Володимирська вулиця

Зміст

1. План-схема розташування пам'яток

Володимир вул схема

2. Експлікація

№ 1 Середня школа, 1939
№ 2 Будинок Київської художньої школи (Національний музей історії України)
№ 3 Особняк Трубецьких, 1-а пол. 19 ст.
№ 4 Житловий будинок 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст., в якому проживали відомі діячі культури
№ 7 Садиба кін. 19 ст., в якій містилося Комерційне училище, проживав Нечуй-Левицький І. С.
№ 9 Житловий будинок 1950-х рр., в якому проживав Дерегус М. Г.
№ 10 Селянський поземельний та Дворянський земельний банки, 1910-11
№ 13/5 Пожежне депо Старокиївської пожежні, серед. 19 — поч. 20 ст.
№ 14/8 Житловий будинок 1910-11, в якому проживали Бучма А. М., Глущенко М. П., Касіян В. І., Лисенко М. Г., Мейтус Ю. С., Шумський Ю. В.
№ 15 Присутствені місця, 1854-1909
№ 16 Готель Чарнецького Ф. 1879, в якому проживали Врубель М. О., Нестеров М. В., Петр В. І.
№ 18 Житловий будинок 1860–1900, в якому проживав Іконников М. С.
№ 20/1 Прибутковий будинок Управління Києво-Софійського митрополичого дому кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживали Єрмаков Є. Ф., Іваницький К. Л
№ 22 Софійський кафедральний монастир
№ 22 Прибутковий будинок Управління Києво-Софійського митрополичого дому 1903—04, в якому проживали Вербицький О. М., Заболотний В. Г., Тацій О. О., Штейнберг Я. А.
№ 23/27 Житловий будинок, 2-а пол. 19 ст.
№ 28 Будинок 1886, в якому містилися бюро Українського наукового товариства, редакції українських видань, працювали Грушевський М. С., Тищенко Ю. П. та інші
№ 33 Земська управа, 1913-14
№ 34 Житловий будинок 1870-х рр., в якому проживав Образцов В. П., містилася редакція газети «Чехослов'янин»
№ 35 Особняк Беретті О. В., 1848
№ 36 Готель кін. 19 – поч. 20 ст., в якому проживали Васнецов В. М., Гашек Я., Котарбінський В. О., Кричевський Ф. Г., Петлюра С. В.
№ 37/29 Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживали відомі вчені та громадсько-політичні діячі, містилося видавництво «Час»
№ 39/24 Житловий будинок 1899–1902, в якому проживав Химиченко О. В.
№ 40/2 Житловий будинок 1898, в якому містилася гімназія Стельмашенка М. О., працювали і проживали відомі діячі науки і культури
№ 41/27 Садиба, 1867 — поч. 20 ст.
№ 42 Житловий будинок серед. 19–20 ст., в якому проживали Васнецов В. М., Сєтов Й. Я., Тарновський В. В., містилися Український клуб, клуб «Родина», Українське наукове товариство, провід ТУПу і УДРП
№ 43 Житловий будинок 1888, в якому містилися редакція газети «Киевское слово», літературна студія «Контакт», народився Вертинський О. М.
№ 44 Житловий будинок 1870-х рр., в якому містився Український науково-дослідний геологічний інститут, працювали відомі вчені
№ 45 Садиба 1891—92, в якій містилося Київське громадське зібрання, відбувалися збори «Української народної громади», діяла Культурна референтура ОУН
№ 47 Житловий будинок 1889–90, в якому містилися Рисувальна школа Мурашка М. І., гімназії Бейтель А. О., Перетяткович В. А.. Археологічний інститут
№ 48 Житловий будинок рубежу 19–20 ст., в якому проживали Брадтман Е. П., Кобелєв О. В., Макарченко О. Ф. та інші
№ 48-А Житловий будинок 19–20 ст., в якому проживали Громовенко П. Ф. Скорульський М. А.
№ 49 Особняк, 1910-і рр.
№ 50 Міський театр (Національна опера України ім. Т. Шевченка), 1897– 1901
№ 51/53 Житловий будинок 1969, в якому проживали відомі вчені
№ 51-А Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Терещенко М. І.
№ 54 Пансіон графині Левашової Є. В. (будинок Президії НАН України) 1850-і рр. — 1892
№ 57 Педагогічний музей 1909—11, де працювала Українська Центральна Рада
№ 60 Університет національний ім. Шевченка, Головний корпус, 1837-43
№ 61/11 Житловий будинок Мороза Б. В. 1910–12, в якому проживали відомі вчені
№ 61-Б Житловий будинок 1888, в якому містилася мистецька студія «Культурної ліги»
№ 62 Бібліотека (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України) 1914-17, 1929-30
№ 64 Будинок ректорату університету серед. 19 ст., в якому проживали родина Карпек, Клименко П. В., Нарбут Г. І.
№ 69 Гуртожиток гірничодобувного технікуму, 1950
№ 78 Житловий будинок 1893, в якому проживав Петлюра С. В., містилася редакція газети «Слово»
№ 81 Житловий будинок 1907, в якому містилася гімназія Левандовської М. І., де працювали відомі діячі науки і культури
№ 84 Житловий будинок 1881, в якому містилася явочна квартира Залізничного підпільного райкому КП(б)У

Сучасна забудова 2000-і рр.

3. На вул. Володимирська розташовано 87 об'єктів культурної спадщини, з яких 66 мають статус пам'ятки (занесені до державного реєстру)

Перелік Волод с12

Перелік Волод с13

Перелік Волод с14

4. Вулиця як пам'ятка - історія, сучасний стан

Володимирська вулиця

Одна з найважливіших планувальних осей центрального району Києва. Орієнтована з північного сходу на південний захід, завдовжки бл. 2,5 км. Бере початок біля перетину Андріївського узвозу і вул. Десятинної, від перехрестя з вул. Л. Толстого спускається в долину р. Либідь до вул. Короленківської. З'єднує важливі історичні райони міста: Старокиївську гору з фундаментами давньоруських споруд (Десятинної церкви, князівських палаців) і оглядовим майданчиком парку-музею «Стародавній Київ», Софійську пл. з Національним заповідником «Софія Київська», Золотоворітський сквер, Театральну пл., парк ім. Т. Шевченка і комплекс споруд Національного університету ім. Т. Шевченка. Як цілісна магістраль визначена згідно з планом Києва 1837, розробленим у зв'язку з будівництвом університету. Розпланована на місці давніх вулиць – Андріївської (між Андріївським узвозом і стародавньою пл. Бабин Торжок та вул. Великою Житомирською), Софійської (між вул. Великою Житомирською та брамою Софійського монастиря), Золотої (між пл. Софійською та вул. Ярославів Вал) і прокладеної в 30-х рр. 19 ст. вул. Університетської. У той час вулиця мала дві назви – Володимирська і Велика Володимирська. 1869 її відрізок від Андріївського узвозу до Присутствених місць (№ 15) та сучасного пров. Рильського називався вул. Десятинною, далі – до вул. Л. Толстого – вул. Володимирською, від вул. Л. Толстого до вул. Фізкультури – Нижньоволодимирською. 1898 вулиці Десятинна і Володимирська поєднані під назвою вул. Велика Володимирська, у 1900 її з'єднали з Нижньоволодимирською в єдину вул. Володимирську.

1922–44 вулиця носила ім'я письменника і громадського діяча Короленка Володимира Галактіоновича (1853–1921).

1944 вулицю названо на честь Володимира Святославича (?—1015) — великого князя київського (з 980), який уславився тим, що завершив процес об’єднання східнослов’янських князівств в єдину державу, запровадив християнство як державну релігію Київської Русі, здійснив низку реформ.

До вул. Володимирської прилучаються пров. Десятинний, вул. Велика Житомирська, Софійська пл., пров. Рильський, вулиці Софійська, Ірининська, Рейтарська, Малопідвальна, Прорізна, Ярославів Вал, Золотоворітський проїзд, Театральна пл., вул. Б. Хмельницького, бульв. Т. Шевченка, вулиці Л. Толстого, Саксаганського, Жилянська. Композиція забудови лінійна, доповнена зеленими курдонерами парків, скверів, просторами площ.

Трасування і забудова вулиці складалися протягом тисячоліття. Починається вона в межах Старокиївської гори, «міста Володимира», «міста Ярослава». Тут напрям вул. Володимирської приблизно збігається з напрямом давньої дороги від Боричева (Андріївського) узвозу до Софійської (Батиєвої) брами «міста Володимира» (не збереглася, руїни розібрано у 18 ст.). Її фундаменти позначено на проїжджій частині вулиці. Під час археологічних досліджень в межах вулиці знайдено залишки дерев'яної мостової, князівських палаців, ремісничих майстерень. На Старокиївській горі відновлено фундаменти першого мурованого християнського храму давньоруської держави – Десятинної церкви, збудованої 989–996 в період князювання Володимира Святославича (зруйновано монголо-татарами 1240). На її місці у 17 ст. митрополитом П. Могилою було зведено однойменний дерев'яний храм, 1828–42 за проектом арх. В. Стасова споруджено новий цегляний храм (знесено 1935). Орієнтація по червоній лінії забудови вулиці житлового будинку 1820-х рр. (№ 3) також свідчить про стародавність вулиці.

У межах колишнього «міста Ярослава» вулиця пролягала повз дерев'яну Златоустівську церкву 17 ст. (стояла на місці будинку № 9 на вул. Великій Житомирській, розібрана на поч. 20 ст.), крізь давній майдан, що надало йому у плані регулярної форми (нині Софійська пл.). Далі вулиця простягалася впродовж Поперечного валу 1679–85 Старокиївської фортеці (не збереглася) по рештках віднайденого 1833 Ірининського монастиря 11 ст. (зруйновано 1240, рештки розібрано під час прокладання вулиці; пам’ятник на її місці знесений у 1930-х рр.) до перетину із валом «міста Ярослава» 11 ст. (не зберігся) поблизу розкритих 1832 і укріплених руїн Золотих воріт. До 1850-х рр. на місці сучасного скверу перед будинком № 17 стояла дерев'яна Троїцька церква 17 ст. (не збереглася). Далі траса пролягала по незабудованих територіях, де провідного містобудівного значення набув корпус університету св. Володимира (1837—42, арх. В. Беретті).

У серед. 19 ст. визначилися поліфункціональний характер вулиці, її значення як центральної, забудованої громадськими і житловими спорудами, зведеними переважно у стилі пізнього класицизму. У цей час на ділянці між Софійською пл. і вул. Великою Житомирською споруджено комплекс будівель для переведених з Печерська (територія сучасного Маріїнського парку) губернських установ – Присутствених місць (№ 15; 1854–1909, архітектори М. Іконников, К. Скаржинський, І. Штром) й Пожежного депо із Старокиївською поліцейською частиною (№ 13/5; серед. 19 ст.); на розі вул. Кадетської (нині Б. Хмельницького) – Міський театр (1852–56, арх. І. Штром; згорів 1896), на перетині з вул. Бульварною (нині бульв. Т. Шевченка, № 14) – корпус Першої чоловічої гімназії 11847—50, арх. О. Беретті). До доби пізнього класицизму належать будинки Пансіону графині Є. Левашової (№ 54; серед. 19 ст., арх. О. Беретті), ректорату університету (№ 64, 1840-і рр.), особняк О, Беретті (№ 35, 1848). Забудова того періоду здійснювалася за садибним принципом із збереженням розривів між сусідніми спорудами.

Внаслідок спорудження Присутствених місць утворився проїзд між Софійською і Михайлівською площами, названий Присутственим (з 1955 – Володимирський проїзд), будинки вздовж якого продовжують непарну нумерацію забудови вул. Володимирської. Формування щільної периметральної забудови кварталів почалося з останньої чверті 19 ст. За діючими будівельними правилами верхня частина вулиці належала до 1-го розряду, що передбачало зведення не нижчих за два поверхи цегляних житлових будинків поліпшеної архітектури. В основу вирішення їхніх фасадів (переважно триповерхових) покладено притаманне добі еклектизму використання різних архітектурних стилів (готика, ренесанс, бароко, елементи давньоруської архітектури), що надало містобудівному середовищу різноманітного та, завдяки широкому застосуванню аттиків і дахових вежочок, мальовничого характеру. Проекти будинків створювали відомі київські архітектори: В. Ніколаєв (№ 16, 43), Є. Єрмаков (№ 20/1, 22), В. Сичугов і О. Шіле (№ 47), О. Хойнацький (№ 45) та ін. Особливою пишністю виділявся житловий будинок з відомим кафе «Маркіз» на розі вул. Прорізної (№ 39/24; 1899–1902, арх. К. Шиман). Важливою архітектурною домінантою стала будівля нового Міського театру (№ 50), спорудженого у стилі неоренесанс за конкурсним проектом (1897—1901, арх. В. Шрьотер).

До кін. 19 ст. здійснено брукування і благоустрій вулиці, з 1890 по ній прокладено лінію кінного, згодом – електричного трамваю. 1868 на плацу перед університетом закладено міський сад (нині парк ім. Т. Шевченка), в центрі якого було встановлено пам'ятник імператору Миколі І (1896, ск. М. Чижов, арх. В. Ніколаєв; знесено 1920). Утворена 1888 садова комісія впорядкувала сквери біля Золотих воріт і на Володимирському проїзді, вздовж якого у 1910-і рр. планувалося створення т. зв. Історичного шляху зі скульптурними постатями діячів давньоруської доби (встановлено лише пам'ятник кн. Ользі на Михайлівській пл. – 1911, ск. І. Кавалерідзе; знесено 1919–23, відновлено 1996). 1888 на Софійській пл. відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (ск. М. Микешин, арх. В. Ніколаєв).

У перші десятиліття 20 ст., що характеризувалися пошуками нових форм художньої виразності в архітектурі, зростанням поверховості забудови, з'являються великі житлові будинки у стилі модерн (№ 61/11, 81, 92/39); надбудовано готель «Прага» (№ 36). Збільшується число споруд громадського призначення, серед них – Київське відділення Селянського поземельного та Дворянського земельного банків у стилізованих формах давньоруської архітектури (№ 10, арх. О. Кобелєв), губернська Земська управа в модернізованих формах пізнього ренесансу (№ 33, арх. В. Щуко).

Значний внесок у формування середовища вулиці зробив арх. П. Альошин. Для вирішення будинків Педагогічного музею (№ 57, 1909—11) та розпочатої 1914 на розі з вул. Фундуклеївською (нині Б. Хмельницького) споруди жіночої гімназії св. Ольги (№ 55/15) він обрав стиль неокласицизм, вдало вписавши їх в архітектуру будівель серед. 19ст. у т. зв. академічному кварталі (Перша чоловіча і жіноча гімназії). За його участю в тому ж стилі арх. В. Осьмак запроектував будинок бібліотеки, закладений 1914 поряд із головним корпусом університету (№ 62; нині НБ НАНУ). Враховуючи сусідство з ансамблем Софійського монастиря, при вирішенні шестиповерхового будинку № 19 П. Альошин застосував форми українського бароко (1914; будинок зруйновано під час 2-ї світової війни). Крім культурно-освітніх установ, що займали спеціально запроектовані будинки, у пристосованих приміщеннях на вулиці в різний час містилися: гімназія «Групи батьків» (№ 16), приватні гімназії (№ 40/2, 47) та інші навчальні заклади, редакції українських видань та мистецькі організації (№ 28, 42, 43, 78).

За винятком знесення Десятинної церкви та Ірининського стовпа період соціалістичної реконструкції не вніс докорінних змін у забудову вулиці. 1927 дороблено й передано ВУАН будинок жіночої гімназії св. Ольги (№ 55/15).

1928 будинок губернської Земської управи (№ 33) пристосовано для правління професійних спілок (Палац Праці) , 1934–38 – приміщення ЦК КП(б)У, потім тут розміщувався НКВС, 1929 завершено будівництво Всенародної бібліотеки України (№ 62). 1940 за проектом арх. В. Осьмака споруджено ідентичний за формами корпус гуманітарних наук університету (№ 58; нині бібліотека університету), що разом утворили найкращий у місті класицистичний ансамбль, домінуюча роль у якому належить створеному Беретті головному університетському корпусу (№ 60). 1939 у парку перед університетом відкрито пам'ятник Т. Шевченку (ск. М. Манізер, арх. Є. Левінсон). На колишньому київському дитинці (№ 2) у спрощених класицистичних формах споруджено будинок Художньої школи (1939, арх. Й. Каракіс; з 1944 використовується історичним музеєм), на розі вул. Десятинної (№ 1) – двокомплектну школу-десятирічку у формах, близьких до конструктивізму (1939, арх. М. Шехонін).

У період повоєнної відбудови на вулиці зведено кілька житлових будинків, наближених за характером до історичного середовища (№ 9, 19; та ін.), влаштовано підпірний мур зі сходами до історичного музею (арх. П. Петрушенко). Органічно вписався в забудову вулиці гуртожиток студентів гірничо-будівельного технікуму, відзначений Державною премією СРСР 1950 (№ 69, архітектори А. Добро- вольський, В. Гопкало, А. Косенко).

1965 на Театральній пл. встановлено пам'ятник композитору М. Лисенку (ск. О. Ковальов, арх. В. Гнєздилов). Позбавлена архітектурних оздоб, суто функціональна забудова 1960–70-х рр. Цей період представлено Будинком політосвіти Київських міськкому та обкому компартії України (1968–73, архітектори В. Гопкало, М. Песковський, М. Кульчицький; нині приміщення банку «Україна» та інших установ), зведений на місці старого будинку № 46, де працювала Рисувальна школа М. Мурашка, і дванадцятиповерховий житловий будинок навпроти оперного театру (№ 51/53, арх. В. Гопкало), що дисонує з навколишньою забудовою. 1979 верхню частину Володимирської вул. оголошено заповідною територією, її початковий відрізок увійшов до складу історико-культурного заповідника «Стародавній Київ», створеного 1987. До святкування 1500-річчя заснування Києва зведено павільйон над Золотими воротами (автори реконструкції – Є. Лопушинська, Висоцький, М. Холостенко) і здійснено благоустрій скверу, в якому 1997 встановлено пам'ятник Ярославу Мудрому (за ескізом ск. І. Кавалерідзе). 1988–89 на вулиці впорядковано і приведено в експозиційний стан територію київського дитинця 5–13 ст. (арх. А. Милецький та ін.). 1988 здійснено реконструкцію оперного театру (архітектори Б. Жежерін, В. Юдін та ін.) разом з Театральною пл. У 1991 в реконструйованому будинку № 42 відкрито вестибюль станції метро «Золоті ворота». З метою збереження історичного середовища на заповідну територію поширено практику відбудови подібно до первісних фасадів будинків кін. 19 – поч. 20 ст., що перебувають у поганому стані або викривлені пізнішими перебудовами (№ 25, 32, 52/17). Зі збереженням оригінальних фасадів здійснюється реконструкція будинків № 23/27 (1870 рр., арх. Р. Тустановський), № 39/24 і 47.

Вулиця насичена пам'ятками і пам'ятними місцями, пов'язаними з важливими подіями історії Києва і всієї України, починаючи з часів Київської Русі. 1240 через Софійську браму до міста вдерлися орди Батия. Біля Золотих воріт, що здавна були центральним в'їздом до міста, 1648 кияни урочисто зустрічали селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького після перемоги над польським військом під Жовтими Водами і Корсунем.

Серед споруд Володимирської вул. є чимало пам'яток історії державного ладу, громадського, фінансово-економічного й господарського життя міста. Це передусім Софійський собор, що в давнину відігравав роль суспільно-політичного, релігійного і культурного центру держави. З серед. 19 - поч. 20 ст. збереглися: Присутствені місця (№ 15) – будинок Київського губернського правління, до якого входили адміністративні, правові й інші установи (судова палата, окружний суд, казначейство, казенна палата тощо); споруди губернської Земської управи (№ 33), Київського громадського зібрання – популярного в місті клубу ліберальної інтелігенції (№ 45), Київського відділення Селянського поземельного і Дворянського земельного банків (№ 10), Пожежного депо (№ 13/5) та ін.

З вулицею пов'язані важливі події доби визвольних змагань українського народу 1917—21, діяльність головних державних органів влади тих часів. Так, у будинку Педагогічного музею (№ 57) відбувалися засідання українських партій, Центральної Ради, містився перший уряд демократичної України – Генеральний секретаріат, у січні 1919 за часів Директорії відбувся Трудовий конгрес народів України, що проголосив об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину соборну державу.

У готелі «Прага» (№ 36) у червні 1917 – липні 1918 проживав С. Петлюра – український політичний і громадський діяч, голова Директорії УНР.

У будинку № 45 у березні – квітні проходили збори «Української народної громади» – організації, створеної з ініціативи генерала П. Скоропадського, яка підготувала державний переворот і встановлення гетьманської влади в Україні.

У будинку № 19, зведеному за проектом арх. П. Альошина у стилі українського бароко (не зберігся), у лютому 1918 працював перший український радянський уряд – Народний секретаріат.

Свідками подій Великої Вітчизняної війни 1941–45 рр. були будинки, в яких містилися: 1941 – Штаб оборони Києва (№ 24), 1941–43 – явочна квартира Залізничного підпільного райкому КП(б)У (№ 84); будинки № 45, де працювала 1941 Культурна референтура ОУН, і № 33 (займало гестапо), де окупанти утримували заарештованих членів київського підпілля. Володимирська вул. здавна була одним із центрів наукового й культурного життя Києва. Тут розміщувався університет св. Володимира (Київський державний університет ім. Т. Шевченка, нині Національний університет ім. Т. Шевченка; № 60), численні приватні й державні навчальні заклади, наукові та краєзнавчі громадські об'єднання: Українське наукове товариство (№ 28, 42); Київське товариство охорони пам'яток старовини та мистецтва (№ 57), Київське товариство грамотності (№ 64) та ін.

Будинок № 54 займала Президія ВУАН (Президія АН УРСР, нині НАН України), де працювали президенти Академії наук В. Вернадський, М. Василенко, О. Левицький, В. Липський, Д. Заболотний, О. Богомолець, О. Палладій та чимало видатних вчених.

У будинку № 35 містилися заклади Історичної секції ВУАН, яку очолював М. Грушевський. З Володимирською вул. пов'язана діяльність мистецьких і літературних закладів загальнонаціонального значення. Це передусім Міський театр (Державний академічний театр опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка, нині Національна опера України ім. Т. Шевченка, № 50), Український клуб (№ 42), що об'єднував видатних діячів української культури кін. 19 – поч. 20 ст.; Рисувальна школа М. Мурашка (№ 46 – не зберігся, № 47); Київська художня школа (нині – Національний музей історії України – № 2); редакції українських видань: «Літературно-наукового вісника», тижневиків «Село», «Засів» (усі – № 28), газет «Киевское слово» (№ 43), «Слово» (№ 78); видавництво «Час» (№37/29).

У будинку № 17 містилася редакція відомого друкованого органу з історичного краєзнавства й українознавства кін. 19 – поч. 20 ст. – часопису «Киевская старина», мешкали скульптор Е. Сала, диригент і композитор О. Кошиць (1997 знесено, на його місці заплановано будівництво готелю). Розміщені на вулиці споруди державних та наукових установ, навчальних, мистецьких і видавничих закладів, наукових й культурно-просвітницьких товариств увічнюють пам'ять про багатьох видатних державних і громадсько-політичних діячів України. Тут працювали й бували корифеї української і світової культури – Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Лисенко, М. Заньковецька, М. Садовський, О. Купрін, Я. Гашек, діячі національної літератури й громадсько-політичного життя пізнішого періоду. У житлових будинках і готелях на вул. Володимирській в різний час проживали відомі вчені: генетик І. Агол (№ 37/29), ботанік Д. Зеров, геолог-мінералог Є. Лазаренко, зоолог і палеонтолог І. Підоплічко, лісівник і грунтознавець П. Погребняк, механік Г. Савін, геофізик С. Субботін та ін. (усі – № 51/53), історик П. Клименко (№ 64), математик М. Орлов, зоолог І. Шмальгаузен (обидва — № 37/29), терапевти В. Образцов (№ 34), М. Стражеско (№ 48-а); один з перших українських авіаконструкторів і льотчиків О. Карпека (№ 64); літератори: Я. Гашек (№ 36), В. Короленко, Г. Косинка (обидва – № 24-6), І. Нечуй-Левицький (№ 7), В. Чаговець (№ 42); М. Терещенко (№ 51-а), І. Еренбург (№ 40/2); фольклорист К. Квітка (№ 37/29); художники: В. Васнецов (№ 36, 42), М. Врубель, М. Нестеров (обидва – № 16), М. Глущенко, В. Касіян (обидва – № 14/8), М. Дерегус (№ 9), В. Ко- тарбінський, Ф. Кричевський (обидва – № 36), Г. Нарбут (№ 64), скульптор М. Лисенко (№ 14); архітектори: О. Беретті (№ 35), Е. Брадтман (№ 48-а), М. Іконников (№ 18), Є. Єрмаков (№ 20/1), О. Вербицький, В. Заболотний, О. Тацій, Я. Штейнберг, інж.-будівельник С. Колотов (усі — № 22); актори: А. Бучма, Ю. Шумський (обидва – № 14/8); театральний діяч Й. Сєтов (№ 42), композитор М. Скорульський (№ 48), колекціонер і меценат В. Тарновський (№ 42) та ін.

5. Будівлі-пам'ятки - опис, фото

Володимирська

Пам'ятник Грушевському М.С., 1998

Вибір місця пам'ятника зумовлений тим, що поряд розташовані споруди, пов'язані з життям та діяльністю М. Грушевського. Зокрема, університет, будинок Педагогічного музею, де 1916–18 діяли Українська Центральна Рада і українські політичні партії, відбувалися важливі події громадсько-політичного і державного значення доби Української революції, будинки академії наук (№ 54 і 55) та ін. Урочисте відкриття відбулося 1 грудня 1998 за участі Президента України та найвищих урядових осіб. Автори — ск.В.Чепелик, арх. М.Кислий, Р. Кухаренко, Ю. Мельничук, інж. М. Печенов. Заг. вис. — 4,8 м, скульптури — 3,3 м; діам. постаменту — 3,3 м.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, публіцист, громадський, політичний і державний діяч, акад. ВУАН (з 1923) і АН СРСР (з 1929). Народився в м. Холмі (тепер Республіка Польща). Закінчив Київський університет (1890), професор Львівського університету (1894—1914). Очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, яке набуло значення національної академії наук. Разом з тим, докладав зусиль для розвитку наукового і громадсько-політичного життя в Наддніпрянській Україні, насамперед у Києві, де заснував і був головою Українського наукового товариства, редагував його видання, переніс сюди друкування «Літературно-наукового вістника» тощо. 1914 був заарештований у Києві, перебував на засланні в Росії. З початком Української революції у березні 1917 вчений, ім'я якого набуло значення символу національної самосвідомості, був обраний головою Української Центральної Ради і переїхав до Києва. За гетьмана П. Скоропадського перебував на нелегальному становищі. З 1919 — на еміграції. 1924 повернувся в Україну, очолив Історичну секцію і кафедру історії України ВУАН, де створив історичну школу. 1931 заарештований за безпідставним звинуваченням у керівництві «Українським національним центром», депортований до Москви, де провів останні роки життя. Помер у Кисловодську, похований на Байковому цвинтарі у Києві. Загальне число опублікованих праць М. Грушевського наближається до 2 тис., серед них такі ґрунтовні, як «Історія України-Руси» у 10 т., 13 кн. та «Історія української літератури» у 5 т. Мешкав у Києві на вул. Паньківській, 9 (див. ст.422.6). Ім'ям М. Грушевського названо вулицю у місті.

Бронзову постать М. Грушевського, що сидить на лаві, встановлено на круглому постаменті з сірого граніту, який органічно переходить у круглий ступінчастий стилобат з сірого граніту. На постаменті — стилізований під факсиміле підпис вченого, виконаний накладними бронзовими літерами. Художньо-образна структура пам'ятника поєднує кілька стилістичних рис. Фабульність композиційно-пластичного вирішення пов'язана з традиціями реалістичної скульптури 2-ї пол. 19 ст., з її демократичним спрямуванням до жанрового трактування образу людини в повсякденному контексті буття. В. Чепелик обрав за образну основу характеристики голови Української Центральної Ради стан внутрішнього заглиблення М. Грушевського в хвилини відпочинку. Аристократично витончені руки, що вільно сперлися на парасольку, підкреслюють внутрішній стан вченого, зображеного в останні роки життя, роки переслідувань, які закінчилися трагічною смертю.

Пам'ятник відзначається ретельно опрацьованою портретною характеристикою з усіма тонкощами іконографічних рис. Проте психологізм в ньому не домінує, а лише супроводжує загальну ситуаційність ідейно-пластичного задуму. Демократизації станкової концепції пам'ятника сприяє низький бронзовий плінт скульптури та стилобат. Пам'ятник встановлено на спеціально облаштованому майданчику, благоустрій якого здійснювався одночасно з впорядкуванням та реконструкцією вул. Володимирської, частини бульв. Т. Шевчека і парку ім. Т. Шевченка, що дало змогу створити середовищний містобудівний ансамбль, який органічно поєднав Будинок учителя (колишнє приміщення Української Центральної Ради), корпуси університету та Академії наук. Пам'ятник формує біля Будинку вчителя емоційно насичене поле, в якому він домінує як ідейний та композиційно-пластичний центр.

Володимирська

Станція метро «Золоті ворота», 1991

Станція складається з підземного, надземного й проміжного вестибулів, з'єднаних ескалаторами, які утворюють цілісний архітектурний ансамбль. Ошатно вирішено підземний вестибуль. Його композиція основана на поєднанні арково-склепінчастих елементів, що спираються на приземкуваті, круглі колони, увінчані стилізованими візантійськими капітелями.

У декоративному оформленні використано мозаїчні панно, які розповідають про історію Київської Русі. Дві великі композиції розміщено у торцях середньої нави; в арках, що з'єднують колони,— мозаїчні зображення київських князів і давньоруських храмів. Велику роль в організації простору центральної нави підземного вестибуля відіграють масивні металеві люстри, що нагадують світильники давніх храмів. Підлогу викладено з плит темно-сірого граніту. Стримано вирішено проміжний та наземний вестибулі. Стіни проміжного вестибуля облицьовано білим мармуром у поєднанні з імітацією плінфи. У формах станції відображено національні особливості архітектури України, безпосередньо пов'язані з архітектурою і мистецтвом Київської Русі. Постановою Кабінету Міністрів України автори станції київського метро «Золоті ворота» відзначені Державною премією України ім. Т. Шевченка.

Володимирська

Парк ім Т.Г. Шевченка, 2-а пол. 19—20 ст.

Є частиною великої, прямокутної в плані площі, розпланованої 1837 за проектом архітекторів В. Беретті та Л. Станзані для розкриття огляду східного фасаду університету, що зводився в новорозбудовуваному міському районі. В серед. 19 ст. площа мала вигляд горбистого пустиря, подекуди обсадженого тополями, й доходила до вул. Єлизаветинської (тепер вул. Пушкінська). Дещо впорядкована за допомогою арештантів, отримала назву університетського плацу, на якому відбувалися військові огляди. З 1869 — пл. Університетська (складала 12 десятин). За ухвалою Київської міської думи 1871 більша її частина була відведена під житловий квартал. До 1874 на новопрокладеній вул. Олексіївській (тепер вул. Терещенківська) і бульв. Бібіковському (тепер бульв. Т. Шевченка) було продано 15 ділянок землі. Решту території пл. 4 десятини використовували для різноманітних масових заходів: з 1872 на Великдень тут проводилися народні гуляння (раніше відбувалися на пл. Бессарабській), певний час працював цирк І. Соббота.

1875 Міська дума створила спеціальну комісію і виділила 10 тис. крб. для облаштування тут Університетського скверу. Роботи почалися 1877. Розпланування, яке збереглося дотепер, здійснив міський садівник К. Христіані. Важкий глинистий ґрунт, на якому ріст дерев був украй незадовільний, зробили родючим. Відкриття скверу відбулося 1887, коли дерева вже зміцніли й давали тінь. Сквер, огороджений дерев'яним парканом з воротами на напівкруглій аванплощі з боку університету, охороняв міський сторож. 1890 споруджено нову огорожу, в наступні роки — три водоймища, два — з фонтанами, одне — у формі Чорного моря з викладеним з каменю Кримським півостровом. На одному з газонів було встановлено дзеркально відшліфовану лабрадоритову кулю — подарунок власника кар'єру Корчакова-Савицького (не збереглася). У серпні 1896 у сквері відкрито пам'ятник російському імператору Миколі І з нагоди 100-річчя від дня його народження (ск. М. Чижов, арх. В. Ніколаєв). Відтоді сквер отримав назву Миколаївського. Тоді ж у частині, прилеглій до перетину вулиць Караваєвської (тепер вул. Л. Толстого) і Володимирської, відкрився міський заклад «Дитячі ігри» з каруселями, кегельбаном, знаряддями для гімнастики.

1918 пам'ятник Миколі І було знято, сквер отримав назву Червоний парк. 1939 на старому постаменті встановлено пам'ятник Т. Шевченку. Відтоді парк має сучасну назву. У повоєнні десятиріччя замість цегляної тинькованої огорожі зроблено гранітну. 2000—01 за проектом «АТ Київпроект» (керівник групи архітекторів Ю. Мельничук) проведено реконструкцію парку: алеї замощено сучасним покриттям, наново оформлено входи, замінено й доповнено малі архітектурні форми, впорядковано зелені насадження. Під час робіт виявлено велику кількість снарядів часів Великої Вітчизняної війни. Регулярне розпланування прямокутного в плані парку (320,0 х 150,0 м) ув'язане з навколишньою забудовою: головна композиційна вісь — поперечна алея — орієнтована на портик головного корпусу університету, перпендикулярна до неї поздовжня алея — на вхід до колишнього будинку Першої гімназії. На їхньому перетині розташована кругла площа з пам'ятником Т. Шевченку, що є композиційним і змістовим центром парку. Діагональні алеї парку починаються чотирма наріжними входами. На їхньому перетині з поздовжньою алеєю містяться два симетрично розташовані майданчики з фонтанами. Прямі напрямки об'єднує обхідна дорога, що плавно вигинається по периметру паркової території.

Огородження парку у вигляді сірого гранітного парапету включає вісім входів, чотири з яких наріжні. Під час останньої реконструкції їх подекуди акцентовано фланговими стінками й східцями (у місцях перепаду рельєфу), викладеними зі світло-жовтої цегли (фемів). Центральному входу передує аванплоща з двома симетричними прямокутними квітниками. Квітники влаштовано й обабіч головної алеї, спрямованої до пам'ятника. Забрукування алеї різнокольоровими фемами нагадує темно-червоний килим. Інші алеї мають однотонне світле покриття. Композиційний центр парку підкреслено ландшафтними й архітектурними засобами: головну алею і круглу площу навколо пам'ятника обсаджено деревами туї західної, які утворюють темнозелені стіни, вздовж них встановлено п'ятиріжкові світильники зі скляними кулями-плафонами. На інших алеях світильники одноріжкові. Поздовжню алею з двома круглими, облицьованими гранітом басейнами з фонтанами оформлено декоративними вазонами на стовпчиках-п'єдесталах. Такі самі пласкі вазони встановлено обабіч наріжних входів. Вкриті газонами куртини між алеями включають рядові, групові та поодинокі насадження дерев і чагарників. Серед дерев переважають клен гостролистий і сріблястий, явір, липа, каштан, ясен, берест, є також окремі екземпляри берези, акації білої, катальпи, різних видів тополь, дуба тощо. На галявині у південно-східній частині парку біля обхідної дороги розміщено розарій, на північ від нього — квітник-альпінарій з невеликим фігурним басейном, обкладеним гранітом, в центрі якого — скульптура хлопчика- рибалки. Навпроти басейну облаштовано дитячий ігровий майданчик, у південно-західній частині парку — куточок для відпочинку людей похилого віку. На території парку також споруджено кілька будівель, стилізованих під старовину: кафе «Тарас» (у північно- східній частині), альтанку над артезіанською свердловиною (біля східного відрізку поперечної алеї), приміщення для садівників (у південно-східній частині) та ін.
Парк є частиною закладеного у 2-й чв. 19 ст. визначного архітектурно-ландшафтного комплексу Київського університету, задуманого арх. В. Беретті як центр нового міського району.

Під час оборони Києва від нацистських загарбників у парку, вхід до якого був заборонений, дислокувався винищувальний батальйон військ НКВС, бійці якого спали в землянках і просто на садових лавах. У серпні 1941 тут демонструвався перший трофей Червоної армії — підбитий німецький танк.

З 1950-х рр. щороку 22 травня (день перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі біля Канева) перед пам'ятником поету збиралися українські патріоти, які не тільки читали твори Т. Шевченка, але й виступали з критикою культурної і національної політики радянської влади. В нових умовах незалежної України тут відбуваються щорічні свята вшанування пам'яті Т. Шевченка.

Володимирська, 2. Старокиївська гора

Городище Кия і капище, 5—9 ст.

У центрі міста, у північно-західній частині Старокиївської гори, на території Національного музею історії України. За літописними та археологічними джерелами ототожнюється з «Градом Кия» - городищем, заснованим князями племені полян, братами Києм, Щеком, Хоривом і названим на честь старшого з них. Дослідили В. Хвойка (1907—08), Д. Милєєв (1909), Ф. Мовчанівський (1936), М. Каргер (1939), С. Кілієвич (1958), П. Толочко, В. Гончаров, В. Харламов (1971, 1982). Площа 2 га. Товщина культурного шару 1,5 - 4 м. В оборонній системі городища вдало поєднуються штучні укріплення з природними перешкодами. З трьох боків гора мала стрімкі схили, з півдня майданчик городища оточували високий вал і глибокий рів, які відділяли її від решти території нагірного плато. Відкрито язичницьке святилище, житла 5—8 ст. (одне з них мало вальковану піч, заповнену череп'яними посудинами кін. 5—6 ст.), господарські ями. Залишки палацових споруд, досліджені в центрі городища і за лінією укріплень у північно-східній частині гори, ототожнюються вченими з пам'ятками, які згадуються у літопису під 945.

«Град Кия» займав домінуюче положення серед інших поселень Київської височини і за своїм характером поступово набував рис міського центру, що формувався, - ядра Київського дитинця. Частина території в межах стародавнього «града» у 9 - 10 ст. стає дитинцем давнього міста, княжою резиденцією. З півдня та південного сходу з дитинцем межував могильник 9 ст. Тепер пам'ятка входить до заповідної зони міста.

Володимирська, 1

Середня школа, 1939

На розі вулиць Десятинної і Володимирської, завершує перспективу Андріївського узвозу. Будинок є активним елементом формування простору площі біля Андріївської церкви. Зведено за індивідуальним проектом цивільного інж. М. Шехоніна та арх. А. Недопаки на території кол. садиби Трубецьких. Одна з перших у Києві споруд, збудованих швидкісним методом (початок будівництва — 15 квітня, завершення — 29 серпня 1939).

Чотириповерховий, у центральній частині — п'ятиповерховий, цегляний, тинькований, має симетричне стосовно наріжної осі ділянки об'ємно-просторове вирішення. В його основі лежить план коридорного типу з однобічним плануванням. У наріжному підвищеному об'ємі містяться вестибуль, актова і спортивна зали. Прийнято конструктивну систему поздовжніх несучих стін. Вирішення усіх фасадів відбиває функціонально-планувальну структуру будинку. Громадський характер підкреслюють нечисленні архітектурні деталі — обрамлення вікон, тяги, карнизи, завершення кутів, що прорисовані у суворій класицистичній манері.

Архітектурний вигляд побудовано на просторовій виразності простих за масами об'ємів. Призначення будинку підкреслено вертикальними панно між вікнами другого й третього поверхів, виконаними в техніці Графіто.

Будинок — пам'ятка перехідного етапу розвитку радянської архітектури від конструктивізму до неокласицизму.

Володимирська, 2

Будинок Київської художньої школи (Національний музей історії України)

Триповерховий, на високому цоколі. В плані – паралелепіпед з бічними крилами, які утворюють перед головним фасадом неглибокий курдонер. З боку тильного фасаду – напівциркульний ризаліт. Будинок споруджено з нового для тих часів матеріалу – ефективних керамічних каменів, міжповерхові перекриття і сходи – з монолітного залізобетону. Для опорядження фасадів використано високоякісне теразитове тинькування. Архітектурний вигляд споруди формує шестиколонний портик із гранчастими колонами стилізованого іонічного ордера. Пластику головного і бічних фасадів доповнюють пристінні портики того ж ордера. На фризі – стилізований рослинний орнамент. Окрасою інтер'єру споруди є парадний вестибуль, по обидва боки якого містяться широкі тримаршові сходи. Планування коридорне, з двобічним розташуванням приміщень. У процесі реконструкції на другому поверсі планування залів, що виходять на головний фасад, перероблено на анфіладне.

Являє собою яскравий зразок громадської споруди часів звернення радянської архітектури до класичної спадщини.

Попередником музею був Київський музей старожитностей і мистецтв, який було започатковано відкриттям у серпні 1899 археологічної виставки, присвяченої XI Всеросійському археологічному з'їзду в Києві. Офіційне відкриття музею відбулося 30 грудня 1940 у спеціально збудованому для нього приміщенні на вул. М. Грушевського, 6 (кол. Олександрівській). Тоді ж йому було надано назву – Київський художньо-промисловий та науковий музей. З 1919 – Перший Державний музей, з 1924 – Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка. 1935 після реорганізації (виділення художнього відділу) музей перейменовано на Центральний історичний музей ім. Т. Шевченка і переміщено до Музейного містечка на територію Києво-Печерської лаври.

На поч. Великої Вітчизняної війни найцінніші його колекції було евакуйовано до м. Уфи, повернуто 1945. Значна частина фондів залишалася в окупованому Києві, була переміщена до Педагогічного музею. Після війни музей відновлено під назвою Державний республіканський історичний музей УРСР. З 1950 – Київський державний історичний музей, 1965–91 – Державний історичний музей УРСР, з 1991 – сучасна назва.

Музей має філіал – Музей історичних коштовностей України, створений 1963 як спецвідділ музею «Золота скарбниця» (розміщений на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»).

За статусом, кількістю і значенням колекцій музей є провідним в Україні. Тут зберігається понад 600 тис. різноманітних предметів, які характеризують розвиток матеріальної і духовної культури населення країни з найдавніших часів до наших днів. Серед них загальновідомими не лише в Україні, а й поза її межами є збірки матеріалів з поселень давньокам'яного віку з Мезина і Пушкарів на Чернігівщині та Кирилівської стоянки в Києві, давньохліборобських племен трипільської культури; група пам'яток східних ранніх слов'ян – зарубинецької та черняхівської культур, а також колекції з давньоруських міст, зокрема Києва. В музеї зберігаються великі нумізматичні та етнографічні колекції, тканини та вишивки, керамічні й скляні вироби, дерев'яне різьблення, рукописні документи, стародруки, зброя, металеві вироби. Серед них – найрізноманітніші знаряддя праці та предмети побуту, прикраси, твори мистецтва, культові речі, що походять з усіх регіонів України. Значну кількість складають матеріали, які висвітлюють історію держави на сучасному етапі. Найцікавіші колекції представлено у 39 залах експозиції музею. Співробітниками проводиться велика пошукова робота. Організовуються зарубіжні виставки. Музей виконує функції головного науково-методичного центру для історичних і краєзнавчих музеїв України.

Із заснуванням та діяльністю музею, формуванням його цінних колекцій пов'язані імена відомих діячів науки та культури, висококваліфікованих музейних фахівців. Серед них – М. Біляшівський, Ф. Ернст, Р. Заклинський, В. Козловська, С. Коршенко, П. Курінний, С. Магура, О. Оглоблин, П. Потоцький, Я. Струхманчук, В. Хвойка, В. Шугаєвський, Д. Щербаківський та ін. У різний час на основі фондового зібрання історичного музею створено окремі музеї – Державний музей українського образотворчого мистецтва (тепер – Національний художній музей), Державний музей українського народного декоративного мистецтва, Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 –1945 рр.», «Косий Капонір», «Пам'ятник-музей визволителям Києва від німецько-фашистських загарбників». Деякі колекції передано Музею історії міста Києва.

Володимирська, 3

Особняк Трубецьких, 1-а пол. 19 ст.

Стоїть на червоній лінії, окремо від периметральної забудови, на підвищеній ділянці, що утворилася при плануванні проїжджої частини вулиці наприкінці 19 ст. Територія садиби становить виняткову археологічну цінність. У 1975—76 тут виявлено й досліджено (відомі раніше за епізодичними знахідками) поховання, капище, скарби 11—13 ст., рештки мурованої будівлі-ротонди 12-13 ст. У 20-і рр. 19 ст. садиба належала О. Анненкову, у 40—60-і рр.— чиновнику Б. Климовичу, з 1867 — княгині Є. Трубецькій. У 1820-х рр. зведено новий будинок, до якого у 1850-і рр. добудовано крила з боку подвір'я. 1970-76 проведено обстеження і реставрацію будівлі (арх. Т. Шамеко).

Двоповерховий, дерев'яний, на цегляному цоколі, тинькований, з мезоніном. У плані прямокутний, з короткими крилами з боку подвір'я. Перекриття плоскі балкові, бічні тамбури з дерев'яними сходами з'єднують обидва поверхи. Планування коридорно-анфіладне, з виділенням парадних залів і влаштуванням самостійного входу до мезоніна через відкриті з боку подвір'я сходи. Використано один із варіантів зразкових фасадів, обов'язкових для міської забудови періоду класицизму. Великі вікна вертикальних пропорцій на другому поверсі виділено дерев'яними лиштвами. Вісь будинку підкреслено ризалітом завширшки у три вікна, якому відповідає за шириною розташований вище мезонін. На рівні другого поверху влаштовано балкон на металевих консолях. У декорі фасадів застосовано прийом контрастного поєднання гладеньких тинькованих стін і дерев'яних деталей (лиштви вікон, підвіконна тяга, фриз, карниз, трикутний фронтон мезоніна).

Всередині збереглися вишукані тонкі дерев'яні колонки у парадній залі другого поверху, балясини поруччя дерев'яних сходів тамбурів.

Пам'ятка — один із рідкісних зразків дерев'яної міської забудови доби класицизму.

Тепер тут містяться підрозділи Інституту археології НАН України.

Володимирська, 4

Житловий будинок 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст., в якому проживали відомі діячі культури

Займає важливе містобудівне положення на розі вулиць, які підводять до експозиційного майданчика київського дитинця й Андріївської церкви. Відіграє роль архітектурного акценту. Міститься на фундаментах князівського палацу 10–11 ст., частина яких з боку вул. Володимирської позначена викладкою з рожевого граніту.

Первісно двоповерховий, 1900–01 на замовлення домовласниці Л. Мосаківської розширений і надбудований. Чотириповерховий, цегляний, з цокольним ярусом, розташований по периметру ділянки.

Має два чолові фасади і проїзд на внутрішнє подвір'я з боку Десятинного пров. Головний корпус з боку вул. Володимирської становить прямокутну в плані секцію на дві великі квартири, розділені сходовою кліткою. Решта прямокутних корпусів складається з одного ряду приміщень, призначених для мебльованих кімнат, пов'язаних бічними сходами.

Рівномірно-ритмічну композицію чолових фасадів, що мають чітке поярусне членування міжповерховими тягами й карнизами, пожвавлюють навислі над нижніми поверхами прямокутний наріжний еркер і приставні чотириколонні портики у центрах фасадів, як підкреслюють на рівні четвертого по верху осі входів. Тектоніка фасадів будується на зоровому полегшенні мас від статичного низу до верхнього ярусу з арковими віконними прорізами й силуетно складним завершенням, що складається з наріжної дахової вежки, трикутних і прямокутних аттиків. Гіпсовий архітектурний декор – замкові камені віконних пере мичок, кронштейни під еркером, накладні гірлянди й картуші, орнаментальний пояс міжповерхового фриз; й вінцевого карниза – виконано у формах ренесансу. Архітектуру фасадів доповнюють ажурні балконні грати із гнутого металу. Первісне оздобленні інтер'єрів не збереглося.

Є прикладом багатоквартирного житлового будинку періоду еклектизму.

У 1900-х рр. у будинку проживав Варшавський Марк Маркович (пом 1907) – адвокат. Був аматором поезії та музики, написав чимало пісень мовою ідиш, що стали класикою єврейського фольклору. Його часто відвідував друг, письменник Шолом-Алейхем. У різний час тут бували у своїх знайомих актриса А. Тарасова, артист естради, співак, поет і композитор О. Вертинський.

17 червня 1911 тут народився і провів перші місяці життя майбутній письменник Некрасов Віктор Платонович (пізніше мешкав у Києві на вул. Горького, 24; 38; Хрещатик, 15).

Володимирська, 7

Садиба кін. 19 ст., в якій містилося Комерційне училище, проживав Нечуй-Левицький І. С.

Складаються з двох споруд — фасадного будинку, що стоїть на червоній лінії забудови вулиці, та розташованого по периметру подвір'я флігеля. Належала 3. Кониському — голові попечительської ради Комерційного училища Товариства поширення у м. Києві середньої комерційної освіти із спільним завчанням. Училище містилося тут з 1907.

Фасадний будинок чотириповерховий, з мансардою та підвалом, цегляний, у плані близький до прямокутника, односекційний. З боку подвір'я — два бічні ризаліти, в яких влаштовано чорні ходи. Чоловий фасад симетричний, оформлений у стилі неоренесанс. Центральну вісь будівлі виділено пілястрами на всю висоту, на першому поверсі — проїздом на подвір'я та ґанком з високими дверима, що завершені архівольтом; між пілястрами на трьох верхніх поверхах — по два великих вузьких вікна з арковими перемичками, в мансарді — трикутний щипець з віконним прорізом. Бічні осі акцентовано згрупованими по три вузькими вікнами також з арковими перемичками, які фланкуються пілястрами (на першому поверсі — рустованими). В оформленні четвертого поверху використано т. зв. венеціанські вікна, декоративне оздоблення яких надає будинку особливої привабливості. Первісне внутрішнє планування частково втрачене.

Флігель чотириповерховий, з підвалом і мансардним поверхом, цегляний, у плані П-подібний. Бічними ризалітами з'єднаний з фасадним будинком, внаслідок чого утворилося замкнене внутрішнє подвір'я. Композиція фасадів асиметрична, її тектоніку визначає схема поярусного членування (міжповерхові тяги, карнизи, міжвіконні пілястри). Архітектурний декор фасадів — лиштви вікон, карнизи з сухариками, пілястри, орнаменти — модельовано в цеглі. Внутрішнє планування секційне.

Будівлі органічно вписані в ансамбль забудови вулиці, мають містобудівну цінність як архітектурний комплекс, що зберіг структуру міської садиби кін. 19 ст.

1910—11 тут мешкав Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) — письменник, автор численних повістей, зокрема «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Хмари» та ін., в яких відображено українське пореформене життя. У цей час письменник працював над нарисом «Апокаліпсична картина в Києві» (1910), статтею «Українська декадентщина», повістю «Неоднаковими стежками», оповіданням «В диму і полум'ї» тощо. Дія багатьох творів Нечуя-Левицького розгортається в Києві.

1911—17 І. Нечуй-Левицький проживав у Києві за різними адресами: на вул. Львівській (тепер Артема), в будинку, що належав київському лікарю-окулісту Думитрашку; в кін. 1917 — на поч. 1918 — в будинку інж. О. Копилова, що на Діонісівському (тепер Бехтеревському) пров., 8 (не збереглися). Останнім місцем перебування письменника була Дегтерьовська богадільня (вул. Дегтерьовська, 19), де він і помер 15 квітня 1918.

На поч. 1910-х рр. в комерційному училищі викладали: історію — Д. Дорошенко — історик, публіцист, громадсько-політичний діяч; Слово Боже — протоієрей В. Липківський — церковний діяч, з 1905 — настоятель Покровської церкви на Солом'янці; російську мову — І. Огієнко — церковний і державний діяч, історик, етнограф, письменник, перекладач; французьку мову — С. Русова — педагог, просвітителька, громадська діячка. Тепер тут міститься поліграфічний факультет Національного технічного університету.

Володимирська, 9

Житловий будинок 1950-х рр., в якому проживав Дерегус М. Г.

Семи-, п'ятиповерховий, цегляний, у плані П-подібний. Центральний призматичний об'єм фланкується меншими за довжиною та висотою бічними крилами, які включають портали входів та оформлені архівольтами аркові проїзди на подвір'я. Симетричний за композицією головний фасад облицьовано керамічною плиткою, архітектурні деталі в стилі класицизму (портали, лиштви вікон першого поверху, цоколь та карниз) виконано з темно-сірих бетонних блоків методом виливання.

В цьому будинку на третьому поверсі в трикімнатній квартирі № 10 з кінця 1972 до 1997 жив Дерегус Михайло Гордійович (1904–97) – живописець і графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943), чл.-кор. АМ СРСР (з 1958), народний художник СРСР (з 1963), лауреат Державної премії УРС.Р ім. Т. Г. Шевченка (1969), голова правління Спілки художників України (1956–62).

Автор живописних і графічних творів на теми української історії й народної творчості, М. Дерегус в ці роки продовжує працювати над творами з своїх улюблених серій «Хмельниччина», «Українські народні думи і пісні», які розпочав ще 1945: «Козака несуть» (1974, олія), «Дума про козака Голоту» (1975, офорт), «Напередодні» (1993, олія) та ін. У творчому доробку майстра зазначеного періоду – живописні полотна: «Віва Альснде» (1973), «Декабристи в Кам’янці» (1975), цикл «Степ» (1977–78), «Катерина» (1985), «Солоха» (1978); пейзажі «Алея парку», «Квітник в парку» (1985); портрети, натюрморти; серія офортів за мотивами творів Лесі Українки: «Мавка», «Лісовик», «Русалка водяна» (1977–79) й багато ін. У 1984 відбулася ювілейна виставка М. Дерегуса в зв'язку з 80-річчям від дня народження художника. Тепер на нижніх поверхах – Державний комітет України з матеріальних резервів, верхні – житлові.

Володимирська, 10

Селянський поземельний та Дворянський земельний банки, 1910-11

У рядовій забудові. Відіграє роль акценту в ансамблі вулиці. Один з перших в Україні банківських будинків, зведених у неоросійському стилі. Автор проекту — арх. О. Кобелєв. Після завершення будівництва триповерховий, у 1953 надбудовано четвертий поверх. При цьому один з криволінійних фронтонів головного фасаду та наріжну вежу було піднято, другий — втрачено, внаслідок чого загальні пропорції змінилися. У плані Т-подібний, витягнутий у глибину ділянки, має тридільну функціонально-зоновану структуру. У фасадній частині розташовано службові приміщення й малі зали, у центральному об'ємі — операційну залу, у тильній частині містилися квартири службовців. Операційна зала має двобічне освітлення, оздоблена трьома парами металевих колон. Матеріал стін — цегла. Перекриття бетонні, цокольна частина — бетонна, імітує природний камінь. Відзначається високою якістю обробки. Композиція головного фасаду асиметрична, з тридільним членуванням, наріжжя увінчує вежа із оригінальним наметовим покриттям. Мотиви давньоруської архітектури введено у форми вхідного порталу, вікон другого поверху, орнаментику майолікових вставок фриза. У декорі огорожі балкону — барельєфи із зображеннями давньоруських воїнів.

Ліворуч до будинку прилягає в'їзна брама з хвірткою аркової форми. Будинок зведено для Київського відділу Селянського поземельного та Дворянського земельного банків. Ці взаємопов'язані урядові установи призначалися для здійснення більш гнучкої аграрної політики: поміщики та деякі селяни продавали або закла дали землю через банк, селянство зс допомогою банку збільшувало сво наділи. Банки підтримували на певному рівні ціну на землю, під час аграрно реформи П. Столипіна сприяли ви діленню селянам хуторів та відрубів. Націоналізовані 1919.

Тепер тут міститься Центральний телеграф міста.

Володимирська, 13/5

Пожежне депо Старокиївської пожежні, серед. 19 — поч. 20 ст.

Наріжна будівля з каланчею — одна з висотних домінант Старого міста — входить до складу комплексу Присутствених місць, що займає трикутний у плані квартал між Софійською пл., вулицями Володимирською, Великою Житомирською та Володимирським проїздом. Трикутна форма кварталу з усіченими рогами викликає асоціації з більш ранніми Присутственими місцями московського Кремля (1776—87, арх. М. Казаков), проте вирішення київських Присутствених місць характеризується чіткішою функціональною градацією елементів комплексу за їхнім призначенням. Підтвердження цього — пожежне депо, збудоване як окремо розташована споруда, що формує північно-західний ріг комплексу.

Споруджено 1854—57 за проектом архітекторів К. Скаржинського, М. Іконникова, І. Штрома, каланчу — за проектом М. Іконникова. Оформлений у стилістиці пізнього класицизму у сполученні з елементами неоренесансу.

У будівлі розміщувалася найстаріша з чотирьох пожежних частин міста, що до 1870-х рр. складалася з 25 осіб на чолі з брандмейстером (були ще Палацова, Печерська та Подільська пожежні). «Вишковий», що виявляв пожежу, вивішував на каланчі умовні знаки: прапори, кулі, хрести.

Первісно споруда складалася з Г-подібної у плані головної двоповерхової будівлі з високою наріжною каланчею, симетричних, у плані прямокутних двоповерхових флігелів, розташованих із розривами вздовж вулиць Володимирської та Великої Житомирської, і відсунутого вглиб подвір'я допоміжного корпусу (не зберігся). У крилах головної будівлі на першому поверсі містилося по вісім відсіків для пожежних екіпажів, звернених до вулиць великими арковими отворами, з боку подвір'я — вузькі стійла для коней; другі поверхи займали великі безстовпні приміщення, призначені для казарм. Каланчу завершував відкритий оглядовий майданчик на потужних консольних опорах з невеликою, увінчаною шпилем будкою над входом.

У 1870 флігель на вул. Великій Житомирській був об'єднаний з наріжним об'ємом, з боку вул. Володимирської у проміжку між будівлями містилася цегляна брама з трьома отворами.

1914 головну будівлю надбудовано на один поверх.

1924—26 перебудовано верхню відкриту частину каланчі, закладено аркові в'їзди у відсіки для пожежних екіпажів, у підлогах казарм влаштовано спускові люки для пожежних, у двоповерховому флігелі на вул. Володимирській розміщено гаражі на три бокси для пожежних машин (перші автомобілі — «Бенц-Гагенац», «Хелег-Бельвіц», «Бенц», «Лянчин»). Під час останньої капітальної реконструкції 1975—78 було знесено об'єми старих двоповерхових флігелів, на їхньому місці зведено чотири-п'ятиповерхові корпуси, стилістично пов'язані з будівлею Присутствених місць. Одночасно здійснено ремонт приміщень наріжної будівлі з застосуванням нових оздоблювальних матеріалів.

Споруда — цікавий зразок будівель спеціального призначення у стилі класицизм з пізнішими об'ємами у стилі неоренесанс. Матеріал стін — цегла, фасади тиньковані. Наріжна частина будівлі — шестиярусна, чотиригранна, з усіченими кутами каланча. До неї під прямим кутом прилягають ідентичні за об'ємно-просторовим вирішенням два триповерхові на підвалах крила. Планування поверхів у цілому відповідає раціональним класицистичним принципам розташування приміщень. Внутрішнє планування крил коридорне, з двобічним розташуванням приміщень; на першому поверсі приміщення зовнішнього ряду поєднано анфіладно за допомогою широких отворів, що нагадують про їхнє первісне призначення (відсіки для пожежних екіпажів). Анфілада приміщень, пов'язаних отворами з лучковими арками у перемичках, добре збереглась і у внутрішньому ряді першого поверху у крилі на вул. Володимирській; кожен із відсіків перекритий циліндричними або хрещатими склепіннями (колишні допоміжні приміщення депо для екіпажів). Перекриття інших приміщень плоскі по дерев'яних балках. Роль головного розподільчого вузла відіграють широкі кам'яні сходи, до яких від наріжного входу веде високий, перекритий склепіннями коридор. Двоє допоміжних сходів з виходами на подвір'я забезпечують взаємозв'язок між поверхами видовжених крил. На яруси каланчі ведуть дерев'яні сходи.

Композиція споруди грунтується на підпорядкуванні обох крил центрально-осьовій симетрії відносно каланчі та головного наріжного входу. Фасади крил з вулиці та подвір'я — ідентичні, у первісному двоповерховому варіанті вони від цоколю до карниза членувалися дощаним рустом з поперечними швами. Полегшений другий поверх з рідко розташованими прямокутними вікнами з трикутними сандриками містився на масивнішому першому поверсі, розчленованому потужними на- півциркульними арками в'їздів з боку вулиці (у 1930-х рр. перероблено на вікна). Легка багатоярусна каланча та надбудований 1911—14 третій поверх вирішено в іншому ключі, який нагадує архітектуру ренесансних ратуш. Інтер'єри змінено перебудовами 1920 – 30-х рр. та 1975—78: у зальних приміщеннях першого — другого поверхів з'явилися внутрішні перегородки, у кімнатах та коридорах — акустичні підвісні стелі з кахлів «акмігран», стіни коридорів облицьовано плитами черепашника, східці центральних сходів та підлоги холів — лабрадоритом. Сучасним декоративним оздобленням відзначаються сім експозиційних залів Пожежно-технічної виставки: підвісні стелі з лампами денного освітлення, панелі з облицювальних листів анодо- ваного алюмінію. В експозиції використано вітражі, макети, діорами.

Нині головну будівлю Старокиївського пожежного депо займає Управління пожежної охорони м. Києва.

Володимирська, 14/8

Житловий будинок 1910–11, в якому проживали Бучма А. М., Глущенко М. П., Касіян В. І., Лисенко М. Г., Мейтус Ю. С., Шумський Ю. В.

П'ятиповерховий, цегляний. Збудовано на замовлення київського купця Я. Файбишенка.

У цьому будинку проживали відомі діячі культури.

З серпня 1944 до січня 1957 – Бучма Амвросій Максиміліанович (1891 – 1957) – актор, режисер, педагог, народний артист СРСР (з 1944). З 1936 творча біографія Бучми пов'язана з Київським українським драматичним театром ім. І. Франка. У 1946–48 – художній керівник Київської кіностудії художніх фільмів. Під керівництвом А. Бучми було створено фільми «Нескорені» (1945, зіграв роль головного героя Тараса Яценка), «Подвиг розвідника» (1947, рольЛещука); зіграв роль боцмана Дзюби у фільмі «В далекому плаванні» (1947). У цей же час на сцені театру створив образ Макара Діброви в однойменній п’єсі О. Корнійчука (Державна премія СРСР. Роботу в театрі й кіно поєднував її з педагогічною діяльністю. 1940–51 (з перервою) – професор Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Похований на Байковому цвинтарі. Ім’ям митця назване вулицю у Києві. Його дружина Бжеська Валентина Юхимівна (1896–1977) – актриса, заслужена артистка Узбецької РСР (з 1944) і УРСР (з 1951), до 1957 працювала в одному театрі з чоловіком. Сім'я А. Бучми проживала у квартирі № 1 на другому поверсі. У робочій кімнаті актора збереглося чимале меморіальних речей. Щорічно, за традицією, в день пам'яті А. Бучми (6 січня) у квартирі збираються його друзі й шанувальники таланту.

1944–77 – Глущенко Микола Петрович (1901–77) – живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1946), народний художник СРСР (з 1976). З 1944 життя і діяльність митця нерозривно пов'язані з Києвом і цим будинком.

За цей час Глущенко створив численні пейзажі, серію портретів «Герої партизанського руху в Україні», «Київ після визволення», а також пейзажі Закарпаття, Черкащини, Криму, Приазов'я, Донбасу; 1973 з виставкою «Мальовнича Україна» побував у багатьох містах Європи. За серію робіт «Пейзажі України» та інші 1972 був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Проводив громадську роботу в Спілці художників УРСР, очолював секцію образотворчого мистецтва в Товаристві дружби із зарубіжними країнами «Україна».

Похований на Байковому цвинтарі. Сім’я М. Глущенка проживала на четвертому поверсі в лівому крилі будинку, у квартирі № 6. Майстерня художника містилася у будинку № 25 на вул. Хрещатик.

1944–76 – Касіян Василь Ілліч (1896– 1976) – графік, народний художник СРСР (з 1944), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1947), Герой Соціалістичної Праці (1974).

Твори: ілюстрації до повістей І. Франка «Борислав сміється» (1948), «Кобзаря» Т. Шевченка (1944, 1949, 1954, 1974), до повісті «Земля» О. Кобилянської (1950, 1954), новел В. Стефаника (1958) та ін. Відомий також як автор ряду мистецтвознавчих праць. Проводив педагогічну роботу в Художньому інституті (з 1927), очолював сектор теорії в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, був головою Правління Спілки художників УРСР (1944–56), брав участь у багатьох республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках. Відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1964), Державною премією УРСР (1971). 1978 засновано премію ім. В. Касіяна. Похований на Байковому цвинтарі. Ім'ям митця названо вулицю у Києві.

Сім'я художника проживала в квартирі № 5 на четвертому поверсі. 1943-58 – Лисенко Михайло Григорович (1906–72) – скульптор, народний художник СРСР (з 1963), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1970). У ці роки керував відділом монументального живопису і скульптури Академії архітектури УРСР. Працював викладачем Художнього інституту (з 1947 – професор), де виховав цілу плеяду талановитих скульпторів. Виконав серію скульптурних композицій, присвячених героїчному подвигу українського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–45 рр.– «Подвиг семи колгоспників», «Партизанський рейд», «Похорон партизана»; портрети Т. Шевченка, художників – В. Касіяна, О. Шовкуненка, народного артиста СРСР І. Мар'яненка, композитора К. Данькевича, письменників М. Бажана, М. Стельмаха, а також створив низку ліричних творів – «Вірність», «Сім'я» та ін. Автор пам'ятника М. Щорсу у Києві (1954), Пагорба Слави у Львові (1958).

Проживав із сім'єю у квартирі № 14. 1959 переїхав до власного будинку в Райдужному пров.

1903–97 (з перервами) у квартирі № 8 проживав Мейтус Юлій Сергійович (1903–97) – композитор, народний артист УРСР (з 1973). Автор 15 опер, у т. ч. «Молода гвардія» (1947), «Украдене щастя» (1960), «Ярослав Мудрий» (1973), «Іван Грозний» (1983) та ін.; численних симфонічних, вокально-симфонічних, хорових, вокальних творів, романсів, балад, музики до драматичних вистав. 1927–33 написав кілька музичних композицій до спектаклів театру «Березіль», зокрема «Жовтневий огляд», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «97» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенка тощо. Відзначений Державними преміями СРСР (1951), УРСР ім. Т. Шевченка (1991). 1944 - 54 – Шумський Юрій Васильович (справж.– Шомін, 1887–1954) – актор, режисер, народний артист СРСР (з 1944). З 1934 працював у Києві, в українському драматичному театрі ім. І. Франка. Артист широкого діапазону, видатний майстер художнього читання.

У повоєнні роки в Києві на сцені театру створив серію образів учасників Великої Вітчизняної війни: генерала Ватутіна («Хрещатий яр» Л. Дмитерка, 1944), професора Буйка в однойменній п'єсі Я. Баша (1949), Романюка в «Калиновому гаї» О. Корнійчука (1950; Державна премія СРСР, 1951). Остання роль Шумського на сцені театру – адмірал Муравйов в «Порт-Артурі» І. Попова та О. Степанова (1954). Знімався в кіно. За виконання ролі Маршала Радянського Союзу Василевського у фільмі «Сталінградська битва» (1949) удостоєний Державної премії СРСР 2-го ступеня (1950). Похований на Байковому цвинтарі.

Сім'я Шумського проживала у квартирі № 3 на третьому поверсі. Робочий кабінет зберігся таким, яким він був за життя актора.

У будинку також мешкала актриса Київського українського драматичного театру ім. І. Франка Н. Ужвій (з 1950 – на вул. Архітектора Городецького, 17/1). На фасаді будинку встановлено меморіальні дошки: А. Бучмі (1962, граніт, бронзовий барельєф; ск. А. Шапран, арх. В. Корнєєва); М. Глущенку (1978, бронза, барельєф; ск. В. Довгань, арх. Ф. Юр'єв); В. Касіяну (1977, бронза, барельєф; ск. О. Ковальов); М. Лисенку (1986, бронза, барельєф; ск. Б. Лисенко, арх. Ю. Чеканюк); Ю. Шумському (1965, граніт; ск. І. Кавалерідзе, арх. Р. Бикова).

Володимирська, 15

Присутствені місця, 1854—1909

У кін. 18 — на поч. 19 ст. розташовувалися в одноповерхових дерев'яних корпусах спочатку на Подолі біля Братського монастиря, пізніше — на Микільській вул. біля Провалля (розібрані 1810), з 1809 — у цегляному двоповерховому будинку в Липках (арх. А. Меленський) на головній міській площі, яка створювалася біля Марийського палацу. Генеральним планом 1837 губернські адміністративні установи було намічено перенести до Верхнього міста; стару будівлю Присутствених місць було знесено, нову збудовано за проектом архітекторів М. Іконникова, К. Скаржинського, І. Штрома (1854—57) у центрі розчищеної від будівель території між Софійським та Михайлівським монастирями. Первісно споруда була двоповерховою, на розвинутих підвалах, з підвищеними до трьох поверхів центральною та фланкуючими частинами. 1900 двоповерхові частини надбудовано до трьох поверхів (арх. Г. Антоновський). 1908—09 над триповерховими частинами первісного об'єму надбудовано четвертий поверх (арх. В. Безсмертний). Протягом 1987—88 над однією (східною) з двох частин, що лишалися триповерховими, зроблено надбудову четвертого поверху, яка порушила симетрію будівлі.

Крім Присутствених місць до комплексу кварталу ввійшла будівля пожежного депо. Ліворуч від останньої по фронту вул. Великої Житомирської

1897-98 зведено триповерховий з підвалом будинок міської поліції (арх. О. Кривошеєв; (пізніше надбудовано четвертий поверх). У 1970—80-х рр. замкнено периметр кварталу добудовами, виконаними у стилі первісних споруд. Всередині кварталу в цей період зведено шестиповерхову будівлю у сучасних формах, яка не впливає на зорове сприйняття комплексу ззовні.

Три-, чотириповерховий будинок, у плані П-подібний, з п'ятьма входами (три — з боку Володимирського проїзду та по одному — з боку Софійської та Михайлівської площ). Цегляний, з напівпідвалами, перекриття нижніх ярусів — хрещаті склепіння. Об'ємно-планувальне вирішення та трактування чолових фасадів виконано у стилі пізнього класицизму, згідно із затвердженими 1845 проектами будинків Присутствених місць для губернських міст, але в значно переробленому вигляді. Композиція фасадів ярусна, з підкресленою центральною віссю. Площинний ренесансний декор фасадів (руст, пілястри, лиштви, сандрики, карнизи) модельований у цеглі. Внутрішнє планування коридорне, з двобічним розташуванням приміщень. Споруда звернена головним фасадом до бульвару, влаштованого на місці кріпосного валу (тепер Володимирський проїзд). Відігравала вирішальну роль у формуванні нового міського центру.

У будинку Присутствених місць містилися: Губернське правління та його різні підрозділи («присутствія»), Казенна палата із скарбницею, Приказ громадського догляду, Палати цивільних та кримінальних справ, судові та поліцейські установи, архів, друкарня тощо. 1876 частину внутрішніх приміщень реконструйовано (арх. М. Іконников) для Окружного суду.

У 1880—1902 тут працював Лазаревський Олександр Матвійович (1834— 1902) — історик, культурно-громадський діяч. У 1880—85 — товариш голови Окружного суду, з 1885 — член Київської судової палати. Автор численних історичних та історіографічних творів. Перебуваючи у Києві, підготував ґрунтовний «Опис старої Малоросії» (тт. 1—3, 1888—1902) — зведення матеріалів з історії Стародубського, Ніжинського та Прилуцького полків. Дослідження О. Лазаревського (зокрема, на теми історії адміністративно-судового устрою України, генеалогії давніх українських родів тощо) регулярно друкувалися у часописах «Киевская старина», «Чтения в Обществе Нестора-летописца». Член (з 1880), почесний член (з 1893) Історичного товариства Нестора-літописця; Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів (з 1886), Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії (з 1889). Зібрав значну бібліотеку з україніки, яку заповів Київському університету.

У 1880—1900-х рр. до складу Київського окружного суду входив Осипов Олександр Петрович (1841 —1905) — міський діяч у галузі садівництва, голова Київського товариства садівників, автор книги «Нарис історії деревних насаджень м. Києва і діяльності міської садової комісії 1887—97 рр.». На поч. 20 ст. членом Київського окружного суду був також П. Тулуб — поет, журналіст, батько письменниці 3. Тулуб. Наприкінці 19 ст. на посаді голови Київської судової палати перебував О. Кузьминський, родич письменника Л. Толстого, за деякими припущеннями — прототип чоловіка героїні роману «Анна Кареніна». Начальником відділення Казенної палати на поч. 20 ст. був Л. Рудченко — брат письменника Панаса Мирного. У цьому відділенні в юнацькі роки працював переписувачем київський літератор Григор’єв Григорій Прокопович (1898—1971), який описав побут службовців Присутствених місць у спогадах «У старому Києві». У будівельному відділенні Губернського правління працювали відомі київські архітектори, зокрема, губернські архітектори Г. Антоновський, М. Іконников, губернські інженери В. Безсмертний, Ф. Гешвенд.

25 вересня — 30 жовтня 1913 тут у Київському окружному суді відбувся процес із т. зв. справи Бейліса, до якого було прикуто увагу цілого світу. З ініціативи місцевих чорносотенців прикажчика цегельного заводу у Києві єврея М. Бейліса звинувачували в ритуальному вбивстві у березні 1911 православного хлопця А. Ющинського. Письменник В. Короленко разом з М. Горьким створив комітет захисту Бейліса, який організував у суді захист найкращими адвокатами Росії. Серед них — О. Грузенберг, О. Зарудний, М. Карабчевський, В. Маклаков. Обвинувачем виступав помічник прокурора Петербурзької судової палати О. Віппер. В. Короленко був присутній у засіданнях, хід яких він висвітлював у багатьох газетах, у т. ч. в «Киевской мьісли» (проживав у готелі «Франсуа» на вул. Володимирській, 52/17). Проти версії ритуального вбивства виступили лікарі В. Бехтерєв, І. Троїцький, рабин Я. Мазе з Москви, семітолог і гебраїст П. Коковцов, професор Київської духовної академії, протоієрей О. Глаголєв та ін.

Володимирська, 16

Готель Чарнецького Ф. 1879, в якому проживали Врубель М. О., Нестеров М. В., Петр В. І.

Чотириповерховий, цегляний, тинькований. У кін. 19 ст. тут містився готель «Мебльовані кімнати Ф. Чарнецького».

У січні – червні 1888 тут проживав Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – художник, акад. Петербурзької АМ (з 1905). Уперше поселився у Києві 1884 для участі в реставрації давніх фресок Кирилівської церкви, потім неодноразово приїздив і тривалий час жив у місті за різними адресами, зокрема 1888 на квартирі у мецената М. Тарновського на розі вулиць Володимирської та Прорізної (будинок не зберігся), після чого переселився до готелю Чарнецького. У цей період Врубель працював над картиою «Христос в пустелі», варіантом композиції «Гамлет і Офелія» (нині в Третьяковській галереї у Москві), скульптурним втіленням образу Демона, розробляв ескізи до розписів у Володимирському соборі. Пізніше про живав у готелі «Кане» на розі Фундуклеївської вул. (нині Б. Хмельницького) та Хрещатика.

У березні 1890 у готелі жив Нестеров Михайло Васильович (1862–1942) – художник, заслужений діяч мистецтв РРФСР (з 1942). Це був перший приїзд художника до Києва, який прибув на запрошення проф. А. Прахова, щоб узяти участь у написанні картин для іконостаса Володимирського собору. Пензлеві М. Нестерова належать ікони в іконостасах бічних нав першого поверху – зображення слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, св. Варвари та ін., а також композиції «Різдво Христове» і «Воскресіння» на стінах хорів, «Богоявлення» – у хрещальні. За ескізами Васнецова Нестеров написав на стовпах головної нави зображення святих Бориса й Гліба. Пізніше митець провів у Києві значну частину свого життя, створив тут ряд творів, чимало з яких експонується у зібранні Київського музею російського мистецтва. Проживав також на вул. Банковій, 8 (будинок не зберігся).

На поч. 20 ст. у будинку мешкав Петр В'ячеслав Іванович – директор київської гімназії «Групи батьків», викладач 2-ї гімназії, колегії П. Галагана, приват-доцент кафедри класичної філології Київського університету.

У 1908–11 у будинку містилася приватна чоловіча гімназія В. Петра, яку наприкінці 1909 перетворено на гімназію «Групи батьків». Серед викладачів навчального закладу були зоолог В. Артоболевський, історик, богослов, протоієрей Ф. Титов. 1911 гімназія переїхала на Миколаївську пл., 4 (тепер – пл. І. Франка, 5). Будинок зайняла жіноча гімназія та дитячий садок В. Жеребцової.

1 січня 1920 тут було відкрито Український кооперативний інститут ім. М. Туган-Барановського, першим директором якого був Птуха Михайло Васильович (1884–1961) – економіст, статистик, демограф, акад. УАН (з 1920), директор Демографічного інституту УАН (з 1919), голова секції статистики соціально-економічного відділу та його секретар (1919–23), голова президії Товариства економістів, завідувач кафедр кількох київських вузів.

16 грудня 1920 навчальний заклад приєднано до Київського інституту народного господарства на правах продовольчо-кооперативного факультету.

14 липня 1922 на його базі створено Київський кооперативний вищий технікум, який у травні 1923 було переведено на вул. Воровського, 23. У технікумі працювали відомі вчені – А. Василенко, К. Воблий, П. Кованько, М. Птуха, П. Сльозкін та ін. Навчалося понад 400 студентів. Тут містилася середня школа № 13 ім. К. Ушинського, яку 1955 закінчила Шепітько Лариса Юхимівна (1938– 79) – кінорежисер, заслужений діяч мистецтв РРФСР (з 1974), лауреат Державної премії СРС:Р (1979, посмертно). Пізніше будинок займало Міністерство промисловості будівельних матеріалів. З грудня 1966 до січня 1972 у Міністерстві промисловості будівельних матеріалів на посаді старшого інженера відділу технічної інформації працював Стус Василь Семенович (1938– 85) – поет, перекладач і громадський діяч. Приміщення відділу містилося у підвальному поверсі будинку. Тут Стус читав свої твори в колі друзів і співробітників, працював над рукописами. 1972 заарештований за правозахисну діяльність. Помер на засланні. 19 листопада 1989 прах В. Стуса було перевезено до Києва й перепоховано на Байковому цвинтарі.

Тепер у будинку посольство Республіки Узбекистан.

Володимирська, 18

Житловий будинок 1860–1900, в якому проживав Іконников М. С.

Споруджений як приватний двоповерховий будинок арх. М. Іконникова. Двічі надбудовувався (востаннє 1900 за проектом арх. В. Ніколаєва). Капітально реконструйований 1984.

Чотириповерховий, цегляний, двосекційний, у плані Г-подібний. Перекриття плоскі, бетонні (спочатку по дерев'яних балках), дах похилий. Рустовані фасади у стилі неоренесанс, розчленовані пілястрами корінфського та іонічного ордерів, тяжіють до симетрії відносно рогу будинку. Поверхи розділено профільованими карнизами. Невеликі розкріповки з парадними під'їздами відзначено прямокутними в плані башточками на даху. Пластично опрацьована заокруглена наріжна частина з динамічними у стилістиці модерну скульптурами каріатид, що підтримують дугоподібний балкон третього поверху, підкреслена невеликою банею з кованою короною (спочатку - зі шпилем). Збереглися металеві ажурні огорожі парапету і балконів. Ліпне оформлення інтер'єрів втрачено.

Будинок – типовий зразок житлової споруди у стилі неоренесанс, органічно вписується в історичну забудову вулиці.

У цьому будинку до кінця життя мешкав Іконников Михайло Степанович (1818–97) – київський губернський архітектор (1854–95), автор проектів: Присутствених місць (у співавторстві), Лук'янівської в'язниці, медичної клініки університету та ін.

Володимирська, 20/1

Прибутковий будинок Управління Києво-Софійського митрополичого дому кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживали Єрмаков Є. Ф., Іваницький К. Л

На межі подвір'я Софійського собору, одним фасадом звернений до Софійської пл., другим виходить на Рильський пров. Належав Управлінню Києво-Софійського митрополичого дому. Первісний проект триповерхового будинку на цьому місці (арх. В.Ніколаєв, 1883) не був реалізований. Існуючу будівлю споруджено за проектом та під керівництвом єпархіального арх. Є. Єрмакова. У 1898—99 побудовано триповерховий з підвалом об'єм; 1904—05 надбудовано четвертий поверх за проектом того самого архітектора. У будівлі передбачалися прибуткові квартири та мебльовані кімнати для приїжджих священиків, перший поверх відводився під магазин. При будівництві було знесено частину монастирського цегляного муру 18 ст.

В архітектурі будинку використано елементи історичних стилів (зокрема, російського) у цегляній інтерпретації.

Чотириповерховий, цегляний, перекриття плоскі по дерев'яних балках, покрівля металева по дерев'яних кроквах. У плані Ш-подібний. Складається з двох симетричних секцій на Софійській пл., що містять по одній п'яти - кімнатній квартирі на поверсі, та торцевої секції з проїздом з боку Рильського пров., де були шестикімнатні квартири та установи. Сходові клітки — парадні (з верхнім освітленням) та чорні. Внутрішнє планування квартир анфіладно-коридорного типу характеризувалося виділенням головної кімнати-вітальні.

Обидва чолові фасади вирішено однаково. Завдяки ритмічно розташованим прямокутним прорізам та одноманітності архітектурних деталей мають характер рівномірно декорованих площин. Головну вісь зверненого до площі фасаду виділено центральною та бічними розкріповками, композиційну роль яких підсилено арковими вікнами надбудованого верхнього поверху. Вертикальні лінії розкріповок, наріжжя та віконні лутки оформлено тричвертєвими валиками, прикрашеними витим орнаментом. Ярусність тектоніки фасадів виявлено за допомогою великомірного рустування стін другого — третього поверхів, міжповерхових поясів, горизонтальних декоративних вставок, орнаментованих плетінками та пальметками. Розвинуте завершення споруди складається з профільованого карниза з сухариками та широкого, декорованого аркатурою фриза, який в межах розкріповок заповнено поділеними на квадрати ліпними панно з рослинним орнаментом. В інтер'єрах багатьох квартир зберігся ліпний декор та кахляні груби. Найбільш пишним оздобленням вирізняються кімнати-вітальні.

Споруда являє інтерес своїм розташуванням та високими архітектурно - мистецькими якостями.

1900 - 17 у квартирі № 10 на другому поверсі жив будівничий споруди Єрмаков Євген Федорович (1868—1917) — архітектор, у 1898—1917 — київський єпархіальний архітектор. Автор проектів багатьох київських храмів, зокрема, Благовіщенської митрополичої церкви в ансамблі Києво-Печерсько: лаври, Покровської церкви на Пріорці, Пантелеймонівської церкви у Феофанії та ін. Проектував також будівлі Київського православного релігійно-просвітницького товариства (вул. Велика Житомирська, 9), церковно-учительської семінарії (вул. Багговутівська, 2), лікарняні корпуси Києво-Печерської лаври та Києво-Покровського монастиря, будував приміщення Київської духовної семінарії (вул. Смирнова-Ласточкіна, 20).

1905—12 у цьому будинку проживаї Іваницький Кароль Людвігович (1870–1940) - архітектор, автор проекту житлового будинку на вул. Б. Хмельницького, 32 (1912).

Тепер секції з боку Софійської пл. використовуються під житло; з боку Рильського пров. розміщено Управління внутрішніх справ м. Києва.

Володимирська, 22

Софійський кафедральний монастир

В історичному центрі Верхнього міста. На перетині найважливіших давніх шляхів, що згодом трансформувалися на головні історичні вулиці – Володимирську, Софійську та Стрітенську. У планувально-композиційному центрі історичного району Києва – «міста Ярослава». Софійський митрополичий монастир вперше згадується в хроніці Тітмара Мерзебурзького під час опису подій 1017-18. Центральне місце в комплексі його забудови займає собор Святої Софії – всесвітньовідома пам’ятка архітектури і монументального мистецтва 1-ї пол. 11 ст. За літописом, храм зводився як центр великого мурованого ансамблю «міста Ярослава». Одночасно з ним споруджувалися вали навкруг міста, Золоті ворота, згодом – монастирі св. Георгія і св. Ірини. Церква Святої Софії була осередком митрополії Київської Русі.

Літописи пов’язують побудову митрополичого храму з ім’ям великого київського князя Ярослава Мудрого, будівельна діяльність якого в Києві підсумовується під роком 1037. За літописом, на місці собору Святої Софії (Премудрості Божої) раніше було «поле поза градом», де 1036 відбулася переможна битва Ярослава Мудрого з печенігами. Проте дані археологічних досліджень свідчать, що ця територія не була у згаданий час «полем поза градом», а являла собою заселену й укріплену місцину задовго до правління князя Ярослава Мудрого. За новітніми дослідженнями археолога М. Нікітенка, собор Святої Софії споруджено на складній з топографічного погляду ділянці Старокиївської гори, оточеній з півночі, північного заходу і південного сходу ярами, які, вірогідно, заміняли собою передстінні рови на вододілі. Лише з південного заходу (з боку Золотих воріт) був зручний підхід до храму. Поряд із садибою собору Святої Софії зведено монастирські храми на честь небесних патронів князя Ярослава та його дружини Інгігерди – св. Георгія й св. Ірини (не збереглися). Вони стояли обабіч головної вулиці міста, що вела від Золотих воріт. Рештки храмів досліджені археологами. На північний захід від собору у дворі житлового будинку на вул. Стрілецькій, 7/6, на ділянці колишнього митрополичого саду 1909 виявлено фундаменти великого мурованого храму 1-ї пол. 11 ст. (див. ст. 283.10). За ім’ям його дослідника Д. Милєєва він набув у науці назву «милєєвський». Дехто з учених ототожнює цю церкву з церквою св. Ірини, інші – з храмом св. Георгія, хоча достатніх підстав для таких атрибуцій немає.

Подвір’я собору Святої Софії в 11 ст. було укріплене потужною мурованою стіною, окремі відрізки фундаментів якої знайдено під час розкопок (див. ст. 283.5). Вважалося, що давній мур оточував подвір’я монастиря замкненим колом. Проте досліджені М. Картером відрізки фундаментів муру не дали цілісного уявлення про давню огорожу садиби собору. Донині залишається доконче не з’ясованою проблема трасування стіни: чи замикала вона територію подвір’я собору, чи була частиною оборонної системи «міста Ярослава». На подвір’ї Святої Софії в 1970-х рр. і 2004 відкрито ще два відрізки фундаментів південно-східної гілки давнього муру – у підвалі північної прибудови Трапезної і біля північно-східного фасаду корпусу № 3 (будинок Київської єпархіальної училищної ради). Ці відкриття підтвердили точку зору М. Каргера, який вважав, що біля південної частини корпусу № 3 змикалися дві гілки муру, утворюючи кут, проте пошуки останнього виявилися марними. Як показали результати досліджень М. Нікітенка упродовж 2002-07 давньої топографії подвір’я собору, південно-східну гілку муру було споруджено вздовж яру, що пролягав до сучасної дзвіниці. Далі цей яр різко повертав на північний захід і проходив вздовж східного фасаду собору. У тому ж напрямку на відстані 20-25 м від собору проходила й огорожа. Під час останньої реконструкції вул. Володимирської 1999- 2000 було відкрито ще один відрізок фундаменту стіни, яка, перетинаючи вулицю, з’єднувалася, найвірогідніше, із західною і південно-східною гілками софійської огорожі в місці їх кутового сполучення біля південної частини корпусу № 3. За припущенням М. Нікітенка, давній кам’яний мур не замикав простір довкола Святої Софії. Можливо, його північно-східна гілка поєднувалася з валом, що проходив уздовж вул. Стрітенської, а південно-східна – зі стіною, виявленою на вул. Володимирській. Імовірно, задумана спочатку як огорожа садиби собору, кам’яна стіна стала частиною оборонної системи «міста Ярослава». Практика використання мурів культових споруд як частини міських укріплень відома в Україні і за пізніших часів. За матеріалами археологічних досліджень, у північній частині Софійського подвір’я в давнину був глибокий яр, на його схилах знайдено печі для випалу цегли, які обслуговували будівництво собору і були ліквідовані після закінчення будівельних робіт. З мурованих будівель, що первісно містилися на Софійському подвір’ї, відома лише невелика споруда 11-12 ст. на північ від собору, спершу сприйнята автором розкопок М. Каргером за виробничу піч для випалювання цегли і визначена археологом В. Богусевичем як середньовічна лазня. Натомість дослідник собору Г. Логвин вважав, що споруда правила за своєрідний калорифер, з якого нагріте повітря подавалося каналами в собор.

Протягом усього періоду існування собор Святої Софії був діючим храмом, одним з головних духовних центрів східних слов’ян. Він зазнав пограбувань під час навал ворогів, але не руйнації. Незважаючи на численні ремонти, у кін. 16 ст. (за свідченням мандрівника М. Ґруневеґа) набули аварійного стану давні відкриті галереї, які оточували собор з заходу, півночі і півдня й впродовж століть зазнавали атмосферних впливів. Стан галерей справляв враження занедбання і руйнації храму, про що свідчать записи мандрівників кін. 16 – поч. 17 ст. Е. Лясоти, Р. Гейденштейна та ін. Крім того, в деяких свідченнях цього періоду відбилася боротьба православних з уніатами, які володіли Софійським монастирем 1610-32, тобто до приходу православного митрополита Петра (Могили). Дослідження показують, що відбудовчі роботи в соборі Святої Софії розпочалися до приходу уніатів, велися за часів уніатів, продовжені митрополитом Петром (Могилою) та його послідовниками. Про зовнішній вигляд собору 1651 та забудову його території дає уявлення відомий малюнок голландського художника А. ван Вестерфельда, який служив при дворі литовського князя Я. Радзивілла, «В’їзд Януша Радзивілла до Софійського монастиря». Вигляд храму свідчить про те, що в цей період Київ перебував у сфері впливу західноєвропейської ренесансної архітектури. Стародавні монументальні форми собору, які збереглися, набули нових елементів: фігурні гребінці, що увінчують фасади; аттики з постатями лицарів і кулями, понизаними на стрижні; контрфорси, що зміцнюють центральну апсиду. Давні галереї мають односхилий дах, у нішах на апсидах видно живопис. Сходові башти на західному фасаді завершуються шатровим покриттям. Територію монастиря огороджено високим дерев’яним парканом.

На південь від собору – дерев’яна дзвіниця, квадратна в плані, з решіткою під чотирисхилим дахом, завершена маленькою банькою з хрестом. На схід від собору за стіною – видовжена споруда з високим дахом. Вхід на митрополиче подвір’я – з північного сходу, над ним височить чотириярусна башта з відкритою галереєю у другому ярусі, завершена бароковим куполом з маленькою банькою. Інші малюнки А. ван Вестерфельда, які показують південну та західну галереї напівзруйнованими, відбивають дійсний стан собору на той час, оскільки його відбудову ще не було завершено.

Про наступні перебудови ансамблю у 2- й пол. 17 ст. свідчить малюнок на плані полковника І. Ушакова 1695. На ньому собор Святої Софії значно перебудований ззовні: закладено і надбудовано колишні відкриті галереї, над ними зведено нові бані. Баням надано барокових абрисів. На подвір’ї побудовано нові монастирські споруди в традиціях дерев’яної східнослов’янської архітектури. На південь від собору височить двоповерхова будівля з мурованим першим і дерев’яним другим поверхом, з бочкоподібним завершенням і невеликою банею на східному фасаді. На південний захід від собору – будинок митрополита, на захід – два на одній лінії одноповерхові будинки келій, на північ – монастирська Трапезна. Єдиний в’їзд на подвір’я проходив під дзвіницею, що стояла у північно-східному куті території. Дзвіниця триярусна, завершена бароковою банею з маківкою. Археологічні дослідження показали, що територія монастиря кін. 17 ст. була більшою від митрополичого подвір’я 11 ст. Споруди на південь і південний захід від собору містилися за межами мурованої огорожі 11 ст., рештки якої на той час, очевидно, було розібрано.

Археологічні дослідження на подвір’ї собору дали змогу виявити точне місцезнаходження дерев’яного митрополичого будинку та сліди пожежі, під час якої він був знищений. Будинок стояв на відстані 13 м від південно-західного наріжжя собору, тому впав пошкоджений вогнем західний нартекс храму.

Внаслідок капітальних ремонтно-реставраційних робіт доби гетьмана I. Мазепи зовні собор набув того вигляду, який у своїх основних рисах зберігся донині. Над давніми одноярусними відкритими галереями надбудували другі поверхи, галереї перетворили на закриті приміщення, в яких улаштували бічні вівтарі. Над собором звели шість нових бань, і їх стало 19. Фасади потинькували і побілили, бані позолотили. Золоті грушоподібні гранчасті бані, вигадливі фронтони й примхливе ліплення фасадів надали собору барокової ошатності. Особливо пишно було декоровано відновлений з руїн західний фасад храму з центральним порталом. Його середня частина відступила вглиб відносно веж і була прорізана великим вікном у формі квадри-фолія. Над середньою частиною зведено високий ліплений фронтон, що надало урочистості центральному входові. Вбраний у нові барокові шати, капітально відремонтований й опоряджений собор Святої Софії втілив ідею української державності в звучанні Мазепиної доби.

Одночасно з відбудовою собору розпочалося спорудження цегляної огорожі його подвір’я. Вважають, що мур 18 ст. навколо Святої Софії зведено за митрополита Рафаїла (Заборовського). Однак отримані останнім часом М. Нікітенком результати археологічних досліджень муру дають іншу картину його виникнення. Встановлено, що на різних ділянках стіна спирається на конструктивно різні фундаменти. Північно-західна (вздовж вул. Стрілецької) і південно-західна (вздовж пров. Георгіївського) ділянки стіни (остання завтовшки 1,23 м) поставлені на цегляному стрічковому фундаменті; нижня частина фундаменту являє собою забутування з битої цегли на вапняному розчині. Натомість на ділянці між дзвіницею та пристінним корпусом стіна, товщина якої сягає тут 1,35 (з рустом – 1,4) м, спирається на «аркадний» (шир. арки – 4 м, вис. від п’ят до зеніту арки – 0,5 м) фундамент. Відрізняються і фундаментні обрізи. На ділянці вздовж пров. Георгіївського фундамент стіни має одноступінчастий обріз. Натомість на відрізку стіни вздовж вул. Стрілецької зафіксовано східчастий фундаментний обріз з трьома уступами. Також східчастий, проте чотирьохступінчастий обріз із значним виносом нижнього виступу відносно внутрішнього фасаду відкрито на відрізку стіни, що прилягає до дзвіниці з півночі. По-різному вирішено також архітектурний декор стін: між дзвіницею та південною в’їзною вежею, а також на північ від дзвіниці стіна має руст, відсутній на інших указаних ділянках стіни, а також карниз із внутрішнього та зовнішнього боків, тоді як вздовж вул. Стрілецької та пров. Георгіївського стіна завершується карнизом лише із зовнішнього боку. Як свідчать малюнки 19 ст., аналогічним рустом було оформлено зруйновану пізніше ділянку стіни, що виходила на пл. Софійську з боку пров. Рильського. Оформлення багатоступінчастих карнизів обох відрізків стіни, що виходить на пл. Софійську і вул. Володимирську, майже однакове, проте карниз внутрішнього фасаду стіни на північ від дзвіниці має складніший рельєф. Як вважає М. Нікітенко, історію побудови муру 18 ст. довкола собору Святої Софії можна поділити на періоди, що відповідали трьом першим етапам кам’яної монастирської забудови її подвір’я. Вірогідно, найдавнішою була гілка поч. 18 ст. між побудованими за І. Мазепи та митрополита Варлаама (Ясинського) дзвіницею і південною вежею. Потім, у 1722-30, за часів архієпископа Варлаама (Ванатовича), була побудована гілка, що проходила від північного фасаду дзвіниці до пров. Рильського. Зрештою, останній етап побудови північно-західного та південно-західного відрізків стіни можна пов’язати з часами Рафаїла (Заборовського; 1731-47) і Тимофія (Щербацького; 1748-57). Така періодизація узгоджується із записом в рукопису 1770 ігумена Видубицького монастиря Іакова: «1745 року огорожа навколо кафедрального монастиря продовжувалася». Тобто побудову стіни цього року було не розпочато, а продовжено, разом зі створенням 1746 брами Заборовського. З поч. 18 ст. парадним в’їздом на подвір’я Софійського монастиря стала монументальна триярусна мурована дзвіниця. Подібно до вівтарної (тріумфальної) арки, головний вхід на територію собору теж вважався тріумфальним, тож дзвіниця дістала назву Тріумфальної. А її великий ошатний дзвін, відлитий 1705 київським майстром О. Петровичем, мав ім’я замовника – «Мазепа» (цей дзвін зберігся у дзвіниці донині). Урочистий вигляд мала і південна в’їзна вежа, високий шпиль якої прикрашала позолочена крилата постать покровителя Києва – архістратига Михаїла (втрачена). Територія монастиря значно розширилася, змінилося її планування. На південний схід від собору зведено триярусну дзвіницю (1699-1706), яку в 1740-х рр. перебудовано у другому та третьому ярусах; на південь від собору зведено Трапезну (1722-30), на захід – будинок митрополита (1730-35). В лінію з останнім у 1750-х рр. побудовано келії (братський корпус), на північ від собору – келії (1763-67; згодом – бурса). У південно-західній частині території зведено хлібню (1722-30, пізніше – консисторія). Територію монастиря оточили високими мурами з трьома входами: через дзвіницю (головний), через південну в’їзну вежу і через браму Заборовського.

Мурована забудова характерна для українських монастирських ансамблів кін. 17-18 ст.: високі фронтони м’яких хвилеподібних абрисів, грушоподібні бані, дахи «з заломами», ліплений декор на фасадах. Бароковий архітектурний ансамбль монастиря, що склався у 18 ст., попри деякі пізніші зміни, зберігся до нашого часу. Муровані споруди Софійського монастиря зводилися поступово протягом 18 ст., тому тривалий час вони співіснували з дерев’яними будівлями. Навіть після завершення будівництва мурованого монастирського ансамблю на подвір’ї існували численні дерев’яні сараї, комори, сторожки, стайні, повітки над льохами тощо. У 18 ст. територія монастиря була значно більшою за сучасну: огорожа охоплювала всю ділянку на північний схід вздовж пл. Софійської до вул. Троїцької (тепер пров. Рильський). Монастирю також належала велика ділянка напроти зазначеної, яка у 19 ст. була відведена під розширення пл. Софійської і будівництво Присутствених місць. На цих ділянках розташовувалися господарські служби, та будівлі готельного типу.

Софійський монастир разом з ансамблем Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря утворив унікальну архітектурну композицію Верхнього міста. Пануючи у його панорамі, вони уособлюють священну серцевину Києва. Це історичне архітектурно-просторове утворення, що сформувало неповторний образ давнього Києва, не має аналогів і не поступається кращим світовим містобудівним комплексам.

У 18 ст. розпочалося створення нового живописного ансамблю собору Святої Софії, який став яскравим взірцем мистецтва бароко. Розмалювання тривало впродовж усього 18 ст. художниками живописної майстерні Софійського монастиря, яка функціонувала до його скасування. За митрополита Рафаїла (Заборовського) споруджено розкішний позолочений триярусний іконостас у стилі бароко зі срібними позолоченими царськими вратами, храм прикрасило срібне панікадило тощо. Під час реставрації в серед. 19 ст. зняли верхній ярус іконостаса. Під час реставраційних робіт у кін. 19 ст. іконостас тимчасово зняли для перезолочення. Згодом його повернули на місце, але вже без середнього ярусу, який перенесли до вівтаря Стрітення Господнього (західна частина північної зовнішньої галереї). У кін. 18-19 ст. споруди Софійського монастиря зазнали деяких перебудов і функціональних змін. У 19 ст. проведено великі роботи в соборі Святої Софії: перебудовано його західний фасад у візантійському стилі, зведено нартекс, влаштовано калориферне опалення. В інтер’єрі на стінах храму розкрито фрески 11 ст. і поновлено їх олійними фарбами; знято верхню частину іконостаса, щоб відкрити мозаїки головного вівтаря, зроблено нову чавунну підлогу та ін.

У серед. 19 ст. збудовано четвертий ярус дзвіниці, що повернуло їй втрачену роль вертикальної домінанти в забудові міста. У 1820-х рр. колишню Трапезну перебудували на Теплу церкву (Тепла, або Мала Софія), у 2-й пол.

19 ст. споруду значно розширено – прибудовано бічні нави і тамбур. До колишньої хлібні, перетвореної на консисторію, прибудовано великий ризаліт, між хлібнею і південною в’їзною вежею на місці муру 18 ст. зведено корпус консисторії, об’єднаний з колишньою хлібнею в єдину споруду. На другому поверсі південної в’їзної вежі розмістили частину архіву консисторії. Нових перебудов зазнав будинок митрополита, зокрема із західного боку. У 1820-х рр. замуровано проїзд через браму Заборовського, розібрано кордегардії, на місці митрополичого подвір’я посаджено сад. Бурсу, де ще на поч.

19 ст. мешкали півчі і служники церкви, пристосовано під духовну школу, за якою побудовано одноповерховий цегляний флігель – їдальню бурсаків. У серед. 19 ст. з внутрішнього боку стіни

18 ст., що йшла вздовж вул. Володимирської, зведено пристінний корпус – квартири для дияконів і дзвонарів. У 1870-х рр. до корпусу прибудовано секцію з північно-східного боку. 1879 впритул до південної в’їзної вежі вздовж проїзду на подвір’я, навпроти консисторії споруджено соборний флігель, що призначався для квартир дияконів (перший поверх) і церковних служителів (підвал).

У 19 ст. на північний схід від консисторії зведено службовий «консисторський будинок», на місці якого тепер корпус, ймовірно, споруджений на поч. 20 ст. У кін. 19 – на поч. 20 ст. за проектами арх. Є. Єрмакова зведено прибуткові будинки в межах монастиря та поза ним, що істотно змінило архітектурне планування садиби.

1997-2003 реставровано і відкрито для відвідувачів дзвіницю; 2000 завершено реставрацію хлібні, в якій відкрито виставкові зали заповідника; 2001 відселено мешканців з пристінних келій, в яких 2005-06 проведено ремонтно-реставраційні роботи покрівлі; 2003-6 здійснено благоустрій території подвір’я; 2003-07 проведено комплексну реставрацію корпусу № 3 (будинок Київської єпархіальної училищної ради), який пристосовано під адміністративний корпус заповідника; 2006 здійснено 50 відсотків реставраційних та реабілітаційних робіт будинку митрополита; 2006 розпочато реставраційно-реабілітаційні роботи щодо відтворення брами Заборовського. Наявний комплекс забудови садиби монастиря складають: собор Святої Софії,

11 ст.; монастирські споруди кін. 17- 18 ст. – дзвіниця, будинок митрополита, Трапезна, келії братські (бурса), келії (братський корпус), хлібня (консисторія), брама Заборовського, південна в’їзна вежа, мури; композиційно підпорядковані споруди 19-20 ст. – пристінний корпус, соборний (дияконський) флігель, будинок лікарні Києво-Софійського духовного училища. Комплекс Софійського кафедрального монастиря та збудованих на його території пізніше споруд різного функціонального призначення є визначною пам’яткою історії. Собор був резиденцією митрополитів Київських, починаючи від його створення. Тут «садили» на престол великих київських князів, приймали іноземних послів. При соборі діяв скрипторіум, було зібрано цінну бібліотеку.

Давньоруськими писемними джерелами засвідчено імена перших митрополитів Київських, діяльність яких, вірогідно, була пов’язана з Софійським монастирем: Іоанна І (до 1018- бл. 1030) та Феопемта (бл. 1035-1040-і рр.). Іоанн І виступає як керманич Руської церкви у перші роки княжіння Ярослава Мудрого, тому вважається, що саме він був тим митрополитом, про якого йдеться в хроніці Тітмара Мерзебурзького при описі подій 1018. Розповідаючи про захоплення Києва 14 серпня 1018 військом польського князя Болеслава Хороброго та його зятя Святополка Володимировича (на боці останнього Болеслав брав участь у княжій усобиці 1015-19), Тітмар повідомляє, що митрополит Київський з мощами святих та іншими святощами зустрів переможців «у монастирі Святої Софії, який, на жаль, минулого року погорів». Історики по-різному тлумачать ці відомості. Одні стверджують, що згоріла невідома за джерелами дерев’яна Софія, зведена князем Володимиром Святославичем або навіть княгинею Ольгою, інші вважають, що пожежа пошкодила розпочату Ярославом Мудрим 1017 муровану будівлю. Н. Нікітенко обстоює думку, що в хроніці Тітмара йдеться про наявний тепер мурований митрополичий собор Святої Софії, до створення якого був причетний Володимир Великий. На переконання дослідниці, при соборі існував монастир з дерев’яними будівлями, що згоріли 1017, тоді як собору пожежа не завдала істотної шкоди.
Наступник Іоанна І – митрополит Феопемт 1039 брав участь у повторному освяченні Десятинної церкви в Києві. В середині того ж року перебував у Константинополі, куди був запрошений для участі у патріаршому Синоді. За Феопемта у Софійському монастирі складено київський митрополичий звід 1039.

1051 у соборі Святої Софії поставлено митрополитом «русина» Іларіона. Це був безпрецедентний випадок, оскільки Іларіона – пресвітера церкви Святих апостолів у заміській княжій резиденції у Берестовому – поставив з ініціативи Ярослава Мудрого собор руських єпископів за санкцією Константинопольського патріархату. Літописець характеризує Іларіона як «мужа блага книжна і постника». Іларіон – автор «Слова про Закон і Благодать», у якому прославляються утвердження християнства на Русі, «великий каган нашої землі» Володимир і «благовірний каган» Ярослав.

Як «митрополія руська» Софійський монастир відіграв визначну роль у формуванні та діяльності церковної організації на Русі. Служба тут правилася щоденно як ієреями собору Святої Софії, так і священиками інших міських храмів, котрі складали крилас соборної церкви. Саме із собором Святої Софії пов’язані найраніші згадки про крилас на Русі, що стосуються подій 11 ст. Нестор – автор «Читання» про князів Бориса і Гліба та оповіді про посмертні чудеса Феодосія Печерського. У першому з цих творів згадується митрополит Іоанн І, який, дізнавшись про чудо від труни Бориса і Гліба у Вишгороді, «вскоре събратися повеле всему клиросу церковному», після чого відправився з пресвітерами на місце поховання князів. У «Чудесах» Феодосія Печерського мовиться: «Един от клироса святые и виликые церкве София болящу вельми... пришедъ моляще Бога и святого отца нашего Феодосия.».

Київська митрополія була місцем, де зберігалися найважливіші державні документи та акти княжої канцелярії.

У післямонгольську добу релігійне життя в «митрополії руській» не припинялося впродовж 13-16 ст. Собор залишався резиденцією митрополитів або їхніх намісників, незважаючи на те, що постійним місцем проживання митрополитів з 14 ст. був Владимир-на-Клязьмі, потім – Москва, за литовської доби – Вільно або Новогрудок. У Софійському монастирі періодично перебували митрополити Кирило ІІ (1242-80), Максим (1283-1305), Петро (Ратенський; 1308-26), Кипріян (Цамблак; 1389-1406), Фотій (1408-31). У білорусько-литовських літописах міститься розповідь про литовського князя Скиргайла, який був посаджений 1395 в Києві князем Вітовтом на місце Володимира Ольгердовича і відвідав будинок митрополита в цьому монастирі. В час, коли українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського, митрополія не зазнавала утисків, великі литовські князі зазвичай приймали православ’я.

1482 собор Святої Софії був пограбований кримським ханом Менглі-Ґіреєм, який відправив московському царю Івану ІІІ золоті потир і дискос із храму. До 16 ст. належить грамота литовського князя Олександра, надана митрополиту Київському Йосипу (Солтану) і православним єпископам про недоторканність майна. У цей час собору належали урочище Паньківщина, землі над р. Либідь (Софійська долина), Рогатинська сіножать тощо.

Після Берестейської унії 1596 собор Святої Софії перебрали уніати.
7 липня 1633 православні Києва урочисто зустрічали нового митрополита Київського і Галицького Петра (Могилу). Він повернув собор від уніатів і влаштував при ньому чоловічий православний монастир, виділивши на ремонт споруд і облаштування обителі значну суму власних коштів. Відомо, що реставраційні роботи у соборі Святої Софії здійснювали італійський арх. О. Манчіні та українські художники – брати І. та Т. Зінов’єви; до оздоблення храму були залучені виписані з Москви позолотник Я. Євтихієв, іконописець Іоаким, а також різьбярі, теслі, муляри. Петро (Могила) доклав зусиль і до відновлення софійської бібліотеки як атрибута храму Премудрості Божої. Ще на поч. 19 ст. у ній зберігалася книга власноручних записів Петра (Могили). Деякі книги з софійської бібліотеки могилянської доби зберігаються тепер у зібранні Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАНУ. 1647 митрополит помер, не закінчивши відновлення Софійського монастиря.

Його сподвижник і наступник в 1647-57 Сильвестр (Косов) був обраний на митрополичу кафедру духівництвом та запорозькими козаками без привілею польського короля. Отримавши благословення патріарха Константинопольського Парфенія ІІ, він був посвячений у київському соборі Святої Софії собором руських єпископів. Його правління збіглося з періодом національно-визвольної боротьби 1648-54, коли Київ був визволений з-під польського ярма козацько-селянським військом гетьмана Б. Хмельницького. У грудні 1648 після низки переможних боїв Б. Хмельницький урочисто в’їхав у Київ через Золоті ворота і попрямував до Софійського монастиря, біля його стін гетьмана зустрічали патріарх Єрусалимський Паїсій, який саме перебував у Києві, митрополит Сильвестр (Косов) з духівництвом і киянами. Після укладення Переяславської угоди 8 січня 1654 всі українські міста і містечка мусили скласти присягу цареві. 14 січня 1654 кияни присягали у Києво-Печерському монастирі, а в кафедральному соборі Святої Софії митрополит Сильвестр, зібравшись із духівництвом, висловив непокору новій політиці Б. Хмельницького. Все ж митрополит змушений був визнати владу Москви, і 17 та 19 січня 1654 кияни давали у соборі присягу на вірність московському цареві.

Як і Петро (Могила), Сильвестр (Косов) збирав у кафедральному соборі святині України. З Любеча перенесено чудотворну ікону Богоматері, яку поставили «при стіні вівтарній», 1713 ікону встановлено в окремому кіоті, ліворуч від головного входу в собор. 1655 у собор перенесено ще одну чудотворну ікону – Богоматері Куп’ятицької – з Куп’ятицького монастиря поблизу Пінська. Незважаючи на те, що після 1654 Київська митрополія разом з Україною фактично була передана під владу Московської держави, митрополити Київські аж до Гедеона (Святополка-Четвертинського; 1685-90) не посвячувалися патріархом Московським. Сильвестр (Косов), як і його попередник Петро (Могила), теж іменувався митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, екзархом Константинопольського престолу.

Після смерті Сильвестра (Косова) у квітні 1657 питання про наступництво митрополичої кафедри, з урахуванням намагань Москви підпорядкувати собі Київську митрополію, набуло особливої гостроти. Б. Хмельницький і його наступник І. Виговський зупинили свій вибір на Луцькому єпископі Дюнісії (Балабані; 1657-63). Діонісій підтримав І. Виговського, котрий розірвав союз з Московською державою і восени 1658 підписав Гадяцьку угоду з Польщею про створення в межах Речі Посполитої Великого князівства Руського, яке мало входити до неї на тих самих засадах, що й Корона Польська та Велике князівство Литовське. Однак швидка зміна воєнно-політичної ситуації звела нанівець Гадяцькі домовленості. У складних умовах тих часів, що дістали назву Руїна, Київська митрополія, перебуваючи між Варшавою і Москвою, вступила в період довготривалої кризи. Після поразки І. Виговського Діонісій (Балабан) майже за рік по своєму посвяченні залишив Київ, започаткувавши багаторічну традицію перебування православних митрополитів України поза межами своєї резиденції. З поділом козацької держави на Лівобережну та Правобережну відповідно розділилась і церква. З огляду на те, що Діонісія (Балабана), резиденція якого розташовувалась у Чигирині, не визнали лівобережні гетьмани, архіпастирські функції у Києві 1659-85 виконували місцеблюстителі митрополичого престолу – архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович; 1659-61 та 1670-85) і поставлений з ініціативи московської влади єпископ Мефодій (Филимонович; 1661-68). Після смерті Діонісія (Балабана) на митрополичий престол виявилося два претенденти. У Чигирині представники правобережної шляхти та духівництва обрали митрополитом Йосипа (Нелюбовича-Тукальського; 1663-75) – прибічника гетьмана П. Дорошенка. Резиденція митрополита була в гетьманській столиці Чигирині, він жодного разу не приїздив до престольного Києва. Натомість правобережна православна фракція, очолювана гетьманом П. Тетерею, обрала на митрополію Антонія (Винницького; 1663-79), котрий також не жив у Києві. Обох «наречених» (себто таких, що лише носили це ім’я) митрополитів київське духівництво та лівобережне козацтво, які не брали участі в їхньому обранні, не визнали, тому софійською кафедрою опікувався москвофіл Мефодій (Филимонович). Розбрат у суспільстві згубно позначився на долі собору Святої Софії, який упродовж 30 років Руїни знову зазнав занепаду.

1686, після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату та укладення «Вічного миру» між Річчю Посполитою і Російською державою, Лівобережна Україна з Києвом залишилася під зверхністю російського царя, втрачаючи свою церковну автономію. Попри всю драматичність цієї події, політична стабільність, що настала після десятиріч безкінечних протиборств, сприяла економічному зростанню України та розвитку її культури. Нова доба в історії України пов’язана з гетьманом I. Мазепою (1687-1709). В українській культурі знайшли своє яскраве втілення високі здобутки національного духу, пробуджені буремною добою визвольних змагань. Розбудовуючи суверенну соборну Україну, I. Мазепа спирався на ідею гармонійної співпраці держави та церкви, символом якої є Свята Софія – Премудрість Божа. У герб гетьмана вкомпоновано образ храму, який названо Тріумфальною Церквою Премудрості Божої, заснованою на святих київських горах. Найбільш повним втіленням ідеї Святої Софії став для нього однойменний київський храм, стародавня «митрополія руська».

Саме на межі 17-18 ст. вбраний у барокові шати собор Святої Софії отримав своє друге народження. 1687, коли І. Мазепа став гетьманом, митрополитом Київським був Гедеон (Святополк-Четвертинський), висвячений у Москві в кін. 1685. 2 лютого 1686 він відправив свою першу службу в соборі Святої Софії. У цей час резиденція митрополита перебувала в критичному стані. Софійський монастир був позбавлений більшості угідь, а собор – церковного начиння і документів. Петро (Могила), побоюючись, що після його смерті монастир може знову перейти до уніатів, перед своєю кончиною все церковне начиння, архієрейське вбрання і документи переніс на зберігання у Києво-Печерську лавру, з якої його наступники нічого не змогли повернути. Тож Гедеонові довелося просити у московських державців Івана та Петра Олексійовичів церковного начиння, одягу та великого дзвону на облаштування митрополичого храму, а для Софійського монастиря – хлібного постачання й грошового жалування. 1688 Гедеон марно просив дозволу розібрати на полагодження собору руїни запустілих київських церков святих Василія і Катерини. Однак київському воєводі В. Бутурліну було наказано описати зазначені храми та скласти кошторис, щоб визначити, скільки потрібно будівельного матеріалу на ремонт собору. В ці роки розпочали розчищення від завалів західної частини храму та відбудову його західної стіни. Було також відремонтовано дерев’яні монастирські споруди.

На прохання митрополита Гедеона гетьман І. Мазепа надав Софійському монастиреві грамоту на володіння містечками Білогородка і Трипілля та селами Жиляни, Крушинка, Мархелівка, Муровське, Мала Бугаївка, Рослович, Снітинка, Церковище. Митрополит виділяв значні кошти на ремонт собору, срібло – на панікадило для головного вівтаря тощо. У квітні 1690 він помер, заповівши монастиреві більшу частину власних грошей і коштовностей. Найзначніші роботи у соборі Святої Софії та на його подвір’ї проводилися на межі 17-18 ст., коли митрополичу кафедру посів Варлаам (Ясинський; 1690-1706), для якого гетьман І. Мазепа виклопотав титул екзарха Московського патріарха, піднісши цим значення предстоятеля української церкви, права і привілеї якої всіляко боронив від централізаторської та русифікаторської політики московської влади. За Варлаама (Ясинського) та його наступника Йоасафа (Кроковського) на подвір’ї собору знову було зведено дерев’яні споруди монастиря. За часів митрополита Варлаама (Ванатовича; 1722-30) розпочалося будівництво мурованих монастирських споруд, що збереглися дотепер, проведено значні ремонтні та будівельні роботи в кафедральному храмі.

1701 московський священик І. Лук’янов записав: «Церковь Софии Премудрыя Божия зело хороша и образсовата, да в ней презорство строения; нету ничего – пусто; икон нет; а старое было стенное письмо, а митрополит не хай все замазав известью». Ймовірно, в кін. 17 ст. щойно потиньковані й побілені стіни храму були підготовлені для нового розмалювання. Це засвідчує той факт, що І. Лук’янов бачив собор без начиння та ікон. Роботу незабаром було розпочато: на північній стіні центральної нави, поверх княжого портрета 11 ст., збереглася значна частина фрагмента олійного стінопису, який міг виникнути лише на межі 17-18 ст. 1651

А. ван Вестерфельд бачив тут княжий портрет, а вже за митрополита Йоаса- фа (Кроковського) тут намальовано композицію «П’ятий вселенський собор». Тобто зображення пророка Да- ниїла зі старозаповітними отроками Ананією, Мисаїлом та Азарією з’явилися на стіні центральної нави після реставрації собору за часів І. Мазепи. Саме тоді розібрали поруйновану західну трипрогінну аркаду, що зумовило потребу найперше декорувати саме цю центральну частину собору.

1706 митрополит Варлаам (Ясинський) повідомляв, що обитель Свято-Софійська значно обновлена завдяки І. Мазепі. Після Полтавської битви 1709, коли російський цар Петро І прибув 22 липня до Києва, митрополит Йоасаф урочисто зустрічав його і вітав при молебні у соборі Святої Софії. Префект Київської академії Феофан (Прокопович) виголосив тут перед царем «всенародний» панегірик на честь Полтавської перемоги.

Внаслідок перемог над шведами в Північній війні російський уряд посилив наступ на зміцнілу за гетьманування І. Мазепи українську державність. Прагнучи до повного контролю над церковним життям в Україні, 1722 він ліквідував Київську митрополію і перетворив її на рядову єпархію Російської православної церкви. Київському першоієрарху Варлааму (Ванатовичу) при посвяті було дано титул не митрополита, а лише архієпископа Київського і Малої Росії. Відтоді київські владики не обиралися, а призначалися російським Синодом.

У 18 ст. Софійський монастир був одним з найбільш знаних і заможних монастирів Київської митрополії. Статус кафедрального остаточно закріпився за ним у 18 ст. У ньому зосередилися також резиденція митрополита Київського, Київська кафедральна консисторія та кафедральна контора.

Володимирська, 22

Прибутковий будинок Управління Києво-Софійського митрополичого дому 1903—04, в якому проживали Вербицький О. М., Заболотний В. Г., Тацій О. О., Штейнберг Я. А.

На межі подвір'я Софійського собору, фасадом на Софійську пл. Побудований за проектом арх. Є. Єрмакова, належав Управлінню Києво-Софійського митрополичого дому. Первісно на цьому місці були кузня заїжджого двору Софійського собору та частина цегляного муру 18 ст.

Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані наближається до Т-подібної форми. Односекційний, на сходову клітку кожного поверху виходять дві багатокімнатні квартири. Конструкція покрівлі — дерев'яні крокви. Оформлення фасаду вирішено у стилі неоренесанс. Фасад розчленовано центральною та двома симетрично розташованими бічними розкріповками. Площина стіни першого поверху оброблена великомірним рустом, за висотою та членуванням пов'язана з цегляним муром подвір'я собору. Другий та третій поверхи об'єднано пілястрами корінфського ордера та прикрашено пишним ліпним декором, в якому особливо виділяється обрамлення вікон другого поверху з трикутними та лучковими, прикрашеними горельєфами жіночих голівок (центральний ризаліт), сандриками. Витонченістю та чіткістю також вирізняються підвіконні вставки, виконані у вигляді балюстради. На верхньому поверсі для полегшення композиції на бічних розкріповках застосовано аркові вікна. Увінчує будівлю карниз, прикрашений спареними кронштейнами. Парадно, у вигляді порталу з трикутним фронтоном, оформлено вхід. Легкий ажурний орнамент металевих огорож доповнює архітектуру фасаду. В інтер'єрах квартир, вестибулі та на парадних сходах збереглося пишне ліпне оздоблення.

Будівля відзначається гармонією об'ємів та деталей, але обмежує візуальне сприйняття Софійського собору.

1944 будинок був переданий як житловий для новоствореної Академії архітектури УРСР. Тут мешкали видатні архітектори та будівельники.

1944 – 58 у квартирі № 6 на третьому поверсі — Вербицький Олександр Матвійович (1875—1958) — архітектор, інженер, педагог, акад. АН УРСР (з 1945). Керував проектуванням та спорудженням залізничного вокзалу в Києві (1928—32) та інших будівель. Останні 40 років життя — на викладацькій роботі, професор архітектурних факультетів київських інженерно- будівельного та художнього інститутів. Серед його учнів — архітектори М. Гречина, А. Добровольський, Г. Слуцький та ін.

1945 – 62 у квартирі № 4 на другому поверсі — Заболотний Володимир Гнатович (1898—1962) — архітектор, президент Академії архітектури УРСР (1945—56), акад. Академії будівництва та архітектури СРСР (з 1956). Проектував та споруджував будинок Верховної Ради УРСР (1936—39; Державна премія СРСР, 1940). У повоєнні роки проектував ряд об'єктів в Україні, у т. ч. будівлю Укоопспілки в Києві на Хрещатику (1955—57; у співавт.). Брав участь у конкурсі проектів відновлення Хрещатика. Автор праць з історії та теорії архітектури, головний редактор «Нарисів історії українського мистецтва» (1966). Посмертно удостоєний Державної премії УРСР (1971).

1945 - 67 — у квартирі № 5 на третьому поверсі — Тацій Олексій Олександрович (1903—67) — архітектор, чл.-кор. Академії архітектури УРСР.

Брав участь у проектуванні павільйону УРСР для Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві (1937). Після Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 рр. був автором конкурсного проекту відновлення Хрещатика, брав участь у спорудженні кінотеатру «Київ» на Червоноармійській вул. (1952; у співавт.).

У 1940—50-х рр. в квартирі № 8 на четвертому поверсі — Штейнберг Яків Аронович (1896—1982) — архітектор, педагог, професор київських інженерно-будівельного та художнього інститутів. За його проектами збудовано другу поліклініку (1954) та декілька житлових будинків у Києві; санаторій «Україна» і закритий басейн у Гаграх (обидва 1957—58) тощо.

1993 на фасаді, ліворуч від парадного входу, встановлено меморіальну дошку з білого мармуру з барельєфним портретом В. Заболотного (ск. М. Шутілов, арх. Д. Антонюк).

Володимирська, 23/27

Житловий будинок, 2-а пол. 19 ст.

Цегляний, складається з трьох окремих об'ємів, об'єднаних однотипним цегляним архітектурним декором. Проїзд на подвір'я – з боку вул. Володимирської. Перший поверх з двобічним розташуванням приміщень відводився, очевидно, для торговельних та інших функцій, верхні – під житло. В архітектурному вирішенні фасадів використано мотиви готики й раннього флорентійського ренесансу (заповнення аркових вікон другого поверху). Композиція споруди в цілому асиметрична, хоча тектоніка бічних крил основана на симетрії: ритмічні ряди неглибоких витягнутих арок, що об'єднують вікна першого і другого поверхів, фланковані рустованими розкріповками, завершеними фризами з зубцями й аттиками. Провідну композиційну роль зрізаної наріжної частини підкреслено оформленим готичними пінаклями трикутним щипцем.

Є одним з небагатьох уцілілих житлових будинків Києва періоду раннього еклектизму, відповідає масштабу будівель ансамблю Софійського монастиря. У крилі будинку з боку вул. Софійської у 1880–1910-х рр. містився готель «Женева». Частину приміщень з боку вул. Володимирської займала телеграфна станція.

Тепер тут містяться державні установи.

Володимирська, 28

Будинок 1886, в якому містилися бюро Українського наукового товариства, редакції українських видань, працювали Грушевський М. С., Тищенко Ю. П. та інші

Споруджений за проектом інженера А. Лосського для домовласника М. Фриця.

Чотириповерховий, цегляний, оформлений у стилі ренесанс.

На поч. 20 ст. був одним із центрів українського наукового, культурного та громадського життя. 1908–11 тут містилося бюро Українського наукового товариства (УНТ) у Києві, започаткованого наприкінці 1906 з ініціативи і під головуванням Грушевського Михайла Сергійовича (1866–1934) – історика, громадсько-політичного діяча, професора Львівського університету, голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Серед фундаторів УНТ були співробітники часопису «Киевская старина», переважно члени Старої Громади, Товариство засноване з метою розвитку науки українською мовою, насамперед українознавства, видавало з 1908 «Записки» (за редакцією М. Грушевського), проводило дослідницьку й популяризаторську роботу. 1908 у товаристві налічувалось 54 дійсних членів. Серед них відомі вчені, письменники, культурно-громадські діячі: Д. Багалій, М. Біляшівський, Б. Грінченко, В. Іконников, І. Каманін, О. Косач, А. Кримський, О. Лазаревський, О. Левицький, А. Лобода, В. Науменко, В. Перетц, М. Петров, В. і Д. Щербаківські, В. Щербина та ін. Засідання товариства, публічні лекції відбувалися в Українському клубі (вул. Володимирська, 42), куди 1911 було перенесено основну діяльність УНТ.

У липні 1908 – листопаді 1912 у будинку містилася редакція найвизначнішого на той час українського журналу «Літературно-науковий вістник». Заснований 1898 у Львові з ініціативи М. Грушевського як видання НТШ.

1907-–14 і 1917–19 виходив у Києві за редакцією вченого, який опублікував у журналі чимало своїх белетристичних творів, публіцистичних статей, рецензій тощо. Навколо місячника згуртувалися найкращі літературні сили з усіх теренів України. З редакцією співробітничали В. Винниченко, М. Вороний, Б. Грінченко, О. Грушевський, В. Дорошенко, А.Кримський, В. Леонтович, В. Липинський, А. Ніковський, В. Садовський, М. Стасюк, Л. Старицька-Черняхівська, Леся Українка, Г. Чупринка, К. Широцький та ін. 1911–13 у будинку працювала також книгарня журналу. Пізніше редакція «Літературно-наукового вістника» містилася на вулицях Прорізній, 20 і Ярославів Вал, 36.

1909–12 у будинку розташовувалися редакції популярних ілюстрованих тижневиків — для селян і робітників «Село» (1909—11) і створеного 1911 М. Грушевським на його основі «Засіву». Видання формували І. Малич і Г. Ямпольська, співробітниками були М. Гехтер, В.Дорошенко, Ю. Тищенко (Сірий), П. Стебницький, М. Шаповал.

1912 редакцію було перенесено на сучасну вул. Димитрова, 6.

1908–13 тут містилися книгарні НТШ, якими завідував Тищенко (Сірий) Юрій Пилипович (1880–1953) – видавець, публіцист, громадський діяч. 1907–18 проводив у Києві справи Української видавничої спілки, заснованої 1898 у Львові, «Літературно-наукового вістника», газет «Село» і «Засів», завідував книгарнями НТШ у Харкові і Катеринославі. 1908–13 був управителем будинку родини Грушевських на вул. Паньківській, 9, де й мешкав. Разом з В. Винниченком і Л. Юркевичем заснував 1907 видавництво «Дзвін», був його директором.

1911–13 у будинку діяло Українське товариство сприяння науці, літературі та штуці, засноване 1904 за участю М. Грушевського у Львові, 1908 перенесене до Києва.

У 1900-х рр. тут проживав Я. Гольденвейзер – адвокат, літератор, який 1905 очолював Київське літературно-артистичне товариство.

Володимирська, 33

Земська управа, 1913–14

Відіграє роль домінанти в забудові кварталу. Споруджено за одним із варіантів конкурсного проекту петербурзького арх. В. Щуко (інж. С. Прокоф'єв). Будинок зведено в основному 1913–14, остаточно завершено 1924–28 під керівництвом автора. Первісний задум, що спирався на образ середньовічної ратуші з високою вежею над входом, не був здійснений.

Чотириповерховий, з мансардним поверхом і підвалом, цегляний, тинькований, з плоскими і склепінчастими перекриттями. Для великопрогонних перекриттів використано металеві балки і ферми, дахи вальмові, криті залізом, з заломами. У плані прямокутний, з трьома широкими ризалітами на головному і тильному фасадах і двома внутрішніми світловими подвір'ями. Об'ємно-планувальне вирішення симетричне відносно осі головного входу з боку вул. Володимирської. Планування коридорне, з одно- і двобічним розміщенням кімнат, вертикальні зв'язки забезпечують три сходові клітки. У центрі – вестибуль і зала засідань могутнім доричним портиком, завершена трикутним фронтоном. Нижній поверх оформлено у вигляді рустованої стіни з великими арковими отворами. Другий і третій поверхи об'єднані ритмом пілястрів, відділені від нижнього ярусу довгим вузьким карнизом, від верхнього – розвинутим антаблементом. На фоні фасадних стін, тинькованих під сірий граніт, виділяються масивні лиштви вікон другого поверху красивого ренесансного рисунка, кронштейни і балюстради балконів.

Обробка більшості приміщень суто раціональна. Вхідний вестибуль перекрито зімкнутим склепінням з розпалубками, що спираються на стовпи квадратного перетину. Прямокутна зала засідань, орієнтована довгим боком вздовж вул. Володимирської, оточена з трьох боків спареними колонами спрощеного тосканського ордера, що несуть на собі балкон другого ярусу. Підвісна стеля зали спочатку мала засклений плафон верхнього світла. Портал сцени оформлено пологою трицентровою аркою. Колонна зала вважалася однією з кращих у місті.

Будинок є єдиним твором відомого російського будівничого в Києві й відзначається високими архітектурно-художніми якостями.

До 1918 в будинку розташовувалася губернська земська управа – виконавчий земський орган, що складався з вибраних на трирічний термін членів. Вона завідувала справами земського господарства й управління. В результаті земської реформи 1864, яка розширила права місцевого самоврядування, земство займалося питаннями народної освіти, охорони здоров'я, будівництва доріг, водозабезпечення, поштової служби, а також продуктовими запасами, стимулювало розвиток торгівлі й хліборобства.

У 1920-х – на поч. 1930-х рр. тут містився Палац Праці, в якому діяли: Окружна міська і обласна ради профспілок, Київська секція наукових працівників, єдине медичне товариство при спілці «Медсанпраця». 1934–38 – ЦК КП(б)У на чолі з першим секретарем С. Косіором (1934–38; 1928-34 – генеральний секретар ЦК КП(б)У); з 1938 – М. Хрущовим. Після переїзду ЦК на Михайлівську пл. будинок передано органам держбезпеки.

У 1941–43 тут містилося фашистське гестапо, в казематах якого були ув'язнені члени київського підпілля, зокрема ОУН: поетеса О. Теліга, журналісти І. Рогач та Я. Оршан, сестра Лесі Українки І. Борисова, поет І. Ірлявський, бандурист М. Теліга, професор К. Гупало.

У повоєнні роки тут утримувалися під час слідства учасники українського руху опору, звинувачені за політичними статтями. Серед них – «шестидесятники» І. Світличний, заарештований 1965; В. Стус – у 1972, вдруге – у 1979–80, вже як учасник Гельсінкського руху; В. Марченко – у 1773 і 1984; Г. Снєгирьов – у 1977, 1978 та багато інших в'язнів сумління. Тих з них, кого судили за кримінальними статтями, утримували у Лук'янівській в'язниці.

Нині тут – Служба безпеки України.

Володимирська, 34

Житловий будинок 1870-х рр., в якому проживав Образцов В. П., містилася редакція газети «Чехослов'янин»

Триповерховий (первісно двоповерховий), цегляний, на цокольному поверсі, у плані близький до Г-подібного. Будинок був споруджений за проектом академіка архітектури В. Сичугова для родини Шкотів, киян британського походження. Після 2-ї світової війни надбудовано ще один поверх, заповнено проміжок між цим та сусіднім (№ 32) будинками. В оформленні фасаду застосовано притаманний творчості В. Сичугова візерунок цегли, що нагадує вишивку. Облицювальна цегла утворила чарунковий карниз, лиштву вікон, ланцюжки рустів. Під час надбудови втрачено два симетричні цегляні обеліски у завершенні, що формували силует споруди. Цокольний поверх призначався під торговельні приміщення, інші – під житло.

Тут у 1880-х рр. мешкав Образцов Василь Парменович (1849 1920) – терапевт, професор Київського університету (з 1893), засновник київської терапевтичної школи. У цей час реакційне керівництво університету відмовило В. Образцову через прогресивні громадські погляди у посаді приват-доцента, і він займався приватною практикою. Серед його пацієнтів був відомий поет С. Надсон. У листопаді 1886 під час лікування одного з хворих В. Образцов зробив відкриття, на основі якого було започатковано метод пальпації органів черевної порожнини та безпосередньої перкусії, що відіграло значну роль у діагностиці внутрішніх хвороб.

У 1910-х рр, в будинку містилася редакція газети «Чехослов'янин» (чеською мовою), в якій співпрацював чеський письменник Я. Гашек. Тут проживав редактор газети Швиговський В'ячеслав Францович.

Володимирська, 35

Особняк Беретті О. В., 1848

У січні 1846 арх. О. Беретті придбав ділянку у дружини підпоручика Є. Маковськоі. 1848 збудував тут власний особняк з флігелем і службами. У грудні 1858 продав садибу колезькому асесору В. Протопопову, у квітні 1870 її придбала І. Михайловська – дружина київського купця 1-ї гільдії, великого землевласника, акціонера Київського комерційного банку, яка була власницею цієї садиби до 1917. У 1870-х рр. особняк перебудовувався: у приміщеннях з'явилися важкі ліпні плафони, 1871 простір над дверима у великій залі та вітальні на другому поверсі прикрасили мальовничі панно італійського майстра К. Алліауді (збереглися). На фасаді був ліпний герб власника (втрачено). У роки громадянської війни будинок зазнав руйнувань. Після націоналізації 1919 тут містилися відділ кримінального розшуку, інспекція з праці Київського окружного виконкому. За актом від 28 жовтня 1927 його було передано в користування Історичній секції ВУАН.

Коштом академії 1927 будинок відремонтовано, частково заново оформлено інтер'єри – за проектом архітектора, професора Київського художнього інституту В. Кричевського. Перестелено паркет. Високомистецькі столярні роботи у вестибулі, над сходами, в приміщеннях другого поверху виконано чеськими майстрами А. Криком і Ф. Мареком. Сходова клітка була розписана архаїчним орнаментом, над дверима із зали у сусіднє приміщення в техніці інтарсії виконано панно «Мамай» за проектом арх. В. Кричевського його учнем О. Саєнком (не збереглися). Внаслідок пізніших ремонтів інтер'єри змінили своє планування: з'явилися перегородки, які розділили деякі приміщення, знищено багато елементів художнього оформлення. Двоповерховий, цегляний, з напівпідвалом і мезоніном над частиною споруди, тинькований, у плані майже квадратний. Перекриття дерев'яні. Фасади у стилі пізнього класицизму. Стіни рустовані, цоколь облицьований чорним лабрадоритом. Вікна напівпідвалу закладено. Вікна першого і другого поверхів прямокутні, з лиштвами. На бічних фасадах – невеликі вікна мезоніна. На горизонтальному поясі під профільованим карнизом – ліпні розетки. У будинку було по чотири кімнати на поверсі й мезоніні (зала і три суміжні приміщення), житлові приміщення у напівпідвалі. Чавунні литі сходи з'єднують поверхи. З веранди сходи вели до саду, під нею розташовувався підвал з кухнею, буфетною та іншими службами. Збереглися каміни з білого і чорного мармуру у трьох кімнатах.

1848–58 тут жив Беретті Олександр Вікентійович (1816–95) – архітектор, акад. Петербурзької АМ (з 1840). Викладав історію архітектури у Київському університеті (з 1855 – професор). За час проживання в цьому будинку за його проектами споруджено будинки 1-ї (1847–50) та 2-ї (1856) київських гімназій, Анатомічного театру (1851–53), пансіону графині Є. Левашової (1850-і рр.).

1927–34 тут містився ряд закладів Історичної секції ВУАН. На першому поверсі – бібліотека, кабінет примітивної культури й народної творчості, редакція наукового двомісячника «Україна» – органу Історичної секції (за ред. М. Грушевського). На другому поверсі – зала засідань, приміщення культурно-історичної комісії з комі сією історичної пісенності, комісії Києва й Правобережної України з підкомісіями старого Києва і з організації Музею міста Києва, комісії козацтва і козацького часу, кабінет голови Історичної секції й кафедр – історії України (заснована 1924, 1929 реорганізовані в кафедру історії України періоду промислового капіталізму) та історії українського народу. Решта закладі! секції містилася в інших будинках ВУАН.

Керував Історичною секцією і усіма її закладами Грушевський Ми хайло Сергійович (1866–1934) – історик, видатний організатор науки, громадський і політичний діяч, акад. ВУАН (з 1923), акад. АН СРСР (з 1929).

До Ради секції входили И. Гермайзе, О. Грушевський, Ф. Савченко, М. Ткаченко, І. Щитківський, В. Юркевич 1928 в Історичній секції ВУАН працювало 28 дійсних членів і 30 постій них позаштатних працівників. Серед них – В. Герасимчук, С. Глушко, К. Грушевська, В. Данилевич, П. Клименко К. Копержинський, М. Марковський та ін. У складі комісій і в тісному контакті з ними працювало багато відо мих дослідників України: О. Андріяшев, В. Базилевич, П. Глядковський Л. Добровольський, Ф. Ернст, М. Істомін, М. Карачківський, К. Квітка, В. Кричевський, П. Кудрявцев, П. Курінний, В. Ляскоронський, М. Макаренко, І. Моргілевський, О. Новицький, С.Релицький, О. Симзен-Сичевський, Д. Щербаківський та ін. Діяла аспірантура.

У цей період М. Грушевський провів велику роботу з підготовки й видання 9-го і 10-го томів «Історії України-Руси», 6-го тому «Історії української літератури». Співробітники зібрали й вивчили велику кількість історико-літературних і документальних матеріалів, виступали на окремих засіданнях з доповідями з досліджуваної проблематики, брали участь у роботі з інвентаризації та охорони пам'яток, перейменування вулиць Києва. У цьому будинку було зібрано цінні мистецькі твори, колекцію народних музичних інструментів, старовинні меблі, в т. ч. й ті, що належали В. Антоновичу, килими, історичні портрети. В одній із кімнат комісії Києва зберігалися колекції для майбутнього музею міста. У кабінеті примітивної культури було представлено матеріали фольклорно-етнографічного характеру (всі колекції після реорганізації потрапили до різних закладів, доля багатьох невідома). Виходили періодичні видання за ред. М. Грушевського: «Праці Історичної секції», «Науковий збірник. Записки Українського наукового товариства в Києві (тепер Історичної секції ВУАН)», «За сто літ»; опубліковано збірники «Чернігів і північне Лівобережжя», «Науково-публіцистичні й полемічні писання Костомарова», «Київські збірники археології й історії, побуту й мистецтва», «Нові студії з історії Києва Володимира Івановича Щербини», науковий щорічник за ред. К. Грушевської «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», «Київ. Провідник. За ред. Ф. Ернста», «Ювілейний збірник на пошану акад. Михайла Сергійовича Грушевського» (у 3-х т.) та ін. М. Грушевський зумів перетворити Історичну секцію ВУАН, її кафедри й комісії у велику наукову школу європейського масштабу, пов'язану з широкими колами дослідників, краєзнавців, шанувальників історії. Орган секції – журнал «Україна» – разом з іншими виданнями об'єднав навколо себе сотні наукових працівників України. Праці секції розсилалися більш ніж на 100 зарубіжних адрес.

Наприкінці 1920-х рр. починається ідеологічний, організаційно-структурний і кадровий розгром наукової школи М. Грушевського. 1930 ліквідовано кафедру історії України, закрито журнал «Україна», звільнено усіх позаштатних постійних співробітників, деяких заарештовано у зв'язку зі сфабрикованою справою СВУ.

М. Грушевський у березні 1931 змушений був виїхати до Москви. 1931 замість Історичної секції створено історичний цикл ВУАН, де М. Грушевський очолював тільки кафедру історії України (формально, бо до Києва вже не повернувся). Влітку 1933 академічні заклади під головуванням М. Грушевського було знищено, комісії формально існували ще кілька місяців. У лютому 1934 на їхній базі засновано Історико-археографічний інститут ВУАН, який діяв до листопада того ж року. 1934 будинок перейшов до ЦК КП(б)У, з 1936 – до НКВС УРСР.

У вересні 1991 з нагоди 125-річного ювілею від дня народження М. Грушевського з ініціативи Товариства П. Могили і Музею історії міста Києва на будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфом-погруддям М. Грушевського (ск. Г. Пустовійт, арх. В. Дормідонтов).

Тепер тут міститься приймальня і бюро перепусток Служби безпеки України.

Володимирська, З6

Готель кін. 19 – поч. 20 ст., в якому проживали Васнецов В. М., Гашек Я., Котарбінський В. О., Кричевський Ф. Г., Петлюра С. В.

Первісно триповерховий будинок, зведений 1880 за проектом арх. О. Шіле. У кін. 19 ст. тут містився готель «Номери Ільїнської», за ім'ям домовласниці, вдови поручика А. Ільїнської. До комплексу готелю входив також суміжний двоповерховий флігель з боку вул. Золотоворітської. З 1901 ділянка належала чеському громадському діячеві В. Вондраку. Новий власник розширив приміщення: 1904 добудовано до чотирьох поверхів корпус з боку Золотоворітської вул., 1912–13 надбудовано до шести поверхів споруду на вул. Володимирській. Над верхнім поверхом була влаштована тераса для літнього ресторану (пізніше перетворена на аттиковий поверх). Фасад декоровано у стилі модерн. Готель змінив назву на готель «Прага». Його літній ресторан був популярним місцем відпочинку киян.

У «Номерах Ільїнської» неодноразово зупинявся Васнецов Віктор Михайлович (1848–1926) – живописець, акад. Петербурзької АМ (з 1893), член Товариства передвижників (з 1878). У серпні 1885 поселився тут під час першого свого приїзду до Києва на запрошення А. Прахова, який керував розписами Володимирського собору і залучив художника до виконання живописних композицій. У цьому ж році після прибуття до Києва сім'ї В. Васнецов переїхав на вул. Володимирську, 32. Починаючи з 1893, коли рідня В. Васнецова поселилася у Москві, він знову проживав у «Номерах Ільїнської», продовжував свою працю в соборі, яка була завершена 1896. Серед написаних ним композицій – «Богоматір з немовлям», «Євхаристія», «Собор святителів Руської церкви», «Собор святителів Вселенської церкви», «Хрещення Русі», «Хрещення Володимира», зображення Нестора-літописця, Андрія Боголюбського, Олександра Невського та ін.

1916–18 в готелі жив і працював Ярослав Гашек (1863–1923) – чеський письменник. 1915 мобілізований до австро-угорської армії, в цьому ж році здався у полон російським військам і перебував у таборі під Києвом (Дарниця). Співробітничав у газеті «Чехослов'янин», що містилася на вул. Володимирській, 34, друкував статті, вірші, фейлетони і сатиричні оповідання, що таврували австро-угорську монархію й закликали вступати до незалежного від неї чеського війська. 1917 в Києві написав і видав чеською мовою повість «Бравий вояк Швейк в полоні», яка разом з опублікованою 1911 збіркою гуморесок «Бравий вояк Швейк та інші давні історії» була основою для славнозвісного сатиричного антивоєнного роману Я. Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка під час війни». Інсценізація повісті Гашека, написаної в Києві, була пізніше здійснена в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка. Ім'ям Я. Гашека названо бульвар у Дарницькому районі.

У червні 1917 – липні 1918 у готелі проживав з дружиною і донькою Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926) – політичний і державний діяч, публіцист. У цей період один з провідних діячів УСДРП, з 18 травня голова Українського генерального військового комітету при УЦР, з липня до 31 грудня 1917 – генеральний секретар військових справ. На цій посаді багато зробив для українізації частин російської армії, організації українських збройних сил. Після жовтневого перевороту у Петрограді входив до Крайового комітету охорони революції в Україні. Не погодившись з рішенням УЦР взяти участь у мирних переговорах у Брест-Литовську і запросити в Україну німецькі й австро-угорські війська, а також через конфлікт з головою уряду В. Винниченком 31 грудня вийшов із УЦР. У січні – лютому 1918 – отаман організованого ним Гайдамацького коша Слобідської України, що разом з Січовими стрільцями відіграв вирішальну роль у боях за Київ у січні 1918, штурмі і здобутті повсталого «Арсеналу». У квітні 1918 обраний головою Київської губернської земської управи та Всеукраїнського союзу земств. Був одним із організаторів Українського національного союзу. У день гетьманського перевороту – 29 квітня був вперше заарештований на одну добу. Перебував у відкритій опозиції до гетьманського уряду. 27 липня був ув'язнений, до 12 листопада утримувався в Лук'янівській тюрмі. Наступного дня після звільнення виїхав до Білої Церкви, де брав участь у підготовці і керівництві антигетьманським повстанням. З листопада 1918 – член Директорії, з травня 1919 – Голова Директорії УНР, Головний отаман Республіканських військ УНР. З 1921 – на еміграції.

У 1910-х рр. в готелі «Прага» постійно проживав Котарбінський Вільгельм Олександрович (1849 -1921) – художник, акад. Петербурзької АМ (з 1905). Брав участь у розписах Володимирського собору, автор ряду станкових творів на релігійні й міфологічні сюжети. У період громадянської війни переселився на квартиру Е. Прахової. на вул. Трьохсвятительську, 14, де й помер.

1913–14 у цьому готелі жив Кричевський Федір Григорович (1869–1947) – художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940). Один з лідерів національної живописної школи. 1913–17 викладав у Київському художньому училищі (з 1914 – його директор).

1970 на фасаді будинку встановлено меморіальну мармурову дошку з барельєфним портретом Я. Гашека і контррельєфним зображенням бравого вояка Швейка (ск. М. Декерменджі, арх. П. Захарченко).

У радянський час готель мав назви: «Червоний Київ», «Київ», «Театральний». Тепер один з корпусів готелю «Санкт-Петербург».

Володимирська, 37/29

Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживали відомі вчені та громадсько-політичні діячі, містилося видавництво «Час»

Садиба забудована по фронту обох вулиць комплексом із трьох будинків. Будинок наріжний, шестиповерховий, цегляний, тинькований. В оформленні фасаду використано елементи готичного стилю. Збудовано у 1860-х рр., належав домовласнику П. Качинському. Спочатку триповерховий, з підвалом. Пізніше на замовлення страхового агента О. Таргоні зроблено триповерхові прибудови (арх. В. Куликовський): 1885 – з боку вул. Малопідвальної, 1897 – з боку вул. Володимирської. Корпуси на вул. Володимирській у 1950-х рр. надбудовано. У 1960–70-і рр. у зв'язку із спорудженням одного з будинків КДБ (вул. Малопідвальна, 29) частину комплексу знесено (квартири № 1–9).

1878–79 у мезоніні наріжного будинку проживав революціонер-народник Осинський Валеріан Андрійович (1852–79) – організатор Південного виконавчого комітету народницької організації «Земля і воля». Перебуваючи у Києві з весни 1877, разом з іншими членами комітету проводив революційно-пропагандистську роботу серед студентської молоді, робітників, солдатів. 1878 під керівництвом В. Осинського здійснювалися терористичні акти проти представників царської влади. В. Осинський оселився в будинку разом з членом народницької організації С. Лешерн фон Герцфельд з документами на ім'я подружжя Байкових. У січні 1879 їх обох заарештовано. У травні 1879 за смертним вироком Київського військово-окружного суду В. Осинського страчено у Лук'янівській в'язниці, С. Лешерн фон Герцфельд позбавлено волі.

У жовтні 1903 у квартирі № 11 на один день зупинилися революціонерка А.Єлізарова-Ульянова та її мати М. Ульянова.

З 1920-х рр. в будинку проживали відомі вчені – співробітники ВУАН й АН УРСР. 1922–33 у квартирі № 14 – Квітка Климент Васильович (1880–1953) – музикознавець-фольклорист, чоловік Лесі Українки. 1920 обраний членом Етнографічної комісії ВУАН, з того ж року – професор Київського музично-драматичного інституту. У цей період очолював створений з його ініціативи Кабінет музичної етнографії ВУАН, ЩО містився у цьому будинку. За час керівництва кабінетом К. Квітка зумів створити фонд звукозаписів (300 фонограм) і систематизував понад 4000 нотних записів народних мелодій. Опублікував понад 40 наукових праць, багато з яких («Ритмічні паралелі в піснях слов'янських народів», «Первісні звукоряди» та ін.) були принципово новими дослідженнями, де вперше накреслено ряд напрямів у світовій фольклористиці.

Квітка був рекомендований на дійсного члена ВУАН, але відмовився на користь відомого фольклориста Ф. Колесси (м. Львів). З 1933 – професор Московської консерваторії. Пізніше у квартирі № 14 жив Попов Павло Миколайович (1890–1971) – літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, славіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). З 1934 – професор Київського університету. 1944–52 – завідувач сектору фольклору Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Досліджував історію української літератури, книгодрукування, історію і теорію фольклору. З 1970 мешкав на вул. Володимирській, 51/53.

З осені 1922 до смерті 14 березня 1922 тут мешкав Стебницький Петро Януарійович (1862–1923) – письменник, громадський і політичний діяч; голова Української національної ради у Петербурзі, член ЦК УПСФ (1917), за Гетьманату (1918) – сенатор Адміністративного суду Державного сенату, міністр освіти в кабінеті Ф. Лизогуба. У період проживання у цьому будинку очолював Комісію біографічного словника при ВУАН. Помер від злоякісного недокрів'я, спричиненого хронічним голодуванням.

У 1920–30-і рр.– у квартирі № 10 – Шмальгаузен Іван Іванович (1884– 1963) – зоолог, теоретик в галузі еволюційного вчення, акад. ВУАН (з 1922), акад. АН СРСР (з 1935), заслужений діяч науки УРСР (з 1935). У 1921–41 – професор Київського університету, 1930–41 – директор Інституту зоології й біології ВУАН (з 1939 – Інститут зоології АН УРСР, з 1981 носить ім'я І. Шмальгаузена). 1936– 48 – директор Інституту еволюційної морфології АН СРСР (у Москві). Працюючи в Києві, І. Шмальгаузен заклав основи нових наукових напрямів і концепцій: біологічної кібернетики й синтетичної теорії еволюції. Автор підручника «Основи порівняльної анатомії» (1923, 1935, 1938, 1947).

У цьому будинку мешкали також у різний час: архітектор Іваницький Кароль Людвігович (1870–1940); генетик, акад. АН УРСР (з 1934) Агол Ізраїль Йосипович (1891–1937); математик, чл.-кор. АНУРСР (з 1934) Орлов Михайло Хрисанфович (1900–36); історик Бубнов Михайло Михайлович та ін. Квартири, в яких жили І. Агол (№ 4) і М. Орлов (№ 6) не збереглися внаслідок знесення частини будинку у 1960–70-х рр.

У цьому будинку діяло видавництво «Час» – одне з найбільших й найактивніших українських видавництв у Києві. Існувало у 1908–20. Засновники – В. Королів (Старий), П. Петрушевський, М. Синицький. Видавало шкільні підручники, вибрані твори українських класиків, популярну бібліотеку, серії малих видань, кольорових поштівок А. Ждахи; 1917–20 – критико-бібліографічний місячник «Книгар» (редактори – В. Королів-Старий, пізніше – М. Зеров). Мало власну друкарню, книгарню на вул. Володимирській, 53. Деякий час видавництво містилося також на вул. Володимирській, 42.

У 1920–30-х рр. у будинку і двох флігелях містилися заклади ВУАН, зокрема, київська філія Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС), комісії історії України доби імперіалізму та Енциклопедичного словника, Етнографічно-фольклорна комісія, кафедра загального мистецтва і кабінет дитячої творчості, кафедра усної народної словесності, кафедра експериментальної зоології, Біологічний інститут ім. Ф. Омельченка.

Володимирська, 39/24

Житловий будинок 1899–1902, в якому проживав Химиченко О. В.

Збудовано архітектурною фірмою Шимана та Гілевича на замовлення П. Григоровича-Барського (автор проекту – арх. К. Шиман, інж.-будівничий О. Гілевич). Під час спорудження від збанкрутілого замовника будинок перейшов у власність багатого купця О. Сироткіна. На першому поверсі будівлі містилося відоме у Києві кафе «Маркіз» (згодом ресторан «Чайка», пізніше – «Лейпціг») із затишною двосвітною залою. Під назвою «Маркіз» кав'ярня згадується в романі М. Булгакова «Біла гвардія». Чотириповерховий, у плані Г-подібний, трисекційнии, з комфортабельними п'яти-, шестикімнатними квартирами. Стилістика будинку еклектична, переважають риси ренесансної архітектури у поєднанні з елементами бароко. У вирішенні великих вікон наріжної частини виявився вплив стилю модерн.

Чільні фасади різної довжини мають симетрично-осьову композицію. їхні центральні осі й фланги акцентовано ускладненими завершеннями у вигляді фігурних аттиків і дахових вежок. Наріжжя увінчувала гранчаста вежа, що мала високу ренесансну баню з ліхтариком і шпилем (втрачено), Розкріповки фасадів завершено мансардними вікнами складних абрисів, які завершувалися фронтонами з цибулястими маківками. Декор чільних фасадів відзначається пишністю, багатством архітектурних деталей високого рельєфу, круглої скульптури та орнаменту. Привертає увагу скульптурна композиція з двох напівлежачих жіночих постатей під карнизом. На окремих балконах збереглися оригінальні литі й ковані грати. Інтер'єри квартир були розкішно оздоблені ліпленням, грубами з рельєфними кахлями.

Завдяки багатому оздобленню будинок став відомою архітектурною пам'яткою міста.

У 1900 -1910-х рр. у будинку мешкав Химиченко Олександр Васильович (1856–1947) –музикант, флейтист. У ці роки соліст оркестру київської опери, викладач музичного училища, з 1913 – професор Київської консерваторії.

У цей період очолював створений з його ініціативи Кабінет музичної етнографії ВУАН, ЩО містився у цьому будинку. За час керівництва кабінетом К. Квітка зумів створити фонд звукозаписів (300 фонограм) і систематизував понад 4000 нотних записів народних мелодій. Опублікував понад 40 наукових праць, багато з яких («Ритмічні паралелі в піснях слов'янських народів», «Первісні звукоряди» та ін.) були принципово новими дослідженнями, де вперше накреслено ряд напрямів у світовій фольклористиці.

Квітка був рекомендований на дійсного члена ВУАН, але відмовився на користь відомого фольклориста Ф. Колесси (м. Львів). З 1933 – професор Московської консерваторії, Пізніше у квартирі № 14 жив Попов Павло Миколайович (1890–1971) – літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, славіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). З 1934 – професор Київського університету. 1944–52 – завідувач сектору фольклору Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Досліджував історію української літератури, книгодрукування, історію і теорію фольклору. З 1970 мешкав на вул. Володимирській, 51/53.

У 1920–30-і рр.– у квартирі № 10 – Шмальгаузен Іван Іванович (1884–1963) – зоолог, теоретик в галузі еволюційного вчення, акад. ВУАН (з 1922), акад. АН СРСР (з 1935), заслужений діяч науки УРСР (з 1935). У 1921– 41–професор Київського університету, 1930–41 – директор Інституту зоології й біології ВУАН (з 1939 – Інститут зоології АН УРСР, з 1981 носить ім'я І. Шмальгаузена). 1936–48 – директор Інституту еволюційної морфології АН СРСР (у Москві). Працюючи в Києві, І. Шмальгаузен заклав основи нових наукових напрямів і концепцій: біологічної кібернетики й синтетичної теорії еволюції. Автор підручника «Основи порівняльної анатомії» (1923, 1935, 1938, 1947).

У цьому будинку діяло видавництво «Час» – одне з найбільших й найактивніших українських видавництв у Києві. Існувало у 1908–20. Засновники– В. Королів (Старий), П. Петрушевський, М. Синицький. Видавало шкільні підручники, вибрані твори українських класиків, популярну бібліотеку, серії малих видань, кольорових поштівок А. Ждахи; 1917–20 – критико-бібліографічний місячник «Книгар» (редактори – В. Королів-Старий, пізніше – М. Зеров). Мало власну друкарню, книгарню на вул. Володимирській, 53. Деякий час видавництво містилося також на вул. Володимирській, 42.

Володимирська, 40/2

Житловий будинок 1898, в якому містилася гімназія Стельмашенка М. О., працювали і проживали відомі діячі науки і культури

Зведений за проектом арх. О. Кривошеєва на замовлення оперного співака М. Михайлова. Будинок капітально реконструйовано у 1990-х рр.

Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, двосекційний, складної П-подібної конфігурації у плані, зі зрізаними кутами. За функціонально-планувальною структурою – типовий прибутковий будинок, в якому було по дві багатокімнатні квартири на поверсі біля сходових кліток, що мали парадний і чорний входи. На першому поверсі з боку вулиць Володимирської і Ярославового Валу містилося вісім крамниць. Архітектура будинку вирішена у стилі неоренесанс з використанням окремих рис бароко. Перший поверх розчленовано великими вітринами, другий – оформлено рустом. Два верхніх поверхи об'єднано спареними колонами корінфського й пілястрами доричного ордерів. У підвіконних вставках, на постаменті колон, в обрамленні лиштв вікон – ліпний орнаментальний декор. Балкони напівкруглої й прямокутної, форм оздоблено металевими гратами. Вінчають будинок карниз зі спареними кронштейнами у вигляді акантового листя і меандровий фриз. На рівні даху були типові для архітектури Києва 19 – поч. 20 ст. декоративні башти барокового характеру (одну з них на розі вулиць Володимирської та Ярославового Валу відновлено 1994).

Будівля є невід'ємною частиною історичного середовища заповідних вулиць поблизу Золотих воріт, у 1907–10 тут містилася приватна чоловіча гімназія священика М. Стельмашенка.

У ній викладали: малювання – київський архітектор М. Гарденій (1908), російську мову і словесність – П. Корольов (1908–09), батько видатного конструктора космічних кораблів С. Корольова. Пізніше розташовувалась на Рильському пров., 10. При гімназії діяла Олексіївська церква. 1910 тут містився кінотеатр. 1914 в будинку поселився київський лікар-венеролог, проф. О. Лур'є. З осені 1918 до поч. 1919 в його квартирі (№ 2) проживав двоюрідний брат Еренбург Ілля Григорович (1891–1967 ) письменник, публіцист і громадський діяч. У цей період брав активну участь у літературному житті Києва, видав тут поетичну збірку «В смертну годину», відвідував зібрання клубу «ХЛАМ» (художники, літератори, артисти, музиканти), що розташовувався на нинішній вул. Архітектора Городецького. Враження від перебування у Києві часів громадянської війни знайшли відображення на сторінках його творів: «Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів», «Тринадцять трубок», «Рвач», «Люди, роки, життя» та ін.

У 1910-х рр. в будинку проживав Кованько Петро Леонідович (1876–?) – економіст-фінансист, доцент Київського університету (з 1909), з 1914 – професор Комерційного інституту, у 1920–30-х рр.– Інституту народного господарства. На еміграції працював в Інституті вивчення СРСР в Мюнхені.

Володимирська, 41/27

Садиба, 1867 — поч. 20 ст.

На наріжній ділянці вулиць Володимирської і Прорізної, у ряді щільної периметральної забудови кварталу.

Складається з двох будинків.

Садиба започаткована у 1860-і рр. згідно з проектом планування вул. Прорізної на місці оборонних валів Старокиївської фортеці. Першим з відомих її власників був чиновник Я. Мощинський. До 1867 відноситься будівництво в садибі наріжного двоповерхового житлового будинку, що поклав початок всьому комплексу. 1880 садиба перейшла у власність київського купця, кравця П. Оскерка. На його замовлення 1883 техніком-будівельником А. Крауссом зведена триповерхова прибудова до споруди з боку вул. Прорізної (№ 27), 1884 А. Краусс склав також проект надбудови третього поверху над наріжним об'ємом із зміною його фасадів. Таким чином, з двох різночасових і різноповерхових споруд утворився єдиний триповерховий будинок.

На рубежі 19—20 ст. частина садиби на вул. Володимирській, що належала у 1880-і рр. князю М. Рєпніну, була приєднана до наріжної. У 1900-і рр. на ній споруджено чотириповерховий прибутковий будинок.

Усі будинки декоровано у формах неоренесансу.

Триповерховий (з подвір'я чотириповерховий) наріжний будинок цегляний, тинькований. У плані — П-подібна двоквартирна секція з центральним, виділеним еркером, сходовим вузлом. Первісний двоповерховий об'єм (1867) був виконаний у стриманих, близьких до класицизму формах. На першому поверсі були широкі отвори входів до магазинів з тридільним різьбленим заповненням, на другому поверсі — наріжний балкон на консолях. Після перебудов 1883—84 фасади будинку одержали неоренесансний декор, основним мотивом якого є пілястри корінфського ордера, що об'єднували другий і третій поверхи. Через акцентне розташування у забудові наріжна частина комплексу була виділена ошатнішим оформленням. Наріжжя з вузьким глухим еркером увінчувала невелика вежа з банею вишуканої форми (втрачена у 1930— 50-х рр.). Осі симетрії на обох фасадах завершено фронтонами з рельєфами в тимпанах. Численні ліпні деталі, які частково збереглися,— маскарони, гірлянди, меандрові вставки, декоративні консолі під карнизом тощо, а також вміщена в нішах еркера кругла скульптура — надавали фасадам будинку м'якого пластичного ефекту. Металеві грати балюстради з вертикальних прутів з опорними стовпами не збереглися.

Прибутковий будинок на вул. Володимирській збудований на поч. 20 ст. Чотириповерховий, на підвалі, односекційний, з однією семикімнатною квартирою на кожному поверсі. Фасад з рисами неоренесансу виконано з врахуванням форм декору наріжного будинку. Має тридільну симетричну композицію з двома бічними ризалітами невеликого виносу, виділеними на третьому—четвертому поверхах канелюрованими пілястрами композитного ордера. Високі вікна верхніх поверхів обрамлено лиштвами різної форми з високою вінцевою частиною. По центру — ряд балконів. Вирізняючись стильовою єдністю, комплекс прибуткових будинків належить до одного з найкращих ансамблів Києва на межі 19—20 ст. у забудові вулиць Володимирської і Прорізної. Первісно на верхніх поверхах містилися квартири, на перших — п'ять крамниць, швейне ательє і аптека (існувала до серед. 1980-х рр.); підвали були зайняті частково житлом, а також складами аптекарських товарів, погребами й пральнею.

Володимирська, 42

Житловий будинок серед. 19–20 ст., в якому проживали Васнецов В. М., Сєтов Й. Я., Тарновський В. В., містилися Український клуб, клуб «Родина», Українське наукове товариство, провід ТУПу і УДРП

Цегляний, тинькований. Первісний двоповерховий з напівпідвальним поверхом об'єм зведено в серед. 19 ст. у стилі пізнього класицизму.

1880–81 споруду добудовано вздовж червоних ліній забудови Володимирської вул. і Золотоворітського проїзду (арх. В. Ніколаєв). 1931 надбудовано третій поверх (з вул. Володимирської – четвертий) і мансарду (арх. Б. Цетлін). 1987 частину будинку з боку подвір'я розібрано у зв'язку з будівництвом метрополітену. В останній чверті 19 ст. будинок належав подружжю Й. та П. Сєтових (справж.– Сєтгофер).

Сєтов Йосиф Якович (1826–93) –співак (тенор), антрепренер. 1874–83 і 1892–93 – антрепренер київської опери, вперше поставив оперу П. Чайковського «Опричник» у грудні 1874, пізніше опери «Руслан і Людмила» М. Глінки, «Ворожа сила» О. Сєрова, «Демон» А. Рубінштейна, «Алеко» С. Рахманінова (1893, під керуванням автора), «Тангейзер» Р. Вагнера та ін. Після кончини Й. Сєтова антреприза київської опери перейшла до його вдови – Пальміри Францівни Сєтової і продовжувалася до лютого 1896, тобто до пожежі у театрі. Померла П. Сєтова 1899 у Петербурзі.

З червня 1889 до лютого 1891 у цьому будинку в квартирі № 11 проживав Васнецов Віктор Михайлович (1848– 1926) – живописець, акад. Петербурзької АМ (з 1893). У цей період працював над розписом Володимирського собору в Києві, виконав композиції «Перед дверима раю», «Розіп'ятий Христос», «Саваоф», «Богслово, Святий дух», підготував ескізи на теми «Хрещення Володимира», «Хрещення Русі», «Страшний суд».

У цьому будинку провів останні місяці свого життя Тарновський Василь Васильович (1837–99) – добродійник, колекціонер, громадський діяч. Тут містилася частина його великої колекції, котру він заповів Чернігівському губернському земству (художні твори, рукописи, у т. ч. Т. Шевченка тощо). На її основі було створено Музей українських старожитностей (носив ім'я В. Тарновського).

У 1902–04 тут проживав Чаговець Всеволод Андрійович (1877–1950) – театрознавець, журналіст. У ці роки працював у Київських періодичних виданнях як театральний рецензент.

З 1908 в будинку розташовувався Український клуб – літературно-художня організація, що об'єднувала видатних діячів української культури. Установчі збори відбулися 27 квітня 1908, на них були присутні 94 члени-засновники. Ініціатором створення і незмінним головою ради старшин клубу був композитор М. Лисенко, який з нагоди відкриття клубу написав фортепіанний твір «На вхідчини». Клуб містився у напівпідвальному поверсі будинку (займав вісім кімнат). До нього вели двері прямо з вулиці, поряд з теперішніми сходами. Майже половину нижнього поверху займало головне приміщення – зала клубу, розташована під склепінням.

По обидва боки коридору в чотирьох досить просторих кімнатах збиралися різні секції клубу: літературно-драматична, музично-хорова, лекційна, бібліотечна. 1911 при клубі було утворено художньо-етнографічну комісію, яка ухвалила оформити одну з кімнат будинку в українському національному стилі, щоб використати її як приклад побутової етнографії. Діяли також читальня, більярдна, буфет. Активну участь у діяльності клубу брали історик мистецтва Д. Антонович, археолог, мистецтвознавець М. Біляшівський, літературознавець С. Єфремов, письменники О. Олесь, О. Пчілка, Леся Українка, Л. Яновська, актори М. Заньковецька, М. Садовський, театрознавець і драматург Л. Старицька-Черняхівська, режисер М. Старицька, педагог С. Русова, видавець В. Бублик, хірург М. Галін, нейрогістолог, перекладач О. Черняхівський та ін. У квітні 1909 зібрання відвідав І. Франко, неодноразово бували тут письменники М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний.

У клубі влаштовувалися свята пам'яті Т. Шевченка, читання лекцій і рефератів. На його сцені виступали актори російського драматичного театру «Соловцов», музиканти київських симфонічного та оперного оркестрів. Кожної п'ятниці тут проводилися літературні, по суботах і неділях – музично-хорові вечори. Організовувалися концерти й літературні ранки для дітей, діяв молодіжний спортивний гурток. Статистика клубних відвідин свідчить про те, що популярність цих зібрань серед киян постійно зростала: 1909 – 2,5 тис. відвідувачів, 1911 – 13,5 тис. Діяльність національного клубу викликала невдоволення з боку влади. У жовтні 1912 його діячів було звинувачено у пропаганді заборонених видань, клуб закрито. Українська громадськість зуміла продовжити його діяльність під іншою назвою – клуб «Родина».

З початком 1-ї світової війни частину приміщень було передано під госпіталь. У травні 1918 клуб отримав нове приміщення на розі вулиць Пушкінської і Прорізної.

У 1911–14 в цьому будинку містилося Українське наукове товариство, засноване 1906 з ініціативи групи співробітників журналу «Киевская старина» з метою розвитку української науки і культури. При товаристві діяли секції: історична, філологічна, природничо-технічна; медична, статистично-економічна, етнографічна комісії. Головою Українського наукового товариства був професор історії Львівського університету, голова НТШ у Львові М. Грушевський. У його діяльності брали активну участь літературознавець В. Перетц, статистик, етнограф і фольклорист О. Русов, археолог та мистецтвознавець М. Біляшівський, історики В. Іконников, В. Щербина, юрист О. Левицький та ін. Дійсними членами товариства були М. Лисенко, Олена Пчілка, І. Франко. Видавалися «Записки Українського наукового товариства» (з 1908 їх відповідальним редактором був К. Михальчук, з 1914 – А. Ніковський), в яких публікувалися дослідження з усіх галузей науки. В Українському клубі, клубі «Родина» та Київському громадському зібранні (вул. Володимирська, 45) влаштовувалися публічні зібрання, на яких виголошувалися реферати і доповіді з української історії та культури. 1921 товариство увійшло до складу ВУАН. Містилося в різні роки за адресами: вул. Володимирська, 28; вул. Ярославів Вал, 36; вул. Десятинна, 9.

Український клуб від моменту його створення був осередком Товариства українських поступовців (ТУП), організованого 1908 на основі Української демократично-радикальної партії (УДРП; заснована 1905, самоліквідувалася 1907). Головним напрямом діяльності товариство визначало розвиток української культури, освіти. Члени партії були активними діячами Українського наукового товариства, інших громадських науково-просвітницьких об'єднань. З–7 березня 1917 у клубі «Родина» відбулися збори українських партій та організацій, скликані з ініціативи ТУПу у зв'язку з революційними подіями у Петрограді. Саме на них народилася ідея Української Центральної Ради як головного представницького центру українського руху. В останній день зборів головою УЦР було обрано М. Грушевського (перебував тоді у Москві), заступниками – Д. Антоновича, Д. Дорошенка, Ф. Крижанівського. Згодом УЦР працювала у Педагогічному музеї (вул. Володимирська, 57), де в березні 1917 проходив з'їзд ТУПу. На ньому було відроджено УДРП, провід якої працював у приміщенні клубу до червня 1917. За цей період партію було відновлено і перейменовано на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). До керівництва УДРП входили С, Єфремов (голова), А. В'язлов, Д. Дорошенко, М. Левицький, Д. Лотоцький, Ф. Матушевський, А. Ніковський, В. Прокопович, О. Саліковський, М. Славинський, А. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, П. Чижевський, С. Шелухін, І. Шраг, О. Шульгин.

1944 будинок передано Держлітвидаву України, який 1964 перейменовано на видавництво «Дніпро».

1984 на фасаді встановлено меморіальну бронзову дошку Українському клубу (арх. В. Сенниченко).

Володимирська, 43

Житловий будинок 1888, в якому містилися редакція газети «Киевское слово», літературна студія «Контакт», народився Вертинський О. М.

Займає рядове положення у кварталі між вулицями Прорізною і Б. Хмельницького, відповідає стилістиці навколишньої забудови. Зведено за проектом арх. В. Ніколаєва. Власником споруди був професор кафедри політичної економії і статистики Київського університету А. Антонович. Триповерховий (з подвір'я – чотириповерховий), цегляний, з цокольним поверхом. Складається з двох зблокованих одноквартирних секцій, що мають роздільні сходові клітки. Перекриття дерев'яні. Композиція головного фасаду тридільна, з розташованим у центрі внутрішньоквартальним проїздом, фланкованим двома сходами. Центральна частина вирішена у вигляді ніші-екседри, до якої входять два балкони. Бічні частини увінчано фронтонами у формі кокошників. Фасад оформлено ритмом пілястрів, обрамлення вікон і декор стін мають характерну для російської архітектури 17 ст. форму, виконану фігурною цегляною кладкою. В огорожі балконів використано чавунне литво, в опорах центрального балкона – ковані металеві колонки, що становлять мистецьку цінність.

Один з найхарактерніших для першого етапу будівництва (1870–80-х рр.) прибуткових житлових будинків з індивідуальним творчим почерком архітектора.

Частину приміщень будинку займала редакція щоденної літературно-політичної і економічної газети «Киевское слово». Виходила 1886–1905. Видавець-редактор – А. Антонович, з 1893 – В.Богданов, з серпня 1905 – В. Фіни, її активними співробітниками були члени Київського комітету РСДРП (меншовиків) В. Вакар і О. Шліхтер. Письменник О. Купрін надрукував тут у 1890-х рр. ряд оповідань, зокрема «Чудовий лікар», цикл «Київські типи» та ін. В газеті опубліковано казку «Звірячий бюджет» І. Франка, оповідання «Світло добра і любові», «Увінчаний співець» Олени Пчілки, галицькі пісні в перекладі С. Бердяєва. Один із співробітників газети – журналіст і адвокат М. Вертинський, який підписував свої фейлетони псевдонімом «Граф Нівер», деякий час проживав у цьому будинку на четвертому (мансардному) поверсі. Тут народився його син Вертинський Олександр Миколайович (1889–1957) – артист, поет, композитор. Про свій перший київський будинок згадує у книзі спогадів «Дорогою довгою...». У роки громадянської війни тут містився грузинський винний льох «Замок Тамари», назва якого згадується на сторінках роману М. Булгакова «Біла гвардія». На поч. 1930-х рр. в будинку діяло об'єднання літераторів «Комуна письменників», при якому працювала літературна студія «Контакт». Заняття в студії проводив київський поет М. Ушаков. Серед відвідувачів були поети А. Озеров, Я. Хелемський та ін. 1995 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку О. Вертинському (ск. М. Рапай, арх. В. Дормідонтов).

Тепер тут – установи, зокрема, Посольство Республіки Корея.

Володимирська, 44

Житловий будинок 1870-х рр., в якому містився Український науково-дослідний геологічний інститут, працювали відомі вчені

Чотириповерховий, цегляний, Зведений у серед. 19 ст., первісно – двоповерховий. Належав родині Ейсманів, на поч. 20 ст. – члену правління Дворянського клубу І. Моссаковському. Надбудований у кінці 1930-х рр.

1927–38 тут розташовувався Український науково-дослідний геологічний інститут. Створений 1926 при Наркомпросі УСРР, з 1930 – в системі ВУАН (з 1936 – АН УРСР), у 1934 після об'єднання з Національним геологічним музеєм УСРР одержав назву – Інститут геології, з 1939 – Інститут геологічних наук АН УРСР (тепер НАН України; міститься на вул. О. Гончара (55-6).

У цьому будинку працювали відомі вчені.

1927–32 – Різниченко Володимир Васильович (1870–32) – геолог, акад. ВУАН (з 1929). Завідував відділом загальної геології, 1930–32 – директор інституту. Дослідження у галузі загальної геології, динамічної геології, гідрогеології, регіональної геології. Організатор і голова (з 1930) Комісії з вивчення четвертинних відкладів в Україні. Розробив методику вивчення четвертинних відкладів, уперше встановив в Україні четвертинні дислокації. В. Різниченко відомий також як художник-карикатурист і поет (псевдоніми – Велентій, Гайд, В-й).

1934–37 – Світальський Микола Гнатович (1884–1937) – геолог, акад. ВУАН (з 1930), віце-президент АН УРСР (1935–37), 1934–37 – директор інституту. Праці присвячено питанням геологічної будови і походження рудних родовищ, петрографії вивержених та метаморфічних гірських порід. З його ініціативи вперше було застосовано глибинне алмазне буріння, розкрито потужну товщу кристалічних порід Українського щита. 1937 незаконно заарештований і розстріляний. Реабілітований 1957.

1927–30 – Тутковський Павло Аполлонович (1858–1930) – геолог, акад. УАН (з 1918) і АН БСРР (з 1928); засновник і перший директор інституту (1926–30), ініціатор створення Національного геологічного музею УСРР при ВУАН (1927) і його перший директор. Праці у галузі мінералогії, петрографії, геохімії, палеонтології, гідрогеології. Розробив план артезіанського постачання Києва.

Тепер у будинку Інститут географії НАНУ.

Володимирська, 45

Садиба 1891—92, в якій містилося Київське громадське зібрання, відбувалися збори «Української народної громади», діяла Культурна референтура ОУН

У щільному ряді забудови вулиці, на колишній садибі М. Качали — дружини київського інженера і громадського діяча В. Качали. Після смерті В. Качали (1894) власники садиби неодноразово змінювалися.

На червоній лінії забудови кварталу розташований триповерховий прибутковий житловий будинок з цокольним поверхом, у тилу ділянки — двоповерховий флігель — особняк власниці садиби. Обидві споруди зведено за проектом і під керівництвом арх. О. Хойнацького. Вони є яскравими зразками періоду еклектизму в архітектурі Києва.

Прибутковий будинок П-подібний у плані, з поверхом на дві квартири й центральним проїздом на подвір'я. Симетричний за композицією вуличний фасад перенасичений архітектурним і скульптурним декором ренесансно-барокового характеру. Нижній ярус рустований, верхні поверхи — з різноманітними за формою віконними сандриками. Об'єднані важкими корінфськими колонами, які несуть розкішно прикрашений антаблемент і високі дахові вежі. Тилові крила за первісним проектом коротші, у 1892 подовжені. У фризі центрального ризаліту вміщено скульптурні фігури путті, один зяких тримає тези з латинською абревіатурою: «S.Р.Q.R.», що означає: «Сенат і народ римський». Скульптурні кронштейни балконів другого поверху виконано у вигляді напівфігур атлантів і каріатид.

Флігель, що замикає вісь проїзду, хрестоподібний у плані, розташований на схилі. Тому його фасади різноповерхові: головний, звернений у бік вул. Володимирської, має два поверхи, тильний — триповерховий. В оформленні споруди використано прийоми і форми ренесансної архітектури. Фасади розчленовано горизонтальними лініями дощаного русту, тяг і карнизів. Віконні прорізи з лучковими сандриками. Другий поверх оперезаний широким орнаментальним фризом. Вхід акцентовано балконом з ажурною огорожею. До візерунку ґрат вписані ініціали власниці.

Інтер'єри особняка частково переплановано, первісними залишилися вестибуль з мармуровими сходами, освітлений ліхтарем верхнього світла, кімнати, прикрашені ліпним орнаментом витонченого рисунка. Особняк у глибині ділянки спочатку використовувався як житловий. 1909—10 він був перебудований для розміщення Київського громадського зібрання — популярного в місті клубу ліберальної інтелігенції. При цьому було влаштовано двосвітну залу з чудовою акустикою, виділено приміщення для клубної бібліотеки — однієї з найбагатших у Києві. Київське громадське зібрання засновано у 1907. Серед керівників клубу і постійних відвідувачів були: видавець газети

«Киевская мысль» Р. Лубковський, популярний фейлетоніст тієї ж газети І. Левинський (Гарольд), аграрний діяч, майбутній міністр гетьманського уряду України А. Ржепецький, відомий київський лікар Й. Дейч та ін. У зібранні регулярно відбувалися концерти, лекції, літературні вечори. Ця зала часто використовувалася різними культурними організаціями, зокрема українським клубом «Родина». 1911, коли вшанування пам'яті Т. Шевченка з нагоди 50-річчя від дня його смерті було офіційно заборонено, дитячий «Недільник» у Київському громадському зібранні був чи не єдиним заходом, що відзначив цю дату.

У 1910-х рр. у фасадному будинку проживав Любинський Всеволод Юрійович (1840—1920) —лікар-фармаколог, активний діяч «Української народної громади», у травні—грудні 1918 — міністр народного здоров’я й опіки Української Держави.

У березні — квітні 1918 у квартирі В. Любинського збиралися члени організації «Українська народна громада», створеної з ініціативи генерала Скоропадського Павла Петровича (1873—1945), яка підготувала державний переворот і встановлення гетьманської влади П. Скоропадського 29 квітня 1918. Серед членів УНГ були відомі українські землевласники, офіцери 1-го Українського корпусу, представники Вільного козацтва, інженери, адвокати, громадсько-політичні діячі. У зборах, зокрема, крім власника квартири і П. Скоропадського, брали участь Б. Бутенко, О. Вишневський, М. Гіжицький, І. Дусан, Г. Зеленевський, В. Кочубей, М. Кочубей, І. Полтавець- Остряниця, О. Сахно-Устимович, С. Шемет та ін.

Під час гетьманату в особняку містилося Управління коменданта м. Києва, пізніше — Будинок лікаря.

У вересні — грудні 1941 у будинку нелегально містилася Культурна референтура (відділ) ОУН на чолі з поетом і політичним діячем О. Ольжичем, до якої входили поетеса О. Теліга, журналіст О. Штуль та ін. Свою діяльність припинила на поч. 1942. Більшість її членів було заарештовано гестапо і розстріляно.

З 1947 — Будинок учених, в якому відбулося чимало визначних заходів — конференцій, лекцій, зустрічей вчених. Драматичним гуртком-студією Будинку вчених біля двох десятиліть керував Лавров Юрій Сергійович (1905—80) — актор, народний артист СРСР (з 1960). До 1968 працював у Київському російському драматичному театрі ім. Лесі Українки.

У фасадному будинку тепер — Посольство Королівства Данії.

Володимирська, 47

Житловий будинок 1889–90, в якому містилися Рисувальна школа Мурашка М. І., гімназії Бейтель А. О., Перетяткович В. А.. Археологічний інститут

Зведено як прибутковий у садибі купця Ф, Міхельсона за проектом акад. архітектури В. Сичугова, перероблено арх. О. Шіле, який зводив споруду. Будинок вирішено у стилі неоренесанс з елементами бароко. Забудована по периметру ділянка первісно мала велике внутрішнє подвір'я.

Триповерховий, цегляний, з цокольним поверхом. Кожний поверх був розрахований на чотири великі групи приміщень: дві – в головному корпусі, дві – в тильному флігелі з коридорним двобічним плануванням. Через те, що рівень ділянки мав значний перепад висот, під поперечним дворовим корпусом збудовано додатковий поверх, що з'єднувався з подвір'ям пологими пандусами вздовж бічних флігелів. Південний фасад поперечного флігеля виходив на широку терасу, що сполучалася сходами з розташованим нижче садом.

Головний фасад має тридільну композицію з розвинутим центром. Нижній поверх рустований, має два вхідних прорізи (з них бічний – пізніший) і проїзд на подвір'я. Другий і третій поверхи вирішені ритмом пілястрів корінфського ордера, центр оформлено трьома арками, що спираються на спарені колони. Увінчує споруду аттик з трикутними фронтонами. Мистецьку цінність мають дубова різьблена столярка головного входу, елементи зовнішнього декору, виконані з цегли і відлиті у гіпсі ліпні деталі, двомаршові сходи з металевими поруччями.

Відразу після закінчення будівництва з 1891 тут містилася Рисувальна школа М. Мурашка (Київська рисувальна школа) – приватний художній навчальний заклад, який відіграв важливу роль у розвитку мистецтва і художньої освіти в Україні. Малярська школа була заснована 1875 живописцем і педагогом, випускником петербурзької Академії мистецтв Мурашком Миколою Івановичем (1844–1909). Він намагався створити загальнодоступний навчальний заклад, в якому змогли б розвивати свої художні здібності усі бажаючі, незалежно від віку, статі, освіти, стану тощо. Значну частину вихованців складали бідні учні, які навчалися безкоштовно. Протягом усього часу існування школи їй надавав значну матеріальну підтримку представник відомої династії цукрозаводчиків, меценат і колекціонер І. Терещенко. Розташовувалася у 17 кімнатах на третьому поверсі будинку (спочатку містилася у будинку С. Тарновської на вул. Трьохсвятительській, 1882–90 – на вул. Володимирській, 46; останній не зберігся). Передова система викладання і широке коло навчальних дисциплін дали змогу М. Мурашку залучити до школи провідних педагогів й виховати чимало талановитих художників. Серед викладачів закладу були відомі живописці Г. Дядченко, М. Мурашко, М. Пимоненко, X. Платонов, О. Троїцька-Гусєва. У ці роки тут здобули освіту скульптор Ф. Балавенський; графіки і живописці М. Жук і Ф. Красицький; всесвітньо відомий митець-реформатор, один з основоположників супрематизму К. Малевич; небіж засновника школи, живописець, один з організаторів Товариства київських художників (1916) О. Мурашко; майбутній народний художник УРСР (з 1946), викладач Київського художнього інституту Г. Світлицький; живописець, мистецтвознавець, співробітник журналу «Мир искусства» С. Яремич. Рисувальна школа мала цінну матеріальну базу. Особливий інтерес викликала колекція авторських творів, подарованих школі художниками М. Ге, І. Крамським, В. Полєновим, І. Рєпіним, В. Суриковим, І. Шишкіним та ін. У травні 1901 Рисувальна школа М. Мурашка припинила своє існування. Того ж року відкрито Київське художнє училище (вул. Воровського, 2), значну частину викладачів якого становили педагоги Рисувальної школи.

Протягом 1890–1909 рр. на першому поверсі діяла приватна жіноча гімназія А.Бейтель. Тут викладали у 1890-х рр. історик Є. Тарле, геолог П, Тутковський.

У 1910-х рр. тут містилася приватна жіноча гімназія В. Перетяткович, в якій викладали мистецтвознавець С. Гіляров, літературознавці М. Гудзій, С. Маслов, історик П. Смирнов. У грудні 1915 гімназію відвідав польський письменник і педагог Я. Корчак. Влітку 1917 він деякий час працював педагогом-спостерігачем у дитячому садку при гімназії В. Перетяткович.

З листопада 1918 у будинку містився Київський археологічний інститут – вищий навчальний і дослідний заклад, заснований Тимчасовим урядом у серпні 1917 з ініціативи вчених міста. Мав три (до 1918 – два) відділення: археологічне, археографічне, історії мистецтв з трирічною програмою навчання.

В інституті викладали відомі історики, археологи, літературо- і мистецтвознавці: В. Базилевич, М. Василенко, С.Гіляров, А. Дахнович, Ф. Ернст, А. Зуммер, К. Квітка, А. Кримський, А. Лобода, В. Ляскоронський, С. Маслов, О. Новицький, Г. Павлуцький, В. Пархоменко, Н. Полонська, П. Смирнов, Ф. Шміт (з поч. 1922 – ректор), Д. Щербаківський та ін.

Слухачами інституту були співробітники ВУАН (молодша Генерація), київських музеїв, навчальних закладів. Серед них – Н. Венгрженовська, В. Волошин, М. Вязмітіна, І. Губаржевська, Н. Заглада, Н. Коцюбинська, П. Кульженко-Гудалова, М. Новицька, Є. Спаська, С.Шамрай.

У липні 1920 за рішенням Наркомосу УСРР закритий як самостійний навчальний заклад, переданий у відання ВУАН. Внаслідок низки реорганізацій 1922 перетворений на археологічні курси при кафедрі мистецтвознавства (працювали за вузівською програмою). У серпні 1924 за звинуваченням у дотриманні дорадянської системи навчання діяльність інституту була заборонена.

У повоєнні роки тут перебували лікувальні заклади, внаслідок чого споруда зазнала внутрішньої переробки; дворові фасади облицьовано керамічною плиткою (1967). На поч. 1990-х рр. тильний флігель було знесено.

Володимирська, 48

Житловий будинок 19–20 ст., в якому проживали Громовенко П. Ф. Скорульський М. А.

Первісно двоповерховий. Зведено 1862 за проектом арх. О. Беретті на ділянці, що належала донькам піаніста і композитора, віце-губернатора П. Селецького. 1875 на замовлення нового власника І. Бродського будинок надбудовано арх. О. Шіле до трьох поверхів без порушення стильової єдності а попереднім об'ємом. У радянський час інтер'єри зазнали змін через перетворення квартир на комунальні, а також у зв'язку із розміщенням у будинку класів балетної студії І. Чистякова. Під час Великої Вітчизняної війни споруда була значно пошкоджена. 1988 зведено четвертий і п'ятий поверхи, здійснено капітальний ремонт та реконструкцію інтер'єрів. П'ятиповерховий, з напівпідвалом, цегляний, тинькований. Вирішений у стилі класицизму. Композиція головного фасаду з боку вул. Володимирської симетрична, з незначними вертикальними акцентами. Бічні осі підкреслені ризалітами ледь помітного виступу. Вікна першого – другого поверхів ризалітів оформлено архітектурним і орнаментальним декором: руст, канелюровані пілястри з іонічними капітелями, лиштви, напівколонки іонічного ордера, ліпний орнамент (на пілястрах, стіні та фризі). Вхід розташовано праворуч. Фасад з боку Театральної пл. композиційно ув'язаний з головним. Вікна напівпідвалу розтесано і перетворено на вітрини. Тильний фасад має балкони пізнішого походження. Чотириповерхову прибудову між будинками 48 і 48-а прикрашено декором, який за насиченістю й стилем схожий із декором основного об'єму, але відмінний за малюнком.

Разом із сусіднім будинком № 48-а відіграє активну роль у містобудівній ситуації прилеглих вулиць, гармонійно вписується до загального ансамблю Театральної пл.

1964–95 у квартирі № 2 мешкав Громовенко Павло Федорович (1941 – 97) – актор, майстер художнього слова, заслужений артист УРСР (з 1985). 1967–69 – в Київському театрі оперети, 1969–77 – в Київському українському академічному драматичному театрі ім. І. Франка, з 1977 – у Київській філармонії, на українському радіо і телебаченні. З 1987 (одночасно) – викладач Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого.

1944-50 тут мешкав Скорульський Михайло Адамович (1887–1950) – композитор, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1947). У цей період написав балет «Лісова пісня», який 1946–94 йшов на сцені Державного академічного театру опери і балету ім. Т. Шевченка; оперу «Свіччине весілля» (1948); симфонічні («Турбаї», «Микита Кожум'яка») і камерні твори. Композитор займав три кімнати у розташованій у бельетажі квартирі № 2. Будинок належав до житлового фонду Спілки композиторів України. У 1944–67 у напівпідвалі містився Музфонд УРСР.

1963 на фасаді встановлено чавунну меморіальну дошку з барельєфним портретом М. Скорульського (ск. Е. Фрідман, арх. М. Іванченко).

Володимирська, 48-А

Житловий будинок рубежу 19–20 ст., в якому проживали Брадтман Е. П., Кобелєв О. В., Макарченко О. Ф. та інші

У цьому будинку проживали відомі діячі науки і культури.

У 1910-і рр.– Брадтман Едуард Петрович (1856–1918) – міський архітектор Києва (1898–1915), автор проектів багатьох споруд, житлових будинків на вулицях Архітектора Городецького, 9 і 15 (у співавт. з Г. Шлейфером); Б. Хмельницького, 10; школи на вул. Фрунзе 164 (у співавт. з В. Кричевським) тощо.

У 1910-і рр.– Кобелєв Олександр Васильович (1860–1942) – архітектор. У цей час за його проектами у Києві споруджено Селянський поземельний і Дворянський земельний банки (вул. Володимирська, 10). Вищі жіночі курси (вул. О. Гончара, 55-а), будинок Київського відділення Російського технічного товариства (вул. О. Гончара, 55-6).

У 1961–87 в квартирі № 23 – Короїд Олексій Степанович (1911–88) – економіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1961). У ці роки заступник директора Інституту економіки АН УРСР (1955–65), голова Відділу суспільних наук АН УРСР (1957–63). У 1965–72 – ректор, з 1972 – завідувач кафедри Київського інституту народного господарства. Розробляв проблеми політичної економії, науково-технічного прогресу, комплексного розвитку продуктивних сил України.

У 1960–70-і рр. у квартирі № 5 – Макарченко Олександр Федорович (1903–79) – нейрофізіолог, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1965). У цей період – завідувач відділу Інституту фізіології АН УРСР, 1956– 66 – директор цього закладу. Одночасно – голова Відділу біологічних наук АН УРСР (1961 –62), віце-президент АН УРСР (1962–63). Досліджував проблеми впливу кори головного мозку на біохімічний склад крові, зміни нервової системи при інтоксикації.

У 1920–30-і рр. у квартирі № 8 – Обремський Всеволод Адольфович (1871–1940) – архітектор, цивільний інженер, педагог. Брав участь у проектуванні Київського політехнічного інституту, спорудженні й відбудові багатьох будинків у Київській та Чернігівській губерніях. Бл. 40 років викладав у КПІ та інших закладах, організатор і керівник архітектурного факультету КПІ (1920–30), у 1930– 35 – завідувач кафедри Київського інженерно-будівельного інституту..

1943–52 у квартирі № 5 – Стражеско Микола Дмитрович (1876–1952)– терапевт, акад. АН УРСР (з 1934) і АН СРСР (з 1943), акад. АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1947), творець наукової школи в галузі кардіології. 1943 повернувся у визволений Київ і доклав чимало зусиль для відродження створеного ним у 1936 Українського НДІ клінічної медицини, що перетворився потім на великий кардіологічний центр (тепер – Український НДІ кардіології ім. М. Стражеска). Одночасно очолював факультетську терапевтичну клініку Київського медичного інституту (1929–52). Автор понад 260 наукових праць, присвячених питанням клінічної й теоретичної медицини, багато з яких одержали світове визнання. Був членом ученої ради Міністерства охорони здоров'я СРСР і УРСР, Українського терапевтичного товариства. Ім'ям вченого названо вулицю в Києві, на території інституту встановлено пам'ятник.

1954 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку з білого мармуру на пошанування М. Стражеска (арх. І. Шмульсон); 1992 замінено бронзовою (ск. М. Рапай, арх. В. Єлізаров).

Володимирська, 49-А

Особняк, 1910-і рр.

У глибині ділянки, що належала В. Ілляшенку. Містився у затиллі двоповерхового житлового будинку (розібрано у 1960-х рр.), що стояв на червоній лінії забудови вулиці. Зведено у стилі пізнього модерну з рисами неокласицизму.

Одноповерховий, цегляний, на високому цокольному ярусі, до основного Г-подібного в плані об'єму прилягають прибудови. Композиція споруди асиметрична. Головний фасад з бічним ризалітом звернений до вул. Володимирської. В його оздобленні використано лицьову цеглу, ордерні елементи та ліпні орнаменти. Глухий торець ризаліту, увінчаний плоским трикутним щипцем із сегментним вікном горищного приміщення, оформлено неглибокою нішею з плоским рельєфом (ваза, акротерій, рослинний орнамент). У центрі основного об'єму – вхід, підкреслений портиком із двома канелюрованими колонами доричного ордера. Вікна головного фасаду обрамлено лиштвами, що складаються з канелюрованих колонок і трикутних сандриків, під вікнами – фільонки, заповнені напівбалясинами. Характерними елементами неокласицизму є мотиви вінків та іоніків, що використані в оформленні вінцевих частин споруди. Внутрішнє планування коридорно-анфіладне. В інтер'єрах збереглося ретельно виконане ліплення.

Становить інтерес архітектурне вирішення будинку, а також його незвичне містобудівне розміщення в глибині периметральної забудови вулиці.

Володимирська, 50

Міський театр (Національна опера України ім. Т. Шевченка), 1897– 1901

Стоїть на місці знищеного пожежею Міського театру, збудованого 1856 за проектом акад. архітектури І. Штрома у стилі пізнього класицизму. Будівництву нового театру надавалося великого значення. Про це свідчить організований Петербурзьким товариством архітекторів міжнародний конкурс, в якому переміг проект головного архітектора Дирекції імператорських театрів акад. В. Шрьотера. Проект був затверджений Київською міською думою 24 травня 1897, урочисті закладини будинку відбулися восени того ж року, 3 серпня 1898 будівництвом керував міський арх. О. Кривошесв, наступного року його змінив акад, архітектури В. Ніколаєв, його помічником був арх. О. Вербицький. В оздобленні будинку брав участь ск. Е. Сала. Будівництво було завершено за чотири роки, урочисте відкриття відбулося 15 вересня 1901 постановкою опери М. Глінки «Життя за царя». У спорудженні театру, крім українських, брало участь багато російських та зарубіжних фірм та спеціалістів: проекти вентиляції та устаткування сцени розроблено петербурзькими інженерами Аркушевським і Заловським, проект протипожежної завіси – Петербурзьким товариством братів Лафейт, металеві конструкції виготовлені Південноросійським машинобудівним заводом, метлаську підлогу – Харківською керамічною фабрикою, меблі з червоною оксамитовою оббивкою – віденською фірмою Кома, паровий двигун для автономного електричного освітлення придбано у м. Глазго.

Театр був оснащений добре продуманою системою вентиляції, економічним паровим опаленням, автономним електроосвітленням, відзначався чудовою акустикою. За останнім словом техніки того часу було виконано устаткування сцени. У наступні роки проводилися тільки поточні ремонти: 1906 поновлювалися тиньк, ліплення й позолота; 1909 розшивалися зовнішні шви цегляної кладки, клейовою фарбою фарбувалися фасади. 1930 з боку вул. Лисенка, за рахунок надбудови верхнього поверху, було розширено площу артистичних і службових приміщень, стилістично ув'язана з іншими частинами будинку. 1936–37 ремонтувалися дах і меблі, фарбувалися фасади. 1938 було оголошено конкурс на проект реконструкції театру, за яким, зокрема, передбачалася переробка фасадів у формах радянського неокласицизму. Під час Першої світової війни в театр потрапила бомба (не розірвалася), яка пробила перекриття й підлогу зали для глядачів. Після війни ці пошкодження було ліквідовано. Капітальну реконструкцію і реставрацію театрального будинку здійснено у 1980-х рр. Проект реконструкції виконала група інституту «Діпроміст» під керівництвом архітекторів Б. Жежеріна і В. Юдіна, проект реставрації фасадів та інтер'єрів – спеціалісти інституту «Укрпроектреставрація» О. Граужис, П. Болюк, В. Бобикіна, Ж. Райгородська. Театр став відповідати найсучаснішим технічним і технологічним вимогам, зберігаючи при цьому архітектурну стилістику, незважаючи на збільшення на 5 м висоти сценічної коробки. Значно розширено номенклатуру приміщень. Підвал, раніше зайнятий вентиляційними камерами, перетворено на великий і зручний гардероб. З боку вул, Лисенка у стилі основного будинку прибудовано новий триповерховий корпус з репетиційними залами і службовими приміщеннями. Розширено оркестрову яму, збільшено у затиллі сцени кількість артистичних вбиралень. Багато нового запроваджено в устаткуванні сцени й зали для глядачів. Поряд із театром, під землею, збудовано приміщення для кондиціонування і розміщення протипожежного устаткування. Ретельно відновлено архітектурний і скульптурний декор, виконано нову паркетну підлогу в приміщеннях фойє й реставровано підлогу з візерунчастої метласької плитки (виготовлена на Харківському заводі). Поліпшено освітлення зали, сходів і фойє, в яких з'явилися нові світильники й різної, форми бра, частину яких було запроектовано ще В. Шрьотером. У залі встановлено меблі Мукачівської фабрики, виконані за обмірними кресленнями у повній відповідності з оригіналами. Площу перед театром дбайливо впорядковано, освітлено вишуканими за формою металевими ліхтарями.

Споруда у стилі неоренесанс має цегляні стіни, склепіння (у вестибулі й фойє) і плоскі залізобетонні перекриття. Для перекриття сцени і зали використано металеві ферми. Парадні сходи – з білого мармуру, решта – гранітні. Архітектурні й скульптурні елементи фасадів виконано з штучного каменю. Гіпсові ліпні оздоби в інтер'єрах пофарбовано й позолочено. Покрівля з листової міді. Об'ємно-планувальна структура театру побудована за класичною осьовою схемою, з послідовним розміщенням входу, фойє з гардеробами, які своєрідною підковою охоплюють залу для глядачів з прилеглою до неї сценою і групою приміщень, що обслуговують сцену. Зала для глядачів була розрахована на 1667 місць, сцена (44 м завширшки і 17 м завглибшки) вважалася однією з найбільших у театральних спорудах Російської імперії. Первісне планування вестибуля і фойє досить чітко відбивало особливості соціального складу публіки. Ізольований вхід і гардероб мали партер і бельетаж, а також всі три яруси. Пружиниста, прорізана арковими отворами крива головного фасаду з виступом центрального входу і бічними ризалітами відбила й абриси у плані зали для глядачів, і форму фойє. Це основна риса в композиції фасаду. У красивій, чітко окресленій лоджії другого ярусу розміщено оригінальні світильники-торшери. В центрі, у великій арці, планувалося помістити скульптурне зображення М. Глінки (після реконструкції 1980-х рр. встановлено бюст Т. Шевченка; ск. О. Ковальов). Мотив арки використано також у вирішенні інших фасадів. Площинний геометричний і рослинний декор фасадів поєднується із скульптурними зображеннями муз і крилатих грифонів, встановлених над головним входом.

На зовнішніх балконах другого поверху обабіч центральної арки 1905 було встановлено скульптурні погруддя композиторів М. Глінки (ліворуч) та О. Сєрова (праворуч) – дарунок Дирекції імператорських театрів у Петербурзі (зняті 1934). Ренесансні деталі доповнюють металеві козирки над входами, куди майстерно вплетено динамічні рослинні мотиви. Це данина модерну, який став популярним у Києві, однак модерністські форми подано ще в ренесансній трактовці, не порушуючи загального ладу фасадів. Ці мотиви переважають і в інтер'єрах, особливо в оздобленні зали для глядачів, але саме тут вони поєднуються з декоративними елементами бароко – маскаронами, орнаментальними позолоченими вставками рослинного характеру, чудово прорисованими трирожковими бра. Ажурний за малюнком підвісний плафон, скомпонований з криволінійних відрізків, є окрасою інтер'єра зали для глядачів (заввишки 19,2 м, завдовжки 25 м, завширшки 21,3 м). Зала вміщує 1312 місць, розташованих на п'яти ярусах.

Київський оперний театр є однією з кращих театральних споруд на межі 19–20 ст., збудованих в Україні.

22 березня 1988, після завершення реконструкції, в театрі відбулася прем'єра опери М. Лисенка «Тарас Бульба».

До 1918 в приміщенні театру працювала російська оперна трупа на засадах приватної антрепризи. Антрепренери на конкурсній основі укладали договір з Міською думою про оренду театральної будівлі. Антрепризу Російської опери утримували: у 1901–07 – М. Бородай (разом із С. Брикіним), 1907–12 – С. Брикін, з 1912 – М. Топор-Багров. До складу трупи входили відомі оперні актори. З 1901 солістами Російської опери у Києві в різний час були: співачки Л. Андрєєва-Дельмас, Е. Боброва-Пфейфер, Є. Бронська, К. Брун, К. Воронець-Монтвід, М. Донець-Тессейр, С. Друзякіна, М. Коваленко, К. Ковелькова, О. Монська, О. Петляш-Барілотті, 3. Рибчинська, М. Скибицька, Р. Файнберг-Горська; співаки С. Белина-Скупевський, А. Боначич, О. Борисенко, Г. Боссе, М. Бочаров, О. Брагін, А Брайнін, М. Донець, О. Каміонський, М. Каржевін, О. Каченовський, А. Лосський, М. Микиша, Ф. Орешкевич, П. Цесевич та ін. Виконувалися кращі твори російського та зарубіжного оперного репертуару, як класичні, так і сучасні. Постановки здійснював, зокрема, видатний оперний режисер М. Боголюбов. Серед диригентів театру були А. Пазовський, Палицин, Л. Штейнберг. Діяла балетна трупа, яку деякий час очолював хореограф С. Ленчевський; у 1910-х рр. прима-балериною трупи була Б. Ніжинська. Регулярно на сцені театру виступали кращі солісти російської та світової опери, серед яких: Д. Ансельмі, М. Баттістіні, М. Гай, Е. Джіральдоні, І. Єршов, Л. Кавальєрі, Д. де Лука, Ф. Литвин, А. Нежданова, Т. Руффо, Л. Собінов, Ф. Шаляпін. У балетних гастролях брали участь К. Гельцер, М. Кшесинська, М. Мордкін. 14 березня 1919 театр було націоналізовано, і він дістав назву Опери Української Радянської Республіки ім. К. Лібкнехта, 1926 перейменований на Київську державну академічну оперу, у 1934 – на Київський державний академічний театр опери та балету. 1939 йому присвоєно ім'я Т. Шевченка, з 1994 – сучасна назва.

На сцені театру ставилися українські класичні опери: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка, було вперше поставлено українською мовою класичні російські та зарубіжні опери: «Садко», «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова, «Пікова дама» П. Чайковського, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Борис Годунов» М. Мусоргського, «Турандот» Дж. Пуччіні, «Лоенгрін» Р. Вагнера, «Гугеноти» Дж. Мейєрбера та ін. 1927 Л. Собінов виконав українською мовою партії Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського) і Лоенгріна (однойменна опера Р. Вагнера). В репертуарі театру були твори сучасних українських і російських композиторів: балети «Червоний мак» Р. Глієра, «Блазень» С. Прокоф'єва, «Пан Каньовський» М. Вериківського, опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Білий рейд» С. Потоцького, «Дума чорноморська» Б. Яновського та ін.. У передвоєнний період і після повернення 1944 з евакуації, а також у 60–70-і рр. театр поставив опери українських композиторів: М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Енеїда», «Пан Коцький», «Зима і Весна») та М. Аркаса («Катерина»). У цей час в репертуарі була також широко представлена російська і зарубіжна оперна й балетна класика, а також твори радянських композиторів: «Снігуронька», «Царева наречена» М. Римського-Корсакова, «Продана наречена» Б. Сметани, «Отелло», Дж. Верді, «Тихий Дон», «Піднята цілина» І. Дзержинського, «В бурю» Т. Хрєнникова, «Даїсі» 3. Паліашвілі, «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф'єва, «Серце гір» А. Баланчивадзе, «Лауренсія» О. Крейна, «Легенда про любов» А. Мелікова, «Спартак» А. Хачатуряна.

Солістами трупи виступали у різний час видатні українські співаки, артисти М. Ворвулєв, 3. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, Ю. Гуляєв, М. Донець, А. Іванов, Ю. Кипоренко-Доманський, С. Козак, К. Лаптєв, М, Литвиненко-Вольгемут, К. Минаєв, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Роменський, О. Ропська, Л. Руденко, Є. Чавдар; актори балету М. Апухтін, Л. Герасимчук та ін.. У театрі працювали визначні диригенти – А. Дранишников, В. Йориш, А. Маргулян, А. Пазовський, В. Пірадов, В. Тольба, С. Турчак, Б. Чистяков; режисери – В. Манзій, М. Смолич; художники – Ф. Нірод, А, Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов; балетмейстери – В. Верховинець, П. Вірський, В.Вронський, Л. Жуков, І. Мойсеєв; хормейстер М. Тараканов; солісти оркестру – Г. Мізік, О. Пікайзен, А.Проценко.

У приміщенні театру відбувалися різні історичні події. 1 вересня 1911 в антракті вистави «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова у присутності імператора Миколи II і вищих сановників був смертельно поранений державний діяч, голова Ради міністрів Росії П. Столипін.

10 червня 1917 в театрі на Другому Всеукраїнському військовому з'їзді було проголошено І Універсал Української Центральної Ради. Цей документ, що мав назву «До українського народу на Україні й поза Україною сущого», проголосив автономію України.

У цьому будинку в залі для глядачів 3 листопада 1917 відбулося спільне засідання Рад робітничих і солдатських депутатів за участю представників військових частин, фабрично-заводських комітетів та профспілок. На ньому була прийнята більшовицька резолюція про передачу влади Радам.

1963 на Театральній пл. встановлено пам'ятник основоположнику української класичної музики, композитору, піаністу й диригенту М. Лисенку (ск. О. Ковальов, арх. В. Гнєздилов).

Володимирська, 51/53

Волод 51

Житловий будинок 1969, в якому проживали відомі вчені

Чотирнадцятиповерховий, з дванадцятьма житловими поверхами. Стіни облицьовано блоками з дрібного керамічною плиткою. На першому поверсі містяться аптека, театральна каса, виставочна зала і магазин квітів. Є негативним прикладом порушення масштабу і архітектурної цілісності містобудівного середовища.

У цьому будинку проживали: 1970–93 у квартирі № 93 – Бабій Борис Мусійович (1914–93) – правознавець, акад. АН УРСР (з 1972), заслужений діяч науки УРСР (з 1974). 1968–88 – акад.-секретар Відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР, з 1988 – радник Президії АН УРСР. Завідувач відділу (1969–88), директор (1974–88) Інституту держави і права АН УРСР. Наукові праці з теорії та історії держави і права, історії правової науки. Відзначений Державною премією УРСР (1981).

У 1970-х рр. у квартирі № 33 – Бєлєвцев Яків Миколайович (1912–93) – геолог, акад. АН УРСР (з 1967). Завідувач відділу (з 1969), заступник директора (1978–88) Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР (з 1993–Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення). Автор наукових праць, присвячених дослідженню будови й умов утворення залізорудних та рідкіснометалевих родовищ Українського щита, теорії метаморфогенного рудоутворення. У цей період відзначений Державними преміями УРСР (1973) та СРСР (1974). З 1980-х рр. мешкав на Дарницькому бульв., 1-а. 1970–88 у квартирі № 102 – Бєліцер Володимир Олександрович (1906–88) – біохімік, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1970). Завідувач відділу (1945–87), директор (1969–72) Інституту біохімії АН УРСР. Досліджував біохімію клітинного дихання, вивчав структури та функцію білка. Відзначений Державною премією УРСР (1987), премією ім. О. Пал- ладіна АН УРСР (1982).

1970–90 у квартирі № 82 – Делімарський Юрій Костянтинович (1904– 90) – хімік, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1974). Директор (1960–73), завідувач відділу (з 1973) Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (з 1993 – ім. В. Вернадського). Автор наукових праць з теорії електродних потенціалів, електрохімічної кінетики, розробки методів одержання рідкісних та тугоплавких металів. Відзначений Державною премією УРСР (1988), премією ім. Л. Писаржевського АН УРСР(1972).

1970–71 у квартирі № 73 – Зеров Дмитро Костянтинович (1895–1971) – ботанік, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1965), директор Інституту ботаніки АН УРСР (1946–63). У період проживання в цьому будинку – завідувач відділу історії флори інституту, почесний член Всесоюзного ботанічного товариства (з 1967) і Болгарського ботанічного товариства (з 1969). Наукові праці присвячено систематиці, флористиці й філогенії спорових рослин, болотознавству, ботанічній географії, палеоботаніці, розвитку ботанічної науки в Україні.

1970–78 у квартирі № 44 – Кавецький Ростислав Євгенович (1899–1978) – патофізіолог-онколог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1960). У 1960–78 – директор Українського НДІ експериментальної та клінічної онкології МОЗ УРСР (з 1971 – Інститут проблем онкології АН УРСР, з 1991 – Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології АН України), якому 1978 присвоєно ім'я Р. Кавецького. Досліджував теоретичні та практичні проблеми онкології, засновник української школи онкологів експериментального профілю. У цей період відзначений Державними преміями УРСР (1972, 1981 – посмертно).

1970–79 у квартирі № 83 – Кільчевський Микола Олександрович (1909– 79) – вчений у галузі механіки і математики, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1977). Завідувач відділу гідропружності Інституту механіки АН УРСР (з 1959). Автор наукових праць у галузі загальної механіки, теорії оболонок, пружності, удару. У цей період відзначений Державною премією УРСР (1979), премією ім. О. Динника АНУРСР (1977). 1970–73 у квартирі № 26 – Коваленко Анатолій Дмитрович (1905–73) – вчений у галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1964). Директор Інституту механіки АН УРСР (1959–65), в період проживання у цьому будинку – завідувач відділу. Наукові праці присвячено питанням термопружності й термопластичності. Відзначений Державною премією УРСР (1971).

1970–90 у квартирі № 50 – Копитов Віктор Филимонович (1906–90) – вчений у галузі металургії та теплотехніки, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). Директор Інституту газу АН УРСР (1952–85), пізніше – радник при дирекції. Автор наукових праць з питань газифікації вугілля і мазуту, теорії спалювання палива, теплообміну в печах, екології повітря.

1970–87 у квартирі № 12 – Кремньов Олег Олександрович (1919–87) – теплотехнік, акад. АН УРСР (з 1976). Керівник відділення і заступник директора Інституту технічної теплофізики АНУРСР (з 1969). Досліджував проблеми інтенсифікації тепломасообмінних технологічних процесів. У період проживання в цьому будинку відзначений Державною премією УРСР (1983), премією ім. Г. Проскури АН УРСР (1987).

1972–94 у квартирі № 21 – Кухтенко Олександр Іванович (1914–94) – вчений у галузі технічної кібернетики, акад. АН УРСР (з 1972), заслужений діяч науки УРСР (з 1974). Завідувач відділу Інституту кібернетики АН УРСР (1963–88), пізніше – радник при дирекції. Автор наукових праць з питань теорії автоматичного керування, побудови складних технічних систем керування. Відзначений Державними преміями УРСР (1978, 1991), премією ім. В. Глушкова АН УРСР (1986).

1970-79 у квартирі № 107 – Лазаренко Євген Костянтинович (1912–79) – геолог, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1961). У 1969–71 – директор Інституту геологічних наук АН УРСР, з 1971 – завідувач відділу Інституту геохімії та фізики мінералів АН УРСР (тепер Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України). Під час проживання у цьому будинку був віце-президентом Всесоюзного (з 1971) і президентом Українського (1970–78) мінералогічних товариств, почесним членом ряду вітчизняних та зарубіжних мінералогічних товариств, почесним директором Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні. Наукові праці присвячено загальній та регіональній мінералогії – систематиці й номенклатурі мінералів, їхньому генезису, зв'язку конституції мінералів з умовами їхнього утворення, історії мінералогії й місцезнаходженню корисних копалин України і Уралу. Один з авторів «Мінералогічного словника» (1975) й ряду підручників.

1975-97 у квартирі № 38 – Мельничук Олександр Савич (1921–97) – мовознавець, чл.-кор. АН СРСР (з 1981), акад. АН УРСР (з 1985), заслужений діяч науки і техніки України (з 1991).

1970-78 – акад.-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР. Завідувач відділу Інституту мовознавства АН УРСР (з 1961). Наукові праці присвячено загальному і слов'янському мовознавству.

На поч. 1970-х рр. у квартирі № ЗО – Михалевич Володимир Сергійович (1930–94) – вчений у галузі кібернетики, акад. АН УРСР (з 1973) і АН СРСР (з 1984), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1990), акад.-секретар Відділення АН України (з 1988), директор Інституту кібернетики АН УРСР (з 1982). Під час проживання у цьому будинку – завідувач відділу й заступник директора інституту (1962– 82), відзначений Державною премією УРСР (1973), премією їм. М. Крилова АН УРСР (1971). Тематика досліджень – теорія оптимальних рішень, економічна кібернетика, концепція інформатизації суспільства. Пізніше проживав на Кловському узвозі, 4; вул. Січневого повстання, 12-6.

1970–75 у квартирі № 72 – Підоплічко Іван Григорович (1905–75) – зоолог і палеонтолог, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1965), акад.-секретар Відділу загальної біології АН УРСР (1966–70). У ці роки очолював Інститут зоології АН УРСР (1965–73), 1973–75 – директор Палеонтологічного та Центрального науково-природознавчого музеїв АН УРСР, голова Музейної ради при Президії АН УРСР, відповідальний редактор журналу «Вестник зоологии», віце-президент Всесоюзного теріологічного товариства. Наукові праці присвячено зоології, палеонтології, геології, палеогеографії, археології та антропології, охороні природи й музеєзнавству, народній творчості. Відзначений Державною премією УРСР (1975).

1970–86 у квартирі № 85 – Поварен- них Олександр Сергійович (1915–65) – мінералог і кристалохімік, акад. АН УРСР (з 1973), заслужений діяч науки УРСР (з 1975). Завідувач відділу (з 1969) Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР (тепер – Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України). Один із зачинателів кристалохімічного напряму досліджень в Україні. Науковий доробок – з питань кристалохімії та хімії мінералів, історії мінералогії. Відзначений Державною премією УРСР (1983), премією ім. В. Вернадського АН УРСР (1973).

1970–75 у квартирі № 19 – Погребняк Петро Степанович (1900–76)–лісівник і грунтознавець, акад. АН УРСР (з 1948), віце-президент АН УРСР (1948–50), з 1964 – завідувач відділу фізичної географії Сектору географії АН УРСР й відділу Інституту ботаніки ім. М. Холодного АНУРСР. 1970–76 – редактор ряду наукових збірників, присвячених розвитку географії України, обміну речовин в екосистемах рівнинної частини України, геохімії ландшафтів, охороні природи. Один з основоположників порівняльної фітоекології. Автор наукових досліджень в галузі лісознавства, фізіології живлення деревних і чагарникових порід, лісової гідрології, заліснення пісків.

1970–82 у квартирі № 95 – Порфир'єв Володимир Борисович (1899–1982) – геолог, акад. АН УРСР (з 1957), директор Інституту геологічних наук АН УРСР (1963–68). Під час проживання у цьому будинку – завідувач відділу інституту (з 1968). Автор наукових праць, присвячених дослідженню природи, умов утворення, закономірностей просторового розміщення родовищ нафти, газу, вугілля, горючих сланців. Відзначений Державною премією УРСР (1971), премією ім. В. Вернадського АН УРСР (1980).

1970–75 у квартирі № 38 – Савін Гурій Миколайович (1907–75) – механік, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966), віце-президент АН УРСР (1952–57), директор Інституту механіки АН УРСР (1958–59). Підчас проживання у цьому будинку – завідувач відділу інституту, відзначений премією ім. О. Дин- ника АН УРСР (1973). Наукові праці присвячені механіці суцільного середовища, історії механіки в Україні. 1970–92 у квартирі № 34 – Смирнов Адріан Анатолійович (1908–92) – фізик-теоретик, акад. АНУРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1984). У цей період – віце-президент АН УРСР (1970–74), завідувач відділу Інституту металофізики АН УРСР (1955–87), потім – науковий консультант. Автор наукових праць з теорії недосконалих металевих кристалів, зробив значний внесок у розвиток теорії металів та сплавів. Відзначений Державними преміями УРСР (1978, 1988), премією ім. К. Синельникова АН УРСР (1981).

1970–76 у квартирі № 49 – Субботін Серафим Іванович (1906–76) – геофізик, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), 1960– 76 – директор Інституту геофізики АН УРСР, який з 1978 носить його ім'я. 1963–76 – акад.-секретар Відділення наук про Землю та Космос АН УРСР. Наукові дослідження присвячено виявленню основних структурних закономірностей земної кори. Праці вченого поклали початок новій школі українських геофізиків, створенню стійкої теорії про мантію землі як джерела речовини земної кори, енергії її руху й перетворення. У цей період відзначений Державною премією УРСР (1972), премією ім. В. Вернадського АН УРСР (1976).

1970–88 у квартирі № 31–Толубинський Всеволод Іванович (1904–88) – теплофізик і теплоенергетик, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1974). У цей період працював завідувачем відділу Інституту теплофізики АН УРСР, одночасно у 1963–72 – його директор. Науковий доробок присвячено питанням технічної теплофізики та теплоенергетики. Відзначений премією ім. Г. Проскури АН УРСР (1981).

1970–86 у квартирі № 108 – Федоров Євген Павлович (1909–86) – астроном, акад. АН УРСР (з 1969), директор Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР (1959–73), одночасно – завідувач відділу (з 1959). Наукові праці присвячено проблемам обертання Землі, руху полюсів Землі і зв'язку цих явищ з різними геофізичними процесами. Розробив метод побудови системи небесних координат, що не залежать від параметрів руху Землі (1971). Заснував школу вивчення руху Землі, яка вперше почала широко застосовувати методи теорії випадкових функцій до аналізу астрономічних спостережень. Відзначений Державною премією УРСР (1983).

1970–84 у квартирі № 77 – Шамота Микола Захарович (1916–84) – літературознавець, акад. АН УРСР (з 1967), акад.-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР (1966–71). Директор Інституту літератури АНУРСР (1961–78), одночасно – завідувач відділу (з 1957). Досліджував сучасний літературний процес в Україні. Відзначений Державною премією УРСР їм. Т. Шевченка (1978).

1970–93 у квартирі № 3 – Шпак Марат Терентійович (1926–93) – фізик, акад. АН УРСР (з 1990), заслужений діяч науки УРСР (з 1986). Директор Інституту фізики АН УРСР (1970–87), одночасно завідувач відділу (1966–93). Автор наукових праць у галузі фізики твердого тіла, квантової електроніки, нелінійної оптики; брав участь у створенні серії лазерів. Відзначений Державними преміями УРСР (1974, 1986). Мешканцями будинку були також члени-кореспонденти АН УРСР: Арбузов Мойсей Петрович (1908–84) – вчений у галузі фізики металів (квартира № 70); Гуслистий Костянтин Григорович (1902–73) – історик та етнограф (квартира № 20); Зосимович Володимир Павлович (1899–1981) – генетик і селекціонер (квартира № 42); Кирилюк Євген Прохорович (1902–88) – літературознавець (квартира № 28); Куриленко Онисим Данилович (1904–82)–хімік (квартира № 79); Кучеров Пантелеймон Степанович (1902–73) – вчений у галузі гірничої механіки (квартира № 53); Латишев Георгій Дмитрович (1907–73)–фізик (квартира № 78); Московець Семен Микитович (1900–71) – вірусолог (квартира № 24); Попов Павло Миколайович (1890–1971) –літературознавець, фольклорист, мистецтвознавець (квартира № 74); Черніков Сергій Миколайович (1912–87) – математик (квартира № 103); Шевченко Федір Павлович (1914–95) – історик (квартира № 9).

1979 в проході на подвір'я будинку на правому уступі фасаду встановлено меморіальну дошку П. Погребняку з барельєфним портретом вченого (ск. І. Гончар, арх. А. Ігнащенко).

Володимирська, 51-А

Житловий будинок поч. 20 ст., в якому проживав Терещенко М. І.

Тут 1928–66 у квартирі № 15 жив і працював Терещенко Микола Іванович (1898 -1966) – поет і перекладач, автор понад 20 поетичних збірок і 50 книжок перекладів. За цей час написав такі поетичні збірки, як «Республіка» (1929), «Порив» (1932), «Жнива» (1946), «В битвах і трудах» (1951), «Дружба» (1962), «Серце людське» (1962). Перекладав твори російських, білоруських письменників, поетів Сходу. Найбільша його перекладацька праця – антологія французької поезії, яка містить твори 250 поетів 11–19 ст. з біографічними довідками й короткими творчими характеристиками, Підготував «Літературний щоденник» – своєрідну енциклопедію світової літератури, що подає відомості про більше як 3,5 тис. письменників усього світу.

1926–34 М. Терещенко був одним з редакторів щомісячного літературно-художнього і культурно-громадського журналу «Життя й революція». З серед. 30-х рр, – редактор відділу поезії у Державному літературному видавництві України. Неодноразово обирався членом правління Спілки письменників України. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–45 рр. був в евакуації у Ташкенті. 1973 посмертно відзначений літературною премією УРСР ім. М. Рильського.

1985 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом письменника (ск. І. Шаповал, худ. Ю. Улитько).

Тепер будинок перебудовано, в ньому містяться різні установи.

Володимирська, 54

Пансіон графині Левашової Є. В. (будинок Президії НАН України) 1850-і рр. — 1892

Місце, вибране для будівництва, у 30-40-х рр. 19 ст. було пустирем, де стояли лише провіантські склади. У зв’язку з початком спорудження університету й забудовою Університетської (тепер — Володимирської) вул. ця місцевість стала заселятися. У 1850-х рр. арх. О. Беретті на замовлення київського генерал-губернатора збудував тут двоповерховий будинок дівочого пансіону графині Є. Левашової. 1891—92 надбудовано третій поверх (арх. К. Тарасов). Має прямокутні окреслення трохи видовженого вздовж вулиці фасаду з невеликими бічними ризалітами з боку подвір'я. До правого (по відношенню до центрального входу) ризаліту прилягає прибудова, що з'єднує будівлю з новими корпусами Президії НАНУ, розташованими на подвір'ї. Внутрішнє планування з центральними парадними сходами, що ведуть на другий і третій поверхи, маєдвобічну коридорну систему із зручним зв'язком приміщень на поверхах. Простота планувального вирішення, стилістика архітектурних деталей та елементів відповідають принципам класицизму.

Стіни фасадів оформлено рустом і профільованими лиштвами, В архітектурному оздобленні екстер'єру й інтер'єра будинку використано художнє чавунне литво. Огорожа сходів, кронштейни для ліхтарів біля входу, парапетні грати виконано за ескізами О. Беретті. Оригінальними є рисунки огорожі, деталі брами і хвіртки. Ці мотиви згодом було використано арх. П. Альошиним в огорожі Педагогічного музею (Володимирська вул., 57). Композиційне вирішення фасаду разом із огорожею вздовж червоної лінії забудови вулиці характерне для класицизму.

Будинок є типовою спорудою серед. 19 ст.

У 19 ст. тут містилися різні навчальні заклади для дівчат, зокрема, пансіон графині Є. Левашової, де проживало бл. 100 учениць Фундуклеївської (Марийської) гімназії, що розташовувалась на сучасній вул. Б. Хмельницького, 6. У лютому 1919 будинок і садибу пансіону Є. Левашової, відповідно до наказу комісара освіти В. Затонського, було передано в розпорядження створеної 2 листопада 1918 Української академії наук (УАН). Першими дійсними членами УАН, призначеними наказом гетьмана П. Скоропадського у 1918, були 11 вчених: Д. Багалій, В. Вернадський, М. Кащенко, В. Косинський, А. Кримський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. На кінець 1920 у складі академії було три відділи (історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний), які об'єднували 3 інститути, 26 науково-дослідних кафедр, ряд кабінетів, 15 комісій і комітетів.

Згідно з постановою РНК УСРР від 14 червня 1921, замість статуту 1918 було прийнято Положення про академію, яка перетворювалася на всеукраїнську (ВУАН). За статутом, затвердженим 21 квітня 1936, отримала назву АН УРСР, з 13 грудня 1991 — АН України, з 22 березня 1994 — Національна академія наук України (НАНУ). У 1997 академія включала 13 відділень, бл. 80 наукових інститутів і установ; членами академії було 184 академіки і 268 членів-кореспондентів. У цьому будинку працювали президенти академії наук України: 27 листопада 1917 - 23 квітня 1921 — Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — геолог, геохімік, біогеохімік, мінералог і природознавець. Був головою комісії з вироблення законопроекту про заснування УАН у Києві (з липня 1918). Одночасно керував кафедрою мінералогії Фізико-математичного відділу, комісією з вивчення природних багатств України, комітетом із заснування Національної бібліотеки УАН, був членом комісії вищої школи при Міністерстві народної освіти та мистецтва Директорії УНР від УАН, постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, теплової секції постійної комісії для вивчення природних багатств України, секції прикладної фізики та ін. З кінця 1921 — у Петрограді. Президією АН України засновано премію ім. В. Вернадського.

18 липня 1921—27 лютого 1922 — Василенко Микола Прокопович (1866-1935) — історик держави і права. Один із організаторів створення комісії з вироблення законопроекту про заснування УАН у Києві (1918), акад. УАН (з 1920), завідувач кафедри західноукраїнського та українського права при Соціально-економічному відділі, член Архівної ради УАН, археографічної комісії, Всеукраїнського археологічного комітету, комісії краєзнавства, комісії для видання пам'яток письменства, мови та історії, комісії для розбору давніх актів, музейного комітету Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків, професор Археологічного інституту, голова постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (до 1923). Обрання його президентом ВУАН уряд УСРР не затвердив, тому вчений відмовився від цієї посади. Пізніше очолював Соціально-економічний відділ академії (1925—29). Президією АН України засновано премію ім. М. Василенка.

27 березня 1922 — 9 травня 1922 — Левицький Орест Іванович (1848—1922) - історик, правознавець, архівіст, археограф, етнограф, письменник, акад. УАН (з 1918), голова кафедри звичаєвого права України, постійної комісії з вивчення звичаєвого права України при Соціально-економічному відділі, член постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, постійної археографічної комісії при Історико-філологічному відділі, правничо- термінологічної комісії та ін. У 1919—22 був віце-президентом УАН.

Червень 1922 - травень 1928 - Липський Володимир Іполитович (1863-1937) - ботанік, акад. УАН (з 1919), чл.-кор. АН СРСР (з 1928), голова кафедри ботаніки УАН (з 1918), директор Ботанічного саду (з 1919), член постійної комісії для складання біографічного словника діячів України при Історико-філологічному відділі, постійної комісії з вивчення природних багатств України при Фізико-математичному відділі, комітету з вивчення фауни України. У 1921—22 тричі обирався віце-президентом ВУАН. Робочий кабінет і дві житлові кімнати (В. Липський проживав у будинку в роки свого президентства) містилися на третьому поверсі в лівому крилі споруди. З 1928 працював в Одесі.

Травень 1928 - грудень 1929 - Заболотний Данило Кирилович (1866-1929) - мікробіолог, епідеміолог, акад. ВУАН (з 1922), акад. АН СРСР (з 1929). Організатор і перший директор (1928— 29) Інституту мікробіології та епідеміології ВУАН (нині — Інститут мікробіології і вірусології ім. Д. Заболотного НАНУ). Президією АН України засновано премію ім. Д. Заболотного.

Липень 1930 - липень 1946 - Богомолець Олександр Олександрович (1881- 1846) - патофізіолог, акад. ВУАН (з 1929), акад. АН СРСР (з 1932), акад. АН БРСР (з 1939), почесний член АН Груз. РСР (з 1944), акад. АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УРСР (з 1943), Герой Соціалістичної Праці (1944), віце-президент АН СРСР (з 1942). Організатор і директор Інституту експериментальної біології і патології Наркомату охорони здоров'я УРСР (з 1929) та Інституту клінічної фізіології АН УСРР (з 1934), на базі яких 1953 створено Інститут фізіології АН УРСР (тепер носить ім’я вченого). Основоположник вітчизняної школи патофізіологіє, член ряду академій наук і наукових товариств. 1941 відзначений Державною премією СРСР. Під час президентства О. Богомольця у 1934 відбулася повна перебудова структури АН: замість секцій, кафедр, комісій, комітетів і лабораторій створено науково-дослідні інститути. 21 квітня 1936 прийнято новий статут академії, ліквідовано її автономію. Президією АН УРСР засновано премію ім. О. Богомольця (1954). Робочий кабінет президента містився на другому поверсі будинку (спочатку кімната № 259, пізніше — 254).

1946-62 - Палладін Олександр Володимирович (1885—1972) - біохімік, акад. ВУАН (з 1929), акад. АН СРСР (з 1942), акад. АМН СРСР (з 1944), Герой Соціалістичної Праці (1955), заслужений діяч науки УРСР (з 1935), неодмінний секретар Президії АН УРСР (1935—38), віце-президент АН УРСР (1939—46). З 1925 — директор Інституту біохімії АН УРСР (з 1973 заклад носить ім'я О. Палладіна, міститься на вул. Леонтовича, 9), завідувач кафедри Київського університету (1934 - 54). Засновник вітчизняної біохімічної школи. Почесний член багатьох академій наук і наукових товариств. Президією АН УРСР засновано премію ім. О. Палладіна (1974). Віце-президентами і головними ученими (неодмінними) секретарями Президії академії наук працювали відомі вчені:

Агол Ізраїль Йосипович (1891 —1937) — генетик, акад. ВУАН (з 1934), 1934 — неодмінний секретар Президії ВУАН, одночасно завідувач відділу Інституту зоології і біології ВУАН.

Білецький Олександр Іванович (1884— 1961) — літературознавець, акад. АН УРСР (з 1939) і АН СРСР (з 1958), заслужений діяч науки УРСР (з 1941); 1946—48 — віце-президент АН УРСР, одночасно — директор Інституту літератури АН УРСР; 1948—52 — член Президії АН УРСР.

Білодід Іван Костянтинович (1906-81) - мовознавець, акад. АН УРСР (з 1957), акад. АН СРСР (з 1972), заслужений діяч науки УРСР (з 1966); голова Відділу суспільних наук (1952— 57); віце-президент (1963—78), член Президії АН УРСР (1978—81), одночасно директор Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР (з 1961).

Воблий Костянтин Григорович (1876-1946) - економіст, статистик, економ- географ, акад. УАН (з 1919), заслужений діяч науки УРСР (з 1944); 1928-30 - віце-президент ВУАН.

Глушков Віктор Михайлович (1923-81) - вчений у галузі математики, кібернетики, обчислювальної техніки і систем управління, акад. АН УРСР (з 1962), акад. АН СРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1978), Герой Соціалістичної Праці (1969); 1962—82 — віце-президент АН УРСР, одночасно директор Інституту кібернетики АН УРСР (тепер ім. В. Глушкова). Президією АН УРСР засновано премію ім. В. Глушкова (1983).

Гутиря Віктор Степанович (1910—83) — вчений у галузі хімії, технології переробки нафти, акад. АН Уз РСР (з 1949), акад. АН УРСР (з 1961), чл.-кор. АН СРСР (з 1953); член Президії АН УРСР (1961—63, 1974—83); 1963—74 — віце-президент АН УРСР.

Єфремов Сергій Олександрович (1876-1939) - літературознавець, публіцист, акад. УАН (з 1919); 1921-28 — віце-президент ВУАН, одночасно голова кафедри історії українського письменства (з 1921), очолював низку комісій, у т. ч. комісію з видання пам'яток нової української літератури (1922-23) комісію із складання біографічного словника діячів України (1922—23), комісії з видання творів Т. Шевченка, М. Драгоманова, В. Антоновича, І. Франка тощо. 1929 заарештований у справі СВУ, засуджений на 10 років позбавлення волі, реабілітований 1989.

Кіпріанов Андрій Іванович (1896 - 1972) - хімік, акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1957); 1946 - 48 - віце-президент, 1948 - 57 - член Президії АН УРСР, голова Відділу фізико-хімічних та математичних наук, одночасно директор Інституту органічної хімії АН УРСР (1945 - 60), професор Київського університету (з 1944).

Корчак-Чепурківський Овксентій Васильович (1857 - 1947) - гігієніст і епідеміолог, акад. ВУАН (з 1921); 1928 - 34 - неодмінний секретар Президії ВУАН; одночасно завідувач кафедри Київського медичного інституту.

Кримський Агатангел Юхимович (1871 — 1942) — філолог, сходознавець, письменник, один з організаторів УАН, акад. (з 1918); 1918—28 — неодмінний секретар Президії ВУАН, одночасно професор Київського університету (з 1918), директор Інституту української наукової мови (нині Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАНУ), голова ряду комісій ВУАН. Репресований 1941, реабілітований 1957. У 1991 створено Інститут сходознавства НАНУ ім. А. Кримського.

Лаврентьсв Михайло Олексійович (1900—80) — математик, механік, акад. АН УРСР (з 1939) і акад. АН СРСР (з 1946), Герой Соціалістичної Праці (1967); 1945 - 49 - віце-президент АН УРСР, одночасно — директор Інституту математики АНУРСР (до 1948). Макарченко Олександр Федорович (1903—79) — нейрофізіолог, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1965); голова Відділу біологічних наук АН УРСР (1961—62), 63 — віце-президент АН УРСР, одночасно директор Інституту фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР (1956—66).

Патон Євген Оскарович (1870—1953) — вчений у галузі електрозварювання та мостобудування, акад. ВУАН (з 1929), заслужений діяч науки УРСР (з 1940), Герой Соціалістичної Праці (1943); 1944 - 52 — віце-президент АН УРСР, з 1934 — директор заснованого ним Інституту електрозварювання АН УРСР (нині носить ім'я вченого).

Погребняк Петро Степанович (1900— 76) — вчений у галузі лісівництва і ґрунтознавства, акад. АНУРСР (з 1948); 1948—50 — віце-президент АН УРСР, одночасно директор Інституту лісу (1945—56) та голова Ради з вивчення продуктивних сил України АН УРСР (1948—50), професор Київського університету.

Савін Гурій Миколайович (1907—75) — механік, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966); 1952—57 — віце-президент АН УРСР, голова Ради з вивчення продуктивних сил України АН УРСР.

Сапєгін Андрій Опанасович (1883 - 1946) - ботанік, генетик і селекціонер, акад. ВУАН (з 1929), заслужений діяч науки УРСР (з 1943); 1939—45 — віце-президент АНУРСР, одночасно завідувач лабораторії Інституту фізіології рослин АН СРСР (1940—44), директор Інституту ботаніки АН УРСР (з 1944).

Симінський Костянтин Костянтинович (1879—1932) — механік, акад. ВУАН (з 1926); 1931—32 — віце-президент ВУАН, одночасно директор Інституту технічної механіки ВУАН (з 1921).

Чернишов Борис Ісидорович (1888 – 1949) - геолог і палеонтолог, акад. АН УРСР (з 1939), заслужений діяч науки УРСР (з 1943); 1939—46 — віце-президент АН УРСР, одночасно директор Інституту геологічних наук АН УРСР.

Швець Іван Трохимович (1901—83) — вчений у галузі теплоенергетики, акад, АН УРСР (з 1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1959); 1950— 53 — головний учений секретар Президії АН УРСР, одночасно директор Інституту теплоенергетики АН УРСР (1947—52 і 1954—55); у 1955—69 — ректор Київського університету; 1970— 78 — член Президії АН УРСР, академік секретар Відділення.

Шліхтер Олександр Григорович (1868 - 1940) — економіст, державний і політичний діяч, акад. ВУАН (з 1929), АН БРСР (з 1934); віце-президент АН УРСР, одночасно голова Ради з вивчення продуктивних сил України АН УРСР (з 1934), директор Українського інституту марксизму-ленінізму і президент Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (1930—33).

Щербань Олександр Назарович (1906— 92) — вчений у галузі гірничої теплофізики, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966); 1953—57 — головний учений секретар Президії АН УРСР; 1957— 62 — віце-президент АН УРСР. Одночасно завідувач відділу Інституту теплоенергетики АН УРСР (тепер Інститут технічної теплофізики НАНУ).

У 1920—30-і рр. на першому поверсі будинку містилися деякі академічні установи, бібліотеки Соціально-економічного відділу й кабінету арабо-іранської філології, на другому — бібліотека ім. В. Антоновича, комісії словника української мови (з бібліотекою Б. Грінченка), біографічного словника діячів України, археографічна, соціально-економічної історії України 19 ст., історико-географічного словника України, Лівобережної і Слобідської України, давнього українського письменства, історії марксистської методології, революційних рухів, кафедра історії України часів торгового капіталу. На третьому — комісії західно-руського та українського права, звичаєвого права, вивчення народного господарства, соціологічна, вивчення фінансових та банківських справ, вивчення національних питань, Інститут вивчення кон'юнктур народного господарства, статистичний кабінет, кафедра економії, торгу й промисловості та ін. У правому крилі була зала для загальних засідань академії.

На фасаді будинку Президії НАН України встановлено меморіальні дошки на пошанування президентів АН УРСР: В. Вернадського - 1963 (замінено 1977), В. Липського - 1977, Д. Заболотного - 1960 (замінено 1977), О. Богомольця - 1947 (замінено 1977), О. Палладіна - 1974 (замінено 1976; арх. І. Малакова), М. Василенка і О. Левицького - 1993 (арх. В. Приходько). Меморіальні дошки однакового розміру з білого мармуру з написом позолотою.

Володимирська, 57

Педагогічний музей 1909—11, де працювала Українська Центральна Рада

Зведено за проектом арх. П. Альошина коштом відомого промисловця С. Могилевцева.

Триповерховий, цегляний, увінчаний банею. Об’ємна композиція визначена поєднанням циліндра з паралелепіпедом. У частині, що виступає, на першому поверсі — вестибуль, на другому — зала на 500 місць у вигляді амфітеатру з балконом, яка вирізнялася чіткістю функціонального задуму й вишуканістю форм. Парадно вирішено центральний вестибуль і бічні сходи. Перекриття залізобетонні, баня у діаметрі 31 м, металева, засклена. Будинок облицьовано інкерманським білим вапняком, з якого висічено також скульптурні елементи головного фасаду (скульптори В. Козлов і Л. Дітріх). Оформлений у стилі неокласицизму, що виражається в симетрії композиції, формі віконних прорізів другого поверху (тридільні, з арковими завершеннями і сандриками), у скульптурному фризі. Ці елементи у поєднанні з криволінійністю центрального об'єму створюють насичену пластику головного фасаду. По периметру трьох фасадів на фризі міститься скульптурна композиція на тему «Просвіта на Русі» (бл. 200 фігур).

Ділянка музею оточена високими чавунними гратами, що повторюють огорожу розташованого поряд будинку Першої гімназії (арх. О. Беретті; нині гуманітарний корпус Національного університету ім. Т. Шевченка). Під час реконструкції споруди огорожу було замінено на спрощену. Будинок відзначається виразністю композиції, новаторськими плануванням і конструктивним вирішенням, справжнім синтезом мистецтв. Є однією з кращих громадських будівель міста.

Урочисте відкриття музею під назвою «Педагогічний музей Цесаревича Олексія» відбулося 5 жовтня 1912. Музей ставив своїм завданням знайомити з найкращою постановкою навчально - виховного процесу, розвитком і сучасним станом педагогічної справи в Росії і за кордоном. Він мав колекції наочного приладдя для початкових, середніх і промислових навчальних закладів, предметів з архітектури, гігієни, фізичного виховання; збірку підручників російською та іноземними мовами; спеціальну педагогічну бібліотеку.

Експозиція музею і кабінети наочного приладдя містилися на другому поверсі, бібліотека і читальня — на першому. Зразковий фізичний кабінет наочного приладдя музею був нагороджений великою золотою медаллю Всеросійської виставки 1913 у Києві. У виставочних залах музею на третьому поверсі, починаючи з 1912, щорічно відбувалися традиційні виставки картин київських художників. В аудиторіях музею проходили лекції кращих педагогів, недільні читання, концерти, з червня 1913 - літні курси для народних учителів.

1915-16 музей був евакуйований до Курська. Після повернення експозиція не відновлювалася.

1913-15 в будинку містилося також Київське товариство охорони пам'яток старовини й мистецтва (засновано 1910). Серед його членів були відомі громадські діячі та вчені, у т. ч. генерал-губернатор Ф. Трепов, цивільний губернатор О. Ігнатьєв, історики В. Іконников, Ф. Титов; історик-археолог Ю. Кулаковський; історик-фольклорист, етнограф М. Довнар-Запольський; літературознавець М. Петров; фольклорист, літературознавець, етнограф А. Лобода; археологи С. Вельмін, О. Ертель, І. Каманін, В. Хвойка; археолог, етнограф, мистецтвознавець М. Біляшівський; мистецтвознавці Г. Павлуцький, А. Прахов; історик, правознавець, археограф, етнограф О. Левицький та ін. Частину приміщень першого поверху займав музей товариства. Організатором і хранителем музею був О. Ертель. Матеріали його розкопок у Києві та на околицях створили основну частину колекцій музею. Збірка музею складалася з археологічних матеріалів доісторичного і давньоруського періодів, з предметів побуту, зброї, великого зібрання кахлів. Комплектувалася колекція знімків, планів, креслень, галерея портретів діячів Південно-Західного краю, щоденники, плани, креслення розкопок. 1915 колекції музею було перенесено на приватні квартири членів товариства.

Під час 1-ї світової війни тут містилася майстерня з виготовлення протигазових респіраторів, проводилися військові заняття юних розвідників навчального округу.

1916-17 двадцять з тридцяти приміщень Педагогічного музею займала Київська школа льотчиків-спостерігачів (перший — третій поверхи); на першому поверсі містилися також канцелярія інспектора народних училищ та Комітет надання допомоги пораненим і хворим воїнам зі своїми майстернями складом.

2 жовтня 1916 у будинку відбулося перше засідання Київського обласного педагогічного товариства, яке очолював вчений, педагог і громадський діяч В. Науменко (у 1917 одночасно директор музею).

З вересня 1917 до серпня 1918 директором Педагогічного музею був Грушевський Олександр Сергійович (1877-1942) - історик, літературознавець, приват-доцент університету св. Володимира (брат М. Грушевського); у серпні 1918 - лютому 1919 — історик Добровольський Леонід Павлович (1867-1929).

1917-18 тут працювала Українська Центральна Рада (УЦР) — вищий представницький орган України, утворений 3—7 березня 1917 з ініціативи Товариства українських поступовців, яка згодом заступила роль керівника українського національно-визвольного руху. На перших етапах політика УЦР спиралася на ідеї автономії і федералізму. Центральну Раду очолював видатний вчений, національний політичний і громадський діяч Грушевський Михайло Сергійович (1866— 1934). До квітня 1918 він працював також у цьому будинку. 6—8 квітня 1917 у будинку Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) відбувся Всеукраїнський національний конгрес (бл. 900 делегатів). На ньому було обговорено питання національно - територіальної автономії України, обрано новий склад УЦР у кількості 118 осіб на чолі з М. Грушевським. Його заступники — відомі українські діячі В. Винниченко і С. Єфремов. Пізніше кооптовано нових членів. У серпні 1917 було зареєстровано 639 дійсних членів УЦР та 4 кандидати. У цьому будинку відбулося дев'ять загальних зборів УЦР (Великі ради). Між зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, реорганізований наприкінці червня у Малу Раду, яка формувала політику УЦР, розробляла законодавчі акти. Обидві ради були побудовані за фракційним партійним принципом. Найбільшою за кількістю була фракція українських есерів, але до січня 1918 провідну роль відігравали українські соціал-демократи. 10 червня 1917 на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді у Міському театрі було оприлюднено 1-й Універсал УЦР, яким проголошено автономію України. 15 червня 1917 Комітет УЦР утворив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Центральної Ради, що займався внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими справами. До вересня 1917 він працював у цьому будинку, пізніше — у готелі «Савой» (вул. Хрещатик, 38; не зберігся). Першими генеральними секретарями обрано В. Винниченка (голова), X. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В. Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка, генеральним писарем — П. Христюка. У липні 1917 Малою Радою був сформований повний склад Генерального секретаріату, до якого було введено додатково В. Голубовича, О. Зарубіна, М. Рафеса, О. Шульгина, створено також секретарства шляхів, торгівлі та промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю, праці. Останнє у вересні обіймав К. Василенко. У серпні деякий час секретаріат очолював Д. Дорошенко. 29–30 червня 1917 тут відбувалися переговори з міністрами Тимчасового російського уряду — О, Керенським, М. Терещенком, І. Церетелі щодо взаємовідносин двох урядів і країн.

З листопада після припинення повстання проти УЦР у Києві на Печерську, організованого більшовиками, капітуляції штабу КВО — представника російського Тимчасового уряду — на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів м. Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою в Україні. 7 листопада УЦР проголосила 3-м Універсалом утворення Української Народної Республіки в складі федеративної Російської республіки, що знаменувало відродження української державності; 22 січня 1918 — 4-м Універсалом — самостійність УНР. Проголошення незалежної суверенної української держави — не тільки пік національного руху і найвищий момент державотворення України. Він збігся з політичною кризою, обумовленою суперечками усередині УЦР, прорахунками її внутрішньої і зовнішньої політики, збройними повстаннями проти УЦР, наступом більшовицьких військ тощо. 25 січня Мала Рада та Рада народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення 4-го Універсалу) залишили Київ (перебували у Житомирі, потім — у Сарнах). У березні після підписання Брестської мирної угоди країнами Четверного союзу і договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною про військову допомогу УЦР повернулася до столиці разом з німецькими і австро-угорськими військами. 27—29 квітня 1918 у залі засідань Педагогічного музею відбувалася сесія Малої Ради, на якій обговорювалася «Конституція Української Народної Республіки». 29 квітня засідання було розігнано німецькими військовими. УЦР припинила своє існування, здавши без опору владу П. Скоропадському, якого на Всеукраїнському з'їзді земельних власників проголосили гетьманом України.

У травні-жовтні 1918 в будинку розміщувалася також делегація у справі мирних переговорів з Росією на чолі з міністром юстиції С. Шелухіним, якого у вересні змінив сенатор П. Стебницький. Російську делегацію очолювали більшовики Д. Мануїльський і X. Раковський. Тут діяв також Комітет заснування Національної бібліотеки України.

23—29 січня 1919 в цьому приміщенні відбувався Трудовий конгрес народів України. Він прийняв тимчасову Конституцію УНР й Універсал до українського народу, в якому висловлено довіру Директорії, оголосив об'єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою в єдину («одноцільну») державу.

1917 - 19 у будинку проводили роботу українські партії. УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, створена 1905) займала провідне місце в уряді УЦР до поч. 1918; заступником голови УЦР був Д. Антонович, генеральними секретарями і народними міністрами — соціал-демократи В. Винниченко, Д. Коліух, Б. Мартос, Л. Михайлов, С. Петлюра, В. Садовський, І.Стешенко, М. Ткаченко. В період гетьманату УСДРП була в опозиції до режиму. Лідери партії, насамперед В. Винниченко і С. Петлюра, були ініціаторами антигетьманського повстання і створення Директорії УНР (14 грудня 1918), в уряді якої працювали члени партії А. Лівицький, І. Мазепа, Б. Мартос, В. Чехівський. 1920 організації УСДРП припинили своє існування в Україні. УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів, перші групи якої з'явилися у Києві 1903—04) відігравала провідну роль в УЦР, головою якої був член ЦК УПСР М. Грушевський. Перший уряд незалежної республіки — Раду народних міністрів — очолював есер В. Голубович. У травні 1918 партія розкололась, її ліве крило утворило УПСР (боротьбистів), перетворену 1919 на УПСР (комуністів). Праве крило на чолі з В. Голубовичем, М. Залізняком, І. Лизанівським, М. Чечелем та ін. у серпні 1918 увійшло до блоку українських політичних партій — Українського національного союзу (лідери — В. Винниченко, А. Ніковський), який підготував створення Директорії. Представники партії входили до складу уряду Директорії, боролися проти встановлення радянської влади. Лідери правого крила з встановленням радянської влади емігрували, лівого — репресовані 1921 і 1931. УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів; утворена у квітні—червні 1917 внаслідок реорганізації Української демократично-радикальної партії — УДРП) складалася переважно з представників інтелігенції. Видавала газету «Нова Рада». Лідери; С. Єфремов, Д. Дорошенко, М. Левицький, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, А. Ніковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, С. Шелухін, І. Шраг, О. Шульгин, Ф. Штейнгель та ін. Члени партії входили до складу УЦР, Малої Ради, Генерального секретаріату, Ради об'єднаних громадських організацій у Києві, були губернськими комісарами Тимчасового уряду, займали положення урядової партії за часів гетьманату і Директорії.

Значна частина членів українських партій емігрувала. Ті, що залишилися, були засуджені за сфальсифікованими справами «Спілки визволення України» (1930) і «Українського національного центру» (1931).

Деякий час у Педагогічному музеї містилася також Українська державна академія мистецтв, заснована у листопаді 1917. До Оргкомітету і першого складу академії входили голова УЦР М. Грушевський, літературознавець, генеральний секретар УЦР І. Стешенко, художники М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

З 1921 тут розташовувався Пролетарський музей, з 1924 — Музей революції, у 1932—35 — облвиконком.

1935-37 за проектом арх. П. Альошина було проведено реконструкцію будинку, внаслідок якої його розширено в глибину кварталу. До 1982 тут містився Київський філіал Центрального музею В. Леніна (пізніше — на вул. Хрещатик, 2).

1995 на фасаді будинку й у вестибюлі встановлено бронзові меморіальні дошки на пошанування Української Центральної Ради (скульптори В. Сівко, М. Білик).

Тепер — Будинок учителя і Педагогічний музей України.

Володимирська, 60

Університет національний ім. Шевченка, Головний корпус, 1837-43

По осі кварталу між бульв. Т. Шевченка і вул. Л. Толстого, з незначним відступом від червоної лінії забудови вул. Володимирської. Зведений за проектом арх. В. Беретті у вигляді споруди палацового типу з прилеглими по боках замкненими дворами, проїзд на які з боку вул. Володимирської відмічено брамами з лучковими перемичками у цегляній огорожі, оформленій дощаним рустом. По смерті В. Беретті у 1842 будівництво завершував його син — арх. О. Беретті. Виконавцем робіт був київський підрядчик Терлецький.

Згідно з тодішньою практикою будівництва навчальних закладів, головний корпус запроектовано як багатофункціональну споруду, де, крім і парадних приміщень, передбачено квартири для лаборантів і ординаторів на верхньому (мезонінному) поверсі над поперечними північним і південним крилами. З боку чолового фасаду розміщено актову залу і залу засідань Ради (ректорату), приміщення бібліотеки, музеїв (кабінетів), на тильному фасаді з боку ботанічного саду — православну церкву св. рівноапостольного кн. Володимира (на південно-західному наріжжі) та симетричний до неї католицький костел (закритий після польського повстання 1863). У крилі, між костелом і церквою, В. Беретті запроектував виступний об'єм для приміщень астрономічної обсерваторії, яку переведено у 1840-х рр. в іншу частину міста (вул. Обсерваторна, 3).

Для спорудження університету використано місцеву цеглу і граніт. Згідно з тодішнім рівнем будівельної техніки, широкого застосування набули різноманітні склепінчасті перекриття на товстих капітальних стінах, зв'язі для погашення розпору з полосового та брускового заліза. Новим у цивільному будівництві Києва було використання чавунних виробів у вигляді капітелей і баз колон, модульйонів і дощок на зовнішньому карнизі, візерунчастих огорож і плиток підлоги. Ливарні архітектурні деталі за ескізами В. Беретті виготовлялися на підприємстві київського купця Т. Дегтерьова, на заводах Тульської і Калузької губерній. Через постійну вимогу щодо скорочення коштів на будівництво авторський задум частково не здійснено, зокрема, пропоноване В. Беретті оформлення інтер'єрів художніми розписами, не виготовлено трифігурну скульптурну композицію, що мала увінчувати центральний портик. Пофарбування фасаду було спочатку кольору «дикого каменю», тільки з 1850—60-х рр. його заступило нинішнє червоно-чорне, яке відповідало кольорові стрічок ордена св. Володимира, чиє ім'я університет носив.

На поч. 20 ст. ґрунтовно реконструйовано забудову прилеглих до головного корпусу бічних дворів із збереженням фрагментів первісної цегляної огорожі та брам з боку вул. Володимирської. Із встановленням радянської влади у 1917 - 20 закрито церкву св. Володимира, призначення приміщень перепрофільовано. 1932 сталася пожежа, яка знищила дах і дерев'яні склепіння аванзали й актової зали на третьому поверсі, які було відбудовано в спрощеному вигляді.

Під час відступу з Києва німецьких окупантів 6 листопада 1943 будинок було підірвано. Загальні руйнування від п'яти осередків вибуху і пожеж склали бл. 70 відсотків. Найменше постраждав чоловий об'єм з боку вул. Володимирської. Проект відбудови споруди розроблено 1944—45 в українському філіалі Академії архітектури СРСР під керівництвом арх. П. Альошина. Передбачено максимальне збереження первісної архітектури будівлі з пристосуванням її до сучасних потреб. На четвертому поверсі з боку ботанічного саду облаштовано додаткові приміщення з пробиттям нових вікон на рівні фриза. До центрального ризаліту західного крила з боку двору додано симетричні об'єми сходових кліток. Окремі пошкоджені конструктивні елементи (сходи, перекриття) виконано з залізобетону.
1953 відбудову і реконструкцію повністю завершено. 1964 у вікнах вестибюля був встановлений вітраж «Тарас Шевченко», виконаний художниками А. Горсь, коюО. Заливахою, Г. Зубченко, Г. Севрук, Л. Семикіною, згодом знищений за «націоналістичне» спрямування, а його виконавців виключено зі Спілки художників України. Триптих складався із зображень Т. Шевченка і жінки-матері в обрамленні орнаменту і слів «Возвеличу малих отих рабів німих...» та кобзаря з бандурою (ліворуч) і молодої жінки з дитиною (праворуч). У кін. 1970-х рр. вестибюль прикрасили вітражі, виконані творчою групою художників-монументалістів під керівництвом В. Зарецького. 2000—02 під керівництвом арх. Ю. Мельничука здійснено оновлення інтер'єрів центральних парадних приміщень — вестибюля, сходової клітки, фойє, актової зали і зали засідань. У вестибюлі та на сходах зроблено нове гранітне покриття. Розписи у вестибюлі виконав худ. П. Басанець.

Чотириповерховий з підвалами (перший поверх — цокольний, невисокий четвертий розташовано на рівні фриза), цегляний, тинькований, пофарбований ззовні у темно-червоний (стіни) і чорний (чавунні деталі) кольори, знадвору — у жовтий і білий. Цоколь на рівні підвалу облицьовано сірим гранітом. Дах вальмовий, бляшаний. Вирішений у стилі ампір. У плані — замкнений прямокутник з внутрішнім двором (загальні розміри 146 х 115 м). Симетрична композиція побудована на двох взаємоперпедикулярних осях — головній і другорядній. Головна вісь закріплена портиком чолового фасаду і центральним ризалітом на тильному, другорядна — лучковими проїздами у двір на бічних фасадах.

Раціональне внутрішнє розпланування спирається на кільцеву систему широких коридорів, які у головному і тильному крилах освітлюються з боку двору, у поперечних — проходять по осі крила між двома рядами приміщень. Коридори перекрито хрещатими склепіннями, приміщення підвалу, цокольного поверху, вестибюль, центральний сходовий вузол, зали на третьому поверсі — хрещатими, коробовими і зімкнутими склепіннями (збереглися частково). У більшості приміщень тепер перекриття пласкі. Парадні розпашні сходи спираються на повзучі арки, в їх систему вписано спуск на цокольний поверх у вигляді бічних одномаршових сходів. Вертикальні зв'язки між поверхами забезпечують ще десять дво-, тримаршових сходових кліток, дві з яких пов'язані з т. зв. професорським (ліворуч) і клінічним (праворуч) входами на флангах чолового фасаду, всі інші — зі входами на бічних і дворових фасадах.

Архітектурне вирішення головного корпусу має лаконічний і монументальний характер, побудований на контрасті фасадних площин, рівномірно членованих ритмом прямокутних і аркових (на третьому поверсі) вікон та великого іонічного ордера висотою у два поверхи. Нижній (цокольний) поверх оброблено по периметру великим дощаним рустом, другий і третій з гладенько тинькованими поверхнями розділено горизонтальним поясом, що включає підвіконня аркових вікон, декоровані колонкоподібними балясинами. Четвертий поверх з невеликими прямокутними прорізами утворює своєрідний фриз під розвиненим вінцевим карнизом, прикрашеним чорними чавунними модульйонами (на чоловому фасаді фризові вікна відсутні). Заглиблені в нішки вікна не мають обрамлень.

Восьмиколонний портик перед головним входом спирається на глухий п'єдестал, що дорівнює висоті цокольного поверху. В трьох середніх інтерколумніях портика влаштовано прохід, якому передують вісім східців, фланкованих торшерами. До головного входу підводять також бічні у чверть кола в плані пандуси. Чавунні іонічні капітелі, бази колон і торшери пофарбовано у чорний колір, напис на вінцевому аттику «Національний університет ім. Тараса Шевченка» викладено позолоченими літерами. Рустовану поверхню першого поверху подовжують огорожі з арковими входами та лучковою брамою, що під прямим кутом прилягають до боків фасаду.

Завдяки трьом ризалітам з арковими віконними прорізами звернутий до ботсаду фасад відзначається виразнішим архітектурним рішенням. На бічних ризалітах виступають півкруглі апсиди, що вказують на місця первісних храмових зал (тепер — приміщення спортзали і музею). Міжвіконні апсиди на рівні другого - третього поверхів оформлено півколонами іонічного ордера, що несуть повний антаблемент, завершений аттиковою стінкою. Прямокутний у плані центральний ризаліт увінчано трикутним фронтоном, оформлено, замість колон, пілястрами того ж самого ордера.
Бічні фасади з ризалітами на кінцях і центральними лучковими отворами в'їзду на подвір'я вирішено простіше, без застосування ордера. Фасади внутрішнього парадного двору архітектурно пов'язані з фасадами зовнішнього периметра.

Оздоблення інтер'єрів відзначається простотою і стриманістю архітектурного декору. Парадні приміщення — вестибюль, сходову клітку, аванзалу і зали третього поверху збагачує застосування колон, пілястр, карнизів своєрідно трактованих ордерів: доричного — у вхідній групі, коринфського — в актовій залі. Надзвичайно ефектний вигляд має анфілада довгих коридорів, розчленованих ритмом хрещатих склепінь та підпружних арок.

Головний корпус Університету св. Володимира був найбільшою цивільною спорудою свого часу, яка вплинула на містобудівний розвиток району та Києва в цілому. Є видатною пам'яткою архітектури періоду класицизму, зразком споруди навчального призначення.

1842 університет перемістився у цей корпус.

При ньому були створені кабінети й музеї: старожитностей і мистецтв (розміщувався в південній частині будівлі на третьому поверсі, тепер аудиторії № 315—316), мінералогічний (на третьому поверсі в північно-східній частині, тепер аудиторії № 336, 338), ботанічний (на четвертому поверсі в південній частині, тепер аудиторії № 408—412), мюнц-кабінет, пізніше — нумізматичний (на третьому поверсі в північній частині, тепер аудиторія № 351), зоологічний (раніше аудиторія № 334, тепер — аудиторія № 300, за актовою залою), хімічна лабораторія і кабінет (1873, як і все хімічне відділення, переведені в новий будинок на подвір'ї університету — тепер хімічний факультет). З усіх музеїв не перервав свою діяльність лише зоологічний музей, збірки якого тепер налічують бл. 700 тис. одиниць зберігання. Понад 2 млн. одиниць згоріли під час пожежі головного корпусу восени 1943, оскільки музей не було евакуйовано, і він залишався в окупованому Києві. Всі інші музеї було розформовано і передано різним установам у 1920—30-х рр.

В головному будинку університету було дві церкви: католицька (закрита 1862 у зв'язку з польським повстанням; тепер приміщення Музею історії уні¬верситету — аудиторія № 334) та православна Свято-Володимирська (ліквідована в 1920-х рр.; тепер тут розміщується спортивна зала — аудиторія № 331).

Північну та східну частину будівлі на другому поверсі (30 кімнат) займали клініки медичного факультету: терапевтична, хірургічна, офтальмологічна (тепер аудиторії № 247—267); на першому поверсі в цьому ж крилі — акушерська клініка (аудиторії № 150— 166). 1886 для клінік побудовано нові корпуси на університетському подвір'ї з навчальними аудиторіями (тепер бульв. Т. Шевченка, 13—17). У звільнених приміщеннях влаштовано аудиторії та кабінети. Центральну частину будівлі на третьому поверсі займала бібліотека: читальні зали для науковців (тепер актова зала) та студентів (тепер зоологічний музей), у кінці коридору в північній частині — книгосховище. Бібліотеці належало також кілька кімнат на першому і другому поверхах (тепер аудиторії № 201 — 205). Бібліотеку засновано разом з навчальним закладом на основі книжкової колекції Волинського (Кременецького) ліцею (понад 34 тис. одиниць). Становленню та розвитку бібліотеки, крім бібліотекаря та його помічників, приділяли увагу професори університету. Значним джерелом поповнення фондів у різний час були приватні книжкові збірки викладачів університету М. Бунге, В. Іконникова, В. Кордта, М. Костомарова, І. Лучицького, в радянський час — С. Маслова, М. Грунського та ін. 1940 для бібліотеки збудовано окреме приміщення (вул. Володимирська, 58).

Вчені університету створили ряд наукових шкіл і напрямів, що зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки і культури. Значну роль у цьому відіграли і наукові товариства.

У жовтні 1835 при університеті створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей у Києві — перше в місті наукове історико-краєзнавче товариство. До його складу входили у різний час ректори університету М. Максимович, К. Неволін, В. Цих, професори — С. Зенович, проректор С. Орнатський (секретар), митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов), археологи М. Берлинський, К. Лохвицький, О. Ставровський та ін. Того ж року комітет ухвалив рішення про створення музею київських старожитностей при університеті, до якого археолог К. Лохвицький передав усі знайдені ним під час досліджень в історичному ядрі Києва археологічні пам'ятки. Офіційний дозвіл на відкриття музею отримано у березні 1837 (пізніше перетворений на археологічний музей). В різні роки ним завідували К. Лохвицький, О. Ставровський, А. Линниченко, В. Антонович та ін.

1845 функції комітету передали Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів — науковій археографічній державній установі, організованій 1843 при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Діяла до 1921 на базі університету, потім увійшла до складу Археографічної комісії ВУАН. Містилася в центральній частині будинку університету на четвертому поверсі, над бібліотекою. Великі засідання відбувалися в актовій залі. Ініціаторами створення комісії виступили М. Максимович і генерал-губернатор Д. Бібіков. Голови: М. Писарєв (1843, фактично 1845—48), М. Судієнко (1848—57), М. Юзефович (1857—89), В. Вельямінов—Зернов (1889—1904), В. Іконников (1904—21); віце-голови — С. де Шодуар (1843—58), М. Іванишев (1859—65); головні редактори: М. Іванишев (1861—63), В. Антонович (1863—82), М. Владимирський— Буданов (1882—1916), М. Ясинський (1916—21). Впродовж свого існування комісія скомплектувала величезні колекції цінного актового і документального матеріалу, головним чином з історії Правобережної України, які зберігалися в Центральному архіві давніх актів, заснованому 1852—54. Архів розміщувався у великій залі університету та в чотирьох кімнатах на третьому поверсі (аудиторії № 328 і 329). Комісія видала ряд важливих матеріалів з української історії, археології, палеографії, картографії тощо. Членами комісії були відомі вчені, краєзнавці, громадсько-політичні і культурні діячі: В. Антонович, М. Берлинський, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, С. Голубєв, М. Довнар- Запольський, В. Завитневич, М. Іванишев, В. Іконников, І. Каманін, В. Кордт, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, П. Лебединцев, О. Левицький, М. Максимович, І. Малишевський, А. Метлинський, П. Павлов, М. Петров, М. Стороженко, В. Щербина та ін.

1845—47 з комісією співпрацював Шевченко Тарас Григорович (1814—61) - поет, художник, мислитель, громадсько-політичний діяч. Член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів з 1845 і Кирило-Мефодіївського братства у 1846—47. За дорученням Тимчасової комісії збирав фольклорний та історичний матеріал, брав участь в археологічних розкопках, робив замальовки. У лютому 1847 призначений вчителем малювання університету, але через арешт 24 березня 1847 до викладання не приступив.

1851—64 при університеті працювала Комісія для опису губерній Київського навчального округу, що зробила значний внесок у дослідження природи та економіки України. В її діяльності брали участь професори К. Кесслер, П. Рогович, Р. Траутфеттер та ін.

1871 - 76 при університеті діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, створений з метою вивчення географії, етнографії, економіки і статистики України. Голови — Г. Ґалаґан, з травня 1875 — В. Антонович. У діяльності товариства брали участь відомі вчені, громадсько-політичні діячі, зокрема члени київської Старої Громади: В. Беренштам, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Лашкевич, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський та ін. Відділ видав два томи «Записок» (1874—75), історичні пісні В. Антоновича і М. Драгоманова (1874—75), твори М. Максимовича у 3-х томах (1876—80); 1874 провів одноденний перепис населення Києва, того ж року організував ІІІ Археологічний з'їзд у Києві (відбувся в цьому корпусі), формував музей тощо. Згідно з Емським указом 1876, товариство було ліквідоване за звинуваченням в «українофільстві».

1873 - 1921 при університеті діяло Історичне товариство Нестора - літописця — наукове громадське формування, засноване 1873, з 1921 до 1933 — при ВУАН. На 1920 налічувало 212 членів. Товариство очолювали в різний час історики В. Антонович, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, М. Дашкевич, В. Іконников, О. Лазаревський. Займалося переважно дослідженнями з історії, археології, архівознавства, етнографії, літератури, культури й мистецтва України і Росії, проводило читання публічних лекцій, брало участь в організації III (1874) і XI (1899) Археологічних з'їздів у Києві. Видавало журнал «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца» (1879—1914, вийшло 24 вип.), опублікувало низку тематичних наукових збірників, джерельний матеріал з історії українського козацтва, соціально-економічних і правових відносин в Україні тощо.

При навчальному закладі функціонували також товариства: природодослідників (1869 — кін. 1920-х рр.), юридичне (1877—1916), акушерсько-гінекологічне (з 1885), фізико-математичне (1890—1917), фізико-медичне (1896—1917), фізико-хімічне (1910—33), психіатричне (з 1897), сифілідологічне і дерматологічне (1900—14) та ін. (до утворення окремого медичного інституту).

Згуртування вчених у товариства сприяло розвиткові наукових досліджень, популяризації наукових знань. Товариства видавали «Записки», «Труды», наукові збірники тощо, обмінювалися ними з іншими науковими товариствами й установами, в т. ч. закордонними. 1861—1919 щомісячно виходили «Университетские известия», де друкувалися праці викладачів і кращих студентів, матеріали, які висвітлювали різні сторони діяльності навчального закладу. Головними редакторами журналу в різні часи були: В. Незабитовський, С. Ходецький, В. Іконников, А. Лобода.

Демократично налаштоване студентство та передові професори брали активну участь у громадсько-політичному русі. Активно реагували студенти на польське повстання 1830—31. Оскільки серед учасників викритого в 1837—38 таємного «Товариства польського народу» були вихованці університету, уряд вдався до репресій: з березня до вересня 1839 вуз був закритий, виключено багато студентів, звільнено майже половину викладачів. Студенти Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда, випускник В. Білозерський, проф. М. Костомаров, співробітник археографічної комісії Т. Шевченко були членами нелегальної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846. Ініціаторами створення стали В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш і О. Маркович. Організації було присвоєно імена відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Ставило за мету українське національне відродження. Ідеї братства поширювалися через програмні документи, прокламації, твори Т. Шевченка, популярні книжки, лекції в навчальних закладах, влаштування початкових шкіл для простого народу тощо. У березні 1847 товариство було викрито, його членів заарештовано і засуджено. Т. Шевченка віддали в солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. У Шліссельбурзьку фортецю на три роки було ув'язнено М. Гулака, на один рік — М. Костомарова, на півроку у В'ятську в'язницю — О. Навроцького. Інших членів вислано у віддалені губернії під нагляд поліції з забороною вертатися в Україну. В університеті встановлено суворий нагляд за студентами. Проте і в умовах поліцейських переслідувань краща частина студентів і викладачів продовжувала боротьбу проти самодержавно-кріпосницького ладу.

У період пожвавлення громадсько - політичного життя в країні у 1850— 60-х рр. створювалися громади, земляцтва, революційні гуртки, члени яких об'єднувалися за національними чи територіальними ознаками, спільністю політичних поглядів.

Київський університет став центром діяльності Харківсько-Київського таємного товариства — одного з перших нелегальних політичних гуртків в Україні. Засноване 1856 у Харкові, в 1857 - 60 діяло в Києві. 1857 налічувало 40 членів, у кін. 1859 — 100. Ставило за мету політичний переворот з метою зміни політичного ладу Російської імперії на республіканський, ліквідацію кріпацтва. Частина членів дотримувалася більш поміркованих поглядів і відстоювала ідею встановлення конституційної монархії. Головним засобом боротьби визнавало пропаганду своїх ідей серед різних верств населення, створення розгалуженої конспіративної організації. Основне ядро складали первісно студенти Харківського університету. Після студентських заворушень у квітні 1858 проти свавілля адміністрації, в яких брали участь і члени товариства, більшість з них було виключено з вузу. В 1858—59 одинадцять діячів переїхали до Києва, де продовжили навчання в університеті та політичну роботу. Провідні діячі — Я. Бекман, П. Єфименко, П. Завадський, М. Муравський, В. Португалов та ін. Діяльність організації полягала в написанні й поширенні листівок, памфлетів, прокламацій з антиурядовою критикою, заборонених творів О. Герцена, П. Лаврова, Т. Шевченка, виданні нелегальних журналів «Свободное слово» (в Харкові) і «Гласность» (в Києві), переписуванні й поширенні видань О. Герцена і М. Огарьова. До видавців у Лондон їздили члени товариства, листувалися з ними. Було встановлено контакти з таємними гуртками в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні, Москві і Санкт-Петербурзі.

З ініціативи студентів та професора історії П. Павлова, за підтримки попечителя Київського навчального округу в 1858—61 М. Пирогова в Києві у приміщенні Києво-Подільського дворянського училища 11 жовтня 1859 було відкрито першу недільну школу для робітників і ремісників. Невдовзі таких шкіл у місті стало десять (одна — в університеті), вони набули поширення і в Росії. Заняття проводилися переважно рідною мовою. Члени товариства викладали в них і проводили пропагандистську діяльність. У липні—серпні 1859 Т. Шевченко зустрічався з організаторами і вчителями цих шкіл в Києві, спеціально склав для них «Букварь южнорусский». В січні—лютому 1859 активних діячів заарештовано (загалом — 22 особи), п'ять з них засуджено на заслання. Деякий час по тому товариство продовжувало діяльність, впродовж 1861—63 частина його членів увійшла до складу українських громад, інша — до народницької організації «Земля і воля».

Студент університету В. Антонович виступив у 1850-х рр. ідеологом т. зв. хлопоманства — народницько-культурної течії інтелігенції, яка прагнула зближення з народом. Серед основоположників руху були також студенти П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський та ін. Хлопомани ставили за мету піднести освітній і культурний рівень простого народу. Вони брали участь у діяльності недільних шкіл, організовували мандрівки по Україні, співпрацювали з редакцією журналу «Основа» тощо. Внаслідок репресій з боку російського уряду, що посилилися після Валуєвського циркуляру 1863, вони припинили діяльність. Більшість учасників пізніше брала участь у діяльності Громад.

Ядром Київської громади, створеної в 2-й пол. 1861, стали студенти, викладачі недільних шкіл: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський та ін. Громадівці проводили широку культурно-просвітницьку діяльність.

У 1870—80-х рр. студенти брали участь в народницькому русі, підтримували зв'язки з гуртком В. Осинського та ін.

8 вересня 1884 під час святкування 50-річного ювілею закладу студенти влаштували мітинг протесту проти реакційного університетського статуту 1884. З вересня 1884 до січня 1885 університет знову було закрито, понад 60 студентів виключено, деяких з них передано до суду. На поч. 1891 студенти Б. Ейдельман та Я. Ляховський організували гурток з вивчення теорії марксизму.

1890 - 93 студенти університету В. Боровик, М. Міхновський, В. Самійленко, Є. Тимченко та інші були активними членами «Братерства тарасівців» — нелегальної громадської організації національно-визвольного напряму, утвореної з ініціативи В. Боровика, Б. Грінченка, І. Липи і М. Міхновського в м. Каневі (під час відвідин могили Т. Шевченка). «Братерство» ставило за мету активну національно-культурну діяльність (поширення української мови, пропаганда творчості Т. Шевченка); його політичні принципи — боротьба за визволення української нації з-під російської влади, автономія народів Російської імперії, повалення самодержавства і встановлення соціально справедливого державного ладу. Керівництво організації перебувало в Харкові. 1891 керівний осередок розгромила царська охранка, окремі гуртки діяли до 1898.

1893 - 94 активно діяла «Українська студентська громада», яку очолював студент університету В. Доманицький. У березні 1897 відбулися масові демонстрації по всій країні, викликані самогубством петербурзької народниці М. Вєтрової. Рада об'єднаних київських студентських земляцтв видала прокламацію про цю подію. 1898 та 1899 відбулися два з'їзди представників українських студентських громад. У ці ж роки студенти масово підтримали Всеросійський студентський страйк. У грудні 1900 вони протестували проти введення реакційних «Тимчасових правил для студентів». За розпорядженням міністра народної освіти у січні 1901 183 студентів університету віддано в солдати (серед них був майбутній вчений-літературознавець С. Маслов). Студентство всієї країни відгукнулося на цей акт свавілля адміністрації політичними демонстраціями.

Революційні події 1905—07 знайшли відгук у студентському середовищі: в університеті поширювалися прокламації, відбувалися сходки та демонстрації. 12 жовтня 1905 в актовій залі проходив двотисячний мітинг залізничників під головуванням соціал-демократа О. Шліхтера, на якому були присутні й студенти вузів Києва. 15 лютого 1907 з ініціативи студентської громади відбулися тритисячні збори, на яких одностайно було ухвалено рішення про відкриття кафедр української мови та історії. Професори А. Лобода та В. Перетц започаткували викладання української мови й літератури, яке було заборонено з наступом реакції.

25 лютого 1914 студенти університету, як і інших вузів Києва, брали участь у загальноукраїнських демонстраціях і мітингах з нагоди святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1917 після повалення самодержавства студенти й частина викладачів брали активну участь у революційних подіях. Разом з робітничими дружинами вони роззброювали у Києві поліцію, захоплювали жандармські управління, входили до студентської фракції Київського комітету РСДРП. Студент університету В. Довнар-Запольський, обраний членом Київського комітету РСДРП(б), керував робітничими загонами Шулявки. У квітні 1917 аудиторія № 12 була оголошена робітничим і солдатським клубом, що проводив агітацію за встановлення влади Рад.

Після заснування у березні 1917 Української Центральної Ради та утворення українських національних партій значна частина студентів і викладачів університету брала активну участь в Українській революції 1917—20 й відродженні української державності.

УЦР очолив вихованець київського університету, відомий історик і громадський діяч М. Грушевський. Серед членів УЦР, діячів Української Народної Республіки доби УЦР і Директорії, Української Держави було багато випускників та викладачів університету, зокрема: С. Єфремов (заступник голови УЦР), Д. Антонович (генеральний секретар морських справ УНР), М. Василенко (голова Ради міністрів, міністр народної освіти Української Держави), К. Василенко (генеральний секретар праці), А. Лівицький (заступник голови Директорії УНР, міністр юстиції та закордонних справ УНР), В. Науменко (член УЦР, куратор Київської шкільної округи), І. Огієнко (міністр освіти й мистецтв, міністр ісповідань УНР), Є. Онацький (секретар УЦР), В. Прокопович (міністр народної освіти УНР, го¬лова Ради міністрів Директорії УНР), І. Стешенко (генеральний секретар освіти УНР), С. Шелухин (міністр судових справ, генеральний суддя УНР) та ін.

Студенти університету були серед загиблих юнаків, які вступили у січні 1917 в нерівний бій з більшовиками на захист УНР на залізничній станції Крути.

За часів УЦР паралельно з Університетом св. Володимира почав діяти Український народний університет з українською мовою викладання. Його урочисте відкриття у складі трьох факультетів (історико-філологічного, фізико-математичного та юридичного) відбулося 5 жовтня 1917 в приміщенні Педагогічного музею. Заняття проводились у вечірні години в аудиторіях, наданих Університетом св. Володимира. Очолював навчальний заклад Ганицький Іван Михайлович (1879—1921) — математик і механік, професор Київського політехнічного інституту (1915— 18), товариш генерального секретаря торгу і промисловості уряду УНР (1918). Був ректором і професором механіки (жовтень 1917 — серпень 1919). Викладали в народному університеті переважно професори і доценти Університету св. Володимира: Д. Граве і М. Кравчук (математику), О. Грушевський (історію українського народу), Б. Кістяківський (політекономію), Й. Косоногов (фізику), І. Огієнко (історію української мови), Г. Павлуцький (історію українського мистецтва), І. Свєнцицький (загальне слов'янознавство), Ф. Сушицький (історію української літератури) та ін.

За Української Держави гетьман П. Скоропадський підписав закон від 17 серпня 1918, згідно з яким народний університет було реорганізовано в Український державний університет, який існував до 1 червня 1919. Очолював вуз Сушицький Феоктист (Теоктист) Павлович (1883—1920) — історик літератури, заступник генерального секретаря освіти УНР (1917—18), голова (1920) і керуючий над працями (з 1919) Археографічної комісії УАН. Закінчив історико-філологічний факультет 1911, стипендіат для підготовки до професорського звання до січня 1915, з того ж року — приват-доцент кафедри російської мови і словесності, з осені 1917 читав лекції з української літератури; професор Українського народного університету в 1917—18; ректор і професор Українського державного університету в липні 1918 — лютому 1919.

Крім вищезазначених, у вузі викладали Д. Багалій, М. Василенко, М. Грунський, А. Кримський, А. Лобода та ін. Спочатку навчальний заклад містився у приміщенні Миколаївського артилерійського училища, в листопаді 1918 повернувся до головного будинку Університету св. Володимира. 1 червня 1919 постановою Ради комісарів вищих навчальних закладів м. Києва обидва заклади об'єднано в єдиний вуз — Київський університет.

Серед викладачів вузу працювало багато відомих учених і педагогів, зокрема й випускників цього навчального закладу.

Володимирська, 61/11

Житловий будинок Мороза Б. В. 1910–12, в якому проживали відомі вчені

Семи-, восьмиповерховий, цегляний, у плані складної конфігурації, зумовленої наріжним розташуванням ділянки, перепадом рельєфу та прагненням максимального використання площі забудови. Два невеличкі подвір'я, з трьох боків оточені об'ємом будинку, сполучаються з вулицею і між собою внутрішніми проїздами.

Наріжну частину увінчує декоративна чотиригранна наметова баня, зорово розрахована на сприймання з далекої відстані. Так само, зважаючи на містобудівне положення споруди, що замикає перспективу вулиці, в оздобленні фасадів використано форматні деталі, які добре помітні здалеку, – великі еркери на рівні третього – п'ятого поверхів, залізобетонні огорожі балконів та лоджій, великомасштабне ліплення фриза в стилі модерн під вікнами третього поверху, ліпні вставки, керамічна плитка червоного кольору тощо. Стіни першого і цокольного поверхів облицьовано полірованим та бучардованим червоним гранітом. Планування секційне, симетричне в кожній секції, але неоднакове в різних секціях. Кращі (шести-, восьмикімнатні) квартири містяться з боку вул. Л. Толстого. Парадний вхід з боку вул. Л. Толстого має великі засклені фацетованим склом двері з латунними накладними деталями. Вестибуль відзначається величезними розмірами, кесонованою стелею, тримаршовими мармуровими сходами, скульптурою, яка розміщена ліворуч над нішею. Збереглися первісні світильники під стелею, розроблені в стилі модерн. Починаючи з другого поверху сходи двомаршові, причому з проміжної площадки окремий (третій) марш веде до квартир, зорієнтованих на подвір'я. Стіни сходової клітки декоровано ліпними карнизами, вхідні двері квартир прикрашено різьбленням по дереву. Парадні сходи, розташовані з боку вул. Л. Толстого, освітлюються крізь скляний ліхтар у стелі та засклені отвори, що приймають денне світло від вікон чорних сходів, розміщених з обох боків проміжного майданчика парадних сходів. Тут також містяться шахти двох ліфтів. Значно стриманіше оформлено парадний вхід з боку вул. Володимирської: звичайні двомаршові сходи, вузькі майданчики, ліфт, двобічне розташування квартир. Над дверима ліфта стіну декоровано ліпним поліхромним панно з квітів та листя.

У секції з боку вул. Л. Толстого квартири на кожному поверсі розташовано у двох рівнях внаслідок перепаду висоти на поверсі: дві великогабаритні квартири на основному рівні й три малогабаритні – на другому. У парадному під'їзді та квартирах збереглися ліпні плафони, інші елементи декору. Найбільшу мистецьку цінність являє інтер'єр квартири № 8 з первісним плануванням і оздобленням (ліплення, двері, кутня груба, облицьована білими полив'яними кахлями з чавунними орнаментованими дверцятами). Ліпний декор виконано у стилі модерн з елементами неокласицизму та ампіру. Зокрема, плафон у квартирі № 42 (секція, що виходить на вул. Володимирську), включає розташовані симетрично по колу стилізовані античні вази, пальмети, лаврові гірлянди.

У квартирі № 14 для декорування кутів плафона використано пальмети. Ліпні декоративні композиції плафонів з геометричними та флоральними мотивами виконано у стилі модерн. Трапляються такі характерні для модерну елементи, як прямі та вигнуті лінії, що, перетинаючись під різними кутами, утворюють складний орнамент; стилізовані букети з троянд і польових рослин, фризи з квітів та листя маків (квартира № 49, коридор), стилізовані соняшники, яблуні з плодами (квартири № 13, 26), вінки з польових квітів (квартира № 44) тощо. У деяких кімнатах залишилася первісна паркетна щитова підлога, у двох квартирах (у ванних кімнатах) – два фризи, облицьовані плиткою з орнаментом із квітів.

З часу зведення будинку опалення було водяним. Залишилося декілька первісних радіаторів, один з них (квартира № 5) оздоблено орнаментом у верхній та нижній частинах.

Будинок було оснащено системою кондиціонерів («пилососи для забору пилу»), переговорними пристроями у квартирах та під'їздах. Частково збереглися: ручка вмикання кондиціонера в одній із квартир, переговорні труби (у двох квартирах та під'їздах), вентиляційні решітки у квартирах, столярне заповнення вікон і дверей з бронзовими та чавунними відлитими приладами відмикання. Фільончасті двостулкові двері у квартирах прикрашено різьбленими дерев'яними накладками.

В обох парадних під'їздах у холах та на майданчиках між сходовими маршами – підлога з метласької плитки (білого і блакитного кольорів), викладеної у шаховому порядку та облямованої смугою плиток з хвилястим орнаментом.

Коване металеве поруччя сходів виконано в стилі модерн: у верхній частині проходить орнаментальна смуга з геометричних елементів (трикутників, дуг, прямокутних деталей). На стінах вздовж сходів та над дверима квартир зберігся ліпний декор з флоральних мотивів та хвилястих ліній. З ужиткових предметів залишилися деінде металеві вимикачі світла, замок на дверях, дзвінок. В кухнях – первісні дерев'яні антресолі зі сходами.

У 1910–20-і рр. тут мешкав Скловський Євген Львович (1869–1930) – педіатр, співробітник Київського університету, 1918–20 – завідувач відділу охорони материнства та дитинства Київського окрздороввідділу; 1919-28 – завідувач кафедри Київського клінічного інституту; з 1929 працював в Українському НДІ охорони материнства і дитинства (нині – Інститут педіатрії, акушерства та гінекології ім. Б. Буйка АМН України). 1911 організував у Києві перші дитячі ясла.

1944 після повернення з евакуації до Києва значна кількість житлових приміщень у будинку була надана АН УРСР. Тут проживали відомі вчені.

До 1960-х рр. у квартирі № 42 – Бабко Анатолій Кирилович (1905– 68) – хімік, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1966). Завідувач лабораторії Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (з 1941), водночас завідував кафедрою аналітичної хімії Київського університету (з 1944). Зробив значний внесок у вивчення розчинів комплексних сполук.

До 1950-х рр. у квартирі № 31 – Білодід Іван Костянтинович (1906–81) – мовознавець, акад. АН УРСР (з 1957), акад. АН СРСР (з 1972), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), віце-президент АНУРСР (1963–78). У зазначений період – з 1946 – співробітник Інституту мовознавства АН УРСР ім. О. Потебні (з 1961 – директор). Одночасно – завідувач кафедри Київського університету (1947–57, з 1952 – професор), голова Відділу суспільних наук (1952–57). Пізніше, обіймаючи посаду міністра освіти УРСР (1957–62), мешкав на вул. Терещенківській, 5. Наукові праці з історії і сучасного функціонування української та російської літературних мов, лінгвістики, лексикології та лексикографії, мовознавства тощо.

До 1963 у квартирі № 27 – Василенко Андрій Овер'янович (1891 –1963) – вчений у галузі машинобудування та сільськогосподарської механіки, акад. АН УРСР (з 1948). 1944–58 – завідувач лабораторії і директор Інституту машинознавства і сільськогосподарської механіки АНУРСР (тепер Фізико-технологічний інститут металів та сплавів НАН України). Професор Київського сільськогосподарського (1944– 45) й Київського автодорожнього (1946–59) інститутів. Наукові праці присвячено теорії дослідження та конструюванню сільськогосподарських машин. 1950 відзначений Державною премією УРСР.

До 1964 у квартирі № 8 – Гришко Микола Миколайович (1901–64) – ботанік, акад. АН УРСР (з 1939), директор Інституту ботаніки АН УРСР (1939– 44). У зазначений період – засновник і у 1944–58 – директор Центрального республіканського ботанічного саду АНУРСР (нині носить його ім'я). 1944– 48 – професор Київського університету. Був головою Відділу сільськогосподарських наук АН УРСР (1945–48). Автор наукових праць з питань селекції, інтродукції та акліматизації рослин.

До 1970 у квартирі № 41 – Зеров Дмитро Костянтинович (1895–1971) – ботанік, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1965). Директор Інституту ботаніки АНУРСР (1946–63), 1963–71 – завідувач відділу. Одночасно завідувач кафедри нижчих рослин Київського університету (до 1957). Займався вивченням мохоподібних, питаннями палеоботаніки, історії ботаніки. Відзначений Державною премією УРСР (1969). З 1970 жив на вул. Володимирській, 51/53.

До 1958 у квартирі № 7 – Корноухов Микола Васильович (1903–58) – вчений у галузі будівельної механіки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1954). Працював в Інституті будівельної механіки АН УРСР (тепер – Інститут механіки ім. С. Тимошенка НАН України), у 1940–44 – його директор. Одночасно завідував кафедрою у Київському інженерно-будівельному інституті. Був головою Відділу технічних наук АН УРСР (1952–54). Досліджував міцність та стійкість будівельних конструкцій. Відзначений Державною премією СРСР (1950).

У квартирі № 40 до 1960-х рр. жив Сухомел Георгій Йосипович (1888–1966) – вчений у галузі гідравліки та гідромеханіки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1957). Працював в Інституті гідрології і гідротехніки (з 1963 – Інститут гідромеханіки) АН УРСР, 1940–58 – директор, одночасно до 1947 викладав у Київському політехнічному інституті. Розробив теорію руху рідини з вільною поверхнею у відкритих водотоках. Пізніше мешкав на вул. Володимиро-Либідській, 16.

До 1949 у квартирі № 6 – Штокало Йосип Захарович (1897–1987) – математик, історик науки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1968), голова Президії Львівської філії АН УРСР (1949–56). У зазначений період – заступник директора Інституту математики АНУРСР (1946–48), одночасно – завідувач кафедри Київського університету. Основні дослідження в галузі теорії диференційних рівнянь, операційного числення, історії математики. З 1956 жив у Києві на вул. Шовковичній, 10.

У будинку також проживали члени- кореспонденти АН УРСР:

у 1950-і рр.– Гуслистий Костянтин Григорович (1902–73) – історик, етнограф;

у 1940–50-і рр. у квартирі № 2 – Котельников Олександр Костянтинович (1877–1964) – учений в галузі електротехніки;

у 1960-і рр.– Пеньков Олександр Михайлович (1906–68) – механік; до 1958 у квартирі № 42 – Фіалков Яків Нафтулович (1895–1958) – хімік; та інші вчені.

Тепер частину приміщень займають посольства Федеративної Республіки Бразилії та Естонської Республіки, на першому поверсі – магазини.

Володимирська, 61-Б

Житловий будинок 1888, в якому містилася мистецька студія «Культурної ліги»

Споруджений на замовлення купця І.-Н. Тульчинського. Первісно двоповерховий, у радянський час надбудований. Ділянка, на якій розташований будинок, раніше входила до складу наріжної садиби на вул. Володимирській, 61/11; відокремлена у 1910.

1919-24 у будинку діяла мистецька студія з живописним і скульптурним відділеннями художньої секції єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна ліга» (1918–25).

Нею керували: у 1920 – скульптор Н, Аронсон, 1923–24 – скульптор і графік М. Епштейн. Тут навчалося багато дітей та юнаків, батьки яких загинули під час єврейських погромів. Мистецька студія організовувала виставки у школах Києва, 1924 – в Америці. У вересні 1921 тут було відкрито Музей пластичних мистецтв, в організації якого брали активну участь скульптор І. Чайков (пізніше заслужений діяч мистецтв РРФСР) і театральний художник, вихованець Рисувальної школи М. Мурашка Н. Шифрін (пізніше народний художник РРФСР). Внаслідок переслідування ліги з боку радянської влади припинили діяльність також художня секція і мистецька студія.

Студію було реорганізовано у Другу державну єврейську індустріальну художню профшколу, якою завідував М. Епштейн. Мала п ять відділень: малярсько-декоративне, макетно-театральне, скульптурне, граверне, фотографічне. Одночасно тут діяла єврейська музична профшкола. З ліквідацією національних навчальних закладів у 1931 перетворені на звичайні школи. Тепер у будинку міститься медичний заклад.

Володимирська, 62

Бібліотека (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України) 1914-17, 1929-30

Є складовою частиною містобудівного комплексу Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Закладини будинку за проектом арх. В. Осьмака відбулися 24 квітня 1914 для бібліотеки Університету св. Володимира. 1915 будівництво закінчено начорно, завершене 1929-30 під керівництвом автора за участю арх. П. Альошина.

Бібліотека була однією з найкращих бібліотечних споруд за радянських часів: тут було влаштовано вогнетривке залізобетонне книгосховище. Під час вибуху головного корпусу 1943 споруда зазнала значних пошкоджень: повністю зруйновано інженерні мережі, скляний ліхтар над читальною залою, вибито шибки, пошкоджено внутрішні приміщення тощо. До 1945 під наглядом П. Альошина здійснено відбудову. 1964 в бібліотеці сталася пожежа, яка частково знищила унікальні колекції та раритетні видання. Після цієї події 1967 зведено нове семиповерхове з підвалом книгосховище у вигляді маловиразного призматичного об'єму, що прилягає із заходу до тилу первісної споруди.

Первісне ядро будівлі чотириповерхове з підвалами, цегляне, чоловий фасад тинькований і пофарбований у жовтий та білий кольори, з боків має відкрите цегляне мурування. Облицювання цоколя і ґанка головного входу з обобічними одномаршовими сходами виконано з сірого бучардованого граніту. Перекриття залізобетонні, стелі окремих парадних приміщень спираються на високі падуги, що імітують склепіння. У плані Т-подібне з розташованим в глибині квадратним внутрішнім двориком, в'їзд на який — на південному фасаді. Внутрішнє розпланування анфіладно-коридорне, входи — у центрі чолового фасаду й у тильних ризалітах із двомаршовими сходами на південному і північному фасадах. Дах багатосхилий, бляшаний, з ліхтарем верхнього світла над центральною читальною залою. Вирішений у формах неокласицизму з використанням архітектурних прийомів і деталей, властивих головному корпусу. Симетрія загальної композиції — дощане рустування першого поверху, масивний вінцевий карниз з мутулами, пояс аркових вікон на третьому поверсі та оздоблення декоративними балюстрадами у вигляді колонок.

Чоловий фасад має симетричну тридільну композицію з виступною центральною частиною, завершеною гладеньким трикутним аттиком поміж широких стовпців. Третій поверх оформлено чотирма великими тричвертєвими колонами модифікованого доричного ордера, що відповідають місцезнаходженню великої двосвітної читальної зали. Піднесений на висоту ґанка портал головного входу прикрашено рамковою лиштвою під прямим сандриком, який підтримують волютоподібні кронштейни. Над сандриком вкомпоновано горизонтальне рельєфне панно з лев'ячим маскароном, лікторськими в'язками та закрутками.

Головний вестибюль замикають розпашні п'ятимаршові сходи зі штучного каменю, прикрашені знизу парою бронзових фігурних світильників, вгорі вазонами з природного каменю, декорованого бронзовими деталями. Обабіч вестибюля на другому поверсі встановлено по три колони доричного ордера, що відділяють коридори. Пласка стеля обрамлена карнизом з двома смужками ліпленого орнаменту, підлога — з метласької плитки.

В глибині до внутрішнього дворика по осі вестибюля прилягає добре освітлений хол з тримаршовими парадними сходами, що з'єднують другий і третій поверхи. Початок бічних маршів на проміжному майданчику означено вишуканими бронзовими скульптурами. Простір холу, оточений з трьох боків колонадою доричного ордера, перекриває стеля у вигляді замкненого склепіння з люнетами.

На третьому поверсі привертає увагу оформлення центральної читальної зали. Парними торцевими колонами її простір поділяється на три частини: велику п'ятивіконну двосвітну та одновіконні бічні. Світловий плафон середньої частин підтримують високі падуги, розкреслені по осі пристінних лопаток кесонованими піварками. Периметр зали оперезують карниз з іониками та широка декоративна смуга, прикрашена на торцях ліпленими панно на античну тематику, на поздовжніх площинах — орнаментальними вставками з волютоподібних пагонів та лаврових вінків навколо п'ятираменних зірок посередині. Входи до зали оформлені порталами з вінцевими прямолінійними сандриками, що спираються на прикрашені акантом вертикальні кронштейни.

Споруда — важливий містобудівний акцент вул. Володимирської, складова архітектурного комплексу університету.

1930 будинок було передано Всенародній бібліотеці України при ВУАН. Її створення почалося згідно з Законом «Про утворення фонду Національної бібліотеки Української Держави» від 2 серпня 1918 за підписом гетьмана П. Скоропадського. Тимчасовий комітет для заснування бібліотеки очолював перший президент УАН В. Вернадський. Не маючи власного приміщення, ВБУ містилася за різними адресами в Києві, зокрема в Педагогічному музеї, Колегії П. Ґалаґана та ін. Основні книгосховища, відділи та читальні зали — в будинку Першої Київської гімназії (нині один з корпусів університету, бульв. Т. Шевченка, 14). До 1934 завершено переїзд бібліотеки до цього приміщення.

За час існування бібліотека не раз змінювала назви: 1919—20 — Всенародна (Національна) бібліотека України при УАН у м. Києві; 1920—34 - Всенародна бібліотека України при УАН (ВУАН) у м. Києві; 1934—36 — Державна бібліотека ВУАН; 1936—48 — Бібліотека АН УРСР; 1948—65 — Державна публічна бібліотека УРСР; 1965— 96 — Центральна наукова бібліотека АН УРСР (з 1991 — АН України), Національна бібліотека України (з 1996). З 1988 носить ім'я В. Вернадського.

Під час тимчасової окупації Києва німецькими військами бібліотека працювала в м. Уфа (тепер Республіка Башкортостан, РФ), куди було вивезено найціннішу частину її фондів. Відновила свою діяльність 15 листопада 1943, відразу після визволення міста, відкриттям невеликої читальної зали на 25 місць. Повноцінне функціонування закладу було відновлено після повернення з евакуації її основних фондів у травні 1944 й закінчення капітального ремонту будинку. 1992 бібліотека переїхала до спеціально спорудженого для неї будинку на просп. 40-річчя Жовтня, 3. У цьому приміщенні залишилися окремі її підрозділи та відділи. Тепер тут розміщуються Інститут української книги НБУ, до складу якого входять — Інститут рукопису, Інститут архівознавства, Інститут біографічних досліджень, Центр реставрації та консервації, а також низка відділів НБУ: газетний, стародруків та рідкісних видань, бібліотечних зібрань та історичних колекцій, образотворчого мистецтва, формування музичного фонду, зарубіжної україніки.

Відділ стародруків та рідкісних видань зберігає найбільшу в Україні колекцію кириличних видань 16—19 ст., зокрема перші видання слов'янського книгодрукування (Ш. Фіоля, Ф. Скорини, І. Федорова та ін.); колекції інкунабул та палеотипів, видань провідних західноєвропейських видавничих фірм 15— 17 ст. У фондах Інституту рукопису зберігається понад 400 колекцій документів від найдавніших часів до сьогодення (серед них — «Київські глаголичні листки» 10 ст., «Пересопницьке євангеліє» 1556—61, універсали гетьманів України тощо), особисті фонди багатьох відомих діячів науки й культури України, документальні матеріали ВУАН та її інститутів і т. ін. Відділ газетних фондів включає бл. 175 тис. річних комплектів газет, починаючи з 18 ст. Понад 250 тис. одиниць зберігає відділ образотворчих мистецтв, бл. 220 тис. нотних видань — музичний фонд.

У цьому будинку в бібліотеці працювали відомі вчені.

1930—38 — Геппенер Микола Васильович (1901—71) — літературознавець, палеограф, бібліограф, архівіст, співробітник відділу давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, член редколегії академічного видання творів Т. Шевченка (1938—41).

Працював у бібліотеці з 1927, у зазначені роки — в. о. завідувача відділу рукописів. 1941—43, під час окупації Києва нацистськими військами, знову працював у бібліотеці, 1943 за наказом окупаційної влади супроводжував транспорт архівних і бібліотечних матеріалів з Києва в Чехію, доклав зусиль до повернення їх в Україну.

1930—38 — Дзбанівський Олександр Тихонович (1870—1938) — композитор, музичний критик, педагог, співак; співробітник Наркомосвіти у Харкові, член-секретар Вищого музичного комітету НКО, викладач музичного технікуму і музично-драматичного інституту, інспектор і секретар Об'єднання українських оперних театрів (1921—28), один з фундаторів Харківського театру опери та балету і член його художньої ради (з 1925), член художньої ради Київського театру опери та балету (з 1928). Працював у бібліотеці з 1928, організатор і завідувач музичного відділу. Доклав багатьох зусиль до комплектування фондів відділу, був у відрядженнях у Москві й Ленінграді, внаслідок чого збірку відділу поповнили 45 тис. примірників нот конфіскованих дореволюційних нотних видавництв. Зібрав величезні нотні фонди — бл. 125 тис. одиниць нот, книжок, журналів та ін. (тепер це найбільше в Україні нотосховище, яке налічує понад 200 тис. примірників). Порушував питання про створення республіканської музичної наукової бібліотеки, музичного музею і музею музичних інструментів України. 1930—33 — Іваницький Віктор Федорович (1881 — після 1950) — бібліотекознавець, сходознавець, професор Київської духовної академії (1912—19). Працював у бібліотеці 1921—33, завідувач відділу, заступник і виконувач обов'язків директора (1924—30). У 1933 під час чергової кадрової «чистки» закладу звільнений з посади. Пізніше жив і працював у м. Йошкар-Ола (тепер Республіка Марій Ел, РФ).

1930—34 — Кордт Веніамін Олександрович (1860—1934) — історик, картограф, археограф, бібліограф, випускник Дерптського університету (1888), приват-доцент і завідувач бібліотеки Київського університету (1894—1918). Один із засновників і співробітник Всенародної бібліотеки УАН, засновник і завідувач картографічного сектора бібліотеки (1930—34).

1930—37 — Маслов Сергій Іванович (1880—1957) - літературознавець, бібліограф та бібліотекознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), член багатьох наукових товариств, завідувач кафедри Київського університету (з 1914), ректор Київського археологічного інституту (1921—22), дійсний член науково-дослідної кафедри мовознавства (з 1922) та архіографічної комісії ВУАН (з 1930), завідувач відділу давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (1939 - 58). Працював у бібліотеці 1926—37 завідувачем відділу стародруків, потім науковим консультантом. Входив до складу утвореної в червні 1941 Президією АН УРСР комісії з евакуації найціннішої частини бібліотечних фодів до Уфи, а також активу бібліотеки в 1941—43.

1944 - 48 — Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. — Іванов; 1892 – 1968) - бібліограф, книгознавець, літературознавець, художній і театральний критик. Голова Ради бібліотеки (практично — керівник бібліотеки; 1920— 22), директор Головної книжкової палати в Києві (1919—22), директор Українського НДІ книгознавства (1922— 1930), член біографічної комісії ВУАН (з 1928), завідувач редакції бібліографії Головної редакції Української Радянської Енциклопедії (1960—62).

Під час роботи у цьому будинку вдруге займав посаду директора бібліотеки (1945—48). 1934—45 й 1940—60 жив і працював у Ленінграді.

1934 - 36 — Петровський Микола Неонович (1894—1951) — історик, археограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1945); викладач (1924), професор Ніжинського ІНО (1928—33), науковий співробітник (з 1937), директор (1942—47). Звільнений через звинувачення у буржуазному націоналізмі; завідувач відділу археографії Інституту історії АН УРСР (з 1947). У бібліотеці працював науковим співробітником відділу стародруків. Укладав та редагував бібліографію актово-документального матеріалу з історії України у 2-х томах (не опубл.). Звільнений за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

1930—34 — Попов Павло Миколайович (1890—71) — літературознавець, фольклорист-мистецтвознавець, книгознавець, славіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), старший науковий співробітник ВУАН (з 1923), завідувач відділу письма й друку і хранитель Портретної галереї Лаврського музею культів та побуту (1923—30), професор кафедри історії української літератури Київського університету (з 1934), завідувач сектора фольклору Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (1944—52).

Під час роботи у цьому будинку — завідувач відділу рукописів (призначений 1929, фактично працював 1930— 34), одночасно — професор Київського художнього інституту (1928—30). У наступні роки підтримував з бібліотекою постійні зв'язки. 1941 — член утвореної Президією АН УРСР комісії, яка очолювала роботу з евакуації найціннішої частини бібліотечних фондів до Уфи. Входив до складу активу бібліотеки під час її функціонування в Києві в 1941 — 43. Передав 1970 в дарунок бібліотеці свою надзвичайно цінну книжкову колекцію (28582 одиниці) й науковий архів (понад 5 тис. документів).

1930—32 — Сагарда Микола Іванович (1870—1943) — історик, бібліограф, приват-доцент Київського університету і професор Українського державного університету (1919—20), завідувач Полтавської наукової бібліотеки (1920—24), учений секретар бібліографічної комісії ВУАН (з 1927). Працював у бібліотеці з 1924, завідував відділом періодики, співредактор її органу «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (1927—30). Звільнений під час кадрових «чисток» бібліотеки. Репресований 1932.

До 1930 всі ці вчені працювали в будинку бібліотеки й інших закладах на бульв. Т. Шевченка, 14.

Тепер — філія № 1 Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України.

Володимирська, 64

Будинок ректорату університету серед. 19 ст., в якому проживали родина Карпек, Клименко П. В., Нарбут Г. І.

Двоповерховий, з підвалом, цегляний, тинькований, у плані П-подібний (з крилами різної довжини). У центрі головного фасаду розташовано вхід з відкритим ганком. На другому поверсі йому відповідав балкон (втрачено). Цокольна частина рустована, вікна прямокутні, без обрамлення; вікно першого поверху оздоблено простими заглибленими лиштвами, другого – декоровано напівциркульними сандриками. Фасади оперізують профільовані міжповерхові пояски та розвинений фриз. Карниз великого виносу на консолях, що увінчує будівлю, надає їй величного вигляду. Головний фасад з бічними розкріповками, ледь прокресленими на поверхні стіни, але позначеними центрально розташованими вікнами, втопленими в ніші. Дах чотирисхилий, під бляхою. Наприкінці 19 ст. крила було розширено за рахунок прибудови з боку внутрішнього подвір'я, в правому крилі з'явилися додаткові сходи і вихід на подвір'я з металевим козирком на ажурних кованих кронштейнах над дверима. Прибудовані цегляні стіни не тиньковано. Внутрішнє планування коридорне (пізнішого походження, виконано під час добудови крил), з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття плоскі по балках. Збереглися металеві ковані ґрати парадних сходів, ліпне оздоблення стель у багатьох кімнатах першого й другого поверхів – карнизи, розетки, ретельно опрацьовані деталі. Ліворуч від головного фасаду збереглися рештки в'їзної брами, виконаної в цегляному стилі. Правим торцем будинок впритул межує з брандмауером сусіднього колишнього прибуткового будинку (вул. Л. Толстого, 13). На подвір'ї частково збереглося старе брукування.

1858–61 в будинку, який належав поміщикові Березовському, містилася канцелярія попечителя Київського навчального округу, хірурга і педагога Пирогова Миколи Івановича (1810–81), цензурний комітет і квартира для бідних студентів. М. Пирогов робив спробу придбати цей будинок із флігелем під університетські клініки.

У 2-й пол. 19 ст. в будинку проживав Рахманінов Іван Іванович (1826–97) – вчений у галузі механіки, професор кафедри прикладної математики (з 1857), декан фізико-математичного факультету (1868–75 і 1880–81), проректор (1875–79), з 1881 – ректор університету св. Володимира.

На поч. 20 ст. другий поверх будинку займала родина Д. Карпеки, старший син якого Олександр Данилович (1894–1918) став одним із перших українських авіаконструкторів та льотчиків. На подвір'ї садиби споруджував літаки власної конструкції. Молодша донька Д. Карпеки – Ганна (за чоловіком – Артоболевська; 1905–88) – музичний педагог. Серед її учнів було багато лауреатів міжнародних конкурсів, зокрема піаніст О. Насєдкін.

З 14 жовтня до 5 грудня 1917 у помешканні Карпек проживав Нарбут Георгій Іванович (1886–1920) – графік, згодом ректор Української державної Академії мистецтва (з 1919). У ці місяці створив кілька композицій з відомої серії «Українська абетка», зокрема літери «Ч».

У ті ж роки разом із родиною Карпек в цьому будинку мешкав Клименко Пилип Васильович (1887–1955) – історик. 1925–37 працював у різних установах ВУАН, у т. ч. в Інституті історії України. Написав ряд праць з економіки та соціальної історії України. У 1937 його було заарештовано й вислано з Києва. Трагічно загинув 1955. Деякий час тут містилося Київське товариство грамотності (1892–1908).

1992 на фасаді будинку на пошанування Г. Нарбута встановлено бронзову меморіальну дошку з рельєфним профільним портретом митця, із стилізованими «нарбутівськими» соняшниками в кутках (ск. В. Клоков, арх. М. Кислий).

Тепер у будинку розміщено ректорат Національного університету ім. Т. Шевченка.

Володимирська, 69

Гуртожиток гірничодобувного технікуму, 1950

П'ятиповерховий, у плані Г-подібний, складається з двох різновеликих об'ємів з коридорною двобічною системою планування. У конструкціях застосовано внутрішній бетонний каркас і цегляні стіни, у заповненні перекриттів використано порожнисті керамічні камені. Композиція вуличного фасаду асиметрична. Вертикальне зміщення двох різновеликих об’ємів через значний перепад рельєфу відзначено декоративною вежею і арковим проїздом на подвір'я. В оздобленні фасадів використано поєднання світлої лицьової цегли з гранітним облицюванням «під шубу» нижнього ярусу з відлитими з бетону нечисленними класичними архітектурними деталями (карниз, еркери, портали, сандрики).

За вдале архітектурне вирішення і застосування нових конструкцій автори будинку були удостоєні Державної премії СРСР 1951.

Володимирська, 78

Житловий будинок 1893, в якому проживав Петлюра С. В., містилася редакція газети «Слово»

На поч. 20 ст. належав Г. Тульчинській, мав № 76.

Первісно дво–триповерховий, верхній поверх надбудовано в 1930-і рр. Головний фасад вирішено в стилі неоренесанс. Цегляний, пофарбований, складається з двох житлових секцій. Дата спорудження міститься в картуші над балконом на лівому фланзі фасаду.

1908-09 у цьому будинку проживав Петлюра Симон Васильович (1879– 1926) – громадсько-політичний і державний діяч, публіцист, організатор українських Збройних сил, Головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР. У липні 1907 приїхав із Санкт-Петербурга й відразу став секретарем часопису «Рада». Разом з М. Поршем редагував газету «Слово» (виходила з 11 травня 1907; з'явилося 105 чисел; видавець – О. Королькова). Редакція містилася у помешканні С. Петлюри. Газета дбала передусім про політичне й соціальне виховання робітників і селян, приділяла увагу національному життю. У «Слові» друкувалися Д. Донцов, А. Жук, Г. Коваленко, С. Черкасенко та ін. На поч. 1909 С. Петлюра повернувся до Санкт-Петербурга.

Володимирська, 81

Житловий будинок 1907, в якому містилася гімназія Левандовської М. І., де працювали відомі діячі науки і культури

Зведено на замовлення київського будівничого-підрядчика Я. Файбишенка (частину приміщень займала будівельна контора домовласника). Основний об'єм будинку – чотириповерховий, цокольний поверх має значний перепад. Цегляний, прямокутний у плані, односекційний, розрахований на вісім квартир, з двома значного виступу ризалітами чорних сходів на затиллі. Центральний парадний вхід з ґанком піднятий до середини рівня цокольного поверху. Композиція фасаду, вирішеного у стилі модерн, основана на симетрично-осьовій схемі побудови, єдиним відступом від якої є бічне розташування наскрізного проїзду на подвір'я. Центральну вісь сформовано вертикаллю сходової клітки з трьома вікнами, зміщеними стосовно вікон житлових кімнат. Важливу роль в архітектурному вигляді будинку відіграють лоджії та еркери, розташовані симетрично по краях фасаду. Лоджії мають характерні для модерну криволінійні форми. Динамізм фасаду посилюється увігнутістю карниза, ілюзорна рухливість якого заспокоюється аттиками. Стіни декоровано ліпними вставками й цегляним орнаментом.

Вишуканість архітектурних деталей ставить будинок у ряд найцінніших витворів домобудування у стилі модерн.

На поч. 20 ст. на третьому-четвертому поверхах будинку містилася приватна жіноча гімназія М. Левандовської, в якій у різний час працювали історик літератури В. Адріанова-Перетц (викладач російської), мистецтвознавець С. Гіляров (викладач педагогіки), протоієрей В. Литовський (законовчитель), природознавець П. Тутковський (голова педагогічної ради).

Володимирська, 84

Житловий будинок 1881, в якому містилася явочна квартира Залізничного підпільного райкому КП(б)У

З червня 1942 до листопада 1943 квартира № 11 на четвертому поверсі була явочною квартирою Залізничного підпільного райкому Компартії України, який очолював О. Пироговський, Активно діючи увесь період окупації міста з вересня 1941 до листопада 1943, Залізничний райком відіграв провідну роль у боротьбі підпільних організацій Києва проти німецько-фашистських загарбників. У липні 1942 після провалу основного і запасного міськкомів партії він перебрав на себе функції керівного центру – підпільного міськкому, які виконував до липня 1943. До складу комітету увійшли підпільники Г. Мироничев та Б. Петрушко. У липні 1943 за рішенням ЦК КП(б)У Залізничний райком добрав кандидатури у Київський підпільний міськком партії третього складу, секретарем якого стала Б. Петрушко. До складу райкому ввели А. Тонковида – у липні 1943 та А. Демчука – у вересні. З другої половини 1942 райком розгорнув роботу далеко за межами свого адміністративного району, керував агітаційною та диверсійно-підривною діяльністю 23 підпільних організацій, у тому числі 16-ти підпільних груп у Залізничному районі. Райком мав 18 конспіративних і явочних квартир. У квартирі на Володимирській вул., 84 відбувалися майже усі засідання бюро райкому, на яких обговорювалися основні питання підпільної роботи, заслуховувалися звіти керівників підпільних груп, тут зберігалися документи райкому. Вона була місцем зустрічей членів бюро з окремими керівниками підпільних груп і зв'язківцями партизанських загонів, тут переховувалися по декілька днів підпільники, яких переслідувало гестапо. Господинею явочної квартири була О. Світлична, яка виконувала обов'язки технічного секретаря райкому, здійснювала зв'язок з керівниками підпільних груп, переправляла у партизанські загони зброю, друкувала на машинці та розповсюджувала листівки й зведення Радінформбюро. У квартирі № 9 (тепер № 13) жила Б. Петрушко.

1965 на фасаді будинку встановлено гранітну меморіальну дошку.

6. Сучасна забудова, 2000-і рр.

Володимирська, 12