 1934), професор (з 1935) Київської консерваторії, голова правління Спілки композиторів України (1944–48). Викладав у цьому інституті фугу й аналіз музичних форм, гармонію, професор.

1921–34 – Рулін Петро Іванович (1892–1940) – театрознавець, педагог, директор Українського театрального музею (1926–36). Працював у цьому інституті з 1920, викладав драматургію, історію театру, режисуру, професор. Розробляв програми з театрознавчих дисциплін (історія українського, російського, всесвітнього театру). Звільнений за звинуваченням у націоналізмі, 1936 репресований, загинув на Колимі.

34 – Скрипчинська Елеонора Павлівна (1899–1992) – хоровий диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1957); викладач ( з 1934) і професор (з 1965) Київської консерваторії; диригент (1944–66), художній керівник і головний диригент (1964– 66) Українського національного хору ім. Г. Верьовки.

1921–23 – Сладкопєвцев Володимир Володимирович (1876–1957) – актор, педагог, письменник. Працював у цьому інституті з 1918, професор.

1930 – Старицька Марія Михайлівна (1865–1930) – актриса, режисер, заслужена артистка УСРР (з 1926), викладач Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1904). У цьому інституті працювала з 1918, вела семінар художнього читання, професор.

1925–34 – Таранов Гліб Павлович (1904–89) – композитор, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1957); викладач (з 1934), професор Київської (з 1939) і Ленінградської (1941–50) консерваторій. Випускник цього інституту (1925). Викладав читання партитури, технічне диригування, аналіз оркестрової літератури.

1926 – Тягно Борис Хомич (1904– режисер, педагог, народний артист УРСР (з 1954); режисер театру «Березіль», театрів Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Одеси, головний режисер Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (1948–64). Закінчив інститут 1923, викладав майстерність актора.

Випускниками інституту в цьому приміщенні були відомі діячі культури. Серед них – диригенти і композитори Г. Верьовка (навчався 1918–21, закінчив екстерном 1933), К. Домінчен (1931), П. Поляков (1931); композитор Свєчников (1932); диригенти О. Климов (1928), О. Міньківський (1930), Н. Рахлін (1930), О. Сорока (1930), М. Тараканов (1926); композитор, диригент, бандурист Г. Китастий (1934); співаки І. Воликівська (1928), 3. Гайдай, К. Лаптев (1929); актори Дальський (навчався 1929–30), М. Кононенко (1925), Л. Криницька (1923), В. Магар (1934), І. Маркевич, П. Міхневич (1925), К. Осмяловська (1921), П. Сергієнко (1931), В. Харченко (1933), 3. Хрукалова (1929), Чабаненко (1930), Г. Янушевич (1928); режисери Д. Бондаренко (1928), Л. Дубовик (1925), М. Єсипенко (1930), В. Скляренко (1926), С. Ткаченко (1928); музикознавець О. Лисенко (1934) та ін.

Пропуск дати, початок речення з малої букви інститут реорганізовано: музичний факультет увійшов до складу Київської консерваторії, драматичний перетворено на Київський театральний інститут (з 1945 – Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого). Останній містився у цьому приміщенні до 1941, до 1951 – у школі на сучасній вул. Ш. Руставелі, з 1951 – знову в цьому будинку.

1961 в інституті створено кінофакультет для підготовки кадрів з кінорежисури, кінооператорства і кінознавства, який містився до 1997 у корпусі № 7 Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника, з того часу – у корпусах Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів на вул. Щорса, 18. 1965 інститутові надано приміщення на вул. Ярославів Вал, 40, навчальний процес в якому почався після ремонту 1968; у 1986 – нежитлове приміщення під навчальний корпус на вул. Яро-славській, 17/22. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 навчальний заклад перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого; Указом Президента України від 21 серпня 2004 надано статус національного.

В інституті працювали відомі діячі мистецтва: театрознавці А. Гозенпуд (1934–46), І. Піскун (директор у 1938– 39); режисери Д. Алексідзе (1968–84, професор), М. Верхацький (1952–72, професор з 1962), В. Вільнер (з 1937, професор у 1947–52), С. Данченко (закінчив 1965, викладав 1979–2001), В. Довбищенко (1947–53), І. Молостова (1967–99, професор з 1976), В. Неллі (1961–80, професор), П. Нятко (1940– пропуск), С. Ткаченко (1934–61, директор у 1961), В. Харченко (викладав з 1956, професор з 1971, проректор з навчальної, наукової та виховної роботи 1968–71); актори і режисери А. Бучма (з 1937, професор у 1940–57), М. Крушельницький (1952–63, професор), А. Скибенко (закінчив 1949, викладач з 1956, професор 1978–81), О. Соломарський (1954–78, професор), К. Хохлов (з 1939, професор у 1950–56), І. Чабаненко (директор у 1943–45, ректор у 1961–65), Г. Юра (з 1936, професор у 1946–61); актори Л. Гаккебуш (1944– 47), А. Гашинський (1980–91), П. Коваленко (1934–60), П. Сергієнко (1944– 84), К. Степанков (закінчив 1953, з того часу до 2004 – викладач, керівник майстерні кафедри акторської майстерності), Д. Франько (1947–82); артист балету Ф. Баклан (закінчив інститут 1968, викладач з 1968, професор з 1977, проректор з навчальної та виховної роботи 1978–81, ректор 1981 – пропуск); балетмейстер Б. Таїров (1936–51); співак В. Козерацький (1963–65); театральний художник М. Духновський (1947–67); кінорежисер В. Денисенко (закінчив 1956, викладач 1959–84) та ін.

Інститут закінчили відомі майстри сцени і кіно, деякі з яких починали навчання у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка: актори В. Аркушенко (1950), Ю. Березін (1941), Б. Брондуков (1965), В. Данченко (1937), В. Дашенко (1941), Н. Доценко (1936), Л. Жуковський (1949), М. Задніпровський (1950), Н. Копержинська (1946), О. Кусенко (1941), С. Олексенко (1964), М. Олексенко-Герасименко (1964), О. Омельчук (1935), В. Полінська (1936), В. Розстальний (1963), Я. Сиротенко (1975), В. Сміян-Берізка (1948), Ю. Тимошенко (1941), Д. Франько (1938), В. Цимбаліст (1952); кінорежисери В. Івченко (1937), Ф. Соболев (1953 – акторський, 1959 – режисерський факультети); режисери Ф. Верещагін (1941), М. Карасьов (1937), Б. Мешкіс; актори і режисери І. Мико- лайчук (1965), К. Параконьєв (1941) та ін.

1926 в будинку проживав Бажан Микола Платонович (1904–83) – поет, перекладач, учений, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбецької РСР (з 1974), Герой Соціалістичної Праці (1974), заступник голови Ради міністрів УРСР (1943–49), голова Спілки письменників України (1953–59), головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії (1958–83).

У роки проживання в цьому будинку навчався в Київському інституті зовнішніх відносин (1923–25), який залишив і повністю присвятив себе літературній праці. Працював репортером у київській газеті «Більшовик», згодом – літературний співробітник. Співпрацював із журналом «Глобус». Входив до складу літературної організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), що діяла 1925–28. Очолював журнал «Кіно» (1926–29). Його поезії цього часу позначені впливами футуризму, конструктивізму, пошуками власного стилю, якому були притаманні експресіонізм, бароковість і романтичність, звернення до українських тем.

Раніше мешкав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 94. Пізніше жив на вулицях Великій Житомирській, 40, Б. Хмельницького, 68, Шовковичній, 19, Терещенківській, 5.

У будинку встановлено меморіальну дошку випускникам, викладачам і студентам інституту, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Тепер – один із корпусів Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка- Карого, на першому поверсі – торговельні приміщення.

Поиск

E-mail: Kyiv.Heritage.Guide@gmail.com