Пушкінська вулиця

Зміст

1. План-схема розташування пам'яток

Пушк схема

2. Експлікація

№ 1—3/5 Житловий будинок працівників Київської міськради 1950—53, в якому проживали Карабиць І. Ф., Копиця Д. Д., Руденко Л. А.
№ 10 Садиба 1881-82, 1895-96, в якій проживав Бердяєв М. О.
№ 11 Житловий будинок 1898—99, в якому проживали Кривошеєв О. С., Рузський Д. П.
№ 12 Садиба, поч. 20 ст.
№ 14 Київська міська станція та комісійно-позичкове відділення Південно-Західної залізниці
№ 19 Житловий будинок 1910, в якому проживали відомі діячі культури і науки
№ 20 Житловий будинок акторів 1936-38, в якому проживали відомі діячі культури
№ 21—21-Б Житловий будинок 1910-12, в якому проживали відомі діячі культури
№ 22 Садиба 1912-13, в якій містилися медичні заклади, де працювали відомі лікарі та вчені
№ 22-А Житловий будинок 1842-43, в якому проживала родина Дуніних-Борковських, перебували Милорадовичі Г. О. і Л. О.
№ 23 Садиба 1913-14, в якій проживали Вериківський М. І., Винниченко В. К., Дерев'янко К. М., Павличенко Л. М.
№ 24-А Садиба, 1888, 1897 рр.
№ 28/9 Садиба 1875-77, в якій містилися правління Південно-Російського товариства заохочення землеробства й сільської промисловості, Друге Київське комерційне училище, проживав Поспєлов В. П.
№ 30 Садиба 1874, в якій проживав Крутиков П. С., містився Український Червоний Хрест
№ 31-А, 31-Б, 31-В Садиба 1898, в якій проживали Бертьє Д. С., Домбровський М. П.
№ 32-А, 32-Б Садиба 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., в якій проживав Ульянов Д. І., містилися приватні навчальні заклади, правління Спілки композиторів України, редакція журналу «Радуга», де працювали відомі діячі науки і культури
№ 33 Житловий будинок 1895—96, в якому проживали Баранецький О. В., Шапіро М. Й.
№ 34 Особняк 1875-91, в якому проживали Гарнич-Гарницькі Є. Ф. і Ф. М., містився Київський окружний комітет Українського товариства Червоного Хреста
№ 35, 35-Б, 37-А та 37-Б Садиба 1884-96, в якій проживали відомі діячі науки і культури, містилася явочна квартира підпільної групи Кудрі І. Д.
№ 36 Особняк 1875, в якому проживали Гейбель К. Е., Патріарх Володимир, родини Ващенків-Захарченків, Стороженків
№ 38 Житловий будинок 1876, в якому проживала Сантагано-Горчакова О. О.
№ 39 Житловий будинок 1909-10, в якому проживав Касіян В. І.
№ 40 Житловий будинок 1880, в якому проживав Кулаковський Ю. А.
№ 41 Житловий будинок поч. 20 ст., в якому перебував Ольжич О.

3. На вул. Пушкінський розташовано 59 об'єктів культурної спадщини, з яких 12 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Пушкінська вулиця, 1-а пол. 19—20 ст. (архіт., іст., містобуд.)

Від вул. Прорізної до пл. Л. Толстого. Проходить по східному схилу Старокиївського плато паралельно вулицям Хрещатик і Володимирській. Перетинається з вул. Б. Хмельницького, бульв. Т. Шевченка, в кінці прилучається до вул. Л. Толстого.

Пряма за трасуванням, за перетином з вул. Б. Хмельницького має незначний схил.

Виникла в 1840-х рр. внаслідок розпланування площі перед Університетом св. Володимира як вул. Єлизаветинська, в 1869—99 — вул. Новоєлизаветинська. Названа на честь російської імператриці Єлизавети Петрівни (1709—61). У 1880-х рр. продовжена до вул. Прорізної. Сучасну назву одержала 1899 з нагоди 100-річчя від дня народження Пушкіна Олександра Сергійовича (1799—1837) — поета, засновника нової російської літератури. Приїздив до Києва у 1821. Написав тут вірші «Морський берег», «Муза». Київські теми знайшли відображення в його поемах «Полтава», «Руслан і Людмила», віршах «Пісня про віщого Олега», «Гусар».

Одна з найкраще збережених до наших днів вулиць Києва, архітектурне обличчя якої сформувалося головним чином у кін. 19 — на поч. 20 ст. На всьому протязі має периметральну систему забудови й характерний для містобудування того часу глибинний характер планування кварталів.

Забудова складається переважно з чотири—шестиповерхових прибуткових будинків та окремих малоповерхових особняків, які переважно репрезентують головні садибні будівлі.

Місця перетину з перпендикулярними вулицями-трасами (тепер вул. Б. Хмельницького і бульв. Т. Шевченка) акцентовано значними будівлями — колишньою жіночою Фундуклеївською гімназією, театром Бергоньє, готелем «Палас».

Авторами проектів будинків були відомі київські архітектори: М. Артинов (№ 45); С. Барзилович, Г. Благодатний, О. Линецький (№ 20); О. Вербицький (№ 14); О. Гросс, В. Ніколаєв (№ 28/9); Д. Дяченко (№ 7); М. Даміловський (№ 23, 23-б); Й. Зекцер (№ 21—21-б, а); А. Краусс (№ 8, 25, 31-а, 31-б, в); О. Кривошеєв (№ 11); В. Максимов (№ 39); В. Прохоров (№ 34, 36); В. Сичугов (№ 35, 35-б); М. Слуцький (№ 24-а, 24-б); П. Спарро (№ 10, 16/8, 38); Л. Станзані (№ 22-а); М. Чекмарьов (№ 33); К. Шиман (№ 10-б); О. Шіле (№ 30, 30-б, 32—32-а, 40).

Архітектуру пізнього класицизму репрезентує будинок № 22-а;

історизму (неоренесанс, неоготика, неоросійський стиль) — № 8 (головний будинок), 9, 10, 10-б, 11, 11-а, 12, 12-б, 24-а, 24-б, 25, 26, 28/9 (головний будинок і флігель), 31-а, 31-б, 31-в, 33, 34, 35, 35-б, 37-а, 37-б, 38, 43 (фасадні будинки), 45;

цегляного стилю з елементами історизму — № 5, 8 (флігель), 9, 10, 12-в, 16/8 (на розі з вул. Б. Хмельницького), 30, 32—32-а, 32-б, 40;

модерну (у т. ч. «український модерн» і неоампір) — № 7, 14, 19 (будинок на подвір'ї), 21—21-б, 22, 22-б, 23, 23-б, 39, 43 (флігель);

конструктивізму — № 19 (фасадний будинок);

неокласицизму радянської доби — № 20.

Споруди кварталу між вулицями Прорізною і Б. Хмельницького було спалено й частково підірвано у вересні 1941. Після війни забудову відновлено і на місці підірваних споруджено нові будівлі (№ 1—3/5, 2—4/7, 6), вулицю продовжено до пл. Калініна (тепер Майдан Незалежності) під назвою — Новопушкінська (з 1988 — вул. Б. Грінченка). Тоді ж зведено будинок № 27 на розі з бульв. Т. Шевченка.

Забудова має в основному житловий характер. Єдиною старою спорудою громадського призначення є будинок Київської міської станції і комісійно-позичкового відділення Південно-Західної залізниці 1910—14 (№ 14). У 1996 на розі з вул. Л. Толстого зведено великий будинок фірми «Київ—Донбас» і «Укргазбанку» (арх. В. Жежерін), на подвір'ї якого 1997 встановлено пам'ятний знак «Повернення Архипенка» (ск. А. Валієв, арх. В. Жежерін).

Вулиця має значну історико-культурну цінність.

На ній проживали відомі діячі культури, вчені, військові, громадсько-політичні діячі: в № 1—3/5 — композитор І. Карабиць, літературознавець, письменник Д. Копиця, оперна співачка Л. Руденко; в № 5 — художник Шовкуненко; в № 7 — архітектор Д. Дяченко, гігієніст О. Корчак-Чепурківський, геолог В. Різниченко, історик Щитківський; у садибі № 8 — актриса Є. Азарх-Опалова, єдиний за радянської доби міністр (нарком) оборони України генерал-лейтенант В. Герасименко, художник С. Григор'єв, бібліограф Ю. Меженко, музикознавець Й. Миклашевський; в № 9 — громадсько-політичний діяч Є. Гарнич-Гарницький; в № 10 — М. Бердяєв; в № 11 — архітектор О. Кривошеєв, математик Д. Рузський; в № 17 — драматичний актор В. Дуклер; в № 19 — драматичні актори М. Бєлоусов, М. Висоцький, В. Драга-Сумарокова, В. Дуклер, Л. Карташова, Ю. Лавров, В. Неллі, М. Романов, М. Соколов, М. Стрєлкова, Д. Франько, В. Халатов, К. Хохлов, артистка балету О. Весело- ва, театральний художник М. Духновський, оперний співак Ю. Гуляєв, режисер І. Молостова, фізико-хімік В. Ройтер; в № 20 — оперні співаки В. Борищенко, З. Гайдай, Н. Захарченко, А. Іванов, М. Литвиненко-Вольгемут, К. Радченко, М. Роменський, М. Стефанович, артистка балету і балетмейстер Г. Березова, диригент О. Рябов, режисер М. Смолич, художники С. Григор'єв, О. Хвостенко-Хвостов, драматична актриса, письменниця, перекладачка І. Стешенко; в № 21 — 21-б — архітектор Й. Зекцер, співаки М. Бем, І. Паторжинський, О. Ропська, композитор К. Данькевич, художник Петрицький, диригент В. Тольба, режисер В. Манзій, піаністка і педагог М. Снага-Паторжинська; у № 22 — фармаколог, акад. АМН СРСР О. Черкес; у № 22-а — його власниця О. Дуніна-Борковська з українського старшинського роду Милорадовичів, брати якої — відомі державні й громадські діячі Г. і Л. Милорадовичі бували тут неодноразово; у садибі № 23, 23-б — композитор М. Вериківський, заступник голови Української Центральної Ради, голова Генерального секретаріату Винниченко, майбутній Герой Радянського Союзу Л. Павличенко; у № 28/9 — зоолог-ентомолог В. Поспєлов; у № 30 — спортсмен, власник цирку П. Крутиков; у садибі № 31-а, б, 31-в — скрипаль, диригент Д. Бер- тьє, піаніст, педагог М. Домбровський; в № 32—32-а — брат лідера більшовицької партії В. Леніна, лікар Д. Ульянов; в № 33 — фізіолог і анатом рослин О. Баранецький, лікар-стоматолог і вчений М. Шапіро; в № 34 — громадсько-політичний діяч Є. Гарнич-Гарницький, хімік Ф. Гарнич-Гарницький; в садибі № 35, 35-б, 37-а, 37-б — геолог- пектограф П. Армашевський, актор, антрепренер, режисер І. Дуван-Торцов, філолог-санскритолог Ф. Кнауер, лікар, вчений Г. Малков, зоолог О. Сєверцов, фізик М. Шіллер; в № 36 — математик М. Ващенко-Захарченко, інженер-технолог К. Гейбель, історики і педагоги А. та М. Стороженки; в № 38 — актриса і педагог О. Сантагано-Горчакова; в № 39 — художник В. Касіян; в № 40 — філолог, історик Ю. Кулаковський; в № 43 — командир похідної групи ОУН Буковинського куреня П. Войновський; в № 45 — економіст О. Нестеренко.

На поч. 20 ст. у садибі № 35, 35-б, 37-а та 37-б розміщувався Селянський поземельний банк, який здійснював операції з видачі селянам позик для придбання землі.

Відомим у місті на поч. 20 ст. навчальним закладом було Друге Київське комерційне училище, яке винаймало приміщення в садибі № 28/9. До складу його опікунської ради входили підприємці Л. і Лаз. Бродські, М. Гальперін, В. Гінцбург, Д. Марголін, Я. Ріхерт. В ньому викладали природознавці К. Пурієвич та В. Тарасенко, історики І. Галант, І. Лучицький, навчався художник Н. Шифрін. В № 25 містився жіночий навчальний заклад 1-го розряду Р. Семенцової, в якому працював зоолог, зоогеограф В. Артоболевський. Відомі лікарі та вчені В. Високович,

А.-Ф. Ю. Зіверт, П. Морозов викладали на поч. 20 ст. в приватній зуболікувальній школі М. Жука — садиба № 32—32-а, 32-б. Тут же діяли приватний навчальний заклад В. Покрив- ницького, в якому викладав історик П. Смирнов; приватна жіноча гімназія С. Ігнатьєвої, в якій працювала громадська діячка С. Зелінська-Луначарська; в 1919 — приватний навчальний заклад Л. Сороколової, де вчився письменник В. Некрасов.

На вулиці винаймали приміщення у кін. 19 — на поч. 20 ст. кілька відомих громадських формувань, серед яких — Київське літературно-артистичне товариство, клуб якого містився в № 8, цей же будинок був адресою правління Київського товариства повітроплавання; у садибі № 10, 10-б функціонували Київське вегетаріанське товариство та його їдальня.

У будинку № 11-а у 1900—01 містилася редакція «Киевской газети» — літературно-політичної і громадської щоденної газети лівого напряму.

У садибі № 28/9 у 1892—1914 розміщувалося правління Південно-Російського товариства заохочення землеробства, в діяльності якого брали участь відомі вчені, громадські діячі: В. Високович, О. Душечкін, В. Поспєлов, С. Реформатський, Б. Ханенко, М. Шестаков та ін. Тут також працювала редакція журналу товариства «Хозяйство».

Флігель садиби № 22-а, відразу після побудови займали медичні заклади, у 1920—30-х рр. — Друга робітнича лікарня: головний будинок цієї садиби передали Інституту охорони здоров'я (з 1921— Київський медичний інститут). У цих медичних установах працювали відомі лікарі та вчені.

У будинку № 25 в 1919 діяла більшовицька Надзвичайна комісія (російською — ЧК), тут здійснювалися розстріли.

У 1920—30-х рр. в № 34 працював Київський окружний комітет Українського товариства Червоного Хреста, членами якого були гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, мікробіолог М. Нещадименко. Під час нацистської окупації Києва члени ОУН відродили діяльність Українського Червоного Хреста, який містився в будинку № 30.

У 1941—42 у № 41 була одна з конспіративних квартир О. Ольжича, який налагоджував у Києві підпільну мережу ОУН; в № 37-а — явочна квартира підпільної групи І. Кудрі.

1924—36 в № 8 містився Український науковий інститут книгознавства, у

31 — редакція журналу «Бібліологічні вісті», працювали відомі вчені. Значним осередком сучасного культурного життя Києва є садиба № 32—32-а,

б, де містяться з 1960-х рр. редакції журналу «Радуга», членом редколегії якого був письменник В. Некрасов; правління Спілки композиторів України, очолюване 1968—89 композитором А. Штогаренком, та правління її Київської організації, видавництво «Музична Україна», в роботі яких брали участь видатні музичні діячі.

Колишній особняк № 36 тепер є резиденцією Патріарха УПЦ Київського патріархату, в ньому провів останні роки життя Патріарх Володимир (Романюк).

Значну кількість цінних історичних об'єктів втрачено. В їх числі: № 1 — будинок клубу «Родина», який переїхав сюди з вул. Володимирської, 42 в березні 1918. Як і раніше, він ставив за мету єднання всіх українських сил. У червні 1918 в приміщенні клубу відбувся з'їзд діячів українського пластичного мистецтва, що зібрався для організації художніх сил національного мистецтва. У радянський час його займав Будинок вчених.

В № 4 розміщувалися друкарня С. Кульженка, а також у 1909—14 — редакція журналу «Искусство в Южной России» (1909—10 мав назву «Искусство и печатное дело», у 1911 — «Искусство. Живопись. Графика. Художественная печать»), редактором-видавцем якого був В. Кульженко.

В № 6 (квартира № 20) у 1914—16 містилася редакція щоденної політичної і літературної газети «Киев» — органа Київського товариства поширення російського друкованого слова; у 1941—43 тут була явочна квартира Ленінського підпільного райкому КП(б)У.

Не збереглися житлові будинки, в яких проживали відомі діячі науки і культури: № 18 — оперні співаки З. Гайдай, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Стефанович, М. Частій, балетмейстер С. Сергєєв; № 19 — письменник І. Нечуй-Левицький; № 25 — лікар, вчений Н. Хржонщевський.

5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Пушкінська, 1-3/5

Житловий будинок працівників Київської міськради 1950—53, в якому проживали Карабиць І. Ф., Копиця Д. Д., Руденко Л. А.

Ділянка була спланована зі значним відступом від червоної лінії забудови вул. Прорізної, тому утворився глибокий курдонер, де зараз розташовується міський сквер. Тут планувалася невелика площа, в центрі якої по теперішній проїжджій частині вул. Прорізної мав бути споруджений драматичний театр на 1200 місць. Таким чином, за цим проектом вул. Прорізна не мала виходу на Хрещатик, перекриваючись будівлею театру, проте ця пропозиція не була реалізована. Наявний будинок значно відрізняється від проекту: додано один поверх, спрощено архітектурний декор, внесено деякі нові декоративні елементи, відсутні в проекті. Зокрема, змінено завершення будинку з боку вул. Прорізної: додано фігурні аттики, характерні для стилю бароко. Шестиповерховий з підвалами, цегляний, п'ятисекційний, складається з двох взаємоперпендикулярних крил. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Наріжна частина загального об'єму вирішена у вигляді масивної вежі й візуально сприймається вищою на два поверхи завдяки перепаду рельєфу. Перший поверх оформлено ритмом великих аркових прорізів, облицьованих гранітними блоками. У ньому розміщуються торговельні установи та входи на сходові клітки житлових квартир, а також два проїзди на подвір'я (з обох вулиць). Фасади обкладено світлою керамічною плиткою, архітектурні деталі виконано з сірого бетону (карнизи, кронштейни балконів, аттики тощо). Вертикальними лопатками, оздобленими рельєфами, виділено окремі балкони на фігурних кронштейнах. Будівля завершується розвиненим карнизом на модульйонах. У підвальному поверсі передбачено комори для кожної квартири. Кожна квартира має балкон.

Будинок — яскравий зразок забудови Києва поч. 1950-х рр.

У будинку проживали відомі діячі культури.

2002 у квартирі № 12 на п'ятому поверсі — Карабиць Іван Федорович (1945—2002) — композитор, педагог, народний артист УРСР (з 1991). Закінчив Київську консерваторію ім. П. Чайковського (1971, учень Б. Лятошинського), аспірантуру при ній (1975). З 1983 викладав у консерваторії. З 1994 художній керівник ансамблю солістів «Київська камерата». Організатор Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест» (1989). У роки проживання у будинку створив концерт для хору та оркестру на слова Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (1974), ораторію «Заклинання вогню» (1979), мюзикл «Ніч чудес» (1980), оперу-ораторію «Київські фрески», балет «Богатирська симфонія» (обидва — 1982), три концерти для оркестру (1981, 1986, 1989), оркестрову та камерну музику, пісні, музику до кінофільмів тощо.

1953-65 у квартирі № 12 на п'ятому поверсі — Копиця Давид Демидович (1906—65) — літературознавець, письменник, критик, громадський діяч.

1951-53 — головний редактор журналу «Україна», 1955—58 директор Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, 1961 головний редактор журналу «Вітчизна». Голова секції критики й літературознавства правління Спілки письменників України, член її комісії з військово-художньої літератури (1959—64). У роки проживання в цьому будинку написав ряд рецензій і критичних статей з питань літератури і кінематографії, наукові праці з проблем шевченкознавства. Досліджував творчість Я. Галана, О.Корнійчука, Н. Рибака, І. Франка та інших письменників. За його сценаріями поставлено художні фільми «Оповідання про Шевченка» (1960) і «Коні не винні» (1965).

1958—81 у квартирі № 61 на третьому поверсі — Руденко Лариса Архипівна (1918—81) — оперна та концертно- камерна співачка (меццо-сопрано), педагог, народна артистка СРСР (з 1960). Солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (1939—70), де створила бл. 50 оперних партій. В її репертуарі — Настя, Солоха («Тарас Бульба», «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Соломія («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Любаша («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Марфа, Марина Мнішек («Хованщина», «Борис Годунов» М. Мусоргського), Графиня («Пікова дама» П. Чайковського), Кармен («Кармен» Ж. Бізе) та ін. 1951—53, 1966—70 творчу діяльність у театрі поєднувала з педагогічною роботою в Київській консерваторії імені П. Чайковського, одночасно 1966—70 працювала в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. З 1960 доцент, з 1978 професор. Автор кількох статей, присвячених вокальному мистецтву. 1964 знялася у фільмі «Наймичка». Член комітету з Ленінських премій в галузі літератури й мистецтва (1961—62, правління Товариства дружби з зарубіжними країнами «Україна» (1970— 75), журі всесоюзних і міжнародних конкурсів вокалістів.

1971 на фасаді будинку з боку вул. Пушкінської встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Д. Копиці (ск. А. Німенко, арх. А. Ігнащенко); 1985 на фасаді будинку з боку вул. Прорізної — бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Л. Руденко (ск. Н. Дерегус, арх. Т. Довженко).

Пушкінська, 10

Садиба 1881-82, 1895-96, в якій проживав Бердяєв М. О.

Головний будинок № 10

Пушк 10

Зведено 1881-82 на замовлення її власника — купця Д. Лазарєва за проектом арх. П. Спарро, флігель — у 1895-96 під наглядом арх. К. Шимана. На поч. 19 ст. належала родині Скловських. Головний будинок (№ 10). Триповерховий з цокольним напівповерхом, цегляний, пофарбований, цоколь облицьовано плиткою, що імітує граніт, у плані Т-подібний з проїздом у лівому крилі. Секційна двоквартирна планувальна структура в основному збережена, але зі змінами. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Архітектурний декор змодельовано й доповнено ліпленням та ордерними деталями. Фасад симетричний відносно осі входу, підкресленої балконом другого поверху і вінцевим трикутним щипцем зі зрізаним верхом. Вхід оформлено порталом, утвореним двома напівколонами коринфського ордера на п'єдесталах і виступною лучковою перемичкою над ними. Вікна лучкові, на флангах — здвоєні, з імпостами у вигляді коринфських напівколонок, на другому поверсі об'єднані архівольтами з жіночими голівками у центрі. Поповерхові членування позначено карнизними гуртами й рустуванням міжвіконь першого поверху. На сходових клітках збереглися первісні металеві огородження простого рисунка.

Флігель № 10-Б

Триповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані Т-подібний з проїздом у лівому крилі. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Композиція головного фасаду симетрична. В центрі розташований вхідний портал, що складається з двох коринфських колон на п'єдесталах, меандрового фриза й трикутного фронтону, в полі якого ліплений картуш. Отвір входу вузький, арковий; збереглося його первісне столярне заповнення. Фасад розкреслено по вертикалі лопатками, між якими симетрично розташовано прямокутні та аркові вікна, по горизонталі — міжповерховими карнизами; центральну частину завершено декоративним аттиком. В оздобленні фасаду, крім цегляних деталей, використано ліплені вставки рослинного орнаменту. 3береглися первісні ґрати балконів.

Садиба — характерний зразок житлової архітектури в стилі неоренесанс.

У кін. 1890-х рр. — 1904 (з перервами) у квартирі № 1 будинку № 10 проживав з батьками Бердяєв Микола Олександрович (1874—1948) — філософ, літератор, публіцист, громадський і політичний діяч. Походив із старовинного дворянського роду київських і харківських поміщиків. Батько — Бердяєв Олександр Михайлович (1837— 1916) — військовий, київський повітовий предводитель дворянства, голова правління Київського земельного банку. Мати — Бердяєва Олександра (Аліна) Сергіївна (уроджена княгиня Кудашева; 1838—1912), по материнській лінії француженка. Навчався у Володимирському кадетському корпусі в Києві (1887—91, поступив у другий клас) як кадет, котрий приходить, оскільки не сприймав військове середовище, у шостому класі був переведений у Пажеський корпус (Санкт-Петербург), але за власним бажанням вийшов з нього. 1894 здав іспити екстерном у П'ятій Києво-Печерській гімназії. У цей час захопився філософією, самостійно вивчав твори Г. Гегеля, І. Канта, А. Шопенгауера, ідеологію народницького соціалізму, зокрема М. Михайловського. 1894 вступив на природничий факультет Київського університету, через рік перевівся на юридичний факультет. Під час навчання прилучився до соціал-демократичного руху, відвідував марксистські гуртки, де виступав із доповідями, їздив у Швейцарію як зв'язковий, привозив нелегальну літературу. Вивчав твори Ф. Достоєвського, М. Метерлінка, Ф. Ніцше, Л. Толстого. Був членом Київського літературно-артистичного товариства. 1897 заарештований на кілька днів за участь у студентській демонстрації. З 1898 за посередництвом економіста та історика М. Туган-Барановського співробітничав у науковому, літературному і політичному журналі «Мир Божий», що видавався марксистами у Санкт-Петербурзі. Того ж року вдруге заарештований за участь у діяльності Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», виключений з університету, місяць утримувався в Лук'янівській в'язниці. Був засуджений до заслання, яке відбував 1900—02 у Вологді, 1903 — у Житомирі. В цей період за ідейними переконаннями наблизився до С. Булгакова, П. Струве, С. Франка, що знайшло відображення у першому великому творі «Суб'єктивізм та індивідуалізм у суспільній філософії» (1900). Тут він обґрунтовував ідею «етичного соціалізму», яка викликала гостру критику як з боку народників, так і марксистів. Друкував свої філософські твори також у журналах «Біе Иеие 2еіІ» («Новий час»; 1899—1900), збірниках «Літературна справа» і «Проблеми ідеалізму» (обидва — 1902). 1903 і 1904 брав участь у нелегальних нарадах засновників «Союзу визволення» у Німеччині і Швейцарії, у 1904 його член, співробітник журналу «Освобождение». З осені 1904 жив у Санкт-Петербурзі, з 1908 — у Москві, 1922 висланий із СРСР. Перебував у Німеччині, з 1924 — у Франції. У 1947 був удостоєний ступеня доктора теології Кембриджського університету.

Значний вплив на становлення М. Бердяєва як особистості мав його старший брат Бердяєв Сергій Олександрович (1860—1914) — письменник, перекладач, публіцист, видавець, редактор, громадсько-політичний діяч. На поч.1900-х рр. жив з сім'єю на сучасній вул. Саксаганського, 44 і 96 (див. ст. 458.37 та 458.65).

На поч. 20 ст. частину приміщень садиби займало Київське вегетаріанське товариство, створене міськими лікарями у 1909. Тут працювала його рада і функціонувала їдальня. Очолював товариство лікар Є. Скловський, товаришем голови і членом ревізійної комісії був математик-методист О. Астряб.

У квартирі № 4 містилася приватна платна бібліотека Я. Ольшевського.

Пушкінська, 11

Житловий будинок 1898—99, в якому проживали Кривошеєв О. С., Рузський Д. П.

Новий власник здійснив опорядження будівлі й замовив О. Кривошеєву проект дворового флігеля (не був здійснений). До 1898 ділянка, що містилася праворуч, складала спільну садибу з № 11. У кін. 19 — на поч. 20 ст. на ній було зведено двосекційну будівлю, що має тепер № 11-а.

Чотириповерховий на цокольному напівповерсі, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний, з широким ризалітом у центрі дворового фасаду. На правому фланзі — проїзд на подвір'я. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Ліплений декор фасаду вирішено в стилі історизм у дусі маньєризму (ренесансно-барокової архітектури). Головний фасад рустований, симетричний за композицією. Центральну вісь виділено портиком з двох тричвертєвих коринфських колон на рівні третього—четвертого поверхів, увінчаним трикутним фронтоном, у тимпані якого оригінальний картуш з маскароном. Позаду фронтону на основній фасадній площині влаштовано бароковий криволінійний фронтон з наскрізним прорізом у формі «бичаче око». Колони спираються на навісні постаменти, під якими кронштейни, прикрашені ліпленими лев'ячими маскаронами. Нижче напівциркульна арка вхідного порталу. Над аркою картуш з дворянським гербом (рисунок зберігся частково). Фланги акцентовано прямими аттиками. Вікна прямокутні й аркові. В опорядженні вікон та заповненні площини стіни широко застосовано типові ліплені декоративні елементи: гірлянди, орнамент, маскарони тощо. Тильний фасад декоровано скромно, за допомогою цегляного мурування. За первісним плануванням у цокольному напівповерсі передбачалися квартира й два магазини, на першому—четвертому поверхах — по дві симетрично розташовані шестикімнатні квартири. В інтер'єрі збереглися гранітні сходи з металевим огородженням.

Пам'ятка є виразним, добре збереженим зразком пишного декоративного оздоблення фасаду прибуткової будівлі кін. 19 ст.

1902-05 в будинку проживав Кривошеєв Олександр Степанович (1859— 1916) — архітектор, міський архітектор Києва (1887—1913). У ці роки за його проектами споруджено Печерське міське училище на сучасній вул. А. Іванова, 11; житловий будинок на вул. Великій Житомирській, 11 тощо. З 1906 мешкав на вул. Рейтарській, 31.

1904—07 в будинку мешкав Рузський Дмитро Павлович (1869—?) — вчений у галузі прикладної математики і гідравліки, перший декан інженерного відділення КПІ (1904—06). Викладав в інституті з 1898, читав лекції з прикладної математики, з курсу деталей машин і гідравліки, на механічному відділенні керував проектуванням гідравлічних двигунів і спеціальних насосних станцій. У 1911 подав у відставку на знак протесту проти урядової політики ліквідації автономії вищої школи. У х рр. член Київського санітарно-технічного товариства, комісії Міської думи по спорудженню каналізації, викладач політехнічних курсів Товариства поширення технічної освіти, товариш голови Київської громадської бібліотеки. Учень основоположника гідро- і аеромеханіки, акад. М. Жуковського, автор курсу лекцій «Гідравліка», що неодноразово перевидавався. У 1900-х рр. жив на вул. Микільсько- Ботанічній, 13; у 1910-х рр. — в одному з житлових будинків КПІ, на вул. Пушкінській, 3 (будинки не збереглися) і за іншими адресами.

Пушкінська, 12

Садиба, поч. 20 ст.

Через падіння рельєфу південний (ліворуч) мур споруджено у вигляді високої підпірної стіни, з якої розкривається огляд внутрішньо квартального простору з багатоповерховими будівлями й подвір'ями. Протягом перших двох десятиліть садиба перебувала у власності Е. Філіпповича (1906—12), І. та Л. Климовичів (з 1913), О.Кружиліна (з 1916); після революції була націоналізована. Пошкоджена пожежею у вересні 1941, по війні відбудована.

Головний будинок № 12

П'ятиповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Складається з чолової та бічної дворової (розташована праворуч) житлових секцій з окремими входами. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Вуличний фасад чолової секції оздоблено у стилі історизм у формах російської архітектури 16—17 ст. (фігурне цегляне мурування, колонки з перехватами, ліплені орнаменти у вигляді різноманітної плетениці тощо). Під впливом архітектури модерну фасад вирішено асиметрично, що досягається розташуванням великого прямокутного в плані еркера, який охоплює три верхні поверхи безпосередньо над проїздом у лівій частині фасаду. Еркер, що спирається на пологу арку, яку підтримують оригінальні трикутні консолі, увінчує невисокий аттик з центральним арковим отвором. Праворуч від проїзду влаштовано головний вхід до будинку. Асиметрія композиції посилена однобічним розміщенням балконів, які прилягають лише до лівого боку еркера. їх врівноважує другий ряд балконів по осі правої частини фасаду. Ґрати балконів складаються з дрібночарункової сітки з навкісних прутів та круглих центральних і наріжних волютоподібних елементів. Чітко виявлена ярусність фасаду утворюється міжповерховими гуртами та горизонтальними підвіконними вставками, прикрашеними ліпленими плетеницями. Рисою, притаманною тогочасній архітектурі, є застосування різних за формою віконних прорізів — видовжених прямокутних, аркових (п'ятий поверх) і наближених до квадрата (окремі на нижніх поверхах). На рівні п'ятого поверху вікна вкомпоновано в пласкі неглибокі ніші з зубчастою окантовкою вгорі. Віконні обрамлення індивідуальні для кожного поверху: на третьому — охоплені площинним обрамленням, яке спирається на фігурні з перехватами колонки на цегляних кронштейнах, на п'ятому — окреслені архівольтами та тонкими перекрученими валиками- жгутами. Багатопрофільний карниз має вінцеву частину у формі викружки, поле якої заповнено ліпленим геометричним орнаментом, карниз підтримують розташовані в міжвіконнях фігурні колонки з перехватами, що спираються на імпости архівольтів, формують своєрідний фриз.

Дворові фасади майже не мають пластичного оздоблення, окрім перспективної арки входу до бічної секції та зубців у підвіконних та надвіконних нішках третього і четвертого поверхів.

Опорядження інтер'єрів не збереглося. Будинок — оригінальна архітектурна споруда у формах модернізованого неоросійського стилю.

Флігель № 12-Б

У другому ряді забудови садиби. Головний фасад чотириповерховий, тильний надбудований п'ятим поверхом. Цегляний, пофарбований, у плані прямокутний з одним невеликим наріжним вирізом на тильному фасаді, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Головний фасад має ордерну тектоніку, сформовану на неоренесансній основі з використанням в оздобленні модернізованих історичних деталей. Його загальна композиція асиметрична за рахунок збільшення основної десятивіконної площини правим одновіконним пряслом. Вісь симетрії десятивіконної частини незвично акцентовано центральною, декоративно збагаченою пілястрою, завершеною парапетним стовпчиком з арковим отвором (звичайно вісь симетрії збігається з центральним рядом віконних прорізів). Праворуч від осі впритул розташовані вхід до будинку й проїзд до другого внутрішнього подвір'я, які аналогічно віконним прорізам мають прямокутну форму. Традиційно тридільний характер фасаду надають тривіконні прясла, підкреслені лопатками (на другому поверсі), пілястрами (на третьому—четвертому поверхах) та рядами балконів з кованими ґратами художньої роботи. Горизонтальні членування за допомогою міжповерхових гуртів, прикрашених зубцями й поребриком, відіграють підпорядковану роль. Капітелі пілястрів, окреслених стрункими наріжними колонками з перехватами, значно трансформовані порівняно з історичними взірцями. Вінцевий карниз спирається на широкий фриз, розчленований своєрідно трактованими консолями, вертикалі яких зупиняються лише у міжвіконнях верхнього поверху. Метопи фриза у межах тривіконних прясел прикрашено рослинним орнаментом з пальметою в центрі. Підфризову частину по всій довжині фасаду підкреслено мереживом зубчастого цегляного орнаменту.

Архітектура тильного фасаду спрощена, але відзначається пластичністю. Його площина членується на три частини лопатками (в межах третього—четвертого поверхів), що несуть багато профільний карниз, над ним надбудовано п'ятий поверх. Фланги фасаду включають вертикальні ряди балконів з первісними ґратами.

В інтер'єрі будинку привертає увагу конструкція освітленої згори сходової клітки. Плавно вигнуті забіжні марші мають огородження спрощеного геометричного рисунка, характерного для модерну (квадрат і потрійні вертикальні прути). На завороті стіни влаштовано конхову нішку, призначену для встановлення світильника або скульптури.

Будинок - цікавий зразок модернізації форм неоренесансної архітектури.

Флігель № 12-В

В глибині ділянки. Триповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у цегляному стилі. Скромне опорядження чолового десятивіконного фасаду складається з міжповерхових гуртів і карниза, прикрашених зубцями й поребриком, гладеньких міжвіконних лопаток на рівні другого-третього поверхів. Вікна прямокутні, вхід зміщено відносно геометричного центру.

Є зразком житлової споруди у спрощеному варіанті цегляного стилю. Раціонально організований комплекс забудови садиби характерний для міського середовища центру Києва кін.-поч. 20 ст.

На поч. 20 ст. у садибі мешкали начальник міських станцій Південно-Західної залізниці Д. Дубровін, головний лікар Очної лікарні М. і Є. Попових О. Бєляєв. Тепер на першому поверсі головного будинку туристична фірма, юридична контора, флігелів — офіси та контори.

Пушкінська, 14

Київська міська станція та комісійно-позичкове відділення Південно-Західної залізниці

Ділянка, яка займала у кварталі весь фронт вул. Пушкінської і виходила на сучасні вулиці Прорізну і Б. Хмельницького, згодом була поступово розпродана частинами. 1883 київський купець Г. Гладинюк придбав наріжну ділянку (сучасні адреси — вул. Пушкінська, 14— 16, Б. Хмельницького, 8—10), де звів прибуткові будинки. Вільну від забудови ділянку на вул. Пушкінській, 14 виділив в окрему садибу й продав у кін. 1909 Управлінню Південно-Західної залізниці. Будинок зведено за проектом арх. О. Вербицького. Київська станція почала функціонувати тут у лютому 1913. На першому поверсі були квиткові каси 1—4-го класів, товарна контора, пакгаузи; на другому — позичкове відділення, архіви, операційна зала; на третьому — митниця; на четвертому — облікове відділення. Первісне планування не раз зазнавало змін у зв'язку з пристосуванням верхніх поверхів під житло. На подвір'ї збереглися флігелі, планування яких теж зазнало змін і пристосувань. Будинок значно постраждав під час пожежі центру міста у 1941, відновлений 1949—50. Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, головний фасад тинькований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі модерн. Композиція фасаду асиметрична, з прямокутними отворами брами та головного входу, зміщеними ліворуч. Вхід акцентовано розкріповкою, завершеною трикутним аттиком з верхнім напівциркульним вікном. Вікна першого поверху з арковими перемичками, вгорі — прямокутні. Стриманий декор фасаду пожвавлюють ліплені класицистичні вставки — майстерно окреслені пальметки, лаврові вінки-гірлянди, іоніки. Архітектурно оформлений дворовий фасад декоровано цегляним орнаментом. Архітектурно-декоративне оздоблення інтер'єрів стримане й просте. Крита галерея-перехід на рівні другого поверху між основним будинком і правим флігелем з'явилася для сполучення касових зал внаслідок розширення перевезень і обсягів операцій. Архітектура будинку — цікавий зразок пошуків нових форм для споруд, що були викликані до життя науково- технічним прогресом.

До 1985 використовувався як міська станція попереднього продажу залізничних квитків.

Пушкінська, 19

Житловий будинок 1910, в якому проживали відомі діячі культури і науки

Більшу частину ділянки займав сад з фонтаном. 1885 садибу придбала дружина надвірного радника Є. Сегет, яка 1890 подарувала її своєму чоловікові М. Сегету, після смерті якого вона знову стала власницею цієї ділянки. На замовлення Є. Сегет 1910 було споруджено цей прибутковий будинок, призначений для здачі квартир в оренду.

Шестиповерховий з боку вулиці, семиповерховий з подвір'я (за рахунок напівпідвального поверху на перепаді рельєфу), цегляний, пофарбований, у плані близький до прямокутника, одно- секційний. На правому фланзі — проїзд у глибину ділянки через світловий дворик. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у кращих традиціях стилю модерн. Асиметричну побудову фасаду підкреслено невеликим ризалітом входу з широкими напівциркульними вікнами, завершеного лучковим щипцем з невеликими тумбочками обабіч. Інші вікна з лучковими перемичками, на верхніх поверхах декоровані характерними для модерну елементами — вертикальними стрічками, вінками тощо. В єдиному стильовому ключі вирішено фігурне металеве пласке піддашшя над входом, ґрати балконів, центральну широку терасу на другому поверсі з боку подвір'я, що підтримується профільованими металевими стовпчиками. В інтер'єрі збереглися елементи ошатного декору. Сходова клітка на всіх поверхах декорована художнім ліпленням. У деяких квартирах залишилися первісні фільончасті вхідні двері і ліплений декор у стилі модерн. Ліфтову шахту замінено на сучасну. На поверхах, починаючи з другого, розташовано по три квартири: шестикімнатна (дві спальні, їдальня, вітальня, кабінет, буфетна), чотирикімнатна (такого самого типу, але без кабінету й буфетної) і трикімнатна (спальня, вітальня, кабінет). Крім того, у кожній квартирі були кухня, кімната для прислуги (у шес- тикімнатній — дві), передпокій, ванна, туалет.

Будинок — один з найяскравіших зразків стилю модерн у Києві.

У цьому будинку проживали відомі діячі культури і науки, зокрема актори, режисери і художники Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, яких по поверненні театру з евакуації розселили спочатку у комунальні квартири.

1944—60 спочатку в квартирі № 13, у 1950-х рр. у квартирі № 26 — Бєлоусов Михайло Михайлович (1905—60) — актор, народний артист УРСР (з 1948). З 1939 до кінця життя працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Провідні ролі: Чацький («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Жадов («Тепленьке місце» О. Островського), Дон Жуан («Камінний господар» Лесі Українки) та ін. Знявся у фільмах Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка «"Богатир" іде в Марто» (1954), «Над Черемошем» (1955), «Далеко від Батьківщини», «Іванна» (обидва — 1960). Був одним з перших акторів, які знімалися на українському телебаченні. Автор книги «Актор у театрі» (1960).

1944—50 у квартирі № 4 — Висоцький Михайло Костянтинович (1885— 1950) — актор, народний артист УРСР (з 1943), заслужений артист Казахської РСР (з 1944). Яскравий комедійний і характерний актор. В 1940—50 актор Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, на сцені якого створив багато різноманітних образів сучасного і класичного репертуару. Серед них: Фамусов («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Дулітл («Пігмаліон» Б. Шоу), Сганарель («Камінний господар» Лесі Українки), Юсов («Тепленьке місце» О. Островського), Макферсон («Російське питання» К. Симонова), Ва- нюшин («Діти Ванюшина» С. Найдьонова), Расплюєв («Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна). В роки проживання у цьому будинку працював також на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. В цей час знявся у фільмах «В далекому плаванні» (1945, Василь Іванович), «Тарас Шевченко» (1951, Лукашевич).

1967-75 у квартирі № 23 — Гуляєв Юрій Олександрович (1930—86) — співак (баритон), народний артист СРСР (з 1968). 1960—74 соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, з 1974 — Великого театру СРСР у Москві. Серед найкращих ролей: Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Ренато («Бал-маскарад» Дж. Верді), Роберт, Онєгін («Іоланта» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського). Зажив широкої популярності як концертний співак, за що відзначений Державною премією СРСР (1975).

1944—67 спочатку в квартирі № 6, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 19 — Драга-Сумарокова Валерія Францівна (1896—1967) — актриса, народна артистка УРСР (з 1954). У цей період працювала в Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (з 1938). Найкращі ролі: Василиса («На дні» М. Горького), Аркадіна («Чайка» А. Че- хова), Катерина («Живий труп» Л. Толстого), Комісар («Оптимістична трагедія» В. Вишневського), донна Анна («Камінний господар» Лесі Українки), Катаріна, Віола («Приборкання непокірної», «Дванадцята ніч» В. Шекс- піра).

97 у квартирі № 27 — Дуклер Валентин Самійлович (1908—97) — актор, заслужений артист УРСР (з 1940). 1948—66 працював у Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Пізніше виступав як майстер художнього слова в Укрконцерті та на радіо. Раніше мешкав на вулицях Пушкінській, 17, квартира № 3 і Б. Хмельницького, 5, квартира № 2 (обидва — театральні гуртожитки).

1944—90 спочатку в квартирі № 16, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 29 — Духновський Микола Іванович (1908— 99) — театральний художник, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1954). 1934—62 головний художник Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, де оформив вистави: «Генерал Брусилов» І. Сельвинського , «За тих, хто у морі» Б. Лавреньова (1946), «Овід» за Е. Войнич, «Учитель танців» Лопе де Веги, «Чайка», «Три сестри» А. Чехова (1950, 1954), «Мертві душі» за М. Гоголем (1952), «Вогненний міст» Б. Ромашова (1957), «Баня» В. Маяковського та ін. Працював також для інших київських театрів: «Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні (1947) — театр опери та балету; «Професор Буйко» Я. Баша — театр ім. І. Франка; «Каса ма- ре» І. Друце — Учбовий театр Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого та ін. Одночасно викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1947—67) та Київському художньому інституті (1962—77, з 1967 професор). Раніше мешкав на вул. Воровського, 14, квартира № 4. Останні роки життя (з 1990) разом з дружиною жив у будинку ветеранів сцени (Пуща- Водиця, вул. Міська, 1).

1944—63 спочатку в квартирі № 6, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 19 — Карташова Лідія Павлівна (1881 — 1972) — актриса, народна артистка УРСР (з 1948). 1936—59 працювала у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Серед зіграних нею ролей: Акулина («Влада темряви»

Л. Толстого), Улита, Кабаниха, Кукушкіна («Ліс», «Гроза», «Тепленьке місце» О. Островського), Коробочка («Мертві душі» за М. Гоголем). Ролі в кіно: Козо- доєва («Велике життя», 1946), Єфросинія («Нескорені», 1945), Антипівна (фільм-вистава «Діти сонця», 1956). Всі фільми знято на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка.

1944—48 спочатку в квартирі № 6, потім у квартирі № 19 — Лавров Юрій Сергійович (1905—80) — актор, народний артист СРСР (з 1960). У ці роки (з 1938) працював у Київському державному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, знявся у фільмі «Велике життя» (1946). З 1945 художній керівник драмстудії Будинку вчених. Пізніше мешкав на вул. Пушкінській, 17, квартира № 3, з 1953 — на вул. Хрещатик, 27, квартира № 33.

1969 у квартирі № 24 — Молостова Ірина Олександрівна (1929—99) — режисер, педагог, народна артистка УРСР (з 1976). В роки проживання у цьому будинку режисер-постановник Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки (1952—58). Вистави: «Дзиґа» М. Бараташвілі (1954), «Гаїті» В. Дюбуа, «Брехня на довгих ногах» Е. де Філіппо (1956), «Коли цвіте акація» М. Вінникова (1956), «Двадцять років тому» М. Свєтлова (1957) та ін. З 1958 працювала в Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, поставивши низку високохудожніх вистав, що увійшли до золотого фонду національної музичної культури. Серед них: «Богема» Дж. Пуччіні (1958), «Приборкання непокірної» В. Шебаліна (1959), «Перша весна» Г. Жуковського (1960), «Мазепа» П. Чайковського (1962), «Хованщина» М. Мусоргського (1963), «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича (1965), «Манон» Ж. Массне (1968) та ін. Вистави у постановці І. Молостової оперний театр репрезентував на найпрестижніших музичних сценах за кордоном (у Польщі, Югославії, Німеччині та ін.). Роботу в театрі поєднувала з педагогічною діяльністю. 1952—55 викладала курс майстерності актора у Київському хореографічному училищі. З 1967 художній керівник кількох наборів акторських і режисерських курсів Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (з 1970 доцент, з 1976 професор). 1963—64, 1966—67 режисер-постановник Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка: фільм-опера М. Вериківського «Наймичка» за Т. Шевченком (1964; разом з В. Лапокнишем), музичний кольоровий фільм «Театр і поклонники» (1967) — обидва за власним сценарієм. Автор монографій, статей, рецензій у галузі сценографії та мистецтвознавства. 1969—99 проживала на вул. Лютеранській, 7/10, квартира № 33.

1944—80 спочатку в квартирах № 7 і № 8 (1940-50-і рр.), потім у квартирі № 21 — Неллі Володимир Олександрович (1895—1980) — режисер, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1946), народний артист Чечено-Інгуської АРСР (з 1944). 1931—62 режисер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Під час проживання у цьому будинку здійснив вистави: «Під золотим орлом» Я. Галана (1952), «Ходіння по муках» за О. Толстим та ін. З 1961 професор Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Серед опублікованих праць: «Робота режисера», «Про режисуру» (1977).

1973 у квартирі № 20 — Ройтер Володимир Андрійович (1903—73) — фізико-хімік, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1964). 1929—73 працював в Інституті фізичної хімії АН УРСР. З 1965 завідував відділом. Наукові праці присвячено проблемам гетерогенного каталізу. Один із засновників нової галузі фізичної хімії — макрокінетики. Заклав основи єдиної теорії електродних процесів, створив наукову школу з каталізу. Відзначений премією ім. Л. Писаржев- ського Президії АН УРСР (1968).

1944—63 спочатку в квартирі № 10, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 23 — Романов Михайло Федорович (1896— 1963) — актор, режисер, театральний діяч, народний артист СРСР (з 1951). З 1936 до кінця життя працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (1953—58 головний режисер). Серед зіграних ним ролей, визнаних як високі досягнення мистецтва: Павло Протасов («Діти сонця» М. Горького), Федір Протасов («Живий труп» Л. Толстого). Інші ролі: Войниць- кий («Дядя Ваня» А. Чехова), Командор («Камінний господар» Лесі Українки), Телегін («Ходіння по муках» за О. Толстим). Ролі в кіно: Письменник («Поема про море», 1958; «Мосфільм»), Еріх фон Руммелсбург («Подвиг розвідника», 1947), Антонов («Третій удар», Михайло Коцюбинський («Іван Франко», 1956), Павло Протасов («Діти сонця», 1957), усі — на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Відомий як майстер художнього слова. Виконував уривки з творів О. Пушкіна, Л. Толстого, О. Толстого, А. Чехова та інших російських письменників. У кінці життя виїхав у Москву, де й помер.

Разом з ним проживала дружина — Стрєлкова Марія Павлівна (1908— актриса, заслужена артистка УРСР (з 1946). Працювала в одному театрі з чоловіком.

1944—56 у квартирі № 12 — Соколов Микола Олексійович (1906—81) — актор, режисер, педагог, народний артист УРСР (з 1960). 1931—54 актор і режисер (з 1940) Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Здійснив понад 30 вистав класичного і сучасного репертуару, багато з яких увійшли в золотий фонд театру. Серед них: «У пущі», «Камінний господар» Лесі Українки, «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна, «Життя починається знову», «Київський зошит» В. Собка, «Учитель танців» Лопе де Веги, «Безумний день, або одруження Фігаро» П. Бомарше, «Загублений будинок», «Раки» С. Михалкова, «Іркутська історія» О. Арбузова, «На дикому березі» Б. Полевого, «Юність Полі Вихрової» за романом Л. Леонова «Російський ліс», «Дон Карлос» Ф. Шіллера та ін. Запрошувався на окремі постановки у драматичні театри Москви, Ленінграда, Одеси, Сімферополя. Роботу в театрі поєднував з педагогічною діяльністю. 1945—51 старший викладач кафедри майстерності актора Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У 1930-х рр. мешкав на вул. Лютеранській, 7, квартира № 9; з 1958 — на вул. Ш. Руставелі, 26, квартира № 9.

1948-82 у квартирах № 5 (1940— 50-і рр.), № 28 (1960-і рр. — поч. 1970-х рр.) і № 19 — Франько Дмитро Васильович (1913-82) — актор, педагог, народний артист УРСР (з 1969).

1982 працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, одночасно викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Головні ролі у театрі: Ноздрьов («Мертві душі» за М. Гоголем), Митрич («Влада темряви» Л. Толстого), Бубнов («На дні» М. Горького), Шевченко («Безсмертна ліра поета» — концерт-спектакль). Зіграв у кількох фільмах Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, зокрема: «Сон» (1964), «Визволення» (1970—72), «Високе звання» (1973—74). У 1944—47 мешкав на вул. Пушкінській, 17, квартира № 3.

1944-69 спочатку в квартирі № 14, з кін. 1950-х рр. у квартирі № 27 — Халатов Віктор Михайлович (справж. — Поросьонков; 1901—69) актор, народний артист Чечено-Інгуської АРСР (з 1944) і УРСР (з 1947). В цей період працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (з 1936). Найзначніші ролі: Щасливцев («Ліс» О. Островського), Расплюєв («Весілля Кречинського» О. Сухово- Кобиліна).

Разом з В. Халатовим тут мешкала до кінця життя його дружина — Веселова Олена Олексіївна (1908—86) — артистка балету, вихованка балетної студії Чистякова. 1926—54 артистка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Виконала партії у виставах: «Лебедине озеро» і «Спляча красуня» П. Чайковського, «Раймонда» О. Глазунова, «Попелюшка» С. Прокоф'єва, «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф'єва, «Червоний мак» Р. Глієра, «Гаяне» А. Хачатуряна та ін.

1944-45 у квартирах № 11 і 24 — Хохлов Костянтин Павлович (1885—режисер, актор, педагог, народний артист СРСР (з 1944). У 1938— 54 — художній керівник Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Поставив спектаклі: «Камінний господар» Лесі Українки (1939, 1946, 1951), «Таланти і поклонники» О. Островського (1948), «Мертві душі» за М. Гоголем (1952), «Вороги» М. Горького (1952), «Місяць у селі» за І. Тургенєвим. Одночасно викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (з 1950 — професор).

Пушкінська, 20

Житловий будинок акторів 1936-38, в якому проживали відомі діячі культури

Автори проекту — група архітекторів Другої державної майстерні Київської міськради: С. Барзилович, Г. Благодатний, О. Линецький. Запроектований багатоквартирний будинок, що складався з двох симетричних, у плані П-подібних частин, розділених центральною аркою внутрішньоквартального пасажу, мав зайняти всю довжину кварталу з боку вул. Б. Хмельницького з виходом бічних фасадів на вулиці Пушкінську і Терещенківську. При цьому планувалося знести всі чолові споруди на вул. Б. Хмельницького (корпуси Колегії Павла Ґалаґана № 11 і 9-а) та житлову забудову на вул. Пушкінській, 20. Проект передбачав окрім дво—п'ятикімнатних індивідуальних квартир розміщення у будинку готелю, культурно-побутових і адміністративно-господарських приміщень. Первісний задум виконаний до Великої Вітчизняної війни частково: зведено чоловий корпус на вул. Пушкінській, 20, внутрішньоквартальний, паралельний об'єм лише намічено коротким ризалітом (натомість залишилися старі одно- та двоповерхові флігелі). З'єднувальну вставку з житловим будинком архітекторів (вул. Б. Хмельницького, 9), теж зведеним не повністю, завершено вже у повоєнні роки. Пасаж не обладнано. Над фланговим аттиковим поверхом з боку вул. Пушкінської в 1990-х рр. надбудовано мансарду. На розі зроблено одноповерхову прибудову для офісних приміщень, архітектурно споріднену з головним об'ємом.

П'ятиповерховий на цокольному поверсі, що через перепад рельєфу частково переходить у напівповерх, з окремими надбудовами, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Складається з п'яти житлових секцій, що мають входи з вул. Пушкінської і з боку подвір'я (дві секції на вул. Б. Хмельницького) й налічують 65 квартир. Перекриття пласкі, у проїзді на подвір'я — циліндричне склепіння. Дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

У декоративному опорядженні будинку активно застосовано мотиви класицизму. Композиційні вузли обох фасадів виділено ризалітами, підкресленими на рівні третього—п'ятого поверхів портиками з чотирьох тричвертєвих колон тосканського ордера та завершеними аттиковими поверхами. Площину стін між ризалітами на рівні цоколю та першого і другого поверхів оброблено під руст, на рівні третього—п'ятого поверхів розчленовано пілястрами, увінчано потужним карнизом з модульйонами, прикрашеними ліпленням. Вікна прямокутні й напівциркульні. На лівому фланзі фасаду на вул. Пушкінській влаштовано велику в'їзну арку на рівні першого—другого поверхів. Обабіч неї — круглі вікна-розетки.

Будинок має монументальний, урочистий вигляд і яскраво репрезентує архітектуру доби «засвоєння класичної спадщини».

У будинку проживали відомі діячі культури.

1944—98 у квартирі № 50 — Березова Ганна (Галина) Олексіївна (1909—98) — артистка балету, балетмейстер, педагог, заслужена артистка УРСР (з 1941). 1944—47 балетмейстер Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. 1945—66 художній керівник і педагог, з 1972 педагог Київського хореографічного училища. 1969—73 викладач кафедри хореографії Київського інституту культури. 1981—85 балетмейстер-репетитор Київського театру класичного балету. Постановник ряду балетів, зокрема під час проживання у цьому будинку: «Лілея» К. Данькевича (1940, перше виконання, 1945), «Лускунчик» П. Чайковського (1951) — обидва у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка. Автор творів: «Класичний танець у дитячих хореографічних колективах» (1977); «Хореографічна робота з дошкільнятами» (ч. 1—2, 1982—83).

У липні 1956 — січні 1972 у квартирі № 27 — Борищенко Віктор Петрович (1914—96) — співак (ліричний тенор), народний артист УРСР (з 1951). 1935— 59 соліст, 1962—89 режисер Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партії: Андрій («Запорожець за Дунаєм»

С. Гулака-Артемовського), Петро, Андрій, Левко, Вакула («Наталка-Полтав- ка», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Марко («Наймичка» М. Вериківського — перше виконання), Василь («Милана» Г. Май- бороди), Богун («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Ленський («Євгеній Онєгін» П. Чайко вського), Фауст («Фауст» Ш.-Ф. Гуно), Альфред, Герцог («Травіата», «Ріголетто» Дж. Верді). У концертах виконував твори українських і російських композиторів, народні пісні. Автор спогадів про актора і режисера М. Донця, співаків і педагогів О. Муравйову та М. Роменського. З 1972 до кінця життя мешкав на вул. Леонтовича, 7. 1938—41, 1944—65 у квартирі № 29 — Гайдай Зоя Михайлівна (1902—65) — співачка (сопрано), педагог, народна артистка УРСР (з 1940) та СРСР (з . 1934—55 — солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. У роки Великої Вітчизняної війни 1941—45 брала участь у створенні фронтових бригад артистів, виступала в більш як 500-х шефських концертах. З 1947 викладач, з 1963 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського. Партії: Наталка, Оксана («Наталка-Полтавка», «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака- Артемовського), Ганна («Наймичка» М. Вериківського), Марина («Дума чорноморська» Б. Яновського), Татьяна («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Маргарита («Фауст» Ш.-Ф. Гуно), Мікаела («Кармен» Ж. Бізе) та ін. Лауреат Державної премії СРСР (1941). 1984—88 у квартирі № 6 — Григор'єв Сергій Олексійович (1910—88) — живописець, графік, народний художник УРСР (з 1951) і СРСР (з 1974), дійсний член АМ СРСР (з 1958), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1948). Раніше мешкав на вулицях Хрещатик, 13, Пушкінській, 8.

1944—92 у квартирі № 16 — Захарчен- ко Наталія Йосипівна (1907—92) — співачка (сопрано), педагог, заслужена артистка УРСР (з 1940). 1930—53 солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, на сцені якого створила образи Наталки, Марильці («Натал- ка-Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка), Оксани («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Татьяни, Лізи, Марії («Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського), Тамари («Демон» А. Рубінштейна), Дездемони («Отелло» Дж. Верді), Баттерфляй («Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні) тощо. Багато виступала в концертах. Гастролювала по Україні, Сибіру, Уралу, Центральній Росії та інших місцях СРСР. Виконувала романси М. Лисенка, М. Радзієвського та ін., українські народні пісні тощо. 1951—90 викладач, З 1973 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського. У своїй педагогічній роботі спеціалізувалася на вихованні високих жіночих голосів. Автор спогадів про М. Донця, А. Іванова, О. Петрусенко.

1950 у цій же квартирі № 16 — Іванов Андрій Олексійович (1900—70) — співак (баритон), народний артист СРСР (з 1944). Чоловік Н. Захарченко.

1950 провідний соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, на сцені якого створив різноманітні, художньо викінчені образи: Остапа («Тарас Бульба» М. Лисенка), Грязного («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні). Однією з найкращих партій співака була роль Онєгіна в опері «Євгеній Онєгін» П. Чайковського. Перший виконавець партій Командарма («Перекоп» В. Рибальченка, Ю. Мейтуса і М. Тіца), Щорса («Щорс» Б. Лятошинського), Шевченка («Шевченко» В. Йориша). Багато концертував, співав романси, народні пісні. З 1950 працював у Великому театрі СРСР в Москві.

1938—41, 1944—66 у квартирі № 25 — Литвиненко-Вольгемут Марія Іванівна (1892—1966) — співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог, народна артистка СРСР (з 1936). У 1935—53 солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Створила вокально-сценічні образи в операх «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Пікова дама» П. Чайковського, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Аїда» Дж. Верді, «Тоска» Дж. Пуччіні тощо. Найкращі партії: Настя — «Тарас Бульба» М. Лисенка, Варвара — «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. Проводила велику концертну діяльність. Виконувала старовинні російські романси, вокальну лірику М. Глінки, К. Данькевича, О. Даргомижського, М. Лисенка, С. Рахманінова, К. Стеценка, П. Чайковського, романси українських композиторів, народні пісні. У роки Великої Вітчизняної війни 1941—45 виступала в шефських виставах і численних концертах. 1944—64 викладала у Київській консерваторії ім. П. Чайковського, з 1946 професор кафедри сольного співу. Лауреат Державної премії СРСР (1946).

1967—97 в квартирі № 14 — Радченко Клавдія Павлівна (справж. — Андрєєва; 1929—97) — співачка (ліричне сопрано), педагог, народна артистка УРСР (з 1969). 1958—85 солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партії: Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Галя («Назар Стодоля» К. Данькевича), Наталка («Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Мар'яна («Арсенал» Г. Майбороди), Дездемона («Отелло» Дж. Верді), Катерина Ізмайлова (однойменна опера Д. Шостаковича), Еврідіка («Орфей і Еврідіка» К.-В. Глюка) та ін. Виступала у концертах, співала арії з опер, українські народні пісні. З 1982 викладач, з 1994 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського.

1971 у квартирі № 4 — Роменський Михайло Даміанович (1887—1971) — співак (бас), педагог, народний артист УРСР (з 1946). 1942—58 соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партії: Тарас Бульба в однойменній опері М. Лисенка, Салтан («Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова), Варлаам («Борис Годунов» М. Мусоргського), Дон Базіліо («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Кутузов («Війна і мир» С. Прокоф'єва). За створення образу Сусаніна в опері «Іван Сусанін» («Життя за царя») М. Глінки відзначений Державною премією СРСР (1949). 1947—58 викладач Київської консерваторії ім. П. Чайковського.

У квартирі № 14 — Рябов Олег Михайлович (1932—96) — диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1977). Чоловік К. Радченко. 1960—65 і 1970—96 працював у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка (1966—70 — у Великому театрі СРСР в Москві). Вистави: «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва (1971), «Євгеній Онєгін» П. Чайковського (1972), «Ріголетто» (1975), «Дон Карлос» Дж. Верді (1985), «Спартак» А. Хачатуряна (1977), «Дон Жуан» В.-А. Моцарта (1989), «Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні (1995) та ін. Вистави, якими диригував О. Рябов, оперний театр репрезентував в Італії, Німеччині, Швейцарії, Японії та інших країнах. З 1989 викладав у Київській консерваторії ім. П. Чайковського.

1938-41, 1944—47 у квартирі № 17 — Смолич Микола Васильович (1888— режисер, народний артист СРСР (з 1944). У цей час головний режисер, художній керівник і директор Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Серед кращих оперних вистав, поставлених ним у Києві: «Отелло» Дж. Верді, «Пікова дама», «Євгеній Онєгін» і «Мазепа» П. Чайковського, «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського. Вперше поставив опери «Шевченко» («Поетова доля») В. Иориша (1940), «Честь» Г. Жуковського (1947).

1945-70 у квартирі № 30 — Стефанович Михайло Павлович (1898—1970) — співак (бас), режисер, музикознавець, історик театру, народний артист УРСР (з 1947). 1947—54 художній керівник і головний режисер Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партії: Тарас («Тарас Бульба» М. Лисенка), Борис («Борис Годунов» М. Мусоргського), Кочубей («Мазепа» П. Чайковського), Мельник («Русалка» О. Даргомижсько- го). Вистави: «Молода гвардія» Ю. Мей- туса (1947), «Іван Сусанін» («Життя за царя») М. Глінки (1948), «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (1951), «Князь Ігор» О. Бородіна (1954). Автор музикознавчих праць: «Що таке театр» (1961), «Київський театр опери та балету» (1968), статей про творчість українських співаків: П. Білинника, І. Паторжинського (обидві — 1960), Д. Гнатюка (1961), М. Донця (1965) та ін. Лауреат Державної премії СРСР (1949).

1958—87 в квартирі № 31 — Стешенко Ірина Іванівна (1898—1987) — драматична актриса, письменниця, перекладачка, член Спілки письменників України (з 1954). Онука М. Старицько-го, дочка літературознавця і генерального секретаря УЦР І. Стешенка. В її перекладах вийшли п'єси И. Ґете («Егмонт»), К. Гольдоні («Слуга двом панам», «Господиня заїзду», «Колотнеча в Кйоджі», «Кумедна пригода»), М. Горького («Єгор Буличов та інші»), Дж. Лондона («Крадіжка»), Ж.-Б. Мольєра («Кумедні манірниці», «Дон Жу ан», «Лікар мимоволі», «Міщанин-шляхтич», «Витівки Скапена», «Хворий, та й годі»), О. Островського («Вовки і вівці» та «На людному місці»), В. Шекспіра («Отелло», «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу з нічого», «Комедія помилок», «Венеціанський купець», «Два веронці»), Ф. Шіллера («Дон Карлос»). Серед прозових перекладів: «Срібні ковзани» М. Додж (1963), «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена (1966), «Тут не місце для жінки» Г. Лоусона (1970), новели Гі де Мопассана (1970—72). Переклала також ряд віршів Г. Аполлінера та есе Е. Крюби, присвячені модерним французьким поетам, дослідження П. Козицького «Спів і музика в Київській Академії» (1971). Мемуарні праці: спогади про Леся Курбаса (1969). У 1972 друкуватися їй було заборонено. Зберегла родинний архів.

1968 у квартирі № 6 — Хвостенко-Хвостов Олександр Веніамінович (справж. — Хвостенко; 1895—1968) — художник театру, графік, народний художник УРСР (з 1945). У 1946—52 головний художник Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Серед оформлених ним у цей період вистав: «Лісова пісня» М. Скорульського (1946), «Іван Сусанін» («Життя за царя») М. Глінки.

В останні роки виступав як ілюстратор книг і пейзажист. Оформив повісті «Сліпий музикант» В. Короленка (1953), «Петербурзька осінь» О. Ільченка (1956). Лауреат Державної премії СРСР (1949).

На фасаді будинку встановлено меморіальні дошки: З. Гайдай (1970, граніт, барельєфний портрет; скульптори П. Кальницький, П. Остапенко, арх. Я. Ковбаса); М. Литвиненко-Вольгемут (1977, бронза, барельєфний портрет; ск. О. Олійник, арх. В. Гнєздилов); О. Хвостенку-Хвостову (1977, бронза, барельєфний портрет; ск. І. Макогон); М. Роменському (1979, бронза, барельєфний портрет; ск. І. Шаповал, арх. І. Шемседінов); М. Смоличу (1992, бронза, барельєфний портрет; ск. О. Родіонов, арх. Д. Антонюк).

Пушкінська, 21-21-Б

Житловий будинок 1910-12, в якому проживали відомі діячі культури

З боку вулиці п'ятиповерховий, з тилу — шестиповерховий, частково з цокольним поверхом, частково з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Н-подібний. Внутрішнє планування коридорно-секційне з центральним розподільчим вузлом і чотирма чорними сходами. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Відзначається пластичністю вирішення головного фасаду, виконаного в стилі модерн з використанням деталей, орієнтованих на класицистичні форми. Його симетрична композиція утворена двома бічними прямокутними еркерами на рівні другого—четвертого поверхів і центральною зімкненою групою з напівциркульних у плані еркерів на рівні третього і четвертого поверхів. Еркери завершено балконами. Центральну вісь підкреслено лучковою арковою нішею з парадним входом, вузьким балконом на другому поверсі та високим фронтоном криволінійного абрису з навісними пілястрами. Площини стін над бічними еркерами увінчано тридільними прямокутними аттиками. В декорі використано рельєфні орнаментальні смуги в міжповерхових простінках, великі квіти з висячими стеблами обабіч вхідної арки, а також вставки з синіх глазурованих кахлів різних відтінків у фризі й центральному фронтоні. Низ балконів на флангах фасаду оздоблено ліпленими консолями у вигляді напіврозеток. Цокольний поверх облицьовано рваним гранітом.

Тильна частина будівлі (№ 21-б) виходить на терасу, облаштовану на схилі у глибині ділянки. Шестиповерховий, оздоблений у стилі модерн з елементами неоготики, симетричний, з бічними ризалітами, в одному з яких проїзд зі світловим подвір'ям, розміщений на одній осі з проїздом у чоловому корпусі. В наріжжях ризалітів влаштовано лоджії, на флангах — довгі балкони (первісний балкон з бетонним огородженням з мотивом ажурних навкісних хрестів зберігся над проїздом, інші балкони замінено на сучасні). Вісь симетрії фасаду, що відповідає входові, позначено рядом фальшивих вікон й акцентовано тридільним неоготичним аттиком, в який вписано трикутний фронтон з напівциркульним горищним вікном. На шостому поверсі в ніші фальшивого вікна (бленди) цеглою викладено дату будівництва «1910—1912». Площини фасадних стін з прямокутними віконними та дверними прорізами розкреслено вертикалями фільончастих лопаток та горизонталями міжповерхових поясів, оздоблених цегляним орнаментом (поребриком, зубцями й прямокутними фільонками, трикутниками-городцями). Під карнизом — фриз, декорований нішками з подвійними хрестами. В абрисі неготичного аттика простежується вплив архітектури Київського політехнічного інституту, у формах наріжних лоджій — спорідненість з терасами будинку № 8-б на вул. Великій Житомирській, спорудженого Й. Зекцером.

Мистецьку цінність являє дерев'яний фільончастий тамбур парадного входу з масивними тристулковими дверима, оздоблений пласким різьбленням і кованими металевими деталями з характерними мотивами раннього модерну. Збереглися мармурові сходи, паркет з візерунками у вестибулі, ґрати дворового проїзду оригінального рисунка.

Будинок є однією з найімпозантніших у Києві житлових споруд доби модерну.

Інтер'єр будинку неодноразово викликав інтерес кінематографістів. Тут, зокрема, знімалися сцени художніх фільмів «Ад'ютант його превосходительства» та «Як гартувалася сталь».

У 1911—15 тут проживав Зекцер Йосип Абрамович — архітектор, автор ряду визначних споруд у стилі модерн. У цей період проектував і зводив прибуткові будинки на вул. Володимирській, 61/11 (1910—12), вул. Хрещатик, 6 (1910—13, у співавт.), комплекс Товариства швидкої медичної допомоги на вул. Рейтарській, 22 (1913—14) та ін. У радянський час завідував ремонтно-будівельним підвідділом комунальних підприємств міста, займав квартиру № 5 в бельетажі. У будинку також містилася його майстерня. Раніше мешкав на вулицях Рейтарській, 9 (1902— 10), сучасній вул. Б. Хмельницького, 33 (1901) та за іншими адресами.

1944 декілька квартир у будинку було надано Київському державному академічному театру опери та балету ім. Т. Шевченка. З цього часу тут проживали відомі діячі музичного мистецтва і сценографії.

У липні 1945 — вересні 1969 у квартирі № 1 — Бем Марія Петрівна (1908— 78) — співачка (колоратурне сопрано), народна артистка УРСР (з 1946). 1942— 56 солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партії: Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Ар темовського), Йанночка («Утоплена» М. Лисенка), Маргарита («Фауст» Ш.-Ф. Гуно), Мімі («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. 1969—78 мешкала на сучасній вул. Архітектора Городецького, 17, квартира № 28.

1953—84 у квартирі № 11 — Данькевич Костянтин Федорович (1905—84) — композитор, піаніст, педагог, музично-громадський діяч, народний артист

СРСР (з 1954). З 1953 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського. 1956—67 голова правління Спілки композиторів України і секретар правління Спілки композиторів СРСР. У період роботи в Києві написав оперу «Назар Стодоля» (1960), другу редакцію опери «Богдан Хмельницький», симфонічні сюїти, ряд камерних і хорових творів, романсів, музику до багатьох вистав і кінофільмів. У кін. 1940-х рр., в період посиленого тиску на творчу інтелігенцію країни, був підданий критиці за розробку національних мотивів у своїй творчості. До 1953 твори К. Данькевича майже не виконувалися на радіо, в масових концертах і святкових вечорах. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1978). 1944—54 у квартирі № 12 — Манзій Володимир Данилович (1884—1954) — режисер, народний артист УРСР (з 1940). Працював у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка (1928—54). 1949 здійснив виставу «Аїда» Дж. Верді.

1944-57 у квартирі № 12 мешкала дружина В. Манзія — Ропська Олександра Дмитрівна (справж. — Яїцька; 1897— 1957) — співачка (меццо-сопрано), педагог, народна артистка УРСР (з 1940), солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (1928—50). 1944—55 викладач (з 1952 доцент) Київської консерваторії ім. П. Чайковського. Партії в театрі: Лель («Снігуронька» М. Римського-Корсакова), Марина («Борис Годунов» М. Мусоргського), Кончаківна («Князь Ігор» О. Бородіна), Терпилиха («Наталка-Полтавка» М. Лисенка) та ін. Відома як виконавець романсів, пісень вітчизняних і зарубіжних авторів.

1941, 1944—51 у квартирі № 19 — Паторжинський Іван Сергійович (1896— 1960) — співак (бас), педагог, народний артист СРСР (з 1944). У ці роки працював у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського (з 1946), голова правління Українського театрального товариства (1945—54). Партії в театрі: Виборний, Тарас («Наталка-Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка), Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Трохим («Наймичка» М. Вериківського), Валько («Молода гвардія» Ю. Мейтуса), Борис («Борис Годунов» М. Мусоргського), Сусанін («Життя за царя» М. Глінки), Мефістофель («Фауст» Ш.-Ф. Гуно) та ін. Лауреат Державної премії СРСР (1942). З 1951 мешкав на вул. Заньковецької, 4, квартира № 8.

1944-51 - у квартирі № 19 мешкала дружина І. Паторжинського — Снага-Паторжинська Марфа Хомівна (1899— піаністка, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). 1946—81 викладала в Київській консерваторії ім. П. Чайковського, виховала плеяду відомих співаків. З 1951 мешкала разом з чоловіком на вул. Заньковецької, 4, квартира № 8.

1945-61 у квартирі № 10 — Петрицький Анатолій Галактіонович (1895—живописець, художник театру, народний художник СРСР (з 1944).

1953-57 головний художник Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. В період проживання у цьому будинку оформляв вистави: «Тарас Бульба» М. Лисенка (1955), «Лілея» (1945) та «Богдан Хмельницький» (1953) К. Данькевича, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Війна і мир» С. Прокоф'єва (1956). Одночасно працював в інших театрах Києва. У Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки зробив сценічне оформлення п'єси О. Грибоєдова «Лихо з розуму» (1945), у Київському державному академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка — п'єс О. Корнійчука «Макар Діброва» (1948) і «Калиновий гай» (1950). За останні дві роботи відзначений Державними преміями СРСР (1949, 1951). 1947—50 керував майстернею монументального мистецтва у Київському художньому інституті. 1953 оформив оперу Ю. Шапоріна «Декабристи» у Великому театрі СРСР у Москві, мультфільм «Ніч перед Різдвом» за твором М. Гоголя, зняту на кіностудії «Союзмультфільм» (1951). Останні роки життя художника пов'язані з діяльністю Заслуженого ансамблю танцю УРСР під керівництвом П. Вірського, для якого він оформив, виступивши як співавтор хореографа, танці й хореографічні картини «Запорожці», «Гопак», «Рукодільниці» (усі —1957, «Гуцулка» (1958), «Пам'ять серця» (1962). У ці роки написав багато творів у жанрах портрета, натюрморту, жанрового живопису. Серед них — «Півонії», «Відбудова Дніпрогесу», «Ранковий водопій» (усі — 1945), етюди до картини «Битва на Курській дузі», «Літній пейзаж» (1950), «Поляна» і «Берег річки» (обидва — 1954), «Париж. Міст.» (1959), «Не сад — вулиця Києва» (1961). Брав участь у всесоюзних художніх виставках «Героїчний фронт і тил» (Москва, 1945) і «40 років Жовтня» (Москва, 1957), виставці етюдів київських художників (Київ, 1962). Автор ілюстрацій до книжок і журналів. З 1961 мешкав на вул. Ярославів Вал, 4/8.

1944—84 у квартирі № 17 — Тольба Веніамін Савелійович (1909—84) — диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1957). 1944—59 диригент Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, 1962— 73 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського. Диригував під час першого виконання опер Ю. Мейтуса «Молода гвардія» (1947), Г. Майбороди «Милана» (1957) і «Арсенал» (1960), балету Г. Жуковського «Ростислава» (1955). Здійснив інструментовку опери «Ноктюрн» М. Лисенка (1957, 1960). Лауреат Державної премії СРСР (1949).

на фасаді будинку праворуч від центрального входу встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом К. Данькевича (ск. О. Ковальов, арх. О. Іванцов); 1992, ліворуч від центрального входу — бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом В. Тольби (ск. В. Кло- ков, арх. Ф. Юр'єв).

Пушкінська, 22

Садиба 1912-13, в якій містилися медичні заклади, де працювали відомі лікарі та вчені

1912 ділянку придбав французький підданий Е. Бергоньє, на замовлення якого садибу було забудовано одночасно прибутковим будинком (№ 22) з чотири-, шести- та семикімнатними квартирами для здачі в оренду й флігелем (№ 22-б; загалом на 60 кімнат). Первісне секційне планування головного будинку передбачало високий рівень комфортності. На першому поверсі містилися магазини. Будівництво завершено у вересні 1913. Тепер садиби № 22 і 22-а об'єднані внутрішнім упорядкованим подвір'ям, на якому влаштовано сквер з лавами та парковою скульптурою. Ліворуч до головного будинку прилягає брама від старої огорожі садиби з сучасними металевими стулками й хвірткою.

Головний будинок

П'ятиповерховий з підвалом з боку вулиці; має шестиповерхове крило, що прилягає до правого флангу з подвір'я. Цегляний, тинькований під цеглу, цоколь облицьовано сірим полірованим гранітом, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі модерн. Головним композиційним акцентом є лівий ризаліт невеликого виносу із завершенням у вигляді аттика, декорованого ліпленим картушем в обрамленні рослинних гірлянд. Центр ризаліту на рівні другого—четвертого поверхів акцентовано тригранним еркером з видовженими вузькими вікнами. Еркер підкреслюють балкони різної форми. 3 протилежного боку фасад завершує менший за розміром аттик, також оздоблений ліпленням. Площину першого поверху декоровано під дощаний руст, на інших поверхах гладеньку поверхню прорізують прямокутні вікна й балкони. Ліворуч на першому поверсі проїзд на подвір'я, перекритий тепер дверними стулками. В центрі головний вхід, за яким розташовані тамбур з вестибулем та парадні сходи з металевим огородженням. 3береглися фрагменти ліпленого декору стін і стелі.

Флігель

П'ятиповерховий з невеликою мансардою по осі фасаду і підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі модерн. Композиція головного фасаду симетрична, декор (лиштви вікон, підвіконні ніші, лопатки, міжповерхові й вінцевий карнизи) змодельовано в цеглі. Стіни розчленовано лопатками, центральну частину виділено незначним ризалітом. Ліворуч — головний вхід до будинку. Особливістю композиційного вирішення є зовнішні металеві сходи й балкони, влаштовані на рівні другого—п'ятого поверхів на торці будинку. Первісне оздоблення інтер'єрів не збереглося.

Садиба — цінний зразок прибуткової житлової забудови міста поч. 20 ст., зведеної в стилі модерн.

До 1913 флігель було здано за контрактом для розміщення лікарні (на 10 років). 3 1913 тут містилася платна хірургічна і терапевтична лікарня, переведена сюди з бульв. Бібіковського, 4 (тепер бульв. Т. Шевченка). У 1920-х рр. її перетворили на Другу робітничу лікарню для обслуговування членів профспілок та їхніх родин. У лікарні діяли хірургічне, терапевтичне, гінекологічне й травматологічне відділення, аптека, бактеріологічна лабораторія, рентгенкабінет. Медичному закладу було також передано споруди садиби № 22-а. В 1920—30-х рр. у лікарні працювали відомі лікарі і вчені. Кримов Олексій Петрович (1872—1954— хірург, акад. АМН СРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1940), завідувач кафедр госпітальної (1913—23) і факультетської (1930—54) хірургії університету і медичного інституту. 1923—28 завідував хірургічним відділенням Другої робітничої лікарні. Досліджував вогнепальні аневризми, травми черепа і головного мозку, абсцеси легень, грижі, проблеми воєнно-польової хірургії. Після Великої Вітчизняної війни мешкав у фасадному будинку садиби на другому поверсі. Тимофєєв Сергій Лук'янович (1875—1943 — травматолог, засновник і завідувач кафедр ортопедії й травматології (1923—32), воєнно-польової хірургії (1932—34) і кафедри хірургії санітарно-гігієнічного факультету (1934— 41) Київського медичного інституту; завідувач травматологічного відділення Другої робітничої лікарні. 1920- фасадний будинок передано Інституту охорони здоров'я, створеному цього року на основі медичних факультетів Київського університету, Українського державного університету та Київського жіночого медичного інституту. З січня 1921 — Київська державна медична академія, з грудня 1920 — Київський державний медичний інститут. Тут містилися теоретичні кафедри: нормальної фізіології, фармакології, біологічної хімії, соціальної гігієни (з 1941 — соціальної гігієни й організації охорони здоров'я), історії медицини та інших, на яких працювали відомі лікарі та вчені.

Вашетко Микола Памфілович (1880— 1960) — фармаколог, завідувач кафедри патологічної фізіології (1918—31). Досліджував токсикози, роль нервової системи в регуляції обмінних процесів, вплив мікроелементів на організм тварини, патологію нирок. Читав лекції українською мовою.

Винокуров Сергій Ісайович (1899—1954— біохімік, професор (з 1940), завідувач кафедри біохімії (1938—41, 1944—55), декан лікувального факультету (1944—47). Досліджував закономірності перетворення аскорбінової кислоти в тканинах організму. Розробив вітамінний препарат із хвої. Автор двох порадників з питань фізіології та біохімії харчування (1934, 1938). Воронцов Данило Семенович (1886— 1965) — фізіолог, акад. АН УРСР (з 1956), професор (з 1923), завідувач кафедри нормальної фізіології (1935—45). Досліджував проблеми фізіології нервової системи, електрофізіології, відкрив т.зв. слідову електронегативність в електричній реакції нерва, з'ясував походження позитивного коливання нервового струму. Засновник вітчизняної школи електрофізіологів.

Каган Соломон Соломонович (1894— 1965) — гігієніст, професор (з 1926), завідувач кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров'я (1924—29, 1934—52). Досліджував проблеми соціальної гігієни, санітарної статистики, демографії, історії медицини. Кравченко Сергій Семенович (1879— ?) — біохімік, завідувач кафедри біохімії (1922—32). При ньому було проведено реорганізацію навчального процесу з метою поліпшення теоретичної та практичної підготовки майбутніх лікарів.

Радченко Сергій Іванович (1880— 1942) — гігієніст, завідувач кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров'я (1929—34), пізніше професор. Один із засновників санітарно- гігієнічного факультету Київського медичного інституту (1935—36 декан). Фердман Давид Лазарович (1903— 70) — біохімік, чл.-кор. АН УРСР (з 1939) та АН СРСР (з 1946). В 1944— 70 завідувач відділу Інституту біохімії АН УРСР, професор кафедри біохімії Київського медичного інституту. Досліджував проблеми біохімії м'язів. Фольборт Георгій Володимирович (1885—1960) — фізіолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1953), завідувач кафедри нормальної фізіології (1946—60), засідання якої у повоєнні роки відбувалися на квартирі вченого у цьому будинку. Одночасно працював в Інституті фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР, очолював відділ вищої нервової діяльності й трофічних функцій. Відкрив негативні (гальмівні) нервові рефлекси, розробив метод подвійної жовчної фістули, встановив основні закономірності процесів виснаження та відновлення. Створив наукову школу. 1946—56 мешкав у цьому будинку на другому поверсі (квартира № 7), 1956—60 — на вул. Прорізній, 10.

Фомін Сергій Васильович (1902—?) — біохімік, завідувач кафедри біохімії (1932—37). Досліджував активність протеазів і протеолітичних процесів у м'язовій тканині тощо.

Чаговець Василь Юрійович (1873—1940 — фізіолог, акад. АН УРСР (з 1939), завідувач кафедри нормальної фізіології Київського університету і Київського медичного інституту (1910—35), пізніше професор кафедри, з 1936 одночасно професор Другого Київського медичного інституту. Розробив метод електрогастрографії, іонну теорію походження біоелектричних подразників у живій тканині. Основоположник сучасної електрофізіології. Під керівництвом вченого конструювали вітчизняні апарати, зокрема т.зв. маятник Гельмгольца, струнні гальванометри різних моделей.

Чаговець Ростислав Всеволодович (1904—82) — біохімік, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1964). В 1932—50 працював на кафедрі біохімії Київського медичного інституту, одночасно з 1933 — в Інституті біохімії АН УРСР (1948—76 завідувач відділу). Досліджував проблеми біохімії м'язів, обмін води в організмі, проблеми вітамінотерапії.

Черкес Олександр Ілліч (1894—1974) — фармаколог, акад. АМН СРСР (з 1960), заслужений діяч науки УРСР (з 1946), професор (з 1940), завідувач кафедри фармакології (1944—71), про- фесор-консультант (1971—74). Розробив теорію трофічної дії серцевих глікозидів, нові серцево-судинні ліки, створив класифікацію токсичних гіпоксій (1935). Після війни (до серед. 1950-х рр.) жив у головному будинку на другому поверсі.

Шкавера Григорій Лаврентійович (1884—1953) — фармаколог, завідувач кафедри фармакології (1925—41 і 44), професор кафедри (1944— 49). Досліджував фармакологію ендокринних залоз, судинної системи, механізм дії ліків і отрут. Розроблений вченим метод дослідження на ізольованих ендокринних залозах набув всесвітнього визнання.

Тепер головний будинок — фармацевтичний корпус Національного медичного університету ім. О. Богомольця, флігель — діагностично-лікувальний корпус Київської міської клінічної ендокринологічної лікарні з кафедрою ендокринології медичного університету.

Пушкінська, 22-А

Житловий будинок 1842-43, в якому проживала родина Дуніних-Борковських, перебували Милорадовичі Г. О. і Л. О.

Окрім того, там стояли два цегляні одноповерхові фасадні будинки, два одноповерхові флігелі (дерев'яний і цегляний), каретник, стайня, льодовня, дров'яники (не збереглися). По фронту вулиці між будинками була цегляна огорожа (дійшла до наших днів). За описом 1880-х рр., у напівповерсі будинку містилися льохи, на поверсі — десять великих кімнат, кухня, три передпокої, кімнати для кухаря й прислуги, відхідник. У будинку було 17 дубових двостулкових дверей, дев'ять груб і один камін, у п'яти кімнатах — паркетна підлога. 1912 новим власником забудовано багатоповерховими спорудами ділянку на вул. Пушкінській, 22. Одноповерховий з цокольним напівповерхом і підвалом, цегляний, тинькований, у плані П-подібний, з витягнутим у глибину ділянки лівим одноповерховим крилом. У радянський час внутрішнє планування зазнало істотних змін (тепер коридорне).

Оздоблений у стилі класицизм. Фасад — з непарним числом віконних прорізів і дерев'яним карнизом, глуху площину цокольного напівповерху розшито рустом. Гладеньку поверхню поверху прорізують сім прямокутних вікон без лиштв. До правого флангу прилягає тамбур з прямокутним отвором входу.

Обабіч фасаду залишилися відрізки цегляної огорожі: ліворуч — суцільної з цоколем, трьома фільонками й карнизом, праворуч — з в'їзною брамою, що веде до впорядкованого подвір'я зі сквериком, лавами і скульптурою. Браму перекрито аркою лучкового абрису під карнизом з мережкою сухариків та невисоким трикутним щипцем з бічними стовпчиками.

Будинок — рідкісний зразок житлової забудови Києва 1-ї пол. 19 ст.

З 1872 садибою володіла Дуніна-Борковська Олександра Олександрівна (1835—1906) з відомого українського старшинського роду сербського походження Милорадовичів на Чернігівщині, старша сестра Г. і Л. Милорадовичів, які бували у цій садибі, а Л. Милорадович виступав повіреним під час її купівлі.

Її чоловік Дунін-Борковський Василь Дмитрович (1819—1892) — державний, громадський діяч, попечитель Чернігівських богоугодних закладів (1849—52), з 1865 до переїзду у Київ послідовно Катеринославський, Могильовський губернатор.

Милорадович Григорій Олександрович (1839—1905) — військовий, історик, громадський діяч, граф (з 1873). 1871 — 78 флігель-ад'ютант імператора, учасник російсько-турецької війни 1877— 78, з 1888 генерал-лейтенант. 1890—96 чернігівський губернський предводи- тель дворянства, організатор і перший голова Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Автор творів з історії та археології України, генеалогії, геральдики тощо.

Милорадович Леонід Олександрович (1841—1908) — дипломат, публіцист, громадський діяч, голова Київського мирового з'їзду (з 1868), Київський віце-губернатор (1876—79), Подільський губернатор (1879—82).

Після смерті О. Дуніної-Борковської садибою володів її син О. Дунін-Борковський. 1912 він продав ділянку: частину придбав французький громадянин Е. Бергоньє (тепер № 22), частину — цукропромисловець К. Ярошинський (тепер № 22-а).

У радянський час садибу націоналізовано, з 1920-х рр. тут містилися спочатку Музей праці, згодом — Друга робітнича лікарня, якій належав також флігель садиби № 22.

Пушкінська, 23

Садиба 1913-14, в якій проживали Вериківський М. І., Винниченко В. К., Дерев'янко К. М., Павличенко Л. М.

Головний будинок № 23

Шестиповерховий, цегляний, на цокольному напівповерсі, у плані Т-подібний, з великого виносу ризалітом чорних сходів та ліфтової шахти. Головний вхід у центрі фасаду, проїзд на подвір'я в правому крилі. Перекриття пласкі. В основу планування покладено двоквартирну секцію.

Оздоблений у стилі раціонального модерну з елементами неокласицизму. В оздобленні фасадів використано теразитовий тиньк, облицювальні плити з натуральних матеріалів, гнуте штабове залізо для ґрат балконів. В архітектурному вирішенні фасаду застосовано характерне для модерну компонування різних за пропорціями й формами віконних прорізів: трапецієподібних на другому поверсі та вузьких тридільних — на останньому, напівкругле ампірне вікно у фронтоні, що вінчає будинок. У центрі головного фасаду на рівні третього—четвертого поверхів три гранчасті еркери з перекинутими між ними балконами, ґрати яких стилістично ув'язано з архітектурою фасаду.

Флігель № 23-Б

У глибині ділянки. Шестиповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані Т-подібний. Праворуч — проїзд.

Декорований значно скромніше, ніж головний будинок. Фасад членують симетрично розташовані прямокутні вікна різних розмірів в обрамленні простих лиштв. Головним акцентом композиції є розміщений у центрі парадний вхід, виділений пілястрами й завершений імітацією розірваного фронтону. Збереглося первісне столярне заповнення входу та фрагменти внутрішнього оздоблення парадного під'їзду — плафон стелі з рослинним орнаментом, мармурові сходи з кованими металевими огородженнями.

Садиба — зразок одного з варіантів вирішення міської садиби поч. 20 ст. у стилі модерн.

1944-62 у квартирі № 7 на третьому поверсі головного будинку жив і працював Вериківський Михайло Іванович (1896—1962) — композитор, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944). З 1944 викладач, з 1946 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського. Викладав спеціальні теоретичні дисципліни, вів клас і очолював кафедру хорового диригування. Під час проживання у цьому будинку написав опери «Вій» (1946), «Утікачі» (1948), «Слава» (1955—62), симфонічні й камерні інструментальні твори, романси, пісні, хори й кантати, здійснив редакцію та оркестровку ряду творів композиторів минулого.

У цій садибі після переїзду з Москви у березні 1917 проживав Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — громадський, політичний і державний діяч, прозаїк і драматург, голова Директорії УНР (листопад 1918 — лютий 1919). З перших днів Української революції включився у діяльність, спрямовану на створення демократичної української держави. З квітня 1917 голова ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії, ініціатор видання і редактор «Робітничої газети» — друкованого органу партії. Брав активну участь у роботі з формування представницьких органів селян, солдатів, створенні профспілок робітників. Після обрання заступником голови Української Центральної Ради та членом її Комітету (квітень 1917) спрямував зусилля на створення основ автономної української республіки у складі Росії. З червня 1917 очолював перший крайовий уряд — Генеральний секретаріат, одночасно керував діяльністю відомства внутрішніх справ, голова української делегації на переговорах між Українською Центральною Радою і петроградським Тимчасовим урядом щодо надання Україні автономії (травень і липень 1917), роз'яснював у пресі мету і завдання українського демократичного визвольного руху, написав тексти таких політичних документів, як Перший Універсал Української Центральної Ради (червень 1917) і декларацію Генерального секретаріату (вересень 1917), брав участь у підготовці інших Універсалів. У квітні 1918 виступив одним із засновників Українського національного союзу, опозиційного режиму гетьмана П. Скоропадського, у листопаді 1918 — Директорії, яка очолила антигетьманське повстання. З осені 1917 мешкав на вул. Пушкінській, 20 (будинок не зберігся)

У кін. 1945 — на поч. 1946 у квартирі № 5 будинку № 23 жив Дерев'янко Кузьма Миколайович (1904—54) — військовий, дипломат, педагог, генерал- лейтенант. Народився в с. Косенівці Уманського пов. Київської губ. (тепер Черкаської обл.). З 1922 — у Червоній армії, курсант військових шкіл у Києві, Харкові, де досконало вивчив японську мову. Служив командиром взводу, командиром роти, завідувачем військового кабінету Будинку Червоної армії, помічником начальника і начальником штабу 296-го стрілецького полку в м. Смілі. 1933 закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе в Москві. Учасник радянсько-фінляндської війни 1939— 40. Під час Великої Вітчизняної війни начальник розвідвідділу Північно-Західного фронту (з червня 1941), начальник штабу 53-ї армії (з 1942), брав участь у підготовці Курської битви; начальник штабу 57-ї армії (грудень 1943 — лютий 1944). У серпні 1945 призначений представником СРСР при штабі американських Збройних сил на Тихому океані під керівництвом генерала Д. Макартура, який виконував обов'язки Верховного головнокомандувача союзних армій. 2 вересня 1945 від імені Радянського Союзу підписав Акт про капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській бухті. Підготував разом з військовими експертами детальні звіти про наслідки вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі.

Під час проживання в Києві працював у Київському артилерійському училищі ім. М. Фрунзе. У січні 1946 призначений членом Союзної ради для Японії від СРСР, виїхав у Токіо, займався дипломатичною роботою. З 1951 очолював кафедру в Академії Генерального штабу. Помер в Москві, похований на Новодівочому цвинтарі. Ім'ям К. Дерев'янка названо вулиці в Умані й рідному селі.

1945 у садибі мешкала Павличенко Людмила Михайлівна (1916—74) — майор, Герой Радянського Союзу (1943). В Червоній армії з 1941. В роки Великої Вітчизняної війни як снайпер 54-го стрілецького полку (25-а стрілецька дивізія, Приморська армія, Північно-Кавказький фронт) відзначилася під час оборони Одеси (1941) і Севастополя (1941—42). На липень 1942 лейтенант Л. Павличенко зі снайперської гвинтівки знищила 309 гітлерівців. Під час проживання у садибі закінчувала історичний факультет Київського університету (поступила в 1937). З 1945 жила у Москві.

1972 над входом у фасадний будинок встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним профільним портретом М. Вериківського і нотним текстом з головною музичною темою опери «Наймичка» (ск. О. Скобликов, арх. А.Ігнащенко).

Пушкінська, 24-А

Садиба, 1888, 1897 рр.

Головний будинок № 24-А

Триповерховий з напівпідвальним і мансардним поверхами, цегляний, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий з заломом, покрівля з сучасного матеріалу.

Композиція чолового фасаду симетрично-осьова, в декоративному оздобленні використано елементи неоренесансу. Центральну частину виділено незначним ризалітом, підкреслену лопатками й пілястрами. Тут розташовується головний вхід, над яким на рівні другого поверху арковий проріз вікна, що освітлює сходи. Вікно фланковано напівколонками з коринфськими капітелями, на які спирається декорована сухариками арка. Обабіч вікна пілястри прикрашені вузькими вертикальними нішами. У лівому крилі міститься проїзд на подвір'я. Площину стіни прорізують симетрично розташовані пари вікон з пласкими перемичками, на третьому поверсі — вікна з арковими перемичками. Стіну другого поверху декоровано під дощаний руст. Міжповерхові карнизи прикрашено сухариками. Підвіконні полиці другого—третього поверхів мають вставки, прикрашені дробленою цеглою на розчині й розетками в центрі.

Флігель № 24-Б

На подвір'ї, паралельно фасадному будинку. П'ятиповерховий на підвалі, цегляний, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм. У декорі фасаду використано цегляні деталі. В центрі — отвір головного входу з напівциркульною перемичкою, фланкований напівколонами, поставленими на високі бази. До входу ведуть сходи. Центральну частину фасаду акцентовано великими вікнами, що освітлюють сходову клітку. Фасад по вертикалі розділено лопатками, по горизонталі — міжповерховими гуртами, прикрашеними сухариками. Вікна прямокутні з клинчастими перемичками. Збереглися первісні металеві ґрати балконів.

Пам'ятка — цінний зразок житлової архітектури міста кін. 19 ст.

Пушкінська, 28/9

Садиба 1875-77, в якій містилися правління Південно-Російського товариства заохочення землеробства й сільської промисловості, Друге Київське комерційне училище, проживав Поспєлов В. П.

Зведено за єдиним проектом академіка архітектури О.Гросса; у проектуванні та будівництві брав участь арх. В. Ніколаєв. Комплекс споруджено на замовлення купця 1-ї гільдії, голови Київського біржового комітету М. Хрякова. Первісно складався з чотириповерхової, у плані прямокутної споруди вздовж фронту вул. Пушкінської (у той час вул. Новоєлизаветинська, 2); перпендикулярного до неї, Г-подібного в плані триповерхового корпусу вздовж фронту бульвару; двоповерхового службового флігеля та одноповерхових служб у глибині садиби (втрачені). Споруда на вул. Пушкінській спочатку призначалася для нежитлових приміщень, споруда з боку бульвару — для квартир з господарськими приміщеннями в надвірному крилі. Входи в обидва будинки підкреслювали завершення з лучковими фронтонами та люкарнами (не збереглися). Під час Великої Вітчизняної війни забудова садиби постраждала від пожежі (зокрема, згоріли дерев'яні перекриття й перегородки чолових споруд 1944 ділянку з будівлями передали Союзукрпапіртресту для відбудови під контору та житло. 1947-49 відновлено головні будівлі як єдиний об'єм з надбудовою четвертого поверху з боку бульв. Т. Шевченка (арх. В. Меланчук) та внутрішнім переплануванням. Ця реконструкція, а також пізніша надбудова над усім об'ємом п'ятого поверху негативно вплинули на об'ємно-просторовий вигляд фасадної споруди, зробивши її занадто важкою та знівелювавши силует.

Головний будинок

П'ятиповерховий, цегляний, пофарбований, у плані близький до П-подібного. Має два входи з боку вул. Пушкінської, один — з боку бульв. Т. Шевченка. Внаслідок перепаду рельєфу перший поверх з боку бульвару частково набув вигляду цокольного напівповерху. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Як активні елементи вертикального членування застосовано канелюровані на постаментах коринфські пілястри на рівні третього—четвертого поверхів, які на нижніх поверхах продовжуються муфтованими та фільончастими лопатками. Декор фасадів складають також рустування нижньої частини та міжвіконь, виразні обрамлення прямокутних вікон, ліплені прикраси (зокрема, оздоблення фриза та зображення в замкових каменях вікон другого поверху символу торгівлі — кадуцея), міжповерхові гурти, оригінальні балкони на фігурних металевих кронштейнах. Цоколь облицьовано сірим гранітом. В архітектурних формах тильного, скромно декорованого фасаду прочитується первісна дводільна структура споруди: на лівому крилі збереглися неоготичні гранчасті стовпчики-лопатки (перший—третій поверхи). З боку вул. Пушкінської в гарній цегляній огорожі в стилі необароко, що має ордерну побудову, влаштовано проїзд на подвір'я. За допомогою спарених муфтованих напівколон тосканського ордера, які встановлено на цоколь, облицьований сірим полірованим гранітом, площину огорожі розбито на три великі й чотири малі прясла. В малі вписано хвіртку й однакові за формою вузькі фальшиві арки, у велике центральне прясло — прямокутну фільонку, у великі бічні прясла — аркову браму та ідентичну за формою фальшиву арку. Осі брами та симетричної арки підкреслено бароковими щипцями з бічними волютами та трикутним розірваним фронтоном. Первісні стулки воріт і хвіртки втрачено.

Флігель

У глибині подвір'я, в його лівій частині. До 2002 капітально відремонтований з добудовою третього поверху і високої мансарди. Триповерховий з мансардою, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний з центральним тривіконним ризалітом, в якому міститься вхід. Перекриття пласкі, дах вальмовий з заломом, під сучасним покрівельним матеріалом, що імітує черепицю.

Два нижні поверхи оздоблено у стилі історизм з елементами неоготики. Головний фасад симетричний за композицією, вікна і двері прямокутної форми. Простінки другого поверху декоровано фрагментами аркатури з тонкими напівколонками, наріжжя й членування фасаду — гранчастими лопатками- лізенами. Міжповерховий і карнизний гурти прикрашено зубчиками. Третій поверх з вінцевим щипцем і мансарду виконано у стилістиці бароко.

Забудова садиби — цікавий зразок багатофункціонального комплексу 2-ї пол. 19 ст. у стилі історизм, зведеного одночасно за єдиним архітектурним задумом.

1892-1914 в садибі містилися правління й склади Південно-Російського товариства заохочення землеробства й сільської промисловості (Київський землеробський синдикат). Його засновником, першим головою (згодом членом правління) був Б. Ханенко — культурний і громадський діяч, меценат, колекціонер. У 1897 за поданням міністра фінансів Російської імперії за діяльність на цій посаді йому було пожалувано чин надвірного радника. Пізніше товариство очолювали: Г. Вишневський (до 1906) — київський повітовий предводитель дворянства, депутат Дворянського зібрання від Васильківського пов., один з директорів Київського дворянського клубу, член ради Слов'янського доброчинного товариства, губернського комітету піклування про народну тверезість; з 1906 — М. Шестаков — член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків,

Київського відділення товариства сприяння жіночій сільськогосподарській освіті (скарбник), оціночної комісії Київського земельного банку. Товариство ставило за мету сприяти розвитку сільських господарств Київської, Подільської і Волинської, Бессарабської, Полтавської, Харківської, Херсонської й Чернігівської губерній. Мало свої агентства у Кишиневі, Миколаєві, Одесі. На 1 січня 1899 об'єднувало 346 членів. До його складу входили відділи: землеробських машин і знарядь праці, польового й городнього насіння, штучних добрив, предметів споживання в сільському господарстві, комісійної купівлі-продажу продукції хліборобства. При товаристві діяли в різний час: сільськогосподарська лабораторія й мережа дослідних ланів (завідувач — магістр сільського господарства С.Франкфурт), ентомологічна станція (завідувач В. Поспєлов, акад. АН УРСР з 1939), експертна комісія з очищення стічних вод (голова — професор Київського університету В. Високович; один з членів — С. Реформатський, акад. АН СРСР з 1929). На поч. 1910-х рр. мало штат роз'їзних агрономів, в числі яких був О. Душечкін (акад. АН УРСР з 1944 одночасно помічник завідувача лабораторії (з 1912). В будинку розміщувалася також редакція журналу товариства «Хозяйство», яку очолював М. Шестаков. У 1914 правління товариства переїхало на сучасну вул. Б. Хмельницького, 46.

З 1896 частину садиби займали щойно відкриті приватні навчальні заклади П. Натансона: чоловіче комерційне училище та підготовчі курси для вступу у гімназію або реальне училище. У 1902 через несприятливі обставини училищу П. Натансона загрожувало закриття, у зв'язку з чим Київське купецьке товариство прийняло його під своє опікування і перейменувало заклад на Друге Київське комерційне училище. Училище займало третій—четвертий поверхи будівлі на вул. Пушкінській та другий—третій поверхи об'єму з боку бульвару. Через обмежену площу приміщень та необхідність пристосування житлових квартир під класи неодноразово розглядалося питання про зведення нової споруди. В 1911 училище придбало у власність садибу, на якій воно містилося. Було складено кілька варіантів проекту навчального корпусу на терені садиби (зокрема, проект Е. Брадтмана у 1912, проект А. Мінкуса у 1914) з перетворенням наявного будинку на прибуткове житло, але цей задум не здійснився. В училищі навчалося бл. 400 учнів. Курс був розрахований на п'ять загальноосвітніх і два фахових класи: діяли також підготовчі класи з з двох (у 1902-04 з трьох відділень) У фахових класах викладалися, зокрема, політична економія, бухгалтерська й товарна справи. Училище надавало середню комерційну освіту, випускники могли продовжувати навчання у комерційних інститутах. Було підпорядковане Міністерству фінансів, з 1905 — Міністерству торгівлі й промисловості. Справами закладу керувала опікунська рада при купецькому товаристві (перший голова — купецький староста М. Чоко- лов). До складу ради входили місцеві підприємці М. Гальперін, В. Гінцбург, Д. Марголін, Я. Ріхерт та ін. Почесними опікунами училища були, зокрема, відомі цукрозаводчики Лаз. та Л. Бродські. При училищі діяло товариство допомоги нужденним учням. Купецьке товариство запровадило для вихованців стипендії ім. С. Вітте та М. Чоколова. У різний час в училищі викладали вчені: природознавці К. Пурієвич та В.Тарасенко, історик І. Лучицький, лікарем з очних захворювань працював І. Руберт. Статут закладу дозволяв навчання до 50 відсотків євреїв (значно більше, ніж за т. зв. відсотковою нормою); законовчителем з іудейської релігії в училищі з 1903 працював історик І. Галант (Глянц), з 1919 співробітник, у 1920-х рр. керівник і секретар постійної єврейської історико-археографічної комісії УАН. Тут вчився майбутній художник театру Н. Шифрін

1908-11 садибі проживав Поспєлов Володимир Петрович (1872—1949) — зоолог-ентомолог, акад. АН УРСР з 1939), перший директор Інституту ентомології і фітопатології АН УРСР (1946—49). У 1904 заснував у Києві першу в Російській державі ентомологічну станцію при Південно-Російському товаристві заохочення землеробства й сільської промисловості. Очолюючи її до літа 1913, здійснював численні поїздки по регіонах України. На основі зібраних матеріалів провів ґрунтовні дослідження з питань захисту рослин від шкідників і хвороб, результати яких було опубліковано у бл. 50 наукових працях і великій монографії про бурякового довгоносика. У цей період одним з перших почав розробляти біологічний метод боротьби з шкідниками, організував міжнародний конкурс оприскувачів рослин (1912), матеріали якого мали велике практичне значення. Одночасно очолював ентомологічну секцію Київського товариства любителів природи, викладав у Київському університеті, на Вищих жіночих курсах і в інших навчальних закладах. Засновник і редактор (1912—14) першого в Росії спеціального журналу з прикладної ентомології — «Знтомологический вестник», ініціатор проведення у Києві 1913 першого Всеросійського з'їзду ентомологів. Влітку 1913 переїхав у Воронеж на запрошення обійняти посаду професора щойно заснованого там сільськогосподарського інституту. 1906—08 жив на вул. Володимирській, 67, у 1911-13 — на вул. Тарасівській, 5 (будинок не зберігся), у 1940-і рр. — на вул. Горького, 4—6.

Після закриття у 1920 комерційного училища в садибі містилися навчальні заклади: трудова школа, Друга торговельна профшкола, середня школа № 40 (до 1941).

Пушкінська, 30

Садиба 1874, в якій проживав Крутиков П. С., містився Український Червоний Хрест

На його замовлення арх. О. Шіле склав проект фасадного і флігельного будинків, затверджений у грудні 1873. Він же здійснював наступного року нагляд за будівництвом. На ділянці було зведено фасадний, одноповерховий з боку вулиці та з мезоніном з боку подвір'я особняк, об'єднаний з двоповерховим цегляним флігелем, де містилися кухня, кімнати для прислуги та комори. Окремо на подвір'ї стояв цегляний сарай зі стайнею (вся забудова збереглася). На частині ділянки з боку вул. Пушкінської, 28 був розбитий невеличкий сад.

Особняк № 30

Складається з одноповерхової на високому цоколі фасадної частини, що має невеликий мезонін на фланзі тильного фасаду, та двоповерхового цегляного бічного крила з окремим входом. Цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. У тилах будинку на підвищенні рельєфу утворено терасу. Первісне внутрішнє планування не збереглося.

Структура головного фасаду з непарним числом прямокутних віконних прорізів (дев'ять) та прибудованим праворуч окремим тамбуром входу є характерною для домобудування доби пізнього класицизму, оздоблення виконано у цегляному стилі. Дві симетричні композиційні осі фасаду виділено тривіконними розкріповками, завершеними ступінчастими аттиками з вписаною в них глухою лучковою аркою. Вікна декоровано знизу прямокутними нішками, нагорі — опуклими фільонками з вирізаними кутами. Карниз підкреслено мережкою зубчиків, цоколь облицьовано сірим полірованим гранітом, вхід — рожевим гранітом. Дворові фасади не мають архітектурного опорядження, окрім зубчастого карниза.

Будинок — зразок перехідного етапу розвитку архітектури від пізнього класицизму до історизму.

Флігель № 30-Б

У глибині подвір'я, вздовж межі з суміжною ділянкою № 32. Первісно одноповерховий, цегляний, у плані — видовжений прямокутник. У центрі фасаду два великі лучкові прорізи колишніх брам (тепер замуровані). Інші вікна й двоє дверей мають прямокутну форму. Будівлю завершував карниз із зубчиками. Тепер відремонтований зі зведенням другого поверху і влаштуванням вальмового даху з бляшаним покриттям.

Садиба — цінний зразок малоповерхової забудови вулиці 19 ст.

До радянського часу садиба належала родині Крутикових. Її власницею була дружина генерал-майора С. Крутикова — Є. Крутикова. Тут виросли сини домовласників. Крутиков Олександр Сильвестрович — інженер шляхів сполучень, працював у технічному відділі Управління Південно-Західної залізниці. Проживав на поч. 20 ст. у Святошині.

Крутиков Петро Сильвестрович (1861—?) — спортсмен, дресирувальник, цирковий наїзник, засновник стаціонарного цирку в Києві на сучасній вул. Архітектора Городецького (1903, будинок не зберігся). Навчався у Колегії Павла Ґалаґана (1875—80), потім закінчив юридичний факультет Київського університету і впродовж п'яти років служив чиновником з особливих доручень при канцелярії Київського, Волинського, Подільського генерал-губернатора, у Київській судовій палаті. Полишив службу заради давнього захоплення дресируванням коней. Придбавши садибу на сучасній вул. Червоноармійській, 36 (не збереглася), мешкав у ній, побудував поряд манеж на 200 місць і з 1890 давав тут 2—3 рази на рік публічні вистави. За сім років видресирував бл. 250 коней. Видав 1894 книгу, присвячену методиці дресирування. Гастролював у Москві, Санкт-Петербурзі, Одесі, Франції, Румунії. збудував власний цирк «Гіппо-Палас» («Кінний палац») — один з найбільших в Європі, який уславився і як концертна зала, де виступали видатні циркові та естрадні артисти, співаки, письменники. Залишив яскравий слід в історії цирку як неперевершений дресирувальник коней, його циркові номери залишилися недосяжними для інших виконавців. Виступав цирку до 1913. Востаннє ім'я П. Крутикова зустрічається у київській пресі у 1919.

У радянський час садибу націоналізували, в ній розташовувалися різні установи.

У кін. 1941 — на поч. 1942 тут містився Український Червоний Хрест, створений Міською управою за сприяння ОУН з метою допомоги пораненим, хворим і біженцям. Мав у місті кілька притулків. Заборонений окупаційною владою. У повоєнний час садибу займало Товариство Червоного Хреста УРСР.

Пушкінська, 31-А, 31-Б, 31-В

Садиба 1898, в якій проживали Бертьє Д. С., Домбровський М. П.

1920—50 у квартирі № 10 проживав Бертьє Давид Соломонович (справж. — Лівшиць; 1882—1950) — скрипаль, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1938). У 1920—30-х рр. багато концертував, викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (з 1922 професор), був першим скрипалем квартету Київської філармонії. Одночасно у 1920—25 викладач класу скрипки в музичній школі єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна Ліга», брав участь у багатьох її культурно-громадських заходах у Києві. 1907-12 у садибі проживав Домбровський Мар'ян Павлович (1876—1957 піаніст, педагог. Після закінчення Санкт-Петербурзької консерваторії (1900) працював у Саратові. З вересня 1907 старший ординарний викладач класу гри на фортепіано Київського музичного училища Російського музичного товариства. З 1913 професор Київської консерваторії. Пізніше мешкав на вул. Пушкінській, 2/11 (будинок не зберігся). 1922 емігрував у Варшаву. У 1910-х рр. у садибі містилися редакція і контора «Вегетарианского обозрения» (1912, редактор — адвокат И. Скловський); книговидавництво і книжковий склад «Самопомощь» (видавці — Л. Фіш, И. Перпер), видавниче товариство Л. Фіша, контори довідкових видань «Вся Россия. Адресная и справочная книга Российской империи» і «Весь Юго-Западнмй край».

Пушкінська, 32-А, 32-Б

Садиба 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., в якій проживав Ульянов Д. І., містилися приватні навчальні заклади, правління Спілки композиторів України, редакція журналу «Радуга», де працювали відомі діячі науки і культури

Головний будинок № 32-32-А

Пушк 32

Споруджено 1875 за проектом арх. О. Шіле на замовлення дружини генерала Д. Павлової. Двоповерховий з цокольним напівповерхом і підвалами, цегляний, пофарбований. У тилу середньої частини чолового об'єму надбудовано мезонін.

Будівля вирізняється унікальним планувальним вирішенням: складається з двох прямокутних у плані корпусів, коротший з яких (№ 32-а) розташований у другому ряді забудови паралельно фасадному (№ 32) і з'єднаний з ним двоповерховими переходами-галереями, внаслідок чого утворилося замкнене подвір'я-каре з чотирма арками проїздів по осях флангів. Перекриті коробовими склепіннями головні проїзди ведуть з вулиці в глибину подвір'я. Чоловий корпус складається з двох симетричних секцій з окремими входами. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у цегляному стилі з окремими декоративними деталями неоготичного характеру (карниз, щипці тощо). На чоловому симетричному фасаді виділено три композиційні осі, одна з яких відповідає в'їзній арці, дві бічні — входам. Центральну вісь на другому поверсі підкреслено розкріповкою, балконом та прямокутним тридільним аттиком, бічні — прямокутними в плані еркерами на ступінчастих цегляних кронштейнах та трикутними щипцями. Додатковим архітектурним засобом, що виділяє осі, є аркові вікна. Інші вікна прямокутної форми. Площину стіни розчленовано лопатками та гуртами, завершено ярусним чарунковим карнизом з парапетами. Цегляний декор складається з зубців, нішок, ступінчастих кронштейнів і модульйонів, тонких напівколонок в обрамленні окремих вікон. Обабіч арки проїзду розташовані декоративні аркові ніші. Тильні фасади вирішені стримано, без декору.

Будинок відзначається незвичайною об'ємно-просторовою структурою.

Флігель № 32-Б

У глибині ділянки, паралельно головному будинку. Зведено у кін. 19 — на поч. 20 ст. як житловий будинок.

Первісно триповерховий з підвалами (четвертий поверх і мансарду надбудовано у радянський час), цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, трисекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Симетричний головний фасад на двадцять п'ять віконних осей вирішено у цегляному стилі з елементами неоготики і фортечної архітектури. Дві композиційні осі виділено двовіконними розкріповками, оздобленими ланцюжками (наріжними й середнім) діамантового й окантового рустів, що чергуються. Нижче надбудованого поверху в розкріповках залишився ряд невеликих прямокутних отворів, що імітують бійниці. Основні площини первісного фасаду двоярусні: перший ярус рустований, другий і третій поверхи об'єднані в другий ярус окантованими зубцями стрілчастими арками, які охоплюють один ряд вікон. Вікна та двері — з лучковими перемичками. Над вікнами третього поверху розетки з декоративним елементом у вигляді чотирилисника. Підвіконні нішки оформлено городцями (другий поверх) та поребриком (третій поверх), надвіконня першого поверху — ступінчастими зубцями. Первісні ґрати балконів майже не збереглися.

Будинок — рідкісний зразок застосування форм неоготики з елементами оборонного будівництва в житловій архітектурі міста. Серед історичної забудови центру Києва садиба виділяється оригінальністю архітектурно-планувального вирішення.

З жовтня 1903 до 2 січня 1904 й у листопаді 1904 — січні 1905 у квартирі № 4 головного будинку проживав Ульянов Дмитро Ілліч (1874—1943) — політичний, державний діяч. Брат В. Леніна. Мешкав разом з дружиною А. Нещеретовою-Ульяновою. Прибув у Київ у серпні 1903 за дорученням ЦК РСДРП. Спочатку жив на сучасній вул. Б. Хмельницького, 80 (будинок не зберігся). Офіційно займався медичною практикою у клініці М. Жука (вул. Саксаганського, 122; будинок не зберігся). Нелегально брав участь у діяльності Російського бюро ЦК РСДРП, один з трьох членів якого Г. Кржижановський жив на сусідній вул. Терещенківській, 11. 2 січня 1904 Д. Ульянов заарештований, до 22 листопада утримувався в Лук'янівській в'язниці. Звільнений за браком доказів. 10 січня 1905 року виїхав з Києва.

На поч. 20 ст. у садибі містилися зуболікувальна школа приват-доцента Київського університету М. Жука, в якій викладали відомі лікарі й вчені, професори університету В. Високо- вич і П. Морозов, приват-доцент А.-Ф. Ю. Зіверт; приватний навчальний заклад 1-го розряду (за програмою міністерських гімназій) В. Покривницького, в якому працював історик П. Смирнов.

У 1900—10-х рр. другий поверх головного будинку займала приватна жіноча гімназія С. Ігнатьєвої. 1915 в ній викладала російську мову С. Зелінська-Луначарська, дружина брата відомого політичного і державного діяча А. Луначарського, яка брала активну участь у громадському і культурному житті Києва. С. Ігнатьєва видавала ілюстрований журнал для сім'ї й школи «Утро жизни», редакція якого працювала у цьому ж будинку. Редактор С. Мельников. 1919 тут містився приватний навчальний заклад Л. Сороколової, в якому вчився у старшому підготовчому класі майбутній письменник В. Некрасов.

З 1968 у головному будинку працювала редакція щомісячного літературно- художнього і громадсько-політичного журналу «Радуга» — органу Спілки письменників України. Протягом 20 років членом його редколегії був В. Некрасов. З 2002 редакція журналу міститься на вул. Б. Хмельницького, 51-а.

З 1968 в будинку № 32 містяться правління Спілки композиторів України та її Київської організації, видавництво «Музична Україна». З їхньою роботою пов'язана діяльність відомих українських композиторів і музичних діячів. 1967-89 головою правління Спілки композиторів України був Штогаренко Андрій Якович (1902—92) — композитор, педагог, народний артист СРСР (з 1972), Герой Соціалістичної Праці (1982).

1963 ліворуч від проїзду на подвір'я головного будинку встановлено гранітну меморіальну дошку, 1970 замінено на бронзову з барельєфним портретом Д. Ульянова (ск. К. Кузнецов, арх. В. Гнєздилов).

Пушкінська, 33

Житловий будинок 1895—96, в якому проживали Баранецький О. В., Шапіро М. Й.

Чотириповерховий (верхній поверх надбудовано пізніше) з мансардою і напівпідвалом, цегляний, тинькований під розшивку швів, у плані прямокутний, односекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм з елементами неоренесансу. Головний фасад симетрично оформлено чотирма напівколонами коринфського ордера з ліпленими декоративними картушами в нижній частині. Напівколони встановлено на п'єдестали, що спираються на кронштейни, прикрашені лев'ячими маскаронами. Вертикалі напівколон зорово підтримано в надбудованому поверсі чотирма скульптурними вазами. Фасад прикрашено ліпленими вставками, характерними для київських будинків 1890-х рр., картушем з ініціалами власника будинку («А. П.»), кованими металевими ґратами балконів другого і третього поверхів. Вхід і парадні сходи — в центрі будинку. У тилу парадних розташовувалися чорні сходи з виходом на подвір'я (не збереглися). Праворуч — арка проїзду з металевою кованою брамою.

Споруда — характерний зразок прибуткового будинку, зведеного в кін.ст. під час київської «будівельної лихоманки».

У кін. 19 — на поч. 20 ст. в будинку проживав Баранецький Осип Васильович (1843—1905) — фізіолог і анатом рослин, педагог, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1897). Перший професор анатомії і фізіології рослин Київського університету (з 1873). У період проживання в цьому будинку був також членом Опікунської ради при Київському навчальному окрузі, товаришем голів Фізико-ме- дичного товариства і Київського товариства природознавців при університеті. Вивчав осмотичні властивості рослинних клітин, фотосинтез, ріст рослин, разом зі своїм учнем А. Фамінци- ним довів складну природу лишайників. У 1880-х — на поч. 1890-х рр. мешкав на сучасних вулицях Саксаганського, 22 та І. Франка, 6 (будинки не збереглися), з 1902 — на вул. Саксаганського, 30.

У 1920—30-х рр. у квартирі № 4 жив Шапіро Микола Йосипович (? — ?) — стоматолог, педагог, завідувач кафедри оперативної стоматології Київського державного медичного інституту (1920—32). Один з організаторів одонтологічного факультету. Досліджував проблеми лікування абсцесів щелепно- лицьової ділянки та щелепних кіст.

Пушкінська, 34

Особняк 1875-91, в якому проживали Гарнич-Гарницькі Є. Ф. і Ф. М., містився Київський окружний комітет Українського товариства Червоного Хреста

Фасад було оздоблено у стилі неоготи- ки — зі стрілчастими вікнами, потужними лопатками й аркатурним фризом. 1883 на замовлення домовласника споруджено другий поверх (також з елементами готики) за проектом арх. Хойнацького. Перший поверх мав 13 кімнат, три передпокої, два коридори, ванну і туалет. 12 кімнат було оббито французькими шпалерами, в трьох кімнатах — дубовий паркет, в інших — підлога з соснових дощок. Другий поверх включав 16 кімнат, три передпокої, ванну та два туалети. У п'яти кімнатах був дубовий паркет. На території садиби також розташовувалися цегляний флігель, два каретника, стайня і три дров'яника. На ділянці був фруктовий сад. У 1891 власником садиби став київський купець 1-ї гільдії, потомствений почесний громадянин Н.Тульчинський. Того ж року на його замовлення зведено третій поверх будинку за проектом арх. Я. Вольмана, дещо нижчий за другий, також оформлений у неоготичному стилі. За духівницею І.-Н. Тульчинського 1898 садиба перейшла у власність доньки купця Л. Еттінгер, яка володіла нею до націоналізації в радянський час. У 1992—93 будинок капітально реконструйовано з добудовою двоповерхового об'єму з боку подвір'я й зміною внутрішнього планування. В глибині ділянки зберігся півтораповерховий цегляний флігель (не має архітектурно-історичної цінності).

Триповерховий з напівпідвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Має два входи — у центрі й на лівому фланзі та проїзд на подвір'я (праворуч). Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм. Чоловий фасад без виразних пластичних акцентів симетричний за композицією відносно осі входу, підкресленої двома невеликими балконами. Весь декор цегляний. Ритміку фасадної площини визначають горизонтальні смуги карнизів з аркатурою, групи здвоєних вікон, розкреслених вертикалями лопаток, що на рівні даху завершуються стовпчиками парапету над вінцевим карнизом, оздобленим ступінчастими модульйонами. Стрілчасті за формою прорізи входів і вікон окреслено простими лиштвами. Тильний фасад добудованого об'єму не має архітектурного оздоблення.

Будинок — зразок вдалого застосування форм неоготики у житловому будівництві кін. 19 ст..

1875-91 тут проживав Гарнич-Гарницький Федір Минович (1834— 1908) — хімік, професор Київського університету. Походив з дворян Полтавської губ. По закінченні 1856 Харківського університету вдосконалювався на власні кошти у хімічній лабораторії Ш.А. Вюрца в Парижі. Пізніше викладав у Харківському, з 1870 — у Київському університетах, у 1880-х рр. декан фізико-математичного факультету. Переїхавши у Київ, мешкав спочатку в університеті. Член Паризького (з 1858) і Російського (з 1871) хімічних товариств, Київського товариства природознавців (з 1870). 1891 переїхав у Санкт-Петербург, 1901 вийшов у відставку. Навідувався до дітей у Київ. У цьому будинку мешкав до 1891 його син Гарнич-Гарницький Євген Федорович (1862—1919) — лікар, громадсько-політичний діяч. У ці роки закінчив Першу Київську гімназію (1883), здобув медичну освіту. Пізніше жив в інших будинках на вул. Пушкінській: в № 11-б, з 1903 — в № 9 (див. ст. 459.5), з 1914 — в № 22.

У 1920—30-х рр. особняк займав Київський окружний комітет Українського Червоного Хреста, що мав на меті допомагати органам охорони здоров'я у поширенні мережі медичних установ, проведенні медико-санітарної роботи в місті і на селі. На 1 січня 1928 Український Червоний Хрест Київщини мав у Києві п'ять поліклінік, одну хірургічну та гінекологічну лікарню, молочну кухню «Крапля молока», три дитячі профамбулаторії; на селі — три тубдиспансери, дві лікарські та шість акушерсько-фельдшерських амбулаторій, два акушерські пункти, дитячу консультацію, пересувний зуболікувальний кабінет, чотири лазні та нічліжний будинок. Крім того, члени комітету, що складався з 29 осіб, організовували гуртки першої медичної допомоги, курси червоних сестер та курси з газооборони для лікарів. До складу комітету входили: гігієніст та епідеміолог, акад. (з 1921) і неодмінний секретар (1928—34) ВУАН О. Корчак- Чепурківський; мікробіолог, директор (1919—31) київського Бактеріологічного (з 1920 — Санітарно-бактеріологічного) інституту М. Нещадименко. Пізніше тут містилися різні установи.

Пушкінська, 35, 35-Б, 37-А та 37-Б

Садиба 1884-96, в якій проживали відомі діячі науки і культури, містилася явочна квартира підпільної групи Кудрі І. Д.

Садиба, утворена в декілька етапів, належала думському діячеві Ф. Міхельсону. 1884 зведено прибутковий будинок № 35, 1888 — флігель № 35-б, обидва — за проектами академіка архітектури В. Сичугова під керівництвом техніка П. Воронцова. 1896 комплекс завершено спорудженням будинків № 37-а і 37-б, які повторювали архітектурні форми двох попередніх споруд (керівник будівельних робіт — М. Добачевський). Надбудову верхнього поверху в усіх чотирьох спорудах здійснено 1946—49 (№ 37-б — за проектом арх. В. Меланчук).

Головні будинки № 35, 37-А

Пушк 35-А Фасад

Чотириповерхові з напівпідвалами, цегляні, у плані Т-подібні, односекційні. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. В оздобленні фасадів використано мотиви неоренесансу, поєднані з декоративним цегляним муруванням. Архітектурне вирішення фасадів вирізняється деякою сухістю пророблення деталей, характерною для творчого почерку В. Сичугова. Головні фасади симетричні, їхню композицію формують виділені лопатками двовіконні фланги (за проектом завершувалися вежками- пірамідками) з проїздом на подвір'я (праворуч) і подібним за розмірами нижнім лучковим вікном (ліворуч). Декор фасадів цегляний (пояси, поребрики, сухарики), ліплений (вставки рослинного орнаменту) та з тиньку (офактурені русти лопаток і архівольтів). Вікна лучкові (перший поверх), прямокутні (другий поверх) та аркові (третій поверх). Рівномірні ритмічні членування центральних частин фасадів створюють міжвіконні рустовані лопатки, що на третьому поверсі оздоблені парними пілястрочками, на які спираються рустовані архівольти вікон. Розташовані у центрі фасадів входи до будинків архітектурно не виділені (проект передбачав влаштування балкона-піддашшя на металевих колонках). Перший поверх завершує пояс діамантового цегляного русту. Під вікнами третього виразною смугою проходять вставки ліпленого рослинного орнаменту. Вирішений у спрощених формах четвертий (надбудований) поверх ритмічно пов'язаний з фасадом. В інтер'єрах будинків частково збереглися рельєфні плафони та кахляні груби. Зблоковані будинки утворюють один з найнасиченіших пластичних фрагментів ансамблевого характеру в забудові вулиці.

Флігелі № 35-Б, 37-Б

Розташовані впритул у глибині подвір'я. Чотириповерхові з напівпідвалами, цегляні, пофарбовані, у плані прямокутні, односекційні. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Оформлення фасадів виконане на основі стилізованих ренесансно-барокових форм. Фасад будинку № 37-б вирізняється деякими деталями архітектурного оздоблення. Обидва будинки мають симетричну композицію фасадів з центральною розкріповкою, завершеною двома фронтонами — первісним напівциркульним на третьому поверсі та широким лучковим на четвертому (надбудованому) поверсі, виконаному в традиціях модерну. Осі розкріповок виділено високими арковими вікнами сходових кліток з великою розеткою над ними та трилопатевими сандриками входів. Фільонки над входами прикрашено рельєфними орнаментальними композиціями з ініціалом власника будинку «М» (№ 35-б) і датою «1896» (№ 37-б). У цілому вирішення фасадів відзначається підкресленою декоративністю й репрезентативністю внаслідок різноманіття форм віконних прорізів, широкого використання ліплених деталей (розеток, гірлянд, картушів, маскаронів) та рельєфних композицій. В обох будинках збереглося первісне оформлення інтер'єрів житлових приміщень (ліплені плафони, кахляні груби) та сходових кліток.

Частину подвір'я перед флігелем № 37-б займають господарські приміщеня приміщення, вхід до яких розташований у приямку напівпідвального поверху, огородженого балюстрадою.

Садиба — рідкісний зразок вирішення великого прибуткового комплексу в стилі історизм на основі дублювання однакових проектів на одній ділянці.

У садибі проживали відомі діячі науки і культури.

На поч. 1900-х рр. в одному з будинків в одному з будинків комплексу № 37-а, 37-б — Армашевський Петро Якович (1851—1919) — геолог-петрограф, професор кафедри мінералогії і геології Київського університету (з 1895), доктор геології і геогнозії (з 1903). У ці роки декан фізико-математичного факультету (1905—09), завідувач Вищих жіночих курсів (з 1907), член, голова (1906—08) Київського товариства природодослідників і член Бібліотечної комісії (з 1908) при університеті, голова Київського відділу Російського товариства захисту тварин (з 1902) і мінералогічної секції Товариства любителів природи (з 1908). Щороку на літніх канікулах їздив у наукові відрядження за кордон, у серпні 1910 брав участь у роботі ХІ Міжнародного конгресу з геології в Стокгольмі. Здійснював геологічні дослідження в басейнах річок Дніпро і Дон, висунув водну гіпотезу походження лесу, склав геологічну карту Чернігівщини, уточнив стратиграфію палеогенових відкладень України. Вивчав київські геологічні зсуви. Дружина вченого — М. Армашевська, уроджена графиня Капніст. До 1903 сім'я проживала на вул. Стрітенській, 10; 1910 переїхала у власний будинок на вул. Стрілецькій, 20 (обидва не збереглися). комплексу № 37-а, 37-б — Дуван-Торцов Ісаак Єздрович — актор, антрепренер, режисер. З 1901 — у складі трупи театру «Соловцов», де виконував характерні ролі: Расплюєв («Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна), Подкольосін («Одруження» М. Гоголя), Андрій («Три сестри» А. Чехова) тощо. У 1906—11 та 1917—19 — антрепренер театру. 1902—05 — дійсний член Київського літературно-артистичного товариства. 1909-14 у квартирі № 8 (за тогочасною нумерацією) будинку № 35 — Кнауер Фрідріх (Федір) Іванович (1849—1917) — філолог-санскритолог. Випускник Дерптського (тепер Тартуський) університету (1880), доктор наук (з 1884). З 1885 доцент, з 1886 професор кафедри порівняльного мовознавства Київського університету. В роки проживання у цьому будинку також викладав на Вищих жіночих курсах. Член Історичного товариства Нестора- літописця. 1914, з початком 1-ї світової війни, був змушений у листопаді залишити викладацьку діяльність через виїзд дружини і дітей у Німеччину 1907 і прийняття двома синами німецького громадянства, заарештований і висланий у Томськ, де й помер. Видав низку ведичних текстів, «Підручник санскритської мови» (1908), «Лекції з порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1913), «Лекції з вступу до мовознавства» (1914). Раніше мешкав на сучасній вул. Круглоуніверситетській, 13.

1906—08 у будинку № 35 — Малков Григорій Митрофанович (1869—?) — лікар, вчений. Після закінчення Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі (1894) працював у ній. 1905 переведений у Київський університет, професор, завідувач кафедри окремої патології і терапії (до 1919). Працював також на Вищих жіночих курсах. 1911 доглядав у клініці смертельно пораненого голову Ради Міністрів Російської імперії П. Столипіна, за що отримав подяку від імператора. Вивчав питання лікування туберкульозу, жовчного міхура, шлунку тощо. 1906 опублікував твір «Про основи класифікації хвороб у зв'язку з історичним ходом розвитку медицини». До 1906 мешкав на сучасній вул. Саксаганського, 22. 1908 переїхав у власний будинок у пров. Рильському, 8 (не зберігся 1906—11 у будинку № 35 — Сєверцов Олексій Миколайович (1866—1936) — зоолог, акад. РАН (з 1920) і вУаН (з 1925). По закінченні Московського університету працював в Юр'євсько- му (тепер Тартуський) університеті. З грудня 1902 професор, завідувач кафедри зоології Київського університету. Одночасно викладав на Вищих жіночих курсах. Один із основоположників еволюційного напряму в морфології, автор теорії морфобіологічної еволюції та ембріогенезу. 1911 переїхав у Москву. Раніше мешкав на сучасній вул. Ярославів Вал, 19 (будинок не зберігся).

На поч. 20 ст. (до 1903) у будинку № 35 — Шіллер Микола Миколайович (1848—1910) — фізик, учень О. Столє- това і Г. Гельмгольца. З 1875 працював у Києві; приват-доцент, з 1884 професор Київського університету. Очолював першу в Україні кафедру теоретичної фізики. Викладав на старших курсах вступ до математичної фізики. теорію пружності, теорію потенціалу, оптику, термодинаміку, теорію електрики і магнетизму. Був автором підручників і навчальних посібників. З 1903 обіймав посаду ректора Харківського технологічного інституту.

На поч. 20 ст. у садибі містився Селянський поземельний банк, який здійснював операції з надання селянам позик для придбання землі. Правління банку містилося в Санкт-Петербурзі. З побудовою власного будинку на вул. Володимирській, 10 у 1910—11 банк переїхав до нього. Частину приміщень садиби займало Київське окружне пробірне правління.

З жовтня 1941 до поч. липня 1942 у квартирі № 14 (за тогочасною нумерацією) в будинку № 37-а проживав Кудря Іван Данилович (1914—42) — керівник підпільної антинацистської диверсійно-розвідувальної групи, Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). З 1934 працював в органах НКВС СРСР. 1938 закінчив Ново-Петергофське військово-політичне училище, служив у прикордонних військах і в апараті НКВС УРСР. З березня 1941 жив у Києві. Влітку того ж року очолив нелегальну резидентуру для розвідувальної та бойової роботи в місті під ім'ям Максим Кондратюк. До 24 вересня мешкав на вул. Інститутській, 16 у квартирі учительки української мови М. Груздової, де була законспірована база документів, шифрів, адрес, зброї та ін. Через неузгодженість дій груп комуністичного підпілля в будинку стався вибух, спалахнула пожежа, внаслідок чого загинуло усе, сховане в тайнику. Мешканців було відселено з метою використання будинку окупантами. Під виглядом подружжя І. Кудря і М. Груздова оселилися за цією адресою, яка стала явочною квартирою підпільної групи. До її складу також входили Є. Бремер, Є. Лінкевич, Р. Окіпна, з грудня 1941 — Г. Дудкін (псевдонім — Жорж Буднін), на поч. 1942 — Л. Мірошниченко (зв'язкова І.Кудрі), В. Пристан, К. Ритво, М. Сушко, Ф. Чорний та ін. І. Кудря підтримував зв'язок з підпільною групою О. Коваленка, зокрема з її членами А. Печенєвим та Д. Соболевим. На поч. квітня 1942 І. Кудря з Г. Дудкіним перейшли лінію фронту для зв'язку з Центром. На цій квартирі бували і кур'єри Центру. Явочними адресами групи були також квартири Є. Бремер і Р. Окіпної на сучасній вул. О. Гончара, а (див. с. 81.17). Підпільна група І. Кудрі влаштувала дві аварії ешелонів з німецькими військовими та боєприпасами, що рухалися на схід; здійснила кілька диверсій проти нацистських солдатів і офіцерів; зібрала інформацію про дислокацію ворожих військ та їхніх штабів, військових шкіл, про новоспоруджені укріплення, мінні поля; склала список агентів, завербованих гестапо; виготовила і розповсюдила серед населення п'ять листівок (по 200—300 примірників кожна) тощо. 5 липня 1942, внаслідок зради, гестапо заарештувало І. Кудрю та Р. Окіпну, через кілька днів — Г. Дудкіна (згодом втік) та Є. Бремер, потім її матір М. Бремер, а також свекруху М. Груздової П. Яруту. У жовтні—листопаді 1942 гестапівці розстріляли І. Кудрю, Є. Бремер, Р. Окіпну, П. Яруту. їхні тіла було вивезено у Бабин Яр.

Через деякий час загинув ряд інших членів підпільної групи. М. Груздова, після виклику 6 липня 1942 на допит у гестапо, перейшла на нелегальне становище, у березні 1943 дісталася до партизанського з'єднання М. Попудренка (Чернігівська обл.), звідки відправлена в Москву. Після війни мешкала у Києві. Живими з членів групи І. Кудрі залишилися також Є. Лінкевич, Л. Мірошниченко, К. Ритво й М. Сушко.

Пушкінська, 36

Особняк 1875, в якому проживали Гейбель К. Е., Патріарх Володимир, родини Ващенків-Захарченків, Стороженків

Первісно це був одноповерховий цегляний будинок в стилі неоренесанс з невеликим палісадником перед головним фасадом. В особняку було чотирнадцять кімнат, чотири передпокої, ванна і три коридори, у підвалі — дві пральні й кухня. У парадному коридорі — мармурова підлога та мармурові сходи. Всі кімнати були поклеєні шпалерами, вікна мали мармурові підвіконня. Опалювався сімома грубами з межигірської цегли та двома мармуровими камінами. На ділянці розташовувалися ще одноповерховий цегляний флігель на сім кімнат — з кухнею, коморами, льодовнею, льохом, дров'яником, а також сарай і стайня (не збереглися). Все подвір'я вкривала бруківка. 130 кв. сажнів займав сад. 26 травня 1876 садибу придбала дружина колезького радника В. Стороженко зі старовинного українського старшинського роду, мати істориків і педагогів А. та М. Стороженків. Родина Стороженків володіла особняком 42 роки. В радянський час будинок націоналізували. В ньому містилися установи: 1922—23 — Санітарно-педагогічний інститут, 1926 — дитячий садок № 43, 1927—32 — дитячий будинок на 50 дітей, пізніше до 1941 — дитячий садок і ясла. Після війни особняк став резиденцією екзарха України, підпорядкованого керівництву Російської православної церкви.

1976-78 будівлю надбудовано двома поверхами, фасади облицьовано плиткою, внаслідок чого втрачено її первісне архітектурне оздоблення. Перед головним фасадом, що утворює невеликий курдонер з зеленими насадженнями, встановлено металеву огорожу із хвірткою.

В будинку проживали відомі вчені, культурно-громадські й церковні діячі.1875-76 — Ващенко-Захарченко Михайло Єгорович (1825—1912) — математик, професор кафедри чистої математики Київського університету. Читав курси алгебраїчного аналізу, аналітичної геометрії двох і трьох вимірів та ін. Вперше в Російській імперії почав викладати з університетської кафедри основи неевклідової геометрії математика М. Лобачевського і подав їх у написаних ним підручниках. Його дружина Ващенко-Захарченко Віра Миколаївна (1840—95) — педагог, засновниця першої в Російській імперії приватної жіночої гімназії загального типу з пансіоном при ній (1878), що містилася на сучасній вул. М. Коцюбинського, 7. Ще до відкриття гімназії професорська родина переїхала в її службове приміщення на сучасному бульв. Т. Шевченка, 20

1993-95 на другому поверсі — Володимир (Романюк Василь Омелянович, 1924- 95) — церковний діяч, правозахисник, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України (з 1993). Один з лідерів руху за автокефалію УПЦ. 1964 висвячений на священика. 1990 пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир та в сан єпископа Ужгородського і Вино- градівського УАПЦ. Очолював місійний відділ Патріархії УАПЦ, у 1992 ініціатор об'єднання УАПЦ з частиною УПЦ (Московського патріархату) і створення УПЦ Київського патріархату. 21 жовтня 1993 на Всеукраїнському православному соборі в Києві обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. 24 жовтня інтронізований у Софійському соборі. Патріарх правив службу в церкві Феодосія Печерського однойменного чоловічого монастиря на вул. Січневого повстання, 32/1 і в трапезній з церквою св. Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря. Похований біля дзвіниці Софії Київської.

З 1904 до поч. 1930-х рр. в квартирі № 3 — Гейбель Конрад Емілійович (1839— ?) — інженер-технолог, професор Київського політехнічного інституту, перший завідувач кафедри технології машинобудування (1930—31). В інституті працював з 1899. Вивчав технологію металів і дерева, завідував лабораторією обробки металів різанням. 1913 видав курс лекцій «Верстати для обробки металів різанням». Займався приватною практикою.

19761900 (з перервами) — Сторожен- ко Андрій Володимирович (1857—?) — історик, етнограф, літературознавець, громадський діяч. 1879 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, учень В. Антоновича. 1886—92 голова Переяславської повітової земської управи, 1892—1913 гласний Переяславських і Пирятинських земських зборів. Член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Історичного товариства Нестора-літописця (заступник голови), співробітник журналу «Киевская старина», в якому друкував статті і нотатки з історії України. Головні наукові праці присвячено історії України і Польщі 15—18 ст. Разом з братом Миколою підготував і видав у 1902—10 частину документів родинного архіву Стороженків (т.1—8).

Пізніше жив на вул. Рейтарській, 13 і 11 (останній будинок не зберігся).

19761909 (з перервами) — Стороженко Микола Володимирович (1862—1942) історик, педагог, громадський діяч. Закінчив Другу Київську гімназію (1881), історико-філологічний факультет Київського університету (1885), учень В. Антоновича. 1887—89 власно-коштний стипендіат університету для підготовки до професорського звання. З 1888 приват-доцент кафедри російської історії Санкт-Петербурзького університету. З 1889 інспектор народних училищ Другого р-ну Чернігівської губ. З жовтня 1891 інспектор Четвертого р-ну Київської губернської Інспекції народних училищ Південно-Західного краю Київського навчального округу. 1895—1909 директор Четвертої, 1909—1915 Першої київських гімназій, одночасно 1904—1920 очолював Міністерську жіночу гімназію св. княгині Ольги, завідувач міської безкоштовної читальні ім.М. Гоголя. Під його керівництвом було споруджено будинок Четвертої гімназії на сучасній вул. Червоноармійській, 96. Член Київської Старої Громади. З 1893 дійсний член Київського відділення Російського музичного товариства (у 1900—09 один з його директорів), член-співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, з 1903 член Чернігівської вченої архівної комісії. 1887—1918 почесний мировий суддя Пирятинського судового мирового округу, 1889—1916 гласний Пирятинського повітового земства. 1902—12 гласний Київської міської думи, з лютого 1909 член Міської училищної комісії. Збирав матеріали з історії України, друкував їх в «Архиве Юго-Западной России», «Университетских известиях», «Киевской старине». Пізніше жив на сучасному бульв. Т. Шевченка, 14 і вул. Стрілецькій, 7/9. Тепер резиденція Патріарха УПЦ Київського патріархату.

Пушкінська, 38

Житловий будинок 1876, в якому проживала Сантагано-Горчакова О. О.

В опорядженні симетричного головного фасаду з прямокутними прорізами вікон і дверей застосовано візерунок цегляного мурування, елементи неого- тики (гранчасті напівколонки) та неоренесансу (обрамлення вікон). Вертикальні композиційні осі біля флангів фасаду, що містять входи, оформлено у вигляді одновіконних розкріповок, виділених навісними гранчастими на- півколонками та завершених добудованими пізніше аттиками з напівкруглими вінцевими елементами (первісні завершення фасаду не збереглися). Подібну округлу форму мають також сандрики центральних прямокутних вікон другого поверху. Фасад на рівні перших двох поверхів розкреслено чарунковим фризом і карнизом. Кожен поверх спочатку складав ізольоване помешкання з окремим входом, розташованим на фланзі.

Будинок має цінність як рідкісний зразок малоповерхової забудови центру міста 2-ї пол. 19 ст.

У 1907—11 у будинку проживала Сантагано-Горчакова Олександра Олександрівна (справж. — фон Мезенкампф, за чоловіком — Горчакова, псевдонім — Сантагано; 1842—1913) — актриса, педагог, перекладачка. Баронеса. Була відомою оперною співачкою (сопрано), солісткою київського Міського театру (1867—71). Рано залишивши сцену, стала визначним вокальним педагогом. Останні 16 років життя викладала спів у Музичній школі М. Тутковського — відомого композитора, піаніста, громадського діяча, на запрошення якого переїхала з Москви в Київ. Її вихованцями були оперні співаки С. Друзякіна, М. Закревська, у Москві — Л. Собінов. Перекладала п'єси та оперні лібрето російською (загалом 99) й італійською (9) мовами. Написала багато оригінальних драматичних творів і романсів. Брала участь у музично-громадському житті міста. Раніше мешкала на вул. Жилянській, 38, на сучасній вул. Саксаганського, 74; — на вул. Володимирській, 74; — на вул. Тарасівській, 22 (будинок не зберігся).

Пушкінська, 39

Житловий будинок 1909-10, в якому проживав Касіян В. І.

П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, частково тинькований, у плані складної конфігурації, трисекційний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Архітектурне вирішення будинку є зразком раціонального підходу до його оформлення і планування. Структура споруди склалася внаслідок реалізації завдань якомога повнішого використання обмеженої території п'ятикутної в плані ділянки та забезпечення комфортності для мешканців. Три об'єми, що є взаємопаралельними, зорієнтовано вздовж осі північ—південь та з'єднано між собою з півночі вставками такої самої висоти. Таким чином утворилися два внутрішні подвір'я, розкриті у південний бік. З північного боку міститься вузьке подвір'я-колодязь, на яке зорієнтовано вікна господарських приміщень. Сходи кам'яні, освітлюються згори за допомогою засклених ліхтарів.

Оздоблений у стилі модерн. Головний фасад з прямокутними прорізами декоровано стримано, центральну вісь підкреслено порталом парадного входу та еркером на рівні другого—п'ятого поверхів, завершеним аттиком. На правому фланзі — прямокутний проїзд на подвір'я. Площину першого поверху оформлено стрічковим рустом. Фасад пожвавлюють імітація рустування над вікнами другого поверху й тинькування спільних вертикальних ніш вікон третього і четвертого поверхів. Дворові фасади спрощено.

Будинок — зразок вирішення складного архітектурного завдання відповідно до функціонального призначення.

У радянський час будівлю орендував т. зв. Пушкінський житловий кооператив.

У кін. 1920-х — на поч. 1930-х рр. у квартирі № 4 проживав Касіян Василь Ілліч (1896—1976) — художник-графік, педагог, народний художник СРСР (з 1944), дійсний член АМ СРСР (з 1947), Герой Соціалістичної Праці (1974). Жив у Києві з 1927 після закінчення Празької АМ (1926). 1927 отримав за конкурсом посаду керівника майстерні естампної графіки на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту, з 1930 професор, завідувач кафедри новоствореного Українського поліграфічного інституту в Харкові. У роки проживання в цьому будинку виконав гравюри на дереві «Перекоп», «Герой Перекопу», «Арсенальці» (усі — 1927), працював над серіями «Донбас», «Дніпрельстан» (ліногравюра), ілюстраціями до «Кобзаря» Т. Шевченка тощо. Після війни мешкав на вул. Володимирській, 14.

Пушкінська, 40

Житловий будинок 1880, в якому проживав Кулаковський Ю. А.

За радянських часів будинок зазнав кілька капітальних ремонтів, був перепланований. Двоповерховий, цегляний, у плані Т-подібний. Чоловий фасад має симетричну композицію, з лівого боку — проїзд на подвір'я. Декор фасадів витримано у дещо спрощеному неокласицистичному дусі, характерному для творчого почерку О. Шіле. Рисунок балконних ґрат відповідає загальній стилістиці фасаду.

Споруда належить до категорії невеликих прибуткових будинків кін. 19 ст. особнякового типу й має фонову архітектурну цінність у забудові центральної частини міста.

1890—1919 у семикімнатній квартирі № 6 (за тогочасною нумерацією) на другому поверсі праворуч від головного входу будинку проживав з родиною Кулаковський Юліан Андрійович (1855—1919) — філолог, археолог, історик Рима та Ромейської (Візантійської) імперії, перекладач, педагог, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1906). Доктор римської словесності (з 1888), доцент, професор, заслужений професор кафедри класичної філології Київського університету (1881—1919). У 1890—1906 секретар історико-філологічного факультету Київського університету. У 1905, 1908— 19 голова Історичного товариства Нестора-літописця при університеті, член багатьох наукових товариств, зокрема Імператорської археологічної комісії, Імператорського Російського археологічного товариства. Учасник VI—XV Всеросійських археологічних з'їздів. Праці 1870—90-х рр. присвячені історії давніх Греції та Риму, римських установ, латинській епіграфіці. У 1890— 1900-х рр. займався археологічними розкопками в Криму (Керч, Ольвія, Херсонес), студіюючи віднайдені ним пам'ятки у перебігу з історією краю. У 1900—10-х рр. досліджував історію Візантії. Головний науковий твір останнього періоду творчості — перша ґрунтовна праця в галузі візантології в Україні «Історія Візантії» (1910—15, т. 1—3) — написана на основі опрацьованих літописів й різноманітних свідчень ромейських хроністів. Автор перекладу з латини «Діянь» римського історика 4 ст. Амміана Марцелліна (1906—08, вип. 1—3), «Аланського послання» єпископа Феодора (1898).

В будинку бували друзі та колеги вченого С. Голубєв, М. Дашкевич, Г. Зенгер, В. Іконников, І. Каманін, В. Лати- шев, О. Соболевський, Є. Трубецькой, Т. Флоринський та ін.

Пушкінська, 41

Житловий будинок поч. 20 ст., в якому перебував Ольжич О.

1899 майно придбав купець Детерінг. 1908 садибу поділено на дві частини, одну з яких (сучасний № 41, за первісною нумерацією № 39-а) купив лікар І. Гусєв, який був її останнім власником. Імовірно, у 1908 — зведено новий будинок на місці знесеної дерев'яної забудови. В радянський час перебудований у зв'язку із пристосуванням під комунальні квартири.

Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, незвичний за формою плану, зумовленою абрисами будівельної ділянки. Складається з двох житлових секцій, поєднаних об'ємом чорних сходів, одна з яких (трапецієподібна у плані) виходить на вулицю, інша (прямокутна) — на подвір'я. На кожному поверсі в обох секціях спочатку було по одній п'ятикімнатній квартирі з усіма вигодами. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям, з добудованою з боку подвір'я мансардою над чоловою секцією.

Оздоблений у стилі модерн. Екстер'єри споруди визначає характерна для модерну асиметрія побудови, що відповідає внутрішній структурі. Звернений до вулиці головний фасад ліворуч фланковано тривіконною розкріповкою з проїздом на подвір'я, праворуч — вужчою розкріповкою з парадним під'їздом, який освітлюється вертикальною смугою засклення з дрібним заповненням. Композиційну роль розкріповок, які надають фасаду вертикальної спрямованості, підкреслено дугоподібними модерністичними щипцями, що височать над стилізованим карнизом-викружкою. Асиметрію посилює різноманітна конфігурація віконних і дверних прорізів, довільне розташування балконів різних окреслень — по одному на кожному поверсі. Зіставлення фактур відкритого цегляного мурування, тинькованих елементів і ліплення перетворює фасад на ефектну декоративну композицію. Ліплений рельєф вільно поширюється по стіні й концентрується на лівому фланзі. Серед флоральних мотивів ліплення, характерних для витворів раннього модерну, трапляється листя популярного в Києві каштана. Оздоблення доповнюють візерунчасті ґрати балконів і парапету, що простягається між щипцями. Дворовий фасад з довгими бічними балконами позбавлений прикрас.

Інтер'єри чолової секції було оформлено у стилі модерн. У парадному під'їзді на стінах збереглися вишукані ліплені гірлянди, які складаються з квітів та листя, а також коване огородження сходів. Значну мистецьку цінність мало оформлення квартири господаря, що займала другий поверх (частково відреставрована в кін. 1990-х рр.). Тут майже без змін збереглися планування та художнє оздоблення: ліплені декоративні композиції на стелях і стінах житлових кімнат зі стилізованими зображеннями плодових дерев, квітів, рослинних пагонів, майолікові та поліхромні теракотові груби, паркетна підлога, столярне заповнення вікон та дверей з фурнітурою. Кахлі для груб виготовлено на заводах Й. Андржейовського в Києві та Л. Косого у Кописі Могильовської губ.

Чоловий фасад дворової секції — з ознаками стилю модерн, за композицією асиметричний. На лівому фланзі — ризаліт входу з подвійною вертикальною смугою засклення, яка закінчується арковим прорізом і подібна за формою до вітража парадного під'їзду. Ризаліт розкреслено вертикальними лопатками з накладним візерунком кола. Вікна прямокутні, на четвертому поверсі аркові. На стінах сходової клітки під нашаруванням тиньку проглядаються залишки трафаретного пофарбування.

Будинок є одним з найкращих зразків модерну в Києві.

У 1941—42 тут була одна з конспіративних квартир Ольжича Олега (справж. — Кандиба Олег Олександрович; 1907—44) — політичного діяча, поета, публіциста. Прибувши до Києва разом з похідними групами ОУН, брав участь в організації українського національного життя в окупованому нацистами місті, зокрема Української національної ради, Культурної референтури ОУН тощо. На поч. 1942 після масових арештів членів ОУН виїхав до Львова.

Поиск

E-mail: Kyiv.Heritage.Guide@gmail.com